Текст книги "Брати Кошмарик, Магістр і я"

Автор книги: Ежи Брошкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

Марек подивився на Ярека, той кивнув головою.

– Для початку можуть бути «Кольорові димарі». Для початку навіть непогано.

– А я не згоден, – заперечив магістр. – Чи, може, ми збираємось на фестиваль пісні до Ополя? Це несерйозно! Вже були «Кольорові вози», потім розшумілись «Кольорові ярмарки». Дивуюсь вам, пане Єжи! Ніби літератор, дорослий, я сказав би, трохи навіть занадто дорослий, а нічого кращого від «Кольорових димарів» не можете вигадати?

– Магістре Діонізію, – почав Ярек таким тоном, що Діо-нізій враз понижчав на два сантиметри, – попереджую вас…

– Не попереджуйте магістра, хлопці,– перебив я його, – бо й цього разу, як завжди, він має рацію. Назва «Кольорові димарі» справді легка, її легко запам'ятати. Для початку в самий раз. Це назва для широкого загалу.

– А що буде «для широкого загалу» після цього початку? – дуже ввічливо спитав магістр.

– Про це і про всі інші важливі, дуже важливі й найважливіші справи ми якраз і будемо говорити, дискутувати й міркувати. Прошу уваги! Зараз дванадцять годин п'ятнадцять хвилин. Відкриваємо першу нараду головного штабу операції під тимчасовою назвою «Кольорові димарі».

Такими словами я відкрив нашу першу нараду на тему початку й дальшого розвитку наших дій, відомих спершу під чіпкою назвою «Кольорові димарі».

Нарада тривала годину й кілька хвилин, а на прощання Марек вручив мені чудову люльку. Що й казати, подарунок царський, але ж я не курю, тому постукав себе по лобі.

– Маречку, я не курю й це переношу тютюнового диму ні від люльки, ні від сигари, ні від цигарок. У тебе немає для мене кращого подарунку?

– Це не подарунок, – буркнув Діонізій.

– Авжеж ні,—погодився Марек.

– А що ж?

– Ніколи не слід нехтувати правила найсуворішої обережності,– пояснив Марек. – А краківські телефони такі старенькі, що часто переплутують номери, чи такі молоді, що замість з'єднувати, бавляться в зіпсований телефон. Або з'єднують будь-коли з будь-ким. Хіба ж не так?

– Так, – погодився я, – але не дуже впевнено, бо саме в моєму кварталі телефони віддавна працюють бездоганно. Проте факт є фактом – ніколи не слід нехтувати правила найсуворішої обережності.

– Усе це добре. Але яке відношення має до цього люлька? Та ще й без тютюну?

– Отож вона має до цього… – почав Марек, сердито блискаючи очима.

– Мареку! – різко перебив його Ярек. – Будь ласка, говори по-польському.

– Колись у мене буде через вас коротке замикання, – зітхнув Марек, однак уже трохи заспокоївшись. – Отож повернімося до діла: ця люлька – не люлька й не цигарка. Це геніально зменшений трансляційний радіоприймач. І всі справи, пов'язані з «Кольоровими димарями», ми будемо обговорювати саме за допомогою цієї радіолюльки, тобто на вигляд ніби люльки. До речі, пане Єжи, як би ви її назвали?

Я гадаю, що найкраще було б назвати її «ніби люлька», але найбільш підходить: «радіолюлька». Таким чином, під час підготовчого періоду ми не будемо залежні від будь-яких давніх чи сучасних телефонних помилок. Маречку! Вітаю з геніальним винаходом!

– Го-го-го, – пробурмотів магістр.

– Це не я винайшов, – сказав Марек.

– О, – здивувався я, – невже Ярек? Ярек заперечно похитав головою.

– Го-го-го! – грізно буркнув магістр. – Ніби й літератор, і енциклопедії читає, а не може порахувати до трьох.

– Магістре! – захоплено вигукнув я. – То це ви? Тепер я скажу: ви геніальні!

– Я це знаю, – скромно відповів він. – І вже давно.

На цьому о тринадцятій двадцять ми закінчили нашу першу нараду.

Поки що це було в самий раз.

Я не можу тут – з незалежних від мене причин – розповісти про наші перші три наради, що стосувалися операції «Кольорові димарі». Хоч мені цього дуже хотілося б. Важко мовчати про цікаві справи. Проте ніколи не варто поспішати розкривати таємницю. І чим вона більша, тим довше треба про неї мовчати. Тому я жодним словом не заперечив, коли вже на початку другої наради, на якій головував Марек, мене зобов'язали дотримуватись таємниці й проголосували за це трьома голосами проти одного. Таке голосування не підлягав оскарженню. Щоправда, як відомо, більшість не завжди має рацію. Але цього разу мала. Просто я був змушений підкоритись більшості. Зрештою, ті три голоси – Марековий, Яреко-вий і магістровий – треба було порівняно з моїм помножити принаймні на п'ятдесят. Власне кажучи, в ході чергових нарад я переконувався, що знання і вклад кожного з них в операцію «Кольорові димарі» разів у п'ятдесят більші від мого вкладу. І з часом ставав усе скромнішим і чемнішим, а голос мій стишувався до шепоту. Вони цього «не помічають», зате моя родина, звичайно, помітила.

За моєю спиною починаються якісь зітхання, наради й перешіптування. Загальний клімат удома став почасти полярним, почасти тропічним.

А ще гірше було те, що обидва наші собаки теж встромили свої носи в цю справу. Ви вже знаєте їх: поважний Ренні і жвава, весела вертихвістка Массумі, дженджуриста пліткарка. Я все-таки сподіваюсь, що з її боку мені нічого не загрожує.

Але Ренні! З цим джентльменом справа значно складніша. Вже після першої наради він дуже старанно обнюхав мою кімнату. Нюхаючи стілець, на якому сидів магістр, він трохи здивувався. Навіть гаркнув, ніби щось збагнув. Потім ліг на підлогу і вдав, ніби хоче трошки подрімати. Знаємо, що це за дрімання, давно вже знаємо! Я здогадався, що він щось обмірковує і вирішує. Він теж знав, що я здогадався.

Нарешті почалося: Ренні всівся навпроти мене й дуже ліниво чотири рази ворухнув хвостом, потім подивився мені в очі.

А, як я вже казав, у Ренні фізіономія мислителя, зате оком він уміє глипати зовсім по-розбишацькому. З історії відомо, що мислителя, як і розбишаку, важко прогнати геть. З ними жартувати не можна. Необхідно якось дійти згоди. Ми вже в цьому переконались. Я застосовую до нього свої засоби, він до мене – свої. Правду кажучи, цього разу перевага була на його боці.

Ми подивились один одному в очі. Пильно подивились. Ренні вдавано зітхнув. Мислитель, сучий син! На мить я від злості збентежився.

Рейні ледь помітно посміхнувся.

– Ти шантажист! – вигукнув я.

Він образився, встав і вдав, ніби йде геть. Але на ходу озирнувся через ліве плече і глипнув оком.

– Зачекай-но, старий, – мовив я. – Завжди можна знайти спільну мову.

Він одразу ж поверпувся на своє місце, скромно спустивши очиська. Невинне немовлятко – сорокакілограмовий боксер! Та ще й сторожовий. Трохи хрипким голосом я спитав, чи він знає, як важко діставати ковбасні вироби. Хотів ще щось додати про господарські клопоти, але милий Ренні прикинувся, що нічого не чує.

– Звичайну кров'яну ковбасу теж важко діставати, – різко сказав я.

Він зітхнув.

– А ти забув, що ласощі тобі шкодять? Забув?

Рейні ліниво клацнув зубами, ловлячи якусь неіснуючу муху.

– Кажи, відверто: хочеш ласощів?

У відповідь залунав тихий, але швидкий барабанний дріб. Це Ренні забарабанив хвостом по підлозі.

– Ренні,– сумно прошепотів я, – тобі не соромно? Мало того, що ти мене шантажуєш, – то ще й змушуєш порушувати закон?

Ренні похнюпився. Це було справжнісіньке розбишацьке кривляння. Бо він зненацька підстрибнув, сперся лапами на мої бідні груди й проїхався язиком по моїх щоках, старанніше, ніж висококваліфікований перукар бритвою. Після цієї підлабузницької сцени він одразу пішов до своєї кімнати. Массумі там щось говорила, обнюхувала його. Проте Ренні не озивався. Мабуть, заснув.

Мене можуть звинуватити в тому, що я приписую цій парі людські риси. Мовляв, дешевий прийом і антинаукова дурниця! Може, й так.

Але я не буду виправдовуватись. Просто цієї осені мені випав дуже тяжкий обов'язок. Я повинен змальовувати людей і події, які були надзвичайно неймовірні.

Бо що таке собаки? Після мого знайомства з магістром Діонізієм і братами Кошмарик я зовсім не здивувався б, якби, наприклад, Ренні почав вивчати разом зі мною угорську граматику, а Массумі – італійську (тому що обоє походять від угорсько-італійських чемпіонів). До того ж кажуть, ніби собаки стають схожими на своїх господарів. А я з тими господарями – Агнешкою і Анджеєм – дуже добре розуміюсь. Хоч і соромно, але признаюсь, після того, як до нашої родини прийшли Ренні й Массумі, мені почали снитися собачі сни. І найчастіше повторюється сон, у якому Ренні розтлумачує радій Массумі, що господарі здебільшого стають подібними до своїх собак.

Та годі про це. Головне, що мені пощастило залагодити справу з Ренні (подробиць уже не розповідатиму).

Як уже я згадував, родина зайняла вичікувальну позицію. Всі навіть перестали помічати моє «риб'яче очко». Однак кожне з них почало замислюватись над моєю поведінкою. Вони дізналися, що в першій половині дня до мене приходять два юнаки і ще хтось, схожий на собаку. Я пояснив, що це два дуже талановиті підлітки, брати-близнюки, які пробують свої сили в поезії і звернулися до мене з проханням допомогти їм. Цю інформацію родина сприйняла спокійно. Тому що в мене досить часто бувають такі зустрічі. Та все ж настрій у домі був очікувальний. І я змушений був приготуватися до того, що найпізніше на третій день операції «Кольорові димарі» опинюся в оточенні. Напевно, якийсь час я міг би ще вдавати, ніби нічого не знаю, якби не одна розмова з моєю дружиною. Я був певен, що коли почне поширюватись чутка про «Кольорові димарі», я почую кілька начебто байдужих і лагідних запитань. Тоді не допоможе ніяке «риб'яче очко». Моя дружина лікар, вона знає, що таке лікарська таємниця, і брати Кошмарик наперед врахували це.

Гіршою була справа з Фунем Прекрасним. Я знав, що він точно, як магнітофон, зафіксував усе, що я йому розповів, і пообіцяв, за винятком одного важливого прохання, зберігати в суворій таємниці мою роль у всьому цьому і від родини, і від широкого загалу. Щоправда, я маю чималий досвід, у тому числі й дипломатичний, однак у мене було два роки перерви, тому я вирішив, що треба підготуватись.

Почав з того, що поклав край шантажам з боку Ренні. Ми залишились удома втрьох – собаки і я. Массумі спала. Ренні зайшов до мене, коли я читав ранкові газети. Я вдавав, що не помічаю його. Він штовхав мене носом під лікоть. Я лише знизував плечима. Він розсердився й подав голос, хоч його й не просили.

Я мигцем глянув на нього.

– Будь ласка, не мороч мені голови. Отут, – я показав йому газету, – я читаю проект нової постанови про боротьбу з алкоголізмом! Це дуже важлива справа. А собака намагається відвернути мою увагу? Сором і ганьба!

У кожного мислителя бувають хвилини тупого запаморочення, тим більше, якщо він не терпить алкоголю. Цього разу так сталося з Ренні. Він побрів до дверей і, щоб викликати в мене хоч співчуття, почав дуже накульгувати, тільки не знав, на яку ногу краще це робити. Він зрозумів, що його обдурили, й від злості так грюкнув дверима, як часом, на щастя дуже рідко, робить його господиня.

П'ятниця мала бути останнім спокійним днем. На заключній нараді ми вирішили наступного тижня контактувати між собою тільки по радіо. Проте, як виявилось, ми забули про одну річ. Забули про те, що обидва юнаки, котрі відвідували мене, були кандидатами в поети, і тому вони мали залишити в мене принаймні десятків зо два своїх віршів. Адже саме так я сказав родині, запевняючи, що це талановиті поетичні спроби. А тих спроб у мене немає! Що буде, коли мене про них запитають бабуся, дружина чи дочка, найбільші в родині аматори поезії.

Оскільки в п'ятницю ми припинили особисті контакти, я подумав, що настав час скористатись радіолюлькою. Рівно о дев'ятнадцятій годині я викликав братів. Відповів Марек, але, почувши, в чім річ, передав приймача Ярекові. Той дуже зрадів і пообіцяв, що через дві години принесе цикл віршів, які можуть бути мені потрібними. Який псевдонім? Просто – Діонізіс Вернигірка.

Точно об одинадцятій задзеленчав дзвінок на вхідних дверях. Собаки зняли гавкіт (Массумі – тенором, Ренні – басом), але враз замовкли. Я відчинив двері. Переді мною стояла струнка вродлива дівчина в джинсовому (потертому пемзою) костюмі, з ясним волоссям, що спадало їй на лоб і на плечі.

– Пан редактор? Добрий день. Я від Ярека. Вона подала мені конверта.

Я придивився до неї і запросив до вітальні. Запідозрив, що це, мабуть, Ярекова дівчина. Подивився на неї ще раз, вже дуже пильно. І дійшов висновку, що це не може бути дівчина ані Ярека, ані когось іншого. Ліве око в неї було наче каре, а праве – зеленувате. В кутику губів – характерна родимка, міцна ліва рука.

– Красно дякую, – мовив я, посміхаючись, – але я маю одне прохання до вас особисто.

– Я слухаю.

– Будь ласка, перекажіть Ярекові, щоб він не вважав мене кретином, а з себе не робив йолопа.

Дівчина пробурмотіла щось схоже на: «Я не розумію…» – але дуже нерозбірливо, бо чи то уривчасто засміялась, чи схлипнула й затулила долонею рота.

Я взяв у неї конверта з віршами й запитав:

– Чого ти вип'єш, Яреку? Кави, чаю, соку – помаранчевого, з чорної смородини чи з грейпфрутів?

Ярек вибрав сік з чорної смородини. В нього було мало часу, але він розповів, як на вулиці до нього пробували залицятись хлопці, й попросив, щоб я прочитав вірші поета Діонізіса Вернигірки й коротко висловив свою думку про них. Він написав цей цикл під назвою «Покинула мене ніч осіння, ніч весняна, ніч золота» в одинадцять років, коли вперше закохався, і просить порадити, чи варто деякі з цих віршів надіслати до якогось літературного журналу. Й саме під цим безглуздим псевдонімом «Діонізіс Вернигірка».

Я, звичайно, пообіцяв, що прочитаю й пораджу. А весь час, поки ми розмовляли, під дверима до вітальні собаки ніби непомітно, але завзято винюхували й підглядали.

Вже в передпокої, коли ми прощалися, виникла кумедна ситуація. «Дівчина» Ярек переступила поріг тієї миті, коли до квартири хотів увійти Анджей. Ярек дуже поспішав. Анджей теж, проте він уважно подивився на ясноволосу дівчину, яка збігала східцями. Він не розпізнав, що то за кралечка в ефектній маминій перуці. Зате пильно глянув на мене, поцілував за давнім звичаєм у лисину й спитав:

– Сьогодні, для різноманітності, поетеса?

– Не поетеса, синку.

Синок з висоти своїх ста дев'яноста двох сантиметрів окинув мене суворим поглядом римського сенатора, і в кутиках рота в нього з'явились веселі зморщечки.

– В такому випадку дозвольте запитати, хто ця молода особа?

– Це, мій любий, просто сестра поетів.

– Дуже цікаво! Тату, чи це означає, що ти хочеш відкрити літературну консультацію і для гарненьких сестер молодих поетів, прозаїків та драматургів? Може, я міг би допомагати тобі в більш складних випадках?

– Про свою допомогу гарненьким сестрам молодих талантів ти краще порозмовляй з моєю дочкою, тобто твоєю дружиною. Порозмовляєш?

– Мабуть, ні.– Анджей трохи зніяковів і змінив тему розмови. – А як з консультацією взагалі, звичайно, без гарненьких сестер, є щось нове?

– Це професійна таємниця.

– Ох! Таємниця! Однак Ренні все розповість мені.

– Не заперечую, – повив я спокійно. – Я знаю ваші хитрощі!

Розділ V

Хвилин через п'ять Анджей запросив мене до себе на каву. Массумі трохи полащилась, позагравала, пококетувала. Зате Ренні сів на дивані біля Анджея і зіграв свою роль: не звертаючи на мене жодної уваги, довго й зосереджено дмухав Анджеєві у вухо. Ми знаємо ці його штучки. Проте хоч усі знають, що саме Анджей (асистент режисера на телебаченні) навчив цього Ренні, кожному, хто спостерігає цю сцену, стає трохи не по собі. Тим більше, що Анджей теж грає свою роль. Він вдає то сумного, то здивованого, то не-задоволеного.

Я допив каву.

– Може, ти з'їв би щось солоденьке? – спитав я Анджея.

Слова «щось солоденьке» я навмисне вимовив з притиском і таким тоном, як звичайно запитував Ренні.

Мислитель одразу спіймався на гачок і вмить опинився біля моїх колін. Я вдав, ніби не помітив його. Почав скаржитись, що в мене болить голова й горло, що мене морозить.

Анджей з синівською турботливістю заварив чаю, постелив постіль, знайшов в аптечці кальціпірин і подав мені термометра.

Я відомим способом підняв температуру до 37,9° і через чверть години лежав у теплій піжамі, вкрившись пледом, вдало симулюючи легку форму грипу. Саме така ситуація була передбачена проектом «Кольорових димарів», уточненим і допрацьованим на трьох нарадах. Ми вирішили, що протягом кількох перших днів, коли розпочнеться й набиратиме сили операція «Кольорові димарі», мене на місці не буде, по телефону я не розмовлятиму. А вдома ніхто нічого не підозрюватиме. Це буде нелегко, однак мені доводилось переживати й тяжчі часи.

Я обклався улюбленими книжками («Аліса в країні чудес», Карл Маркс, Норвід, Генріх і Томас Манни, Булгаков, Кальвін, кілька польських письменників). Це означало, що я беру відпустку, не дивитимусь телепередач і порину в читання. Але перш ніж узяти до рук «Алісу», я почав читати цикл віршів, що їх три роки тому написав молодший з братів К. – «Покинула мене ніч осіння, ніч весняна, ніч золота…» Двадцять шість сторінок машинопису, тридцять два вірші. Я прочитав їх не відриваючись. Прочитав один раз, другий, третій і четвертий. Тільки за п'ятим разом перечитав дуже уважно, вже трохи повільніше і трохи по-вчительському. Сам я, на щастя, ніколи не був поетом. Проте можу відрізнити добре від чудового і хист од таланту. Відкладаючи Ярекові вірші, я засміявся, подумавши, які солодкаво-кислі міни будуть у багатьох відомих поетів, коли менший з братів К. захоче обнародувати свій талант і почне нарешті публікувати свої вірші.

Я відклав машинопис і взяв «Алісу». Вся моя родина вже зібралась удома. Повідомлення про мій грип сприйняли спокійно. Повірили. Тільки дружина подивилась на мене дуже співчутливо, але якось надто прискіпливо,

У неділю був невеликий туман. Як на замовлення. Діти поїхали за місто, забравши з собою собак, бабуся дивилась телепередачі, дружина вирушила на далеку пішохідну екскурсію. Мене це не дуже тішило, бо ніхто з них не побачить дії «Кольорових димарів». Щоб ніхто не заважав мені читати, я вимкнув телефон. Сподівався, що так само, як зараз він мовчить, десь о восьмій вечора розбалакається. Тому я всіх попередив, що навіть коли телефон увімкнуть, то я як хворий не відповідатиму, навіть якщо дзвонитиме архангел Гавриїл, професор Фрейд чи Джейн Фонда.

І справді, телефон залементував уже через хвилину, як його ввімкнули. На щастя, дзвонив апарат у кімнаті собак і дітей. Дружина, людина ділова й акуратна, принагідно ще раз запитала, чи мене немає вдома. Я пригадав собі своє майстерне розігрування в ті страшні роки, коли я був змушений відповідати на телефонні дзвінки зі Спілки письменників, з клубу, з редакції, з Радіокомітету, на приватні дзвінки. Загалом вести до тридцяти телефонних розмов щодня. Розиграш був простим: запалення голосових зв'язок! Це означало, що я можу розмовляти лише хрипким шепотом. Я вирішив, що й тепер це найкращий вихід зі становища. І на запитання дружини відповів страхітливо хрипким голосом:

– Я вдома. Немає мене для телефону.

Дружина на три чверті або, може, навіть на чотири п'ятих повірила мені із співчуття, що в мене запалення горла. Вона дала мені огидні таблетки, щоб я їх смоктав, а сама пішла сказати всій родині, що батько вдома, але розмовляти не може через запалення голосових зв'язок.

Я вдавав, що зачитався «Обранцем» Томаса Манна. Проте, коли через двадцять дві хвилини дружина повернулась і мовчки подивилась на мене, я, щоб «не напружувати голосових зв'язок», намалював у повітрі пальцем великий знак запитання.

– Поки що не знаю напевно, хто кого, – мовила вона задумливо, – але хтось когось налякав. Ще й дуже налякав.

Я розвів руками, прикидаючись, що нічого не розумію.

– Не розумієш? – спитала дружина. – Чудово! Я теж нічого не розумію.

Я показав пальцем у напрямку кімнати наших дорослих дітей.

– Потерпи, – сказала дружина, – Анджей збирає інформацію. Коли він подзвонить у двадцять місць, Агнешка прийде сюди з рапортом.

– На яку тему? – прохрипів я.

– Просто всі знають: щось трапилось – але ніхто не знає, що саме трапилось чи може трапитись.

Я покірно заплющив очі. Дружина вийшла з кімнати.

Накривши голову двома подушками, я зайшовся реготом. З усієї сили моїх здоровісіньких голосових зв'язок завив, наче кремезний ватаг, що скликає голодну вовчу зграю під морозним зоряним небом Аляски.

Хтось смикнув мене за плече. Дочка! На щастя, вона не чула батькового виття.

– Ти так погано себе почуваєш?

– Погано, – прохрипів я. – Але зараз уже трохи краще.

– Добре, що вже краще.

Я похитав головою: мовляв, і добре, й недобре.

«Що відбувається?» – написав я на папірці й, скривившись, мов привид батька Гамлета, подав папірця Агнешці. Вона прочитала, знизала плечима.

– Мама каже, що хтось когось страшенно налякав. Я зрештою вважаю, що мама, як психіатр, повинна була б сказати, що комусь дуже погіршало.

Я розвів руками, безмовно благаючи: «Рятуйте! В чому справа? Що сталося, хай йому біс?»

Дочка ввічливо, навіть ніжно посміхнулась:

– Тату, наскільки я знаю твої жести, ти запитував: «Що сталося, хай йому біс?» Признайся, ти не згадував нічого гіршого за біса?

– Так! – вереснув я пошепки. – Тобто ні! Я не знаю, що відбувається!

– Я так само, як і ти, нічого не знаю. Зате кожен має свої власні пояснення, гіпотези чи припущення. Протягом тридцяти семи хвилин до нас подзвонили дев'ятнадцять осіб. Самі безпосередні свідки. Тобі, звісно, хочеться знати, що побачили безпосередні свідки? Я розповім, таточку. Згідно з повідомленням цих безпосередніх свідків, – а були їх тисячі й десятки тисяч, – точно о дванадцятій годині, тобто опівдні, над вісьмома найвищими в місті заводськими димарями появились чи то кольорові хмари, чи то барвисті вогняні стовпи. Дуже виразні й дуже гарні, наче зіткані з веселки. Що далі? Пане редакторе, не будьте таким нетерплячим. Таке видовище тривало дуже недовго, хоч не було жодного вітру чи повіву. Над містом запала морська тиша. І раптом після четвертого гейнала всі ці райдужні пухирі й вогняні стовпи безслідно зникли. А з димарів знову почав здійматись дим – брудніший, ніж будь-коли.

Я подав дочці папірця із запитанням: «Які поширюються плітки, домисли, припущення, гіпотези і міркування?»

Агнешка наморщила гладенького лоба.

– В мене мало даних, щоб я могла сказати тобі щось більш-менш точно. Напевне знаю лише одне, а саме те, як сказала б мама, що в половини городян стан трохи погіршав. Я гадаю, що через ті сьогоднішні кольорові димарі десь із сто тисяч людей обернулися на цапів, на людиноподібних мавп чи на Венеру Мілоську. Не смійся з дурних дотепів, бо тобі це шкідливо. Тепер спробуємо…

Та ми не встигли нічого спробувати, бо до кімнати ввійшла моя дружина Кристина з Агнещиним чоловіком Анджеєм. Анджей подав своїй дружині папірець із якимись записами. Агнешка уважно прочитала їх. Потім знизала плечима й наче спересердя кашлянула.

– Чистий кошмар, – пробурмотіла вона, – Анджей поки що вимкнув апарат. Точно на сорок п'ятій хвилині телефонного шаленства. Протягом сорока п'яти хвилин зателефонувало двадцять сім осіб. Анджей зі свого боку додзвонився до доцента Чако з інституту експериментальної фізики. Доцент підтвердив, що приватно він спостерігав це явище, але офіційно нічого не бачив і не знає. Те ж саме повторив Агатон Сванський, доцент із промислового підприємства оптики при Інституті фізики. Таким чином…

Я показав жестами, ніби мию руки.

– Маєш рацію, татусю, – засміялась Агнешка. – Таким чином, наука не втручається. Вмили руки – й привіт!

– А… а що? – шепнув я. – Що народ на це?

– Народ?

Агнешка обернулась, глянула на свою мудру матір (тобто на мою дружину) і на свого кмітливого чоловіка. Вони тихенько стояли біля буфета й пили сік.

– Дорога мамо, дорогий мій чоловіче, – сказала Агнешка найніжнішим своїм альтом. – Нагадую вам, що хворий татусь, а не я. Анджею, ти ж знаєш, що я найбільше люблю. Отож дай мені трошки того, що я люблю.

Мені теж хотілося випити трошки соку, але не випадало. Я сумно скривився. Кристина з Анджеєм знову пішли чергувати біля телефону. Агнешка почала відповідати на моє запитання.

– Скажу відверто, тату, хоч мені це й прикро, що народ, і зокрема, і загалом, до тебе не телефонував.

Я зробив жест, що означав: «Нічого не вдієш, чудово».

– Ти маєш рацію, – мовила дочка, – А на цьому папірці ми вже маємо красномовний приклад, як реагує громадська думка. Двадцять сім осіб. Із них тринадцять студентів старшокурсників, четверо відповідальних працівників, два хокеїсти, одна манекенниця, один редактор з Варшавського телебачення, троє двоюрідних братів, один поет, один прозаїк, і хтось помилився номером, розмовляв по-угорському.

З них десятеро студентів, три службовці, один хокеїст, одна манекенниця, двоє двоюрідних братів, прозаїк і поет запевняють, що це новий напад нерозпізнаних літаючих об'єктів, або інопланетян, і незабаром ми побачимо, як по Ринковій площі маршируватимуть зелені карлики один метр сорок сантиметрів заввишки, з жаб'ячими лапками і в циліндрах. Троє студентів, так само як одна двоюрідна сестра і один віцедиректор, підозрюють, що це репетиція підготовки спеціального оформлення до ювілею «Південної газети», бо від режисера Ясінського можна всього сподіватись. Когось іще не згадала. Ага! Той, що розмовляв по-угорському. Викреслюю його.

Я почав рахувати на пальцях: усе ще чогось бракувало. Чого?

– Ти правий, тату, – розсміявся мій домашній математик-теоретик. – Був іще телефонний дзвінок від редактора Фуня з Варшавського телебачення. Він нічого не розповідав, ні про що не запитував, тільки страшенно верещав, що він тобі ще покаже. Однак не вереснув, навіть не писнув, що ж саме він хоче тобі показати. Що ти на все це скажеш?

Я безпорадно розвів руками: я нічого не бачив, ні з чого не дивувався – ані службово, ані приватно. Та, мабуть, Агнешка помітила в моєму погляді щось на зразок «риб'ячого очка» і цього разу не збиралася здатися без бою.

– Хтось колись, – зашепотіла вона, – сказав між іншим при мені, що в мене дуже мудрий батько. А як ти вважаєш?

Вона дивилась мені просто в очі. За стіною, в сусідній кімнаті, тобто в царстві молодих собак і дорослих дітей, – щохвилини дзеленчав телефон. Та ось настала коротка тиша, і я подумки проспівав хвалебний гімн на честь своєї глибокої мудрості. Подумати лише, яка ж це була чудова ідея з «запаленням голосових зв'язок» і хрипотою під час телефонного тайфуну!

– Що ти скажеш, татусю? – повторила Агнешка. – Я чекаю від тебе якогось мудрого слівця.

Я накреслив пальцем на лобі маленьке коло. Потім сумно показав на своє бідне горло.

– А-а-а… – захрипів я. – Е-е-е… О-о-о… У-у-у…

– Не можу сказати, що ти дуже інтелігентно висловлюєшся. Але ти хворий. Я це розумію і тому вибачаю тобі. Та ось візьми свій блокнот і свою улюблену ручку. Може, напишеш зо два чи зо три інтелігентних речення. – І Агнешка дуже ніжно попросила: – Будь ласка, шановний батьку, благаю тебе.

Я замислився, тоді поквапливо, ніби згідливо кивнув головою, водночас прикидаючись, що нічогісінько не розумію. Зіграв сценку глибокої задуми, потім прикрив очі окулярами й почав писати.

«Жахливо, що вісімдесят процентів тих, що дзвонили до нас по телефону, запевняють, ніби кольорові димарі є справою рук зелених інопланетян з жаб'ячими лапками. Я не запевняю, що їх немає. Але в даному випадку це нісенітниця в кубі. Недавно я бачив Кшиштофа Ясінського. Він любить димарі майже так само, як пан Твардовський чорта, за те, що вони чорні, отруйні й безсовісні. А плітка про декорації – це теж нісенітниця в квадраті. Для мене зараз головне те, що я нічого не спостерігав і не бачив. Тому я знаю, що нічого про ті «Кольорові димарі» не знаю. Хоча є дві речі, які мене цікавлять. Одна серйозна, друга несерйозна. Спершу про серйозну: у всій цій таємничій загадці насправді є лише одна цікава деталь. А саме – час! Все почалося рівно о дванадцятій і скінчилося разом з четвертим гейналом. Я гадаю, що слід звернути увагу на число дванадцять. Треба перевірити, чи це явище взагалі повториться, чи тільки о дванадцятій годині опівдні, чи також і о дванадцятій ночі. Повторюю: єдине цікаве й важливе питання – це питання часу».

Я списав цілий аркушик, вирвав його з блокнота й подав дочці. А сам заходився знову писати.

«А тепер про неважливу, але цікаву справу. Отож якщо вісімдесят процентів твердять, ніби «Кольорові димарі» створили карликуваті інопланетяни з жаб'ячими лапками, то, може, варто було б звернутись до вікової історичної традиції. Я розумію: нерозпізнані літаючі об'єкти та інопланетяни – модні. Та чи не слід пригадати минуле? В ранній юності я дуже шанував гномів, домовиків. Я навіть насмілююсь твердити, що в своєму житті насправді зустрів лише одного карлика, але в нього були глибокі знання й невичерпна фізична сила. Цим я засвідчую, що коли явище «Кольорові димарі» буде повторюватись і після мого одужання, я займусь не тільки інопланетянами, але й шукатиму якогось карлика!»

Агнешка взяла в мене другий аркушик і тільки тепер почала все читати.

Я пильно дивився на неї, прислухався до зауважень, що їх висловлювала математик-теоретик. А вона бурмотіла таке:

– Гаразд. Інопланетяни – це дурниця. Звичайно, оформлення – також. – Потім сказала голосно: – О! Фактор часу? Це справді цікаво. Варто зайнятися тими «дванадцятьма годинами».

Далі Агнешка стала читати другий аркушик. Раптом її великі очі зробилися ще більшими.

– Тату! – вигукнула вона. – Чи катар горла може зашкодити мозкові?

Я рішуче похитав головою.

– А аспірин?

Я знову похитав головою.

– То що ж тобі вдарило в голову: гноми, домовики, карлики? Адже ти сам розповідав, що в роки великої кризи король Блищик емігрував до Діснейленда, в Сполучені Штати Америки і підписав угоду на дев'яносто дев'ять років. Так чи ні?

Я кивнув головою, що «так», але відразу ж зробив кілька рвучких рухів. Вони були невиразні, маломовні, однак Агнешка їх зрозуміла. Вона засміялась, тихенько, але дуже весело.

– Мені здається, що ти думаєш, ніби один або кілька з них повернулись на батьківщину.

– Отож-бо! – шепнув я.

За стіною без упину дзеленчав телефон. Агнешка глянула на годинника.

– До дванадцятої далеко, тому можемо ще трохи порозмовляти про гномів взагалі і про твого гнома зокрема, а також про явище, яке ти називаєш «Кольоровими димарями». Я побоююсь, що за тиждень у нас уже звучатимуть по радіо, телевізору й на естраді штук із п'ять пісеньок про кольорові димарі, про чудесні димарі тощо, – і ці пісеньки доведуть усю громадськість до отупіння. Як ти гадаєш? Я у відчаї затулив руками обличчя, Агнешка засміялась.

– Тепер повернімося до гномів. Уже років із десять я підозрюю, що в душі ти певний, ніби на нашій любій батьківщині значно побільшало гномів. Якраз десять років тому, коли ми відпочивали під Дубровником, ти висловив про це свою думку. А я запам'ятала її, наче казочку… Ти, мовляв, гадаєш, що прискорений розвиток господарства в Польщі не зовсім можливий без участі гномів. Пам'ятаєш?