Текст книги "Замогильні записки"
Автор книги: Франсуа Рене де Шатобріан
Жанры:
Классическая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 60 страниц) [доступный отрывок для чтения: 25 страниц]
Стаття в «Меркюр». – Зміна в житті Бонапарта
Я щасливий уже тим, що ніколи в житті не піддавався страху, не наслідував натовп, не втрачав себе! Задоволення, яке я відчуваю сьогодні від того, як учинив тоді, слугує мені запорукою, що совість – не пустий звук. Більш задоволений собою, ніж усі ці володарі і народи, що впали в ноги переможному солдатові, я з простимою гордістю перечитую сторінку, яка залишається моїм єдиним надбанням і якою я завдячую лише собі. Я писав ці рядки в 1807 році, ще не оговтавшись після вбивства, про яке я тільки що розповів; через них було закрито «Меркюр», і свобода моя знов опинилася під загрозою.
«Коли мерзенну тишу порушує тільки брязкіт кайданів та голос донощика; коли все тремтить перед тираном і прихильність його така ж небезпечна, як і неласка, на сцену виходить історик, чиє призначення – мстити за народи. Нерон ще благоденствує, але в імперії вже народився Тацит; нікому не відомий, він росте поблизу праху Германіка, і непідкупне Провидіння вже довірило безвісній дитині славу володаря світу. Роль історика прекрасна, хоча часто і небезпечна; але є вівтарі, які вимагають жертв, навіть коли люди покинули їх: такий вівтар честі. Якщо храм порожній, це не означає, що Бог помер. Не той герой, хто б’ється, чуючи близькість перемоги; відважний той, хто діє, знаючи, що прирікає себе на нещастя і смерть. Врешті-решт, що означають знегоди, якщо ім’я наше дійде до нащадків, і через дві тисячі років після нашої смерті від звуку його дужче заб’ється чиєсь шляхетне серце?»
Смерть герцога Енгієнського, підпорядкувавши поведінку Бонапарта іншому закону, підірвала його розсудливість: йому довелося засвоїти, щоб користуватися ними як щитом, максими, які він не міг застосувати повною мірою, бо його слава і геній постійно їм суперечили. Він став підозрілий; він зробився страшний; люди втратили віру в нього і в його зірку; йому довелося терпіти, якщо не шукати, товариство людей, з якими він іншим разом ніколи не став би знатися і які через його діяння визнали себе рівними йому: їхня ганьба лягла і на нього. Він не смів ні в чому їм дорікнути, бо втратив право засуджувати, адже воно належить доброчесності. Достоїнства його залишились тими самими, але добрі наміри змінилися і вже не були підтримкою цим великим достоїнствам; первородний гріх точив його зсередини. Господь наказав своїм ангелам зруйнувати гармонію цього світу, змінити його закони, нахилити його вісь. «Ангели, – говорить Мільтон, -
‹Прощання із Шантії, місцем народження герцога Енгієнського›
Книга сімнадцята
2‹Рік 1804; Шатобріан винаймає поверх в особняку маркізи де Куален›
Пані де Куален
Пані де Куален була жінка надзвичайно велична. Їй було під вісімдесят, у її гордовитих владних очах світилися розум та іронія. Пані де Куален не здобула ніякої освіти і тим пишалася; вона прожила свій вік, не підозрюючи, що це доба Вольтера; про свою епоху вона в кращому разі могла сказати, що це час красномовних буржуа. Не те щоб вона коли-небудь говорила про своє походження; вона була вища за цю сміхотворну слабкість: їй чудово вдавалося мати справу з маленькими людьми і не принижувати при цьому своєї дворянської гідності; але, хоч би як там було, предок її був першим маркізом Франції. Ведучи свій рід від Дрогона де Неля, вбитого в Палестині в 1096 році, від Рауля де Неля, конетабля, якого Людовік IX зробив лицарем; від Жана II де Неля, регента Франції часів останнього Хрестового походу Людовіка Святого, пані де Куален пояснювала своє походження поганою примхою долі, за яку вона не відповідає; вона народилася придворною дамою, як інші, талановитіші, народжуються вуличними дівками, й відрізнялася від цих інших, як відрізняються арабські кобили від візничих шкап: вона нічого не могла з цим удіяти, і їй доводилося терпляче зносити недугу, якою небо зволило її вразити.
Чи мала пані де Куален любовний зв’язок з Людовіком XV? Вона ніколи мені в цьому не признавалася: вона не заперечувала, що він дуже кохав її, але стверджувала, що поводилася з царственим залицяльником надзвичайно суворо. «Він був коло моїх ніг, – говорила вона, – він дивився на мене своїми чудовими очима, говорив солодкі слова. Одного разу він хотів подарувати мені порцеляновий туалетний столик з прибором, таким, як у пані де Помпадур. – «О Ваша Величносте, – вигукнула я, – мабуть, це для того, щоб я під ним ховалася!» Завдяки дивній нагоді я побачив цей туалетний столик у маркізи Конінгхем у Лондоні; то був подарунок Георга IV, яким вона похвалилася мені з кумедною простодушністю.
Покої пані де Куален виходили на колонаду, що сполучається з колонадою Королівської комори. Два морські пейзажі Верне, які Людовік Коханець подарував шляхетній господині будинку, висіли на стіні, оббитій старим зеленуватим атласом. До другої години пополудні пані де Куален лежала на подушках у великому ліжку із такою ж зеленою шовковою запоною. З-під нічного чіпця, що з’їхав набік, вибивалися сиві пасма. Діамантові підвіски у старовинній оздобі спадали на плечі капота, усипаного тютюном, як у чепурух Фронди. Навколо на ковдрі були розкидані адреси листів, одрізані од самих листів, на цих самих адресах пані де Куален криво й косо записувала свої думки: вона ніколи не купувала паперу, покладаючись щодо цього на пошту. Іноді з-під ковдри висовувала ніс маленька собачка з кличкою Лілі, гавкала на мене хвилин п’ять-шість і з гарчанням поверталася під крило господині. Так обійшовся час із предметом юнацької пристрасті Людовіка XV.
Пані де Шатору та дві її сестри доводилися кузинами пані де Куален, яка, проте, на відміну від благочестивої грішниці пані де Маї, ніколи б не промовила у відповідь на грубу лайку, почуту в церкві Святого Роха з уст незнайомого чоловіка: «Друже мій, якщо ви мене знаєте, моліться за мене».
Пані де Куален, скупа, як багато людей гострого розуму, розсовувала свої гроші по шафах. Вона жила в постійній тривозі за свої заощадження, які були їй дорожчі за життя. Слуги полегшували її муки. Коли вона поринала в заплутані розрахунки, вона нагадувала мені скупого Гермократа, який, диктуючи свій заповіт, призначив своїм спадкоємцем себе самого. Іноді, дивись, вона запрошувала на обід гостей: але вона страшенно лаяла каву, стверджуючи, що ніхто її не любить і що п’ють її лише для того, аби подовжити трапезу.
Пані де Шатобріан вирушила разом з пані де Куален і маркізом де Нелем у Віші; маркіз їхав попереду і замовляв чудові обіди. Пані де Куален приїздила слідом і просила подати півфунта вишень і нічого більше. Коли вона від’їздила, їй виставляли величезні рахунки: починався скандал. Вона й чути не хотіла ні про що, крім вишень; хазяїн вимагав грошей, бо на заїжджому дворі такий звичай: їли не їли, а якщо обід замовлено, треба платити.
Пані де Куален створила собі ілюмінізм на свій смак.
Легковірна і недовірлива разом, вона через брак віри сміялася з релігії, а через марновірність боялася її! Вона познайомилася з пані де Крюденер; ілюмінізм потайливої француженки був досить умовним; це не сподобалося ревній російській духовидиці, яка, у свою чергу, не сподобалася пані де Куален. Пані де Крюденер з чуттям запитала її: «Добродійко, хто ваш внутрішній сповідник?» – «Добродійко, – заперечила пані де Куален, – я не знаю свого внутрішнього сповідника; я знаю тільки, що сповідник мій – усередині своєї сповідальні». На тому дві жінки розлучилися назавжди.
Пані де Куален хвалилася, що впровадила при дворі нововведення: моду на розпущене волосся – впровадила всупереч благочестивій королеві Марії Лещинській, котра противилася цьому небезпечному нововведенню. Вона запевняла, що за давніших часів вихованій особі ніколи б і на думку не спало платити своєму лікарю. Вона обурювалася проти великої кількості жіночої білизни: «Це викриває вискочку, – говорила вона. – У нас, придворних дам, було тільки по дві сорочки; коли вони зношувалися, ми надягали нові; ми носили шовкові плаття і не були схожими на гризеток, як ці теперішні панянки».
Пані Сюар, що жила на вулиці Руаяль, через кілька дворів од площі Людовіка XV, тримала півня, який своїм голосним співом докучав пані де Куален. Вона написала пані Сюар: «Добродійко, накажіть скрутити шию вашому півню». Пані Сюар відіслала гінця назад з такою запискою: «Добродійко, маю честь відповісти вам, що я не збираюся скручувати шию своєму півню». Тим діло й кінчилося. Пані де Куален сказала пані де Шатобріан: «Ах, люба моя, у який час ми живемо! Це ж бо дочка Панкука, дружина того академіка, знаєте?»
Пан Енен, колишній чиновник міністерства закордонних справ, нудний, як протокол, базграв грубезні романи. Якось він читав пані де Куален один опис: покинута коханка у сльозах сумно сидить з вудкою і ловить лосося. Пані де Куален, якій урвався терпець і яка не любила лосося, перебила автора і сказала йому із серйозним виглядом, що робив її страшенно смішною: «Пане Енен, ви не могли б підкинути цій дамі яку-небудь іншу рибку?»
Історії, які розповідала пані де Куален, неможливо переказати, тому що вони були ні про що; вся краса полягала в жестах, манерах, зовнішності оповідачки: вона ніколи не сміялася. Особливо вдавалася їй суперечка подружжя Жакміно. Коли пані Жакміно вигукувала: «Але, пане Жакміно?» – саме звучання цього імені викликало у слухачів божевільний сміх. А пані де Куален тим часом незворушно брала понюшку тютюну.
Довідавшись із газет про смерть кількох королів, вона скинула окуляри, висякалася і мовила: «Почалася пошесть на вінценосну худобу».
Біля її смертельної постелі велися розмови про те, що люди вмирають тільки якщо опускають руки, а якщо бути напоготові й ні на мить не спускати супротивника з ока, то не помреш. «Я вірю, – відповіла вона, – але боюся заґавитися». І спустила дух.
Вранці я зійшов до неї; у її покоях я застав пана і пані д’Аваре, її сестру та зятя; вони сиділи перед каміном за невеликим столиком і лічили луїдори, висипаючи їх з торбинки, знайденої за дерев’яною обшивкою стіни. Бідолашна небіжчиця лежала тут-таки поряд на своєму ліжку, за напівопущеною запоною; вона вже не чула дзвону перелічуваного руками сестер золота, який неодмінно розбудив би її, коли б вона не спала вічним сном.
Серед думок, записаних покійною на берегах книжок та адресах листів, траплялися зовсім чудові. Пані де Куален, переживши загибель Людовіка XVI і доживши до Бонапарта, показала мені, який був двір Людовіка XV, так само, як і пані д’Удето, переступивши поріг XIX сторіччя, дала мені можливість побачити, яке було товариство філософів.
‹Подорож Шатобріана до Віші, в Овернь і на Монблан у 1805 році; смерть Люсіль›
Книга вісімнадцята
‹Подорож Шатобріана на схід, описана потім у книзі «Подорож із Парижа до Єрусалима»; Шатобріан зіставляє фрагменти своєї книги зі справжнім щоденником свого слуги Жульєна; повернення до Франції через Іспанію›
Переглянуто в червні 1847 року
5Роки 1807, 1808, 1809 і 1810. – Стаття в червневому номері «Меркюр» за 1807 рік. – Я купую Вовчу долину й оселяюся там
Париж, 1839
‹Хвороба пані де Шатобріан під час східних мандрувань чоловіка›
Сповнений надії, я приніс під стріху свого будинку жменю колосків; відпочинок мій був недовгий.
Трапилося так, що я став єдиним власником журналу «Меркюр». Наприкінці червня 1807 року пан Олександр де Лаборд видав друком свою подорож по Іспанії; у липні я помістив у «Меркюр» статтю, уривки з якої я цитував, розповідаючи про смерть герцога Енгієнського: «Коли мерзенну тишу…» Успіхи Бонапарта не тільки не переконали мене в його правоті, а й, навпаки, настроїли мене проти нього; почуття мої і пережиті мною випробування додали мені сил. Недарма обличчя моє було обпалено сонцем; не для того я віддавав себе у владу гніву небесного, щоб тремтіти із засмученим чолом перед злістю людською. Якщо Наполеон покінчив з королями, це не означало, що він покінчив зі мною. Стаття моя, що з’явилася саме в час його успіхів і чудес, сколихнула Францію: вона ходила по руках у численних списках; багато передплатників «Меркюр» вирізали її і переплели окремо; її читали у вітальнях, передавали з будинку до будинка. Тільки людина, яка жила тоді, може уявити собі, як подіяв голос, що порушив загальне мовчання. Шляхетні почуття, поховані на дні багатьох душ, прокинулися. Наполеон розлютився: образа залежить не так від тяжкості образи, як від поваги скривдженого до самого себе. Як! зневажати навіть його славу; ще раз кинути виклик тому, біля чиїх ніг простерся цілий світ! «Шатобріан гадає, що я дурень і не розумію його! я накажу зарубати його шаблею на сходах Тюїльрі». Він віддав наказ закрити «Меркюр» і заарештувати мене. Надбання моє загинуло, особа ж дивом уціліла; Бонапарт був зайнятий цілим світом, він забув про мене, але я не міг почуватися в безпеці.
Я опинився в жалюгідному становищі: діяв я, як веліли обов’язок і честь, але це не позбавило мене клопотів про себе та відповідальності перед дружиною, якій я завдав чимало горя. Мужність її була велика, але це не полегшувало її страждань, і бурі, що одна за одною спадали на мою голову, засмучували її життя. Вона стільки вистраждала через мене під час Революції; природно, їй хотілося спокою. До того ж у пані де Шатобріан Наполеон викликав безмежне захоплення; вона нітрохи не тішила себе щодо законної династії і невпинно застерігала мене про те, що обіцяє мені повернення Бурбонів.
Першу книгу моїх «Записок» почато у Вовчій долині 4 жовтня 1811 року: я описав у ній той усамітнений куточок, який тоді купив, щоб сховатися від світу. Покинувши нашу квартиру в будинку пані де Куален, ми на якийсь час перебралися на вулицю Сен-П’єр до готелю Лавалетт, названий за ім’ям господарів.
Пан де Лавалетт, кремезний, у сизому сюртуку, спирався на ціпок із золотим набалдашником, він став моїм повіреним у справах, якщо вважати, що у мене були справи. Колись він мав звання королівського мундшенка і пропивав більше, ніж я проїдав.
На кінець листопада, бачачи, що ремонтні роботи в моєму будиночку не посуваються, я надумав переселитися туди і наглядати за всім особисто. До Вовчої долини ми добралися надвечір. Ми їхали не звичайним шляхом і в’їхали в сад через нижні ворота. Дощі розмили землю в алеях, і коні здибилися; візок перекинувся. Гіпсовий бюст Гомера, що стояв поряд з пані де Шатобріан, упав на землю, і в нього відлетіла голова: погана ознака для «Мучеників», яких я у той час писав.
Будинок, повний робітників, що сміються, співають, стукають молотками, опалювався стружкою і освітлювався недогарками свічок; він був схожий на лісовий скит, куди примандрували паломники. Радіючи, що в будинку знайшлися дві придатні для мешкання кімнати і що в одній з них для нас накрили стіл, ми повечеряли. Другого дня вранці, прокинувшись від стукоту молотків і пісень будівельників, я зустрів схід сонця ще безтурботніше, ніж володар Тюїльрі.
Я був на сьомому небі; хоч я і не пані де Севіньє, я взував сабо і йшов по грязі садити дерева, прогулювався алеями, знову і знову заглядав у всі відлюдні куточки, ховався під покровом усіх кущів, уявляючи, чим стане мій парк у майбутньому, бо тоді в мене ще було майбутнє. Намагаючись сьогодні відшукати в пам’яті обрій, що зник з очей, я бачу його не таким, як раніше; інші обрії відкриваються моєму погляду. Думки мої плутаються; нинішні мої ілюзії, можливо, такі ж прекрасні, як і колишні, але їх уже не назвеш ілюзіями молодості; те, що я бачив у полуденній пишноті, постає мені в призахідному світлі. – Якби ж то мрії перестали переслідувати мене! Баярд, коли його примушували здати якусь фортецю, відповідав: «Спершу я складу міст з ваших мертвих тіл, а вже потім пройду по ньому зі своїм гарнізоном». Боюся, як би мені не довелося відступати по останках моїх химер.
Мої дерева були ще маленькими, й осінні вітри не ревли в їхніх гілках, зате весняний вітерець приносив із сусідніх лук пахощі квітів і виливав їх на мою долину.
Я зробив декілька прибудов до своєї хатини; я оздобив її цегляну стіну портиком – його підтримували дві чорні мармурові колони і дві біломармурові каріатиди: на згадку про Афіни. Збирався я також збудувати збоку вежу, а поки зробив несправжні зубці на стіні, що відокремлює мої володіння від дороги; таким чином, я першим віддав данину тій пристрасті до середньовіччя, яка нині позбавляє розуму всіх французів. Вовча долина – єдине моє надбання, про втрату якого я шкодую; очевидно, мені на роду написано залишитися ні з чим. Попрощавшись із Вовчою долиною, я заснував богадільню Марії Терези і врешті-решт також був змушений її покинути. Тепер долі не вдасться прив’язати мене ні до якого, навіть найкрихітнішого клаптика землі; відтепер у мене не буде іншого саду, окрім вулиць з такими прекрасними іменами, які оточують Будинок інвалідів і якими я прогулююся в товаристві моїх одноруких і одноногих побратимів. Неподалік височіє кипарис пані де Бомон; серед цих просторів колись спиралася на мою руку висока і струнка герцогиня Шатійонська. Тепер я підставляю руку лише часу: як це тяжко!
Я з великою втіхою працював над «Записками»; посувалися вперед і «Мученики»; я вже прочитав декілька книг цієї поеми панові де Фонтану. Я розташувався в колі своїх спогадів, як у великій бібліотеці: я звірявся то з одним з них, то з іншим, а потім із зітханням закривав свого літописа, переконуючись, що сонячні промені руйнують її таємницю. Киньте світло на дні вашого життя – і вони перестануть бути тим, чим були.
У липні 1808 року я захворів і змушений був повернутися у Париж. Лікарі погано лікували мене, і хвороба стала небезпечною. За Гіппократа в пеклі бракувало мерців, свідчить епіграма: дякуючи нашим сучасним Гіппократам, небіжчиків вистачає.
Можливо, то була єдина мить, коли на порозі смерті у мене виникло бажання жити. Коли я падав з ніг від слабкості, а це траплялося часто, я говорив пані де Шатобріан: «Не хвилюйтеся, я видряпаюсь». Я утрачав свідомість, але палав внутрішнім нетерпінням, бо щось, відоме лише Господу, прив’язувало мене до життя. Крім усього іншого, я пристрасно хотів закінчити те, що вважав і вважаю дотепер найправильнішим своїм твором. Хвороба була платою за поневіряння, що я пережив під час подорожі на схід.
Жіроде закінчив мій портрет. Він написав мене похмурим, яким я тоді й був, але вклав у полотно весь свій геній. Пан Денон отримав шедевр для салону; як зразковий царедворець він поспішив повісити його в затишному куточку. Бонапарт, пройшовшись по всій виставці й огледівши всі картини, поцікавився: «А де портрет Шатобріана?» Він знав, що портрет тут: довелося витягти злочинця з тайника. Бонапарт, чия великодушність уже вичерпалася, мовив, поглянувши на моє зображення: «У нього вигляд змовника, який лізе в дім через комин».
6‹Візит кузена Шатобріана Моро у Вовчу долину›
«Мученики»
Повесні 1809 року вийшли у світ «Мученики». Я працював над ними на совість: радився з досвідченими критиками, що мали добрий смак, панами де Фонтаном, Бертеном, Буассонадом, Мальте-Брюном і слухався їхніх доводів. Сотні і сотні разів я писав, закреслював і переписував ту саму сторінку. З усіх моїх творів це написано найправильнішою мовою.
Я не помилився щодо плану: сьогодні, коли думки мої стали банальними, ніхто не заперечує, що боротьба двох релігій, однієї вмираючої, другої народжуваної, пропонує музам один з найбагатших, найплідніших і найдраматичніших сюжетів. Я гадав, що можу плекати деякі не зовсім безглузді надії, але я забував про успіх першої моєї книги: у цій країні нікому не слід розраховувати на два успіхи поспіль: один шкодить іншому. Якщо ви наділені деяким талантом у прозі, остерігайтеся виявляти його у віршах; якщо ви відзначилися в літературі, не втручайтеся в політику: ось французький розум і ось його нікчемність. Честолюбці і заздрісники, стривожені і розсерджені вдалим дебютом, об’єднавши зусилля, накидаються на другу публікацію уславленого автора, щоб узяти блискучий реванш:
Схопивши пера, всі відомстить клянуться…
Настав час розплати за дурні захоплення, яких я не по заслузі сподобився після виходу «Генія християнства»; мені довелося повертати те, що я вкрав. Та ба! чи варто було моїм супротивникам докладати таких зусиль, щоб відібрати у мене те, що сам я вважав таким, що мені не належить! Якби я звільнив християнський Рим, я зажадав би тільки вінець, яким нагороджують воїнів-визволителів, – гірлянду квітів, зірваних у Вічному місті.
Суд марнославства виголосив свій присуд устами пана Оффманна, упокій, Господи, його душу! «Журналь де Деба» вже не був незалежним, власники його, більш не вільні в своїх діях, отримали від цензури вказівку засудити мене. Втім, пан Оффманн зберіг битву франків і ще кілька уривків; але якщо Цимодоцея здалася йому милою, то блюзнірське зближення християнських істин з міфологічними вигадками розсердило цього ревного католика. Велледа не могла виручити мене. Мені поставили за провину, що я перетворив німецьку друїдесу на галльську, немов я хотів почерпнути з Тацита що-небудь, окрім милозвучного імені! І ось уже християни Франції, яким я зробив такі великі послуги, відновивши їхні вівтарі, повстали проти мене за віщим словом пана Оффманна! Їх ввела в оману назва «Мученики»: вони сподівалися прочитати мартиролог, і тигр, що розірвав усього лише дочку Гомерову, здався їм святотатством.
Справжнє мучеництво папи Пія VII, якого Бонапарт привіз до Парижа бранцем, не ображало їх, зате мої вигадки, на їх думку недостатньо християнські, обурили їх. Клопіт розправитися з жахливими богохульствами автора «Генія християнства» узяв на себе пан єпископ Шартрський. На жаль! з того часу він, мабуть, уже здогадався, що завзяття його гідне кращого застосування.
Пан єпископ Шартрський – брат мого чудового друга пана де Клозеля, людини вельми святобливої, яка не піднеслася до таких висот доброчесності, як його брат-критик.
Я вирішив, що мушу відповісти супротивникам, як зробив колись щодо «Генія християнства». Приклад Монтеск’є, що захищав «Дух законів», надихав мене. Я був не правий. Хоч які б глибокі істини вирікали автори, що зазнали нападок, відповіддю їм будуть лише посмішки безсторонніх умів та насмішки юрби. Становище їхнє невигідне: французам оборона не подобається. Коли я доводив критикам, що, тавруючи той чи інший фрагмент, вони нападають не на що інше, як на прекрасний уламок античності, вони, спіймані на місці злочину, викручувалися і звинувачували «Мучеників» у тому, що книга ця не більше ніж наслідування. Якщо я виправдовував одночасну наявність у поемі двох релігій посиланнями на авторитет Отців Церкви, мені заперечували, що в епоху, коли відбувається дія «Мучеників», серед язичників уже не було великих умів.
Я щиросердо думав, що мій твір провалився; люті нападки похитнули мою впевненість у собі. Нечисленні друзі втішали мене, запевняючи, що гоніння несправедливі, що публіка рано чи пізно змінить свій присуд; особливо непохитний був пан де Фонтан; я не Расін, але він міг стати Буало і невтомно повторював мені: «Вони схаменуться». Переконаність його була така велика, що надихнула його на чарівні станси:
Мандруючи містами, Тасс, і т. ін. —
він не побоявся скомпрометувати свій смак і репутацію.
«Мученики» і справді ожили; вони сподобилися честі бути виданими чотири рази поспіль; вони навіть здобули особливу ласку літераторів, які оцінили нарешті твір, що засвідчив про серйозні студії, про роботу над стилем, про велику повагу до мови і смаку.
Критика, по суті, швидко припинилася. Дорікати мені в змішанні мирського і священного тому лише, що я описав дві релігії, які існували одночасно і з яких кожна мала свої обряди, вівтарі, священиків, церемонії, означало вимагати від мене, щоб я відмовився від історії. За кого вмирали мученики? За Ісуса Христа. Кому їх приносили в жертву? Богам імперії. Отже, релігій було дві.
Філософічне питання про те, чи вірили за Діоклетіана римляни і греки в богів Гомера і чи зазнала офіційна релігія яких-небудь змін, не стосувався мене як поета; як історик я багато що міг би про це сказати.
Нині все це не має значення. Всупереч моїм первісним страхам, забуття не спіткало «Мучеників», і моїм клопотом стало лише наново вивіряти їх текст.
Вада «Мучеників» походить від того, що я вдався до безпосереднього чудесного, причому з вини невижитих класичних забобонів ужив його недоречно. Злякавшись власних новацій, я визнав за неможливе обійтися без пекла і небес. Тим часом для ведення дії вистачило б добрих і злих ангелів; не було потреби вдаватися до тих рушійних сил, що давно відомі словесності. Якщо франків та їх битви, Велледи, Єроніма, Августина, Евдора, Цимодоцеї, опису Неаполя і Греції недостатньо для виправдання «Мучеників», то ніяке пекло і ніяке небо не врятують їх. Пан де Фонтан найбільше любив цей уривок:
«Цимодоцея сіла перед вікном своєї в’язниці і, схиливши на руки голову в мученицькому вінці, видихнула мелодійні рядки:
«Легкі кораблі Авсонії, крайте спокійне і блискуче море; раби Нептуна, підставте вітрило ніжному подиху вітрів; налягайте на швидкі весла. Перенесіть мене під захист мого чоловіка і мого батька, на благословенні береги Паміса.
Летіть, птахи Лівії, граційно вигинаючи свої гнучкі шиї, летіть на вершину Ітома і скажіть, що скоро дочка Гомерова знову побачить мессенійські лаври!
Коли ж знов постануть переді мною ложе із слонової кістки, денне світло, таке дороге смертним, луки в барвистих квітах, які зрошує чистий струмок, які овіває своїм подихом невинність!»
«Геній християнства» залишиться головним моїм твором, бо він зробив або прискорив переворот і відкрив нову еру в літературі. З «Мучениками» все інакше: вони з’явилися, коли революція вже здійснилася; вони стали всього лише зайвим доказом моїх ідей; стиль мій не був новий; і навіть більше, виключаючи епізод з Велледою та сторінки, присвячені звичаям франків, поема моя має на собі печать своїх знайомств: класичне в ній переважає над романтичним.
Нарешті, обставин, що сприяли успіху «Генія християнства», більше не існувало: уряд не тільки не був прихильний до мене, а, навпаки, був настроєний недоброзичливо. «Мученики» погіршили гоніння: прозорі натяки в портреті Галерія і в описі Діоклетіанового двору не випали з-під уваги імперської поліції; тим паче що англійський перекладач, який не мав потреби бути обачним і зовсім не хвилювався про те, що компрометує мене, у своїй передмові звернув на ці натяки особливу увагу читачів.
‹Кузен Шатобріана Арман, який перебував на службі у Бурбонів, потрапляє до рук наполеонівської поліції, і його засуджують до смертної кари; незважаючи на спробу Шатобріана просити про помилування, 31 березня 1809 р. вирок виконують›
