Текст книги "Брати Кошмарик, Магістр і я"

Автор книги: Ежи Брошкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

Марек похитав головою. Ярек посміхнувся, магістр загув оперним басом.

– Любий пане Єжи, – звернувся до мене Ярек, – бачу, що ви все ще недооцінюєте нас. Ми не будемо розробляти жодних планів просто тому, що вже приготували на ваш розсуд чотири різні плани. Кожний із них має свої достоїнства й вади. Будь ласка, перегляньте їх, оцініть і обміркуйте разом з нами. Ось папка з машинописним текстом, кресленнями, розрахунками й різними примітками. Виберемо найкращий план і… і тоді підемо напролом. Ви можете розраховувати на те, що ми досить багато чого вміємо. До того ж, ми не тільки вміємо, а й, головне, розуміємо. Мені здається, що ми багато чого розуміємо. І хочемо ще значно більше розуміти. До планів ми додали список різних допоміжних технічних приладів, виготовлених братами Кошмарик. Зараз чекаємо тільки на ваш вибір і на ваші поради.

Я взяв із рук у Ярека грубеньку папку й проголосив, наче з трибуни сейму:

– Дорогі брати К. і ви, магістре В! Я беру цю папку. Дві справи сьогодні вже твердо вирішено. По-перше, ми йдемо напролом. По-друге, всі проблеми будемо розв'язувати разом. Оце таке маємо сьогодні. Я зателефоную до вас узавтра рівно о дванадцятій.

Було вже початок на тринадцяту. Час підганяв. Отож ми розпрощались і розійшлися в різні боки.

Я не вмію читати чужі думки. Проте, спускаючись з Ліска в напрямку Волі Юстовської, був певен, що вся наша четвірка думає про те ж саме: що почнеться ЗАВТРА?!

Розділ III

Додому на обід я повернувся в чудовому настрої. Через кілька хвилин після того, як я розстався з трьома новими приятелями, весь Вольський Лісок розшумівся, небо прояснилося. На Краків знову повіяв холодний поривчастий вітер. Він пошматував брудні запони над містом, і шоломи башт, як у давнину, по-рицарському заблищали на сонці, засяяли очі й усмішки дівчат, немов найкращого весняного дня.

Дома, всупереч традиції, на мене чекали з обідом. Бо загалом у нас заведено, що той член родини, який пішов прогулятися, вільно розпоряджається своїм часом і не повинен поспішати додому. Зате, повернувшись, сам собі готує, подає і сам-один їсть. Але я забув, що мене три тижні не було вдома і я повинен був хоч коротко розповісти своїй родині про далеку подорож. Чесно кажучи, мені не дуже хотілося це робити. Я наперед знав, яким сміхом відповідатимуть слухачі на мій звіт. Всі однаково – і дуже доросла бабуся Ірена, і досить доросла дружина Кристина, і майже дорослі діти (тобто дочка Агяешка та її чоловік Анджей). Більше того, я трохи побоювався, що навіть обидва Агнещині собаки – тобто досить дорослий боксер Ренні й тієї ж породи молоденька Массумі – приєднають до загального родинного сміху своє собаче гавкання.

На щастя, такий загальний галас здіймається у нас дуже рідко. Але коли вже здіймається, то це справжній галас! Тоді треба зачиняти всі вікна, а наступного дня обходити сусідів і вибачатися перед ними. Тому мій чудовий настрій трохи пригас, – так наче я залишив його разом з папкою братів К. у своїй кімнаті. Обідали ми у вітальні, я попросив Анджея позачиняти всі вікна, Агнешка позатуляла їх шторами. Лише тоді, за десертом, десь о чотирнадцятій годині тридцять хвилин я почав розповідати.

А закінчив аж після сімнадцятої. Я не розказуватиму, як хто з моєї родини хихоче, сміється, плаче від сміху, заливається сміхом. Це могло б дуже настроїти проти мене близьких мені людей.

Скажу лише, що всім нам властивий так званий заразливий сміх. Досить, щоб хтось один почав хихотіти, – і другого теж розбирає сміх. А тепер помножте цей сміх на п'ятеро людей, потім додайте до нього двох собак боксерів, які (хоч і зачинені в іншій кімнаті) дуже легко відчиняють двері й дуже люблять гавкати, коли ми регочемо.

Як по правді, моя мила сімейка так втішалася батьковими пригодами, що реготала до знемоги. Знесилілу від сміху бабусю (тобто мою маму) віднесли на її диван. Мою шановну дружину нам вдалося відвести до її кімнати. Діти пішли до себе самі, однак ледве переставляли ноги й трималися руками за собак. Ренні поводився найкраще. Зате Массумі, щоб заспокоїтись, зжувала мою сріблясту краватку (з синіми візерунками), яку я надівав в особливо урочистих випадках.

Нарешті після всього цього в домі запанувала тиша. Я про всяк випадок пішов вибачитись до сусідів, які зі стражденним виразом казали мені, що «справді було щось чути, але це не страшно… не дуже переймайтеся»; тільки вівчарка з верхнього поверху так глипнула на мене, що я не зоглядівсь, коли опинився у своєму передпокої.

Тепер я вирішив, що вже матиму трохи спокою.

Розгорнув на письмовому столі папку, яку дали мені брати Кошмарик, за звичкою, коли працюю, поставив на програвач кілька платівок з гарною музикою: Баха, Гайдна, Моцарта і Глюка. Людям, яких я називаю «глухарями», це мало що скаже, бо в цій музиці значно менше децибелів, аніж музики. Але ті, що мають слух, розуміють, у чому річ. І це дуже добре, – для цих других, звичайно. А для перших значно гірше, бо вони належать до того сорту людей, які багато втрачають, хоч, на щастя, взагалі не знають про свою втрату.

Та годі про це. Я сам колись був музикантом і навчився слухати саме те, що варто слухати. Я не маю права задирати носа перед неграмотними людьми. Кожен із нас чогось дуже не вміє. Я, наприклад, маю нездоланні труднощі з поділом елементарних часток на чотири групи (баріони, мезотропи, лептони і фотони), а також із визначенням їхньої маси, зарядів енергії і часу часткового затухання. Візьмімо хоча б такий Сігма Гіперон: маса – 233, час існування – 10^-18! Куди його помістити? Як затримати? Тільки встигнеш подумати, що він зараз буде, а його вже немає. А тепер запитайте: де, власне кажучи, він був? Проте досить уже цих загадок. Повертаюся до свого столу – й забудьмо про Сігму Гіперона, хоча ця назва й досить гарно звучить. Тому що в цю хвилину значно краще звучить «Арія» Йоганна Себастьяна Баха, а я нарешті почав вивчати проекти, які дали мені брати Кошмарик.

Досі я не згадував, що в нашій родині шанують чужі таємниці. Так уже повелося здавна, і, наприклад, коли Агнегнка перед заручинами дуже ховалася зі своїми сердечними таємницями, ні дружина, ні я навіть не пробували про щось розпитувати її, хоч здогадувались, у чому справа. Але згодом між нами виникла така атмосфера взаємного довір'я, що ми взагалі не маємо одне від одного жодних таємниць – вони не потрібні.

І от я вперше за довгий час порушив цей родинний звичай. Проте в мене було серйозне виправдання. Річ у тому, що вже через годину після того, як я розпрощався з братами Кошмарик і магістром Вернигорою, мені здавалося, ніби наша зустріч, знайомство і всі їхні розповіді були скоріше якимсь сновидінням, а не реальною дійсністю. Я стискав під пахвою папку, що її дав мені Ярек, з якимсь незвичайним відчуттям, наче так само, як брати зникли в мене з-перед очей у Вольському Ліску, ця папка теж зненацька випарується з мого письмового столу. Але цього не сталось, і тепер я маю таємницю від своєї родини. Між нами кажучи, навіть у нашій родині не завжди буває все спокійно.

Напевно, кожен із нас мав чи має своїх таємних братів Кошмарик разом із магістром Вернигорою. Мабуть, і в собак буває так само. Бо особливо в очах Массумі я інколи бачу якісь невиразні обриси чи то метеликів, які гавкають, чи портрети перших собак-астронавтів.

На програвачі платівка з «Арією» Баха поступилася місцем симфонії Гайдна, коли я закінчив переглядати перший проект, розроблений братами Кошмарик. Це ще був перший, досить легковажний підхід до теми. Незважаючи на це, я підкреслив кілька цікавих думок. Таких, що ними можна скористатись у будь-якій ситуації.

Другий проект на відміну від першого не був легковажний. Зате він був надто обережний і, крім того, вимагав багато праці, хоча великих успіхів не гарантував. Але й з нього я виписав кілька уривків, щоб запам'ятати їх.

Навіть не помітив, коли почало сутеніти. А мені треба було розглянути ще два проекти. Та й у самого почали виникати якісь міркування. Я вирішив сидіти над цими матеріалами, аж поки дочитаю їх, хоч би й до ранку. Попросив, щоб мені принесли холодну вечерю, приглушив звук програвача і сказав своїм домашнім, що сьогодні працюватиму допізна, тому прошу їх перемкнути радіоприймача, магнітофона й телевізора на навушники. В квартирі відразу запала незвична тиша, а далеке відлуння якоїсь гангстерської стрілянини, що долинала крізь стіни з вулиці, я легко заглушив своїм програвачем. Таким чином Моцарт переміг «Кривавого Мак-Грегора», а я почав ознайомлюватися з двома наступними проектами братів Кошмарик. За третій проект можна було поставити солідну п'ятірку з плюсом. Він був продуманий, довершений, в міру сміливий, в міру обережний, він вселяв надію на успіх, може, не дуже блискучий, та все ж певний. «Так, – сказав я собі подумки, – оце, мабуть, те, що треба!»

Ще раз перечитавши текст, я ще більше був схильний думати, що варто скористатися саме ним. Я мало не виставив на останній сторінці машинопису великої п'ятірки з плюсом і трьома знаками оклику. Проте не зробив цього, бо саме під час повторного читання відчув, що мені чогось у всьому цьому не вистачає. Чого?

Лише поміркувавши якийсь час, зрозумів, у чому справа. Отож коли я читав цей солідний, серйозний текст, мені здавалося, що його написав якийсь обережний і трохи пихатий науковець, у якого немає найменшого почуття гумору й нахилу до ризикування. Тоді я перечитав текст утретє. Читаючи, позіхнув разів із п'ять. Це позіхання дуже занепокоїло мене. Хіба ж, читаючи проект братів Кошмарик (і магістра), взагалі можна позіхати?

Ні, цього не можна собі й уявити. Навіть якщо це було після двох безсонних ночей. А цей третій проект, – хоч у ньому й багато достоїнств і багатообіцяючих пропозицій, – просто нудний! Жодних проблисків геніальності, притаманної братам Кошмарик! Невже ті обидва хлопці так зненацька й так дуже споважніли?

Моцарт саме поступився на програвачі місцем Гайднові, коли я почав читати четвертий проект. У ньому було двадцять дев'ять сторінок. Уже читаючи другу сторінку, я мимоволі потер руки й сказав:

– Ну, будь ласка, будь ласка! І далі тільки так.

Потім я трохи підупав духом, бо натрапив на добрий десяток хімічних формул! Щоправда, до кожної формули було пояснення, але мені хотілося самому в усьому розібратись.

З допомогою енциклопедії та Агвещиного старого шкільного підручника мені пощастило це зробити. Потім я збагнув застосування наведених вище формул. Якусь мить мені здавалось, що автор, чи, точніше, автори, проекту або самі втратили відчуття реальності, або хочуть переконати мене, що дощ іде з землі на хмари, сонце заходить на сході, а в мене в голові замість мозку горщик з кисляком, що підійшов сироваткою. Я голосно сказав:

– Дурниці!

Серед нічної тиші мої «дурниці» пролунали, мабуть, занадто гучно. Я зніяковів, але вже кілька наступних фраз переконали мене, що ніяких «дурниць» тут немає.

Вступні подробиці змінилися коротким додатком з табличкою хімічних формул і зненацька набули змісту!

– Чудово! – прошепотів я.

Це слово було дуже доречне. Я читав, затамувавши віддих. Нарешті відчув залізну руку братів Кошмарик! Мені здавалось (і не без підстав), що деякі ідеї підказав авторам магістр Діонізій Гібридон Вернигора.

– Хитра з вас трійця, панове! – мовив я.

Прочитавши ще три сторінки, я тричі, кожного разу все голосніше, повторив:

– Браво, браво, браво!

Ще двічі я повторив це слово, коли читав вісімнадцяту й дев'ятнадцяту сторінки. І вкінці, дочитавши все до останнього слова, гучно розреготався.

– Хай живе! – вигукнув я. – Ваша взяла, близнюки й магістре! Сильна річ!

Цієї миті мене наче обухом по голові вдарили. Двері до кімнати, де спить моя дружина, я причинив нещільно. А дружина, яка останнім часом дуже багато працювала, погано спить. І я розбудив її. Щойно закінчилась арія Еврідіки з опери Глюка, і в домі запанувала божественна тиша. В цій тиші я почув дуже лагідний, сповнений глибокої покірності голос моєї дружини.

– Любий, – промовила вона, – мені здається, що ти читаєш щось надзвичайно цікаве. Слухаючи твій радісний вереск…

– Вереск? – зойкнув я.

– Нехай буде – вигуки. Отож, слухаючи довгий час твої радісні вигуки…

– Довгий час?

– На жаль, саме так. Тільки, будь ласка, не перебивай мене, бо якщо вже не давні мені спати, то дай спокійно сказати те, що я хочу. Так-от, слухаючи твої хлопчачі вигуки, наприклад: «Браво, браво, браво!», «Хитра з вас трійця, панове!», «Ваша взяла, хай живе!», «Сильна річ!» – я щиро заздрила тобі. Ти поводився, як милий, наївний десятирічний хлопчисько на якомусь проданому чи купленому футбольному матчі. Колись ти, напевно, розкажеш мені, що саме викликало в тебе такий захват. А я зараз буду захоплена, якщо ти дозволиш мені заснути. Гаразд?

Я пробелькотів вибачення. Для мене теж було б найрозумніше спробувати заснути, відклавши цей четвертий проект до ранку на полицю й намагаючись не згадувати про нього вночі. Та я ще не все в ньому збагнув. Не все запам'ятав. Просто не міг так одразу розстатися з ним. Щоб нікому не заважати й нікого не будити, я погасив настільну лампу, вимкнув програвача, а сам вийшов на балкон. У мене там є невелика, але ясна лампа і зручна лава. Читаючи вдруге четвертий проект, я пересвідчився, що його варто було б прочитати ще втретє і вчетверте. Він на це заслуговував.

Небо зробилося перлисто-сірим, голосно заспівали ранні пташки, коли я повернувся до своєї кімнати й нарешті ліг спати.

Заснув я досить швидко, але спав дуже неспокійно. Кілька разів прокидався. Весь час мені щось снилося. В тих снах переплутувались брати Кошмарик, тітка Розалінда в чернечій сутані, магістр, який летів на «Нелоку», Марек і Ярек у піратському вбранні, з золотими сережками у вухах; згодом я бився на шпагах з якимсь чоловіком, він мав моє обличчя, вбраний був у мушкетерський мундир, і з носа в нього виходив вихлопний газ, наче із двоциліндрового мотора. Ще пізніше я пробував годувати золотих рибок, і це ніяк мені не вдавалось, бо акваріум був наповнений не водою, а жовто-зеленим димом, а ще через якийсь час я з магістром і братами Кошмарик затикав корком від пляшки з шампанським найвищий димар у Кракові, а той димар усе більше червонів від злості й надимався, надимався, аж укінці вистрілив корком у небо, і замість диму з нього вибухнув струмінь шампанського! Шампанське бризнуло мені в обличчя, і виявилося, що це не шампанське, а кілька крапель води, якою бризнула на мене дружина.

– Вибач, любий, – ніжно всміхнулась вона, – але ти став трохи занадто крикливим. Я могла простити тобі твої вигуки, коли довго й марно намагалася заснути. Пригадуєш: «Браво! Чудово! Сильна річ!» Я взяла це до відома й змирилась. Але коли ти зненацька почав говорити й кричати крізь сон уже над ранок, я не могла витерпіти. Ось послухай, ти вигукував, наприклад, таке: «Магістре, до бою!» Або: «Риби, рибки, бідолашні рибоньки!» Чи: «Пішли Кошмарик на ярмарок, продавали комусь оптичне збудження атомів!» Тоді я вже по-справжньому стривожилась. Що сталося з твоєю граматикою? Адже якщо пішли, то їх було двоє?

– Двоє,– підтвердив я, не дуже сам тямлячи, що говорю.

– В такому разі ти повинен був сказати, що пішли Кошмарніш або Кошмарикові. Звідки ти взяв «пішли Кошмарик»? Крім того, мені хотілося б знати, навіщо і за скільки вони продали комусь оптичне збудження атомів?

– Я не знаю навіщо.

– А за скільки продали, теж не знаєш?

– Теж не знаю.

– Може, ти принаймні знаєш, скільки їх було?

– Це я знаю. Їх було двоє. Як разом, так і окремо.

Нарешті я трохи отямився. Вдав, що позіхаю, потім подивився на дружину тим надзвичайно байдужим поглядом, який, на жаль, вся родина вже розшифрувала й назвала «риб'ячим оком».

Дружина перестала посміхатись.

– Дивишся на мене своїм «риб'ячим оком»? Дуже мило з твого боку. Але повтори мені все-таки для певності: чому Кошмарик один, коли вони пішли вдвох і вдвох продали оптичне збудження атомів? Це таємниця?

– Цього я не скажу. – В голові у мене було порожньо, хоч ліва й права мозкові півкулі старанно й тихенько зближались.

– Чого, любий, не скажеш?

– Не скажу, що це таємниця.

– А що ти скажеш?

– Що це такий особливий випадок, – зненацька почали мені підказувати мої шановні мозкові півкулі,– коли множина своєрідно уподібнюється однині.

– Ага, – дружина стримано посміхнулась. – А хіба існують випадки, коли однину можна розділити?

– Мабуть… мабуть, так.

Кристина підвелася, збираючись іти з дому. Вона була в світлому костюмі і з сумкою через плече. Було видно, що вона вже поспішає до клініки, проте хоче ще раз добре придивитись до мене, перевірити мій розумовий стан. Вона вийняла з сумки гаманця, з гаманця – банкноту в тисячу злотих, широко всміхнулася й подала її мені.

– Може, спробуєш розділити її?

– На жаль, ні,– покірно відповів я.

– Не спробуєш?

– Не можу.

– А чому?

– А тому, – відповів я з притиском, – що це був би злочин, рівноцінний виготовленню фальшивих грошей.

Дружина закліпала очима й мовчки сховала банкноту в гаманець, а гаманець – у сумку.

– Ти маєш рацію. Скажи мені ще тільки, чому ти кричав: «Ловіть цього димаря! Давайте сюди цього корка!»

Я поблажливо всміхнувся.

– Це звичайна річ, люба. Просто я хотів заткнути димаря.

– Якого димаря?

– Великого заводського димаря.

– Зажди, зажди! Ану, повтори ще раз. Ти справді хотів заткнути заводського димаря великим корком?

– Хотів. Корком від пляшки з шампанським.

– І що ж? Тобі вдалося це зробити?

– Вдалось, але ненадовго.

– Чому?

– Бо корок вистрілив, а в димарі замість диму було шампанське.

– Ага! Отже, ти кажеш, що в заводському димарі замість диму було шампанське?

– Кажу, – повторив я рішуче й гордо.

Дружина замовкла. Вона пильно, стурбовано придивлялась до мене. Потім узяла з домашньої аптечки слоїчок з різноколірними таблетками, дві з них поклала на столик біля дивана й притулила мені до лоба долоню. В її світлих очах я помітив тривогу.

– Я мушу йти до клініки. Вже й так запізнююсь. Дуже прошу тебе, поснідай, прийми ці таблетки і обов'язково спробуй ще задрімати. Ти ніби трохи перевтомлений. Може, навіть відключений. Тобі не здається?

– Здається, хоч, власне кажучи, не здається, тому що той димар, тобто той корок, а точніше, те шампанське… Тьху! – розізлився я. – Я верзу дурниці, але це не перевтома, а скоріше неперевтома… Тьху!

– Що ти кажеш, любий?! І чому так плюєшся?

– Ох! Тому що… просто… забалакався, та й годі!

– Гаразд. Я мушу йти. А ти зроби те, про що я просила.

– Я? – В голові в мене було зовсім порожньо, однак я спромігся помітити дві таблетки на столику біля дивана, і до мене повернулася пам'ять. – Зроблю! Поснідаю, проковтну таблетки й спробую ще задрімати.

– Коли прокинешся, зателефонуй до мене, обов'язково! – сказала дружина вже від дверей. Я почув тихеньке дзенькання ключів, двері замкнуто. Я був у квартирі сам.

Розділ IV

Здебільшого я дуже старанно дотримуюсь усіх – не тільки пов'язаних зі станом здоров'я – вказівок моєї дружини. Проте цього разу мені зовсім не були в голові будь-які порошки чи таблетки. Обидві таблетки, що їх дала мені дружина, я поклав назад до аптечки. А сам десять хвилин робив гімнастику в південно-американському ритмі (це скоріше танок, аніж гімнастика). Потім прийняв гарячий і холодний душ, поснідав і пробіг до кіоска по газети. Хоча сьогодні не мав ні часу, ні бажання уважно читати пресу.

Чому? Просто мене мучила нестерпна цікавість. Лише побоювання, аби те, що я прочитав учора, сьогодні не видалося мені менш захопливим, стримувало моє бажання розгорнути папку братів Кошмарик.

Буває, іноді хтось чи щось (людина, вірш, розмова) здається ввечері цікавим, розумним або навіть чудовим. А наступного дня різке, яскраве денне світло робить усе зовсім іншим, позбавляє його вечірніх ілюзій.

Як-то воно буде сьогодні? Я вирішив будь-що дотриматись учорашньої черговості. Ще раз послідовно перечитати проекти від першого до четвертого. Не дуже поспішаючи. Уважно й зосереджено. Більше того, я вирішив бути недовірливим і не дати себе обдурити.

Серце в мене калатало від хвилювання, коли я почав читати четвертий проект. Перший раз я пробіг його очима хвилин за п'ятнадцять, кілька разів по-дурному пирхаючи від сміху. Читаючи вдруге, став робити виписки.

Коли перечитував утретє, то радів і втішався. Дочитавши до кінця, я встав і підійшов до дзеркала. На мене дивився добре знайомий чоловік із трохи занадто витріщеними очима.

– Слухай-но, старий, – звернувся я до нього (а він – до мене), – чи ми справді трохи не збожеволіли?

Тиша. І я, і він знизали плечима. Відповіді я не дістав.

Проте мав ще кілька запитань до чоловіка, що стояв навпроти мене.

– Невже те, що сталося вчора, насправді сталося? – спитав я. – Ти впевнений? – Ми обидва вхопились рукою за підборіддя.

– Гадаю, – відповіли ми, – що впевнений.

– А чи знаєш ти, чоловіче, в що ти встряєш?

– Знаю, – відповіли ми один одному.

– А ти знаєш, що можеш осоромитись на все життя?

– Знаю, – відповіли ми.

Раптом ми обоє розсміялись і хитро потерли руки.

– Зате можна буде повеселитись досхочу!

– Авжеж. Можна буде повеселитись досхочу!

Після цього ми вклонилися один одному, повернулись один до одного спиною і кожен пішов у свій бік.

Я поставив на столі телефон, розгорнув перед собою телефонний довідник і протягом кількох годин мав кілька телефонних розмов. Дві з них – одна дуже коротка, а друга дуже довга – відбулися з Варшавою. Я намагався не рахувати хвилин, що їх відбивав лічильник, і нарешті знайшов того, кого шукав. Мій співрозмовник, дуже талановитий телережисер, з яким я приятелював, мав погану звичку: вдавав, ніби він знає все й про те, про що насправді не мав жодного уявлення. Незважаючи на це, той розумака (його прозивають Фуньо Прекрасний), шанований режисер і редактор, повірив мені,– бо я мав звичай (здебільшого) говорити правду. Тому, коли я коротко розповів йому про четвертий проект, про магістра й братів Кошмарик, він спершу замовк на тридцять дві секунди, а потім захрип, наче на морозі. (Чи, може, наче старий півень на морозі.)

– Що ти вигадуєш? – спитав він. Потім закричав: – У тебе щось у голові переплуталось?! – Вкінці заверещав: – Якщо хоч п'ять відсотків того, що ти розповідаєш, правда, то я всю цю історію купую для обох наших програм і для всіх закордонних!

Навіть прощаючись, він допитувався охриплим баритоном, чи в мене справді все гаразд із головою, і дав слово честі, що коли буде потрібна допомога, – він допоможе, а коли треба буде приїхати, – приїде. Тільки за однієї умови: те, що я сьогодні розповів, у скороченому (але якомога докладному) вигляді напишу йому в листі. І не на машинці, а від руки. Щоб він міг знати: хто? що? чому? Я пообіцяв, поклав трубку, глянув на годинника. Непогано: ми розмовляли тридцять сім хвилин. Тепер так і далі буде. Рахунок за телефон набагато збільшиться.

Ідучи до кухні, щоб приготувати собі кави, я знову побачив дзеркало, про яке вже згадував. Із нього на мене дивився той самий знайомий чоловік, лише на годину старший і якийсь ніби трохи переляканий.

Ми швидко втекли один від одного.

Варячи в кухні каву, я забряжчав посудом. У дитячій кімнаті враз попрокидалися мешканці – тобто Ренні та Массумі. Вони вмить кинулись обнюхувати двері – кортіло дізнатися, що відбувається на кухні, може, випадково є чимсь поживитись. Проте цього разу я вдав, ніби нічого не чую, принаймні не знаю, що вони хочуть. Це дуже пронирлива парочка. Вони вмить збагнули, що я прикидаюсь, ніби нічого не розумію. Було чути, як вони кілька разів ображено чмихнули, двічі зневажливо гавкнули. Я вдавав, що не чую.

Сів біля чашки з кавою, і, мушу признатися, мене раптом охопив страх. Я усвідомив, що мого варшавського співрозмовника, якого ніщо не могло здивувати, мені вдалося збити з пантелику дуже скупою, по суті, інформацією. Досвідчений, незворушний режисер ураз став нестямним. Він сказав: «Якщо хоч п'ять відсотків того, що ти розповів, правда – то цього цілком досить!» А я ж розповів йому не більше п'яти відсотків усієї відомої мені правди. Як можна підрахувати: п'ять відсотків від п'яти відсотків? Це не має значення? Підрахувати можна все й до того ж легко. Але чи пощастить пережити все це якомога більш по-людському? Я не належу до боягузів. Однак щиро признаюся, що лише зараз і вперше в житті я пережив справді страшні хвилини, подумавши про моїх трьох нових однодумців – братів Кошмарик і магістра Діонізія Гібридона Вернигору. Я гірко засміявся над порожньою чашкою. Кошмарик! – як мирно й навіть зворушливо звучить це прізвисько! Але що за ним криється?

Цієї миті я глибоко поспівчував бідолашній тітці близнюків, тобто пані Розалінді. Мені навіть здалося, що це я сам переступив монастирський поріг.

Цього було для мене вже забагато. Я висміяв свій дурний страх, як і під час зустрічі з братами Кошмарик.

Глянув на годинника. Залишалось ще більше десяти хвилин до побачення з Яреком і Мареком. І я зателефонував у клініку до своєї дружини Кристини.

Ми вже давненько знайомі з пані доцентом, тому Кристина з мого голосу одразу зрозуміла, що я перестав затикати заводські димарі корками. Її навіть трохи здивував мій діловий тон. Вона з полегшенням відітхнула й повернулася до своїх пацієнтів.

А я почав рахувати хвилини, що лишилися до тієї миті, коли астрономічна обсерваторія з точністю до півсекунди сповіщає час і коли після дванадцяти лунких ударів годинника гейнал[9]9
  Сигнал часу, що його виконує сурмач.


[Закрыть] із вежі Маріяцького костьолу сповістить на чотири сторони світу, що настав полудень.

Точно о дванадцятій годині я набрав на телефонному диску першу цифру. Пролунав дзвінок, і озвався Яреків голос:

– Добрий день, пане Єжи.

– Дуже мило з вашого боку, що ви чекали мого дзвінка. – Ми чекали на зустріч із вами.

– Будь ласка, приходьте до мене. Коли ви будете?

– За тридцять секунд.

Клацнув в'ажіль. Я струснув головою, немов боксер після сильного удару. Однак у мене вже почав вироблятись імунітет проти трюків братів Кошмарик. Через десять секунд я отямився й пішов до передпокою, рахуючи наступні секунди. Мені вдалося відчинити вхідні двері саме тієї миті, коли Ярек натискав кнопку дзвінка.

– Будь ласка, заходьте, – церемонно запросив я.

– Зайдемо, – відповів Вернигора й першим переступив поріг моєї квартири, а за ним (за старшинством) ввійшли Марек і Ярек.

У кімнаті нерішуче гавкнули два рази собаки, так, ніби Массумі запитувала: «Треба дертися?» – а Ренні відповів: «Облиш, мала». Та все ж вони ще довго й старанно принюхувались.

– Ми знаємо цю пару, – сказав Марек. – Першокласна порода.

– Розум і краса, – докинув Ярек.

Магістр Вернигора, звичайно, хотів показати, що він мудріший за всіх.

– Розум, можливо, – погодився він. – Краса теж, можна сказати, безперечна. Але я вважаю, що вуха в Ренні трохи незграбно підрізані.

З-під дверей почулося тихе й приглушене, однак могутнє, наче лев'яче, гарчання.

– Двері добре зачинені? – спитав магістр.

– У будь-якому випадку, магістре, не настроюйте проти себе Ренні,– засміявся я. – А ви, шановні брати Кошмарик, не настроюйте проти себе мене.

– Ми? Вас?

– Авжеж! Ви поводились неввічливо, навіть гірше – протизаконно!

– Що правда, то правда, – погодився магістр.

– І хто вам дозволив, шмаркачі,– вигукнув я, вдаючи, що розгнівався, – підключитись до мого телефону й підслухувати?! Хочете, щоб я подзвонив прокуророві?

Марек підморгнув Ярекові, Ярек – Марекові.

– Пане Єжи, – звернувся до мене Марек, – ви поза всяким сумнівом добра людина.

– Але актор з вас нікудишній, – докінчив Ярек.

Переважна більшість людей вважають себе чудовими акторами. І я, либонь, щодо цього не виняток.

– Будь ласка, ідіть за мною, – сказав я і повів гостей до своєї кімнати.

Мене обрадував мій улюбленець Ренні. Він загавкав коротко, але докірливо. Всі його зрозуміли. «Яка невихованість», – гавкав він. Массумі теж докинула щось від себе.

А я? Глянувши на збентежені обличчя Марека і Ярека, я розсміявся – тільки й того. Магістр – також.

Ми посідали біля столу.

– Я переглянув усі чотири проекти.

– І який же з них вибрали? – поквапливо спитав магістр.

Я, ніби замислившись, похитав головою.

– Четвертий нічого не вартий, – відповів я рішуче, і враз запала тиша, така тиша, що аж задзвеніло у вухах. – Перший і другий, – вів я далі,– надто дитячі, і їх можна одразу відкласти. Найцікавіший третій проект, але мені він здається найбільш ризикованим. Дещо в ньому треба викреслити. Я зробив деякі зауваження. Що ви на це скажете?

Знову запала тиша. Довга: п'ять, п'ятнадцять, двадцять секунд. Десь на двадцять другій секунді Марек підвівся зі стільця й театрально вклонився.

– Пане Єжи! – весело вигукнув він. – Я забираю назад усі ті дурні слова, що сказав про ваші акторські здібності. Будь ласка, вибачте. Адже…

– Адже… – перебив його магістр, який од радості блискавично підстрибнув до стелі й потім дуже повільно опустився на підлогу.

– Адже, – підхопили в один голос брати, – ви вибрали четвертий проект!

– Ур-р-ра! – вигукнув магістр, знову підстрибнувши під стелю.

– Магістре! – зробив я йому зауваження.

– Знаєте, пане Єжи, – пояснив він, – мені сьогодні якось так легко на душі.

Я так зиркнув на нього, що він одразу гепнувся на місце.

– Панове, – мовив я, беручи до рук машинопис четвертого проекту. – Зараз дванадцята година тринадцять хвилин. Як найстарший за віком, я дозволю собі провести нашу першу нараду, присвячену четвертому проекту. Вважаю, що це єдиний проект, який можна виконати. Перші три я ще вчора ввечері визнав за досить наївні спроби перевірки моїх знань і уяви. Я за це не ображаюсь. Однак попереджаю магістра, як і братів Кошмарик, що можу бути неприємним і набридливим. Є на світі бідолахи, які, згадуючи про мене, кажуть: «Чистий кошмар». Може, вони й мають рацію. Особисто я раджу вам запам'ятати, що для одних людей я буваю «дорогим Єжи», а для інших – «чистим кошмаром».

– А брудним кошмаром ви ніколи не були? – спитав магістр.

– Магістре, я не давав вам слова, – сказав я так уїдливо, що в нього, мабуть, побігли мурашки поза шкірою.

– Коли ми почнемо? – спитав Ярек.

– Усе залежатиме від технічної готовності, шановні брати Кошмарик. Я вже вдався до певних заходів, про які зараз повідомлю. Але для того, щоб їх добре закріпити й швидко розголосити, мені потрібно ще три вільні дні.

Брати перезирнулися.

– Нам цих трьох днів цілком вистачить, – сказав Ярек.

– А коли буде готовий магістр?

– Я? – глузливо засміявся магістр. – Я вже півроку готовий! І то до всього! Навіть до землетрусу!

– Це дуже гарно з вашого боку. Отже, завершимо нашу підготовчу кампанію за три дні. А зараз розпочнемо першу нараду про наші дії в цілому. Насамперед я пропоную підшукати якусь загальну назву нашій операції. Таку назву, щоб вона привернула до себе увагу як старших кіл нашої громадськості, так і молодіжних, а також різних газет, програм радіо й телебачення. Для початку пропоную «Кольорові димарі». Яка ваша думка про це?