Текст книги "Замогильні записки"

Автор книги: Франсуа Рене де Шатобріан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 60 страниц) [доступный отрывок для чтения: 22 страниц]

6
Рік 1803 ‹…›

Париж, 1838

Якщо вимірювати мінливості приватного життя мірками життя суспільного, ці лиха навряд чи гідні навіть побіжної згадки в моїх Записках. Хто не втрачав друга? хто не був присутній при його кончині? чия пам’ять не зберігає подібної скорботної сцени? Міркування правильне, та все ж ніхто не може утриматися від переповідання власних пригод: відпливаючи на кораблі, моряк залишає на суходолі родину, про яку весь час думає і говорить товаришам. Будь-яка людина містить у собі особливий світ, чужий загальним законам і долям віків. А втім, помилково вважати, ніби революції, великі нещастя, знамениті стихійні лиха – єдиний літопис нашої природи: кожен з нас поодинці творить ланцюг спільної історії, і саме з цих окремих життів і складається світ людський, як він постає перед очима Господа.

‹Співчутливі листи друзів Шатобріана›

7
Роки 1803 і 1804. – Перша думка про мої «Записки». – Бонапарт призначає мене французьким посланником у Вале. – Від’їзд з Рима

Париж, 1838

Я наважився залишити ділову ниву, що затьмарила моє життя не тільки нудними заняттями і вульгарними політичними чварами, а й особистим нещастям. Той не знає, що таке невтішне горе, хто не ходив на самоті місцями, де ще донедавна жила особа, яка прикрашала його існування: ви шукаєте її і не знаходите; вона говорить з вами, усміхається вам, невідступно йде за вами; все, що вона вдягала, все, чого торкалася, викликає в пам’яті її образ; вас відокремлює від неї лише прозора запона, але запона ця така важка, що ви не в змозі підняти її. Спогад про першого друга, якого ви втратили, тяжкий, бо, якщо життя ваше тривало й далі, вас безперечно спіткали й інші втрати: всі ці наступні смерті пов’язуються у вашій голові з найпершою смертю, тож ви оплакуєте в одній особі всіх, кого втратили на життєвому шляху.

Займаючись вирішенням своїх справ, утрудненим віддаленістю від Франції, я жив самотньо, оточений римськими руїнами. Коли я вперше вийшов пройтися, все здалося мені не таким, як було раніше; я не впізнавав ані дерев, ані будов, ані неба; я блукав серед полів, уздовж аркад і акведуків, як колись під лісовим склепінням Нового Світу. А потім повертався у Вічне місто, що додало до своїх незліченних мерців ще одне згасле життя. Я так багато ходив пустельними берегами Тибру, що вони назавжди закарбувалися у мене в пам’яті, і я досить правильно відтворив їх у моєму листі до пана де Фонтана. «Якщо чужоземця спіткало горе, – писав я, – якщо він змішав прах коханої істоти з прахом стількох уславлених осіб, як солодко буде йому переходити від мавзолею Цецилії Метелли до могили нещасної жінки!»

Саме у Римі у мене вперше виникла думка почати «Записки про моє життя»; збереглося декілька уривчастих рядків з них; ось що мені вдалося розібрати: «Сходивши землю з краю в край, провівши прекрасні роки юності далеко від батьківщини і зазнавши майже всіх лих, які може зазнати людина, не виключаючи навіть голоду, я повернувся до Парижа в 1800 році».

В одному з листів до пана Жубера я так викладав свій план: «Єдина моя втіха – викроїти декілька годин на заняття єдиним твором, який може хоч частково полегшити мій тягар; це – «Записки про моє життя». Туди увійде і Рим; тільки таким чином зможу я відтепер говорити про Рим. Будьте спокійні: ви не зустрінете тут признань, тяжких для моїх друзів; коли я чого-небудь доб’юся в майбутньому, я розповім про своїх друзів із захопленням і повагою. Звертаючись до нащадків, я не буду довго говорити і про свої слабкості; я скажу про себе лише те, що личить моїй людській гідності і, смію сказати, піднесеному серцю. Треба показувати світові лише те, що прекрасне; довіряти зі свого життя лише те, що може вдихнути в подібних до нас почуття великодушні і шляхетні, – не означає брехати Господу. Щиро кажучи, приховувати мені нічого: я не крав стрічку і не звалював провину на служницю, я не кидав на вулиці вмираючого друга, не ганьбив жінку, котра прихистила мене, не віддавав власних дітей до притулку; але у мене були свої слабкості, мені траплялося занепадати духом; досить одного гіркого зітхання, щоб натякнути світу про ці звичайні знегоди, що мусять залишитися під покровом. Навіщо суспільству зображення ран, від яких страждають усі? Тому, хто хоче показати недосконалість людської природи, не бракує прикладів».

Накидаючи цей план, я залишав осторонь свою родину, дитинство, юність, мандри і вигнання: проте саме ці розповіді давали мені найбільшу втіху.

Я був немов щасливий раб: звикнувши до кайданів, він вже не знає, що робити на волі, як бути, якщо кайдани його розбиті. Досить було мені взятися до праці, як переді мною поставало обличчя, від якого я не міг відірвати очей: тільки релігії, що своєю поважністю викликала у мене міркування вищого порядку, було до снаги оволодіти моєю увагою.

Але, обмірковуючи свої «Записки», я зрозумів, чому в давньому світі так піклувалися про долю свого імені: можливо, у спогадах про минуле життя, яке людина залишає, покидаючи світ, є якась зворушлива істотність. Можливо, великим людям давнини ідея безсмертя роду людського замінювала ідею безсмертя душі, що було для них загадкою. Якщо слава стосується тільки нас самих, гріш їй ціна, та все ж варто визнати, що здатність генія дарувати всьому, що він любив, вічне життя – прекрасний привілей.

Я взявся до тлумачення деяких книг Біблії і почав з Книги Буття. У вірші: «Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і що б він не з’їв, – і не жив повік-віку» – я відзначив вражаючу іронію Творця: «Ось став чоловік немов один із Нас і т. ін. Коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя». Чому? Тому, що він скуштував плід знання і став відрізняти добро від зла; тепер його пригнічують нещастя, отже, йому нема чого «жити повік-віку»: яке велике милосердя Господа, що дарує смерть.

Я почав складати молитви: одні зцілювали «душевні скорботи», інші зміцнювали дух, «що зрить благоденствування лиходіїв»: я прагнув повернути зосередженість і спокій моїм заблуканим думкам.

Позаяк Господь не захотів перервати на цьому моє життя, зберігаючи його для майбутніх випробувань, бурі, що піднялися, ущухли. Кардинал-посол несподівано змінився до мене; я мав з ним відверту розмову і заявив про свій намір просити відставки. Він заперечив цьому; він стверджував, що нині моя відставка здалася б опалою, що я обрадував би нею своїх ворогів, прогнівив першого консула і позбавив би себе можливості жити спокійно в тих краях, куди я хочу переїхати. Він запропонував мені з’їздити тижнів на два, а то й на місяць, до Неаполя.

У цей самий час Росія промацувала ґрунт, щоб запросити мене наставником до великого князя: але якщо мені судилося присвятити решту життя спадкоємцю престолу, то чекати цього від мене міг тільки Генріх V.

Доки я метався між безліччю можливостей, я отримав звістку, що перший консул призначив мене посланником у Вале. Спочатку, виведений із себе доносами, він розгнівався, але, заспокоївшись, зрозумів, що я з породи тих людей, які гарні тільки тоді, коли вони самі собі голова, і що мене не слід нікому підпорядковувати, інакше від мене не буде користі. Вакансій не було; він заснував посаду, що підходила для моєї люблячої самотність, спраглої незалежності натури; він послав мене до Альп, він довірив мені католицьку республіку, по якій несуть свої води незліченні потоки: у себе під ногами мені належало побачити Рону і наших солдатів – Рону, що тече вниз, до Франції, солдатів, що піднімаються вгору, до Італії, а попереду моєму погляду відкривався б небезпечний Симплонський перевал. Консул готовий був дати мені достатньо вільного часу для подорожей по Італії, а пані Баччокі передала мені через Фонтана, що, як тільки звільниться посада посла у великій державі, я отримаю її. Отже, негадано і проти волі я здобув першу перемогу на дипломатичній ниві: воістину на чолі держави стояв високий розум, який не хотів, щоб кабінетні інтриги мучили інший розум, у якому він відчував дуже сильну потребу вийти з-під чужої влади.

Зауваження це тим більш правильне, що кардинал Феш, котрому я віддаю в цих записках належне, на що він, можливо, не розраховував, відправив дві сердиті депеші до Парижа майже в ті самі дні, коли, у зв’язку зі смертю пані де Бомон, поводження його стало люб’язнішим. Коли він був щирий: коли розмовляв зі мною і пропонував мені з’їздити до Неаполя чи коли писав ці дипломатичні послання? Те й інше відбувалося одночасно, але перше суперечило другому. Мені не важко було б привести пана кардинала у згоду з самим собою, знищивши сліди донесень, що мали стосунок до мене; коли я був міністром закордонних справ, я міг вилучити пусті вигадки посла з міністерського архіву – учинив же так пан де Талейран зі своїми листами до імператора. Але я не вважав, що маю право застосувати свою владу у власних інтересах. Якби комусь здумалося шукати ці документи, їх знайшли б на колишньому місці. Скажуть, що такий спосіб дій – дурість; що ж! я не перечу; але, щоб не ставити собі на заслугу доброчесність, якої я не маю, зауважу, що повага моя до листування моїх ганьбителів походить не так від великодушності, як від презирства. В архівах берлінського посольства я бачив образливі листи пана маркіза де Бонні відносно моєї особи: я не збираюся щадити себе й оприлюдню їх.

Пан кардинал Феш був так само лихий на слова щодо бідолашного абата Гійона (єпископа Марокканського): він вивищив його до «російського шпигуна». Бонапарт вважав пана Лене «англійським шпигуном»: причиною тому були плітки, до яких, на горі, привчили цю велику людину поліцейські донесення. А проте, чи такий вже безгрішний був сам пан Феш? Чи високо цінувала його власна родина? Кардинал де Клермон-Тоннер був у Римі одночасно зі мною, у 1803 році; чого він тільки не писав про дядечка Наполеона! Я зберігаю ці листи.

Втім, кому важливі ці сварки, вже сорок років поховані під спудом зотлілих паперів? З усіх дійових осіб цієї епохи вцілів один-єдиний – Бонапарт. Усі ми мертві вже зараз, хоча і вважаємо себе за живих: чи можна розгледіти рід комахи у тьмяному світлі, яке вона іноді випромінює, повзучи по стіні?

Пізніше, коли я був послом за папи Льва XII, я знову зустрівся з паном кардиналом Фешем: він висловив мені свою повагу, я також постарався виявити йому люб’язність і пошану. Втім, природно, що мене судили суворо – і заслужено. Все це в далекому минулому: у мене немає навіть бажання взнавати по почерку тих, хто в 1803 році служили або прислужували панові кардиналу Фешу.

Я поїхав до Неаполя: там почався рік без пані де Бомон; рік розлуки, перший у такій довгій вервечці! Я жодного разу не був у Неаполі відтоді, хоча в 1827 році проїздив повз і збирався заїхати туди разом з пані де Шатобріан. Апельсинові дерева були укриті плодами, мирти – квітами. Байя, Єлисейські Поля і море переповнювали душу захопленням, яке мені ні з ким було розділити. Неаполітанську затоку я описав у «Мучениках». Я піднявся на Везувій і спустився у його кратер. Я обкрадав самого себе: я розігрував сцену з «Рене».

У Помпеях мені показали скелет у кайданах та уривки латинських слів, що їх нашкрябали солдати на стінах. Я повернувся до Рима. Канова відчинив мені двері своєї майстерні; він працював над статуєю німфи. Інші мармурові статуї для надгробка, який я замовив, були вже готові і мали вельми виразний вигляд. У церкві Святого Людовіка я помолився над прахом, похованим у Римі, а 21 січня 1804 року, іншого нещасного дня, поїхав до Парижа.

Яка вражаюча суєтність: з того часу минуло 35 років. Чи не тішив я себе в ті далекі й сумні дні думкою, що розірвані смертю зв’язки стануть моєю останньою прихильністю? І як же швидко я хай не забув те, чим дорожив, але знайшов йому заміну! Так іде людина від утрати до утрати. Доки вона молода і котить своє життя попереду себе, їй ще можна знайти виправдання, але коли вона впрягається в нього і заледве тягне його за собою, прощення їй немає. Природа наша така бідна, схильності такі непостійні, що нам бракує нових слів для вираження нового почуття, і ми пояснюємо його тими словами, до яких уже вдавались раніше, коли в серці нашому жило інше почуття! Існують, проте, слова, які слід вимовляти тільки один раз: повторення оскверняє їх. Друзі, яких ми зрадили і забули, дорікають нам за те, що ми знайшли собі нове товариство; один день є докором іншому: життя наше – постійний сором, бо воно – постійна помилка.

Книга шістнадцята

Переглянуто 22 лютого 1845 року

1
Рік 1804. – Республіка Вале. – Відвідини палацу Тюїльрі. – Особняк Монморенів. – Я чую повідомлення оповісників про смерть герцога Енгієнського. – Я йду у відставку

Париж, 1838

Позаяк я не збирався затримуватися в Парижі, я зупинився у «Французькому готелі» на вулиці Бон, де до мене прилучилася пані де Шатобріан, яка мала намір вирушити разом зі мною у Вале. Моє колишнє товариство, вже напіврозвалене, втратило нитку, що зв’язувала його.

Бонапарт ішов до імператорського вінця; геній його зростав разом з подіями: він міг, немов розширюваний в об’ємі порох, підірвати весь світ; велетню, що ніяк не міг дістатися до вершини влади, нікуди було дівати силу; він діяв напомацки і, здавалося, шукав свій шлях; коли я приїхав у Париж, він морочився з Пішеґрю і Моро: через дрібну заздрість він погодився побачити в них суперників; Моро, Пішеґрю і Жорж Кадудаль, ворог куди грізніший, були арештовані.

Ця мережа інтриг, невідривна від будь-якої ділової царини, мені не подобалась, і я радів нагоді втекти в гори.

‹Лист із Сіона, в якому тамтешня міська рада виявляє радість з приводу призначення Шатобріана посланником у республіку Вале›

За два дні до 20 березня я зібрався піти в Тюїльрі попрощатися з Бонапартом; я не бачив його з того дня, коли він говорив зі мною на балу у Люсьєна. Галерея, де він приймав відвідувачів, була повна народу; його супроводжували Мюрат і флігель-ад’ютант; він ішов майже не зупиняючись. Коли він підійшов ближче, я здивувався тому, як він змінився: помертвілі щоки запали, очі горіли диким вогнем, лице зблідло і спохмурніло, вигляд став похмурий і страшний. Мене вже не вабило до нього так, як раніше; не бажаючи стояти у нього на шляху, я зробив рух, щоб піти. Він кинув на мене погляд, немов пригадуючи, ступив до мене кілька кроків, потім повернувся і відійшов. Можливо, він побачив у мені застереження? Його ад’ютант помітив мене; коли я зник у натовпі, він почав шукати мене очима за спинами людей, що затуляли мене, і спробував знову повести консула в мій бік. Ця гра тривала майже чверть години: я весь час зникав, Наполеон, сам того не підозрюючи, весь час ішов за мною слідом. Я так і не зміг зрозуміти, що змушувало ад’ютанта робити це. Чи то він не впізнав мене і вигляд мій видався йому підозрілим? Чи то, навпаки, впізнав і хотів, аби Бонапарт поговорив зі мною? Хоч би як там було, Наполеон перейшов до іншої зали. Побувавши в Тюїльрі, я пішов звідти з почуттям виконаного обов’язку. Я завжди з великою радістю покидав будь-який палац, з чого видно, що мені там не місце.

Повернувшись у «Французький готель», я сказав друзям: «Певно, сталося щось незвичайне, чого ми не знаємо, адже Бонапарт, якщо тільки він не хворий, не міг аж так змінитися». Пан Бурьєн оцінив мою надзвичайну догадливість, він лише переплутав дати; ось його слова: «Повернувшись від першого консула, пан де Шатобріан заявив своїм друзям, що помітив, як дуже змінився перший консул і який зловісний вогонь горить у його очах».

Так, я помітив це: зло дається вищому розуму не без болю, бо це чужорідний плід, який йому не личить виношувати.

Два дні по тому, 20 березня, сумний і дорогий серцю спогад підняв мене з самого ранку. Пан де Монморен колись вибудував собі будинок на бульварі Інвалідів, у тому місці, де його перетинає вулиця Плюме. У саду цього будинку, проданого під час Революції, пані де Бомон, тоді ще зовсім дівчинка, посадила кипарис і не раз, коли нам доводилося проходити повз, показувала мені його: з цим кипарисом, походження та історію якого знав лише я, я і хотів попрощатися. Він існує ще й досі, але сохне й ледве дістає до вікна, під яким викохувала і леліяла його рука жінки, що пішла назавжди. Я відрізняю це нещасне деревце від трьох чи чотирьох дерев тієї ж породи; здається, воно теж знає мене і радіє, коли я приходжу; меланхолійні пориви вітерцю схиляють до мене його пожовтілу голову, і воно щось шепоче у вікно спорожнілої кімнати: таємничий зв’язок між нами урветься лише зі смертю одного з нас.

Віддавши благоговійну данину пам’яті, я спустився бульваром і перетнув площу Інвалідів, потім мостом Людовіка XVI пройшов у сад Тюїльрі і вийшов з нього біля флігеля Марсана туди, де нині проходить вулиця Ріволі. На початку дванадцятої до мене долинули голоси: чоловік і жінка вигукували офіційне повідомлення; почувши його, перехожі зупинялися як укопані. «Особлива військова комісія, скликана у Венсенні, – гукали оповісники, – засудила до страти Луї Антуана Анрі де Бурбона, що народився 2 серпня 1772 року в Шантії».

Ці вигуки приголомшили мене як грім з ясного неба; вони змінили моє життя так само, як змінили життя Наполеона. Повернувшись додому, я сказав пані де Шатобріан: «Герцога Енгієнського розстріляно». Я сів за стіл і почав писати прохання про відставку. Пані де Шатобріан цьому нітрохи не перечила і з великою мужністю дивилася, як я пишу. Вона чудово усвідомлювала небезпеку, що загрожувала мені: йшло слідство у справі генерала Моро і Жоржа Кадудаля; лев лизнув крові; було не час його розлючувати.

Тим часом до нас прийшов пан Клозель де Куссерґ; він також чув повідомлення про вирок. Він застав мене з пером у руці: листа мого, звідки він умовив мене вилучити, з жалю до пані де Шатобріан, фрази, сповнені гніву, було відправлено на ім’я міністра закордонних справ. Вислови, у яких я його написав, значення не мали; думка моя і злочин полягали в самому факті моєї відставки: Бонапарт це чудово зрозумів. Пані Баччокі розсердилася, дізнавшись про те, що вона назвала «моїм відступництвом»; вона послала за мною і обкидала мене найпалкішими докорами. Пан де Фонтан, який пізніше захищав мене з усією безстрашністю дружби, першої миті трохи втратив розум від страху: він уже бачив мене розстріляним, а разом зі мною і всіх, хто зі мною знався. Декілька днів мої друзі провели у страху, чекаючи, що мене ось-ось схопить поліція; вони весь час відвідували мене, щоразу я наближався до комірки воротаря з великим тремтінням. Наступного дня після моєї відставки до мене завітав пан Пак’є; він обійняв мене і сказав, що гордиться моєю дружбою. Сам він досить довго з хвали гідною скромністю тримався в тіні, не бігаючи за посадами і не прагнучи влади.

Проте ці пориви участі, які спонукають нас схвалювати шляхетний вчинок, невдовзі вичерпалися. З поваги до релігії я погодився на місце за межами Франції, місце, яке подарував мені могутній геній, переможець анархії, вождь, вірний народу, консул Республіки, а не король, що узурпував монархію; при цьому я був самотній у своєму почутті, бо послідовний у своїй поведінці; я виїхав, коли умови, під якими я міг підписатися, змінилися; але, як тільки герой перетворився на вбивцю, всі кинулися оббивати його пороги. Через півроку після 20 березня весь вищий світ, здавалося, прийшов до єдиної думки, якщо не брати до уваги лихих жартів, якими аристократи перекидалися у вузькому колі. Люди пропащі стверджували, що їх примусили, але примушували, з чуток, лише тих, хто має славне ім’я, або має славну репутацію, тож кожен, хто хотів довести свою іменитість і популярність, благав про те, щоб його примусили.

Ті, хто найбільше мною захоплювалися, віддалилися; я був для них живим докором: люди обережні вбачають необережність у поведінці тих, хто слухається голосу честі. Бувають часи, коли піднесеність душі воістину обертається вадою; ніхто її не розуміє; її вважають обмеженістю розуму, забобоном, поганою звичкою, примхами, дуром, що заважає мати правильну думку про речі, дурістю, можливо гідною поваги, але яка видає тупоумство раба. Хіба багато мудрості в тому, щоб не бачити нічого навколо, залишатися чужим ходові часу, розвитку ідей, зміні звичаїв, прогресу суспільства? Хіба не сумна помилка – надавати подіям значення, якого вони не мають? Замкнувшись у ваших вузьких принципах, ви з вашим недалеким розумом і такими ж недалекими думками уподібнюєтеся людині, яка, живучи на задвірках, бачить тільки маленький садок і гадки не має ні про те, що відбувається на вулиці, ні про те, який галас там лунає. Ось до чого доводить вас дещиця незалежності: ви стаєте предметом жалю для людей посередніх, великі ж люди – ті, що спускаються до вас зі своїх висот і спрямовують на вас «очі пишні», oculos sublimes – з милосердною зневагою прощають вас, бо знають, що вам їх не зрозуміти. Відтак я смиренно віддався літературній діяльності – так бідолашний Піндар починає першу Олімпійську пісню із твердження, що найкраще на світі – це вода, залишаючивино блаженним.

Дружба вдихнула відвагу в пана де Фонтана; доброта пані Баччокі стала перешкодою між гнівом її брата і моїм рішенням; пан де Талейран з байдужості чи з розрахунку затримав моє прохання про відставку і доповів про нього лише через кілька днів, давши Бонапарту час на роздум. Почувши єдиний відкритий осуд із уст чесної людини, яка не побоялася виступити проти державця, він тільки й промовив: «Гаразд». Пізніше він сказав своїй сестрі: «Дуже ви злякалися за вашого друга». Багато років по тому в розмові з паном де Фонтаном він зізнався, що моя відставка – одна з речей, що вразили його найдужче. Пан де Талейран наказав відправити мені офіційного листа; у ньому він чемно покартав мене за те, що я позбавив його відомство моїх талантів та послуг. Я відшкодував витрати на забезпечення, і на тому справа, очевидячки, і закінчилась. Але, наважившись покинути Бонапарта, я поставив себе з ним на одну дошку, і він повстав проти мене всім своїм злодійством, як я повстав проти нього всією своєю відданістю. До самого свого падіння він тримав над моєю головою меч; кілька разів, спонукуваний природним поривом, він кликав мене і намагався втопити в своїх фатальних благодіяннях; іноді мене вабило до нього захоплення, яке він у мене викликав, думка про те, що завдяки йому я присутній не просто при зміні династії, але при оновленні суспільства; одначе багато в чому натури наші були протилежними, і це давалося взнаки; якщо він з великою охотою наказав би мене розстріляти, то я теж не надто мучився б, позбавивши його життя.

Смерть творить або розвінчує велику людину; вона зупиняє її на тій сходинці, до якої вона встигла спуститися чи піднятися: доля небіжчика – успіх або провал; у першому випадку говорять про те, ким вона була, у другому – гадають, ким вона могла стати.

Якби я виконував обов’язок, плекаючи далекосяжні честолюбні плани, я б прогадав. Карл X тільки у Празі дізнався про те, як я вчинив у 1804 році: він позбувся монархії. «Шатобріане, – запитав він мене у Градчанському замку, – ви служили Бонапартові?» – «Так, Ваша Величносте». – «Ви пішли у відставку після смерті герцога Енгієнського?» – «Так, Ваша Величносте». Нещастя вчить або повертає пам’ять. Я розповідав вам, як одного разу в Лондоні ми з паном Фонтаном сховалися від зливи в тій самій алеї, що й пан герцог де Бурбон: у Франції він і його доблесний батько, які так шанобливо дякували кожному, хто писав промови на смерть герцога Енгієнського, не згадали про мене жодним словом: мабуть, вони не знали про мій вчинок; а втім, я ніколи їм про нього не розповідав.