Текст книги "Замогильні записки"

Автор книги: Франсуа Рене де Шатобріан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 60 страниц) [доступный отрывок для чтения: 22 страниц]

5
Рік 1803. – Я дістаю призначення на посаду першого секретаря посольства в Римі

Париж, 1837

Після цієї зустрічі Бонапарт вирішив послати мене до Рима; він з одного погляду зрозумів, де і як я можу бути йому корисний. Його не турбувало, що я ніколи не займався справами, що я нічого не тямлю в практичній дипломатії; він вважав, що є уми, яким усе зрозуміло і яким немає потреби вчитися. Це був великий відкривач людей; але він бажав поставити всі їхні таланти собі на службу, та ще й з умовою, щоб про ці таланти поменше говорили; ревнивий до чужої слави, він розглядав її як замах на свою власну: у всесвіті залишалося місце тільки для Наполеона.

Фонтан і пані Баччокі говорили мені, що консул задоволений розмовою зі мною: під час цієї розмови я й рота не розкрив; отже, задоволений Бонапарт був самим собою. Вони переконували мене не проминати нагоди. Мені ніколи не спадало на думку стати впливовою особою; я рішуче відмовився. Тоді вони звернулися до авторитета, якому мені важко було заперечити.

Абат Емрі, настоятель семінарії Святого Сульпіція, став ім’ям духівництва заклинати мене зайняти для блага релігії пост першого секретаря нашого посольства в Римі – на посаду посла Бонапарт готував свого дядька, кардинала Феша. Абат дав мені зрозуміти, що, оскільки кардинал має не надто блискучий розум, я швидко стану господарем становища. З абатом Емрі мене звів випадок: я, як ви пам’ятаєте, прибув до Сполучених Штатів у товаристві абата Наго та кількох семінаристів. Спогад про мою безвісність, про мою юність, про моє бездомне життя, відгомін якого позначився на моїй участі в житті суспільному, – все це хвилювало мою уяву і серце. Природа, належність до духовного стану та Революція зробили абата Емрі, якого шанував Бонапарт, людиною хитрою; втім, ця потрійна хитрість була на користь його достоїнствам; честолюбний виключно в добрих справах, єдине, про що він піклувався, це про благо та процвітання семінарії. Марно було неволити обачного в словах і вчинках абата Емрі: ви могли мати як завгодно розпорядитися його життям, але про те, щоб зломити його волю, не могло бути й мови; він стояв однією ногою в могилі, що чекає нас усіх, – у цьому полягала його сила.

Перша спроба абата була невдалою; він здійснив новий наступ і своєю наполегливістю переміг мене. Я погодився обійняти посаду, яку йому доручили мені запропонувати, хоча жодною мірою не був переконаний у правильності свого рішення: на других ролях я не вартий геть нічого. Можливо, я б зрештою не погодився, якби думка про пані де Бомон не поклала край моїм ваганням. Донька пана де Монморена помирала: італійський клімат, казали мені, благотворний; якби я поїхав до Рима, вона зважилася б перетнути Альпи: я приніс себе в жертву, маючи надію врятувати її. Пані де Шатобріан приготувалася їхати за мною; пан Жубер збирався супроводжувати пані де Бомон, і вона відбула в Мон-Дор, щоб потім довершити своє одужання на березі Тибру.

Пост міністра закордонних справ обіймав пан де Талейран; він виклопотав мені призначення. Я обідав у нього: він залишився в моїй пам’яті таким, яким я побачив його вперше. Втім, його прекрасні манери аніскільки не походили на манери його підлого оточення; його шахрайство було сповнене незбагненної важливості; у цьому осиному гнізді розбещеність вдач мала славу геніальності, легковажність – мудрості. Революція була занадто скромною; вона недооцінювала свою перевагу: бути вище чи нижче за злочини – зовсім не одне й те саме.

Я познайомився зі священиками зі свити кардинала; мені запам’ятався веселий абат де Бонві; коли він був свого часу полковим священиком в армії принців, він брав участь у відступі з Вердена; був головним вікарієм пана де Клермон-Тоннера, єпископа Шалонського, який вирушив у дорогу вслід за нами, щоб добитися від папського престолу пенсії під приводом того, що і він зветься К’ярамонте. Завершивши збори, я вирушив у путь: я мав прибути до Рима раніше за дядечка Наполеона.

‹Шлях з Парижа до Рима через Альпи›

7
З Мон-Сені до Рима. – Мілан і Рим

Париж, 1838

Я розпочав свої мандри в напрямі, протилежному напряму руху інших мандрівців: старі ліси Америки постали перед моїми очима раніше, ніж старі міста Європи. До цих міст я потрапив тоді, коли вони молоділи і помирали разом під дією нової революції. Мілан був зайнятий нашими військами; вони довершували руйнування замку, що пам’ятав середньовічні війни.

Французькі частини розташувалися на постій серед рівнин Ломбардії. Ці прибульці з Галлії в армійських кашкетах нагадували моторних веселих женців зі схожими на серпи кривими тесаками поверх мундира. Охорона була нечисленною. Вони ворочали каміння, котили гармати, навантажували вози, споруджували навіси і курені з гілля. Коні скакали, гарцювали, ставали на диби в натовпі, немов собаки, що ластяться до господаря. Посеред цього озброєного ярмарку італійки торгували фруктами з лотків: наші солдати дарували їм свої люльки і кресала, кажучи ті слова, які говорили своїм коханим стародавні варвари, їхні предки: «Я, Фотрад, син Еуперта, з племені франків, дарую тобі, Ельжина, кохана моя дружина, за твою красу (in honore pulchritudinis tuae) моє житло в кварталі Піній».

Ми люди особливі: спочатку супротивникам здаємося ми дещо розв’язними, занадто веселими, занадто неспокійними; але не встигнемо ми піти, як за нами вже жалкують. Жвавий, дотепний, кмітливий, французький солдат допомагає господарям, у яких квартирує; він носить воду з колодязя, як Мойсей для доньок Мадіамського священика, разом з пастухами водить овець на водопій, рубає дрова, розпалює вогонь, стежить, щоб не збігла юшка, носить на руках дитину господарів або колише її в колисці. Життєрадісна і діяльна вдача французького солдата надихає все довкруги: домочадці звикають дивитися на нього, як на нового члена родини. Але варто пролунати барабанному бою, як постоялець хапає свого мушкета, залишає доньок господаря у сльозах і покидає гостинний дах, про який не згадає, доки не потрапить до Будинку інвалідів.

Коли я проїздив через Мілан, великий народ саме прокинувся і розплющив очі. Італія починала пробуджуватися від сну і згадувати про свого генія як про божественну мрію; допомагаючи відродитися і нам, вона долучала нашу нікчемну дріб’язковість до величі заальпійської природи, цієї Авсонії, вихованої на шедеврах мистецтва і величній пам’яті про славетне минуле своєї вітчизни. З’явилася Австрія; знову й знову вкривала вона італійців свинцевим покривом, знову ввігнала їх у гріб. Рим перетворився на руїну, Венеція потонула в морі. Венеція спустила дух, осяявши небо останньою усмішкою; чарівниця сховалася у хвилях, немов світило, приречене ніколи більше не з’явитися на небозводі.

Комендантом Мілана був генерал Мюрат. Я віз йому листа від пані Баччокі. Я провів день з ад’ютантами: вони були не такі бідні, як мої побратими під Тіонвілем. В армії відроджувалася французька чемність; воїни прагнули довести, що ніщо не змінилося з часів Лотрека.

23 червня пан Мельці справляв парадний обід з нагоди хрестин у генерала Мюрата. Пан Мельці знав мого брата; віце-президент Цизальпійської республіки мав чудові манери; його дім не поступався княжому, причому здавалося, що господар народився князем: він зустрів мене з холодною ввічливістю; я віддячив йому тим самим.

Я прибув на місце мого призначення 27 червня надвечір, за два дні до дня Святих Петра і Павла: апостол чекав мене в Римі, подібно до того як пізніше мій бідний святий патрон зустрів мене в Єрусалимі. Мій шлях до Рима пролягав через Флоренцію, Сьєну та Радікофані. Насамперед я віддав візит пану Како, наступником якого повинен був стати кардинал Феш, тоді як мені припадало зайняти місце пана Арто.

28 червня я з ранку до вечора блукав Римом: я вперше побачив Колізей, Пантеон, колону Траяна та замок Святого Ангела. Увечері пан Арто повіз мене на бал до одного з будинків поблизу площі Святого Петра. У відчинені вікна було видно, як кружляють гості у вихорі вальсу, за вікнами спалахували снопи іскор, що оперізували мікеланджелівський купол; потішні вогні, що займалися над мавзолеєм Адріана, розсипалися над могилою Тассо в Сан-Онуфріо: довкруги в римській кампанії панували тиша, морок і запустіння.

Наступного дня я відвідав службу в соборі Святого Петра. Пій VII, блідий, сумний, благочестивий, був справжнім первосвящеником скорботи. За два дні по тому мене відрекомендували Його Святості: він усадив мене поряд із собою. Один з томів «Генія християнства», запобігливо розгорнутий, лежав на столі. Кардинал Консальві, м’який, але непохитний, який умів давати тиху і чемну відсіч, був живим образом стародавньої римської політики, від якої його діяльність відрізняли менша щирість та більша терпимість, – данина нашому часу.

Потрапивши до Ватикану, я довго розглядав ці сходи, якими можна піднятися верхи на мулові, ці зміясті галереї, що здіймаються вгору одна над одною, прикрашені шедеврами; ними папи минулих часів проходили в усій своїй величності. Ці лоджії, розписані стількома безсмертними художниками, захоплювали стількох знаменитих людей: Петрарку, Тассо, Аріосто, Монтеня, Мільтона, Монтеск’є, всемогутніх або повалених королев і королів, нарешті, плем’я паломників, що прибули з усіх кінців землі; нині вся ця краса застигла, нерухома і мовчазна; покинутий амфітеатр, що оточує спорожнілу стіну, недосяжний для сонячних променів.

Мені радили прогулятися цими місцями місячної ночі: з вершини Тринітаді-Монте оповиті серпанком далекі міські споруди здавалися начерками художника, зробленими з борту корабля. Нічне світило, ця небесна куля, яка вважається повноправним світом, котило свої бліді пустелі над пустинним Римом; воно осявало вулиці, де не чутно було кроків перехожих, безлюдні двори, площі, сади, освітлювало монастирі, де назавжди стихли голоси ченців, обителі німі і порожні, немов портики Колізею.

Що відбувалося тут у цей самий день і годину вісімнадцять сторіч тому? Які люди входили під покров цих обелісків, тіні яких колись сягали пісків Єгипту? Вже немає не тільки стародавньої Італії – зникла Італія середньовічна. Та все ж вічне місто ще зберігає сліди цих двох Італій: якщо Рим нових часів відкриває нашому зорові собор Святого Петра та його шедеври, Рим стародавній протиставляє йому свій Пантеон і свої руїни; якщо один закликає з Капітолія своїх консулів, то інший приводить з Ватикану своїх пап. Тибр тече між двома славетними містами, однаково повергнутих у прах: Рим язичницький глибоко і безповоротно опускається в свої могили, а Рим християнський повільно, проте невпинно скочується в свої катакомби.

8
Палац кардинала Феша. – Мої заняття

Кардинал Феш винайняв недалеко від Тибру палац Ланчелотті: пізніше, в 1827 році, я бачив там княгиню Ланчелотті. Мені відвели верхній поверх палацу: не встиг я увійти, як на мене накинулося стільки бліх, що мої білі панталони стали чорними. Ми з абатом де Бонві наказали якомога чистіше вимити наше житло. Мені здавалося, ніби я повернувся до халупи на Нью-Роуд: я не бридився цим спогадом з часів моєї бідності. Влаштувавшись у своєму дипломатичному кабінеті, я заходився видавати паспорти й виконувати інші важливі обов’язки. Моє письмо аж ніяк не можна було вважати одним з талантів, тож кардинал Феш, коли бачив мій підпис, знизував плечима. Оскільки робити мені в моїм піднебессі було загалом нічого, я дивився поверх дахів на сусідній будинок: прачки подавали мені знаки; майбутня співачка, тренуючи свій голос, набридала мені своїм вічним сольфеджіо; добре, якщо траплявся похорон – хоча б якась подія серед суцільної нудьги! Одного разу, зазирнувши зі свого високого вікна в провалля вулиці, я побачив, як ховають молоду матір: її несли у відкритій домовині, поміж двох рядів паломників у білому; дитя, яке померло разом з нею, покоїлося у неї в ногах серед квітів.

Мимоволі я припустився серйозної помилки: без найменшого сумніву я вважав себе зобов’язаним зробити візити іменитим громадянам: я вирушив засвідчити свою пошану королеві Сардинії, який відрікся від престолу. Цей неабиякий вчинок породив жахливі пересуди; всі дипломати стулили губи. «Йому кінець! йому кінець!» – заторочили папські слуги і посольські чини з радістю, яку в цих доброзичливців завжди викликають чужі помилки. Не було такого дурня-чиновника, який би не дивився на мене зверхньо. Всі з нетерпінням чекали мого падіння, хоча я був ніхто і нікого не цікавила моя особа: неважливо, головне, що хтось падав, а це завжди приємно. З сердечної простоти я навіть не підозрював, що вчинив злочин і, як і пізніше, вважав, що будь-яке місце не варте ламаного гроша. Всі довкола завжди говорили про мою прекрасну повагу до королів, я ж шанував королів тільки в нещасті. Про мої недозволені безумства стало відомо в Парижі; на щастя, я мав справу з Бонапартом: те, що мало мене занапастити, стало моїм порятунком.

Утім, хоча на перший погляд можна було визнати, що місце першого секретаря посольства, очолюваного князем церкви, дядьком Наполеона, – непоганий початок, я з таким же успіхом міг би служити письмоводителем у префектурі. Я знайшов би собі застосування, взявши участь у назріваючих чварах, але мене не посвячували в жодну таємницю. Я з головою поринув у канцелярську роботу, але навіщо марнувати час на те, з чим чудово впорається будь-який конторський службовець?

Повертаючись після далеких прогулянок берегами Тибру, я постійно стикався з одним і тим же: дрібними причіпками кардинала, дворянським фанфаронством єпископа Шалонського та неймовірною брехнею майбутнього єпископа Марокканського. Абат Гійон, користуючись схожістю свого імені з іншим, яке звучить майже так само, стверджував, що саме він, дивом урятувавшись від різанини в Кармелітському монастирі, дав розгрішення пані де Ламбаль у в’язниці Ла Форс. Він хвастовито іменував себе автором промови Робесп’єра, зверненої до Верховної Істоти. Одного разу я побився об заклад, що змушу його розповісти про те, як він був у Росії: прямо він цього не визнав, але побіжно зауважив, що провів кілька місяців у Санкт-Петербурзі.

Пан де Ла Мезонфор, розумна людина, змушена переховуватись од влади, попросила моєї допомоги, а пан Бертен-старший, власник «Деба», невдовзі по-дружньому підтримав мене у скорботних обставинах. Вигнаний на острів Ельба людиною, яка, повернувшись у свою чергу з острова Ельба, змусила його втекти у Ґент, пан Бертен домігся в 1803 році від республіканця пана Бріо, мого знайомого, дозволу провести решту заслання в Італії. Ми разом милувалися римськими руїнами і разом пережили смерть пані де Бомон: дві ці речі зв’язали наші долі. Критик, не позбавлений смаку, він, як і його брат, давав мені чудові літературні поради. На трибуні він блищав би справжнім красномовством. Переконаний легітиміст, який пройшов випробування в’язницею Тампль і засланням на Ельбу, він, по суті, і тепер не зрадив своїх принципів. Я залишуся вірний товаришеві тяжких днів; усі політичні погляди на землі не варті однієї години щиросердої дружби: досить того, що я зберігаю сталість поглядів, як зберігаю прихильність до своїх спогадів.

У середині мого перебування в Римі сюди приїхала принцеса Борґезе: мені було доручено передати їй паризькі черевики. Мене відрекомендували принцесі; я був присутній, коли вона одягалася: гарненький новий черевичок, який вона взула, недовго топтав нашу стару землю.

Нарешті трапилося нещастя, що поглинуло мене цілком: це джерело, яке ніколи не вичерпується.

Книга п'ятнадцята

Переглянуто 22 лютого 1845 року

1
Рік 1803. ‹…›

Париж, 1838

Коли я поїхав з Франції, ми втішали себе щодо здоров’я пані де Бомон: вона багато плакала, і заповіт її довів, що вона вважала себе приреченою. Але друзі її не ділилися одне з одним своїми побоюваннями і намагалися заспокоїти себе; вони вірили в чудодійну силу вод, у цілюще італійське сонце; вони розлучилися з хворою і поїхали вперед різними шляхами: зустріч була призначена в Римі.

‹Уривки із записів пані де Бомон; листи до неї Люсіль›

2
Приїзд пані де Бомон до Рима ‹…›

Лист пана Балланша, датований 30 фрюктидора, сповістив мене про те, що пані де Бомон прибула з Мон-Дора до Ліона і прямує до Італії. Він повідомляв, що я даремно хвилююсь і що хвора видужує. У Мілані пані де Бомон зустрілася з паном Бертеном, який приїхав туди у справах: він ласкаво узяв на себе клопоти про бідолашну мандрівницю і привіз її у Флоренцію, де вже я чекав на неї. Побачивши її, я вжахнувся; сили в неї вистачило лише на усмішку. Відпочивши кілька днів, ми вирушили до Рима; ми їхали ступою, щоб уникнути трясанини. Пані де Бомон усюди зустрічала люб’язність і увагу: кожен поспішав виявити турботу до цієї милої жінки, такої самотньої і недужої, що втратила всіх своїх рідних. Навіть служниці на заїжджих дворах переймалися до неї ніжним співчуттям.

Неважко здогадатися, що коїлося у мене в душі: кожному траплялося проводжати друзів у могилу, але вони були німі, і ледве жевріюча надія не загострювала сердечної муки. Я не звертав уваги на прекрасну країну, якою ми їхали; я вибрав шлях через Перуджу: що мені була Італія? Клімат її, хоч який він м’який, здавався мені занадто суворим; у найлегшому подиху вітерцю я бачив бурю.

У Терні пані де Бомон захотіла поїхати до водоспаду; вона насилу встала, сперлася на мою руку, але зараз же знов опустилася в крісло. «Доведеться цій воді падати без нас», – мовила вона. Я найняв для неї окремий будиночок поблизу площі Іспанії, під горою Пінчо; коло будинку був садок з апельсиновими деревами, посадженими шпалерами, і дворик, де росло інжирне дерево. Я оселив там умираючу. Мені коштувало великих зусиль відшукати цю оселю, бо римляни з побоюванням ставляться до легеневих хвороб, вважаючи їх заразливими.

У цю епоху відродження громадського порядку люди цінували все, що нагадувало про стару монархію: папа римський прислав довідатися про здоров’я дочки пана де Монморена; кардинал Консальві і члени священної колегії наслідували приклад Його Святості; сам кардинал Феш до останнього дня пані де Бомон віддавав їй повагу, якої я не чекав і яка змусила мене забути жалюгідні чвари, що затьмарювали початок мого перебування в Римі.

‹Листи Люсіль до Шатобріана›

4
Смерть пані де Бомон

Париж, 1838

Стан здоров’я пані де Бомон поліпшився був під впливом римського повітря, та ненадовго: правда, ознаки близької смерті зникли, але, схоже, остання мить завжди зволікає, щоб одурити нас. Я двічі чи тричі пробував покатати хвору у візку; я намагався розважити її, показуючи їй краєвиди і небо: ніщо не цікавило її. Якось я повіз її до Колізею; стояв один з тих жовтневих днів, що бувають тільки в Римі. Вона знайшла в собі сили вийти з візка і сіла на камінь навпроти одного з вівтарів, розташованих навколо будівлі. Здійнявши очі, вона поволі обвела поглядом ці портики, що так давно позбулися життя і бачили так багато смертей; залиті світлом руїни поросли ожиною та орликами, які осінь забарвила в шафранові кольори. Потім умираюча жінка перевела погляд на сходи амфітеатру і ковзнула по них униз, аж до арени; побачивши вівтарний хрест, вона мовила: «Ходімо, мені холодно». Я провів її додому; вона злягла і вже не вставала.

Я зав’язав листування з графом де Ла Люзерном і з кожною поштою відправляв йому з Рима докладний звіт про здоров’я його своячки. Коли Людовік XVI відрядив його посланником до Лондона, він узяв із собою мого брата: у тому ж посольстві був і Андре Шеньє.

Лікарі, котрих я знову скликав після невдалої прогулянки, заявили, що врятувати пані де Бомон може тільки чудо. Сама вона повторювала, що не доживе до 2 листопада, дня всіх померлих; потім вона пригадала, що хтось з її рідних, не пам’ятаю, хто саме, помер 4 листопада. Я запевняв її, що у неї хвороблива уява, що вона сама переконається, наскільки безпідставні її страхи; щоб утішити мене, вона відповіла: «О, так! я проживу довше!» Помітивши сльози, які я намагався приховати, вона простягнула мені руку зі словами: «Ви справжня дитина; хіба це для вас несподіванка?»

Напередодні смерті, 3 листопада, вона видавалася спокійнішою. Вона обговорювала зі мною розпорядження щодо свого стану і сказала про свій заповіт, що «все кінчено, але все доведеться зробити, їй потрібно хоч би дві години, щоб цим зайнятися». Увечері лікар сказав мені, що вважає за свій обов’язок застерегти хвору про необхідність причаститися і соборуватись; у мене забракло сил погодитися; мене мучив страх скоротити приготуваннями до смерті ті недовгі земні миті, що були відміряні пані де Бомон. Я нагримав на лікаря, а потім став благати його зачекати бодай до завтра.

Я провів жахливу ніч: таємниця пекла мені груди. Хвора не дозволила мені залишитися в її спальні. Я сидів у сусідній кімнаті, здригаючись від кожного шереху: коли двері відхилялися, я бачив слабке світло напівзгаслого нічника.

У п’ятницю 4 листопада я увійшов до пані де Бомон разом з лікарем. Вона помітила моє збентеження і мовила: «Що з вами? Адже ніч минула добре». Тоді лікар зумисне голосно сказав, що хотів би поговорити зі мною в сусідній кімнаті. Я вийшов: повертаючись, я не знав, на якому я світі. Пані де Бомон запитала, чого хотів од мене лікар. Я зі сльозами опустився на край її ліжка. Вона мить помовчала, поглянула на мене і мовила твердим голосом, немов бажаючи влити в мене сили: «Я не думала, що це прийде так скоро: значить, час прощатися. Пошліть за абатом де Бонві».

Абат де Бонві, діставши на те дозвіл, поспішив до пані де Бомон. Вона розповіла йому, що в душі завжди була глибоко святоблива, але нечувані нещастя, що впали на її голову під час Революції, на якийсь час похитнули її віру у справедливість Провидіння; вона додала, що готова визнати свої помилки і покластися на милосердя Боже; вона сподівається, мовила вона, що страждання, яких вона зазнала в цьому світі, зарахуються їй у світі іншому. Потім вона знаком попросила мене піти і залишилася наодинці зі своїм сповідником.

За годину він вийшов, витираючи очі хустинкою і повторюючи, що ніколи не чув прекрасніших слів і не бачив подібного героїзму. Послали за кюре, щоб соборувати її. Я повернувся до пані де Бомон. Побачивши мене, вона запитала: «Ну як? Ви задоволені мною?» Вона почала з ніжністю говорити про те, що зволила називати «моєю добротою» до неї: ах! якби в цю мить я міг купити хоча б один зайвий день її життя, я з радістю віддав би за це решту своїх власних днів! Тим друзям пані де Бомон, які не були свідками цієї сцени, було легше; їм довелося плакати лише раз: а я стояв біля цього одру страждань, де людина чує, як б’є її остання година, і кожна усмішка хворої повертала мені життя і знову відбирала його, сходячи з лиця вмираючої. Гірка думка вразила мене: я зрозумів, що пані де Бомон лише в останні миті відчула, як глибоко я прихильний до неї: вона не втомлювалася дивуватися з цього і, здавалося, померла у відчаї і захопленні. Їй думалось, що вона мені як тягар, і хотілося піти, щоб повернути мені свободу.

Об одинадцятій прийшов кюре: кімната наповнилася натовпом байдужих і цікавих роззяв, які в Римі завжди ув’язуються за священиком. Пані де Бомон прийняла урочисту пишноту обряду без найменшого страху. Ми стали навколішки, і хвора разом причастилася і соборувалась. Коли всі пішли, вона веліла мені сісти на край її ліжка і півгодини говорила зі мною про мої справи та наміри, виявивши найвищі помисли і найзворушливішу дружбу; особливо вмовляла вона мене не розлучатися з пані де Шатобріан і паном Жубером: але чи довго залишалося жити панові Жуберу?

Вона попросила мене розчинити вікно: їй забракло повітря. Промінь сонця освітив її ложе і, здавалося, потішив її. Тоді вона нагадала мені про наше заповітне бажання поїхати жити в село і заплакала.

Між другою і третьою годинами пополудні пані де Бомон попросила пані Сен-Жермен, стару іспанку, яка служила їй з відданістю, гідною такої доброї господині, перестелити постіль: лікар був проти цього, боячись, аби метушня не прискорила кончину хворої. Тоді пані де Бомон сказала мені, що відчуває наближення агонії. Вона раптом скинула ковдру, взяла мою руку і сильно стиснула її; погляд її затуманився. Вільною рукою вона робила знаки комусь, кого бачила в ногах ліжка; потім, піднісши руку до грудей, вона промовила: «Ось тут!» Зажурений, я запитав, чи впізнає вона мене: на її обличчі промайнуло щось подібне до усмішки; вона легенько кивнула головою: мова її була вже не від світу сього. Судоми тривали якусь мить. Ми троє: я, лікар і доглядальниця – підтримували її: моя рука лежала у неї на серці, і я відчував, як воно прискорено калатає між слабких ребер, немов годинник, чий маятник поспішає розмотати готовий порватися ланцюг. Раптом, сповнений жаху і страху, я відчув, як воно зупиняється! Ми поклали жінку, що знайшла спокій, на подушки; голова її звісилася набік. Кілька кучериків розкуйовдженого волосся впали їй на чоло; очі були заплющені; настала вічна ніч. Лікар підніс до губ померлої люстерко і лампу: дихання життя не затуманило дзеркала і не поколивало полум’я. Все було кінчено.

‹Похорон пані де Бомон›