Текст книги "Брати Кошмарик, Магістр і я"

Автор книги: Ежи Брошкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

Я пережив невдалий політ на Місяць і мав справу з чоловіком, у якого був псевдонім «Містер Ді», фокусником, порівняно з яким більшість найкращих ілюзіоністів світу здаються купкою переляканих малюків. Різне траплялося в моєму житті, і вже мало що може мене здивувати. Біля входу до Вольського Ліска я проминув будку з пивом. З-під неї вилетіло велике сонечко. Я виразно почув, як воно співало: «Йшла дівчина до лісочку». Однак удав, що не бачу й не чую його. Така вже в мене вдача.

А зараз, на стежці, що вела на пагорб, зупинився. Треба було зупинитись. Я не дуже довіряю так званим передчуттям. Але цього разу передчував, що можу вплутатись у велику гру. Та що говорити про передчуття, коли я вже зустрівся з магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою? Сьогодні, коли я через багато місяців описую першу зустріч з ним, повинен признатись, що мене кілька разів проймало холодом, а один раз я навіть хотів спробувати знімати чари. На щастя, через хвилину (магістр саме інформував мене про свою освіту) мені спало на думку, ким може бути і ким, напевно, є двадця-тисемисантиметровий Вернигора.

Але саме тому, що я вже почав дещо розуміти й тверезо осмислювати дивні речі, мені стало трохи не по собі. Я був певен, що на вершині пагорба мене не чекають жодні знавці чарів, гномів, василісків, заклинань і нічних кошмарів. Я гадав, що мене чекають двоє цілком звичайних на вигляд юнаків. Слід сказати, що саме такі звичайні на вигляд бувають часом найгірші.

Я глибоко зітхнув і рушив назустріч долі.

Піднявся на гору й пішов тихо і насторожено, щоб уберегтися від будь-якої неприємної несподіванки.

Жодна несподіванка не чекала мене. Десь на середині дороги я зустрів двох юнаків, попереду яких урочисто крокував магістр Вернигора. Вони привітали мене приязними усмішками, в яких не було й сліду вдаваної чемності чи запобігливості. Я теж усміхнувся дуже щиро й приязно. Обидві мої мозкові півкулі – і я разом з ними – дійшли висновку, що ці двоє молодих людей, мабуть, гідні довіри, а може, навіть дружби.

Мені хотілося якимсь приємним словом почати наше знайомство, та в цей час магістр Діонізій виступив у ролі церемоніймейстера.

– Шановний, глибокоповажаний пане ре…

– Погано! – урвав я його. – Ще раз!

У магістра затріщали суглоби й щелепи, мабуть, від обурення й сорому. Мені стало його шкода. Тим більше, що обидва юнаки весело перезирнулись. Однак я не міг дозволити, щоб до мене звертались, наприклад, так: «шановний пане редакторе» чи «глибокоповажаний вчителю».

– Любий магістре, – сказав я зі щирим співчуттям, – адже я вас попереджав. Ви ж маєте чудову пам'ять. Та однак, що кажете? Знову «шановний»?

Магістр зітхнув.

– Будь ласка, пробачте, пане Єжи, – знітився він. – Нічого не вдієш. Мені соромно.

Магістр ступив крок уперед. І раптом знову став страшенно поважним.

– Пане Єжи, – сказав він церемонно, – дозвольте відрекомендувати вам двох братів – Марека і Ярека. Як ви вже, мабуть, помітили, вони близнюки з дуже великою кількістю ідентичних рис, тобто дуже подібні один до одного. Прізвища братів я не можу назвати, бо вони вирішили зберігати його в таємниці. Як у друкованих виданнях, так і в інших засобах масової інформації. Віч-на-віч вони, напевно, самі вам відрекомендуються. А я назву їхній псевдонім, який годиться на всі випадки. Він звучить так: брати Кошмарик!

– Дуже приємно, – сказав я, – вітаючись за руку з Мареком і Яреком. – Але згідно з правилами нашої граматики ви маєте називатись інакше. А саме, брати Кошмарикові. Або, в крайньому випадку, хоча це теж не зовсім правильно, брати Кошмарики.

– Я протестую! – заперечив магістр. – Ані Кошмарикові, ані Кошмарніш. Тільки… і єдино правильно… як один чоловік… Брати Кошмарик. А зрештою…

– А зрештою, – втрутився близнюк, якого звали Ярек, – найкраще ми цю справу самі пояснимо. Не заперечуєте, пане Єжи? Давайте піднімемось на вершину пагорба.

Я кивнув головою і пішов першим. Я вже встиг придивитись до обох юнаків з граматично неправильним псевдонімом. Одразу видно, що вони близнюки. Подібні один до одного, наче два дзеркальні відображення. Загальний опис зовнішності більш-менш такий: зріст близько одного метра шістдесяти п'яти сантиметрів, постаті спортивні й стрункі (як у бігунів на середні дистанції), волосся темно-русяве, очі… тут я завагався. Так часом вагаєшся, коли бачиш дзеркальне відображення. Бо в Марека праве око було ніби каре, а ліве ніби зеленувате. А в Ярека навпаки. Я помітив також, що в першого з них права рука була сильніше розвинена, ніж ліва (зовсім як у мене), а в Ярека – ліва. Подробиця маловажлива, однак я вирішив про всяк випадок її запам'ятати.

І вже зараз, після такого короткого знайомства, хочу сказати, що вони мені сподобалися. З першого погляду й після першого потиску рук. Мені сподобався той міцний чоловічий потиск, бо я з дитинства не терплю, коли хтось вітається зі мною кволою і ніби безкостою рукою, подібною до заснулої тиждень тому камбали. Обидва хлопці привіталися зі мною, як чоловіки.

Поки що рано запитувати їх про вік. На вигляд їм було десь років по шістнадцять. Але магістр довірчо сказав мені, що їм недавно виповнилося по чотирнадцять. Це гарний вік – ще не забуто про веселі часи ранньої молодості, а разом з тим відчувається, що вже наближається період змужніння.

Ми вже доходили до вершини пагорба. І я одночасно дійшов висновку, що хоч хлопці здаються жвавими, приємними й симпатичними, проте з ними треба бути обережним. І ось чому. Зненацька я пригадав, що один із них «батько» магістра Вернигори. І на мить задихнувся, збився з ноги, відчув, що блідну. Обидві півкулі мого мозку тільки тихенько застогнали.

Прошу ні з кого тут не глузувати і ні з чого не дивуватись. Я починав розуміти, яке «батьківство» об'єднує одного з братів з магістром. При цьому мені здавались незрозумілими вміння і знання, що їх вимагало те «батьківство». Радував і заспокоював той безперечний факт, що молоді люди поставились до мене приязно, з помітною повагою.

Нарешті ми вибралися па вершину пагорба. Тут стояли якісь два апарати на триногах, зроблені наче зі скляних ниток. Один із них скидався на подвійну підзорну трубу, а другий – на перископ. Марек щось на них прочитав, повідомив дані магістрові, потім так точно склав обидва півтораметрові апарати, що вони обидва вмістилися в кишені його куртки.

– Непогано, – сказав я Ярекові.– Мені подобається ця техніка, але…

Ярек жестом попросив, щоб я хвилинку зачекав. Зараз він був зайнятий. Він вийняв із кишені три пакуночки, кожен завбільшки як сірникова коробочка, зробив з них три зручні, хоч наче зроблені з павутини, стільчики й запросив нас сідати. Що це, жарт? Мабуть, ні. Я сів. Дуже зручні були ті крісельця.

– Але ви, напевне, хочете нарешті знати, з ким маєте справу, – всміхнувся Ярек.

– Авжеж. Крім того, я маю право вимагати пояснень.

– І що, наприклад, у першу чергу?

– У першу чергу, – повторив я ввічливо, але рішуче, – наприклад, я хотів би почути від вас лише: хто? що? як? де? навіщо? кому і чому?

– Я почав би з пульсаційної теорії Всесвіту, – шепнув замислено Марек.

Ярек заперечив:

– Для цього теж буде час. А сьогодні пана Єжи цікавить головним чином наша трійка. Конкретно: ти, я і наш любий магістр. Він насамперед уже зараз хоче ознайомитися з короткою історією братів Кошмарик. Ти чув запитання: хто? що? як? навіщо? кому? чому? Чув. Тобі ще мало?

– Отож-бо, мені мало, – серйозно сказав я.

– Сподіваюсь, що про мене теж ітиме мова, – докинув магістр Вернигора.

– Усе в свій час, – погодився Марек, – Треба одразу сказати, що наші батьки ні в чому не винні. Марек уже в два місяці сказав таке: «З кожним може статися».

– Я опирався на теорію ймовірності. А саме, згідно з Холмогоровим…

– Мареку! – вигукнув Ярек, – Може, ми одразу приступимо до загальної теорії поля?!

– Вибачте. Розповідай далі.

– Я хотів би дізнатись, – мовив я, – як розуміти те, що вже на другому місяці життя сказав Марек. Я хочу знати, що може статися з кожним?

Розділ ІІ

– З кожним може статися те, – вів далі Ярек, – що сталося з нашими бідолашними батьками. А саме, що в них не тільки народились близнята, а передусім, що ті близнята виявились геніальними. Найгірше в усьому цьому було те, що ані батьки, ані ми вчасно не зорієнтувалися в тому скрутному становищі.

– Стародавній фінський філософ, – пробурмотів я, – вже три тисячі років тому запитував, звідки береться стільки геніїв у пелюшках і стільки кретинів у дорослому віці?

– Не філософ, а поет, – втрутився магістр, – і не фінський, а китайський.

– Магістре, якщо ти не можеш помовчати, – буркнув Марек, – то, будь ласка, перейди на ультразвуки.

– І взагалі не перебивайте мене! – розсердився Ярек. – Я називаю лише факти. На подробиці ще буде час. Я намагаюся бути точним. Батьки не винні в тому, що ми народились. А ми не винні, що народились геніальними. Зате можна поміркувати над тим, чи не винні батьки, що надто пізно зрозуміли, які геніальні їхні сини. Підкреслюю, вони не збиралися виховувати жодних вундеркіндів. Зовсім навпаки: вони хотіли мати двох здорових, у міру здібних і розсудливих хлопців. Спочатку вони ставились до нас по-людському. Не панькалися з нами, не загравали, не надокучали нам пестощами, не сюсюкали з нами.

Вже з перших днів наші батьки почали розмовляти з нами, як люди з людьми. Перші півтора місяця вони трохи непокоїлись, що ми відповідаємо рідко і що роти в нас наче напхані галушками. Коли нам було по два місяці, дикція в нас стала правильною, і вони заспокоїлись. Батько був задоволений, що ми мало розмовляємо, а мати казала, що в нас ще ціле життя попереду і що все може змінитись.

– Мати завжди має рацію, – докинув Марек.

– Заждіть, заждіть, – перебив я. – Батьки непокоїлися, що в два місяці ви мало розмовляєте?

– Вони були малодосвідчені.

– В них було мало практики, – сказав Марек, – а практика підтверджує теорію. Ми були їхніми першими й останніми дітьми. Вони домовилися, що матимуть двох дітей, і коли мама народила нас обох разом, батько сміявся, що вона завжди любить поспішати. Адже це логічно, чи ж не так?

– Як для кого.

– А ви як вважаєте? – одразу зацікавився Марек.

– Я? – Мене збентежило це запитання. – Особисто я ніколи не народжував.

– Так я й гадав, – підтвердив магістр.

– Мені здається, – розсердився Ярек, – що зараз мені дали слово. Я повинен якнайшвидше пояснити таємницю нашого дитинства. В принципі відповідальність за наші дивацтва можна покласти на. батьків. Але слід зважати на те, що вони обоє трохи відірвані від землі.

– Авіація? – спитав я, – Поезія? Теоретична математика?

– Вище й далі.

– Астрономія?

– Правильно. Мама – астрофізик. Тому нічого дивного, що особа, яка спостерігає за зірками, віддаленими на шість мільярдів світлових років, буває неуважною і замість того, щоб народити двох синів по черзі, народжує їх одночасно. Батько, який займається сонячним електромагнітним випромінюванням, трохи ближчий до повсякденності, але теж не дуже. Вони обоє дивувались, що спочатку нас доводилося дуже часто годувати й переповивати. Мати навіть дзвонила з приводу цієї нашої безпомічності своїй асистентці, але обидві одразу переводили розмову з близнят на туманність у галактиці Ф-116. Батько телефонував у довідкове бюро, навіть у міжміське, та не міг до нього додзвонитись. І на цьому все скінчилось. Зате ми створили з двох осіб бригаду взаємного братерського змагання. Справи пішли в нас добре. Коли нам було по три місяці, нас перестали сповивати, в чотири ми вже непогано розумілися між собою і з батьками; коли нам пішов сьомий місяць, ми тиждень повзали (це наче трохи налякало батьків), зате на восьмому місяці ми вже ходили. Правда, спочатку злегка заточувались, але на дев'ятому місяці ходили вже рівно, як гвардійці перед королівським палацом у Лондоні. Батькам це дуже сподобалось.

– А як було з емоційними почуттями? – спитав я.

– В нашій сім'ї рідко розмовляли про почуття. Але якщо я скажу, що ми дуже любили одне одного, то це буде неточно.

– Емоційна енергія взаємна, – промовив Марек.

– Ви розумієте? – спитав Ярек.

Звичайно, я розумів, навіть був зворушений цією щирою, хоч і прихованою ніжністю, яка забриніла в голосах обох хлопців.

– У мене теж, – сказав я, – трохи незвичайна родина з добрими взаємними емоційними почуттями. І тому я чудово розумію вас. І хотів би знати, що ж було далі.

– Для нас усіх настали тяжкі часи, – вів далі Ярек, – коли мама на якомусь конгресі розповіла якійсь жінці, що в неї є два дванадцятимісячпі сини, які вже дуже добре ходять, багато розмовляють і взагалі досить симпатичні, в тієї жінки відібрало мову. Потім вона накинулась на маму, засипала її безліччю безглуздих порад, застережень і пересторог. Категорично й строго звеліла їй купити для нас дитячий манеж, залякуючи бідну маму пожежею, повіддю, отруєнням їжею, коротким замиканням, відкрученим газовим краном і ще десятками інших катастроф. Порадившися з батьком, який нічого не запропонував, бідолашна очманіла мама купила нарешті манеж і поставила його в нашій кімнаті. Манеж був такий гидкий і важкий, що не тільки нам, а й батькові дуже не сподобався. Він одразу спитав, чи в манеж треба поставити всі небезпечні прилади, – наприклад, газову плиту, пральну машину, електричні проводи, водопровідні крани тощо, а нас залишити назовні? Чи слід зробити все навпаки?

Мамі стало незручно. Нарешті ми разом вирішили, що манеж залишиться, але буде завжди відчинений. Одне слово, ми дістали в подарунок зовсім не манежний манеж. Все закінчилося невеликим хвилюванням, але ми зрозуміли, що слід бути більш обережними і не проявляти себе передчасно. Зрештою манеж дуже пригодився нам для гімнастичних вправ, батьки вже не звертали уваги на те, що ми тиняємось по всій квартирі й скаржимось, що пригоріла морква або стали тісними черевики. Це притупило нашу обережність, і в кінці шістнадцятого місяця з нашої вини сталася катастрофа.

– Навіть катастрофа?

– Певною мірою. Вона сталася тому, що мама виїхала на якийсь міжнародний конгрес астрофізиків. У мами був дуже важливий реферат.

– Вона говорила на конгресі, – втрутився Марек, – про «окремі проблеми, пов'язані з виявленням випромінюючих хвиль нейтрального водню в міжзоряному просторі».

– Так, – усміхнувся Ярек. – І мала великий успіх. Але якщо ти й далі втручатимешся, то ми не завершимо нашої розмови до кінця світу.

– Чому? – здивувався Марек. – Відомі вчені не передбачають катастрофи протягом найближчих тридцяти мільярдів років.

Магістр Діонізій захихотів майже ультразвучно, а Ярек насилу зміг стриматись.

– Будь ласка, не звертайте уваги на мого брата й на хихотіння Вернигори. Час минає, а ми тільки знаходимось у дитячому манежі. Тобто ми й досі говоримо про те, що мама поїхала на конгрес, а тато поїхав на з'їзд. Вони вирішили, що ми не можемо лишитися самі, й мама попросила поважну, дбайливу й по суті дуже милу тітку з провінції, щоб вона цей час доглядала нас. Тітка, звичайно, приїхала. І уявіть собі, щойно привітавшись і побачивши нас, вона залементувала: «Ох, ох, які ж це цудовенькі, розумнесенькі й великі хльопциська!» Не дивуйтесь, але від тих «хльопцисьок» у нас всередині щось аж забулькотіло.

– Від сміху?

– Від злості. Адже ми не марнували часу. Розпочали вже досить серйозне навчання. А вона, бач, до нас сюсюкає.

– Ви розпочали навчання? На шістнадцятому місяці життя? Щось мені не віриться.

– А ви вірите в публікатори?

– Я не терплю слова «публікатори»,

– Маєте рацію. Ми також. А ви вірите в масові засоби інформації, так, як радіо й телебачення?

– У це не треба вірити. Вони існують.

– Саме так! Існують! І вони були вдома ще раніше від нас!

– Вибачте! Але що з того?

– Та все ж ясно. В нашій кімнаті був дуже добрий радіоприймач і непоганий кольоровий телевізор. Випробувавши їх, батьки потім майже ніколи ними не користувалися; мабуть, мама тому й поставили їх у нашій кімнаті. Але вони зробили помилку, що ввімкнули ці обидві скриньки в електромережу і часом у якихось особливо важливих випадках слухали радіо й дивилися передачі по телевізору. Пригадую, що вони робили це в нашій присутності. На наших очах. Ви розумієте?

– Починаю розуміти.

– Саме так! Досить було нам один раз побачити, щоб запам'ятати, що, чим і як.

– Отож ви запам'ятали?

– Запам'ятали. Батьків здебільшого годин по вісім не бувало вдома. Їжа для нас стояла приготована в термосах і в холодильнику. Все потрібне для особистої гігієни мати теж старанно готувала для нас. На такі нудні заняття надрозвинені близнюки витрачали менше години. Це мало. А що ж було їм робити решту вільного часу? Смоктати палець на нозі? Чи, може, бавитись якимись дурними брязкальцями? Тьху! Адже мій чудовий братик уже на другий день після того, як отримав цю іграшку, сформулював так званий «закон брязкальця».

– Що-о-о?! – вигукнув я. – Закон?

Магістр аж захлинувся тихеньким сміхом.

А Марек і оком не змигнув.

– Я довів, – сказав він, – що сила звуку звичайного брязкальця залежить від сили, з якою вдаряю ним у тім'я мого брата. І навпаки.

– Ви чуєте? В тім'я! Я запитую, як довго могли ми гатити брязкальцями один одного в тім'я? Ми взялися за радіоприймача, потім за телевізора. Спершу ловили все підряд. Але вже через два тижні почали вибирати окремі передачі й цикли програм. Слухали, дивились. Брязкальця зовсім закинули. Почали ми з культурно-освітніх передач, науково-популярних і наукових. Вас це не дивує? Ви думаєте, що охота до науки зростає з віком. Це дурниця й демагогія. В дуже багатьох школах, ліцеях, технікумах, середніх і вищих навчальних закладах; науку впихають! Саме так! Впихають, утовкмачують, вбивають в отупілий від надміру інформації мозок. Гірше того, вже малюкам у дитсадках починають щось наказувати, до чогось їх примушувати. Легше наказати, ніж пояснити. Чи ж не так? Тому, якщо хто-небудь зможе протягом багатьох років зберегти природне й радісне бажання вчитися, це вже велике діло. Майже геройство! Запевняю вас, що щире, радісне, не зіпсоване страхом бажання вчитися притаманне насамперед у дуже ранньому віці. Для тих нещасних молодих людей, що їм кажуть: «Ті-ті-ті, сю-сю-сю, пітю-пітю». А тільки-но якийсь кмітливий і ображений малюк, побачивши схилену над ним тітку-ідіотку, слухаючи ці «сю-сю-сю» і «ті-ті-ті», починає з усієї сили здригатись, його одразу підозрюють у тому, що він, напевне, наклав повні штанці. Ось пригадайте собі свою молодість.

– Якраз пригадую, – зітхнув я.

– Чоловіче, – нагадав Марек, – тітка чекає.

– І катастрофа, – шепнув магістр.

– Саме так, – посміхнувся Ярек. – Вся ця історія не варта була б щирих описів, а тим більше поеми, якби не тітчина наївність і не те, що вона хворіла на аритмію серця.

– Капці, – буркнув Марек.

– Справді, капці. Отож тітка, людина лагідна й без зайвої ваги, носила капці на підошві з губки. Вона ходила зовсім нечутно і взагалі мала звичку оберігати спокій інших людей. Вона старанно доглядала нас. Її трохи дивувало, що ми вже користуємось кількома десятками слів, до того ж зовсім не шепелявлячи, але вона реагувала на це як слід. Вона визнала, що ми надто розвинені як на свій вік, і сама перестала з нами сюсюкати й називати нас «хльопциками». Вона не стовбичила над головою, намагалась не набридати нам і рухалась на нижній межі чутності.

– Переважно, – втрутився Марек, – сім десятих децибела. Я виміряв. Два й одна десята децибела… верхня межа. А ми? Кажи, Яреку!

– А ми розбестились. Потроху ніби забули, що цілий день перебуваємо під дбайливим наглядом тітки Розалінди. Ну й дійшло до катастрофи.

– Якої? З чиєї вини?

– По суті… з вини Ейнштейна.

– Неправда! – рішуче заперечив Марек. – Насамперед це була твоя вина. Твоєї безмежної тупості.

– А ти, геніальний братику, ні в чому не винен? Хто так по-дурному розбалакався? А хто вкінці почав репетувати, замість того, щоб спокійно й тихо пояснити нам зміст загальної теорії відносності Ейнштейна? Якраз про це щось передавали по другій програмі. І лектор говорив так побіжно й недбало, ніби все це було зрозуміло само собою. В нашій парі брат в фахівцем з точних наук і споріднених з ними галузей. Тому я ввічливо спитав його, яку форму повинен мати простір згідно з Ейнштейповою гіпотезою про часовий простір, якщо ми припустимо…

– Дозвольте сказати, – рішуче втрутився Марек. – Зрозуміло, що часовий простір еквівалентний чотиривимірному простору циліндра, що міститься в п'ятивимірному просторі, отже, вісь цього циліндра вказує напрямок часу. Адже зрозуміло? Ви так не вважаєте?

Я сказав, що вважаю. Але не пояснив, що саме вважаю.

Ярек подивився на мене такими очима, що ми обоє зрозуміли один одного.

– Нехай буде так, – погодився Ярек. – Все зрозуміло. Але я мав тоді шістнадцять місяців та інші нахили, ніж брат. Мені були ближчими науки природничі й суспільні.

Марек уже сердився.

– Гаразд. Але тоді ти паче затявся. Навіть не пробував уявити собі чотиривимірного циліндра. Будь ласка, зрозумійте мене, – пояснював він, – от ми сидимо собі в манежі. Щоб було зручніше, посідали на горщики. Не тому, що було щось потрібно, а просто для зручності. Спочатку я спокійно пояснюю залежність між масою і енергією. Трохи мовчу. Потім переходжу до явища заломлення променя світла в гравітаційному полі. Де там! Бачу, йолоп нічого не тямить. Повертаюсь до геометрії, до теорії відносності. Поволі піднімаюся з горщика і починаю на весь голос. Раджу, щоб він повернувся до максвеллівської[3]3
  Максвелл Джеймс-Клерк (1831–1879) – англійський фізик, один з основоположників теорії електромагнетизму


[Закрыть] теорії електромагнітного поля. А ти що?

– Отже, тобі можна верещати, а мені не можна? Я теж зірвався, Сказав, що віддаю перевагу полю золотистих хризантем над електромагнітним полем, – втрутився Ярек.

– Ви розумієте? – розізлився Марек. – Я розповідаю йому про рівняння, яке є ключем до чотиривимірного циліндра, а він мені каже про хризантеми! Графоман! Він просто поражає мене! Запевняє, що на цей день з нього вистачить часового простору, перемикає радіоприймач на третю програму й починає пояснювати, що за хвилину ми почуємо Першу симфонію Брамса. Я люблю музику, але не тоді, коли пояснюю розумово відсталому братові таємницю ейнштейнівського часового простору. Я стараюся. Роблю що можу. А він? Він пропонує мені першу частину симфонії Брамса! Ну я й завівся. Сказав, що його мозок схожий на циліндр. Але не на чотиривимірний, а на звичайний коток. Такий важкий, що ледве повзе. Тоді він сказав, що я півпровідниковий недоумок. І якщо промовлю ще хоч слово, то він бахне мене похилою площиною. Ну й тоді…

– Ми почули зойк.

– Пронизливий зойк переляканої жінки.

– Тітки.

– Яка вже довгий час стояла на порозі нашої кімнати.

– Стояла, бідолашна, й слухала.

– Аж зомліла. Й опустилась на підлогу, мов зів'яла хризантема.

– Це означає: зів'яла й опустилась на підлогу.

– Ох-ох-ох, – по-блазенському запхикав Діопізій. – Напевно, дуже зомліла.

– Магістре, – сказав лагідно Марек, – в останній раз застерігаю вас. Ви хочете розважатися за наш рахунок? А може, вам теж кортить зомліти? На який час?

Магістр перелякався, мов дитина. Він майже танув у безмовних вибаченнях і обіцянках.

Однак мене цієї миті магістр Діопізій зовсім не обходив. Я був зворушений розповіддю про лагідну, милу жінку, яка, прислухаючись до обміну поглядами і люб'язностями двох шістнадцятимісячних племінників, зламалась під тягарем неймовірності. Я й сам зомлів би!

– Не сподівався такого від вас, – мовив я суворим голосом.

– Ми також! – вигукнули вони, – Ми також не сподівалися від себе такого! І досі нас мучать докори сумління.

– А що сталося з тіткою?

Вони похмуро глянули один на одного й махнули руками.

– Та кажіть же зрештою! – вигукнув я. – Що з нею?

Старший надав слово молодшому.

– Вона опритомніла.

– А що далі?

– Ми прикинулися двома невинними малюками. Це не допомогло. Тітонька сіла біля манежу й майже годину дивилася на нас, не кажучи й слова. Потім раптом почала кричати. Вибігла з дому. Була в п'ятьох лікарів. Вони робили їй якісь незрозумілі натяки, просили розповісти, що їй сниться. Вона вилаяла всіх п'ятьох. На щастя, того вечора повернувся тато. Він спокійно вислухав тітку. Порадив їй поверпутись до себе додому, відпочити й взагалі більше не думати про цей дивний випадок.

– І допомогло?

– Не зовсім. – Після довгої мовчанки Ярек додав: – Тітонька пішла в монастир.

– Назавжди?

– До кінця життя.

Ми на довгий час задумались (магістр також). А потім Ярек почав розповідати далі про ту подію.

– Отже, батько уважно й спокійно вислухав тітку. Наступного дня узяв відпустку до того часу, поки повернеться мама. Коли вона приїхала, він повторив їй усе, про що довідався від бідолашної Розалінди. Ми слухали їх без страху, але занепокоєно. Нарешті мама сказала, що в усьому цьому треба навести якийсь лад. Батько погодився, що все це треба розумно залагодити. Мама спитала: «Під яким гаслом?» – «Сімейна таємниця і сімейний порядок», – сказав батько. Потім вони почали сміятись і сміялись аж до сліз. Ми теж підсміювались і тієї ночі обидва бачили чудові кольорові сни.

– А наступного дня?

– Наступного дня? – перепитав Ярек. – Тільки наступного дня почалося справжнє життя. А справжнє життя навіть у манежі буває тяжке й складне.

– Що ж сталося?

– Батьки на цілий місяць повернулися зі своїх зірок на землю. До своїх любих малюків. Взяли місячну відпустку й після того вечора, коли вони так довго й весело сміялися, настало п'ять днів і п'ять ночей дивної, тривожної тиші. Вони привезли додому цілу бібліотеку. Здавалося, ніби все було гаразд, але по їхніх очах ми бачили, що справа серйозна. Хоч те, що трапилося, перестало їх смішити, зате почало ніби турбувати. А ще гірше було те, що досі ми вчилися тільки за допомогою радіо й телебачення. Виключно радіотелевізійний спосіб виховання. Це означає, що в нашій освіті була величезна прогалина. Дещо нам вдалося вловити з написів на телеекрані, але це було найнижче від найнижчого рівня.

– Ви не вміли читати? Ані читати, ані писати?

– На жаль!

– Ми читали дещо по складах, як старші діти в дитсадку. Але насправді це було двоє неписьменних. Ми пробували підглянути, яку літературу читають батьки, проте нічого не виходило. Мовчання ставало все глибшим, дні ставали все похмурішими. Нам почали снитися слинявчики, колиски, соски, брязкальця, клейоночки, пелюшки. Жах! Але нарешті…

– Настав шостий день!

– Так! Настав шостий день… і цілий ряд наступних! І сталося таке, що ми ніби ще раз, наново взнали своїх батьків. До того часу ми любили їх.

– Ще й як! – докинув Марек.

– Але ми любили їх, наче з перспективи манежу. Наче немовлята. Та ще й трохи зверхньо. Так, немовби наші любі старенькі не мають уявлення, що тут розігрується. І ким є їхні сини. І раптом усе змінилось.

– На шостий день вони перестали читати й почали розмовляти. З нами, звичайно.

– Ми посідали вчотирьох за круглим столом. Стільці були низькі, тому ми підставили собі свої горщечки.

– Його рожевий, а мій зелений. Ну й почалося.

– Так, почалося. Було трохи незвично, ми розмовляли, як рівні з рівними. Проте спочатку вони почали нас розпитувати.

– Вони хотіли знати, що ми вміємо.

– Дедалі було все краще. Вони сміялись, однак не зовсім щиро. Хихотіли, але якось наче злякано. Часом хапались за голови.

– Наприклад, тоді,– засміявся Марек, – коли я пояснював, чому не вірю в можливість створення єдиної теорії поля.

Ярок теж засміявся.

– Вибачте. Скільки місяців було вам тоді?

– Повних шістнадцять.

Я схопився руками за голову, засміявся, але одразу ж зойкнув:

– Чистісінький кошмар!

– Авжеж! – засміявся Ярек. – Тато схопився за голову, мама вигукнула: «Чистісінький кошмар!» Що правда, то правда. Цілком чистий. Ми дуже дбали про особисту гігієну, тому справді були дуже чисті. Але чому одразу «кошмар»? Ми заперечили, і мама знову засміялась. Потім запитала в тата: «Що ми народили?» Тато відповів, що коли мова йде про народження, то він не відчуває себе відповідальним. І ми пригадали сімейну легенду про те, що мама ще немовлям у пелюшках наспівувала собі на сон табличку множення, а тато на шостому році життя пробував витягти квадратний корінь із піщаних пасочок.

– І ми, – сказав Марек, – не можемо відповідати за якісь успадковані недоліки, нам теж тяжко. І ми не заслуговуємо на прізвисько «кошмар».

– Тоді вони аж плакали від сміху, а мама спитала, чи можна звати нас «кошмарик»?

– Поторгувалися, – сказав Ярек, – і ми погодились на одного «кошмарика» на двох.

– І так уже й зосталося? – спитав я.

– Так уже й зосталося, – відповіли брати в один голос.

– А що було далі?

Знову взяв слово Ярек.

– Ми говорили цілий тиждень. З ранку до вечора, а два рази – до півночі. Тільки тоді ми полюбили їхні мудрі серця й витончений розум. Вони довели нам, що наші нібито великі знання – як діряве сито. Ми разом виробили план нашого дальшого навчання і вищої освіти. Писання й читання. На певний час вимкнути радіоприймач і телевізор. В кінці розмови батько й мати вже серйозно зажадали, що все це має бути родинною таємницею. Бо, як про це дізнаються…

– Бо, як про це дізнаються, – підхопив Марек, – усю четвірку можуть забрати на спеціальне лікування.

– Розумію, – мовив я. – Ви зберегли таємницю?

– Звичайно.

– А як із дальшим навчанням?

– Спочатку було важко. І в прямому, і в переносному розумінні.

– Писати й читати ми навчилися за тиждень.

– Але нам забракло слів.

– А словники важкі.

– А томи енциклопедії ще важчі.

– Лише тоді, коли Марек винайшов важіль, який підстрибував, нам стало легше.

– А коли нарешті нам сповнилось по двадцять місяців, ми почали…

І брати Кошмарик заговорили разом:

– Ми почали наші чудові подорожі!

Я подивився на годинника: була одинадцята година. Не зоглядівся, як минув час. Не знав, чи довго ще розповідатимуть мені свою історію брати Кошмарик. І насамперед – яка мета нашої сьогоднішньої зустрічі? Мені не випадало перебивати їх, але я вже трохи роздратовано спитав:

– Що ж це за подорожі?

Ярек і Марек один поперед одного загукали:

– Чудові подорожі! З Евклідом у глиб геометрії!

– Із Гомером під Трою!

– З Яном Длугошем[4]4
  Длугош Ян (1415–1480) – польський учений, автор праць з історії Польщі.


[Закрыть] на Грюнвальдські поля!

– З Коперником довкола Сонця!

– І перша мандрівка в світ мікроорганізмів за допомогою першого мікроскопа, зробленого Левенгуком!

– З Шекспіром – на «Вечір трьох королів» і одразу на відпочинок під час «Сну літньої ночі».

– А мандрівка в глибину квантової моделі атома, це мало?

– А мандрівника з Константи Ільдефонсом Галчинським[5]5
  Галчинський Константи Ільдефонс (1905–1953) – польський поет.


[Закрыть] на «Бал у Соломона», а з Юліаном Тувімом[6]6
  Тувім Юліан (1894–1953) – польський поет.


[Закрыть] па «Бал в опері»?

– А відкриття нової Америки у вигляді додаткової вартості, може, не рахується?

– Або перший стрибок через перший електричний елемент Вольта?

Я зрозумів!

Зрозумів, про що розповідають хлопці. Ті великі чудові подорожі були відкриванням нових світів науки. Без примусу, без погрожування палицею, без товкотнечі за тісними партами в задушливому класі. Я, наприклад, хоч не маю нічого спільного з геніальністю, назавжди запам'ятав кілька таких пізнавальних «подорожей», які зачарували мене в ранній молодості і які я пам'ятаю й досі. Навіть у геометрії та фізиці, хоч я погано розбирався у цих предметах. Але я мав щастя – потрапив до вчителів, які любили і вміли навчати. А що вже викладач польської літератури! Ого-го! Коли він вирушав зі своїми улюбленцями слідами Кордіана[7]7
  Кордіан – герой однойменної драми видатного польського поета Юліуша Словацького (1809–1849).


[Закрыть] на крижані альпійські гори, на Монблан, то від захвату аж перехоплювало подих! Тому мене зовсім не дивувало сьогоднішнє змагання братів Кошмарик. Але воно надто затяглося. Магістр Вернигора неприховано й неввічливо задрімав, я сам ледь стримався, щоб не позіхнути.