Текст книги "Брати Кошмарик, Магістр і я"

Автор книги: Ежи Брошкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

І вирішив, що пора припинити балаканину. Не дозволю їм більше нічого сказати: спершу нехай вони пояснять мені, чому й навіщо зацікавились моєю особою і послали по мене цього підозрілого гнома.

– Друзі! – сказав я і відчув, що це найбільш підходяще слово, що саме так я вже про них думаю. А вони? Обличчя в них проясніли, очі заблищали.

– Дорогі друзі! – повторив я, глянувши, на свій великий подив, і на магістра Вернигору. – Заявляю, що не дозволю вам і слова промовити, доки не дізнаюся, навіщо й з якою метою ви заманили мене сюди.

Магістр прокинувся, молодцювато потер руки, всі троє перезирнулись і, як на команду, кивнули головами.

– Отже, слухаю, – додав я суворо, але одразу ми всі четверо посміхнулись один одному.

Ярек узяв мене під руку і підвів до краю верхнього майданчика пагорба.

– Тут немає чого багато слухати, – сказав він. – Спершу треба подивитись. Але, як відомо, пане Єжи, подивитись – це замало, треба добре придивитись. Та й цього ще замало, насамперед треба збагнути те, що побачив.

– Придивляюсь, – мовив я.

– Бачу, – сказав він.

– Розумію, – освідчив я.

Перед нами, в долині Вісли, лежав Краків. Ранкове сонце майже розсіяло туман, тільки у вузьких завулках і понад берегом видніли його бурі залишки. Туман зробився прозорим. Більше того! Могло здатися, що він зовсім зник, всотався в мури, в зелень бульварів і парків. Але це був обман, хитре причаювання. Чудову панораму Старого Міста почали вкривати, ніби прозора пліснява, синя райдуга вихлопних газів, серпанки жовтого й зеленого туману, запона сірого диму. Старі гарні мури втратили чистоту обрисів, нові світлі квартали потемніли. Сонце стояло вже майже в зеніті. О цій порі важко дихати і серед такої ніби прозорої імли.

– Що ви знаєте, бачите й розумієте? – спитав пунктуальний Марек.

Якусь мить я вагався, чи розповідати їм про мого приятеля Тадека. Ще в школі ми прозивали його Птахом. Він ні про що так не мріяв, як про літання, авіацію, польоти й перельоти – і став пілотом швидше, ніж сподівався. Він налітав п'ять годин, коли вибухнула війна. Гітлерівці спалили його літак. Але Птах умів махати крильми. Через Угорщину і Францію він дістався до Англії. Саме тоді починалась велика повітряна битва за Англію. Птах збив шістнадцять фриців, відвоював чисте небо над Лондоном. Двічі він горів, тричі був поранений. Коли закінчилась війна, він був іще зовсім молодим, але хворим. Серце, підвищений кров'яний тиск… Настала осінь 1952 року. Над Лондоном повис туман, нерухомий, холодний туман. Він стояв над містом понад три тижні. Лондонське небо протягом тих тижнів, година за годиною, просякало сажею, вихлопними газами, димом і пилом сотень фабрик, димом десятків тисяч англійських камінів. Туман у лондонському небі перетворювався на отруту. І вона за два тижні вбила більше чотирьох тисяч людей, серед них був і Птах. Він воював за спокійне небо над Лондоном. І завоював його. А чим усе закінчилось? Отруєний туман у лондонському небі вбив нашого Птаха. Чи варто розповісти їм про нього?

Я вирішив, що варто.

– Послухайте, хлопці, – почав я. – Мені хочеться розказати вам про одного мого приятеля, якого ще в школі ми прозвали Птахом.

Брати Кошмарик швидко й ніби значливо перезирнулись. Мовчки чекали, магістр заплющив очі, сперся підборіддям на руку.

Я розповідав кілька хвилин, у загальних рисах. Потім запитав, чи вони зрозуміли смисл цієї невеселої оповіді.

Тепер усі троє дивились на мене пильно і з повагою. Ярек узяв мене за руку.

– Пане Єжи, ми цю історію знаємо й давно розуміємо її смисл.

– Звідки? – здивувався я. – Я писав про неї, але не друкував.

– Майор Птах був дядьком нашої мами, – сказав Марек.

– Зрозуміло, – шепнув я.

Запала довга мовчанка.

– Тепер я краще розумію, – повторив я, – чому ви вирішили зайнятись димами, сажею, отрутами, які, мов хижі шуліки, кружляють над містом.

– Зайнятися, – глузливо засміявся магістр Вернигора. – Це не те слово.

– Магістре! – різко сказав Ярек. – Тема розмови надто серйозна для зубоскальства.

Магістр образився й відійшов убік.

– Пане Єжи, – мовив дуже шанобливо Марек. – Ми вирішили оголосити війну цьому лихові наших часів.

– Хочу зауважити, – додав Ярек, – що, посилаючись на історичне порівняння, сучасні тумани, дими, вихлопні гази можна сміливо назвати «моровицею двадцятого століття».

– Дуже влучне визначення, – погодився я. – Але чи не забагато гучних слів уживаєте, хлопці? Війну оголосити легко, але як її вести? Існує велика різниця між ковбойським фільмом і будь-якою справжньою війною.

– Ми знаємо різницю між ковбойським фільмом і війною, – роздратовано сказав Ярек. – Тільки мені здається, що ви недооцінюєте ані братів Кошмарик, ані магістра Діонізія Гібридона Вернигори, ані, зрештою, наших спільних можливостей. Чи ви, наприклад, замислювалися, ким насправді є магістр, його дев'ятнадцять факультетів, чотири зацікавлення і двадцять сім інших умінь? У нього дуже сумирний вигляд, але я не раджу легковажно ставитись до магістра.

– Я теж, – ледь посміхнувся Марек.

– Насамперед я не раджу, – заявив магістр.

– Ви що ж, стаєте таким сильним, пане Діонізію? – приязно, але ще з більшою пошаною всміхнувся я до магістра.

– Він сильний, – буркнув Марек. – Ще й дуже.

– Скажу вам тільки, пане Єжи, – мовив магістр, – що мої механічні й динамічні можливості у багато разів більші, ніж інтелектуальні. Хоч і ці останні немалі й непересічні.

– За сприятливих обставин, – засміявся Марек, – наш любий магістр може зупинити на ходу товарний поїзд, що складається з п'ятдесятитонного електровоза й тридцяти двадцятип'ятитонних вагонів. Поїзд, який рухається зі швидкістю п'ятдесяти кілометрів на годину.

Я подивився на Ярека, як на ідіота, – і раптом! Раптом зрозумів, що ніхто мене не обдурює. Серце втретє підкотилося мені до горла, а в голові знову залунали дзвони. Я глянув на Марека, на магістра і знову на Ярека.

– Мій брат, – докінчив посміхаючись Ярек, – дуже здібний конструктор.

Чогось схожого я сподівався вже під час своєї першої розмови з магістром. Сподівався, припускав. Слово честі! Навіть підсвідомо підготувався до цієї хвилини. Але одна річ – припускати, а зовсім інша – бути впевненим. Навпроти мене, сягаючи головою моїх колін, стояло перевдягнене гномом незвичайне й дуже симпатичне створіння. Щось на зразок Кошалика-Опалика чи Божевільного Капелюшника. Його можна було запросити на морозиво або показати в дитячому садку. Воно могло б виступити в театрі «Гротеск»[8]8
  Ляльковий театр у Кракові.


[Закрыть]. А виявляється, що цей сивобородий малюк, який має знання на дев'ятнадцять університетсько-політехнічних магістерських дипломів, добре вчепившись, може зупинити поїзд, що рухається зі швидкістю п'ятдесяти кілометрів на годину й складається з п'ятдесятитонного локомотива і кількох двадцяти-п'ятитонних вагонів. Як обрахувати цю силу? Скільки це буде дин? Боже мій! Я відчув себе, наче бовдур, якого викликали до дошки відповідати, а він нічогісінько не тямить.

– Отже, – белькотів я, – отже… магістр… отже, магістр є…

– Так, – перервав мої страждання Марек. – Ви не помилилися. Магістр – це багатофункціональний автомат з найбільшим об'ємом запам'ятовування даних і оперування ними, з найбільшою можливою механічною силою і… що найважливіше… з умінням самопристосовуватись до певних обставин. Ви вірите цьому?

– Вірю, – шепнув я, злегка затремтівши.

– Вам холодно?

– Ні. Я просто так тремчу.

– Адже вітру немає.

– Однак, – признався я, – в голові в мене протяг.

– Чому ж це так?

– Ну, – пояснив я вже більш упевнено, – я пробую самопристосуватись до обставин.

– Дуже доречно.

І вся трійка вибухнула гучним реготом. А я зненацька розгнівався й тупнув ногою.

– Будь ласка, зараз же поясніть мені,– вигукнув я, – чому такий чудовий механізм ви запакували у вбрання гнома?!

– По-перше, – сказав магістр, – тому, що я так захотів.

– По-друге, – засміявся Ярек, – щоб було смішно. А насамперед…

– Що насамперед? – спитав я, ще не зовсім отямившись. Ярек споважнів, очі в нього блиснули, наче у вовка.

– Насамперед, – відповів він, – ми повинні були подбати про те, щоб замаскувати зброю, яку сконструював Марек. Ми досконало знаємо різницю між стріляниною на екрані в якомусь ковбойському фільмі й між кампанією, яку ми хочемо розпочати. Магістр Діонізій – не єдина зброя, яку ми маємо в своєму розпорядженні, але, безперечно, наймогутніша. Її слід було якось добре замаскувати.

– Мені надзвичайно подобається таке маскування, – признався магістр, дивлячись мені в очі. – А вам ні?

– Ах, звичайно, так! – закричав я. – Мені страшенно подобається. Але…

– Але що?

– Але, – я знову звернувся до Марека і Ярека, – нам треба ще з'ясувати дві справи. По-перше, який сучасний стан знань і вміння братів Кошмарик? І по-друге, чим я зможу бути вам корисним у бойовій кампанії, яку ми намірюємось розпочати.

– Вибачте, – втрутився магістр. – На відстані тисячі двохсот одинадцяти метрів у дану хвилину перебуває передовий загін шкільної екскурсії, яка прямує на наш пагорб.

Дві секунди він прислухався.

– Де ми заховаємось? – запитав я.

– Тут неподалік є паш улюблений гайок. Берези, вільхи, ліщина, багато пташок.

– Ходімо! – вирішив Ярек.

Ми попідводились із наших стільчиків з павутини. Марек склав їх і ввіпхнув до бічної кишені куртки.

Магістр трьома рухами вивернув навиворіт ковпак і кирею, які тепер стали схожі на вбрання парашутиста. Він рушив перший, і вже через секунду його не стало видно.

Ми поволі спускалися, сонце пригрівало все дужче. У мене пересохло в роті. Я разів зо два ковтнув слину, мріючи про ковток якого-небудь прохолодного фруктового соку.

Ярек усміхнувся.

– Ще хвилинку потерпіть, пане Єжи. Коли прийдемо в гайок, там знайдеться щось випити. А також і перекусити. Чи ж не так, любий брате?

Марек не подивився на годинник, а притулив його до вуха.

– Другий сніданок, – промовив він, – уже взяв старт. Магістр направляє його в пункт приземлення.

– Про що ви говорите, хлопці? – вигукнув я, витираючи холодний піт із лоба. – Я чув щось про мандрівні нирки. Але про мандрівні сніданки?

– Людина вчиться все життя, – підтвердив Марек, а Ярек (наче для того, щоб не дати Марекові докінчити: «і дурною вмирає») швидко втрутився:

– Ви самі запитували, який сучасний стан наших знань. Ми показали вам магістра, а зараз покажемо сніданок, що літає.

– Сьогодні багато людей тиняється в ліску, – зауважив Марек. – Це заважає магістрові спрямовувати наш «Нелок» між кронами дерев.

Ми вже спустилися з пагорба й попрямували ледь помітною стежкою в глиб лісу.

– А що це таке «Нелок»? – спитав я.

– Назва чи предмет? – відповів запитанням на запитання Ярек.

– І назва, і предмет.

– Назва – це дотеп, – відповів Марек.

– Щиро кажучи, такий собі,– зітхнув молодший брат. Марек похитав головою.

– У тебе монополія на гарні дотепи?

– Ближче до теми, – перебив я. Ярек ввічливо кивнув головою.

– Це скорочена назва: нерозпізнаний літаючий об'єкт. Тобто «Нело».

До неї ми додали літеру «К», від «Кошмарик». Отже, повна назва звучить так: «Нерозпізнаний літаючий об'єкт «Кошмарик».

Цього було вже мені досить. Я зупинився. Став так, щоб бачити перед собою обох братів. Мене знову охопила злість, що я чогось не розумію і щось перевершує мої сподівання.

– Шановні генії! – сказав я. – Незрівнянні й чудові брати Кошмарик! Вас двоє, а я один. Я старший від вас, більше стомлений і маю зайву вагу. Проте ви хочете поглузувати з мене, запевнити, що виробляєте літаючі блюдця фірми Кошмарик? Обережно, бо я вас битиму.

Ярек і Марек засміялись.

– Пане Єжи! По-перше, ніяких бійок. Магістр, до речі, є оборонним автоматом і за десять секунд міг би відлупцювати вас. Але навіщо? Ніхто не збирається робити з вас посміховисько, і ніхто не виробляє літаючих блюдець.

– То що ж це за «Нелок»? Місячна корова чи літаючі біфштекси?

– Будь ласка, – Ярек показав пальцем на крони березового гайка, на галявині якого ми зупинились. – Оце наш Нерозпізнаний літаючий об'єкт «Кошмарик», скорочено «Нелок», любий пане Єжи.

Я глянув угору. По суті, я мав би знову почати скаржитись на своє серце і якісь невідомі дзвони, на те, що мені перехопило подих і пересохло в роті. Однак не скаржився. Перш ніж глянути вгору, я довго прислухався до Ярекового голосу і вдивлявся йому в очі. Мені важко було збагнути, що відбувалося. Безперечно, я чув слова і їхній зміст. Та водночас мені здавалося, ніби між Яреком і мною точилася розмова, і юнак остаточно переконав «любого пана Єжи», що вже годі будь із чого дивуватись, бо сьогодні сталася тільки одна незвичайна й дивна подія. А саме – дружба з першого погляду! Дружба між ними і мною, між стомленим літнім чоловіком і двома чотирнадцятирічними хлопчаками, між чоловіком, який пише (багато років і не без певних зусиль), і «фірмою» всебічно геніальних братів Кошмарик.

Власне, тому я зовсім не здивувався, побачивши над кронами дерев типовий нерозпізнаний літаючий об'єкт, – літаючу тарілку діаметром близько двох метрів, яка кольором трошки скидалась на ясну хмарку в чистому небі. Вона поволі, плавно опускалась на середину галявини, якраз на парашутистський ковпак магістра Вернигори, але за три дециметри від того ковпака спинилась. Випустила з себе чотири телескопні ноги й сіла на траву. Магістр під її прикриттям знову змінив убрання на куховарський ковпак, білий кітель і білі пантофлі. Марек розставив крісла, а «Нелок» розсунув свою верхню кришку. Магістр одним стрибком опинився на поверхні літаючої тарілки, точніше, столу, і почав із різних припасів готувати сніданок. Отже…

Ні. Пробачте, будь ласка, але час біжить так швидко, що я не можу розповідати про той другий сніданок, який можна було б назвати справжнім бенкетом для справжніх вимогливих гурманів. Я не вимогливий. Тільки побоююсь, що під час того лісового сніданку на траві моя зайва вага помітно збільшилась. Тому краще змінити тему розмови. Точніше, повернутися до головних справ.

Власне кажучи, я вже досить багато дізнався про можливості й здібності братів Кошмарик і з певним довір'ям міг прийняти запрошення співробітничати з ними. Що мені ще в усьому цьому сподобалось? Коли ми почали снідати, Ярек сказав, що батьки не згодилися, щоб їхні геніальні нащадки не ходили до школи. Від дитячого садка вони їх поблажливо звільнили. Але потім треба було день за днем, рік за роком висиджувати всі класи. Братики опрацьовували вже програми університету й політехнічного інституту, а на уроці арифметики вчителька запитувала: «Чому дорівнює сімнадцять додати дев'ятнадцять?» Тоді більш слабий в математиці Ярек розважався тим, що підносив ці обидва числа до третього, п'ятого і сьомого ступеня, а більш сильний у математиці Марен розмірковував над окремими проблемами з загальної теорії чисел. Більше того, з першого класу неповної середньої школи й до сьогоднішнього дня брати К. – на вимогу батьків – поводилися дуже стримано. В основному вони вчилися на скромні четвірки, а не на п'ятірки, що зрештою іноді бувало для них важче, ніж розв'язати якусь найскладнішу проблему з фізики чи з біології. Так само важко, як, скажімо, примушувати антилопу, щоб у перегонах на одну милю зі слимаком вона програла. А якщо вже обігнала, то лише на крок.

Магістр, слухаючи такі болісні зізнання, дуже втішався й зовсім цього не приховував. Часом він поводився майже непристойно, а обоє хлопців ставились до нього надзвичайно терпляче. Марен разів зо два сердито блиснув очима, але Ярек одразу розрядив обстановку. Я вирішив дізнатися, в чому справа. Оця терплячість, справжня терплячість і справжня скромність фірми «Брати Кошмарик» все ще були для мене своєрідною загадкою. А ми ж усі троє поставили собі завдання – якнайшвидше і якнайкраще пізнати один одного. Я вже пересвідчився, що вони знають про мене чимало. Напевно, багато прочитали з того, що я написав. Байдуже, чи сподобалося воно їм, чи ні. Важливо інше: той, хто пише книжки, пише собі й пише про себе. Уважний читач збагне цю правду, хоч би як автор намагався її приховати. Я про них теж уже багато знав. Мабуть, більше, ніж вони гадали. В мене лишилося тільки одне важливе запитання, яке я хотів їм поставити, але не руба.

Сніданок закінчився. Магістр частував мене надзвичайно смачним морозивом. У кронах беріз і вільх уперше того дня зашумів прохолодний повів вітру.

– Магістре, – сказав я, – ви на диво відважна особа. Він кивнув головою.

– Авжеж!

– Проте ви буваєте й нахабним.

– Ви так вважаєте?

– Я це бачу.

– Гм, – замислився магістр. – Напевно, ви не помиляєтесь. Я часом нахабно пристосовуюсь до обставин.

– А чому ви буваєте нахабним і в ставленні до шановних і поштивих братів Кошмарик?

– Ха-ха-ха! – засміявся він оперним басом. – У цьому вони самі винні. Я за це не відповідаю. Саме так вони мене запрограмували. Навіщо? А для того, щоб їм не паморочилося в голові.

Я звернувся до Марека і Ярека.

– Що ви на це скажете?

Марек засміявся і махнув рукою. Ярек теж засміявся, та одразу споважнів.

– З чого почати? – подумав він уголос. Марек помітно роздратувався.

– Якщо для тебе неважко, почни з початку.

– З початку нашої ери? Чи з пульсуючої теорії виникнення всесвіту?

Марек звернувся до мене:

– Ви маєте можливість спостерігати, як поводиться геній, вдаючи з себе кретина.

Ярек так зиркнув на брата й на усміхненого магістра, що зненацька запала глибока тиша.

– Не прикидайтесь наївними, любі мої,– пошепки сказав він. – Як відомо, кожна справа починається з чогось такого, що сталося раніше, тобто має свій початок. Наприклад, тітка Розалінда пішла в монастир, бо Ейнштейн відкрив теорію відносності. А Ейнштейн відкрив теорію відносності тому, що його мати вийшла заміж за пана Ейнштейна, замість того щоб піти в монастир.

– Ще трохи про Ейнштейна, – пробурмотів магістр, – і я теж піду в монастир.

– Дуже цікавий намір, – підтвердив я.

У Марека ввірвався терпець.

– Початок – не початок. Не мудруй. Почни з шостого класу й нашого бунту.

– Гаразд, любий братику. Отож, пане Єжи, сталося так: дізнавшися з газет і передач по радіо, що в більш ніж десяти країнах навчаються в університетах, головним чином на математичному й фізичному факультетах, наші ровесники і навіть молодші від нас генії, ми почали їм заздрити. Підняли бунт на нашому сімейному кораблі. Батько намагався нам розтлумачити, що ми в кращому становищі, бо можемо вивчати вдома, що нам подобається і як нам подобається. А ми в одну душу: ні й ні! П'ятирічний кореєць студіює математику в університеті в Сеулі, одинадцятирічний хлопець закінчує фізичний факультет в Ульяновську, дев'ятирічний закінчив хімічний факультет у Нансі… А ми що?

– І тоді мама, – розсміявся і Ярек, – сказала дослівно так: «Любі синочки! Я жінка гарна, розумна і в міру вередлива. В основному я визнаю ваше право на бунт і підтримуватиму його при одній умові (цієї миті тато делікатно запитав, чи мама випадково трошки не збожеволіла, але ми всі троє вдали, ніби нічого не почули). Отже, оскільки я жінка гарна й вередлива, – вела далі мама, – в мене є забаганка, несерйозна, досить смішна, проте її не дуже легко виконати. Яка саме? Ось послухайте. Я завжди любила гномів. Тому прошу вас зробити й запрограмувати самокеровану машину, тобто самонастроювану, яка мала б знання, що відповідають дипломам дев'ятнадцяти факультетів університету й політехнічного інституту; зріст її не повинен перевищувати двадцяти семи сантиметрів, а фізична сила має бути такою, щоб вона могла зупинити товарний поїзд середнього розміру.

Батько, слухаючи таке, аж плакав від сміху. Ми трохи замислились. А ще мама згадала про піднімання петельок на панчохах, квашення огірків і строчіння, після чого випровадила батька на далеку прогулянку, щоб дати нам змогу заспокоїтись.

– І ви заспокоїлись?

– Ні.

– А що?

– Ми затялись. А щоб ви знали, в нашій родині «затятись» уже протягом десяти поколінь означає більше, аніж, наприклад, підписання письмової угоди з дияволом. Ми пообіцяли й затялись, хоч це було нам не на руку, бо я саме вивчав «Критику чистого розуму» Канта, а Марек займався математичними проблемами. І зненацька від нас вимагають, щоб ми збудували мислячу і водночас діючу машину у вигляді, вибачте на слові, гнома з незвичайними людськими здібностями.

– Вибачте на слові? – Магістр розсердився і вдарив куховарським ковпаком прямісінько по останній порції морозива. – А я без вибачення підтверджую, що можу нарахувати, вибачте на слові, мільярди людей, які інтелектуально й фізично сягають мені ледве до кісточок.

– Це ясно й очевидно, – підтримав його Марек, – як і те, що катодні промені подібно до негативних зарядів рухаються перпендикулярно до магнітного поля.

– Мені дали слово, ти, негативний заряде! – розсердився Ярек. – Не перебивай! – І він звернувся до мене:

– Ви знаєте, що таке кібернетика?

– Та чув, – відповів я обережно.

– Отож-бо! Ми – також! Тоді, коли мама сказала нам про свою забаганку, ми ще тільки ледь стикалися з кібернетикою. Наступного дня, зваживши на наші прохання, батьки привезли нам близько ста п'ятдесяти кілограмів книжок і праць на тему кібернетичних машин, мислячих і звичайних роботів. Я зайнявся загальними темами, Марек – практичними. Принагідно ми вирішили трохи відігратись на нашій Вродливій, розумній Вередниці. Завдяки головним чином Марековим зусиллям вже через тиждень увесь дім почав потроху рухатись. Крісло само підставлялося, щоб на ньому сісти. Лампи самі засвічувались у сутінках. Вода з кранів сама починала текти, коли хто-небудь заходив до ванної кімнати. Калорифер самостійно регулював тепло. Диван, побачивши піжаму, сам стелив постіль, просто любо глянути. Телефон тупотів по квартирі, шукаючи того, до кого подзвонили. Через місяць життя стало страшним. Батьки збагнули, в чому полягає різниця між братами Кошмарик та справжнім кошмаром, і пригрозили: якщо ми не вгамуємо дім, вони кинуться у Віслу.

– З усього цього зрозуміло, що ми, насамперед Марек, були змушені вибратися з дому з нашою роботою. Я знайшов братові майстерню в таємному відгалуженні Драконової Ями… Ми електрифікували його, збудували верстати. Потім я повернувся до своїх занять і почав готувати програму для магістра (тоді ми ще називали його Вередуном), а Марек конструював його. Ми працювали, як ніколи доти. Хоча б для того, щоб показати Вродливій Вередниці, на що здатні її сини. Ми влізли в роботу по лікті, по шию, по вуха. Проте в нас нічого не виходило. Вже через три тижні збагнули, що мудра мама дала нам урок скромності. Але ми затялися. Моя робота почала поволі просуватись. У Марека справа йшла гірше.

– У мене був клопіт із розмірами, – пояснив Марек. – Я дістав завдання: гном двадцяти семи сантиметрів зросту. А ви знаєте, якого розміру ще кілька років тому була остання новинка – обчислювальна машина М-20?

– Ні, не знаю.

– То я вам скажу, – засміявся магістр. – Цей «малюк» був завбільшки, як велика гуральська хата з прибудованою стодолою і хлівом. При тому вона виконувала ледве двадцять тисяч операцій на секунду. Це несерйозно.

– Як для кого, – буркнув Марек.

– Тому нічого дивного, – засміявся Ярек, – що перша спроба…

– Будь ласка, не нагадуйте мені про ту дурну історію, – обурився магістр.

– Гаразд. Але факт залишається фактом: перша модель Вернигори, яку зробив Марек, мала вісім метрів зросту, важила три тонни й була страх яка ледача. Вона додавала зі швидкістю сто двадцять тисяч разів на секунду, зате ділити не хотіла. Друга модель була на два метри менша, але на три тонни важча, і, що найгірше, в неї регулярно бували напади музикальності. Замість того, щоб говорити, вона співала. Причому колоратурним сопрано.

– Я думав, що збожеволію, – признався Марек.

– Ми почали побоюватись за Марека, – зітхнув Ярек. – Він перестав спати, їсти, грати в теніса з мамою і в шахи з татом. Нарешті ми примусили його тиждень відпочити. Я навіть погрожував, що будемо знімати з нього пристріт… за рецептом благословенного Нонпареля з Гімільсбаха біля Брать диса… За цим рецептом виготовлялися ліки з суміші термічних нейтронів із швидкими.

– Я трохи злякався, – признався Марек. – У мене алергія на цю суміш. Ось спробуйте, наприклад, змішати частки полонію з берилієм і понюхати. У вас одразу ніс зробиться як чобіт. Тому я погодився відпочити.

– Вибачте, – озвався магістр. – Але недалеко від нас дві екскурсії. Неповна середня школа з Ланцкорони й слухачі журналістських курсів з Варшави… Журналісти займаються проблемою охорони природного середовища.

Мене зацікавив такий збіг обставин.

– А може б, і вони?

– Напевно ні,– відповіли в один голос брати Кошмарик.

– Чому?

– Подивіться на нас, – сказав Ярек. – Одна літаюча тарілка, один гном, двоє близнюків і так званий популярний літератор. Ви думаєте, що, побачивши нас, вони почнуть писати про охорону середовища?

– Магістре, – мовив Марек, – будь ласка, відішліть «Нелока». А ви віддайте стільці. Посідаймо на землі.

За хвилину магістр налагодив і відіслав «Нелока», а сам у парашутистському вбранні зник між ліщиною.

А Ярек вів далі:

– Бачите, пане Єжи, якби ви були, наприклад, тренером збірної футбольної команди, а ми – хокеїстами з «Підгал-ля», то журналісти одразу заходилися б писати десять репортажів і зробили б п'ятнадцять інтерв'ю. А тема охорони природи?.. Це привід для екскурсії. Та кому хочеться про це розповідати й писати? Одному з тисячі. Кого обходить, що люди, які дихають отруєним повітрям, усе частіше хворіють? Що чиста вода з водогонів зовсім не чиста. Що гинуть ліси. Що річки несуть косяки мертвої риби. Що купання в деяких озерах схоже на купання в міському каналі. Що…

– Досить, Яреку, – перебив його старший брат. – На все свій час. Спочатку розкажи до кінця магістрову історію, а тоді порозмовляємо про найважливіші справи.

Ярек кивнув головою.

Повз нас саме прийшла екскурсія – вісімнадцять молодих людей з проникливими очима й страшенно знудженим виразом на інтелігентних обличчях.

– Нам уже скоро час додому, – сказав Марек. – Яреку, говори.

– Отож, пане Єжи, – Ярек підняв угору палець, – ніколи по знаєш, що й для чого може придатись і хто кому може допомогти.

– Наприклад?

– Наприклад, Маренові допомогла «група сильних у лупцюванні».

– А це що таке?

– У школі на нашому поверсі навчалося п'ять четвертих класів. Пригадую, що ми тоді були теж у четвертому. З тих п'яти четвертих класів зібралася група з дванадцяти учнів. Так звана «група сильних». Вони всі й справді були дуже сильні, боляче били, руки в них – наче палиці, кулаки – завбільшки як ослячі копита, – і майже всі розумні, як осляче вухо. За винятком ватажка групи, всі вони були нікчемами. Чому вони звалися «групою сильних у лупцюванні»? Дуже просто. Тому що ця зграя робила що хотіла, з ким хотіла. Якби хлопчаки зібралися разом, вони змели б «сильних» у підземелля Старого Кракова. Але вони ще не розуміли, що треба діяти разом. Хто-небудь із «сильних» ловив хлопчаків по одному за вухо й питав: «Відлупцювати тебе, мікроорганізме?» І «мікроорганізми» робили все, що він їм наказував: віддавали йому гроші, найкращі авторучки, трамвайні квитки, сніданки тощо.

– А як ви до цього поставились?

– Ми ще не могли проявити себе. Тільки одного разу зробили їм попередження. Вже з рік тато займався з нами дзюдо. І коли двоє «сильних» у безлюдному місці зачепили Марека, він прийшов додому посміхаючись, а вони – плачучи.

– Наступного дня ватажок запросив нас до своєї групи. Ми нічого йому не відповіли. Він вибачився і змився. А ми сказали собі: з цим треба покінчити. Вирішили, що Марек на якийсь час облишить конструювати магістра. Я теж кілька днів перепочину від складання програми для пана Діонізія Вернигори. І ми разом натрапили на гарний атлас під назвою «Комахи». Які комахи? Ну хоча б, наприклад, комар, блощиця, золотоочка тощо. Всі гарненькі, маленькі й дуже в'їдливі. Ми промовили в один голос: гарненькі маленькі й дуже в'їдливі. В Марека відразу виникла цікава ідея.

– Саме так, – підтвердив Марен. – До того я помилявся. Почав робити Вернигору великим, щоб поступово його зменшувати. І що ж?

– І вийшла халтура, – промовила ліщина магістровим голосом.

– А тепер, будуючи всіх комах, я зрозумів, що від золотоочки поступово дійду до магістра.

– Не знаю, чи ви помітили, – втрутилась ліщина, – що мої очі мають золотавий блиск.

Що правда, то правда. Я це помітив і підтвердив уголос.

– Найважче було винайти відповідний будівельний матеріал, – вів далі Марек. – Ми роздумували над цією проблемою три доби, тому що батьки якраз кудись поїхали. Три доби ми не спали і майже не їли.

– І винайшли?

– Авжеж. Тільки, будь ласка, ні про що не розпитуйте. По-перше, це наша таємниця, а по-друге, занадто багато прикладів.

– А що було потім?

– Через три дні,– засміявся Ярек, – ми принесли до школи сто десять штучних, але дуже злих комах. На кожного члена «групи сильних» ми настроїли нюх десяти комах. За три години «група сильних» перетворилась на купку зарюмсаних, переляканих, нікчемних слабаків. Ми відкликали наших комашок лише тоді, коли всі одинадцятеро забіяк перевелися до інших шкіл.

– А через сто сімдесят дев'ять днів, – сказав Марек, – ми познайомили наших батьків з магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою. Батьки екзаменували його протягом десяти годин. Мама не забула про піднімання петельок па панчохах, квашення огірків і строчіння. Врешті вона запитала, що ми хочемо дістати в нагороду: Нобелівську премію чи морозиво пломбір. Ми одностайно вибрали морозиво, а на додаток симфонічний концерт.

– Добре, – сказав я, – чудово. Але ви й досі не пояснили мені, чому інколи магістр Вернигора грубо поводиться з вами, а ви з ним – дуже чемно?

– Так захотіла мама, – відповів Ярек. – Щоб ми не зазнались.

– Крім того, треба вміти шанувати власну працю, навіть якщо її неймовірно важко витримувати, – докинув Марек.

– У мене складається враження, – сказав я, – що хоч магістр відіграє важливу роль у ваших планах, він не єдина ваша технічна допомога.

– Звичайно, – погодився Ярек. – Не рахуючи дрібниць, ми маємо три «Нелоки», в основному призначені для дослідження хімічного затруєння атмосфери, близько двадцяти повітряних фільтрів, штучні золоті рибки для дослідження річкової води тощо. Ми збираємось піти напролом. Ви нам допоможете?

– Дорогі мої,– сказав я дуже серйозно, – коли ви вперше запитували мене про це, я дав слово собі, що допоможу вам… скільки зможу. Тепер даю слово вам, і знайте, що я не люблю розкидатися словами. Мені подобається ваш намір іти напролом. Однак, щоб іти, треба знати, з якою швидкістю йти, якою дорогою і до якої мети. Адже ми не будемо весь час метатись між димарем без фільтра й стічним рівчаком. Я гадаю, що насамперед ми повинні виробити якийсь розумний план. Звичайно, не оглядаючись, іти напролом.