Текст книги "Замогильні записки"

Автор книги: Франсуа Рене де Шатобріан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 60 страниц) [доступный отрывок для чтения: 22 страниц]

2
Смерть герцога Енгієнського

Шантії, листопад 1838 року

У жовтні мене, як перелітних птахів, мучить неспокій, і я з радістю вирушив би в чужі краї, якби не втратив силу крил і легкість днів: хмари, що линуть у небі, пробуджують у мені бажання тікати. Щоб обдурити цей інстинкт, я поспішив у Шантії. Я ступив на луки, якими старі сторожі йдуть до узлісся. Кілька ворон, перелітаючи з гілки на гілку через зарості дроку, лісового молодника і прогалини, привели мене до Коммельських ставків. Смерть забрала друзів, які колись супроводжували мене до замку королеви Бланкі; у цих безлюдних місцях залишився лише сумний обрій, за яким на мить промайнуло моє минуле. За часів «Рене» я відшукав би в річечці Тев таємниці життя: річечка ця ховається серед хвоща і моху; її не видно за очеретом; вона зникає в ставках, які живить своєю юністю, що невпинно вмирає, невпинно оновлюється: я як зачарований дивився в ці води, коли носив у своїй душі пустелю, населену привидами: вони посміхались мені крізь свою меланхолію, а я прикрашав їх квітами.

Повертаючись уздовж ледве помітних огорож, я потрапив під дощ; довелося сховатися під бук: останнє листя його опадало, як мої роки; маківка оголилася, як моя голова; на стовбурі стояв червоний кружок – йому, як і мені, доведеться померти. На заїжджий двір я повернувся з оберемком осінніх рослин і в нерадісному настрої; тут, зважаючи на руїни Шантії, я розкажу вам про смерть герцога Енгієнського.

Ця смерть у першу мить сповнила жахом усі серця; люди вирішили, що повертається панування Робесп’єра. Парижани думали, що знову настав один з тих днів, які не повторюються, – день страти Людовіка XVI. Близькі, друзі, рідні Бонапарта впали у відчай. За кордоном дипломатична мова негайно заглушила вибух народного обурення, але від цього тяжка ураза нітрохи не зменшилась. Куля пройшла навиліт через усю вигнану родину Бурбонів: Людовік XVIII повернув королю Іспанії орден Золотого Руна, бо ним недавно був нагороджений Бонапарт; супровідний лист робить честь королівській душі:

«Ласкавий пане і дорогий кузене, не може бути нічого спільного між мною і жахливим злочинцем, якого зухвалість та удача звели на престол, по-варварськи заплямований невинною кров’ю одного з Бурбонів – кров’ю герцога Енгієнського. Християнські почуття можуть спонукати мене пробачити вбивці, але тиран мого народу назавжди залишиться моїм ворогом. Шляхи Господні несповідимі, і мені, можливо, судилося закінчити дні у вигнанні; ніколи, проте, ні сучасники мої, ні нащадки не зможуть сказати, що за лихих часів я виявив себе негідним трону моїх предків».

Не слід забувати й іншого імені, пов’язаного з ім’ям герцога Енгієнського: Густав Адольф, повалений і вигнаний монарх, був єдиним з царствених королів тоді, хто посмів піднести голос на захист юного французького принца. Він послав з Карлсруе до Бонапарта ад’ютанта з листом; лист запізнився; останнього Конде вже не було серед живих. Густав Адольф одіслав прусському королю орден Чорного Орла, подібно до того як Людовік XVIII повернув орден Золотого Руна королю іспанському. Густав заявив спадкоємцеві великого Фрідріха, що «закони лицарства не дозволяють йому бути братом по зброї вбивці герцога Енгієнського». (Серед нагород Бонапарта був і Чорний Орел.) Є якась гірка насмішка в цьому майже безрозсудному нагадуванні про лицарські почуття, що не збереглися ніде, окрім серця нещасного короля, пойнятого тугою за вбитим другом: шляхетне товариство у нещасті живе незрозумілим, самотнім, у світі, невідомому людям!

На жаль! ми побачили стільки різних деспотів, що в характерах наших, зломлених низкою знегод і утисків, уже не лишилося сил довго сумувати про смерть молодого Конде: сльози поступово вичерпалися; страх вилився в одностайні вітання першого консула з тим, що збулися небезпек; тепер люди ридали від вдячності до тирана, який задля їх порятунку віддав на заклання святу жертву. Нерон під диктовку Сенеки написав Сенату послання, що вихваляє вбивство Агрипіни; сенатори в захваті обсипали словами подяки великодушного сина, який не убоявся ради блага народу піддати себе несамовитому випробуванню і вчинити матеревбивство! Світське суспільство незабаром повернулося до своїх розваг; воно злякалося власної жалоби: жертви, що вціліли після Терору, танцювали, силкувалися здаватися щасливими і, лякаючись обвинувачень у злопам’ятності, веселилися так, як веселяться засуджені дорогою на ешафот.

Не можна сказати, що герцога Енгієнського заарештували ні з сього ні з того і без будь-яких приготувань; Бонапарт з’ясував, скільки в Європі Бурбонів. Він покликав на раду пана де Талейрана і пана Фуше, і ті повідомили, що герцог Ангулемський і Людовік XVIII перебувають у Варшаві, граф д’Артуа і герцог Беррійський разом з принцами де Конде і де Бурбоном – у Лондоні. Спадкоємець роду Конде жив у Еттенгаймі, у Баденському герцогстві. Трапилося так, що його намірилися втягнути в інтриги пани Тейлор і Дрейк, англійські шпигуни. 16 червня 1803 року герцог де Бурбон написав своєму онукові листа з Лондона, де застеріг його від можливого арешту; лист цей зберігся. Бонапарт покликав до себе своїх соратників-консулів: спершу він обкидав докорами пана Реаля за те, що той приховав од нього підступи супротивників. Він терпляче вислухав заперечення: різкіше за всіх висловився Камбасерес. Бонапарт подякував йому і вчинив по-своєму. Я сам прочитав про це у «Спогадах» Камбасереса, які один з його племінників, пан де Камбасерес, пер Франції, ласкаво дав у моє розпорядження, за що я йому вельми вдячний. Кинута бомба не повертається; вона летить туди, куди посилає її геній, і падає. Щоб виконати наказ Бонапарта, потрібно було ступити на територію Німеччини, і французький загін негайно ступив на неї. Герцог Енгієнський був заарештований у Еттенгаймі. При ньому, замість очікуваного генерала Дюмур’є, були лише маркіз де Тюмері та декілька невідомих емігрантів: з одного цього можна було зробити висновок, що сталася помилка. Герцога Енгієнського відвезли до Страсбурга. Про початок венсеннської катастрофи ми знаємо від самого принца: зберігся короткий щоденник, який він вів дорогою з Еттенгайма до Страсбурга: герой трагедії виходить на авансцену і виголошує пролог.

ЩОДЕННИК ГЕРЦОГА ЕНГІЄНСЬКОГО

«У четвер 15 березня о п’ятій годині (попівночі) мій будинок в Еттенгаймі оточили ескадрон драгунів і жандармські пікети; усього близько двохсот чоловік, два генерали, драгунський полковник, полковник Шарло із Страсбурзької жандармерії. О пів на шосту виламали двері, мене відвезли на Млин, що поблизу Черепичного Заводу. Папери мої вилучені, опечатані. Довезений у возі між двома рядами стрільців до Рейну. Посаджений на корабель курсом на Ріснау. Зійшов на землю й пішки дістався Пфорцгайма. Обідав на заїжджому дворі. Сів у візок з полковником Шарло, сержантом жандармерії, одним жандармом на передку і Грюнштейном. Близько о пів на шосту прибув у Страсбург до полковника Шарло. За півгодини доставлений у фіакрі у фортецю. ‹…› Неділя, 18-те, по мене прийшли о пів на першу ночі. Дали рівно стільки часу, скільки потрібно, щоб одягтися. Я обіймаю моїх нещасних супутників, моїх слуг. Йду один з двома жандармськими офіцерами і двома жандармами. Полковник Шарло повідомив мене, що ми йдемо до дивізійного генерала, який отримав наказ із Парижа. Замість цього на площі перед церквою мене садять у карету, запряжену шестериком поштових коней. Лейтенант Петерман розмістився поруч мене, сержант Блітерсдорф усівся на передку, два жандарми – в кареті, один – на зап’ятках».

Тут людина з розбитого корабля, готова поринути у хвилі, уриває свій бортовий журнал.

Добравшись близько четвертої години пополудні до однієї із столичних застав, карета замість в’їхати до Парижа повернула на зовнішній бульвар і зупинилася перед воротами Венсеннського замку. Принца, що вийшов з карети у внутрішньому дворі, провели до однієї з кімнат фортеці і там замкнули; він ліг спати. Що ближче принц під’їздив до Парижа, то старанніше Бонапарт розігрував спокій. 18 березня, у Вербну неділю, він поїхав у Мальмезон. Пані Бонапарт, яка, як і вся її родина, знала про арешт принца, заговорила про цю справу з чоловіком. Той відповів: «Ти нічого не тямиш у політиці». Полковник Саварі став частим гостем у покоях Бонапарта. Чому? Тому, що він бачив сльози першого консула в Маренго. Видатні особистості мають побоюватися своїх сліз, які віддають їх у владу осіб пересічних. Сльози – одне з тих уразливих місць, яке може зробити свідка паном великої людини.

Стверджують, що перший консул розпорядився заготовити всі накази щодо в’язня Венсеннського замку. Один з цих наказів свідчив, що, якщо суд засудить герцога Енгієнського до смертної кари, вирок треба виконати негайно. Я довіряю цій версії, хоча й не можу нічого стверджувати напевно, бо накази ці не збереглися. Пані де Ремюза, яка увечері 20 березня грала в Мальмезоні в шахи з першим консулом, чула, як він прошепотів декілька віршів про милосердя Августа; вона вирішила, що Бонапарт отямився і принца врятовано. Але ні; доля виголосила свій вирок. Коли Саварі знову з’явився в Мальмезоні, пані Бонапарт угадала, що нещастя сталося. Перший консул зачинився у себе й кілька годин провів на самоті. А потім війнув вітер, і всьому настав кінець.

СКЛАД ВІЙСЬКОВОЇ КОМІСІЇ

Наказ Бонапарта від 29 вантоза XII року ухвалив, що військова комісія у складі семи членів, призначених генерал-губернатором Парижа (Мюратом), збереться у Венсенні, щоб розглянути справу «колишнього герцога Енгієнського, обвинуваченого в застосуванні зброї проти Республіки, і т. ін.».

‹Перелік суддів›

ДОПИТ, ЩО ЙОГО ПРОВІВ КАПІТАН-ДОПОВІДАЧ

Капітан д’Отанкур, командир ескадрону Жакен, двоє піших жандармів з того ж полку, Лерва і Тарсис, а також громадянин Нуаро, лейтенант того ж полку, йдуть у кімнату герцога Енгієнського; вони будять його: всього через чотири години йому доведеться заснути знову. Капітан-доповідач з допомогою Молен, командира 18 полку, секретаря суду, обраного згаданим доповідачем, допитує принца.

Запитано, яке його ім’я, прізвище, вік і місце народження.

Дано відповідь, що звуть його Луї Антуан Анрі де Бурбон, герцог Енгієнський, а народився він 2 серпня 1772 року в Шантії.

Запитано, де він жив після того, як покинув Францію.

Дано відповідь, що, поїхавши за ріднею, вступив до армії Конде, коли її було сформовано, а раніше був в армії Бурбонів і з нею брав участь у кампанії 1792 року в Брабанті.

Запитано, чи бував в Англії і чи не виплачує йому ця держава утримання.

Дано відповідь, що ніколи там не був, а проте Англія посилає йому утримання і в ньому – єдине джерело його доходів.

Запитано, в якому чині служив він в армії Конде.

Дано відповідь: до 1796 року – командир передового загону, а раніше – волонтер у штаб-квартирі свого діда, після ж 1796 року постійно в чині командира передового загону.

Запитано, чи знайомий з генералом Пішеґрю, чи мав з ним стосунки.

Дано відповідь: не пригадаю, щоб я його бачив. Стосунків з ним не мав ніколи. Знаю, що він хотів мене бачити. Радий, що не знайомий з ним, якщо правда, що він хотів скористатися такими мерзенними засобами, як про те говорять.

Запитано, чи знає колишнього генерала Дюмур’є і чи має з ним стосунки?

Дано відповідь: не більше ніж генерала Пішеґрю.

Про що складено цей протокол, який підписали герцог Енгієнський, командир ескадрону Жакен, лейтенант Нуаро, двоє жандармів і капітан-доповідач.

Перш ніж підписати цей протокол, герцог Енгієнський мовив: «Я настійно прошу аудієнції у першого консула. Моє ім’я, звання, мій напрям думок і нинішнє тяжке моє становище сповняють мене надією, що він не відмовить у моєму проханні».

ЗАСІДАННЯ І ВИРОК ВІЙСЬКОВОЇ КОМІСІЇ

21 березня о другій годині попівночі герцога Енгієнського ввели до зали, де засідала комісія, і він повторив те, що сказав на допиті. Він наполягав на своїх словах і додав, що готовий боротися і хотів би взяти участь у новій війні Франції проти Англії. «На запитання, чи хоче ще що-небудь сказати на свій захист, відповів, що більше йому сказати нічого.

Головуючий наказує вивести звинуваченого; члени комісії радяться за зачиненими дверима, голова вислуховує їхні думки, починаючи з молодшого за чином; сам він висловлюється останнім; усі одностайно визнають герцога Енгієнського винним за статтею… закону про…, яка свідчить…, і тому засуджують його до смертної кари. Цей вирок належить прочитати засудженому, після чого виконати невідкладно у присутності різних підрозділів гарнізону.

Вирок ухвалено у Венсенні, зазначеного дня, місяця і року. Папери заповнені, вирок скріплено підписами, і оскарженню він не підлягає».

Могилу було вирито, заповнено і скріплено; зверху лягли десять років забуття, загальної згоди й безгучної слави; вона заростала травою під гуркіт гарматного салюту, що сповіщав перемоги, під ілюмінації, що осявали помазання на царство, весілля спадкоємиці Цезарів і народження римського короля. Лише самотні плакальники ходили лісом, наважуючись крадькома кинути погляд на дно скорботної ями, та кілька в’язнів споглядали його з вершини вежі, де мучились. Настала Реставрація: земля на могилі здригнулася, а разом з нею здригнулися і уми; кожен почував себе зобов’язаним пояснити. Свою думку оприлюднив пан Дюпен-старший; узяв слово голова військової комісії пан Юлен; у суперечку зайшов пан герцог де Ровіґо, який висунув обвинувачення проти пана де Талейрана; у пана де Талейрана знайшовся захисник, і нарешті сам Наполеон підніс свій гучний голос із кручі острова Святої Єлени.

Треба навести і дослідити ці документи, щоб з’ясувалися справжня роль і справжнє місце кожного в цій драмі. Зараз ніч, і ми у Шантії; була ніч, коли герцог Енгієнський був у Венсенні.

‹Розгляд названих документів, що стосуються розстрілу герцога Енгієнського›

7
Провина кожного

Вивчивши всі факти, я дійшов такого висновку: єдиним, хто хотів смерті герцога Енгієнського, був Бонапарт; ніхто не ставив йому цю смерть умовою для сходження на престол. Розмови про цю нібито поставлену умову – хитрування політиків, які люблять відшукувати у всьому таємні пружини. Проте цілком імовірно, що інші люди з нечистим сумлінням не без утіхи спостерігали, як перший консул назавжди пориває з Бурбонами. Суд у Венсенні – породження корсиканського темпераменту, напад холодної люті, боязлива ненависть до нащадків Людовіка XIV, чий грізний привид переслідував Бонапарта.

Мюрат може дорікнути собі лише в тому, що передав комісії загальні вказівки і не мав сили усунутися: під час суду його не було у Венсенні.

Герцог де Ровіґо виконував вирок; очевидно, він дістав таємний наказ: на це натякає генерал Юлен. Хто зважився б «невідкладно» скарати на смерть герцога Енгієнського, не маючи на те найвищих повноважень?

Що ж до пана де Талейрана, священика і дворянина, він виступив натхненником убивства; він був не в злагоді із законною династією. Спираючись на те, що сказав Наполеон на острові Святої Єлени, і те, що, очевидно, висловлював у своїх листах єпископ Отенський, можна було б довести, що провина пана де Талейрана велика; але не слід виходити за рамки достовірності. Важко заперечувати, що пан де Талейран підштовхнув Бонапарта до фатального арешту, всупереч порадам Камбасереса. Але так само важко припустити, що він передбачав результат своїх дій. Як міг він подумати, що перший консул свідомо віддасть перевагу найганебнішій мірі над найвигіднішою роллю великодушного рятівника? Легкодумство, характер, виховання, звички міністра відвертали його від насильства. Розпуста присипляла його волю; він був дуже підлий, щоб стати запеклим злочинцем. Якщо він дозволив собі дати фатальну пораду, то, зрозуміло, тому, що недооцінив можливих наслідків, так само, як і під час Реставрації, займаючи місце поряд Фуше, не зрозумів, що тим самим занапащає себе. Князя Беневентського не бентежила проблема добра і зла, бо він не відрізняв одного від іншого: він був позбавлений морального почуття і тому завжди помилявся у своїх передбаченнях.

Військова комісія ухвалила вирок з болем і каяттям.

Така, скажемо ми після добросовісного, неупередженого, повного розгляду, провина кожного. Моя доля так тісно пов’язана з цією катастрофою, що я був зобов’язаний спробувати розвіяти морок, що огортає її, і прояснити деякі її подробиці. Якби Бонапарт не вбив герцога Енгієнського, якби він усе більше й більше наближав мене до себе, що б звідси наступило? Літературна діяльність моя закінчилася б; ступивши на політичну ниву, де я, як показала іспанська війна, дечого вартий, я став би багатий і могутній. Франція виграла б від мого об’єднання з імператором; я від цього програв би. Можливо, мені вдалося б упевнити велику людину в деяких ідеях, що мають стосунок до свободи й поміркованості; але життя моє, потрапивши до числа тих, яких звуть щасливцями, позбулася б того, що становить її неповторність і є предметом моєї гордості, – позбулася бідності, борні і незалежності.

‹Провина Наполеона; його думки про герцога Енгієнського на острові Святої Єлени›

9
Про те, що випливає з усього сказаного. – Чвари, породжені смертю герцога Енгієнського

З життя Бонапарта треба здобути сувору науку. Два однаково поганих вчинки почали і довершили його падіння: смерть герцога Енгієнського; війна в Іспанії. Марно сподівався він, що слава витіснить його чорні діла з пам’яті людської, вони переважили і занапастили його. Підвело його саме те, в чому він бачив свою силу, глибину, невразливість, коли нехтував закони моральності, зневажаючи і гребуючи своєю справжньою силою, тобто великим умінням насаджувати порядок і справедливість. Поки він нападав тільки на анархію та на іноземних ворогів Франції, він здобував перемоги, але досить було йому стати на шлях нечестя, як він позбувся всієї своєї могутності: відрізаний Далілою волос – не що інше, як втрата доброчесності. Будь-який злочин несе в собі корінь бездарності і сíм’я зла: творімо ж добро, щоб знайти щастя; будьмо справедливими, щоб знайти талант.

На доказ цієї істини прошу відзначити, що зі смертю принца почався розкол, який разом з військовими поразками занапастив винуватця Венсеннської трагедії. З нагоди арешту герцога Енгієнського російський уряд направив протест проти вторгнення французьких солдатів на територію Імперії: діткнений Бонапарт відповів у «Монітьоре» грізною статтею з нагадуванням про смерть Павла I. У Санкт-Петербурзі відслужили панахиду по молодому Конде. На кенотафі вирізьбили напис: «Герцогові Енгієнському quern devoravit bellua corsica» [52]52
  Якого зжер корсиканський хижак (лат.).


[Закрыть]… Пізніше могутні супротивники вочевидь примирилися, але рани, що їх завдала політика і роз’ятрили образи, не затяглися: Наполеон визнав себе помщеним лише тоді, коли зайняв Москву; Олександр заспокоївся лише тоді, коли увійшов у Париж.

Ненависть берлінського кабінету міністрів виходила з того самого джерела: я говорив про шляхетний лист пана де Лафоре, де він розповідає панові де Талейрану про те, який вплив мало вбивство герцога Енгієнського на потсдамський двір. Пані де Сталь була в Пруссії, коли надійшла звістка з Венсенна: «Я жила в Берліні, – пише вона, – на березі Шпрее; покої мої були на першому поверсі. Одного разу мене розбудили о восьмій ранку і доповіли, що принц Людвіґ Фердинанд прискакав верхи під моє вікно і хоче говорити зі мною. «Чи відомо вам, – запитав він, – що герцога Енгієнського було викрадено на Баденській території, віддано військовому суду і через добу після прибуття до Парижа розстріляно?» – «Яка дурниця, – відповіла я, – хіба ви не розумієте, що чутку цю розпустили вороги Франції? Справді, хоч яка сильна моя ненависть до Бонапарта, я не вважаю його здатним на такий злочин». – «Якщо ви сумніваєтеся в тому, що я кажу, – відповів мені принц Людвіґ, – я пришлю вам «Монітьор», щоб ви самі прочитали вирок». – З цими словами він поскакав; на обличчі його було написано: помста або смерть. Чверть години по тому я вже тримала в руках «Монітьор» від 21 березня (30 плювіоза), де було оприлюднено смертний вирок, винесений військовою комісією, що засідала у Венсенні, якомусь Луї Енгієнському! Саме так іменували французи нащадка героїв, що укрили свою батьківщину славою! Навіть якщо зректися всіх станових забобонів, які неминуче відродилися б із поверненням до монархічного правління, чи можна так підло зраджувати пам’ять про битви під Лансе і Рокруа? Здобувши стільки перемог, Бонапарт не вміє шанувати чужі подвиги; він не визнає ні минулого, ні майбутнього; для його властолюбної і гордовитої душі немає нічого святого; він поважає тільки ту силу, що існує сьогодні. Принц Людвіґ почав листа до мене такими словами: «Такий собі Людвіґ Прусський хоче дізнатися у пані де Сталь і т. ін.». – Він відчував, якої образи завдано королівській крові, яка текла і в його жилах, пам’яті про героїв, до яких мріяв належати і він. Як після такого жахливого вчинку хоч би один європейський король міг укласти союз із цією людиною? Необхідність, скажуть мені? Є святилище душі, куди не повинно бути доступу необхідності: інакше чим була б доброчесність на землі? Ліберальною забавою, що личить лише мирному дозвіллю людей приватних».

Цей гнів, за який принц поплатився життям, ще не згаснув, коли почалася прусська кампанія 1806 року. У своєму маніфесті від 9 жовтня Фрідріх Вільгельм говорить: «Германці не помстилися за смерть герцога Енгієнського, але пам’ять про цей злочин ніколи не зітреться з їхніх сердець».

Ці історичні подробиці, мало ким помічені, гідні уваги, бо в них можна відшукати причини чвар, не пояснимих ніякими іншими обставинами, й одночасно побачити, якими шляхами веде Провидіння людини від провинності до кари.