Текст книги "Брати Кошмарик, Магістр і я"

Автор книги: Ежи Брошкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

Розділ XV

Я вже казав, що не боюсь телекамери, так само, як і всіляких мікрофонів. У мене перед камерою чи перед мікрофоном з'являється відчуття, ніби в об'єктиві камери чи в скриньці магнітофона просто сидить якийсь близький знайомий, з яким я спокійно розмовляю.

Проте я страшенно не люблю дивитись на себе на телеекрані. Коли дивишся на самоті, то це ще півбіди. Може навіть, усього чверть.

Але коли доводиться дивитись на себе у великому товаристві, тоді та чверть біди чимраз збільшується і в багато разів переростає цілу біду. А я починаю відчувати себе ніяково і часом все більше ніяковію. І що ще гірше – я не можу пояснити, чому з'являється відчуття такої ніяковості.

Може, спробую пояснити це за допомогою порівняння.

Отож, як відомо, кожен із нас любить іноді постояти перед дзеркалом. А дзеркало має таку властивість, що не лише допомагає причесатись чи поголитися, але, буває, пробуджує несерйозні бажання, наприклад, бажання покривлятись. На самоті це навіть цікава розвага – незалежно від віку й статі. Мені подобається кривлятись перед дзеркалом – тільки за умови, що ніхто непрошений цього не бачить. Зате навіть при одному свідкові (не кажучи вже про більшу кількість їх) весела розвага перетворюється на ідіотську, безглузду витівку.

Тому коли я в товаристві бачу себе на екрані телевізора, то починаю почуватись, як той, що, стоячи перед дзеркалом, кривляється і тільки через певний час помічає, що в нього багато свідків.

Чому це так? Бабуся Ірена запевняє, що я скромний і сором'язливий. Дружина посміхається і пошепки пояснює, що моя скромність виникає із самовпевненості, бо мені всього замало. Мені не досить того, що я буваю гостем у мільйонах чужих квартир і говорю там що заманеться…

Бо моя ніби-сором'язливість і ніби-скромність свідчать, що мені всього замало, що всюди, куди я стромлю свого носа, хочу бути найкращим. І соромлюся, коли не буваю найкращим – а це дуже нерозсудливо. «Адже що було б, якби всі були найкращі?» – підтримує її Анджей. «Бути найкращим чи не бути? Ось у чому питання, – розмірковує Агнешка. – Бути не конче треба, але старатися варто», – дійшла вона висновку.

Собаки тільки подивились одне на одного. Блазні! Вдавали, наче вони не знали, в чому справа, й досхочу порозважались.

Ну от, я знову розбалакався про себе, хоч справжніми героями цієї книжки є брати Кошмарик і магістр Діонізій Гібридон Вернигора. А про що це свідчить? Це свідчить про мою справжню «скромність». Тільки й того.

Однак, незважаючи ні на що, якраз тепер хід подій певною мірою виправдовує мене. Доти, доки брати Кошмарик разом із шановним магістром Вернигорою якось приватно й ніби лише для власної розваги бавилися в «Кольорові димарі», я міг про них говорити. Отож і говорив чимало й цілком відверто.

Тепер ситуація докорінно змінилась. «Кольорові димарі» перестали бути приватною розвагою братів К. та магістра В. (по правді, вони ніколи нею й не були). Вони перестали бути й смішною сенсацією з останніх сторінок газет.

Більше того, Краківське телебачення вже об'явило, що буде п'ятдесятихвилинна передача про «Кольорові димарі» й «Кольорову Віслу». Щоправда, красу тієї краківської ночі могли повністю оцінити лише власники кольорових телевізорів (яких у нас все ще дуже мало). Але й на чорно-білих екранах можна буде побачити пасма димів та вогники на «палаючій» Віслі. Ну, а повідомлення, виступи й інтерв'ю значною мірою допоможуть власникам чорно-білих екранів «розпізнати» барви й зрозуміти всі ті кольорові справи.

Отже, почалося! Інтерв'ю, повідомлення, виступи. А між іншими – мій виступ. Мій? Не зовсім мій. Знову головну роль тут відіграли геніальні братики. Найсуттєвішу частину цього «мого» виступу написали вони. Я тільки прикрасив його по-своєму. А тепер відповідатиму за все? Очевидно! Я і тільки я! Адже братики Кошмарик разом із магістром Вернигорою діють чудово, але нишком, за межами впливу громадської думки. А як вони щось і напсували і справа провалиться, то кому насправді перепаде за цю халтуру? Мені й тільки мені, бо, мовляв, кому-кому, а куцому змелеться. То хіба можна дивуватись, що цього разу переляк і страх перед дурною витівкою зросли щонайменше в п'ять разів порівняно з тим, як бувало зі мною раніше.

«Мій виступ»! Коли я записав його чотири дні тому, то мені здалося, що він декому сподобався. І тоді я подумав, що, побачивши себе на екрані, я нарешті позбавлюся відчуття, ніби роблю якусь дурницю.

Так я міркував собі. Поки кіноплівку підготували до першого пробного перегляду, минуло чотири доби.

З огляду на кількість і різноманітність матеріалу, Фуньо зі своєю чарівною Ганною опрацювали й змонтували все в дуже швидкому темпі. Можна навіть сказати – в блискавичному. Вони справили велике враження на всіх, хто тямив у цій справі. Довели, що вони вміють.

Щодо мене, то все було не так добре, як спочатку здавалося. З кожною годиною – і наяву, і вві сні – я втрачав упевненість у собі. А коли нарешті Фуньо з Ганкою відвідали мене вдома, щоб особисто запросити на пробний показ програми «Кольорові димарі», я зустрів їх, наче нічого не сталося, жартував, сміявся, привітався й попрощався дуже сердечно. Але та усмішка була насправді жалюгідною брехнею. Просто я боявся. Боявся, наче молодий актор перед своїм першим виступом у великій ролі. Багато разів я пробував порозумітися з братами Кошмарик, сподіваючись, що вони якось підтримають мене і заспокоять, однак вони вперто не відповідали. Пробував домовитись про таку розмову з Ганкою, але вона (незважаючи на цілковиту згоду свого чоловіка) змушена була відмовитись. Як людина дуже вимоглива до себе, вона до пізньої ночі сиділа за монтажним столом над кіноплівкою нашої програми.

Дома помітили, що зі мною відбувається щось дивне. Здається, в дитячій кімнаті відбулась серйозна нарада. До мене навіть вислали двох послів – Агнешку й Анджея. Звичайно, вони прийшли з собаками, зняли метушню, галас, розсмішили мене вітальним танком Ренні й Массумі. Я майже безтурботно сміявся, коли Анджей запитав:

– У тебе якісь клопоти, тату? Я одразу похолов.

– Ні.

Агнешка, звичайно, чула і запитання, і відповідь. Вона сіла на дивані біля мене – і вони з Анджеєм ніби стиснули мене з обох боків кліщами, щоправда, дуже приємними.

– У тебе немає жодних клопотів? – здивувалась Агнешка. – То чого ж ти поводишся так, наче в тебе їх тисяча?

Якийсь час я мовчав. Потім сказав правду:

– Маю тільки один клопіт. Але він вартий тисячі.

– Що ж це таке? – спитав Анджей.

– Не «що», а тільки «хто», – буркнув я.

Очі в Агнешки зробились круглі, величезні й прозорі.

– Тату! – мовила вона. – Сподіваюсь, ти не знайшов собі якоїсь нареченої?

Я був злий, як чорт, але у відповідь на це запитання за-сміявся і похитав головою – мовляв, ні, не маю ніякої нареченої.

– Тату, – ніжно мовив Анджей, – розкажи своїм старим дітям, хто ж справді є твоїм клопотом.

Я перестав сміятись. У кімнаті запанувала грізна тиша. Навіть собаки причаїлись. Я знову розсердився.

– Я! Я сам є своїм клопотом!

– Ти сам? – здивувались усі четверо. – Я сам!

– Але як хто? Адже не в цілому.

– Ну… скажімо… скажімо, що не в цілому.

– А яка частина цілості?

– Телевізійна.

– Ах, батечко виступають у срібному віконці, тобто на екранах кількох мільйонів телевізорів, і трусяться! – защебетала Агнешка.

– Дуже трусяться, – підтвердив Анджей.

Після цього, – незважаючи на мій батьківський гнів, – усі четверо затанцювали якийсь людсько-собачий танок під мелодію «Йшла дівчина до лісочка» й змились тільки тоді, коли я, перекрикуючи пісеньку, звелів, щоб вони самі пішли слідом за тією дівчиною до лісочка чи навіть до Неполоміцької пущі або взагалі до Біловезької. Отож вони пішли, не знаю куди, поцілувавши мене в чоло й щоку, а я став перед дзеркалом і показав собі язика, що мене самого дуже обурило. Решта дня й ціла ніч повзли, наче хвора черепаха. Але десь близько п'ятої години я заспокоївся. Сказав собі: чого ти боїшся, старий буйволе? Страх тобі нічого не допоможе. Вдар ним об стіну, а потім викинь за борт.

Допомогло! Встиг навіть сяк-так виспатись. Нарешті, в певний час, не рано й не пізно, мій мужній, більш мужній, ніж будь-коли Добряк, відвіз мене на Кшемйонки, під самісінький будинок Краківського телебачення.

Знайомий швейцар як господар привітався зі мною і запросив у ліфт, але я подякував і відмовився. Невеличкий зал, у якому відбуваються пробні перегляди вже змонтованого матеріалу, розташований так невисоко, що гріх користуватися ліфтом, та ще в моєму віці. Через дві хвилини я вже стояв на порозі того залу.

Оскільки я приїхав не рано й не пізно, то не був ані першим, ані останнім. Майже всі місця були вже зайняті. В останньому ряду я помітив мого тезку, пана Єжи з Варшави. А по обидва боки від нього – о диво! – сиділи мої дорогі друзі Ярек і Марек. Я не мав нічого проти того, що любі брати Кошмарик (а десь там біля них, у якійсь валізці чи торбинці притулився, напевно, й магістр Діонізій Гібридон) цього разу вибрали собі товариство іншого Єжи Б.

Мене здивував і злякав той факт, що, незважаючи на мої усмішки, тихенькі оклики й помахи рукою, жоден з тієї трійці не звернув на мене уваги. Так, наче я став першою польською людиною-невидимкою! Мене почало вкидати то в жар, то в холод. Те, що я не став невидимкою, було очевидним, відколи я зайшов до будинку. Адже мене впізнав швейцар, потім один з керівників підприємства. Монтажник і два знайомі актори, які чекали на перегляд, теж упізнали мене. Що ж сталося? Чи знайомство з паном Єжи Б. із Варшави настільки важливіше від знайомства з Єжи Б. із Кракова, що цього, краківського, вже не впізнають? Нахабні генійки! В них у головах замакітрилось, чи що?

Та перш ніж я встиг по-справжньому розсердитись, зал майже заповнився, навіть світло вже пригасло, і аж тоді з'явився Фуньо Прекрасний зі своєю вродливою дружиною. Фуньо дуже задерикувато задирав носа, а Ганка скромно опустила очі. Однак Фуневе задерикувате задирання носа насправді зовсім не було задерикуватістю. Я добре бачив, що пан режисер блідий, руки в нього злегка тремтіли, а дихав він так, наче щойно пробіг дистанцію у три тисячі метрів з перешкодами. Все ясно – просто Фуньо Прекрасний злякався, а це траплялося з ним надзвичайно рідко.

Так само, як і я, він удавав, ніби не дивиться на зал, але, можу побитись об заклад, що так само, як і я, за дві-три секунди він устиг зорієнтуватись, хто тут гість пробного перегляду, хто є хто і де хто сидить.

У першому ряді підвівся другий асистент Фуня й дав знак рукою, що є три вільні місця, які він зайняв спеціально для нас. Тоді Фуньо обхопив руками Ганку й мене, і в тьмяному світлі ми попливли до тих вільних місць. Всі троє були задоволені, що майже все світло було вже погашене. У півтемряві важко було помітити, що хоч ми всі троє нібито задерикувато задираємо носи, та разом з тим у всіх трьох дуже бліді носи й щоки, а коліна підгинаються, наче перед усним випускним екзаменом.

Отож, усупереч режисерським звичаям, ми всілися в першому ряду. Я відчув себе більш упевнено. Фуньо й Ганка не зрадили мене, вони посадовили мене посередині й підбадьорливо потиснули руку.

В залі стало тихо. Навіть середні ряди, які тільки що гули, як осине гніздо, чи, може навіть, як шершні, замовкли.

Зараз я повинен пояснити, хто в цьому проекційному залі був гостем, а хто господарем, хто був ким і де хто сидів. Отже, в трьох останніх рядах посідали члени редакційної колегії, а також запрошені керівництвом телевізійного центру вчені, експерти й знавці з питань, що стосувалися програми, яка розповідала про краківську «Ніч чудес». Там також, як уже я згадував, знайшов собі місце варшавський Єжи Б. разом із вельмишановними добродіями Кошмарик.

Два перші ряди майже повністю зайняли виконавці програми: та частина знімальної групи, яка приїхала з Фунем із Варшави, а також оператори, звукооператори, освітлювачі тощо, яких Краківський телецентр дав Фуневі на допомогу. Спочатку ці два ряди вдавали з себе бадьорих: сміх, жарти, підсміювання, дотепи. Але тут ставало дедалі тихіше. Коли в залі потемніло і я з Ганкою та Фунем посідали в центральних кріслах першого ряду, перший і другий ряди зовсім замовкли.

Тільки чотири середні ряди крісел шуміли, навіть гучно й пихато; надзвичайно самовпевнені, вони голосно виявляли свою самовпевненість. У цих чотирьох рядах сиділи директори, заступники директорів, а також представники в справах друку тих підприємств і заводів, димарі яких так гарно й райдужно розцвіли під час недавньої «Ночі чудес». Прийшло їх більше, ніж треба було, тому що з десяти інтерв'ю на кіноплівці залишилося всього шість. Але по всьому місті поширилися плітки й пліточки, ніби в будинку телебачення на Кшемйонках заварилась якась бісівська каша, що нею, мабуть, хтось удавиться, тільки ще не знати, хто саме. Тому нічого дивного, що незалежно від запрошень сюди з'явилися всі десятеро директорів. Цікаво, що кожен із цих десяти привів з собою якогось помічника. Заступника. Всього з'явилося тридцять чоловік.

Фуньо сплеснув руками й вигукнув:

– Їдьмо!

І ми поїхали в ту незабутню ніч. Так ніби їхали, пливли й летіли в минулий час. Запала якась наче побожна тиша. Почався фінал. Ми планували, що це буде так званий Великий фінал. Адже справа стосувалась не лише однієї річки, навіть якщо б то була Вісла, ані десяти димарів, які випускали райдужний дим у вечірнє небо, – небо, що височіло над дуже гарним, дуже старим містом.

Отож їдьмо, як звелів Фуньо Прекрасний! Фуньо – сноб і пліткар, пліткар і мегаломан, мегаломан і митець, чоловік з носом тапіра, чарівною дружиною і незвичайним талантом.

Кілька перших хвилин програми я ще якось витримав. Потім схилився до Ганки і ввічливо запитав, коли ж я сам з'явлюсь на екрані, і дістав ще більш ввічливу відповідь, що на тридцять сьомій хвилині. Я дивився на те, що відбувалося на екрані, й, скажу відверто, захоплювався Фунем. Кінець кінцем те, що відбувалося в нашому місті під час «Ночі чудес», було по суті послідовним продовженням певних явищ. Інтерв'ю зі сторонніми людьми, розмови з керівниками підприємств, яким належали кольорові димарі, далі показ різних димарів, натовпи біля них, нарешті палаюча Вісла.

Кожний фахівець, якщо йому наказують з такого вбогого матеріалу викроїти телепередачу, обуриться і почне огризатись: «Що це таке? Де ви ще бачили таку вбогість? Така телепередача може бути хіба що для курей, а не для людей! Качки (не кажучи вже про гусей) не захотіли б на таке дивитись!»

Загалом можна сказати, що фахівець має рацію. Щоправда, Фуньо Прекрасний мав у своєму розпорядженні дуже цікавий матеріал, але його було цікаво дивитись протягом десяти хвилин, не довше! А тим часом наш Фуньо зумів використати кожну подробицю. Будь-яка дрібниця, що на неї ніхто не звернув би уваги, у Фуня грає, розважає. «Кольорові димарі» камера знімає з усіх можливих боків і кутів. Короткі, дуже короткі, бо попідрізувані інтерв'ю зі сторонніми людьми (до речі, мої інтерв'ю) звучать досить цікаво. Людські обличчя, зняті зблизька, дуже добре і в хорошому ритмі переплітаються з великими плямами димарів, над якими здіймається дим.

Щиро кажучи, я трохи по-дурному витріщив очі на екран і тільки хвилин через десять трохи отямився. А Фуньо так втупився в екран, як жрець в місячний диск, та ще й тоді, коли місяць уповні. Він то бурмотів щось собі під ніс, то починав говорити майже вголос. Я підштовхнув його в плече один раз, другий. Нічого не вийшло. Здавалося, він взагалі нічого не відчув. Тоді я бухнув його кулаком у ребро. Допомогло.

– Що ти хочеш?

– Коли я буду блазнювати?

– У самому кінці.

«У самому кінці? – подумав я. – То, мабуть, буде й мені кінець!»

Оті з середніх чотирьох рядів, – директори, їхні заступники, заступники заступників, представники в справах преси і їхні заступники, – раніше чи пізніше сьогодні мене скрутять і затовчуть. Хіба що я раніше сам згорю від сорому.

Чи будуть для цього причини? Безперечно. Те, що Фуньо Прекрасний і Ганка взяли мене під свою опіку, цілком природно; адже вони самі відібрали мене для цієї програми. Вони відповідають за мене, тому, мабуть, і втішатимуть, що я не такий поганий, як здаюсь на екрані.

А інші? Що, наприклад, має означати ганебна зрада братів Кошмарик? Навіщо вони вдавали, ніби не впізнають мене? Навіть не бачать? А де тиняється зараз отой їхній премудрий двадцятисемисантиметровий магістр Діонізій Гібридон? Напевно, як завжди, за хвильку утне щось, і я не втримаюсь од сміху!

Але за яку хвильку?

З моєї точки зору «хвилька» – це кілька, найбільше кільканадцять секунд. Та біс його знає, що означає «хвилька» для того двадцятисемисантиметрового індивіда. Шматочок секунди – чи шматочок місяця. Хоча, відверто кажучи, магістр Діонізій взагалі цього дня не зачепив мене, не завдав жодної кривди – ані тілесної, ані душевної.

Звідкіля ж ці несправедливі думки? Просто – від страху! Від того страху, що зветься хвилювання. Він властивий акторам, музикантам, промовцям, циркачам… одне слово, це страх окремої людини, яка безпосередньо чи посередньо виступає перед великою кількістю людей. Безпосередньо, як, наприклад, співачка на естраді, а посередньо, як актор у кінофільмі.

Як усім відомо, я мав виступити перед широкою публікою тільки посередньо. На екрані. До того ж на екрані, який не вимагає великого акторського мистецтва. Виступити просто як телевізійний балакун. На щастя, я набалакав не більше семи хвилин у сорокап'ятихвилинній програмі. Тому подумав, що, може, все обійде мене стороною і не дуже зачепить.

Однак пригадав собі, що саме я (той, що на екрані) говоритиму. І до кого говоритиму! І яким тоном говоритиму!

Я подивився на годинника. І на екран. Там якраз якийсь директор біля «Димаря А» хвалився й пишався, що його підприємства, незважаючи на великі труднощі й клопоти, перевиконують план, тому нічого дивного, що вони були відзначені, нагороджені різними дипломами тощо. Директор говорив солодкаво, виграючи оксамитним тенором. А коли дійшло до запитання, чому димарі його підприємств випускають райдужні дими, він дуже веселенько засміявся і сказав, що то, мабуть, гномики таке змайстрували, а потім (уже серйозно) додав, що для цього на підприємстві є відповідальний і високоосвічений колектив хіміків, котрі могли б пояснити навіть такі смішні дрібниці, як райдуга над димарем.

Тоді той, хто брав інтерв'ю, запитав, чи шановний директор справді вважав таке дивне явище, як райдужний дим і палаючу Віслу, смішною дрібницею? Директор споважнів і зізнався «під секретом» (перед скількома мільйонами телеглядачів? Оце так секрет!), що він вирішив найближчим часом скликати розширену конференцію керівництва з питання дослідження явища, названого «Кольоровими димарями».

Все це має дуже гарний вигляд на екрані, але насправді було інакше, зовсім інакше. Директор був надзвичайно задоволений собою, він насвистував, сміявся, крутив пальцями млинка. Двоє інших директорів, яких раніше показали на екрані, теж поводились майже так само, голосно сміялись, навіть аплодували самі собі.

Я згорбився в кріслі. Ні, я ніколи не відмовлюсь від того, що сказав у мікрофон. Це не був повністю мій власний текст, але я визнав його своїм. І я ніколи не заперечу його і не відмовлюсь від нього.

Я не боягуз, але, щиро кажучи, з віком мої нерви трохи зіпсувались. Найбільше я не зношу галасу. Коли в мене під вікном гальмують автобуси чи сміттєзбиральна машина, мені інколи хочеться видряпуватись на стіни; це дурне перебільшення, але воно не дуже далеке від правди. Звісно, автобуси, які гальмують на вулиці, чи сміттєзбиральна машина – ніщо порівняно з воєнним галасом. Із справжнім бомбардуванням чи навальним артилерійським вогнем. Але ж часи змінились! Все-таки ми вже тридцять п'ять років живемо в спокої, і тільки далека луна доносить з інших континентів глухий гуркіт бомб, тріск автоматів і пронизливий гул ракет. Про це не можна забувати, бо це неправда (а точніше, повинно бути неправдою), що найбільше болить власний зуб, потім – хвороба друга, а насамкінець – смерть п'ятдесяти тисяч людей в Бангладеші.

Однак ми далеко забрели. Саме час повертатися. Адже ми в проекційному залі Краківського телебачення, на Кшемйонках, тобто в Кракові. Це добре, але й не дуже добре, бо саме почалася тридцять перша хвилина програми краківської «Ночі чудес». А це означає, що за дві хвилини на екрані з'явлюсь я. Власною персоною. І водночас то не буде цілком моя власна персона, а тільки її телевізійне зображення.

Але ж моя власна, найвласніша й найсправжніша персона теж тут сидить та ще й давно! Найгірше те, що вона сидить за кілька кроків від осіб, яким незабаром завдасть прикрощів і злегка трусоне їх. Цікаво, що буде далі?

Минула тридцять перша хвилина передачі.

Через шістдесят секунд я опинюсь у кадрі! Через п'ятдесят п'ять вийду на екран. Через сорок з'явлюсь перед численною публікою, що зібралась тут. За тридцять! За двадцять! За десять!

Що це в біса? Кого й чого я так боюсь?

Зображення на екрані навіть не здригнеться. А я трясусь, наче хвора на малярію осика. Ганьба й компрометація! Я відчув, що в мене розширяються груди і я випростовуюсь високо над іншими головами. Коли на екрані появилась «вона» – тобто моя голова, – на мене засичали: «Опустіть голову, будь ласка, опустіть!»

Дивлячись на неї цілком об'єктивно, можу відзначити, що то була голова з благородними обрисами, хоч і з трохи занадто відстовбурченими вухами, зате з очима, сповненими сумної задуми. Голос звучав – як і завжди – досить мелодійно. В зв'язку з цим, між нами кажучи, я був цілком задоволений собою. Непокоїло тільки те, що іншим глядачам могло здатись, ніби ті вуха відстовбурчувались аж до плечей, а очі мали тупий вираз. Нічого не вдієш! Цьому ніяк не можу зарадити!

Та все ж я був дуже знервований. Однаково і той, що в кріслі, і той, що на екрані. Хоча слово «знервований» тут не зовсім доречне. Краще просто сказати, що я був злий. Та ще й дуже.

Ще коли в студії я записував свій текст, мене розсердила згадка про тих, що зараз сидять тут у середніх рядах. Вони не одні в Польщі, бо не тільки над Краковом здіймаються отруйні райдужні тумани. А Вісла, порівняно з багатьма іншими річками, чиста, як гірський потік. І все ніби в порядку. Як, наприклад, деякі замислені й мовчазні гості з середніх рядів.

Але сюди прибули не тільки такі!

З'явилися й дуже самовневнені громадяни, від яких пахло англійським одеколоном, голландським тютюном і французьким коньяком. Ці розізлили мене ще кілька днів тому. Я був майже на сто відсотків певен, що більше десяти з них прийшли сюди, глибоко переконані, що ще раз і за допомогою незвичайних ефектів буде повідомлено всій Польщі, які чудові керівні кадри на їхніх підприємствах.

І як пречудово, – завдяки тим кадрам, тому мудрому керівництву, – працюють оці, оті й ще інші підприємства!

Справді, Фуньо підготував приголомшливі ефекти – «Кольорові димарі»! «Палаюча Вісла»! Тим краще, тим краще. Програма демонструватиметься в Польщі, а в ній будуть їхні інтерв'ю, їхні обличчя, їхній розум, їхні привабливість і чарівність. Тому ще перед початком перегляду добродії з середніх рядів обдаровували всіх нас усмішками, обіцяли вічну дружбу й братерство.

Мені не хотілося лихословити на цю тему. Та, на жаль, саме так було. Великі промислові зубри не всі з'явились. Не перелічуватиму, хто прийшов, а хто ні. Одне безсумнівно – всі ці добродії, що сидять зараз у середніх рядах, працювали й працюють страшенно важко. В переважної більшості з них мудрі голови. Але чому ці розумні, освічені, досвідчені люди неспроможні зрозуміти, що їхня байдужість, легковажність чи недбальство спричиняються до того, що й на всю Польщу з Кракова поширюється морова пошесть, сучасна «чума».

Як я пригадую, саме це нерозуміння дуже сердило мене. І під час запису мого тексту, і зараз теж.

Цікаво, що і я з самого початку їм не сподобався. Дехто в нашому місті знає мене. Тому я почув, як у середніх рядах називали моє прізвище.

Однак пора повертатись до екрана, до показаного крупним планом трохи розсердженого обличчя. А розсердився я з трьох причин.

По-перше, я наперед знав, що не сподобаюсь гостям, яких запросять на перегляд.

По-друге, я сердився тому, що вперше в житті довелося вдавати, ніби виголошую свій власний текст.

А по-третє, я розсердився з того приводу, що вже самий початок моєї балаканини міг розсердити й розсмішити телеглядачів. Чому? Дуже просто: перед нами дуже добре й ефектно зроблений показ «Кольорових димарів» і «Палаючої Вісли», чудові панорами, крупні плани, – і взагалі комар носа не підточить, – аж раптом на екрані з'являється зняте дуже зблизька (крупніше, ніж більшість димарів) обличчя якогось там Єжи Б., і той тип ні сіло ні впало починає теревенити про квіточки й рибок. Точніше, про дуже яскраві рослини і деяких райдужних рибок.

Згоден. Те, що я казав, могло здатися нерозумним. Але так було потрібно.

Крім того, дуже добре записаний голос з самого початку звучав приємно.

На жаль, у рядах, де сиділи гості, вже було чути не тільки моє цілком пристойне прізвище, але відгомін протесту, злості й глузування.

– Що це таке? Про що він говорить? Звідкіля вирвався цей поет?

Я, – «той, що на екрані», – звичайно, нічого не чув. Зате я, – «той, що в кріслі», – розізлився вкрай.

– Тихіше! – вереснув я, аж мої сусіди відхилилися в протилежні боки, мов нахилені вітром тополі.

Проте мій вереск змінив ситуацію на краще. Середні ряди притихли, а потім справи пішли так гарно, наче я навмисно все так підготував, бо саме тієї миті я, – «той, що на екрані», – знову почав говорити. Камера трохи відсунулась, і тепер я говорив на тлі неяскравих смуг райдуги та різнокольорових вогників, які бігали по воді. На цьому тлі в мене був значно кращий вигляд, аніж раніше, та все ж я, – «той, що в кріслі», – почував себе не дуже добре. Зате я, – «той, що на екрані», – очевидно, почував себе загалом чудово.

– Я тут розповідав, – казав я, – про різні цікаві квіти. Нагадую їхні назви, бо вони гарно звучать: вороняче око, білокрильник, орхідея полум'яна, навіть болиголов, відомий тим, що ним отруїли одного з наймудріших людей в історії, філософа на ймення Сократ. Які ж барвисті й кольорові ці квіти! І які підступні! За гарними кольорами ховається отрута, дуже грізна отрута. Не одна тисяча наївних і необережних людей змогли в смертельних муках пересвідчитись у цьому. Чимось подібні до цих квітів деякі жителі південних морів, які міняться різними барвами, немов прекрасні коштовності. Деякі з тих риб ваблять своєю незвичайною красою. Але їхній укол чи укус убиває швидше, ніж удар скорпіона.

В цьому місці я, – «той, що на екрані», – на кілька секунд зупинився (за порадою Фуня). Тим більше, що мене почасти затулило райдужним туманом, який здіймався з кольорових димарів, і барвистими вісляними вогниками. Пауза була потрібна, щоб дати можливість деяким телеглядачам розсердитись.

І справді, в середніх рядах уже завирувало:

– Що за дурниці?

– Рибалка знайшовся!

– Про що, власне, він базікав?

– Чого в біса він блазнює, цей артист-інтелектуаліст? Вдало вийшло з цією паузою. Влучили в ціль. Потрібні були слова «блазнює», а також «артист-іптелектуаліст».

Я, – «той, що на екрані», – виринув з райдужного туману. І ніби струсив з піджака вісляні вогники.

– Мене не здивувало б, – говорив я з екрана, ніби довірчо й трошки таємниче, – якби деякі слухачі дійшли висновку, що я плету дурниці, а інші запитали, чому чоловік, який пише, так званий артист і так званий інтелектуаліст, починає розводитись про кольори отруйних квітів чи про красу деяких отруйних риб. Я хочу пояснити, що мова йтиме саме про кольори. Не про квіти й не про риб. А, наприклад, про «Кольорові димарі». Зараз саме час з'ясувати таємницю тих райдуг.

У залі раптом зробилось дуже тихо. Ніхто вже не балакав про риб і блазнювання. А ми обидва, – і «той, що на екрані» і «той, що в кріслі», – злегка відкашлялись і всміхнулись один одному. Але вже за мить «той, що на екрані», перестав звертати на мене увагу.

– В першій частині цієї передачі,– говорив він, – ми побачили кілька кольорових димарів, ніби обплетених однією стрічкою з райдужних різноколірних смуг. Ми також були свідками інтерв'ю представників телебачення з більш чи менш видатними представниками цих підприємств.

Це були дотепні розмови. Представники підприємств були в доброму гуморі, наче трошки збентежені тим, що «їхні» димарі влаштували над містом такий кольоровий карнавал. Вони не виявляли жодного занепокоєння. Навпаки! Вони жартували з дивного явища, водночас запевняючи, що лабораторії їхніх підприємств вивчають цю смішну й дивну проблему. Майже ніхто з них не замислився над науковим і практичним значенням «Кольорових димарів». І це була їхня помилка. Дуже серйозна помилка.

Після цих слів я зник з екрана. Протягом наступних трьох хвилин у нас перед очима промайнуло кілька фрагментів та взятих біля підніжжя деяких кольорових димарів інтерв'ю. Цікаво, що коротенькі розмови й уривки інтерв'ю з людьми, які спостерігали «Ніч чудес», були або цілком бездумно веселими, або, – і це важливо, навіть дуже важливо, – справді серйозними.

– Не все те золото, що блищить, – мовила літня жінка.

– Тут, редакторе, – сказав бригадир з комбінату, – не досить подивитись на ту райдугу. Варто було б її понюхати. Перевірити хімічно. Профільтрувати. Тільки тоді буде видно, що це за райдуга.

– Дим – це дим, – дуже серйозно твердила вродлива студентка технікуму, – незалежно від того, чи він подібний до сіро-буро-зеленої річки Лімпопо, чи до гарної райдуги, яка з'являється на небі після грози.

Це добре прозвучало. Дуже вдало було змонтовано уривки з тих інтерв'ю, які я сам записав. Задоволений, я більш зручно сів у кріслі, але мій настрій враз погіршав, бо знову на екрані з'явилась моя фізіономія. Тепер мав початись великий скандал, тобто, правильно висловлюючись, гостра дискусія.

Я, – «той, що на екрані», – ще кілька секунд помовчав. Потім сердито, навіть ущипливо посміхнувся.

– Шановні слухачі, на початку свого виступу я згадував, що за привабливим зовнішнім виглядом може приховуватись не тільки обман, а й небезпека. Гарна квітка може перетворитись на отруту. Райдужна рибка несе в собі смертельну загрозу. Отже, настав час пояснити, чому передачу про таємницю «Кольорових димарів» і «Палаючої Вісла» я почав так несерйозно. Річ у тім, як сказала кілька хвилин тому молода вродлива дівчина, що дим завжди є дим, незалежно від того, чи він схожий на сіро-зелену каламутну річку, чи на гарну вітчизняну райдугу після грози. Що ж це означає? І що мені хочеться вам розповісти? Отож повідомляю, що двоє видатних і надзвичайно талановитих учених розробили метод контролювання за допомогою кольорів ступінь отруєння і запилення димів з окремих димарів краківських підприємств. На схожому принципі вони побудували й метод дослідження ступеня забруднення нашої блакитної Вісли, яка (чи може хто-небудь заперечити мені?) давно перестала бути блакитною. В інтерв'ю з представниками деяких підприємств, димарі яких уночі світилися, мов райдуга, ми почули, що, мовляв, та райдуга – дрібниця й своєрідна розвага. Насправді ж згадані мною два молоді винахідники, брати К., змогли на вершечках найбільш затруєних і запилених димарів вбудувати заслони, завдяки яким можна було перевірити, котре з підприємств димить найбільше та найнебезпечніше. Тому ці райдужні дими над димарями свідчили про затруєння краківського повітря, так само як нібито карнавальна пожежа на Віслі свідчила про надзвичайно високий ступінь забруднення нашої рідної річки. Хто мав право і нахабство дивитись на це байдуже, крізь пальці? Або вдавати, що нічого немає? Бо про це дуже мало говорять і пишуть! Адже це так само, якби нерозсудлива людина отруювала, засмічувала й руйнувала власний дім, який сама збудувала. А як ми будемо звітуватися про це перед нашими дітьми, онуками й правнуками? Я запитую, бо хочу дізнатись, чи хто-небудь серед нас замислюється над чимсь іншим, крім того, де й за які гроші щось будується і чи великий прибуток можна з цього мати? А як ми пояснимо дітям і внукам, чому зруйнували наш власний, дуже давній і гарний дім, що тисячу років звався Краковом?