Текст книги "Брати Кошмарик, Магістр і я"

Автор книги: Ежи Брошкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

– Звідки ти знаєш, що до десяти тисяч?

– Я стрибав з десяти тисяч разом з п'ятьма парашутистами-акробатами. Я знімав першою камерою, Ганя – другою.

– І ти дозволив їй, потворо? – вигукнув я.

– Нехай би спробував заборонити, – сказала холодно Ганка. – І вже настав час покінчити також із драбиною. Ми вже почали робити перші спроби. Фуньо врешті признався, що з дитинства пам'ятає сцену, яка мучила його уві снах. Він весело виліз на драбину, весело зліз із драбини, але потім руки його якось переплуталися з ногами, – і він почав уперто раз за разом вилазити вгору ногами. Йому ніяк не вдавалося видряпатись. А в Фуня вже тоді була наполеонівська вдача, хоч його ще вдягали в повзунки. Отож він боровся ногами догори одну годину, дві, три. Нарешті, як Наполеон під Ватерлоо, здався. Його дуже вразило, що злізти він умів, а вилізти не може.

– Відверто кажучи, мене це страшенно вразило, – додав Фуньо.

– А може, ти все-таки спробував би? – спитав я.

– Що? Без линви? Без гаків? Без страхування? – зойкнула гарненька Ганка. – Я нізащо не дозволю. Крім того, нас чекає інша робота.

На Фуня саме напало легеньке чхання. Йому вдалося навіть приховати його, але в нього став такий дурнувато-блаженний вираз обличчя, що я ледве втримався, щоб не розреготатись. Хоч це мені не минулося даром. Мною так струснула гикавка, наче хтось ухопив мене за чуба і вдарив головою об підлогу. Другий напад цієї гидоти я стримав, але вже й так усі дивились на мене великими, мов блюдця, очима.

– Ду-у-же вибачаюсь, але ко-о-жному доля посилає різне не-ща-астя, – промовив я покірно. – Одному драбину, другому – ги-и-кавку.

Коли я так белькотів, мабуть, у мене був дуже дурний вираз обличчя.

– Ви теж хороший, – сказав суворо знавець психології, людських думок і почуттів, тобто Ярек. – А звідки взялась ця гикавка? Ви думаєте, я не бачив? Ви помітили, що пан Фуньо чхнув, і подавилися сміхом. Вам пощастило той сміх проковтнути, й ви почали гикати. Так чи ні?

– Мені здається, що всі ми добрі,– відповів я. – Ми поводимось, як старі пані за чаєм. Кракову загрожує навала. Ми повинні обговорити справу «Кольорових димарів» і «Кольорової Вісли». І всі дальші наслідки цієї справи. А ми тим часом базікаємо то про драбину, то про те, чи люди вірять у гномів, то п'ять хвилин про чхання й хвилину про гикавку. Де відчуття часу?

– Вибачте, – втрутився Ярек, – а хто ж це все описує? Ви чи я? Наскільки мені відомо з достовірних джерел, точніше, з кіл, зв'язаних з відомим видавництвом, ви вже почали писати книжку з дуже цікавою назвою, а саме: «Брати Кошмарик, магістр і я». Отой «я» – це ви. Адже так?

Я почервонів, витер піт із лоба.

– Нехай буде так, – буркнув я. – Наперед нічого не відомо.

– Між нами кажучи, – вів далі суворо Ярек, – ви базікаєте і зволікаєте. Розповідаєте про тисячі неважливих подробиць. Закінчиться тим, що, поки вийде книжка, ми вже будемо сиві-сиві – сивісінькі, як магістр Діонізій. Можу навесні приклад. Ви не закінчили шостого розділу книжки. І що ж тепер? Я вас питаю: що ж тепер? Загрожує навала! У визначених димарях і визначених місцях віслянського узбережжя вже все готове! Але як нам скористатися цією нагодою? Про що домовитися з паном Фунем і його прекрасною дружиною? Коли ви порозумієтесь зі своїм однофамільцем з Варшави? Востаннє запитую: коли нарешті буде порядок? Ми зійшлися на нараду, яка може виявитись важливішого, ніж ми передбачали. А що відбувається зараз? Що, власне, діється з нашим часом?

Він підвівся, вибачився і вийшов з кімнати.

– Час, шановні добродії, плине, – відповів я поважно. – Буває, він повзе, мов старий черв'як. А буває, женеться і біжить так, що переганяє наші думки. Що ж до мене й моєї роботи, то я звик, що час плине в досить рівномірному ритмі. В мене з ним непогані стосунки.

Я тричі ляснув у долоні: вирішив довести, що я теж можу дещо розповісти на цих сторінках.

Розділ XI

Ну, от маєш: хтось відчинив двері. Крізь них повіяв якийсь струмінь, чи то подиху, чи то легенького вітерця.

Саме так і було. Двері прочинилися тихо й таємниче, наче їх відчинив собі сам Час. У нашій кімнаті запало благоговійне мовчання. Обидва брати К., Фуньо й навіть Ганка втупились у відчинені двері, наче в них справді мав з'явитись Час, ніби вони забули, що він плине в них самих і навколо нас, може, в кожного по-іншому, але безперечно, в кожного. Але це був не Час!

На порозі з'явилися дві дуже подібні одна до одної таці, які пливли сантиметрів за сорок над підлогою; одна з посудом для кави, друга – для чаю. Обидві з великими купками тістечок безе, коронним виробом бабусі Ірени. Слідом за тацями, що пливли в повітрі, поважно виступала боксерська парочка: Ренні й Массумі. Вони йшли розмірено, повільно, високо піднявши голови, нашорошивши вуха.

Я пишався ними, як павич, і водночас співчував бідолахам. У кожного з них за кілька десятків сантиметрів од чутливого носа була порція їхніх найулюбленіших ласощів. Голови вони тримали рівно. Проте кожного разу, втягнувши носом повітря, обоє скошували очі на таці.

Нарешті таці зупинились коло столу. З-під них одразу почувся розгніваний голос магістра:

– Дуже прошу забрати все це від мене, бо я починаю сердитись і таці можуть намагнітитись. Ну? Що там угорі?

Ганка вхопила одну тацю, я – другу, а магістр одним стрибком опинився на своєму місці й сказав, що тисячний раз у житті переконався, що він не створений для кухні, так само, як і кухня для нього. І не він один! Собаки, наприклад, тільки вдають, наче вони горді й солідні. Досить глянути, як вони косують очима на чудесні безе!

– Де Ярек? – спитав Марек магістра.

– Ярек, – махнув той рукою, – пробує…

Він замовк. Крізь відчинені до вітальні двері спершу почулось якесь деркотіння, за мить – усе гучніший гуркіт, нарешті – три важкі удари й один приглушений зойк.

– Будь ласка! Ото Ярек! – розсміявся магістр. – Пробував з'їхати по бабусиній драбині. Він зараз прийде.

І справді, незабаром прийшов Ярек. Він трохи накульгував і ступав якось боком. Сів на своє місце, але одразу схопився.

– Я трохи постою, – пояснив він. – Просто так.

– Мені це байдуже, – сказав я. Я встав.

Дав Ренні й Массумі по одному безе (про що вирішив признатись дітям, незалежно від наслідків). Потім вирядив ущасливлену собачу пару з кімнати. Нагадав бабусі, що мене ні для кого немає вдома. Вимкнув телефон, повернувся на своє місце за столом. Вийняв з кишені старого секундоміра, поклав перед собою.

Як відомо, в старих секундомірах грубі й темні стрілки, які дуже помітно гонять час, а механізм цокає надто голосно.

Все це я зробив мовчки, однак дуже значливо.

Першою здогадалась Ганка.

– Ви надаєте цій машинці право першого заступника головуючого?

– Ні. Лише заступника в часово-технічних справах, – пояснив я. – Хто-небудь проти? Немає? Дякую. Отже, втретє і востаннє розпочинаємо нашу штабну нараду. З цієї хвилини закінчуються жарти. Розмову, яку я назвав штабною, вже кілька осіб мені перервали. Дві з них звинуватили мене в різних вчинках. Я третя особа, яка звинувачує мене в надмірній балаканині. Покінчимо з цим усім. Для загальних планів, пропозицій і різних геніальних задумів у нас іще буде час. Зараз важливі дві справи! Перша: затримання лавини туристів, що напливає на Краків. Хто має щось сказати з цього приводу?

Озвався Марек:

– Пане магістре! Надаємо вам слово!

Магістр вийняв з кишені киреї округлий предмет з маленькою антенкою. Кінець цієї антенки він по черзі встромляв у кілька отворів округлого апарата. Так тривало двадцять дві секунди. На двадцять третій магістр почав говорити.

– Насамперед залізничний рух. Приміський відбувається без жодних ускладнень. Наприклад, Забежів – Краків: всього година спізнення. Зате всі поїзди далекого прямування цього разу побили рекорди трьох останніх років.

– Що це означає? – спитав я. Магістр Діонізій почервонів, опустив очі.

– Соромно сказати, – шепнув він.

– То краще не кажіть. А як із рухом транспорту?

Магістр підійшов до балконних дверей і взяв з-під них коробочку завбільшки як магнітофонна касета, прикрашену двома двометровими антенами. Я навіть не помітив, коли він поставив там цю коробочку.

Я не розумів, чому починаю непокоїтись і злитися. Проте щось почало мене гризти й гризти. Але що саме?

Що? Нарешті проблиснув здогад!

Адже державні установи нас не підслуховують! То яке ж право маємо ми підслуховувати такі державні установи, як КПП[14]14
  Контрольно-проїзний пункт (пол.).


[Закрыть] і Дорожна служба руху. Я вирішив порозмовляти про це трохи пізніше.

– Ви ще там довго, магістре? – спитав я.

Ярек, який уже так-сяк міг сидіти, відразу виступив на захист магістра Вернигори.

– Пане Єжи! Магістр має перевірити близько півгодини найсвіжіших магнітофонних записів. Це означає: повідомлення майже з тридцяти пунктів Дорожної служби руху. Ви повинні були б слухати ці записи майже вісім годин. А магістр Діонізій буде готовий за дві-три хвилини.

– За три або чотири, – буркнув магістр Вернигора.

– Як він це читає? – здивувалась Ганка.

– Безпосередньо мозком, – пояснив Марек.

– І в нього не болить від цього голова? – ще більше здивувалась Ганка.

Знову починаються балачки, за які я відповідатиму? Адзуськи!

– Будь ласка, тихо! – попросив я. Магістр повернувся на своє місце.

– На всіх дорогах ситуація безнадійна. Не трапилось жодного нещасного випадку. Всього вісімнадцять середніх і дев'яносто незначних зіткнень. Лише один раз потрібна була медична допомога.

– А чому такі затори на дорогах першого й другого класу? Через дурість водіїв? Через аварії? – спитав я.

– Через те, що водії страшенно поспішають, – пояснив невинним тоном магістр Вернигора. – Але насамперед винні випадковості. Адже чотири п'ятих автомашин, які блокують дорогу, – це фургончики й грузовики, в яких попрополювались шини. Попроколювались, наче шипами, але шипів і сліду немає. Не розумію, як це так сталося?

– А центральні дороги? Автострада? Швидкий рух?

– Вже рано-вранці, коли зорієнтувались, яка навала загрожує місту, президент видав наказ, щоб у місто пропускати водіїв, які можуть довести, що їм необхідно в'їхати до Кракова.

Решті видали реклами, які заохочують відвідати інші мальовничі околиці міста.

– Скільки загалом може Краків сподіватися сьогодні гостей понад звичайну норму?

Відповів Марек:

– Не більше, ніж вісімнадцять процентів.

– Вибачте, – озвалася Ганка, – але я чогось тут не розумію. Наскільки я знаю, добродії Кошмарик мають по чотирнадцять років. А мені починає здаватись, що вони поводяться так, наче в них є водійські права. Адже це неможливо.

– Можливо! – вигукнули разом Ярек, Марек і магістр.

– Кажи ти, – звернувся Ярек до Марека, – бо ти вмієш розповідати коротше, ніж я.

– Тут немає що скорочувати. Певною мірою завдяки протекції дядька з автоклубу, а насамперед тому, що, склавши практичний і теоретичний екзамени, ми дістали водійські права (клас юніорів) без права мати власну автомашину.

– Ага, – посміхнулась Ганка. – А котрий з братів Кошмарик більше любить водити машину? Пан Марек?

– Так.

– У такому випадку, це ви придумали ту хворобу для шин. Бо тільки справжній водій знає, як псують настрій, мучать і вимучують проколоті шини, особливо коли продірявляться й запасні…

– … і треба заходжуватись латати їх, чистити й виконувати іншу творчу, тобто каторжну роботу, – засміявся Марек. – О, нам це дуже подобається!

– Ви признаєтесь?

– Ще раз нагадую! – Я бахнув долонею по столу біля секундоміра, й він так нахабно підстрибнув, що вцілив мене просто в ніс. Я вдав, ніби нічого не помітив. – Нагадую: я нікому не давав слова. А вже дев'ять годин одна хвилина. Фуньо! Коли найпізніше ти знатимеш, скільки телекамер тобі потрібно і яких саме?

– Об одинадцятій.

– Ну й досить.

– Нічого не досить, поки я не знатиму всього… Як? Що? Коли?…Про «Кольорові димарі»! Про «Кольорову Віслу»! Вибачте, головуючий дає мені слово?

– Даю.

– Отож я не ідіот.

– Фуньо не ідіот, – підтвердила Ганка.

– Не зношу ні халтури, ані порожньої балаканини.

– Фуньо не зносить халтури, – шепнула Ганка.

– Якщо це навіть мала халтура, – гримів Фуньо голосом застудженого Наполеона, – за дуже великі державні гроші!

– Ти вносиш пропозицію?

– Вношу пропозицію.

– Яку?

– Я маю знати все про кольорові димарі. Не те, що в них райдужний дим, що вони димлять один раз о дванадцятій годині, а другий – о двадцять четвертій і дим іде то з шести, В то з десяти димарів. Мені треба знати, чому цей дим кольоровий? Як це відбувається? Навіщо це відбувається? На якому принципі це відбувається? А крім того, хтось мені тут обіцяє нашу Віслу, «королеву польських рік», теж зробити кольоровою, з брудної смердючої води зробити райдужну стрічку. Хочу поставити вам ще одне запитання: хто з нас дістав сверблячку? Ви чи я, Єжи чи магістр, Марек чи Ярек?

– Знаєш, – сказав я, – мені здається, що всі ми разом і Кожен зокрема хворіємо на сверблячку. Підозрюю, навіть певний, що ви маєте свої власні, досить подібні до наших, комашки в мозку.

– Які там іще комашки? – обурилась Ганка. – Я волію мати сверблячку.

Підняв руку Ярек, я надав йому слово.

– На мій погляд, їхня сверблячка дуже подібна до нашої. Її можна назвати, наприклад… лабориком.

– Ця назва походить з латинської мови, – підтвердив Марек. – Від слова «лабор», тобто «робота». Навіщо казати «лаборик»? Можна сказати «трудяга» – і вистачить. Бо хто тут не «лаборик»?

– Я не хочу зватись «трудягою»! Хочу бути «лабориком»! – розприндився Фуньо Прекрасний. – І так довкола мене здіймають галас, ніби Фуньо Прекрасний ніщо, мовляв, він тільки заробляє і витискає грошики з каси, бо має тільки одного бога: касу й гроші. А у мене в голові тільки такий «лаборик», який уже став сверблячкою. Тому що я не думаю про те, щоб розбагатіти. Просто я люблю займатись справжньою роботою. Тому я й працюю! І при нагоді заробляю. Цього вистачить.

– Вистачить, – підтвердив я. – А загалом серед присутніх тут я не бачу осіб, які б витримали без роботи довше, ніж перший місяць канікул.

– Це дуже важко, – зітхнули обидва брати К. – Цілий місяць канікул! Без роботи!

– Так? – ввічливо спитав Фуньо і підняв руку: це означало, що він офіційно просить слова.

Я надав йому слово.

А виявилося, що я надав йому ревіння.

– Дуже вибачаюсь, але що показують годинники? До одинадцятої я маю організовувати операторів, електриків тощо, не кажучи вже про всю апаратуру й транспорт! Ах, як це чудово звучить: кольорові димарі, райдужна Вісла. А я що зовсім не знаю, що це таке і як нам запланувати ці кольорові чудеса. Може, мені треба навколішки просити? Будь ласка!

Бух! Фуньо з усього розмаху гепнув навколішки так, аж під його колінами тріснули дві дощечки паркету, а в моїй другій кімнаті недбало складені підручні книжки розсипалися з барабанним дробом.

– Фуню! – суворо сказала Ганка, безжально вхопила його за чуприну й посадовила на місце.

– Чудово! – зашепотів магістр. – Дуже мило!

– Будь ласка, заспокойтесь! – вигукнув я. – Надаю слово братам Кошмарик.

Брати Кошмарик значуще перезирнулись. Марек кивнув головою – передав слово Ярекові.

– Увага! Я повинен сказати, що загальний задум не належить нам. Він виник десь-інде, і хтось інший почав його втілювати в життя. Конкретно: під час канікул тисяча дев'ятсот сімдесят восьмого року в Кузниці на Гелі ми натрапили в одній із газет на дуже цікаве повідомлення. Ось воно: «Країни басейну Балтійського моря – Польща, СРСР, Німецька Демократична Республіка, Федеративна Республіка Німеччина, Данія, Швеція і Фінляндія – підписали угоду про здійснення в наступному році експерименту з метою запобігти спусканню в море великими танкерами «змилин». З цією метою до залишків ропи додаватимуть металеві порошки певного складу, для кожного пароплава – інший. Це дасть можливість легко розпізнати винного в можливому забрудненні води.

– Зрозумів, – шепнув Фуньо і дістав від дружини ляпаса по руці.

– Що ти зрозумів?

– Не заважайте промовцеві,– попросив я.

– Дякую, – вклонився Ярек. – І, повертаючись до Кузниці, до милої господині пані Ельжбети Будзіш…

– Вибачте, – перебив я, – ви говорите про пані Ельжбету Будзіш з вулиці Котвічної?[15]15
  Якірної (пол.)


[Закрыть]

– Так! – вигукнули брати й магістр.

– Як же це сталося, що ми не зустрілись? Я пробув там цілий довгий дощовий серпень і половину вересня.

– А ми, – закричав магістр, – цілий довгий червень до липня!

– Справді, важко було б зустрітися, – посміхнулась Ганка.

– Я прошу зараз же повернутись до теми нашої розмови! – ревнув Фуньо.

А секунд через п'ятнадцять у нього знову були невинні оченята й ангельська усмішка.

– Я дуже прошу, щоб ми відразу повернулись до нашої теми. Я таки шепнув, що «розумію», але насправді й далі не розумію. Бо хоч по суті розумію, то все ж не певен, що моє розуміння зрозуміле як для мене, так і для осіб поблажливих і навіть посторонніх.

– Фуню! – промовив я суворо. – Я не давав тобі слова. А якщо ти хочеш побачити сторонніх осіб, то, будь ласка, виглянь на вулицю. Там ходять різні особи, до того ж і по один, і по другий бік вулиці. Яреку, будь ласка, говори далі!

Ярек ніяково посміхнувся і ще трошки помовчав. Він придивлявся до чогось, до чого варто було придивитись. Я теж, як і всі, побачив картину, гідну кінокамери.

Обоє Фунів упевнились, що вони не зможуть стримати свої вибухові темпераменти. Тому швидко і вміло заткнули власними чистенькими носовичками свої роти. Хоч мало не сталося катастрофи. Вони подивились одне на одного і обоє скорчились від сміху.

– Яреку, ми чекаємо!

– У зв'язку з тим, що я хотів би тут обмежитись головними точними повідомленнями, магістр підготував для пані Ганки, пана Єжи і пана Фуня три докладні брошури, в яких більш детально роз'яснено всі наші дії.

Магістр пхнув через стіл три грубенькі брошури в лакованих обкладинках. Він зробив це точно – брошури попали до рук Ганці, Фуневі й мені.

– Будь ласка, не вивчайте зараз тих матеріалів. Поки що вистачить моїх пояснень. Тим більше, що сам задум є певною мірою наслідуванням, і можна сказати, він теж по-дитячому простий. Таке ми собі уявили, і, коли повернулися з канікул, батько, як науковий працівник, теж написав до шведського Королівського морського інституту й до свого близького знайомого, професора з університету в Уппсалі. Через два тижні ми одержали дуже ввічливого листа і всі необхідні матеріали, тому що якраз шведи перші почали «маркірування» моря. Магістр, звичайно, вільно володіє шведською мовою. Він почав нас навчати під час канікул, і, повернувшись додому, ми вже могли вивчити матеріали, надіслані з Королівського морського інституту в Уппсалі. Власне кажучи, ми повернулися з дощових канікул до затопленого дощами й туманами Кракова. І тоді подумали, що хоч у Кракові протікає тільки нещасна, отруєна стоками Вісла, яку можна очистити від отрут без особливих зусиль, то, крім ріки, Краків дуже часто й чимдалі частіше затруюється морем туманів і низьких хмар. Зрештою, немає в світі міста, яке було б чисте від отрути. Але ж ми дуже, дуже любимо місто, в якому живемо, і країну, в якій живемо. Якщо ж шведи змогли зайнятися морем, то чому ми не можемо зайнятись отруєною річкою і отруєним повітрям, яке певною мірою подібне до середньовічної пошесті – чуми? Після вивчення шведських матеріалів ми одразу взялися за цю справу. Звичайно, чим більше ми заглиблювались у роботу, тим вона виявлялася складнішою. Спочатку ми сказали собі: зробимо за три місяці! Через два місяці мусили сказати: може, вистачить десяти місяців? І тільки в середині одинадцятого місяця могли себе запитати: ну й що? Двох тижнів вистачить? І могли ввічливо собі відповісти: так! Вистачило.

– Так! – закричав Марек. – Двох тижнів!

– Я пригадую, – строго втрутився магістр Діонізій Гібридон, – що спершу мало вистачити три місяці. А насправді було потрібно місяців із дванадцять. Отже, нехай у братів Кошмарик не наморочиться в голові. Тобто, вибачте, в головах.

– Магістре! – сказав я таким голосом, що Діонізій скорчився майже до двадцяти п'яти сантиметрів.

Цієї миті я почув, що хтось торкнув мене за плече. Це був Фуньо. Він благально белькотав і піднімав руку вгору. Тобто просив, щоб йому надали слово. Але чому він так белькоче, коли вже вийняв з рота кляпа, що втримував його від балаканини?

– Чому ти так белькочеш, дорогий Фуню? – засміявся я. – Адже ти вже вийняв кляпа?

– Я? – спитав він.

– Фуню! – гримнула Ганка. – Признайся: від хвилювання ти з'їв кляпа!

Фуньо знизав плечима.

– Можливо.

– Як же це сталося? – стурбовано спитала Ганка.

– Значною мірою завдяки моїй мамі й тобі.

– Що це означає?

– Це означає,– мовив замислено Фуньо, – що найтвердіші котлети, шматки м'яса, печеня й біфштекси, що їх я їв у своєму житті, я їв спершу в батьківському домі, а останнім часом у тебе, моя найдорожча!

– Фуню! – вигукнула Ганка, схлипуючи. – Як ти можеш таке казати?

– Просто я хотів розважити тебе, моя найдорожча дружино. Відверто кажучи, я міг би з'їсти оцей килимок і навіть не помітив би. Ганю! Мир?

Ми відвели від них очі, бо не словами, а ніжним і довгим поцілунком вони закріпили цей мир. Нарешті Фуньо знову попросив слова. Я надав його.

– Панове, – промовив він. – Громадяни, джентльмени, товариші й друзі! Ми надзвичайно пишаємося знайомством з такими особистостями, як брати Кошмарик, а також магістр Вернигора.

– З подвійним ім'ям, – нагадав Вернигора.

– Магістр, – відразу виправився Фуньо, – Діонізій Гібридон, – подвійне ім'я – Вернигора. Я не граюсь у ввічливість. Головне те, – вів далі Фуньо, – що я зазирнув у вашу брошуру. Мені пощастило зрозуміти кілька хімічних прикладів. З фізикою і математикою гірше. Не маю чим похвалитись. Якщо не помиляюсь, Ганка також.

Ганка почервоніла так, аж усім нам стало незручно.

– Я знаю вісім математичних задач і одну фізичну формулу.

– То й що з того, Ганю?

– Нічого.

– Вже за десять хвилин десята. Нам лишилося сімдесят хвилин до одинадцятої, коли треба буде замовляти знімальні групи й кінокамери. Шістдесят хвилин вистачить з лихвою. Але протягом тих перших хвилин котрийсь із братів Кошмарик повинен розтлумачити мені й Ганці, в чому суть «Кольорових димарів» і «Кольорової Вісли».

– Тут уже немає запитань, – усміхнулась Ганка, – це ми собі уявляємо.

– Зовсім не уявляємо, – сказав Фуньо Прекрасний, – від початку до кінця не розуміємо ані принципу, ані способу утворення кольорових димів над різними димарями, чому вони з'являються в різний час і в різну пору. Розтлумачте нам, як старшим дошкільнятам. Розтлумачте ж нарешті!

Я небагато міг розповісти про це явище, тому що мені самому майже нічого не пояснили про кольорові димарі й отруєне повітря. Вже не раз мені кортіло дізнатися про те, чого зараз вимагав Фуньо. Мені бракувало доказів. Однак першому не хотілось просити. Інакше стояла справа з Фунем і Ганкою: адже вони мали підготувати телепрограму про кольорові димарі. Я подивився на старшого з братів, на молодшого. Марно. Обидва втупились в обличчя магістра Діонізія Гібридона Вернигори. Магістр заплющив очі, а з-під киреї долинало легеньке шелестіння – тобто працював «штучний мізочок».

Так тривало сім секунд, за які відбулося кількасот мільярдів операцій. Нарешті магістр прокинувся. Подивився золотавими зіницями на Фуня.

– Ви говорите крізь сон? – різко спитав він.

– Б… буває,– Фуньо почервонів, як півонія.

– А ви? – звернувся магістр до Ганки.

Ганка зашарілась, немов червоногаряча троянда.

– Часом… Так собі… розмовляємо крізь сон.

– Отож-бо, – сказав магістр, – це найпростіша й найменш серйозна причина. Один випадок на мільйон сорок дві тисячі двісті шістдесят сім, що вас хтось підслухує. Але якщо будете все знати й розуміти, ви розпалитесь. Почнете шепотіти й розмовляти вголос, і буде вже один випадок на чотириста сімнадцять тисяч випадків. Крім того…

– Що крім того? – спитав пошепки Фуньо.

– Адже ви любите легку атлетику? – посміхнувся магістр Діонізій. – Насамперед біг на середні й довгі дистанції? Безперечно! А чи ви любите наперед знати, хто виграє? Дурниця! Правда ж?

– Правда, – шепнув Фуньо.

– Авжеж, – підтакнула Ганка. – Бо коли Фуньо знає все наперед, то вже на середині починає нудьгувати. Для нього кожна справа має бути великою пригодою.

– Ти моя найбільша таємниця й найкраща пригода! – вереснув Фуньо.

– Розумію причину цього вереску, – сказав я, – але певною мірою і схвалюю його, тому що пані Ганці дуже личить цей рум'янець.

– Увага! – озвався магістр. – Увага! Вісім хвилин на одинадцяту!

– До роботи! – репетнув Фуньо і раптом сторопів. – Так! До роботи! Тільки дозвольте запитати, до якої?

– Зараз дізнаєтесь, – мовив Марек. – Ми з братом опрацювали тільки загальний план завдань. Для перевірки і опрацювання в найменших подробицях ми віддали цей план магістрові Діонізію Вериигорі. Ви готові, дорогий Гібридоне?

– Звичайно, любі діти.

– Тож просимо вас розповісти.

– Будь ласка, дайте мені карту, яку я накреслив для вас.

Заберіть зі столу все зайве, я бачу, що тут зайве все. Та-а-ак! Тепер розкладемо нашу карту. Сподіваюсь, ви не заперечуватимете, якщо я, у зв'язку з моїм зростом, ходитиму по ній.

Ми всі висловили свою згоду, а брати К. розстелили на столі карту.

То була якась дивна карта. Дуже тонка й водночас якась цупка. Вона лежала на столі, наче її випрасували. Дуже барвиста й разом з тим надзвичайно розбірлива. Масштаб її був просто невірогідний, ніби один до п'яти тисяч. Переважна більшість забудови була надзвичайно детально позначена. Та ще й так виразно, ніби хтось спершу сфотографував місто, а потім усе розфарбував відповідними кольорами. Крім того, пункти, що їх магістр обвів, світились, наче були накреслені й розмальовані фосфоричними фарбами.

На цій магістровій розповіді, власне, все й закінчилось. Усе було передбачено до дрібниць. Однак про всякий випадок на прохання Ганки й самого Фуня магістр Діонізій повторив головні дані про місце й час окремих дій. Їм обом теж дали трохи менші, вкладені в футляри карти й список чергових операцій.

О десятій годині тридцять п'ять хвилин ми були готові. Всі важливі й другорядні заходи було обговорено, записано в блокнотах і на магнітофонній стрічці. О десятій годині тридцять дев'ять хвилин я знову залишився сам. Як звичайно, прибираючи після гостей, я розбив усього одну чашку й трошки подряпав одну тацю (розсипаний цукор не рахується).

Тепер усе вмістилося на одній таці, я взяв її й виніс до кухні. У вітальні бабуся Ірена вже витирала найнижчий ряд книжок, і я міг з полегшенням відітхнути. Незважаючи на це, в мене було якесь неясне почуття, ніби я про щось забув.

Так і є. Забув узяти зі столу вазу для тістечок, а також зачинити двері.

Повернувшись до своєї кімнати, я побачив коло столу обох собак, а на столі три безе – позаконкурентні бабусині вироби.

Гірше було те, що мені самому хотілось безе, Навіть дуже хотілось. Та хіба ж їстимеш, коли з одного боку на тебе дивляться двоє очей сумного філософа, а з другого – імлисто поблискують оченята сумної панночки.

– Вам сумно? – спитав я.

У Відповідь почув два легенькі, мов вітерець, зітхання. І якби я не знав, що в погляді цієї парочки прихована ще й ница пронирливість, то міг би розплакатись. – Ви, мабуть, з'їли б отаке безе, крихке й солодке?

Погляди все ще були сумні, але об стілець застукали два хвости, як барабани на параді. В такі хвилини мені часом кортить дізнатись: чи собака керує своїм хвостом, чи хвіст собакою?..

Я спитав їх про це.

«Сьогодні така гарна погода, – ввічливо пирхнув Ренні.– Аж приємно махати хвостом».

Массумі виявила певну неуважливість, оминувши розмову про хвіст.

«Ах, – зітхнула вона, – якби солодкі безе мали ще смак копченої грудинки».

Я перестав вагатись.

Почастував гостей тістечками, сам теж з'їв одне, потім вирядив Ренні й Массумі на їхнє місце в кімнаті дітей.

А сам сів біля телефону. Десь із півгодини шукав Когось Важливого в Варшаві.

Нарешті знайшов-таки. Розмова тривала близько години, але я не шкодував грошей. Це була саме така розмова, на яку я сподівався, якої чекав і на яку покладав надії.