355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Франсуа Рене де Шатобріан » Замогильні записки » Текст книги (страница 2)
Замогильні записки
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 22:33

Текст книги "Замогильні записки"


Автор книги: Франсуа Рене де Шатобріан



сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 60 страниц) [доступный отрывок для чтения: 22 страниц]

2
Народження моїх братів і сестер. – Я з’являюся на світ
Вовча долина, 31 грудня 1811 року

Свого первістка матуся народила в Сен-Мало; його назвали Жоффруа, як майже всіх старших синів у нас у роду; він помер немовлям. Услід за ним на світ з’явилися ще один хлопчик і дві дівчинки – ніхто з них не прожив і року.

Всі четверо померли від крововиливу в мозок. Нарешті, моя мати народила третього хлопчика, якого назвали Жан-Батистом: це він згодом одружився з онучкою пана де Мальзерба. Після Жан-Батиста народилися чотири дівчинки: Марі Анна, Бенінь, Жулі і Люсіль, усі дивовижної краси; з них лише дві старші пережили бурі Революції. Краса – серйозна дурниця, довговічніша за всі інші дурниці. Я – остання, десята дитина. Цілком імовірно, що чотири мої сестри завдячують своєю появою на світ бажанню мого батька зміцнити свій рід народженням другого сина; я опирався, життя не приваблювало мене.

‹Уривок із запису про хрещення Шатобріана›

У своїх попередніх творах я припускався помилки: я народився не 4 жовтня, а 4 вересня; мене звуть Франсуа Рене, а не Франсуа Оґюст [6]6
  За двадцять днів до мене, 15 серпня 1768 року, на іншому острові, в іншому кінці Франції, народилась людина, яка поклала край старому суспільству, – Бонапарт.


[Закрыть]
.

Будинок, у якому в ті часи жили мої батьки, стоїть на вузькій похмурій вуличці Сен-Мало, що має назву Єврейської: нині там заїжджий двір. З кімнати, де моя мати розродилася, видно безлюдну ділянку міської стіни, а за нею – неозоре море, яке хлюпоче, розбиваючись об рифи. Моїм хрещеним батьком, як видно із запису в парафіяльній книзі, став мій брат, а хрещеною матір’ю – графиня де Плуер, дочка маршала де Контада. Я народився ледве живий. Гомін хвиль, піднятих шквалом вітру, що провіщав осіннє рівнодення, заглушав мій лемент: мені часто розповідали ці сумні подробиці; вони назавжди запали в мою пам’ять. Не було дня, щоб, міркуючи про те, чим я був, я не побачив внутрішнім поглядом скелю, на якій народився, кімнату, де мати прирекла мене на існування, бурю, що виттям своїм колисала мій перший сон, нещасного брата, що дав мені ім’я, яке я через усе життя проніс із жалем. Здавалося, волею небес над колискою моєю з’явився прообраз моєї долі.

3
Планкуе. – Обітниця. – Комбурґ. – Батьків план щодо мого виховання. – Тітонька Вільнев. – Люсіль. – Панночки Куппар. – Я – поганий учень
Вовча долина, січень 1812 року

Ледве покинувши материнське лоно, я дізнався, що таке вигнання: мене заслали до Планкуе, мальовничого села, розташованого між Дінаном, Сен-Мало і Ламбелем. Єдиний брат моєї матері, граф де Беде, збудував поблизу цього села замок Моншуа. Володіння моєї бабусі з материнського боку простягалися до містечка Корсель, Curiosolites із «Записок» Цезаря. Бабуся, яка рано овдовіла, жила разом із сестрою, мадемуазель де Буатейєль, у селі за мостом, яке називали Абатством через розташоване там бенедиктинське абатство, присвячене Назаретській Божій матері.

У моєї годувальниці не виявилося молока; знайшлася інша жаліслива селянка, яка й вигодувала мене. Вона обрала Назаретську Божу матір моєю заступницею і дала обітницю, що на її честь я до семи років носитиму білий і синій кольори. Не встиг я прожити й кількох годин, як тягар часу вже відбився на моєму чолі. Навіщо мені не дали вмерти? Воля Божа була на виконання бажань істоти невинної і невідомої зберегти життя, приречене на суєтну славу.

Обітниці нині не в моді, та все ж яке зворушливе заступництво Божої матері, яка, зглянувшись на благання бретонської селянки, стає посередницею між дитям і небесами й клопочеться за нього разом з матір’ю земною.

Через три роки мене привезли назад у Сен-Мало; минуло сім років з того часу, як батько придбав маєток Комбурґ. Він хотів відкупити володіння, що належали колись його предкам; оскільки мова не могла йти ні про садибу Бофор, що дісталася родині Гуайон, ані про баронський маєток Шатобріанів, що відійшов до дому де Конде, він звернув погляд на Комбурґ, чи, як писав Фруассар, Комбур: декілька гілок мого роду володіли ним завдяки шлюбам з панянками з роду Коеткан. Комбурґ розташований на підступах до Бретані з боку Нормандії та Англії: Жюнкен, єпископ Дольський, побудував його в 1016 році; головну вежу зведено в 1100 році. Маршал де Дюрас, який дістав Комбурґ як посаг за дружиною, Макловією де Коеткан, чия мати була уроджена де Шатобріан, продав його моєму батькові. Маркіз дю Алле, офіцер кінних гренадерів королівської гвардії, відомий своєю безмежною відвагою, – останній нащадок гілки Коеткан-Шатобріан: у пана дю Алле є брат. Той-таки маршал де Дюрас як наш свояк відрекомендував згодом мене і мого брата Людовікові XVI.

Мене готували до королівського флоту: батько мій, як усі бретонці, почував неприязнь до придворного життя. Місцева аристократія зміцнила в ньому це почуття.

Коли я знов опинився в Сен-Мало, мій батько був у Комбурзі, брат у Сен-Брієнському колежі; четверо моїх сестер жили з матір’ю.

Любов моєї матері неподільно належала старшому синові; звичайно, вона піклувалася й про інших дітей, але віддавала сліпу перевагу молодому графові де Комбурґу. Щоправда, як хлопчик, до того ж наймолодший у сім’ї і шевальє (так мене називали), я мав деякі переваги перед сестрами, але кінець кінцем я виріс на чужих руках. На додачу матуся, сповнена розуму й доброчесності, ділила свій час між світськими справами і релігійними обов’язками. Її близькою подругою була моя хрещена, графиня де Плуер; зналася вона також з ріднею Мопертюї та абата Трюбле. Вона любила політику, гамір, світ: бо мешканці Сен-Мало, подібно до савських ченців у долині Кедрону, займалися політикою; вона взяла активну участь у справі Ла Шалоте. Її одвічне бурчання, навіженість, скупість спочатку заважали нам оцінити її чудові достоїнства. Вона любила порядок, але у вихованні дітей ніякого порядку не дотримувалась; вона була щедра, але видавалася скнарою; вона мала ніжну душу, але без кінця буркотіла: батько наганяв на домашнім жах, мати була їхнім бичем.

Характери батьків визначили мої перші прихильності. Я полюбив жінку, яка ходила за мною, чудове створіння, яке всі називали тітонька Вільнев, – я виводжу це ім’я з теплим почуттям і зі сльозами на очах. Тітонька Вільнев заправляла господарством, вона носила мене на руках, нишком напихала чим попало, витирала мені сльози, цілувала мене, ставила в куток, знову брала на руки і весь час бурмотіла: «Ось хто не буде гордієм! ось у кого добре серце! ось хто ніколи не цуратиметься бідних! Їж, малий!» – і пригощала мене вином і цукром.

Мою дитячу прихильність до тітоньки Вільнев незабаром витіснила дружба більш гідна.

Люсіль, четверта з моїх сестер, була на два роки старша за мене. Молодша, вона росла без догляду і ходила в обносках сестер. Уявіть собі худеньку дівчинку, дуже високу для своїх років, незграбну, боязку, яка затинається в розмові й відстає в навчанні, у платті не на зріст, у жорсткому пікейному корсеті, що впивається в шкіру, і негнучкому стоячому комірці, обшитому коричневим оксамитом, із зачесаним назад волоссям, у чорному капелюшку – і перед вами постане нещасне створіння, яке вразило мій погляд, коли я повернувся під отчу стріху. Дивлячись на миршаву Люсіль, ніхто б не подумав, що настане час, коли вона блищатиме красою і талантами.

Її віддали в моє розпорядження як іграшку; я нітрохи не зловживав своєю владою; замість попихати нею, я зробився її захисником. Щоранку нас обох відводили до сестер Куппар, двох старих, одягнених у чорне горбунок, – вони вчили дітей читати. Люсіль читала з рук дуже погано, а я ще гірше. Її сварили; я дряпав кривдниць: горбунки сердились і скаржилися матері. Дуже скоро я зажив слави лобуря, неслухнянця, ледащо, нарешті, осла. Батьки не сперечалися: батько говорив, що всі шевальє де Шатобріани тільки те й робили, що ганяли зайців, пиячили та бешкетували. Мати зітхала і лаяла мене за порвану курточку. Хоч який був я малий, батькові слова обурювали мене, а коли мати завершувала свої докори похвалою моєму братові, якого називала Катоном, героєм, у мене виникало бажання вчинити все зло, якого від мене чекали.

Увінчаний «матроським» париком пан Депре, котрий учив мене писати, був так само незадоволений мною, як і батьки; він без кінця змушував мене переписувати, за прописом власного зразка, два вірші, які я зненавидів, але зовсім не за те, що в них є граматична помилка:

 
До тебе, розуме, я хочу вести річ,
Та приховати вад твоїх мені невміч.
 

Свої повчання він підкріплював потиличниками, називаючи мене «голова каповстяна»; може, він хотів сказати: капустяна? Не знаю, що таке каповстяна голова, але, мабуть, щось жахливе.

‹Опис скель у Сен-Мало›

4
‹…› Звільнення від обітниці, даної моєю годувальницею

‹Спосіб життя бабусі Шатобріана у Планкуе›

У Сен-Мало діти граються на березі моря між замком і Королівським фортом; там я і виріс, у дружбі з хвилями й вітрами. Однією з перших моїх радощів стала боротьба з бурями, гра з хвилями, які то відступали від мене, то бігли за мною на берег. Іншою розвагою було будувати з прибережного піску вежі, які товариші мої називали пічками. Пізніше я часто бачив, як замки, побудовані на віки, руйнувалися швидше, ніж мої піскові палаци.

Позаяк долю мою було раз і назавжди вирішено, у дитинстві мені не надто набридали заняттями. Приблизні поняття про рисунок, англійську мову, гідрографію та математику здавалися більш ніж достатніми для освіти хлопчиська, який готувався до суворого життя моряка.

Я ріс неуком; ми вже не жили в будинку, де я на світ народився: матуся займала особняк на площі Сен-Венсан, майже навпроти воріт, за якими починається Коса. Моїми найщирішими друзями були вуличні хлопці: вони завжди юрбилися у дворі і на сходах нашого будинку. Я нічим не відрізнявся від них; я говорив їхньою мовою; у мене були такі ж манери і звички, такий же розхристаний і неохайний вигляд; сорочки на мені завжди були рвані, на панчохах красувалися величезні дірки; я носив старі, стоптані черевики, які на кожному кроці спадали з ніг; я часто губив шапку, а іноді й пальто. Обличчя у мене було замурзане, пошкрябане, у саднах, руки брудні. Фізіономія моя мала такий чудний вигляд, що нерідко мати навіть у нападі люті не могла стриматися від сміху й вигукувала: «Який мацапура!»

Тим часом я любив і досі люблю чистоту, навіть вишуканість. Ночами я намагався штопати своє дрантя; добра тітонька Вільнев і Люсіль допомагали мені довести до ладу костюм, щоб позбавити мене покарання та докорів; але їхні латочки робили моє вбрання ще недоладнішим. А надто я сумував, коли з’являвся обідранцем серед дітей, що хизувалися своїми обновками.

‹Розваги мешканців Сен-Мало›

Тепер усі вже забули, що таке релігійні і родинні свята, коли здається, ніби вся батьківщина і її Бог радіють; Різдво, Новий рік, Богоявлення, Великдень, Трійця, Іванів день – у ці дні я розцвітав. Мабуть, на мої почуття і виховання вплинула моя рідна скеля. У 1015 році мешканці Сен-Мало дали обітницю піти в Шартр і побудувати своїми руками і на свої кошти дзвіницю Шартрського собору: хіба я не трудився, як вони, своїми руками, щоб відновити повалений шпіц старої християнської базиліки? «Ніколи не було під сонцем, – пише отець Монуар, – землі, яка була б так палко й саможертовно віддана правдивій вірі, аніж Бретань. За останні тринадцять сторіч нечестя жодного разу не осквернило мову, що служила християнській проповіді, і не народився ще той, хто побачив би у Бретані бретонця, який сповідує яку-небудь віру, окрім католицької».

У дні свят мене разом із сестрами водили на моління до різних храмів міста, у каплицю Святого Аарона, у монастир Перемоги; слух мій вражали ніжні жіночі голоси з невидимого хору: їхній стрункий спів зливався з гомоном хвиль. Коли зимового дня наступав час причастя і собор заповнював люд, коли натовп уклінних старих матросів, молодих жінок і дітей, тримаючи в руках тоненькі свічки, читали свої часослови, коли священик благословляв парафіян, які повторювали Tantum ergo, і під шквалами різдвяного вітру вітражі храму дзвеніли, а склепіння, що чуло мужні голоси Жака Картьє і Дюґе-Труена, тремтіло, я переживав надзвичайний приплив релігійного почуття. Тітоньці Вільнев не було потреби нагадувати мені, щоб я молитовно склав руки, звертаючись до Бога і називаючи його всіма іменами, яких навчила мене мати; я бачив, як розчахуються небеса і ангели несуть до нього наш ладан і наші молитви; я схиляв голову: її ще не торкнувся тягар жалів, під гнітом яких хочеться назавжди схилити чоло перед вівтарем.

Один моряк, вийшовши з церкви після урочистого богослужіння, знову вирушав у море, готовий битися з бурями, інший тим часом повертався з плавання, і за провідну зірку йому правила освітлена баня церкви: таким чином, релігія й небезпеки постійно оточували мене, і в думці моїй одне назавжди зв’язалося з іншим. З самого народження я чув розмови про смерть. Вечорами вулицями ходила людина з дзвіночком, сповіщаючи християн, аби вони молилися за одного зі своїх новопреставлених братів. Майже щороку на моїх очах гинули кораблі, і, коли я грався на піщаних обмілинах, море викидало мені під ноги трупи чужоземців, що загинули далеко від батьківщини. Пані де Шатобріан говорила мені, як свята Моніка своєму синові: «Nihil longe est а Deo» – «Для Бога немає нічого далекого». Моє виховання було довірене Провидінню: воно не поскупилося на уроки.

Відданий під опіку Богородиці, я знав і любив мою заступницю, шануючи її як свого ангела-хранителя: дешевий образок, що його купила мені добра тітонька Вільнев, було прикріплено чотирма кнопками над узголів’ям мого ліжка. Мені слід було б жити в часи, коли до Марії промовляли так: «Покірлива владичице неба і землі, мати милосердя, джерело всякого блага, що носила в своєму дорогоцінному чреві Ісуса Христа, прекрасна і найпокірливіша владичице, Вам дякую і до Вас звертаюся».

Перше, що я вивчив напам’ять, була пісня, складена матросами; починалась вона такими словами:

 
Зглянутись на мене Діву
Щирим серцем я молив:
Захисти мене од гніву
Збурених морських валів.
Стріну смертну я годину
З молитвами на устах:
Лиш блаженну дай кончину,
Простели у небо шлях.
 

Пізніше я чув, як співають цей гімн під час корабельної аварії. Я до сьогодні повторюю ці бездарні віршики з такою ж насолодою, як вірші Гомера; мадонна в неоковирному вінці й синьому шовковому платті з срібною торочкою викликає в мені більше благочестя, аніж мадонна Рафаеля.

Якби ця мирна «Зірка морів» могла вгамувати бурі мого життя! але мені з самого дитинства судилося життя, повне тривог; доля моя уподібнила мене арабській пальмі: ледве стеблинка моя пробилася крізь скелю, як на неї налетів дужий вітер.

‹Товариш дитячих ігор Шатобріана Жеріль; їхнє проводження часу›

6
Лист пана Пак’є. – Дьєпп. – Зміни в моєму вихованні. – Весна в Бретані. – Історичний ліс. – Пелагічні рівнини. – Захід місяця над морем
Дьєпп, вересень 1812 року

4 вересня 1812 року я одержав листа від префекта поліції пана Пак’є:

«Пан префект поліції просить пана де Шатобріана взяти на себе труд прийти до нього в кабінет або сьогодні близько четвертої години пополудні, або завтра о дев’ятій ранку».

Префект поліції хотів сповістити мене, що мені слід покинути Париж. Я знайшов прихисток у Дьєппі – спочатку він мав назву Бертвіля, а пізніше був перейменований у Дьєпп; новій назві вже понад чотириста років, і походить вона від англійського слова deep – глибокий. У 1788 році я стояв тут з другим батальйоном свого полку: замешкати в цьому місті з цегляними будинками і крамницями, що торгують слоновою кісткою, в цьому місті з чистими і світлими вулицями означало для мене повернутися в дні молодості. На прогулянках шлях мій пролягав повз руїни замку Арк, від якого залишилась купа уламків. У Дьєппі досі пам’ятають, що тут народився Дюкен. Якщо я лишався вдома, то милувався морем; сидячи за столом, я бачив те саме море, що було свідком мого народження і що омиває береги Великої Британії, де я так довго жив у вигнанні: погляд мій линув по хвилях, які принесли мене до Америки, повернули до Європи і провели до берегів Африки та Азії. Привіт тобі, о море, колиска моя і портрет! Я хочу розповісти тобі продовження моєї історії: якщо я скажу неправду, твої хвилі, що супроводили мене все життя, викриють обман перед лицем прийдешніх поколінь.

Матуся не полишала надію дати мені класичну освіту. Можливо, ремесло моряка «йому не сподобається», говорила вона; про всяк випадок, вона вважала за благо підготувати мене до іншої діяльності. Як жінка святоблива, вона мріяла про духовну кар’єру для сина. Тому вона запропонувала підшукати колеж, де мене навчили б математики, креслення, військового ремесла та англійської мови; про латину і грецьку вона не згадувала, щоб не налякати батька, але вона збиралася вчити мене і цих двох мов, спочатку таємно, потім, коли я зроблю успіхи, відкрито. Батько схвалив її намір: було вирішено віддати мене до дольського колежу. Місто Доль було вибране тому, що воно лежить на шляху із Сен-Мало в Комбурґ.

Дуже холодної зими, яка передувала моєму ув’язненню до колежу, в нашому будинку сталась пожежа; мене врятувала старша сестра: вона винесла мене з вогню. Пан де Шатобріан покликав дружину до себе в замок: навесні ми вирушили в дорогу.

Весна у Бретані м’якша, аніж в околицях Парижа, і настає тижнів на три раніше. П’ятірко птахів, що сповіщають її: ластівка, іволга, зозуля, перепелиця і соловей – прилітають разом з морським вітерцем, що гуляє над затоками армориканського півострова. Луки рясніють стокротками, братками, жонкілями, нарцисами, гіацинтами, жовтцями, анемонами, які квітнуть на пустищах навколо церкви Сан Джованні ін Латерані і Святого Єрусалимського Хреста в Римі. Галявини прикрашені високими султанами папороті; поля дроку й улексу виблискують, немов усипані золотистими метеликами. Огорожі, поблизу яких завжди повно суниць, малини і фіалок, увиті глодом, жимолостю, ожиною, чиї бурі пагони гнуться під вагою листя і плодів. Усе кишить бджолами і птахами; діти на кожному кроці натикаються на стільники і гнізда. У затишних куточках ростуть, немов у Греції, дикі мирт і олеандр; зріють фіги, немов у Провансі; яблуні, усипані карміновими квітками, нагадують пишні букети сільських наречених.

У XII сторіччі там, де нині стоять міста Фужер, Ренн, Бешрель, Дінан, Сен-Мало і Доль, ріс Брешеліанський ліс. Там франки билися з мешканцями Доммонеї. Вас розповідає, що там жила дика людина, било Берантонське джерело і зберігалася золота чаша. Історичний документ XV сторіччя «Звичаї та обичаї Бресильєнського лісу» підтверджує свідчення, що міститься в «Романі про Ру»: ліс цей, говорять «Звичаї та обичаї», великий і просторий, «є там чотири замки, сила-силенна мальовничих ставків, чудові мисливські угіддя, де не водяться ні отруйні гади, ані мошкара, дві сотні високих дерев і стільки ж джерел, серед яких джерело Белантон, поблизу якого здійснив свої перші подвиги лицар Понтюс».

Край цей і дотепер зберіг свій первозданний вигляд: порізаний лісистими ярами, він здалеку здається густою дібровою і нагадує Англію: раніше тут жили феї, а я, як ви побачите, зустрів тут свою сильфіду. Вузькими видолинками течуть маленькі річечки. На їхніх диких берегах ростуть дерева, що пускають загострені молоді пагони. Уздовж моря стоять маяки, дозорчі вежі, дольмени, романські споруди, руїни середньовічних замків, дзвіниці епохи Відродження: біля підніжжя всіх цих споруд хлюпочуть морські хвилі. Пліній говорить про Бретань: півострів, що дивиться в океан.

Між морем і суходолом розлягаються пелагічні рівнини, хистка межа двох стихій: польовий жайворонок літає тут поряд із жайворонком морським; плуг борознить землю, а за два кроки від нього човен борознить воду. Мореплавець запозичує слова у пастуха, пастух висловлюється мовою мореплавця: матрос говорить про баранці хвиль, пастир – про хвилі овечої вовни. Різнобарвні піщані обмілини, усіяні мушлями, фукуси, торочки сріблястої піни тягнуться уздовж золотистої або зеленої крайки пшеничних полів. Не пам’ятаю, на якому з островів Середземного моря я бачив барельєф із зображенням нереїд, що прикрашають гірляндами поділ плаття Церери.

Але найчудовіше у Бретані – це місяць, що сходить над землею, а вдосвіта занурюється в море.

Волею Бога місяць – володар безодні; як і сонце, він іноді ховається за хмарами, випускає пару, випромінює промені й наділяє предмети тінню, але, на відміну від сонця, він покидає землю не сам; його супроводжує почет зірок. У моїх рідних краях, йдучи з небосхилу, він усе глибше поринає в мовчання, передаючи його морю; незабаром він наполовину ховається за обрієм, западає в сон, хилить голову і зникає в м’якій перині хвиль. Світила з королівського почту, перш ніж піти у воду слідом за своїм повелителем, зупиняються, на мить затримуючись на гребені хвиль. Місяць заходить лише після того, як морський вітерець розвіє відображення сузір’їв у дзеркальному плесі, – так гасять смолоскипи після урочистої церемонії.

‹Перший приїзд Шатобріана до Комбурґа›


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю