Текст книги "Замогильні записки"
Автор книги: Франсуа Рене де Шатобріан
Жанры:
Классическая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 60 страниц) [доступный отрывок для чтения: 22 страниц]
Рік 1801. – Літо в Савіньї
Париж, 1837
Коли успіх «Атала» спонукав мене повернутися до «Генія християнства», два томи якого були вже надруковані, пані де Бомон запропонувала мені кімнату в сільському будинку, який вона щойно винайняла в Савіньї. Півроку я пробув у цьому безлюдному куточку разом з паном Жубером та іншими нашими друзями.
Будинок стояв при в’їзді до села з боку Парижа, біля старої дороги, яку в окрузі називають «дорогою Генріха IV»; за будинком височів порослий виноградниками пагорб, перед ним розкинувся парк Савіньї, який на горизонті облямовувала гряда, поросла лісом, і перетинала річечка Орж. Зліва до самих ставків Жювізі простяглася рівнина Вірі. Вечорами ми блукали навколишніми долинами, відшукуючи нові маршрути.
Зранку ми разом снідали; після сніданку я йшов до своєї кімнати і брався до роботи; пані де Бомон люб’язно переписувала для мене цитати. Ця благородна жінка надала мені притулок, коли я його потребував: якби я не мав того спокою, що його подарувала вона мені, я, мабуть, ніколи не завершив би твір, який мені заважали закінчити мої біди.
Я ніколи не забуду вечорів, проведених у цій пристані дружби, особливо деяких із них: після прогулянки ми збиралися всі разом у тій частині саду, де з трави било джерело: пані Жубер, пані де Бомон і я сиділи на лаві; син пані Жубер бавився на траві коло наших ніг: цієї дитини вже немає на світі. Пан Жубер прогулювався віддалік піщаною алеєю; два сторожові пси і кішка бешкетували поряд з нами, а під дахом туркотіли голуби. Справжнє блаженство для людини, яка провела вісім років на чужині, в повній самоті, яка припинилася лише на кілька днів, що минули так швидко! Звичайно такими вечорами друзі просили мене розповісти про мої мандри; ніколи не вдавалося мені краще описати безлюдні простори Нового Світу. Ночами пані де Бомон учила мене розрізняти сузір’я, які виднілися крізь прочинені вікна нашої сільської вітальні. Вона говорила, що колись я пригадаю її уроки; відтоді, як я втратив її, я не раз бував у Римі поблизу її могили і завжди відшукував очима зорі на небозводі, імена яких назвала мені вона; я бачив, як вони виблискують над сабінськими горами, як черкають їхні довгі промені води Тибру. Ліс Савіньї, над яким я бачив їх уперше, і римська кампанія, над якою я побачив їх знову, мінливість моєї долі, пам’ятний знак, залишений мені жінкою на небесах, – усе це розбивало мені серце. Яким дивом погоджується людина робити все те, що вона робить на землі, – погоджується, знаючи, що приречена на смерть?
Одного разу ввечері ми побачили, як хтось крадькома вліз до нашого притулку через одне вікно і виліз через інше: це був пан Лаборі; він рятувався від кігтів Бонапарта. Потім нас відвідала одна з тих неприкаяних душ, що зовсім не схожі на інших, – тих душ, які мимоволі додають свою невідому недугу до звичайних страждань роду людського: то була моя сестра Люсіль.
Після приїзду до Франції я листом повідомив рідних про моє повернення. Пані графиня де Маріньї, моя старша сестра, першою вирушила побачити мене, помилилася вулицею і відшукала п’ять добродіїв із прізвищем Лассань, останній з яких, холодний чоботар, виліз на її заклик зі свого підвалу. Потім приїхала пані де Шатобріан: вона була чарівна і сповнена чеснот, здатних дати мені щастя, яким я й живу відтоді, як ми разом. Нарешті, настала черга пані графині де Ко, Люсіль. Пан Жубер і пані де Бомон перейнялися до неї пристрасною прихильністю і ніжною жалістю. Між ними зав’язалося листування, яке перервала лише смерть обох жінок, що схилялися одна до одної, мов дві квітки одного виду, готові зів’янути. 30 вересня 1802 року, зупинившись у Версалі, Люсіль надіслала мені записку такого змісту: «Я пишу тобі, щоб просити тебе подякувати від мого імені пані де Бомон за запрошення приїхати до Савіньї. Сподіваюся потішити себе цією радістю тижнів за два, якщо це зручно пані де Бомон». Як і збиралася, пані де Ко приїхала до Савіньї.
Я розповідав вам, що в юності, коли сестра моя була канонісою в Аржантьєрі і готувалася стати канонісою в Реміремоні, об’єктом її гарячої пристрасті став пан де Мальфілатр, радник Бретонського парламенту, і пристрасть ця, оселившись у її серці, посилювала її природну меланхолію. Під час Революції Люсіль вийшла заміж за пана графа де Ко, якого втратила через рік і три місяці після весілля. Смерть пані графині де Фарсі, сестри, яку вона ніжно любила, збільшила скорботу пані де Ко. Вона заприязнилася з пані де Шатобріан, моєю дружиною, і взяла над нею владу, яку було нелегко терпіти, бо Люсіль стала запальною, деспотичною, безрозсудною; пані де Шатобріан терпіла її примхи і потай надавала їй послуги, які багатша подруга часом надає подрузі, чутливій до образи та менш щасливій.
Геній Люсіль разом з глибиною її почуттів довели її майже до того самого безумства, яке спіткало Ж.-Ж. Руссо: вона просила пані де Бомон, пана Жубера, мене писати їй на чужу адресу; вона уважно розглядала печатки, намагаючись зрозуміти, чи не зламані вони; вона постійно змінювала помешкання, не затримуючись довго ні в сестер, ні в моєї дружини; сестрам вона не довіряла, а для пані де Шатобріан, пройнятої до Люсіль такою надзвичайною симпатією, ця безсердечна відданість врешті-решт стала тягарем.
Ще один фатальний удар спіткав Люсіль: пан де Шендолле, що жив поблизу Віра, приїхав до Фужера побачитися з нею; невдовзі пішли розмови про весілля, але справа скінчилася нічим. Моя сестра втратила все відразу, і гніт власної самоти виявися їй не під силу. Сумною примарою промайнула вона в радісній тиші Савіньї; стільки сердець прийняли її з радістю! Вони були б щасливі повернути її до солодкої дійсності! Але серце Люсіль могло битися тільки в атмосфері, створеній для однієї неї; там, де дихали інші, вона задихалася. Вона жадібно поглинала дні у тому особливому світі, у якому долею їй судилося пробувати свій вік. Навіщо Господь створив істоту, яка жила лише для того, щоб страждати? Які таємні узи пов’язують страдника з вічним законом?
Сестра моя анітрохи не змінилася; але біди лишили на її зовнішності свій слід: голова її була злегка схилена, ніби на неї тиснув тягар часу. Вона нагадувала мені батьків; ці перші спогади про родину, викликані з могили, оточували мене, немов злі духи, що злетілися вночі до похоронного вогнища, щоб погрітися біля його згасаючого вогню. Коли я дивився на Люсіль, в її розгубленому погляді переді мною поставало моє дитинство.
Стражденне видиво швидко розтануло: здавалося, ця обтяжена життям жінка прийшла по іншого страдника, щоб забрати з собою.
10‹1802 рік; знайомство з актором Тальма›
Роки 1802 і 1803. – «Геній християнства». – Провіщання невдачі. – Причина кінцевого успіху
Тим часом я закінчував «Геній християнства»; Люсьєн побажав поглянути в коректурні аркуші: я дав йому кілька відбитків; він зробив на полях досить незначні помітки.
Хоча успіх моєї великої книги був таким само гучним, як успіх маленької «Атала», він був менш безперечним: у цьому серйозному творі я боровся з принципами старої літератури та філософії, удаючись уже не до роману, а до міркувань і фактів. Вольтерівська імперія кликнула до бою і схопилася за зброю. Пані де Сталь помилилася щодо майбутнього моїх релігійних наукових праць: коли їй принесли нерозрізаний примірник мого твору, вона погортала його, натрапила на розділ «Про непорочність» і сказала панові Адріану де Монморансі, який був на той час поряд: «Ах, Боже! Бідолаха Шатобріан! Який провал!» Абат де Буллонь познайомився з кількома частинами моєї праці перш, ніж вони були віддруковані; книгареві, що прийшов до нього за порадою, він відповів: «Якщо хочете розоритися, надрукуйте це». Минуло небагато часу, і той самий абат де Буллонь звеличив мою книгу до небес.
Справді, все, здавалося, провіщало невдачу: хіба міг я, не маючи імені і не оточений лестивцями, претендувати на те, щоб знищити вплив Вольтера, який звів величезну будівлю, довершену енциклопедистами і зміцнену всіма європейськими знаменитостями? Як! Дідро, д’Аламбери, Дюкло, Дюпюї, Гельвеції, Кондорсе вже більше не є володарями дум? Як! світ повинен повернутися до «Золотої легенди», відкинувши шедеври науки і розуму? Чи міг я виграти справу, яку не зуміли захистити ані грізний Рим, ані всесильне духівництво, – справу, яку старанно відстоює архієпископ паризький Крістоф де Бомон, спираючись на вироки суду, силу армії та ім’я Короля? Чи не було так само сміхотворним, як і безрозсудним з боку людини нікому не відомої протиставляти себе філософській течії, яка виявилася настільки нищівною, що здійснила Революцію? Цікаво було поглянути на пігмея, який, «слабенькі ручки напружуючи», прагне задушити передову думку сторіччя, зупинити розвиток цивілізації і змусити рід людський повернути назад! Дякувати Богові, подібних божевільних можна знищити одним словом, тому пан Женґене, лаючи «Геній християнства» в «Декаді», стверджував, що критика запізнилася, бо марнослів’я моє вже забуте. Він говорив це через п’ять чи шість місяців після публікації твору, який не зуміла знищити вся Французька академія, що виступила проти нього з нагоди присудження премій за десятиліття.
Я випустив «Геній християнства» в той час, коли храми наші були зруйновані. Віряни почувалися спасенними: у той час люди потребували віри, прагнули релігійних розрад, яких довгі роки були позбавлені. Скільки надприродної сили доводилося просити у неба після багатьох лих! Скільки осиротілих родин жадали віднайти в лоні Творця своїх утрачених дітей! Скільки розбитих сердець, скільки знедолених душ закликали десницю Божу зцілити їх! Усі поспішали до Божого храму, як спішать до будинку лікаря, коли хтось тяжко хворий. Жертви нашої смути (і які різні жертви!) рятувалися під вівтарем: потерпілі у корабельній аварії, сподіваючись на порятунок, чіпляються за скелю.
На той час Бонапарт, бажаючи зміцнити свою силу на непорушній твердині, уклав угоду з Римським двором; спочатку він зовсім не перешкоджав публікації твору, що сприяв його намірам; йому потрібно було здолати людей зі свого оточення і відвертих ворогів церкви; отже, громадська думка, що склалася під впливом «Генія християнства», виявилася для нього саме на часі. Пізніше він розкаявся в своїй помилці: повернення до релігійних ідей спричинило повернення до ідей законної монархії.
Один уривок із «Генія християнства», що спочатку набув менше розголосу, ніж «Атала», містив зображення характеру, який одержав у сучасній літературі довге життя; втім, якби «Рене» не був написаний, я б не почав його писати; якби я міг його знищити, я б його знищив. У Рене досить скоро з’явилася купа родичів у прозі та у віршах: навколо щодень чулися ремствування та зітхання, тільки й мови було, що про вітри і бурі та потаєну скорботу, про які відомо хмарам і ночі. Нині годі відшукати ледачого школяра, який не мріяв би стати найнещаснішим з людей; не знайдеш шістнадцятирічного хлопця, який би не нажився до переситу: геть усі вони уявляють себе страждальниками, змученими власною геніальністю; поринаючи у вир своєї думки, вони вдаються до смутності пристрастей, збентежено ляскають себе по блідому чолу і дивують дурнів горем, якому ніхто з них навіть не спроможний дібрати виразної назви.
У «Рене» я вказав на хворобу мого сторіччя; але з боку романістів було безглуздям видавати безпредметну скорботу за усесвітню. Вселюдські почуття, на яких тримається земне життя: материнська і батьківська ніжність, синівська прихильність, дружба, любов – невичерпні; інша річ – особлива манера відчувати, своєрідність розуму і вдачі; їх можна піддати розгорнутому і неодноразовому зображенню тільки у великих багатофігурних композиціях. Потайні куточки серця людського – вузьке поле діяльності; той, хто першим зібрав з нього врожай, нічого не залишив своїм наступникам. Хвороба не є природним станом душі: її неможливо відтворити, описати її так, як описують художники пристрасті загальнолюдські, постійно перетворюючи їх і умілою рукою змінюючи їхню форму.
Хоч би що там було, література забарвилася в тони моїх релігійних картин, подібно до того, як ділові папери засвоїли стиль моїх державних творів: «Монархія згідно з хартією» поклала початок нашій представницькій формі правління, а моя стаття в «Консерватер» про зиски моральні та зиски матеріальні подарувала політиці ці дві словосполуки.
Письменники виявили до мене велику пошану, почавши наслідувати манеру «Атала» і «Рене», а духівництво черпало красномовство в моїх розповідях про місії та благодіяння християнства. Рядки, де я показую, що, вигнавши з лісів язичницькі божества, наша релігія поширилася світом, повернувши природі її безлюдність; фрагменти, де я говорю про вплив нашої релігії на нашу манеру бачити і живописати, де я розглядаю зміни, події в поезії та ораторському мистецтві; розділи, які я присвячую розвідкам, що стосуються почуттів, невідомих драматичним характерам минулого, містять зерно нової критики. Я сказав, що персонажі Расіна є і водночас не є греками; це персонажі християнські: ось чого ніхто не зрозумів.
Якби вплив «Генія християнства» пояснювався тільки реакцією на вчення, що породили, на думку багатьох, революційні нещастя, цей вплив припинився б із закінченням революції, і сьогодні, коли я пишу ці рядки, моя книга вже не бентежила б уми. Проте вплив «Генія християнства» не обмежився хвилинним воскресінням релігії, яку всі вважали мертвою: він здійснив перетворення більш довговічне. Новим у книзі був не тільки склад, а й доктрина; не тільки форма, а й зміст: відтепер, вибираючи між вірою і невірою, юні голови вже не вважають початковою точкою атеїзм і матеріалізм; ідея Бога та безсмертя душі знов запанувала над людьми: звідси численні зміни в низці пов’язаних між собою ідей. Французи більше не німіють у марновірному страху перед релігією, вони тепер не бажають бути, як раніше, мумією небуття, сповитою у філософічні пелени; вони дозволили собі досліджувати будь-яку доктрину, навіть найбезглуздішу, – аж до християнства.
Окрім вірян, що поверталися на голос Пастиря, з’явилися, завдяки свободі совісті, також віряни а priori. Візьміть за основу Бога, і Слово не змусить себе чекати: від Отця неминуче народжується Син.
‹Полеміка Шатобріана з пантеїстами та іншими «сектантами»›
Поштовх, що його дав «Геній християнства» умам, позбавив їх рутини XVIII сторіччя і назавжди вилікував від сліпого наслідування його переказів: люди почали наново, а вірніше кажучи, вперше вивчати витоки християнства; перечитуючи Святих Отців (якщо припустити, що вони їх колись читали), французи здивувалися, знайшовши стільки цікавих відомостей, стільки філософічної мудрості, стільки багатообразної краси стилю, стільки ідей, що більш-менш рішуче сприяли переходу від давнього суспільства до сучасного: то була єдина і пам’ятна ера в історії людства, коли небо єдналося із землею через душі геніїв.
Поряд зі світом язичества, що зазнав руйнації, постав свого часу інший світ, який ніби ззовні споглядає ці величні картини, бідний, сторонній, самотній. Він втручається в життєві справи, лише коли його уроків або допомоги потребують. Як чудово було бачити цих перших єпископів, майже всіх приєднаних до лику святих і мучеників, цих простих священиків, які уболівають за реліквії та кладовища, цих ченців і самітників з обителей і печер, які проповідують мир, чесноту, милосердя, коли довкруги панують війна, розпуста, варварство; відвідують римських тиранів і татарських або готських вождів, щоб запобігти несправедливості одних і жорстокості інших, зупиняють війська дерев’яним хрестом і миротворним словом, залишаються найвразливішими серед смертних і при цьому захищають людство від Аттіли, існують між двома світами, щоб пов’язати їх, полегшити останні хвилини суспільства, що йде в небуття, і підтримати перші кроки суспільства, яке ще перебуває в колисці.
11«Геній християнства», продовження. – Недоліки книги
Істини, розвинені в «Генії християнства», не могли не сприяти зміні напряму думок, що панують у суспільстві. Завдяки цьому твору сучасні французи відчули потребу пишатися середньовічними спорудами: це я закликав юне сторіччя захоплюватися старими храмами. А те, що люди зловживали моєю думкою, і не є правдою те, що наші старовинні собори наближаються за своєю красою до Парфенону, і брехня, що церкви доносять до нас своїми кам’яними літописами невідомі досі факти, а найбільше шаленство – стверджувати, ніби ці гранітні мемуари відкривають нам речі, які свого часу не помітили вчені бенедиктинці, а нескінченні розмови про готику викликають смертельну нудьгу, то я не маю з цим нічого спільного. Втім, я знаю, чого бракує «Генію християнства» в частині, що стосується мистецтв; частина ця неповна, бо в 1800 році я не знав мистецтв: на той час я ще не побував ні в Італії, ні в Греції, ні в Єгипті. Подібним чином я недостатньо використав для своєї мети житія святих та стародавні легенди; тим часом вони рясніють чудовими історіями: людина зі смаком може зібрати там багаті жнива. Це поле чудес середньовічної уяви плідніше за «Метаморфози» Овідія та чарівні казки. Крім того, в моїй книзі трапляються думки обмежені і невірні, наприклад, оцінка Данте, якому я віддав належне багато пізніше.
Я ґрунтовно доповнив «Геній християнства» в «Історичних дослідженнях» – том з моїх праць, про який найменше говорили і який найбільше грабували. (Вплив «Генія християнства» на літературу.)
Книга чотирнадцята
Переглянуто в грудні 1846 року
4‹Подорож Шатобріана на південь Франції в 1802 році›
Роки 1802 і 1803. – Зустріч з Бонапартом
Париж, 1838
Доки ми, звичайні люди, жили і помирали, світ семимильними кроками рухався вперед; обранець сторіччя стверджувався на чолі роду людського. Посеред грізних бур, що провіщали усесвітні потрясіння, я зійшов у Кале, щоб як простий солдат взяти участь у спільному русі. Йшов перший рік сторіччя, коли я прибув до табору, де Бонапарт сурмив збір доль: невдовзі він став довічним першим консулом.
У 1802 році, після ухвалення законодавчим корпусом Конкордату, Люсьєн, тодішній міністр внутрішніх справ, влаштував святкування на честь свого брата; я мав запрошення на церемонію як людина, яка возз’єднувала сили християн і яка знову повела їх в атаку. Коли з’явився Наполеон, я стояв на галереї: він приємно вразив мене; раніше я бачив його лише здалека. Він усміхався сліпуче і ласкаво; очі його, гарно посаджені і витончено обрамлені бровами, кидали чудові погляди, в яких ще не просвічувало жодне лукавство, не було нічого театрального і вдаваного. «Геній християнства», який тоді саме був у всіх на вустах, справив враження на Наполеона. Цього холоднокровного політика одухотворяла чудова уява: він не став би тим, чим став, якби його не надихала муза; розум його втілював ідеї поета. Натура людей, створених для великих подвигів, завжди подвійна, бо вони мають бути здатними і на натхненну думку, і на рішучий вчинок: одна половина народжує задум, інша виконує його.
Якимсь чином Бонапарт помітив і впізнав мене. Коли він попрямував до мене, ніхто не міг зрозуміти, кого він шукає; всі розступалися, кожен сподівався, що консул іде до нього; ця нетямущість, здавалося, дратувала володаря. Я відступив і став позаду сусідів; раптово Бонапарт підвищив голос і мовив: «Пан де Шатобріан!» Натовп негайно відринув, щоб потім зімкнутися навколо нас кільцем: я залишився сам. Бонапарт заговорив зі мною, не церемонячись: без милих речей, без порожніх запитань, без передмов, він відразу розпочав говорити про Єгипет і арабів, неначебто я був одним з його наближених і він усього лише продовжував розпочату розмову. «Мене завжди вражало, – сказав він, – що шейхи падають на коліна серед пустелі, лицем на схід і впираються лобом у пісок. Що це за невідома святиня на Сході, якій вони поклоняються?»
Бонапарт на мить замовк і без переходу заговорив про інше: «Християнство? Ідеологи, здається, пропонують бачити в нім просто астрономічну систему? Якби це навіть виявилося правдою, хіба я повірю, що християнство нікчемне? Якщо християнство – це алегорія руху сфер, геометрія світил, то, хоч би як старалися вільнодумці, вони всупереч бажанню залишають «гадині» ще достатньо величі».
Несамовитий Бонапарт пішов. Я уподібнився Йову: уночі «дух перейшов по обличчі моїм; стало дуба волосся на тілі моїм. Він стояв, але я не пізнав його вигляду, – образ навпроти очей моїх був, і тихий голос почув я» [50]50
Книга Йова, 4, 15–16.
[Закрыть].
Життя моє було не більше, ніж плетениця видінь; пекло і небо постійно розверзалися у мене під ногами і над головою, не даючи мені змоги зміряти їхній морок і світло. По єдиному разу випало мені зустрітися на межі двох сторіч: з людиною старого світу – Вашинґтоном і людиною нового світу – Наполеоном. І з тим і з іншим розмова моя була короткою; обидва повернули мене до самотнього існування, один – добросердечним побажанням, інший – злочином.
Я помітив, що, віддаляючись, Бонапарт поглядав на мене пильніше, ніж під час нашої розмови. Я також проводжав його очима:
