Текст книги "Замогильні записки"

Автор книги: Франсуа Рене де Шатобріан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 60 страниц) [доступный отрывок для чтения: 25 страниц]

8
Роки 1811, 1812, 1813 і 1814. – Вихід у світ «Подорожі з Парижа до Єрусалима». ‹…› – Смерть Шеньє. – Мене обирають членом Інституту. – Історія з моєю мовою

1811 рік став однією з найчудовіших віх моєї літературної кар’єри.

Я видав «Подорож з Парижа до Єрусалима», посів місце пана де Шеньє в Інституті і почав писати «Записки», які закінчую нині.

«Подорож», на відміну від «Мучеників», мала успіх гучний і загальний.

‹Подячний лист, що його отримав Шатобріан від кардинала де Боссе›

Пан де Шеньє помер 10 січня 1811 року. Друзі мої взяли фатальну думку вмовити мене посісти його місце в Інституті. Вони вважали, що мені, оскільки я накликав на себе ненависть голови держави й підозри поліції, потрібно заручитися підтримкою стану, що перебуває в розквіті слави і могутності.

Думка про посаду, хай навіть не в урядовій службі, викликала у мене непереборну огиду; я дуже добре пам’ятав свою першу спробу. Необхідність успадкувати Шеньє лякала мене; сказавши все, що я думаю про нього, я неминуче поставив би себе під удар; я не зміг би змовчати про царевбивство – адже Камбасерес був правою рукою імператора; я мав намір піднести голос на захист свободи і проти тиранії; я хотів нагадати про жахи 1793 року, оплакати повалену королівську династію, спом’янути словом співчуття тих французів, на яких вірність королю накликала гоніння. Друзі запевняли мене, що я помиляюся; що коли я присвячу голові держави кілька величальних слів, обов’язкових у будь-якій академічній промові, – слів, яких Бонапарт, на мій погляд, був частково гідний, – то він пробачить мені всі істини, які я наважуся висловити, і я матиму честь і щастя відстояти свої переконання й розвіяти страхи пані де Шатобріан. Друзі так наполягали, що я зрештою здався, але заявив їм, що вони помиляються, а от Бонапарт помилки не допустить і не обманеться банальними фразами про його сина, його дружину та його славу, більше того, на тлі цих фраз мої докори прозвучать ще різкіше, викликавши в пам’яті імператора і мою відставку після загибелі герцога Енгієнського, і мою статтю, що спричинила закриття «Меркюр», інакше кажучи, я не тільки не забезпечу собі спокою, але, навпаки, приречу себе на нові гоніння. Незабаром друзям довелося визнати, що я таки мав рацію: втім, вони не могли передбачати, якою зухвалою буде моя промова.

За звичаєм, я почав робити візити членам Академії. Пані де Вентіміль пішла зі мною до абата Морелле. Він дрімав у кріслі біля каміна; долі валялася моя «Подорож», що випала йому з рук. Слуга, оголосивши про мій прихід, розбудив академіка; він підвів голову і вигукнув: «Задовго, задовго!» Я зі сміхом відповів, що й сам це бачу, і пообіцяв зробити в новому виданні скорочення. Він був такий добрий, що дав обіцянку голосувати за мене, незважаючи на «Аталу». Коли кілька років по тому вийшла у світ «Монархія згідно із Хартією», він ніяк не йняв віри, що автором подібного політичного твору може бути співець «дочки Флориди». Хіба, проте, Гроцій не написав трагедію «Адам і Єва», а Монтеск’є – «Кнідський храм»? А втім, я не Гроцій і не Монтеск’є.

Настав час виборів; за мене проголосувала значна більшість академіків. Я негайно почав складати свою промову; я переписував її разів двадцять, але не міг прийти до згоди із самим собою: поки я думав про необхідність публічного читання промови, я вважав її надто сміливою, але потім мене затоплював гнів, і тоді написане здавалося мені занадто млявим. Я не знав, як залишитися в межах академічного похвального слова. Якби, попри всю мою неприязнь до імператора як людини, я захотів висловити все захоплення, яке мав до нього як до державного діяча, я сказав би у фіналі значно більше. За приклад мені був Мільтон, на якого я посилаюся на початку промови; у «Другому захисті англійського народу» він віддає пишну хвалу Кромвелю: «Ти перевершив не лише діяння всіх наших королів, а й подвиги всіх героїв наших переказів. Ніколи не забувай про дорогоцінну заставу, яку вручила тобі рідна земля; свобода, яку вона раніше сподівалася здобути зусиллями своїх найталановитіших і найдоброчесніших синів, тепер у твоїй владі; батьківщина тішить себе надією отримати цю свободу саме з твоїх рук. Шануй же ті палкі надії, які ми плекаємо; шануй смуток твоєї розтривоженої вітчизни; шануй погляди і рани твоїх відважних соратників, які хоробро билися за свободу під твоїми прапорами; шануй тіні тих, хто віддали життя на полі бою; нарешті, шануй самого себе, не допусти, щоб свобода, задля якої ти пройшов через стільки випробувань, упала від твоєї чи будь-чиєї руки. Ти не можеш бути справді вільний, поки не вільні всі ми. Так влаштовано світ: той, хто утискає чужу свободу, першим втрачає свою власну і стає рабом».

Джонсон, бажаючи дорікнути республіканцю Мільтону в зраді самого себе, навів лише славослів’я Протектору; чудові слова, які я тільки що переклав, показують, що було противагою цим похвалам. Докори Джонсона пішли в небуття, захист Мільтона залишився в пам’яті нащадків: усе, пов’язане із чварами політичних партій і скороминущими пристрастями, недовговічне, як і вони самі.

Коли промова моя була готова, я став перед призначеною з цієї нагоди комісією: всі члени її, за винятком двох-трьох людей, відхилили мій твір. Треба було бачити жах гордих республіканців, приголомшених незалежністю моїх переконань; вони здригалися від гніву і страху на саму згадку про свободу. Пан Дарю доправив мою промову до Сен-Клу. Бонапарт заявив, що, якби її було виголошено, він закрив би Інститут, а мене кинув навіки до кам’яного мішка.

Я отримав од пана Дарю записку:

«Сен-Клу, 28 квітня 1811 року

Маю честь сповістити пана де Шатобріана, що, знайшовши час і можливість прибути до Сен-Клу, він отримає назад рукопис, який йому з моєї волі було довірено. Радий нагоді знову запевнити його у глибокій повазі, з якою честь маю бути.

Дарю».

Я поїхав до Сен-Клу. Пан Дарю повернув мені рукописа, подекуди розірваного, покресленого ab irato [54]54
  У гніві (лат.).


[Закрыть] олівцем Бонапарта: скрізь виднілися сліди левових кігтів, і я не без болісного задоволення відчув, як вони встромляються мені у груди. Пан Дарю не приховав од мене, що Наполеон розлючений, але запевнив, що коли я перепишу всю промову, окрім фіналу, звідки слід вилучити всього кілька слів, виступ мій буде зустрінутий вельми прихильно. У замку з мого рукопису зняли копію, викинувши декілька абзаців і вставивши декілька нових. У такому вигляді він через деякий час був надрукований у провінції.

Промова ця – один з кращих доказів незалежності моїх переконань і сталості моїх принципів. Пан Сюар, людина вільна і непідкупна, говорив, що якби промову мою було прочитано в Академії, стіни впали б від бурі оплесків. Насправді, важко навіть уявити, який вплив мало б палке славослів’я свободі, якби пролунало воно серед загального раболіпства Імперії. Я зберігав покреслений рукопис як реліквію; на лихо, зовсім недавно, коли я покидав богадільню Марії Терези, його спалили разом з багатьма іншими паперами. Але читачі цих «Записок» зможуть познайомитися з промовою; один з моїх побратимів-літераторів був такий ласкавий, що зняв з неї копію; ось вона:

«Коли Мільтон видав «Втрачений рай», жоден підданий трьох королівств Великої Британії не підніс голосу на захист твору, який, незважаючи на численні огріхи, належить до найкращих творів людського духу. Англійський Гомер помер у невідомості, і сучасники його надали нащадкам піклуватися про безсмертну славу співака Едему. Можливо, це одна з тих жорстоких несправедливостей, приклади яких неважко відшукати в історії літератури чи не кожного сторіччя? Ні, панове; ледве покінчивши з громадянськими війнами, англійці не зважилися прославляти людину, яка в лихоліття висловлювала переконання аж надто палкі. Чим же, говорили вони, пошануємо ми пам’ять громадянина, який віддав життя ради порятунку вітчизни, якщо віддаватимемо шану прахові того, хто може розраховувати щонайбільше на нашу великодушну ласку? Нащадки оцінять Мільтона по заслузі, ми ж зобов’язані дати урок синам; мовчанням нашим ми зобов’язані переконати їх, що талант, якому сприяють пристрасті, – фатальний дар і що краще приректи себе на невідомість, аніж прославитися, завдаючи горя вітчизні.

Чи наслідую я, панове, цей достопам’ятний приклад, а чи почну говорити вам про життя і твори пана Шеньє? Щоб примирити ваші звичаї і мої переконання, мені, мабуть, доведеться вибрати середній шлях, уникнувши і цілковитого мовчання, і докладного дослідження. Але, хоч би що я сказав, слова мої не будуть отруєні злістю. Якщо щирістю я постараюся не відстати від мого земляка Дюкло, то, як я сподіваюся вам довести, не поступлюся йому і в доброзичливості.

Було б, безперечно, цікаво дізнатися, що може сказати людина моїх переконань і поглядів, яка перебуває в моєму становищі, про ту людину, чиє місце я нині готуюся посісти. Було б повчально розглянути вплив революції на словесність, показати, як згубно можуть вплинути на талант теорії, що скеровують його неправильним шляхом, який, очевидно, веде до слави, але приводить лише до забуття. Якщо Мільтон, попри свої політичні помилки, залишив твори, які захоплюють нащадків, то лише тому, що, хоча й не розкаявшись у своїх помилках, відійшов од суспільства, що цуралось його, щоб відшукати в релігії ліки від своїх злигоднів і джерело своєї слави. Розлучений із сонячним світлом, він, створивши нову землю і нове світило, покинув, можна сказати, той світ, де не бачив нічого, окрім нещасть і злочинів; у його Едемі наші прародителі сповнені тієї первісної невинності, того священного блаженства, що панували в шатрах Якова і Рахілі; а в пеклі мучаться страстями і каяттям ті люди, чию несамовитість він поділяв.

На жаль, твори пана Шеньє, незважаючи на виблискуючі в них іскри чудового таланту, не відзначаються ні стародавньою простотою, ні шляхетною величчю, властивими Мільтону. Розум цього автора був надзвичайно класичний. Ніхто краще за нього не знав основ стародавньої і нової літератури: театр, красномовство, історія, критика, сатира – він пробував себе в усіх сферах, але всі його твори мають на собі печать тих згубних днів, коли вони з’явилися на світ. Продиктовані здебільшого політичними пристрастями, вони здобули схвалення бунтівників. Чи зможу я відокремити у працях мого попередника те, що пішло в минуле разом з нашими чварами, від того, що, можливо, творитиме у віках нашу славу? Інтереси суспільства змішалися тут з інтересами літератури. Я не в змозі забути перші і думати тільки про другі; тому, панове, я змушений або мовчати, або говорити, не обходячи питання політичні.

Є люди, які хотіли б показати літературу цариною далекою від дійсності, незалежною від людських клопотів. Вони скажуть мені: «Навіщо мовчати? Розгляньте твори пана Шеньє з погляду виключно літературного». Інакше кажучи, панове, на їхню думку, мені слід, надуживши вашим і моїм власним терпінням, повторити ті загальні місця, які написані повсюди й відомі вам краще, ніж мені. Інший час, інші звичаї: предки наші, що втішалися довгою вервечкою мирних літ, могли вдаватися в розумування суто академічні, що свідчать не так про талант тих, хто говорить, як про їхнє благоденство. Але ми, нещасні уламки великої корабельної аварії, ми позбавлені змоги зазнати такого незворушного спокою. Ідеї наші набрали нового напряму, уми пішли іншим шляхом. Академіка в нас змінила людина; відкинувши геть усе, що було в словесності нікчемного, ми дивимося на неї крізь призму наших могутніх спогадів, озброєні досвідченістю, яку дали нам нещастя. Як! невже після революції, що змусила нас прожити за кілька років кілька сторіч, ми заборонимо письменникові розмірковувати про величне? Невже ми відмовимо йому в праві дивитися на життя із серйозного боку? Невже заняття його зведуться до порожніх граматичних причіпок, до дослідження правил смаку та ухвалення дріб’язкових літературних вироків? Невже він старітиме, так і не позбавившись дитячих пелюшок? Невже на схилі віку чоло його не поорють зморшки – свідчення довгої праці, важливих думок, а нерідко і тяжких випробувань, що додають чоловікові величі? Які ж невідкладні клопоти укриють його голову сивиною? Жалюгідні тривоги самолюбства і дитячі забави розуму.

Що й казати, панове, подібна доля була б на рідкість незавидна! Що до мене, то я не здатний так принизити себе і, перебуваючи при повному розумі й розквіті сил, впасти у дитинство. Я не здатний ув’язнити себе в те вузьке коло, яким нині хотіли б обмежити письменника. То невже ж ви гадаєте, панове, що, якби я захотів виголосити похвальне слово тому літератору і придворному, що головує на сьогоднішніх зборах, я вдовольнявся б компліментами з приводу успадкованого ним від матері легкого і гострого французького розуму, якого вже не зустрінеш тепер? Звичайно, ні: я неодмінно показав би в усьому блиску те прекрасне ім’я, яке він має. Я згадав би герцога де Буфлера, що змусив австрійців припинити блокаду Генуї. Я розповів би про його батька-маршала, правителя, який захищав від ворогів Франції стіни Лілля і цією доблесною обороною втішив у нещасті старого короля. Це про нього, соратника Тюренна, пані де Ментенон мовила: «Серце в ньому вмерло останнім». Нарешті; я згадав би і Луї де Буфлера на прізвисько Силач, який виявляв у бою могутність і відвагу Геракла. Я показав би, що коло початку й кінця цього роду стоїть сила і вишуканість, лицар і трубадур. Французів вважають нащадками Гектора: я радше повірив би, що вони походять від Ахілла, бо, подібно до цього героя, владають і лірою і шпагою.

Невже ви гадаєте, панове, що, якби я захотів говорити з вами про славетного поета, який у таких блискучих віршах оспівав природу, я обмежився б визнанням чудової гнучкості таланту, що зумів з однаковою майстерністю передати нашою мовою і правильні красоти Верґілія, і вигадливі красоти Мільтона? Ні: я нагадав би вам про те, що поет цей не захотів покинути своїх знедолених співвітчизників і пішов за ними до чужих берегів, складаючи пісні про їхні злигодні; його уславлена ліра давала втіху юрбі вигнанців, до яких входив і я. Воістину ані вік, ані хвороби, ані таланти, ані слава не позбавили поета переслідувань на рідній землі. Його примушували купити спокій ціною віршів, негідних його музи, але вона змогла оспівати лише грізне безсмертя злочинів і цілюще безсмертя доброчесності: «Безсмертя, страх пороку й щит невинності безкровної!»

Нарешті, якби я захотів, панове, говорити з вами про друга, милого моєму серцю, про одного з тих друзів, що, за словами Цицерона, усолоджують дні щастя і скрашують дні знегод, я прославив би тонкість і чистоту його смаку, силу і гармонію його віршів, що не поступаються великим взірцям, але вирізняються притому справжньою самобутністю. Я прославив би цю людину, обдаровану чудовим талантом, яка ніколи не знала заздрості, людину, яка незмінно радіє чужим успіхам, людину, яка ось уже десять років приймає всі мої успіхи з тією простодушною і глибокою радістю, що відома лише великодушним і відданим друзям. Але я не промовчав би і про діяння мого друга на політичній ниві. Я розповів би про те, як, очолюючи одну з головних державних установ, він виголошує промови, що являють собою шедеври благопристойності, міри та гідності. Я розповів би про те, як він пожертвував солодким служінням музам і віддався діяльності, яка, безперечно, давала б мало радості, якби не мала на меті виховання юнаків, здатних одного чудового дня наслідувати славний приклад батьків, уникнувши їх помилок.

Отже, кажучи про обдарованих людей, що зібралися в цих стінах, я неодмінно розглянув би їхні звершення з погляду моральності та суспільної користі. Одного з вас вирізняють гострий, чутливий і мудрий розум, таке рідкісне нині спільне життя, а головне, гідна найбільшої поваги постійність і поміркованість поглядів. Другий, укритий сивиною, з усім запалом молодості підніс свій голос на захист нещасних. Третій, тонкий історик і ґречний поет, дорогий нам ще й пам’яттю про сина та батька, понівечених у боях за вітчизну. Четвертий, що повертає слух глухим і дар мови німим, воскрешає у нас у пам’яті чудеса, відтворені в Євангелії, служінню якому він присвятив свої дні. А хіба немає серед нас, панове, свідків вашої колишньої слави, які можуть оповісти гідному спадкоємцю канцлера д’Агессо про те, якими оваціями зустрічали колись у стінах цього зібрання ім’я його діда? Переходячи до улюбленців муз, я звертаю погляд на поважного автора «Едіпа», який живе в самотині, немов Софокл, що забуває в Колоні про ту славу, що чекає його в Афінах. А які гідні нашої любові інші вихованці Мельпомени, що розчулили наші серця оповідями про нещастя батьків! Усі французи знову здригнулися в передчутті смерті Генріха IV. Муза трагедії заступилася за честь доблесних лицарів, підло зраджених історією і шляхетно відомщених одним з нинішніх Еврипідів.

Звертаючись до спадкоємців Анакреонта, я почав би говорити про того милого творця, який, подібно до теосського старця, на восьмому десятку, як і раніше, складає любовні пісні, як у п’ятнадцять літ. Разом з вами, панове, я перетнув би бурхливий океан, що його колись охороняв велетень Адамастор, а тепер він змирився перед лицем милої Елеонори і чарівної Віргінії, щоб упевнитися, що слава ваша гримить і там. Tibi rideant aequora [55]55
  ‹Перед тобою› всміхається море (лат.; Лукрецій. Про природу речей, I, 8; пер. М. Зерова).


[Закрыть]…

На жаль! як багато талантів приречені були за наших днів на поневіряння і вигнання! Хіба поезія не оспівала в гармонійних віршах мистецтво Нептуна – згубне мистецтво, що віднесло її до далеких берегів? А французьке красномовство, що стало на захист держави й вівтаря, – хіба не відійшло воно нині в ті краї, де народилося, у вітчизну святого Амвросія? Чому не до снаги мені зобразити перед вами всіх членів цього зібрання на одному полотні, написаному без єдиної краплі лестощів? Бо, якщо правда, що навіть найдостойніші літератори бувають не позбавлені заздрості, правда й інше: стан літераторів визначають піднесені почуття, безкорисливі чесноти, ненависть до пригноблення, відданість дружбі і вірність у нещасті. Ось, панове, яким чином треба, я вважаю, висвітлити всі сторони предмета, про який я взявся говорити; ось яким чином треба повернути словесності серйозність, обравши її предметом високі моральні, філософські та історичні матерії. Ця незалежність мого розуму й велить мені промовчати про твори, які я не зможу дослідити, нікого не зачепивши і не образивши. Якби я торкнувся трагедії «Карл IX», хіба зміг би я не заступитися за кардинала Лотаринзького і не заперечити цей дивний урок, даний королям? У п’єсах про Гая Гракха, Каласа, Генріха VIII, Фенелона я також виявив би чимало відступів від історії, зроблених в ім’я тих самих доктрин. Якби я відкрив сатири, я знайшов би в них глузування з людей, що становлять цвіт цього зібрання; утім, стиль їх чистий, вишуканий і легкий, вони належать до кращих зразків вольтерівської школи, і я з тим більшим задоволенням хвалю їх, що сам став для їхнього автора мішенню. Але облишмо твори, що можуть дати привід для суворих докорів; я не турбуватиму пам’ять вашого побратима, шанувальниками і друзями якого залишаються досі багато хто з вас; та релігія, що здавалася йому такою ганебною, коли він читав твори її захисників, дарує його душі спокій, якого я йому щиро бажаю. Одначе і тут, панове, на мене, на жаль, чатує небезпека. Бо, віддаючи панові Шеньє ту данину поваги, яку ми зобов’язані віддавати померлим, я боюся зневажити прах набагато славніший. Якщо ж невеликодушні тлумачі дорікнуть мені цим мимовільним страхом, я знайду захист під охороною спокутних вівтарів, які могутній монарх зводить на згадку про скинуті династії. О! наскільки щасливіший був би пан Шеньє, якби на ньому не лежала провина за ті суспільні лиха, жертвою яких став урешті-решт і він сам! Подібно до мене, у похмуру годину він утратив брата, якого ніжно любив. Що сказали б наші нещасні брати, якби Господь одного й того самого дня покликав їх на суд? Якби вони зустрілися в свій смертний час, то, перш ніж позбутися життя, безперечно, почали б нас благати: «Припиніть братовбивчі війни, згадайте про любов і мир; смерть не жаліє жодної партії, і ми розплачуємося за ваші згубні чвари юністю і життям». Ось про що благали б нас обидва брати.

Якби мій попередник міг почути мої слова, які нині втішають лише його тінь, данина поваги, яку я віддав його братові, розчулила б його серце, великодушне зроду; ця великодушність і викликала в нього пристрасть до нововведень безперечно спокусливих, бо вони обіцяли нам усім можливість стати новими Фабриціями. Але надії не справдились, і незабаром характер пана Шеньє зробився жорстоким, талант його спотворився. Хіба, промінявши поетичну самотність на політичні чвари, міг він віддаватися почуттям, що становлять красу життя? Який щасливий був би він, якби ніколи не бачив іншого неба, окрім неба Греції, під яким народився! ніколи не споглядав інших руїн, окрім руїн Спарти й Афін! Можливо, ми зустрілися б з ним у прекрасній вітчизні його матері і присяглися у вічній дружбі на берегах Пермесса, а коли вже йому судилося повернутися на батьківщину його батька, чому не пішов він за мною в пустелю, куди закинули мене наші бурі? Тиша лісів заспокоїла б його збентежену душу, а хатини дикунів, можливо, примирили б її з королівськими палацами. Марні мрії! Пан Шеньє залишився у владі наших тривог і страждань. Уражений у квітучому віці смертельною хворобою, він повільно хилився до могили на ваших очах, панове, і покинув вас назавжди… Мені нічого не відомо про його останні хвилини.

Щодо смут і тривог, вони були відомі всім нам: ніхто не сховається від поглядів історії. Хто може похвастати бездоганною репутацією в храмі безумства, де нікому не дозволено сповна володіти власним розумом? Будемо ж поблажливі до ближніх, пробачимо те, чого не можемо схвалити. Така слабкість людська, що таланту, генію, а часом і доброчесності трапляється знехтувати велінням обов’язку. Пан Шеньє обожнював свободу; хто може поставити йому це за провину? Навіть лицарі, якби вони повстали нині з могил, шанували б закони нашої освіченої доби. Тоді на наших очах постав би славний союз честі і свободи – так за царювання Валеа чудові готичні зубці вінчали будівлі, збудовані за грецькими зразками. Хіба свобода – не найбільше з благ і не найперша потреба людини? Вона запалює геній, прославляє серце, вона необхідна другові муз, як повітря. Красні мистецтва можуть терпіти деякий примус, бо говорять особливою мовою, не зрозумілою юрбі, але словесність, що висловлюється мовою спільною, у неволі хиріє й умирає. Як накреслити сторінки, гідні нащадків, якщо шляхетні почуття, величні і глибокі думки перебувають під забороною? Свобода споконвіку в такій дружбі з науками і словесністю, що, коли народи проганяють її, знаходить захист у письменників і вчених; саме ми, панове, зобов’язані написати її історію, відомстити її ворогам і заповідати прийдешнім вікам любов до неї. Аби не бути зрозумілим неправильно, наголошу, що я веду мову лише про свободу, народжену порядком і яка народжує закони, а не про ту, що є дочкою розпусти і матір’ю рабства. Помилка творця «Карла IX» полягала не в тому, що він курив фіміам першій з цих богинь, але в тому, що він вважав, ніби надані нею права несумісні з правлінням монархічним. Для інших народів джерело незалежності – закони, а француз черпає її у своїх переконаннях. Для нього свобода – не так принцип, як почуття, він громадянин за покликом душі й підданець з доброї волі. Якби задумався про це письменник, якого ви оплакуєте, любов його не забула б про відмінності між свободою творчою і свободою руйнівною.

Панове, я виконав обов’язок, продиктований мені академічними традиціями. Наближаючись до кінця своєї промови, я із сумом думаю про те, що незадовго до смерті пан Шеньє готувався опублікувати висновок про мої праці, а нині я виступаю суддею свого судді. Говорю це з усією щирістю: мені миліше жити в спокійній самотині, підставляючи груди стрілам супротивника, ніж нагадувати своєю появою в цих стінах про швидкоплинність людського життя і підступність смерті, яка руйнує всі наші плани й надії, викрадає нас негадано й іноді вкладає наше ім’я в уста людей, чиї почуття і переконання абсолютно протилежні нашим. Ця трибуна – свого роду поле бою, на якому таланти з’являються, щоб зблиснути й померти. Скільки геніїв бачила вона за своє життя! Корнель, Расін, Буало, Лабрюєр, Боссюе, Фенелон, Вольтер, Бюффон, Монтеск’є… Кого, панове, не охопив би страх від думки, що він має стати ланкою цього славного ланцюга? Тягар безсмертних імен тисне на мене, але якщо мені бракує таланту, щоб по праву вважатися законним спадкоємцем, моїми вірчими грамотами, сподіваюся, стануть мої почуття.

Коли настане моя смертна година, оратор, якому потрібно буде виголосити промову над моєю могилою, зможе обійтися з усією суворістю з моїми творами, але йому доведеться визнати, що я палко любив батьківщину, що я зазнав би тисячу лих, тільки б з очей моїх співвітчизників не пролилося з моєї вини жодної сльозинки, що я без вагань віддав би всю кров за ці шляхетні почуття, які надають життю цінності, а смерті гідності.

Але який час вибрав я, панове, щоб говорити вам про жалобу і похорон! Хіба не оточують нас суцільні святкування? Ще недавно я, самотній мандрівець, мріяв над руїнами загиблих імперій: і ось уже нова імперія постає на моїх очах. Ще недавно я споглядав могили, де спочивають цілі нації, і ось уже погляд мій падає на колиску, що приховує в собі майбутнє світу. Звідусіль линуть вітальні вигуки солдатів. Цезар сходить на Капітолій, народи захоплюються чудесами: поставленими пам’ятниками, розквітлими містами, просторами батьківщини, омиваної нині далеким морем, яке краяли кораблі Сципіона й іншим, ще дальшим, якого не довелося побачити Германіку.

Що робити мирним вихованцям муз, поки тріумфатор рухається вперед в оточенні своїх легіонів? Йти попереду його колісниці, щоб змішати маслинову гілку миру з пальмовими гілками перемоги, щоб показати переможцю священне воїнство, щоб уплести в розповіді про військові подвиги зворушливі слова, подібні до тих, що змусили Емілія Павла оплакувати нещастя Персея.

А ви, спадкоємице Цезарів, вийдіть з палацу з дитям-сином на руках, і хай милосердя у вас сприяє величі, хай царствена ніжність королеви і матері нагадує переможцям про співчуття і заглушає гуркіт гармат».

У поверненому мені рукописі весь початок промови, присвячений переконанням Мільтона, був викреслений рукою Бонапарта. На тих рядках, у яких я протестував проти насильницького відокремлення літератури від політики, також виднілося олівцеве тавро. Похвали абатові Делілю, що нагадували про еміграцію, про вірність поета багатостраждальному королівському роду і знедоленим побратимам у вигнанні, були взяті у дужки; біля похвали панові де Фонтану було поставлено хрестик. Майже все, що я сказав про пана Шеньє, про його і мого братів, про спокутні вівтарі в Сен-Дені, було заштриховано. Фрагмент, що починається словами: «Пан Шеньє обожнював свободу», було перекреслено двома вертикальними лініями. Досі не можу збагнути, чому імперські чиновники, публікуючи мою промову, доволі точно відтворили це місце. Я нічого не вигадую і не додаю; щоб переконатися в цьому, досить заглянути у видання, випущене таємно. Слова, що викривають тиранію, які йдуть одразу за цим міркуванням про свободу і продовжують його, повністю викинуті звідти. Фінал залишено без змін: проте честь наших перемог приписано не Франції, як у мене, а Наполеону.

Мене попередили, що академіком мені не бути, і повернули назад мою промову, але тим справа не закінчилася. Від мене зажадали нового варіанту. Я відповів, що дорожу написаним, і переробляти промову відмовився. Незнайомі мені особи, сповнені чарівності, великодушності й відваги, клопотали за мене. Пані Ліндсей, яка колись привезла мене у своїй кареті з Кале до Парижа, переговорила з пані Ге; та звернулася до пані Реньо де Сен-Жан-д’Анжелі; їм вдалося дійти до герцога де Ровіґо і благати його поводитися зі мною поблажливо. Прекрасні жінки того часу протегували нещасним перед можновладцями.

Хвилювання не стихли і в 1812 році, коли вибухнув скандал з преміями за десятиріччя. Бонапарт, що ненавидів мене, запитав однак Академію, чому в списку нагороджених немає «Генія християнства». Академіки пояснили; багато моїх колег дали про мій твір вельми недоброзичливі відгуки. Я міг би сказати їм те, що один грецький поет сказав птахові: «Дочко Аттики, вигодувана медом, ти, що співаєш так чудово, накидаєшся на цикаду, таку ж гарну співунку, і несеш її на поживу своїм пташенятам. Ви обидві крилаті, обидві мешкаєте в тутешніх краях, обидві славите прихід весни, чому ж ти не відпустиш її на волю? Несправедливо, щоб співунка загинула в дзьобі своєї сестри».