Текст книги "Брати Кошмарик, Магістр і я"

Автор книги: Ежи Брошкевич

Розділ X

У суботу я підвівся з дивана – на превелике здивування всіх членів моєї родини, а також собак, балконних птахів і родинних портретів, – уже о сьомій годині ранку. Здивування було тим більше, що мешканців нашої квартири о першій годині сімнадцять хвилин ночі розбудив телефон. Телефон до мене!

Весь дім вороже зашумів, бо телефонний дзвінок розбудив усіх з першого сну. Я втік з апаратом до кімнатки, в якій можна було спокійно спати під час лиха, що називається прибиранням, чи влаштувати стрілянину, і родина в цей час спокійнісінько спала б.

Я здогадався, хто в цю пору може дзвонити. Звичайно – Фуньо Прекрасний. На мій превеликий подив, це був не він.

Тому що першою почала говорити Ганка. Говорити? Ні! Це був уже майже натхненний спів. Спів, заспів, схрещення народної пісеньки з оперою Моцарта. Справді – сьогоднішній короткий показ кольорових димарів вплинув па моїх дорогих Фунів сильніше, ніж полювання на носорогів. Поблизу від телефонної трубки, яку тримала Ганка, чулися вигуки її чоловіка.

Коли Фуньо Прекрасний нарешті добрався до телефону, то почав з таким ентузіазмом дертися, вигукувати, вихваляти сопрано й басом чудесне видовище, що того вереску не можна було зрозуміти. Тільки прикривши трубку згорнутим удвоє пледом, я міг розрізнити окремі слова величного гімну на честь кольорових димарів, що його склав і виконав Фуньо. А що я вже кілька років дуже добре знав ораторські можливості, витривалість легенів, силу віддиху й голосових зв'язок цього «прекрасного» чудовиська, то ліг лівим вухом на згорнутий плед і задрімав, солодко, але на короткий час.

Фуньо вже трохи захриплим голосом (може, послати йому молока з маслом і медом?) допитувався:

– Ну й що? Ну? Що ти на це, пігмею? Я дуже хрипко відповів:

– Що стосується пігмея, то, напевно, ти ще ніколи не діставав од пігмея по голові. Завтра спробуєм. Чи, точніше, сьогодні. Нагадую: ви маєте бути в мене о восьмій. А ти ж знаєш, як легко прокидаєшся. Іди спати, нещасний шомполе!

– Я вже йду! – вигукнув він. – Але що ти на це скажеш?

– Завтра відповім тобі!

І я поклав трубку. Телефон ще разів зо два буркнув, – очевидно, під Фуневими пальцями, – але я вже закутав апарат пледом і пішов до свого дивана.

До кімнатки можна заходити лише через кухню. А я хвилину тому прогнав Фуня охриплим голосом. Тому відніс апарат до вітальні і… повернувся до кухні. В мені зародилося віроломство, а коли вже зародилося, то почало рости. Ніколи не припускав, що може до цього дійти. А таки дійшло! Я сам, власноручно, приготував собі велику чашку гарячого молока з медом і маслом, випив його одним духом, добрів до дивана й заснув, мов ангелятко (віком скількись там років, лисувато-сивувате й трошки грубеньке). А о сьомій підвівся з дивана навіть досить жваво. І головне, що мій голос звучав виразніше й дзвінкіше, ніж у багатьох видатних європейських дикторів.

Я викупався, поголився, зробив десятихвилинну гімнастику, коли залунав дзвіночок радіолюльки. Це був Ярек.

Після інформації меншого з братів Кошмарик я не міг якийсь час поворухнути язиком. Що з того, що ми ще вчора говорили про можливу небезпеку? Сьогодні в нас уже були загальні дані, і мені просто на кілька хвилин відібрало мову, Ярека трохи тіпало від збудження, коли він у загальних рисах розповідав про лихо, що насувалося на Краків. У вихідну суботу, яка починалась одразу після півночі, Краків скоріше безлюднів, аніж залюднювався.

Звичайно, Старе Місто вже багато років здригалося від вібрації автобусних і автомобільних коліс та сотень тисяч ніг туристів, що відвідували Краків. Туристів, майже так само стомлених бродінням гарними вуличками, як гарні вулички стомлювались від бродіння туристів.

Але того, що відбувалося сьогодні, не передбачили навіть ні обидва геніальні брати Кошмарик, ані магістр Діонізій Вернигора, не кажучи вже про мою скромну особу. Ми страшенно осоромились перед історією і народом. Ми не взяли до уваги тиражів вечірніх газет, а насамперед радіуса дії радіостанції і кількості передач останніх вістей по радіо. Польське агентство преси підтвердило, що популярне явище, несерйозно назване «Кольоровими димарями», повинне бути вивчене найвидатнішими науковцями. Частина з них уже перебуває в Кракові й розпочала дослідження.

Оце тобі маєш! Жарти скінчилися.

Графоман, який прийшов на Краківське телебачення з пісенькою про «Ко-ко-кольорові ди-ди-димарі», відбув з Кшемйонок значно швидше, ніж прибув туди.

Деякі редакції, які із запізненням одержали найновішу інформацію, ще надрукували якісь поемки і віршики про «Кольорові димарі».

Особливо прислужився батьківщині один із редакторів, у якого дуже боліла голова, пересохло в роті й дуже смоктало під ложечкою. Випивши кухоль пива, він дійшов до такого стану, що написав сонет про димарі. Почав від вихваляння, від «історії народу, від Вісли – королеви рік і окраси вавельського замку»!!! А закінчив так, що газету розкупили за п'ять хвилин. Закінчення звучало так:

 
Ах, у краківської дівчини ніжки прекрасні,
як вавельські димарі кольорові і ясні.
 

Коли він прокинувся, отямився й прочитав на свіжу голову свій твір, то прийняв цілий кілограм снодійних порошків. Його ледве врятували. (Не знаю, чи правильно зробили.)

Та про що я тут, у біса, розбалакую?

Час повернутись до справді важливих питань. Отож «Кольорові димарі» завдяки пресі, радіо, а згодом і телебаченню стали справою не стільки важливою, скільки цікавою. Повідомлення було центральне, чотири короткі речення, після них крапка, а після крапки тільки синя далина й надвіслянські тумани. Вистачило? Звичайно! Однією з головних національних рис поляків є дивна особливість: якби ти розповідав їм про найважливіші справи їхнього громадського життя в чотирьох тисячах слів, вони вже після чотирьохсот перестали б слухати. Зате чотири, на перший погляд незначні речення, чотири сухі інформації про так звані «Кольорові димарі» і коротке повідомлення про найвидатніших фахівців, що вивчають справу, спрацювали на сто два відсотки. Народ раптом отямився й прокинувся з рукою в димарі. Місто опинилося перед катаклізмом.

Краків може бути гостинним. Але як бути гостинним, коли загрожує навала? Щоправда, не татарська й не шведська. Та все ж земля сьогодні здригається грізніше, аніж у ті страшні роки. Тому вже від зблідлого зі страху світу рухаються в напрямку Кракова колони звичайних автобусів і туристських автокарів, фургончиків, різних таксі й приватних автомашин, – не кажучи вже про низки мотоциклів (з причепами й без них), мопедів і звичайних велосипедів. Траплялись і самокати!

Я не хочу розігрувати генія, так само як не люблю вдавати з себе йолопа. Широковідоме вже сьогодні повідомлення я вислухав ще вчора о двадцять третій годині. Людині мого фаху необхідно мати хоча б яку-небудь уяву. Я не пророк. Але маю трохи фахової (і аматорської) уяви. Крім того, мені здається, що я зумів вивчити різного типу риси й властивості народу, який давно вже вкарбував у своєму серці і який вписую в різні документи – акти й паспорти: національність – поляк, громадянство – польське. Тому, вислухавши вчорашнє повідомлення, я вдарив себе по лобі, аж там щось сріблясто задзвонило (цікаво, що там могло так сріблясто задзвонити?). Та я не довго думав над цим, ухопив телефон, відставив його, щоб узяти блокнот з потрібним мені номером, знайшов потрібний номер, знову вхопив телефон, набрав номер знайомого, з яким рідко зустрічаюсь, і він обізвався відразу, з гідністю, спокійно. Зате в мене голос то попискував, то гудів від нервування.

У мого знайомого дуже міцна нервова система, і він мислить якось трохи уповільнено. Спокійним голосом поінформував мене, що не я один переймаюсь навалою, яка суне на нас, подякував, потім побажав доброї ночі й поклав трубку, а я лишився сам, наче геройський кролик, який іде на бій із лисом і страшенно боїться його, хоч і храбриться.

Досить про це! Зараз тридцять хвилин на восьму. Подзвонив по телефону Ярек.

Виявляється, що мій вчорашній мовчазливий співрозмовник трохи легковажно поставився до моїх пересторог. Щоправда, він зробив більше, ніж я від нього сподівався. І цього ніби вистачило. Стягнув великі резерви засобів пересування аж із восьми воєводств. Тільки що згідно з Ярековими повідомленнями, підтвердженими магістром Вернигорою, на Краків сунула вже хвиля автомашин і поїздів майже з двадцяти п'яти воєводств. Не рахуючи сміливців і туристів зі Щецінського, Гданського й Білостоцького воєводств. А також літаки…

Ярековий звіт тривав три хвилини, але важив близько трьохсот тридцяти трьох тисяч тонн.

Я приглушено зойкнув:

– Розтопчуть, затопчуть усе місто!

Ярек досить бадьоро підтвердив, що на автострадах і на трасах дорожня служба руху якось дає собі раду. Але на дорогах першого, другого й третього класу вже о четвертій годині почалися сцени на зразок Дантового «Пекла» – якби Данте міг моторизувати пекельні безодні.

Я зрозумів, що немає часу на довгі телефонні балачки. Треба діяти, відразу, не зволікаючи, не відтягуючи і взагалі блискавично. Зараз тридцять п'ять хвилин на восьму. Небо гуде, земля здригається. Треба розпочинати нашу конференцію…

– … найпізніше о восьмій тридцять, – втрутився Ярек.

– … найпізніше о восьмій тридцять, – повторив я разом із ним.

Наближалась восьма година.

Брати Кошмарик уже повністю включились у роботу. Магістр, мабуть, також.

Гірше стояла справа з Ганною і Фунем. Фуньо після вчорашнього засліплення кольоровими димарями мусив своє відіспати. І дуже багато чого треба, щоб його розбудити.

В міжнародних колах Фуньо Прекрасний відомий як Заснула красуня, чи Заснула принцеса. Звідки взялося це прізвисько? Напевно, не йшлося про красу, а тільки про сонливість. Ще й тепер розповідають про нього, ніби він проспав сильний землетрус в Ірані; тільки коли його розбудили опівдні, ще з заплющеними очима почав кричати, щоб йому принесли сніданок. А від усього готелю залишилась тільки стіна, до якої прилягала Фунева кімната, й шматок підлоги разом з диваном, на якому він спав. Поки його рятували (на дивані лежала й кінокамера), він зняв чудовий фільм.

Через одинадцять місяців Фуньо проспав аварію великого пасажирського пароплава й прокинувся через сорок п'ять хвилин після того, як пароплав затонув, тієї миті, коли його витягали з води. Свій рекорд він повторив через вісім місяців, проспавши відому катастрофу пасажирського літака на Таїті. Прокинувся аж на столі в лабораторії електроенцефалографу, коли його голова була вже обклеєна електродами й дротами цього апарата для дослідження мозку. Він прокинувся, вереснув, і половина медперсоналу добрих півгодини мусили його ловити. Нарешті Фуня приманили його ж власною непошкодженою кінокамерою.

А сьогодні Фуньо верещав мені в телефон до другої години ночі. Потім я пішов на заслужений відпочинок. А Фуньо? Я знав його багато років і міг поставити десятикаратовий діамант проти гнилого горіха, що Фуньо танцював усю ніч до ранку. І, напевно, ще спить. А розбудити треба якнайшвидше. Здавалось, що це легко зробити, бо Фуньо ніби прокидався, але так тільки здавалось. Він дозволяв, щоб його вели до ванної, голився, одягався, йшов туди, куди вели, мабуть, у такому стані не опирався б, якби йому захотіли відрубати голову, щоб пришити, наприклад, під лівою пахвою. Поки не прокидався його мозок, Фуньо більше скидався на тримач для парасолів, схрещений з тапіром, аніж на дуже талановитого і симпатичного фільмового діяча.

Як же його розбудити?

Щиро признаюсь, я був одним із трьох людей на світі, що знали, як розбудити Фуня за п'ять хвилин. Більше того, я єдиний у світі знав справжній і найкращий рецепт.

Кімната, я і весь дім уже готові приймати гостей. Треба було спішно приготувати рецепт для Фуня. Я мусив квапитись; був такий заклопотаний і зайнятий, що не помітив прихиленої до високих полиць з книгами великої алюмінієвої драбини. Ліки від сну для Фуня були готові о сьомій годині сорок чотири хвилини. Близько восьмої години прийшов Ярек, дуже вибачаючись, що прийшов раніше. Точно о восьмій з'явився Марек з магістром. Зате Ганку й Фуня ми чекали аж п'ять хвилин і вісімнадцять секунд. Досить було тільки глянути на Фуня – рухомий тримач для парасолів, глухий, сліпий і німий. Ми не знали, що робити, сміятись чи плакати. Я подивився на Ганку, вона безпорадно розвела руками.

– Ще близько двадцяти хвилин, – шепнула вона. – Ви, мабуть, знаєте, що це мусить тривати, доки моя Заснула принцеса насправді прокинеться.

– Я знаю своє, пані Ганю. І уявіть собі, що я зараз принесу ліки.

– Які? Це неможливо! Сорок лікарів підтвердили, що це невиліковно.

– А в мене є ліки! Від Фуневого батька. Ви-про-бу-ва-ні!

Я пішов у кімнату до бабусі, позичив у неї старовинну табакерку часів Варшавського князівства. Потім зайшов до кухні, взяв міксер із старанно змеленими на порошок «ліками». Насипав трохи тих «ліків» у табакерку. Задум був добрий, бо ексцентричний Фуньо три роки тому, намагаючись відучитись від куріння, почав нюхати тютюн. Дійшло до того, що з портсигара в нього сипався тютюн, а з табакерки він виймав сигарети.

Цього разу я вирішив скористатися з давньої Фуневої звички нюхати тютюн. Я підсунув йому під ніс табакерку з коричневим порошком.

– Фуню! – вигукнув я. – Тютюн!

– Тютюн? – забурмотів він крізь сон.

Він простягнув руку, я насипав йому порошку, а сам швидко відскочив убік. Щоправда, Фуньо напівлежав, напівсидів у моєму найміцнішому й найзручнішому кріслі, однак, маючи справу з таким тютюном, ніколи не знаєш, що може трапитись. Усе це відбувалося серед тиші, всі присутні пильно придивлялися, що я роблю, не зронивши ні слова. Тільки в Ганки був трошки занепокоєний погляд. І в магістрових очах заблищали золотисті іскри, ніби він щось відчув чи почув.

А Фуньо ніяк не міг піднести свій «тютюн» до носа. Його невпевнені рухи свідчили, що він ще на півдорозі до пробудження.

Нарешті йому все-таки вдалося піднести порошок до носа. Він сильно втягнув його, – на щастя, тільки однією ніздрею.

– Що це… – почав він.

Потім чхнув. Але всупереч моїм сподіванням – дуже слабо й спокійно. Наче примірювався.

За мить він нарешті прокинувся разом зі своїм бідолашним носом, у якому ще був «тютюн».

Друге чхання підняло його з крісла. Третє вдарило ним об стіну. На щастя, стіна була опорна, і на ній висів мій улюблений старосвітський килимок, грубий і пружний, паче матрац. Фуньо гупнув об килимок, аж стіни задвигтіли. Він посунувся вздовж стіни, якось дивно, блаженно посміхаючись. Моргнув до мене масним очком, ніби кажучи, що хоче ще.

Але з Ганки було вже цього досить.

– Що ви йому дали?

Замість мене відповів сам Фуньо! Він зірвався на ноги, опритомнілий і веселенький. Ще раз чхнув і знову вдарився об стіну, аж з-під килимка висипалася добра пригорща тиньку.

– Він дав мені життя! – заволав Фуньо. – Я знову живу повнокровним життям! Ні! Не кажи, що це було! Я сам скажу! Ти зберіг рецепт мого старенького татуся! Дай мені тільки щось випити, бо в горлі страшенно пече від цього «тютюну» з перцю!

– Перець? Невже? Хіба можна? – стривожилась Ганка.

– Можна, – запевнив Фуньо. – Не такі речі вживали. Візьмеш у нього рецепта. Нарешті закінчиться моя ранкова «летаргія». Можна?

– Безперечно, можна, – підтвердив магістр. – У вас, пане режисере, горло таке запечене, як верблюд.

«Тютюн» з перцю, який я приготував, мав ще раз сильно струсонути Фуня. Та цього разу обидва брати, я і магістр (біля колін) якось утримали Фуня в рівновазі.

– Може, це справді здоровий засіб, за допомогою якого можна будити вранці мою бідну крихітку, – прошепотіла зворушена Танка, а я подивився на неї тупими волячими очима.

Бо хіба можна збагнути таку складну таємницю: чому ця гарненька дівчина називає «своєю бідною крихіткою» оце незрозуміле схрещення тримача для парасолів з п'яним тапіром? Незбагненні дороги жіночих почуттів. Мені лишалося хіба що співчутливо зітхнути. Та не встиг я й зітхнути, як Фуня почало вже підкидати. На щастя, брати Кошмарик вистрибнули йому на карк, а магістр Діонізій стиснув йому носа плоскогубцями. І цього разу якось обійшлося.

– Фуню, – сказав я суворо. – Ти перестанеш чи ні?

– Перестану! Три слова честі в чисельнику, а благородне слово в називному відмінку. При умові, що о…о…о…

– Магістре! – вигукнув Ярек, знову вистрибуючи Фуневі на карк.

Ганка затулила руками обличчя. Плоскогубці були вже на місці.

– Фуню, – спитав я, – що зробити, щоб ти заспокоївся?

– Дати мені відбазу дезебта, – прогугнявив він, весело поблискуючи очицями.

Я здригнувся. Може, перець проник Фуневі в мозок? Що ж робити? Що ж тоді? Тоді вже скінчився б один і другий кошмарик, а почався б нелюдський кошмар.

– Пані Ганко, – шепнув я. – Що цей бідолаха каже?

– Ви не зрозуміли? – мило здивувалась вона. – Він сказав, що відразу перестане, коли ви дасте йому рецепта.

– Трохи дивно.

– Дивно? Цікаво, як би ви говорили з плоскогубцями на носі.

– Що правда, то правда.

Тим часом Фуневі пощастило вирватись від опікунів. Легеньке «апчхи» винесло його на стіл, і Фуньо, як соліст із ансамблю «Мазовше», утнув голубка.

– Оце розвага! – вереснув він.

– Яка розвага? – спитала Ганка таким тоном, що Фуньо Прекрасний через секунду сидів уже на своєму стільці і вдавав, ніби взагалі нічого не знає. В мене самого мороз пробіг поза шкірою. Щоб заспокоїтись, я взяв блокнот і в глибокій тиші, такій глибокій, що чути було шурхотіння пера по папері, виписав рецепта (на дві частини китайського перцю по одній частині бенгальського і дрібної болгарської паприки). Подав його Фуневі, який уже ладен був вигукнути: «Оце розвага!», якби на нього не сикнула Ганка. А слідом за нею, встаючи зі стільця, я так глянув на Фуня, що його відстовбурчені вуха прилягли до голови, а кінчик носа побілів, Я подивився на решту присутніх: уважні погляди, серйозні обличчя. Дуже добре.

Я постукав ручкою по столі.

– Попереджую! – мовив я. – Жодної розваги не буде, розваги скінчилися. Починається важка робота, яку можна сприймати з почуттям гумору, але аж ніяк не легковажно. Розпочинаємо дуже важливу нараду про так звані «Кольорові димарі», а також про операцію під назвою «Кольорова Вісла», Дозволю собі, як найстарший, хоч я й небагато що знаю, призначити себе керівником. Хто проти? Немає. Хто утримався? Немає. Отож, – я надувся, як стара ропуха, – дякую, дякую і ще раз дякую представникам мистецтв, що зібралися тут, найсердечніше дякую.

– А я найсердечніше прошу, – загув магістр Діонізій

Гібридон, – найсердечніше прошу.

– А я дякую, – блаженно всміхнувся я, – найсердечніше!

– А я вже остаточно прошу! – загарчав магістр, аж у нього іскри посипалися з вушей. – Прошу найсердечніше… тьху, хай йому біс з тією сердечністю… отож я найсердеч… тьху… тобто я найсерйозніше прошу, щоб наш безцінний керівник далі лив воду і розпатякував. Розпатякував, як промовець, котрий щось плете, бо його не слухають. А не слухають його, бо він плете.

В мене є досвід, і хоч я, власне, не вмію ані ображатись, ані гніватись, зате вмію вдавати. Залежно, що й коли. Зараз я настроїв голос на генеральський бас і зненацька гупнув кулаком об стіл.

– Тиша! – вигукнув я, аж луна пішла. – Повторюю: спокій і тиша!

І справді – зробилося дуже тихо. Так тихо, що я підслухав думки Фуня, який, на противагу до тих, що думали вголос, думає майже пошепки. «Я це розумію. Цього варто було б навчитись: холоднокровно влаштовувати гучні скандали. Це гарний спосіб».

Цієї миті пані Ганка підозріливо подивилась на свого чоловіка, потім на мене. Та в мене є досвід. Коли стало тихо, я змінив вираз обличчя з грізного на дуже приязний.

– Мої любі,– озвався я, – нашу нараду відкрито. Тепер перерахую питання порядку денного. По-перше, з'ясування справи «Кольорових димарів», а також «Кольорової Вісли». По-друге, кожного з присутніх запрошую до складання попередніх проектів, які стосуються дальших дій. Принагідно пояснюю, що ніхто з нас не повинен дотримуватись якоїсь установленої послідовності. Як відомо, не досить уміти почати з початку, щоб закінчити в кінці. Я вважаю, що той, хто не знає, який має бути кінець, не зможе добре почати. Тому треба часом почати з кінця, щоб закінчити початком. Це питання таланту.

Фуньо підняв руку. Я надав йому слово.

– Якщо йдеться про талант, – промовив він, – то саме таким способом я роблю фільми. Наприклад, тут частина середини, потім кінець, далі решта середини і в кінці початок. Тільки так!

– А зараз, любий, – шепнула Танка, – ти робитимеш так або інакше. Може, навіть від початку до кінця. Зрозуміло?

– Але ж, Ганнусю! – вигукнув Фуньо.

– Але ж, Фуню! – вереснув я. – Хіба я дав тобі слово? Фуньо почав белькотіти якісь вибачення, коли зненацька попросив слова магістр. Я, незважаючи на обурення Фуня, заткнув йому рота Ганчиною косинкою і надав слово магістрові.

Магістр поводився якось дивно. Спершу він приклав палець до губів, наказуючи всім мовчати, потім закотив рукава аж під пахву, витягнув горизонтально руку й почав на ній висвітлювати слово по слову. Хто не вірить, може зателефонувати до самого магістра (номер 978651). А техніка ця відома. Багато редакцій ранкових газет мають на своїх будинках вечірні «світляні видання». Вони побудовані на принципі світляних спортивних табло. На фронтоні будинку монтують багато рядів електричних лампочок, які то спалахують, то гаснуть, утворюючи літери; літери сполучаються в слова, тобто в найновіші повідомлення.

На руці в магістра не було лампочок. Більше того! На руці, яка раптом стала темною, він висвітлював слово по слову схожим на неонове, але набагато м'якшим світлом. Він висвітлив виразний і чіткий напис:

«Увага! Хтось нас підслуховує, а інші нас винюхують. Діє одне людське вухо і два собачі носи. Нехай господар перевірить, у чому справа!»

Всі присутні подивились на мене. З обуренням! А я похнюпився.

Те, що хтось нас винюхує і буде винюхувати, я знав з самого початку. І повинен був попередити, що в квартирі є два дуже цікаві собаки, хоча вони вміють зберігати таємниці.

Зате я забув, що бабуся запланувала собі на сьогодні скласти і впорядкувати книжки у вітальні. Про цю загрозу я якось забув, бо й так уся родина знає, що коли бабуся Ірена щось вирішить зробити, її не зупиниш ніяким чином, ніякими аргументами. Ми певні, що її не стримала б навіть ухвала сейму. Більше того, ухвала Ради Безпеки чи рішення Організації Об'єднаних Націй небагато допомогли б. Те, що вирішено, буде виконано, – і нікому немає до цього діла. Легко сказати – нікому немає до цього діла. Так може говорити той, кого це не обходить. Той, хто, наприклад, бавиться в Австралії з маленьким кенгуру й не має жодного уявлення, що певною мірою ходить вниз головою.

Але я не ходжу вниз головою, і мене дуже обходять дві речі. По-перше, те, що бабуся стоїть на триметровій драбині. По-друге, таємна нарада в моєму домі.

Магістрів переполох свідчив про те, що бабуся вже порається у вітальні, а це означає, що жінка вісімдесяти п'яти років вибралась па досить високу домашню драбину, щоб витерти пил з річних комплектів журналів «Діалог» і «Творчість», які лежать на найвищій книжковій полиці. Знову! Всього через три місяці! Я мовчав, бо, заплющивши очі, побачив бабусю на найвищому щаблі драбини, собак, які обнюхують усе, що тільки можна, – і в мене потемніло в очах: як застрахувати бабусю-альпіністку? Я німію від страху, а вона насвистує собі вальс Шопена!

До того ж, бабуся має одну особливу рису, яку я частково успадкував. А саме: лівим вухом вона чує в чотири рази краще, ніж правим, а правим чує цілком нормально. А якщо магістр зняв переполох, то це означає, що бабуся вже кілька хвилин стояла, повернувшись до нас лівим вухом, і чула кожне наше слово. Незважаючи ні на що, треба вживати якихось заходів. Незважаючи на родинні стосунки! Я простягнув руку до друкарської машинки, що стояла на жінчиному письмовому столі, й вистукав на ній одним пальцем (бо не люблю й не вмію інакше друкувати па машинці) таке:

 
«Вибачте! Я забув, що бабуся вже почала (згідно з своїм тижневим планом) витирати пил з книжок у вітальні. Повинен сказати, що в неї ліве вухо діє, як найчутливіший мікрофон. Що ж до обнюхування, то це не страшно. Наші собаки небалакучі. Крім того, вони домашні, отже, вміють тримати таємницю».
 

Мою інформацію було сприйнято стримано. Тільки в Ярека й Марека весело блиснули двокольорові оченята. Зате в мене, мабуть, була така весела фізіономія, як у розбійника під шибеницею.

Ярек нахилився до Ганки і щось сказав пошепки. Фуньо враз значущо й ревниво закашляв, але Танка не звернула на нього уваги. За хвилину вона озвалася своїм звучним голосом, наче зовсім не розчула Фуня або навіть не помітила.

– Дорогий пане Єжи! Мене дивує одна річ. Справді, ще досить рано, й ми недавно поснідали. Однак уже час було б випити якоїсь кави або чаю. Чи ж не так?

Я саме повернувся лівим вухом у бік сусідньої кімнати, двері з якої вели до вітальні. За тими дверима я зненацька почув швидке деркотіння, так ніби хтось тягнув паличкою по паркані. Потім уже всі почули голосний стукіт, змішаний з гавканням Ренні й писком переляканої Массумі. Наступна секунда тяглась для мене майже сто годин. Але вже за мить залунав задиристий стукіт жіночих підборів. Ух! Я промовив уголос:

– Ух! Ще раз пощастило.

– Що «ще раз пощастило»? – спитав магістр. Я зітхнув.

– П'ять років тому лікарі заборонили бабусі спускатися з Каспрової вершини і навіть, що її особливо сердило, з Носаля й Губалувки[13]13
  Носаль, Губалувка – підвищення в Татрах; найпопулярніше в Польщі місце відпочинку й лижного спорту.


[Закрыть]. Тоді вона образилась на лижви, на лікарів і на гори разом із альпінізмом. Переключилась на море. Плавав! І як плаває! Спробуйте виграти в неї чотириста метрів вільним стилем. Я вмію плавати, але не з жінками, тому що бабуся, дружина й дочка переганяють мене як хочуть і будь-яким стилем на дистанції до двохсот метрів. Після двохсот метрів я плаваю краще.

– Все це дуже мило й приємно, проте ми запитували: «Що, ще раз пощастило?» Може, бабуся влаштувала собі в вітальні плавальний басейн і плаває двісті метрів вільним стилем? – засміявся Фуньо голоском стоноги, яка курить марихуану.

Брати Кошмарик злегка посміхнулись, та, мабуть, не з приводу бабусі. Ганка засміялась разом із Фунем. Ми з магістром подивились один на одного. Мої півкулі зовсім притихли, в голові в магістра теж наче щось зупинилось. Ми обидва злегка почервоніли, злегка посиніли. Обидва наче трошки зіщулились. Зненацька всі замовкли.

Двері до вітальні розпахнулися. На порозі стала бабуся з холоднувато-ввічливим виразом обличчя, обабіч неї стояли собаки з ввічливо-розбійницькими мінами на своїх породистих мордах.

Зупинившись на порозі, бабуся так пильно подивилась, на нас, що всі ми замовкли. Потім вона швидкими, бадьорими кроками перейшла через мою кімнату до кімнати, де ми сиділи. Стукіт її черевичків супроводжувало тихе, але насправді грізне шурхотіння собачих кігтів по паркету.

Та ось вона підійшла ближче й, посміхаючись, ще раз дуже уважно оглянула нас, ніби хотіла почастувати наваром зілля для печінки. Ніхто не порушував тиші, тому що бабуся тільки посміхалась, зате собаки дуже красномовно зиркнули одне на одного. «Візьмемо їх на зуб?» – засопіла Массумі. «Поки що вдаваймо, наче нас тут немає», – пирхнув Решті. А мої мозкові півкулі мовчали, наче закляті.

– Миле товариство, – обізвалася нарешті бабуся. – Мимоволі я почула… я зовсім не підслуховувала… тільки почула, що моя дорога дитина ще не навчилась запитувати своїх гостей, хто з них хоче кави, хто – чаю чи соку. Я зроблю це сама, а молоді люди допоможуть мені принести. Що ж до купання у вітальні і в балії, то я викликаю пана Фуня на маленьке спортивне змагання, хоч мій син цього не любить. Викликаю вас, пане Фуню, з'їхати по драбині!

Фуньо трохи зблід, борлак у нього застрибав, як білка.

– А-але ж, ша-ша-новна пані… Й-й-й-я? В розмову втрутилась Ганка.

– Шановна пані Ірено, – мовила вона, вклоняючись бабусі, яка за це всміхнулася їй, – мій Фуньо, повірте мені, з дитинства страшенно боїться драбин. Точніше кажучи…

Цієї миті сталося щось ясне й цілком зрозуміле для нас, але зовсім незрозуміле й несподіване для бабусі. Придивляючись до кожного з присутніх, вона вкінці натрапила на голову магістра Діонізія Гібридона Вернигори, яка ледь виднілась над поверхнею столу. Ренні загарчав пошепки: «Ти бачиш цього малюка з бородою? Підозріло». – «Ех, – зітхнула Массумі,– тепер усі носять бороди». Але бабусин голос, коли вона звернулась до магістра Діонізія, звучав уже зовсім звичайно.

– Ах, ласкавий пане… прошу вас, не соромтеся. Цей стіл для вас ніби трохи зависокий. Може, вам зручніше буде встати?

– Але ж, вельмишановна пані… дозвольте відрекомендуватись: магістр Діонізій Гібридон Вернигора.

– Дуже приємно. Отже…

– Отже, я хотів би пояснити вам, що я зараз стою.

– Ви стоїте? – спитала глухим голосом бабуся. – На чому ви стоїте?

– На стільці й двох томах енциклопедії.

– Пане магістре, ви, мабуть, хочете переконати мене, що гномики є на світі.

– Ні, шановна пані бабусю. Я прибув сюди з іншою метою.

– А як ви сюди прибули?

– В невеликій дорожній сумці.

– Як що… вибачте, як хто?

– Певною мірою я прибув сюди як гном. І ніхто з цього не здивувався. Людська уява безмежна.

– Мене дуже радує, пане магістре, – нарешті посміхнулась бабуся, – ваше прихильне ставлення до людської уяви. І будь ласка, скажіть мені відверто, чи взагалі гноми можуть повірити в існування людини?

– Звичайно, тільки за однієї умови.

– За якої?

– Що ті гноми існують.

– Браво, магістре! Ви мене переконали. І саме вас я попрошу допомогти мені. Отже, хто бажає кави? Хто – чаю? Хто – помаранчевого соку? Дякую. Здається, я точно запам'ятала. Запам'ятала, що пан режисер боїться змагатися з вісімдесятип'ятирічною жінкою в з'їжджанні з драбини. Тому, дорогий магістре, будь ласка, ходімо зі мною. Ваші очі подібні до золотоочки, а золотоочка – надзвичайно гарне створіння!

Магістр аж почервонів від утіхи, вклонився, легко зістрибнув зі стільця і пішов слідом за бабусею, а за ними – собаки.

Зате Фуньо, в якого ще трохи тремтіли руки, спитав ображено:

– Хіба я винен, що боюся саме драбини? Я був у Альпах, до того ж із камерою на шиї. В Андах був! З Ганею ми познайомились на Кавказі, на висоті п'ять тисяч шістсот метрів.

– За тридцять три метри від вершини Ельбрусу, – додала Ганка.

– А драбини боюсь, – закінчив Фуньо. – Будь-якої?

– Будь-якої.

– З лікарями радилися?

– Із ста вісімнадцятьма лікарями! І вони нічого не сказали! А я наче ідіот: до п'яти метрів угору страшенно боюсь висоти. А після п'яти метрів до десяти тисяч метрів… хоч вище обрію злітай! Почуваю себе, як інтелігентний метеорологічний балон.