Текст книги "Брати Кошмарик, Магістр і я"

Автор книги: Ежи Брошкевич

– Розумію, – всміхнулась моя мудра дружина.

– Що ти розумієш?

– А те, що, напевно, милим, бідним співробітникам відділу, який складає програми, такий салат приготує наш дорогий магістр Вернигора. Я не помиляюсь?

– Не помиляєшся.

З вулиці до нас долинув дует: тенор Массумі й басовите гавкання Ренні.

Я почав хапливо, трохи захриплим голосом накреслювати план дій на найближчі дні.

– Домовимось, що я хворітиму до суботи. Фуня зможу прийняти післязавтра, при одній умові – ви забороните йому галасувати й танцювати біля ліжка хворого друга. Відповідатиму йому на аркушику паперу. Ніхто не має знати, що я прикидаюсь, хоч, на жаль, я не дуже й прикидаюсь. Брати Кошмарик заздалегідь припускали, що я про все розповім тобі. Вони дуже охоче згодилися на це й просили, щоб і ти щось добре нам порадила.

– Це дуже гарно з їхнього боку. Що ще?

– Запам'ятай: я дав слово і присягнув, що ти будеш єдиною людиною в світі (крім батьків Марека і Ярека, магістра Вернигори й твого хворого чоловіка), яка знатиме, хто такі брати Кошмарик і на що спрямована їхня діяльність. Це поки що.

– Даю тобі слово, ще й присягаюсь па додаток. Тільки я хотіла б згодом, коли ці двоє юнаків визнають за потрібне, познайомитися з ними ближче. Може, навіть і подружитись.

– З магістром Діонізієм Вериигорою також?

– Авжеж.

– Я зроблю, що зможу. Але…

– Але ні за що не можеш поручитись?

– Ні,– відповів я натужно й хрипко. – Чому це в мене все сильніше болить горло? До суботи мені треба бути зовсім здоровим.

– Не хвилюйся. До суботи в тебе буде голос, як у Марилі Родович.

– З тобою часом треба бути неймовірно терплячим! – зойкнув я. – Мені необхідно мати мій власний оксамитний баритон. Чуєш? Окса-мит-ний!

– Я тебе не підведу. Але з цієї хвилини ти є насамперед моїм пацієнтом. Ти повинен слухняно виконувати всі вимоги лікаря. З цієї миті не промовляй жодного слова протягом трьох днів. А також ніяких балачок крізь сон. До четверга включно. Я піду до аптеки по ліки, а бабуся тим часом зробить тобі зігрівальний компрес. Зараз попрошу її про це.

Я схопився за чуба, потім за горло, потім знову за чуба. Мабуть, це здавалося смішним, бо дружина раптом якось дивно закашлялась і вибігла до вітальні. Та в мене добрий слух, і я виразно почув, як вона там уголос розсміялась. Після цього грюкнули двері, потім кілька хвилин бабуся ходила то до кухні, то до ванної, і нарешті моя шия була обгорнута зігрівальним компресом, якого я не терплю з двох причин. По-перше, він тхне якоюсь комбінацією ромашки з м'ятою, а цей запах нагадує мені найгірші шкільні роки, коли в мене дуже боліло горло. По-друге, я дійшов висновку, що з цим компресом я схожий на недосмаженого коропа в маршальському комірі з вати, клейонки і якоїсь шматини. Я пробував підкупити бабусю улесливими слівцями. Але нічого не допомогло. В багатьох справах, а насамперед коли йдеться про здоров'я, бабуся непохитна. Я ще не доказав першої фрази, як вона тупнула ногою (що буває надзвичайно рідко), засунула мені термометра під язик і мовила:

– Синку, ти повинен три дні мовчати. Тихо! Ані слова! Якщо почую, що ти порушиш наказ, буду три дні годувати тебе солодкою манною кашкою, може, навіть зі шпинатом, чаєм з молоком, маслом і медом, рисом із морквою і кольрабі, а на вечерю даватиму щось таке, що тобі завжди дуже смакувало: омлетик з сиром і яблуками.

Я вкрився з головою, щоб не чути тих жахливих обіцянок. Підняв руки вгору, на знак того, що повністю здаюсь, і замовк. Вийняв термометра – температура була тридцять шість градусів. У мене завжди так – або тридцять шість, або відразу тридцять дев'ять. А бувало ще й інакше: тридцять п'ять під час тифу, тридцять дев'ять під час легкого грипу. Бабуся ще з часів мого дитинства мала до мене претензії, що я хворію якось несерйозно і,– нема де правди діти, – мала рацію. Нона прощала мені, кажучи, що зрештою краще хворіти несерйозно, аніж серйозно.

Так почалися мої дні мовчання. Мовчання, яке я не вигадав і не запланував собі. Ще гірше було те, що члени моєї родини були ці дні дуже зайняті. Вони не мали для мене вільного часу, в кожному разі, не мали часу на довгі розмови. Щоправда, я не міг би ані запитувати, ані відповідати, – однак завжди краще хоча б одностороння розмова, ніж ніяка. Я дуже скучив за братами Кошмарик, особливо за магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою. На жаль, на цей період особисті контакти були виключені. А короткі розмови пошепки через радіолюльку не могли вдовольнити мого бажання поспілкуватися з друзями.

На щастя, в мене були мої улюблені книги. Вкінці у мене трохи заболіли очі. Я вибачився перед телевізором. При нагоді подивився два американські ковбойські фільми й один пригодницький. Всі три фільми закінчувались несподівано й незвичайно: позитивний і самотній герой знищував усю банду брудних бандитів і елегантних гангстерів!

Розділ VIII

Я швидко заснув і прокинувся досить рано. А моя добра дружина, вже знаючи, чому мене так цікавить ранкова преса, ще до сьомої години принесла мені всі місцеві газети. Вже перша з них вплинула на мене краще, ніж ранкова кава. Пригадую, колись я мав справу з газетярством, тому знаю, що це означає, коли якесь повторюване повідомлення переноситься з «Міського відділу» на останній сторінці на другу сторінку! І якщо це повідомлення дістає власний заголовок, що впадає в очі! Який заголовок? Звичайно, «Кольорові димарі»: зміст майже той самий, що й вчора, але сторінка інша. Другу сторінку кожен читає уважно. А ось і замітка:

«Подібно до того, як позавчора, опівдні й опівночі, так і вчора, точно опівдні й точно опівночі, над димарями деяких краківських підприємств було помічено не ототожнене різнокольорове світіння. Дослідження цього явища триває, його проводять найвидатніші вчені. А серед громадськості дедалі більшою популярністю користується назва цього дивного явища: «Кольорові димарі». Кажуть, що один із молодих поетів разом з молодим композитором почали працювати над естрадним твором під назвою «Кольорові димарі». З цікавістю чекаємо на цей твір».

До восьмої години я встиг скупатись, поснідати й дістати зігрівальний компрес. Дзеркало я обійшов стороною.

О восьмій годині взяв до рук радіолюльку. Озвався Ярек. Я хотів весело привітатися з ним, але заскрипів, мов стара ворона.

– Що з вами? – злякався Ярек.

– Запалення голосових зв'язок.

– Вам не можна розмовляти.

– Не можна. Але в мене дуже важлива справа. Я напишу листа. Нехай хто-небудь із вас прийде до мене.

– Ми дуже зайняті. А можна прислати магістра?

– Звичайно. Привіт!

– Бувайте здорові.

Я заговорився й не помітив бабусі, яка вже довго стояла біля мене, тримаючи в руках склянку з напареним зіллям для горла. Коли я швидко заховав люльку, бабуся ступила крок до мене й перехилила голову набік, наче мудрий птах.

– Дитино моя, – сказала вона, – ти ніколи не курив люльки, а тепер, якраз коли в тебе катар горла, ти починаєш курити? Що мені робити: викликати «швидку допомогу» чи міліцію?

І від хвилювання вона зробила великий ковток із склянки. Я підняв угору руки, показав на склянку й схопився за

скроні.

– То оце так? – образилась бабуся. – З якоюсь дурною люлькою ти можеш розбалакувати, а з рідною матір'ю не хочеш? Не хочеш сказати: «Обережно, це напар із зілля». Видно, не хочеш. Діждалася. Навіщо смикаєш себе за ті вбогі рештки волосся? Я не такі напари пила. Нічого зі мною не станеться. На здоров'я.

Вона поставила склянку біля дивана, і хоч я благально вимахував блокнотом і ручкою, пропонуючи розмовляти пошепки, ображена бабуся вийшла з кімнати й при цьому якось дивно трясла головою. Зрештою, нічого незвичайного в цьому не було. Просто знаємо ми ці фокуси, зігравши свою велику сцену, вона затрусилась од сміху.

А тепер у квартирі запанувала чудова тиша.

Вимкнуті телефони мовчали. На вулиці було спокійно. Собаки, мабуть, спали. Бабуся, очевидно, повинна була добро висміятись, перш ніж знову зазирнула до мене, і я нетерпляче чекав цього. На папірці я вже приготував прохання, які стосувалися кількох важливих справ.

Насамперед я зворушливо вибачився за непорозуміння з люлькою і напаром із зілля… Я написав усього чотири речення, але бабуся перечитала їх разів із п'ять, і помітно було, що ласкаві слова були мов мед для материного серця.

Вона погладила мене по лобі.

– Мучить тебе це вигадане запалення горла, тобто горлечка?

Я похитав головою, що ні.

– Це добре.

Вона знову зазирнула в блокнот.

– Я повинна абсолютно нікого не впускати до квартири – за винятком листоноші й молодої блондинки в джинсовій сукні? Нехай буде так. Листоноша, це зрозуміло. Але навіщо тобі молода блондинка?

Я притулив палець до губів – таємниця. Бабуся похитала головою.

– Знаємо такі таємниці. А якщо прийде якась шатенка чи брюнетка? То не впускати? Гаразд. Не впущу, навіть коли то буде англійська королева. А ще що? Ага, дуже просиш гого-лю-моголю. Для цього я вимагаю, щоб ти подав своє свідоцтво про народження й довідку про щеплення віспи, а також свідоцтво про одруження, права водія зі штемпелем, що ти заплатив сто злотих, і печаткою. Звичайно, кругла печатка. Краще не впускати собак? Чому? Зможеш порозмовляти на мигах з Массумі і азбукою Морзе з Ренні. Волієш читати книжки? Нехай буде так. Я сама займуся собаками. А ще що? Відповідати по телефону, але з дитячої кімнати. Ти є вдома тільки для Кристини й Агнешки з Анджеєм. А для мене тебе немає?

Я заломив руки. Що вона каже? Бабуся грізно подивилась на мене.

– Оце так? Мої лагідні склеротичні жарти викликають у тебе розпач? Не сподівалася цього від свого старого сина. Послухай-но, ти часом не знаєш, про що я хотіла тебе запитати? Отже, не знаєш. Щоб ти коли-небудь щось знав! А я хотіла запитати, що ти думаєш про ті дивні «Кольорові димарі»? Ні, ні, не махай знову руками. В мене є певні підозри. Бережи горло й нічого не говори. Напиши хоча б кілька речень на цю тему. І, будь ласка, дитино моя, не намагайся вдавати, ніби ти не маєш жодного уявлення про «Кольорові димарі». Може, воно якесь зовсім неправильне, однак я певна, що ти його маєш. Тому я хочу, щоб ти висловив свою думку письмово.

Я скривився: «Навіщо?»

Бабуся лише похитала головою над моїми невдалими спробами викрутитись.

– Адже це я розмовляла по телефону з тим твоїм редактором із Варшавського телебачення. Він дав мені зрозуміти, що має обов'язково з тобою побачитись і відверто порозмовляти про певну справу, про яку ти знаєш усе, але поки що більше ніхто не повинен нічого знати. І уяви собі, що відразу після цього почалась та неймовірна історія з «Кольоровими димарями». Будь ласка, не розводь безпорадно ручками й не дивись на мене «риб'ячим очком». Навіть Массумі вже розуміються на твоїх хитрощах. А я сподіваюсь, що мій розум ти цінуєш трохи більше, ніж розум шестимісячної собаки боксерки, яка, по суті, не має уявлення про правила боксу. Обдумай те, що ти мені напишеш. Через півгодини я прийду.

Що я мав робити?

До обіду в домі все залежало тільки від бабусі: телефонні розмови, дзвінки, непрошені гості тощо. Крім того, за кілька десятків років бабуся досконало вивчила мої смаки. Вона так само, як і я, знає, що я люблю їсти, чого не терплю, а я знаю, що небезпечно дратувати бабусю перед обідом. Тому я написав не кілька, а більше десятка речень. Не вдаючись у подробиці (не інформуючи про братів К. і про магістра), я розповів про суть справи. Вжив вираз «чума двадцятого сторіччя» і, не викриваючи жодних таємниць, пояснив, що було потрібно. Про решту сама здогадається. Закінчивши цей невеликий запис про «чуму», я став читати одну зі своїх улюблених книжок – «Барон Дереволаз».

Горло в мене вже перестало боліти: мабуть, вплинув швидкий розвиток подій у другому розділі повісті про барона Дереволаза, – коли на вхідних дверях пролунав делікатний, ніби зляканий, несміливий дзвінок. Він був такий тихий і ввічливий, що від нього не можна було сподіватись чогось поганого.

Та вже за хвилину виявилось, що було чого сподіватись.

До кімнати ввійшла бабуся, а за нею молода, дуже гарненька й симпатична блондинка з довгим волоссям і в джинсовій сукні. Саме така, про яку я казав бабусі. Однак це був не Ярек! Аж ніяк не він!

– Будь ласка, – промовила бабуся, – ви, певно, знайомі. В мого сина, на жаль, запалення голосових зв'язок, і він не може розмовляти. Зате вміє користуватися блокнотом і ручкою. Розмова в такий спосіб стає довшою, зате більш змістовною. Гадаю, що ви дасте собі раду.

Розділ IX

Отже, почалось. Я намагався зобразити на обличчі привітну, гостинну усмішку. А тим часом дуже вродлива і вкрай безцеремонна незнайомка вклонилась і сказала гарним альтом, що ми напевно дамо собі раду. Бабуся ще запитала, чи я вже приготував записи для неї, задоволено взяла не дуже розбірливо списані сторінки й, сказавши, що залишає нас самих, вийшла з кімнати.

Навіть якби в мене було вже зовсім здорове горло, я не зміг би (через свою вроджену несміливість) обізватись до своєї гості. А вона зовсім не здавалася збентеженою. Сіла в крісло й запитала:

– У вас справді запалення голосових зв'язок? Я покивав головою: «На жаль, так».

– Погано, – мовила вона й замислилась. – Та все ж спробуємо якось порозумітись. Але мені треба на хвилинку вийти до передпокою. Дозволите?

Я покивав, що дозволяю. Вона встала.

– З цієї кімнати, звичайно, просто, а потім одразу направо й направо?

Я кивнув головою, що «направо». Вона вийшла. А за хвилину знялося незрозуміле й грізне гавкання. Першою почала своїм високим тенором чимсь роздратована Массумі, за мить до неї приєднався своїм філософським, але дуже грізним басом Ренні. Цей дует зазвучав справді тривожно. Кого ж, у біса, ці розумні тварини так грізно зустрічають?

Секунд через п'ятнадцять я зрозумів це аж надто добре. Зрозумів усе: і відвідини чарівної ясноволосої особи, і те, чому вона вийшла до передпокою, і раптовий вибух собачої люті. За довгоногою блондинкою до кімнати ввійшов трохи зблідлий від переляку мій дорогий, любий, незрадливий і водночас страшенно нахабний і настирливий приятель Фуньо!

Він кинувся вітатись, почав стискати мені руки й плечі, але водночас то одне, то друге вухо нашого вірного приятеля Фуня дуже сторожко нашорошувалось на грізну собачу музику.

Я стримав його, рішучим жестом показавши на горло. Він зрозумів і сів на стілець аж під протилежною стіною.

– У пана Єжи запалення голосових зв'язок, – лагідно пояснила блондинка. – Це, здається, не заразне, однак краще поберегтись.

Я сердито посварився на неї пальцем.

Блондинка чарівно й зовсім невинно всміхнулась.

– Шановний, дорогий, любий пане Єжи! Дуже прошу вибачити. Мені вже й так перепало. Я не тільки перший асистент Фуня, але доля покарала мене ще гірше. Він вважає мене своєю нареченою.

Я зойкнув і затулив обличчя руками.

– Саме так, – сказала блондинка з ангельською усмішкою і додала: – Дозвольте мені заспокоїти собачок.

У мене потемніло в очах. Я хотів зірватися з дивана й бігти рятувати її. Та раптом настала тиша – злегка вібруюча тиша, яку порушують два куці хвости, що швидко й симпатично вимахують.

Напевно, в мене був геть ошелешений вигляд, бо Фуньо заіржав переможним реготом.

– Ти бачиш, яка чудова дівчина? Чарівниця!

– Пан Єжи нічого не бачив, – обізвалась «чарівниця», заходячи до кімнати, – тільки чув. Зате я ще не чула, як ти мене відрекомендуєш панові Єжи. Тому я сама зроблю це. Танка. Прізвище не має значення. А що має значення? По-перше, будь ласка, подивіться на Фуня.

Я не вірив ні своїм очам, ні вухам. Знайшовся нарешті хтось, при кому Фуньо слухає, мовчить і навіть не намагається щось значливо вигукувати чи вимахувати руками.

Я всміхнувся сам до себе, легенько, як Мона Ліза. Для мене було ясно, що незабаром ролі поміняються і перший асистент режисера стане режисером, а режисер, неймовірно щасливий, займе посаду головного асистента. Або, найімовірніше, вони мінятимуться посадами залежно від ситуації. Мені здавалось, що ясноволоса Танка вибрала Фуня зовсім не асистентом для своєї кар'єри. В її очах і усмішці, коли вона на нього дивилась, я бачив щось таке, що його важко визначити навіть найніжнішим словом.

Проте зараз вона дуже діловито дивилась на мене.

– Що ж справді важливо? По-перше, ми з Фунем просимо…

– Зі мною, – шепнув Фуньо.

– Ми просимо, – вела далі дівчина, – вибачити нам. Ми не могли додзвонитись. Тому припускали, що ви справді хворі. Скажу вам щиро: в такій ситуації я сама замкнула б усі двері й спустила б собак, щоб тільки не ввірвався до хати Фуньо.

Я енергійно покивав головою: «Так». Цікаво, що Фуньо теж кивав!

– Тому, зрозуміло, що ми змушені були схитрувати. Ви пробачите нам?

Я ще енергійніше закивав головою: «Так, так, так!»

А Фуньо? Він теж кивав! Здавалося, що той симпатичний, кмітливий і здібний телепень просто не вміє не підтакувати своїй асистентці, а точніше, нареченій.

– Знаєте, пане Єжи, – вела далі ця стільки ж ділова, скільки й чарівна дівчина, – ми з Фунем не хотіли турбувати вас до неділі включно. Але, приїхавши до Кракова, довідались про дуже цікаві події. Я починала як журналістка і знаю, що це означає, коли повідомлення перестрибує з «Міського відділу» на другу сторінку газети. В місті великий галас з приводу «Кольорових димарів». Гучна луна докотилась і до столиці. Ми зорієнтувалися, що справа значно цікавіша й серйозніша, ніж спершу здавалось. Завтра можуть з'явитися перші коментарі в пресі й центральних органах інформації. Кажи далі ти, коханий, – ніжно всміхнулась вона до Фуня.

Коханий трошки запишався.

– Насамперед ми зав'язали дружне творче співробітництво з Краківським телевізійним центром. Оскільки ми їхали, не зовсім добре уявляючи, що нас чекає тут, я одержав у Варшаві трохи замалу знімальну групу й, мабуть, замало кінострічки. Нагадую тобі, що я дію не нахабно. Адже ти подзвонив до мене першим і натякнув, що буде цікава… і навіть більш ніж цікава… тема. В редакції програм телепередач ми з Ганкою зробили й залагодили все, що змогли. Нам багато обіцяли, але ми не маємо жодних певних гарантій. Завтра вихідна субота, телевізійна програма перенасичена, і, відверто кажучи, ми самі не знаємо, що з усього того може вийти, скільки в нас буде днів для зйомки. Чи в гру входять самі димарі (як, наприклад, цікава деталь для передачі «Вечір зі щоденником»), чи намічається якась важлива, окрема тема, може, й загальнопольського значення? Ти щось про це знаєш?

– Перше чи друге? – спитала Ганка.

Я багатозначно підняв угору два пальці. – Ти присягаєшся? – спитав Фуньо. Яка нудьга! Я знову мусив підняти вгору два пальці.

– Ганю, – ніжно зашепотів Фуньо, – якщо цей чоловік не обдурює,– а я певний, що він не може нас обдурювати, – то нас чекає велика робота, а телеглядачів – велика розвага.

Я сплів руки й підняв їх угору так, як це завжди роблять, піднімаючись на п'єдестал, золоті медалісти.

– Старий! – тут давній горлань Фуньо знову стишив голос майже до шепоту. – Чи при цій нагоді я можу замість тебе обійняти й поцілувати мою наречену?

Я покивав головою із заздрісним смутком в очах і в серці. «Чарівниця» вдавала, ніби нічого не помічає, хоч усе добре бачила. Я образився. Відвів очі від цієї сцени. Нарешті кашлянув, бо тиша трохи затяглась.

– Вибачте, пане Єжи, – озвалась Ганка, поправляючи зачіску. – Але наш любий Фуньо ще не спромігся звикнути до багатьох речей. Ми знайомі з ним усього вісім тижнів, а в нашої Дитини Щастя польського телебачення досі були наречені, які виховали в нього певні безглузді звички. Ви пам'ятаєте, коли я знайомилася з вами, то назвала тільки своє ім'я: «Ганка». І сказала, що прізвище не має значення. Фуньо! – Її голос зазвучав, наче свист шаблі.– Чому я так сказала?

Фуньо впав перед нею навколішки. Стіни задвигтіли, фортепіано зойкнуло всіма струнами. Та найбільш жалібно й схвильовано прозвучав голос Фуня.

– Найдорожча! Прости! Благаю! Востаннє!

Я нічого з усього цього не розумів, аж поки Ганка, гладячи Фуня, що стояв навколішки, по розпатланій чорній кучмі, пояснила, ніби ніжно, але все ж трохи погрозливо:

– Я сказала, що прізвище не має значення! І сказала так не через надмірну скромність. Просто мені було дуже цікаво, коли наш Фуньо Прекрасний нарешті пригадає, що вже минуло десять довгих днів після нашого шлюбу і що вже десять днів я ношу його найважливіше «неважливе» прізвище.

Я всміхнувся до Ганки й безпорадно розвів руками.

– Ви кажете – важко. Чудово! Треба сприймати цього дурня таким, яким він є? – спитала Ганка.

Я кивнув головою, підняв угору широко розкриту долоню й міцно стиснув її в кулак.

– Ага, – розсміялась дівчина. – Його можна навіть кохати. Але насамперед треба міцно тримати в руках. Так? Я не помиляюсь?

Ми з Фунем енергійно закивали головами: «Саме так, а не інакше».

Раптом я підняв руку, роблячи знак, щоб замовкли. Я почув тихенький, наче скляний, позивний сигнал у моїй радіолюльці й притулив її до вуха.

– Добрий день, пане Єжи, – привітався зі мною Яреків голос. – Будь ласка, нічого не кажіть. Але ми знаємо, що під час війни ви були радіотелеграфістом на катері «Сокіл». Ми всі троє також добре знаємо азбуку Морзе. Отож я говоритиму, а ви відстукуйте відповідь на мундштуці радіолюльки. Це здаватиметься трохи безглуздим, проте в кожного митця, як кажуть, є свої дивацтва. Гаразд?

Я відстукав «гаразд». Потім дав зрозуміти Фуневі й Ганці, що трохи втомився, і, показавши на годинника, запропонував зробити п'ятихвилинну перерву в розмові.

Вони, звісно, погодились, але щось запідозрили. Я заплющив очі, та, мабуть, вигляд у мене був трохи дивний. Якийсь страдницький вираз обличчя й порожня люлька.

– Отже, пане Єжи, ми мало не пропустили того факту, що місту завтра загрожує щось подібне до наїзду моторизованих татар. Цей наїзд буде тим більшим і грізнішим, якщо з'явиться офіційне коротке повідомлення Польського агентства преси. У зв'язку з цим нещастям ми виробили певні плани протидії. Адже завтра вихідна субота. «Дуже розумно», – вистукав я на люльці.

– Що ж до ваших друзів, то це не повинно їх цікавити. Зате ми повинні з ними зустрітись, щоб обміркувати план зйомок, встановлення стаціонарних і роботу пересувних телекамер. Треба почати дуже скромно, щоб знудити й розчарувати роззяв. І лише наприкінці – ціла карусель кольорових димів і вкінці райдужна Вісла! Аж тоді посиплються вірші й пісеньки. Ну, як?

«Наприклад, – вистукав я, – «О Вісло райдужна! Царице польських рік!»

Ярек пирхнув мені просто в вухо, я аж смикнув головою. А коли він заспокоївся, заговорив Фуньо Прекрасний.

Він сказав, що я вже досить відпочив і нарешті можна розпочати нашу й так досить дивну розмову. Він схилився наді мною, зазирнув мені в очі, придивився до люльки.

– Що ти виробляєш з цією люлькою, старий крутію? В люльці почувся ніби голос дуже п'яного півня.

«Ви обидва однакові, молокососи», – вистукав я. В люльці знову кукурікнуло й стихло. Я почув приємний і спокійний Мареків голос:

– Здається, хтось надто зацікавився люлькою. Може, славетний режисер, якого звуть Фуньо Прекрасний?

«На жаль, так», – вистукав я.

– А як ви гадаєте? Чи доцільно буде йому незабаром зустрітися з нами? Якщо він так легко дивується, то в нього в голові запаморочиться.

«Він з дружиною, – передавав я. – Вона, здається, чудова дівчина і ні з чого не дивуватиметься. До того ж вона фахівець – перший асистент у Фуня… Зачекай хвилинку… Постараюсь за вас домовитись. О котрій годині й де?»

– Це залежить від них. Завтра вранці. А сьогодні вночі пошліть їх, будь ласка, на пагорб Ванди або Кракуса. Нехай розважаться. Наша розмова після такого перепочипку буде легшою.

Я відклав люльку, взяв авторучку й блокнот. Записав таке:

 
«А) Два дуже молоді, але надзвичайно обдаровані мої співробітники хотіли б зустрітися з вами після сьогоднішнього показу кольорових димарів. Показ відбудеться вночі. Початок о двадцять четвертій годині!
Б) Це справді дуже молоді люди, але вони цілком заслуговують, щоб з ними розмовляли, як із рівними. Отже не раджу ставитись до них легковажно, екзаменувати їх чи гнути перед ними кирпу, вони-бо зроблять з вас посміховисько.
В) Будь ласка, призначте час, коли вони могли б порозмовляти з вами».
 

Я подав аркушик Ганці.

Вона дістала календарик, зазирнула в нього й сказала:

– Будь ласка, сердечно привітайте від нас тих обох юнаків. Якщо ви такий люб'язний, то ми чекатимемо вас точно о восьмій ранку в нас у готелі.

«Може, краще в мене?» – написав я.

– Гаразд, у тебе, адже ти також хотів би взяти участь у параді, а з цим горлом…

Марек відповів одразу:

– Дякуємо. Будемо в призначений час з точністю до пів-секунди. Перекажіть вітання подружжю. А вам низько кланяємось.

Я написав на аркушику Ярекову відповідь, підкреслив «вітання подружжю»; це їм обом дуже сподобалось. Ганка скромно сіла на табуреті, а Фуньо розлігся в кріслі, паче турецький паша.

Я відчував, що від злості червонію. Мене брали чорти, бо з Фуня знову виліз знахабнілий Фуньо Прекрасний, тобто сорокарічний вундеркінд нашого кіно й телебачення.

Я сплеснув руками й підняв угору палець – тобто дав знак: «Встати!» Не сумніваюсь, що вираз мого обличчя сказав більше, тобто: «Встати, хай тобі біс!» У всякому разі Фуньо схопився, наче його смикнули за чуба. Тоді я, мило всміхаючись, ввічливим жестом запросив Ганку сісти в крісло, а Фуневі помахом руки показав на табурет. Він зблід, голосно проковтнув слину й сів.

Запала тиша. Ми з Ганкою вдавали, що не помічаємо присутності третьої особи. Однак Фуньо не міг дозволити, щоб на нього не звертали уваги. Він відновлював свої сили, відвагу й гарне самопочуття всього протягом кількох десятків секунд. Не минуло навіть п'ятнадцяти хвилин покаянної сумирної тиші, як Фуньо підняв угору руку, мов досвідчений оратор, і заговорив:

– Отже, зараз, мій любий Єжи…

Лагідний Ганчин голос, наче найтонше лезо пожежної сокири, відрубав початок Фуневої промови. Фуньо знову опритомнів, завдяки Ганці, яка мило всміхнулась і мовила:

– Отже, зараз, любий пане Єжи, дамо нарешті хворому відпочити. Дякуємо за все. Я, зі свого боку, щиро вдячна вам. До загальної наради, про яку домовились, ми вас не турбуватимем. Якщо будемо потрібні вам раніше, то, будь ласка, залишіть для нас телефонограму в адміністрації готелю. Чекаємо вашого виклику! І до побачення. Одужуйте!

Вона дуже гарно це сказала. Чудовий голос, мила усмішка. Ми розпрощалися. На мить по квартирі промчала буря собачого гавкоту й вищання, яка зненацька стихла. Потім тихо зачинились двері. Гості вийшли. Зате до кімнати ввійшла бабуся, несучи гидкий ромашковий компрес для горла, велику чашку з гоголем-моголем і чималу паку журналів. Вона сама змінила мені компрес, незважаючи на зітхання улюбленого сина, подивилась, як гоголь-моголь смакує хворому, підсунула мені під руку журнали.

Потім задумливо всміхнулась.

– Прочитала ваш план забави в кольорові димарі. Справді може бути розвага для цілої Польщі, хоч не для всіх вона буде приємною. Це ти придумав?

Я чесно заперечив, покрутивши головою.

– В кожному разі, це добрий задум. Та, як відомо, одного задуму ще мало. З нього треба щось зробити. Ви повинні створити неймовірно сенсаційну історію, яка не тільки скидатиметься на страшну казку, а й зможе стати надзвичайно важливою справою для всіх нас. Ти впевнений, що ви зможе-те це зробити?

Я на мить так глибоко замислився, що зовсім забув про своє страшенно бідне, хворе, болюче горло. Випнув груди й, облизуючись після гоголя-моголя, ні сіло ні впало відповів бабусі лише одним, зате звучним, мелодійним і водночас енергійним словом:

– Спробуємо!

– У зв'язку з цим, моя дитино, ти зараз дістанеш належну порцію молока з медом і маслом.

Я залишився сам.

– О боже! Чи ти передбачав, створюючи масло й мед, що їх можна змішувати з гарячим молоком?! – вигукнув я.

Тиша. Жодної відповіді.