Текст книги "Замогильні записки"

Автор книги: Франсуа Рене де Шатобріан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 60 страниц) [доступный отрывок для чтения: 25 страниц]

9
Премії за десятиріччя. – «Досвід про революції». – «Натчези»

Дивна річ: у ставленні до мене Бонапарта злість постійно чергувалася з благоволінням; тільки що він погрожував мені – і раптом дивується, чому Інститут не нагородив мене. Навіть більше, він заявляє Фонтану, що, коли Інститут не вважає мене гідним посісти місце серед претендентів, він сам нагородить мене, призначивши головним керуючим усіма бібліотеками Франції, з платнею, що дорівнює платні посла в одній з великих держав. Бонапарт усе ще не полишив думки використати мене в справах дипломатичних: з причини, відомої лише йому, він хотів, щоб я, як і раніше, був приписаний до міністерства закордонних справ. І все ж, незважаючи на такі щедрі обіцянки імператора, дуже скоро префект його поліції запропонував мені покинути Париж, і я поїхав працювати далі над своїми «Записками» у Дьєпп.

Бонапарт спускається до ролі школяра-задираки; він відкопує «Досвід про революції» і з насолодою стежить за перепалкою, яку викликає моя книга. Якийсь пан Дамаз де Ремон заступився за мене: я попрямував на вулицю Вівьєн подякувати йому. На каміні серед дрібничок стояв череп; через якийсь час цього чарівного хлопця було вбито на дуелі, і він перейшов у світ інший, куди, здавалося, кликала його ця зловісна фізіономія. Тоді стрілялися постійно: один з поліцейських донощиків, яким було доручено схопити Жоржа, дістав од нього кулю в лоба.

Щоб покласти край зловмисним нападкам мого могутнього супротивника, я звернувся до пана Поммереля – я вже розповідав про нього, коли описував свій перший приїзд до Парижа; він став головним управителем друкарнями і книжковими крамницями; я попросив у нього дозволу перевидати «Досвід» повністю. Моє листування з паном Поммерелем можна прочитати в передмові до «Досвіду про революції» у виданні 1826 року, в другому томі повного зібрання моїх творів. Уряд імперії мав усі підстави заборонити мені перевидавати «Досвід» повністю: книга ця не з тих, що подобаються за правління деспота й узурпатора; у ній дуже багато мовиться про свободу і про законну монархію. Поліція прикидалася неупередженою, дозволяючи друкувати деякі статті на мій захист, але, немов на посміх, забороняла мені зробити одну-єдину річ, здатну мене виправдати. Коли на престол повернувся Людовік XVIII, вороги мої знову згадали про «Досвід»; якщо за Імперії в цій книзі шукали докази моєї політичної неблагонадійності, то за Реставрації сподівалися з її допомогою викрити мене в неблагонадійності релігійній. У примітках до останнього видання «Досвіду про революції» я так докладно покаявся в усіх своїх помилках, що нині мені вже нема в чому дорікнути. Справа за нащадками: вони віддадуть належне і книзі і коментарю, якщо, звичайно, подібна старовизна ще їх цікавитиме. Смію сподіватися, оцінять «Досвід» так само, як оцінив його укритий сивиною автор, – адже з віком ми наближаємося до майбутнього і робимося справедливими, як воно. Книга і примітки показують, яким я був на початку мого шляху і яким став у його кінці.

До того ж це твір, який я проаналізував якнайретельніше, є компендіумом мого існування як поета, мораліста і майбутнього політичного діяча. Запал мій безмірний, сміливість переконань безмежна. Не можна не визнати, що на всіх своїх різноманітних теренах я ніколи не керувався забобонами, ніколи не довірявся сліпо ніякій партії, ніколи не діяв з користі і завжди учиняв на свій розсуд.

У «Досвіді» я виявляю цілковиту незалежність релігійних і політичних переконань; я досліджую все без винятку; будучи республіканцем, я служу монархії; будучи філософом, шаную релігію. Це не суперечності, але неминучі наслідки хисткості людських теорій і міцності досвіду. Розум мій, з природи не схильний вірити нікому, включаючи мене самого, з природи повен зневаги до всього, до розкоші і вбогості, підданих і королів, усе ж таки інстинктивно дослухався до голосу розуму, що наказував поважати те, що всі шанують як прекрасне: релігію, справедливість, людяність, рівність, свободу, славу. Те, чого нинішня молодь чекає від майбутнього, що здається їй характерними рисами прийдешнього суспільства, побудованого зовсім не за тими законами, за якими засноване занепале суспільство, все це ясно передбачено в «Досвіді». Я на тридцять років випередив нинішніх пророків невідомого світу. Вчинки мої належали минулому, думки – майбутньому; перші були продиктовані почуттям обов’язку, останні – голосом природи.

У «Досвіді» немає проповіді безбожництва; це книга сумніву і скорботи. Я вже говорив про це [56]56
  В одинадцятій книзі цих «Записок».


[Закрыть].

Втім, я зобов’язаний був показати мої помилки небезпечнішими, ніж вони були насправді, і спокутати навіжені ідеї, розкидані в моїх творах, ідеями добромисними. Боюся, що на початку свого творчого шляху я нашкодив молоді; я винен перед нею і мушу принаймні тепер дати їй інші уроки. Хай вона знає, що сум’яття душі можна подолати; моральна краса, краса божественна, що не йде ні в яке порівняння із земними мріями, існує, і я бачив її; щоб пізнати її і зберігати їй вірність, потрібна лише дещиця відваги.

Щоб закінчити розповідь про свою літературну кар’єру, я повинен згадати про твір, з якого вона почалася, – він залишався в рукописі, доки я включив його до зібрання своїх творів.

У передмові до «Натчезів» я розповів, яким чином зусиллями люб’язного пана де Тюїзі рукопис було виявлено в Англії.

Твір, звідки були взяті «Атала», «Рене» та деякі описи, включені до «Генія християнства», не зовсім бездарний. Найперший варіант було написано підряд, без поділу на розділи; дорожні нотатки, природна історія, драматична інтрига – все йшло впереміш; але існував і інший варіант, поділений на книги. У ньому я не тільки впорядкував розташування матеріалу, а й змінив літературний жанр, перетворивши роман на епопею.

Юнак, що громадить одні на одні ідеї, вигадки, дослідження, враження від прочитаного, не може не створити твору хаотичного; проте молодість автора надає цьому хаосу цілющої сили.

Доля подарувала мені можливість, якої, мабуть, не мав жоден автор: через тридцять років я перечитав свій рукопис, до цього часу вже цілком забутий.

Мені загрожувала серйозна небезпека. Оновлюючи свою картину, я ризикував притлумити її барви; впевненіша, але менш вільна рука могла, прибравши деякі неправильності, позбавити книгу юнацького запалу: слід було зберегти незалежність і, так би мовити, порив, якими був сповнений мій твір; слід було зберегти піну на вудилах молодого скакуна. Деякі зі сторінок «Натчезів» я сьогодні наважився б написати, лише тремтячи від страху, деякі не став би писати зовсім, зокрема лист Рене з другого тому. Він – зразок моєї ранньої манери і містить у собі всього «Рене»: не знаю, що більш божевільне могли сказати всі ті Рене, що прийшли мені на зміну.

«Натчези» відкриваються зверненням до пустелі й нічного світила, вищих божеств моєї юності:

«Під покровом американських лісів оспіваю я пустельні пісні, які ще не долинали до слуху смертних; я розповім про ваші нещастя, о Натчези! о народе Луїзіани, від якого не лишилося нічого, окрім спогадів! Хіба знегоди невідомого мешканця лісів мають менше прав на наше співчуття, ніж лиха інших людей? Хіба королівські усипальні в наших храмах зворушують серце більше, ніж могила індіанця під високим дубом у його рідному краю?

А ти, світочу роздумів, царице ночі, стань моєю музою! Веди мене через невідомі простори Нового Світу і кинь світло на чудові таємниці цих пустель!»

Дві сторони моєї вдачі змішалися в цьому дивному творі, надто в його первісному варіанті. Тут є політичні відступи і романтична інтрига, але крізь розповідь постійно пробивається пісня, що виходить з якогось невідомого джерела.

ЗАКІНЧЕННЯ МОЄЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ КАР’ЄРИ

Імперії залишалося жити два роки – з 1812 по 1814 рік; цей час, про який я вже дещо сказав раніше, я використав на розшуки з історії Франції та на опрацювання деяких частин цих «Записок»; проте я не видав жодної сторінки. Діяльність моя на ниві поезії і вченості зовсім припинилася після виходу з друку трьох моїх головних книг – «Генія християнства», «Мучеників» і «Подорожі». Політичні твори я почав писати лише в епоху Реставрації, тоді ж почалася серйозно і моя політична діяльність. Отже, тут кінчається розповідь про мою літературну кар’єру, якій я віддав чотирнадцять літ – з 1800 по 1814 рік; несений за течією часу, я забув про неї і лише в нинішньому 1831 році згадав про те, що залишив у минулому.

Роль письменника далася мені, як ви могли переконатися, так само нелегко, як роль мандрівця і солдата; тут також було витрачено чимало сил, витримано чимало битв і пролито чимало крові; на моєму шляху зустрічалися не лише музи Кастальського ключа, що ж до моєї політичної кар’єри, то вона була ще бурхливішою.

Можливо, і від моїх садів Академа залишаться пам’ятні уламки. З «Генія християнства» почалася релігійна революція, що мала на меті подолати філософічний дух вісімнадцятого сторіччя. Одночасно я готував ту революцію, що загрожує нашій мові, бо не буває оновлення ідей без оновлення стилю. Чи створять ті, хто прийдуть мені на зміну, нові, досі невідомі форми мистецтва? Чи зможуть нащадки, відштовхнувшись від наших звершень, зробити крок уперед, як рушили вперед ми, відштовхнувшись від звершень наших предків? Чи, може, існують межі, які неможливо перейти, не порушивши самої природи речей? Чи не про ці межі нагадує роз’єднаність і дряхлість сучасних мов, а так само і суєтність нинішнього покоління? Мови розвиваються разом з цивілізацією лише доти, поки досягнуть досконалості; у пору свого розквіту вони якийсь час перебувають незмінними, а потім починається падіння без будь-якої надії на новий зліт.

Нині я починаю розповідь про початок своєї політичної кар’єри; сторінки ці, написані в різні роки, вже готові, і це додає мені трохи більшої впевненості. Знов узявшись до праці, я відчував острах, як би стародавній син Урана не перетворив золоту лопатку каменяра, що зводив стіни Трої, на лопатку свинцеву. Все ж мені здається, що пам’ять моя, сховище спогадів, не надто часто підводить мене: хіба віє від моїх розповідей холодом старості? хіба така вже велика різниця між прахом, у який я спробував вдихнути життя, і живими людьми, яких я вивів перед вами, оповідаючи про свою ранню молодість? Роки мої служать мені секретарями; коли одному з них приходить черга померти, він передає перо своєму молодшому братові, а я продовжую диктувати: всі вони члени однієї родини і пишуть схожим почерком.

Частина третя

‹Книги дев’ятнадцята – двадцять перша являють собою розгорнений життєпис Наполеона; його включення до «Замогильних записок» Шатобріан мотивує так: «Я починаю розмову про мою політичну кар’єру, але спершу мені треба розповісти про ті історичні події, про які я нічого не сказав раніше, бо вів мову лише про мої власні праці та пригоди, а ці події – справа рук Наполеона. Тому поговорімо про нього; подивімося, яка велика будівля зводилася в дійсному житті, незалежному від моїх мрій»›

Книга двадцять друга

9
Нотатки, що перетворилися згодом на брошуру «Про Бонапарта і Бурбонів». – Я переселяюся на вулицю Ріволі. – Чудова французька кампанія 1814 року

У другій книзі цих «Записок» зазначено (йдеться про той час, коли я повернувся з Дьєппа, де жив у вигнанні): «Мені дозволили знов оселитися в моїй Долині. Земля здригається під п’ятою чужоземних солдатів: подібно до стародавніх римлян, я пишу під гуркіт навали варварів. Удень я вкриваю папір фразами такими ж тривожними, що й події цього дня; вночі, коли відлуння гарматних залпів затихає в безлюдних лісах, я знов обводжу поглядом мирні роки, що спочивають у могилі, і повертаюся до спогадів мого безтурботного дитинства».

Ці тривожні фрази, які я записував удень, являли собою нотатки, що стосувались тодішніх подій; об’єднані під однією обкладинкою, вони склали мою брошуру «Про Бонапарта і Бурбонів». Я незмірно високо ставив геній Наполеона й відвагу наших солдатів, тому думка про те, що Францію врятує навала чужоземців, навіть не приходила мені до голови: я вважав, що навала ця, нагадавши Франції про небезпеку, на яку наражає її честолюбство Наполеона, підніме мою вітчизну на боротьбу, і порятунок Франції стане справою рук самих французів. Керуючись цим переконанням, я й писав мої нотатки; я хотів, щоб наші політичні збори, у разі якби ми зупинили просування союзних військ і зважилися позбутися великого володаря, що став згубником своєї країни, знали, в чому шукати порятунок; притулком здавалася мені влада, якій підкорялися протягом восьми сторіч наші предки, видозмінена відповідно до духу нинішнього часу: якщо гроза застає нас біля старого будинку, ми ховаємося під його дахом, хай навіть він напівзруйнований.

Взимку 1813–1814 року я винайняв квартиру на вулиці Ріволі, навпроти ґрат Тюїльрійського саду, поблизу якої я дізнався про смерть герцога Енгієнського. У той час тут виднілося лише склепіння, збудоване урядом, та декілька окремих будинків, бічні стіни яких укривало кам’яне мереживо штрабів.

Лише лиха, що обрушилися на Францію, стримували мене від зближення з Наполеоном, який, ледве почавши діяти, незмінно викликав моє захоплення: то був найвеличніший геній діяльності, який коли-небудь існував; перша, італійська, і остання, французька, кампанії Наполеона (за винятком Ватерлоо) – найкращі його звершення; у першій з них він уподібнився до Конде, у другій – до Тюренна, у першій показав себе великим полководцем, у другій – великою людиною; проте закінчилися ці кампанії по-різному: перша подарувала йому імперію, друга – відібрала. Хоч яким хистким, хоч яким непевним стало його становище в останні години перебування при владі, вирвати у нього кермо влади було не легше, ніж вирвати зуби у лева, – для цього знадобилися спільні зусилля всієї Європи. Ім’я Наполеона лунало ще так грізно, що, переходячи Рейн, ворожі армії тремтіли від жаху; солдати раз у раз озиралися назад, щоб упевнитися, що їм є куди відступати; навіть здобувши Париж, вони все ще не позбавилися страху. Олександр, увійшовши до Франції, кидав погляди у бік Росії, заздрив тим, хто має можливість повернутися додому, а в листах до матері ділився тривогами і жалем.

Наполеон розбиває росіян під Сен-Дізьє, пруссаків і росіян під Брієнне, немов бажаючи пошанувати пам’ять свого учнівства. Він завдає поразки сілезьким військам під Монмірайле і Шампобере, змушує тікати половину величезної армії під Монтро. Він всюдисущий, він дає ворогам відсіч всюди, він б’ється з колонами, що оточують його з усіх боків. Союзники пропонують перемир’я; Бонапарт рве на шматки попередні умови мирного договору і вигукує: «Я ближче до Відня, ніж австрійський імператор до Парижа!»

Росія, Австрія, Пруссія та Англія, шукаючи взаємної підтримки, уклали в Шомоні новий договір про союз; але в глибині душі глави всіх чотирьох держав, стривожені опором Бонапарта, подумували про відступ. У Ліоні під боком у австрійців формувалася нова армія; на півдні маршал Сульт стримував англійців; на Шатільонському конгресі, розпущеному лише 15 березня, все ще тривали переговори. Бонапарт вигнав Блюхера з Краонських висот. 27 лютого в Бар-сюр-Об армія союзників здобула перемогу лише завдяки чисельній перевазі. Бонапарт, отримавши поповнення, знову, хоча й ненадовго, відбив у союзників Труа. З Краонна він кинувся до Реймса. «Нині вночі, – мовив він, – я заїду по свого тестя у Труа».

20 березня спалахнув бій поблизу Арсі-сюр-Об. Артилерія вела безперервний вогонь; один снаряд упав просто перед розташуванням гвардійського каре; гвардійці трохи позадкували: Бонапарт кинувся до снаряда, гніт якого ще димів; він дав остроги коню, той нагнув голову до снаряда, і в цю мить смертоносне полум’я спалахнуло, навіть не зачепивши імператора.

Назавтра битва мала продовжитись, але Бонапарт з волі натхнення, що цього разу не стало йому в пригоді, відступив, щоб напасти на союзні війська з тилу і захопити склади прикордонних гарнізонів. Чужоземці готувалися відійти до Рейну, коли Олександр, спонукуваний одним з тих богодуховійних поривів, що змінюють долю світу, ухвалив рішення рушити вперед паризькою дорогою, що залишилася відкритою [57]57
  Я чув од генерала Поццо, що саме він переконав Олександра перейти в наступ.


[Закрыть]. Наполеон гадав, що повів за собою основну частину армії супротивника, насправді за ним пішли лише десять тисяч кавалеристів, приховавши тим самим справжній напрям руху пруссаків і московитів. Наполеон розгромив ці десять тисяч у Сен-Дізьє й Вітрі і аж тут помітив, що за гаданим авангардом немає армії, тим часом союзники наступали на столицю, де їм протистояли всього лише дванадцять тисяч рекрутів з маршалами Мармоном і Мортьє на чолі.

Наполеон кинувся у Фонтенбло: там, де недавно мучилася його свята жертва, на імператора чекала помста і відплата. Так вже влаштована історія: неправедний шлях рано чи пізно виявляється шляхом згубним.

10
Я віддаю у друк мою брошуру. – Записки пані де Шатобріан

Всі уми кипіли: бажання за всяку ціну покласти край жорстоким війнам, які ось уже двадцять років шарпали Францію, пересичену нещастями і славою, запанувало в народі навіть над національною гордістю. Кожен шукав свою роль у майбутній розв’язці. Щовечора мої друзі збиралися у пані де Шатобріан, щоб поділитися новинами та обговорити події, що відбулися за день. Разом з паном де Фонтаном, паном де Клозелем і паном Жубером приходив натовп тих короткочасних знайомців, з якими події зводять нас для того, щоб незабаром розлучити. Герцогиня де Леві, незворушна красуня і відданий друг, з якою ми ще зустрінемося в Генті, була нерозлучна з пані де Шатобріан. Я часто бачився з герцогинею де Дюрас, яка також жила на цю пору в Парижі, і з маркізою де Монкальм, сестрою герцога де Рішельє.

Хоча бої йшли вже зовсім близько від Парижа, я, як і раніш, був певен, що союзники не увійдуть до столиці і що кінець нашим страхам покладе повстання всієї нації. Завдяки цій нав’язливій ідеї я не так болісно зносив присутність чужоземних військ; до того ж, бачачи ті лиха, які неминуче впадуть на нас із вторгненням сусідів, я не міг не думати про ті лиха, які принесли їм ми.

Я раз у раз повертався до своєї брошури; я вважав її ліками, які треба буде ужити, якщо країну охопить анархія. Сьогодні ми пишемо інакше – привільно розташувавшись у своїх кабінетах і побоюючись щонайбільше нападок газетярів, а тоді я замикався на ніч у своїй спальні, ховав рукопис під подушку, а на нічний столик клав пару заряджених пістолетів: ці дві музи охороняли мій сон. Твір мій існував у двох варіантах: у вигляді брошури, як він згодом і вийшов у світ, і у вигляді кількох промов, де в чому від брошури відмінних; я вважав, що коли Франція підніметься на боротьбу, ми зберемося в Ратуші, й підготував на цей випадок два виступи.

Під час нашого спільного життя пані де Шатобріан кілька разів починала вести записки: я знаходжу в них таку оповідь:

«Пан де Шатобріан працював над брошурою “Про Бонапарта і Бурбонів”. Якби вона потрапила до рук поліції, авторові напевно загрожувала б смертна кара. А проте він поводився з неймовірною легковажністю. Часто, йдучи з дому, він забував рукопис на столі; щонайбільше, на що він був здатний, це заховати її під подушку, та й то у присутності слуги, – а цього хлопця, втім, вельми порядного, могли ж підкупити. Що до мене, то я вмирала від страху: тому досить було панові де Шатобріану ступити за поріг, як я кидалася до рукопису і ховала його у себе на грудях. Одного разу, йдучи садом Тюїльрі, я раптом зауважила, що рукопису зі мною немає; я напевно знала, що, йдучи з дому, взяла його з собою і зрозуміла, що загубила його дорогою. Перед очима моїми постали злощасний твір у руках жандармів і пан де Шатобріан у в’язниці; я впала непритомна посеред саду: добрі люди допомогли мені підвестися і одвели додому, добре, що жили ми неподалік. Яку муку переживала я, коли, піднімаючись по сходах, розривалася між сумним передчуттям, готовим стати впевненістю, і слабкою надією, що я забула брошуру вдома! Перед дверима чоловікової спальні я знову ледве не знепритомніла; нарешті я входжу: на столі порожньо; підходжу до ліжка, шукаю під подушкою – порожньо; піднімаю подушку – і бачу згорнутий у трубочку рукопис! До сього часу на саму згадку про це у мене калатає серце. У житті своєму я не відчувала подібної радості. Скажу як на духу: я не раділа б так дуже, навіть якби мене помилували біля підніжжя ешафота: адже я дізналася, що з небезпеки врятовано істоту, чиїм життям я дорожу дужче, ніж моїм власним».

Який невтішний був би я, якби хоч на мить завдав болю пані де Шатобріан!

А проте мені довелося посвятити в свою таємницю друкаря: він погодився ризикнути; коли грім гармат наближався до Парижа, він забирав у мене гранки, а коли віддалявся, повертав їх назад: так два тижні я розігрував своє життя в орлянку.

‹Продовження описів бойових дій у передмісті Парижа; інтриги Талейрана›