Текст книги "Брати Кошмарик, Магістр і я"

Автор книги: Ежи Брошкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

Та ось пролунав через мегафон Фуневий голос.

– Увага, увага! Закінчується двадцять третя година п'ятдесят дев'ять секунд! Усі на місця! Камера номер один починає знімати річку вище Дембніцького мосту й поволі спускається вниз. Камера номер два знімає річку від вершини вавельського дракона й посувається якомога далі проти течії. Я хотів би пояснити, що…

– Потім, любий, – перебила його Ганка, – залишилося десять секунд.

Фуньо опам'ятався.

– Увага! – вереснув він, наче вдарив по барабанних перетинках. – Готові?

Йому відповів хор голосів:

– Так!

– Ввімкнути! – закричав Фуньо. – Три, два, один. Уже!

Камери озвалися дуже тихим теркотінням. Його заглушили загальний стогін і далекі вигуки людей. Ніхто, власне, не знає, хто й коли вжив старовинного вислову «Вісла палає». Навіть невідомо, чи першим вигадав його якийсь вельможний пан, чи вбогий шляхтич. А може, якийсь хоробрий плотогон чи учень Академії? Байдуже. Тому, що цієї миті важливим було тільки одне. І сталося те, чого не описано в найдавніших літописах.

Вісла запалала. Саме так! Із-за Бєлян, далі за Тиньцем понад чорними, мов смола, і важкими, ніби чорна олійна фарба, хвилями застрибали невеличкі, але неймовірно барвисті вогники. Їх усе прибувало. Здавалось, ніби райдужне коло над містом розсипалось на дрібні крихти, а вони, опадаючи на річкові хвилі, оберталися на вогники.

Ті вогники так майстерно переплітались між собою, що утворювали щось подібне до стобарвної райдуги.

На обох берегах Вісли збиралося все більше людей. Хтось викликав пожежну команду, ще хтось – міліцію. Водночас приїхало сімнадцять машин, від великих пожежних, до звичайних міліцейських «фіатів». Багато людей, що вигукували: «Вісла палає!» – почали сміятися, аж за боки хапались. Але через кілька хвилин виявилось, що, задивившися на стобарвну вісляну райдугу, натовп роззяв почав відпихати слабкіших все ближче до річки. Це вже ставало небезпечним. У місцях, які були найбільше під загрозою, пожежники й міліціонери вправно стримували тиск натовпів. Та видно було, що їм чимраз важче це робити.

– Пане Фуню, – обізвався Ярек. – Ми вважаємо, що ви матимете досить матеріалу про палаючу Віслу. Цей натовп стає небезпечним.

– В жодному випадку! – вереснув Фуньо. – Я особисто…

– Дорогий чоловіче, – сказала Ганка таким солодким голосом, аж мороз побіг поза шкірою. – Тобі особисто, як і нашим знімальним групам, в жодному випадку не бракує матеріалу. Хіба ж не так, мій коханий?

– Так, – шепнув Фуньо. – Ти маєш рацію, моя єдина.

– Отже, – сказав Ярек, – ми гасимо Віслу. Магістр чує нас?

– Дуже добре. Отже, гасимо.

Спершу потемніло небо над Тиньцем. Потім із-за Бєлян почала насуватись чорна тінь, яка ставала все грізнішою. Навколо запала тиша.

Натовп перестав спостерігати. Середина річки вже зовсім потемніла, лише де-не-де біля берега світилося кілька десятків заблуканих вогників. Їх чимдалі меншало. І ось вони зовсім зникли.

Небо теж стало по-нічному темним. Річка знову масно чорніла.

Зробилося якось убого й сумно. Я швидко розпрощався з Ганною і Фунем, потиснув руки братам. Домовився з ними, що післязавтра після полудня чекатиму на телефонний дзвінок.

Поволі й сонно я від'їхав па Добряку. Тільки вдома, у ванні, відчув, як я втомився.

Так, то був дуже втомливий день.

Розділ XIV

Прокинувся я в дуже дивному стані. Звичайно після сну в мене бувають ліниві думки й важка голова. А сьогодні я відчув, що моя власна, найвласніша голова – легка, паче трансокеанський метеорологічний аеростат. Що ж це, в біса, трапилось? Уже через десять секунд я збагнув, що ніякий біс не втручався. Просто обидві мої мозкові півкулі тихенько, без галасу, без жодного слова покинули мене! Я зачинив двері, що виходили на балкон, бо протяг знову почав піднімати мою занадто легку голову вгору. І певною мірою простив моїм боягузливим півкулям. Тому що все докладніше почав пригадувати собі той кошмар.

Звісно, я не зможу пригадати його собі повністю, з подробицями. Сну не можна переповісти з усіма його таємничими чудесами. Однак той сон був винятково виразний, хоч і винятково жахливий. Тому все-таки спробую.

А було це так.

Мені снилося, ніби я сиджу біля свого робочого столу. Сиджу й переглядаю велику книгу, оправлену в білу шкіру й оздоблену позолотою. Я всіляко намагаюсь прочитати текст, але старовинний і заплутаний стиль цього твору стає дедалі незрозумілішим. А мені вкрай необхідно знати, що там написано. Бо це «Таємна книга різних снів», у якій мудро розтлумачено будь-який людський сон.

Я почав вивчати кожну сторінку «Книги» і зненацька збагнув: відбувається щось жахливе. Я сиджу над «Книгою» задоволений, навіть можна сказати щасливий, але в мене якось дивно розповзаються ноги, вигинаються руки, осідає хребет.

Так, ніби я був один, а сон розділив мене на двох. А ще гірше, що той другий «я» появився в страшенно гидкому вигляді: наче купа біло-рожевих кісток, які дуже добре обгризати. У мене потемніло в очах – звідкись іздалеку до мене долинув переляканий, тремтячий шепіт двох утікачів, тобто моїх мозкових півкуль. «Як ти думаєш?» – запитує одна. «Я нічого не думаю», – каже друга. Потім перша: «Ми втратимо свою квартирну площу?» Друга: «Я нічого не знаю»; Перша: «Ти думаєш, що ті дракони не заберуться в череп?» Друга, стримуючи плач: «Я нічого не думаю і не хочу нічого знати». А я старався додуматись, збагнути, про яких драконів іде мова. І раптом усе стало ясно! Вже не треба було ані додумуватись, ані дізнаватись. Просто я побачив тих «драконів», загалом симпатичні тваринки й гарненькі, хоч у цьому сні вони були грізні, мов справжні дракони. Якийсь час ми сиділи над купою кісток мовчки. Обидві розумні й симпатичні мордочки пускали слину над тими (над моїми!) кістками з усе більшим апетитом і смаком. А мене від цього видовища охоплювали огида й відраза. Страх уві сні значно сильніший, ніж наяву. Особливо тоді, коли тебе роздягають аж до кісток. Хоч я навіть уві сні не буваю дуже боягузливим. Тим більше, що сидів у сусідній кімнаті над «Таємною книгою снів», якої насправді взагалі немає, але вві сні я дуже розраховував на її допомогу. Однак я не встиг нічого підрахувати, вирахувати чи перерахувати, бо мусив припинити читання, – в дитячій кімнаті, на собачому матраці, розпочалась надзвичайно важлива для мене розмова між дуже лагідним і терплячим на вигляд мислителем Ренні й Массумі, собачою красунечкою, часом з ангельською, а часом із зовсім сатанинською привабливістю.

– Массумі,– каже Ренні.– Я знаю цей запах. Це щось вражаюче й незвичайне, чи ж не так?

– Ох, Ренні,– стогне Массумі,– це щось надзвичайно приємне. Я теж ніби знаю цей слід. Але звідки? Звідки, і де, і яким чином?

– Я підозрюю…

– Що?

– Що це хтось домашній.

– Що-о-о?

– Так. Треба над цим серйозніше подумати.

І саме цієї миті обидва чорні носи наблизились до маловідомих мені, але, напевно, смачних моїх кісток. Я пообіцяв собі: за те, що вони не розпізнали, чиї насправді ті кістки, я добре шмагону кожного різкою по спині»

Зненацька переді мною виникла непередбачена перешкода, – як покарати справжньою різкою собаку, що тобі сниться?

– Досить! – вереснув я ще напівсонний.

– Досить! – повторив уже зовсім тихо й отупіло.

Я сидів на своєму дивані, сонце добралося вже до середини кімнати, а я цілий і здоровий, – в мене не бракує жодної кістки чи хоча б кісточки, – сидячи на дивані, горлаю, мов ворона або грак.

Я зовсім прокинувся.

Від позолоченої «Таємної книги різних снів» не лишилося й сліду. Обидві мої мозкові півкулі крадькома повернулись на своє місце.

Нарешті настав спокій.

Я почимчикував до кухні снідати. Дорогою зазирнув до Ренні й Массумі. Там панувала сонна тиша. На якусь мить я замислився, чи їм можуть снитися ті самі кістки, які щойно мені снились. Мабуть, ні. Вони спали дуже спокійно й тихо.

Годі про це, час входити в норму. Отже, холодний душ поперемінно з гарячим, потім поголитись, поснідати.

Я виглянув у вікно. Як одягнутись? Яскраве сонце, чисте небо – отже світлий костюм, одноколірну сорочку. А яку краватку пов'язати? Завжди я маю з цим клопіт – примірявши шосту, повернувся до першої. Нарешті глянув на годинник, потім – на календар.

Коли прокидався, думав, що середа. А глянувши на календар, зрозумів, що сьогодні найсправжнісінький четвер! День, по вінця заповнений справами й однією, так би мовити, надзвичайною місією. А я просто заспав. Прокинувся на дві години пізніше. Пропустив уже дві маловажливі конференції й одну важливу зустріч.

Метнувся до телефону, щоб тут і там вибачитись. Пощастило. Але що ж далі?

Бувають дні, коли на тебе сиплеться лавина справ – дрібних і ніби незначних. То лопне шнурок на лівому черевику, то пригадаєш, що сьогодні минає останній день підписання важливого договору на переклад твоєї книжки. Треба підписати й відіслати. А в квартирі порожньо – не можу нікого попросити, щоб допоміг.

І на правому черевику таки лопнув шнурок!

На щастя, знаходжу пару нових, якраз підходять до світлих черевиків. У сорочці, яку я хотів одягнути, відриваються два ґудзики. Починаю лаяти себе і все на світі.

Міняю сорочку. В цій відривається тільки один ґудзик. Немає ради. Не буду випробовувати десять наступних. Беру жінчину скриньку з голками й нитками. Звичайно, за першим разом нитка рветься. А за другим? Я так глибоко застромлюю голку в палець, що його зараз же треба старанно обклеїти лейкопластирем, щоб не поплямити сорочки. Кинувся до домашньої аптечки. І ось маєш! Поспішаючи, спіткнувся, як стара шкапа на грудці, й одразу забив покалічений палець. До аптечки так і не дійшов – зненацька голосно задзвонив телефон. Він дзвонив так поспішно й тривожно, ніби принаймні це була розмова з Парижем, на яку я чекав уже дві доби.

Ясна річ, це не був Париж, а тільки несміливий жіночий голосок.

– Вибачте, – обізвався голосок, – це крамниця лаків, кремів та вазеліну?

– На жаль, ви помилились, – пояснив я генеральським басом. – Ви з'єдналися з слідчим Воєводського управління міліції. В зв'язку з цим, будь ласка, не кладіть трубки.

– Чому? – спитав покірний жіночий голосок.

– Бо я прошу тебе, моя люба донечко, щоб ти перестала бавитись дотепами на рівні дошкільнят. Тим більше, що сьогодні в мене й без тебе вистачає різних дотепників.

Агнещин голос одразу пожвавішав.

– Чому? Може, тобі в чомусь допомогти? Що сталося?

– Ти знаєш, що означає так званий «веселий деньок»?

– Знаю. Дуже не люблю його. Скажи, як почалося?

– Спершу мені снилося, що твої чудові боксери заходились обгризати мої кістки.

– Вибач, – голос моєї доброї дочки помітно посуворішав. – Але собака й кістка ідеально поєднуються між собою. Крім того, це був лише сон.

– Дякую за такі сни. Звільни мене від них раз і назавжди. Запам'ятаєш?

– Постараюсь. А що потім?

– Потім я насилу викупався, бо напір води був дуже слабкий. Хотів зварити яйця, щоб були рідкі, а вони вийшли круті. Грінки згоріли, молоко пригоріло. Коли потім став шукати сорочку й краватку до неї, нова радість: відлетіли аж три ґудзики! Звичайно, пришиваючи одного ґудзика, застромив собі голку в палець аж по лікоть.

– О, мабуть, була велика голка! І цікаве видовище.

– А ще цікавіше було, коли біг до аптечки по перекис водню й перечепився через власні черевики, наче зизоокий слон на китайській стіні.

Після цих слів звідкілясь почулось веселеньке хихотіння.

– Нікому не раджу насміхатися з мене! – сказав я голосно.

– Але ж, тату, – обурилась моя дочка Агнешка, – все, що ти розповів, було трохи смішне, проте в мене теж бувають «веселі ранки», подібні до твого, і я знаю, що від таких веселощів можуть заболіти душа й зуби. В тебе дуже болить палець? Старанно продезинфікуй його перекисом водню чи спиртом і обклей лейкопластирем. А надалі ти повинен бути дуже обережним, коли пришиваєш ґудзики до сорочки. Часом це буває ризиковано й небезпечно. Можеш дуже поранитись. І взагалі…

Тільки тепер у голосі моєї дочки Агнешки зазвучала, мов скляний дзвіночок, вранішня веселість. Та водночас дуже близько, наче в мене під тім'ям, щось в'їдливо й нахабно захихотіло. Що це? Ага, ясно: мої улюблені мозкові півкулі! Те, що почала ліва, докінчила права й навпаки.

– Нахабство! – вигукнув я. – Чистісіньке нахабство!

Веселий голос моєї дочки, смішлиної Агнешки, раптом перетворився на крижаний кришталь.

– Не розумію, про що ти говориш. Це ти на мене так кричиш?

– Та ні,– застогнав я, – зовсім ні! В жодному випадку!

– Ой, бували такі випадки!..

– Але дуже давно й дуже рідко, скажи сама, адже рідко?

– Тож на кого це ти, дорогий батьку, щойно так гримав? – спитала вона навіть ніжно.

Легко сказати! Не буду ж я отруювати молодої уяви казками про нахабні, грубі мозкові півкулі, які саме тихенько підсміювалися з мене і взагалі з усієї безглуздої ситуації. Нарешті вони зовсім не по-дурному підказали мені: «Зверни все на мух», – тому що всі жінки в моїй сім'ї ненавиділи всіх і всіляких мух. Вони ламали стільці, розбивали шибки й ладні були зруйнувати всю квартиру, ганяючись за звичайною домашньою мухою.

– Знаєш, донечко, – сказав я, – це я так розкричався на муху.

– Таку велику?

– Еге ж. Дуже велика. Чорно-синя, й гуде.

– Ти прикінчив її?

– Еге ж, прикінчив.

– Браво, тату! – зраділа Агнешка. – Матимеш від мене тістечко з кремом. А тепер скажи, котра зараз година?

– Одинадцять годин дві хвилини.

– Дивно.

– Чому?

– Я ж мала нагадати тобі, що об одинадцятій ти повинен бути на телебаченні. Не стогни так розпачливо, бо, по-перше, в мене серце кров'ю обливається, а по-друге, там чекають тебе, тож нехай почекають. Тримайся, старенький! Привіт, бувай здоровий!

– Я тобі дам старенького! – даремно вереснув я, бо моя люба дитина вже поклала трубку.

Тієї ж миті за моєю спиною відчинилися двері, вбігло, якось дивно поблискуючи очима, двоє собак, а я почув голос бабусі Ірени:

– Одинадцята три… а ти ще вдома?

І відразу знову обізвався телефон, а в телефоні обізвалась дружина:

– Вже трохи запізнилась, але я повинна була тобі нагадати, що об одинадцятій ти маєш бути на телебаченні. Ти пам'ятаєш чи забув, любий?

– А ти як гадаєш, люба?

– Що я гадаю, те гадаю. Але ти принаймні вже поголився? Так? Дуже добре. Коли ти повернешся додому?

– Думаю, що десь опівночі,– пробурчав я.

– Я тебе чекатиму, добре поводься, бувай здоровий!

Я ще встиг запитати бабусю Ірену: – Мамо! Що означає, коли сняться кістки? Та ще й власні?

Собаки стрибали на мене з усіх боків, помітно зацікавлені.

І в цей час хтось подзвонив біля вхідних дверей.

Бабуся ще встигла відповісти:

– Це означає, що на обід… як сьогодні… буде бульйон, зварений на кістках, і м'ясо з підливою із хрону.

Я чемно подякував за відповідь і після другого дзвінка відчинив двері.

На порозі стояв усміхнений молодик із бачками й маленькими вусиками. Я дуже добре знав його. Він працював на телебаченні.

– Добрий день, пане Льолеку, – всміхнувся я.

– Добрий день, пане Єжи. Як же це так? Ви забули, що сьогодні об одинадцятій починається репетиція на телебаченні?

– Не забув! Заспав! Тільки заспав!

– Це інша справа. Їдьмо?

– Їдьмо.

Льолек – справжній водій. Тому, хоч він і знав, що я поспішаю, та навіть якби я мало не навколішки благав його, щоб їхав швидше, – все було б марно. Дозволена швидкість у місті – п'ятдесят кілометрів на годину! Зате коли ми вискочили на дорогу швидкого руху, Льолек, ніби й не збільшуючи швидкості, обігнав вісім машин, проскочив одне й друге світло, і,– точно за чотири хвилини й сорок дві секунди після того, як я переступив поріг мого дому, – я переступив поріг студії NN, у якій готували програми, що не потребували багато декорацій, великого простору й численних учасників.

Я ввійшов зі світла просто в оксамитну темряву студії. Тому спочатку мені здавалося, що я бачу лише тіні якихось меблів, незграбні камери, світлу пляму якогось екрана, – й більше нічого.

Я заплющив очі, щоб призвичаїтись до темряви. Почав рахувати секунди, але мені перешкодив це робити ніби оксамитний, а насправді ущипливий баритон.

– Нарешті ви зволили з'явитись, – бубонів голос, – щоб зробити ласку й виступити перед захопленим народом.

– Магістре, вітаю вас! – закричав я, ще не розплющуючи очей. – Заздрість виїдає вам мозок?

– У мене немає мозку! – гарикнув магістр Діонізій Гібридон.

– Я теж так думаю! – радісно вигукнув я.

– Я увесь є мозком. Сам і увесь.

– Магістре Діонізію, – почув я спокійний, але жорстокий Мареків голос. – Ви запрограмовані з точністю до однієї десятої секунди, а сьогодні ви збудили нас із запізненням на сім секунд. Це був жарт? Ні, магістре! Це був скандал, пов'язаний з компрометацією. Що ви на це скажете?

– Що я на це скажу? – голос магістра Діонізія зазвучав якось плаксиво й жалібно. – Я на це, як навколішки.

– Що: «навколішки»?

– Я кажу, що вибачаюсь, як навколішки. Вистачить?

– Вистачить.

Під час такої незвичайної перепалки між Мареком і магістром Діонізієм я широко розплющив очі і в сріблясто-сірому мороці студії розпізнав уже кількох присутніх друзів. Найближчих, близьких і більш далеких знайомих, навіть магістра Діонізія, якого я, незважаючи ні на що, вирішив ще раз зарахувати до друзів.

Найкраще засвітилися в темряві блакитні Ганчині очі і її невимовно чарівна усмішка. Обоє світліших очей братів Кошмарик грізно блиснули з обох боків, наче очі однооких лісових котів. Хтось відсунув штору на вікні, тепер я вже розпізнав усіх присутніх – трьох знайомих операторів, двох звукооператорів, завідуючу виробництвом, декораторку, помічницю режисера й насамперед нашого милого здоровила з носом, як у тапіра, тобто Фуня Прекрасного.

Фуньо як Фуньо. Я простягнув руку Ганці, а він одразу перехопив мого лапу й так зловив мене в свої обійми, наче я сам у них кинувся.

Нехай буде так! Я так стиснув йому в дружніх обіймах ребра, що він аж зойкнув і на мить наче зомлів. Я поставив його під найближчу стінку й пішов привітатися з Ганкою. Щиро кажучи, я проти звичаю цілувати руки. Та цього разу сам себе зрадив. Спочатку я поцілував їй праву руку, потім ліву, і знову праву, і знову ліву…

– Досить! – в один голос зіпнула вся студія. І я подумав, що від сорому провалюся на нижній поверх, тобто до якоїсь монтажної.

Всі присутні, на чолі з магістром Діонізієм, сміялись, аж за боки бралися. Єдина пані Ганка дивилась на мене з чарівним поблажливим усміхом.

А Фуньо, пробудившись від своєї короткочасної летаргії, перетворився на лева.

Він метнувся до мене, але про всякий випадок зупинився на крок від своєї жертви.

– Я викликаю тебе! – ревнув він, як тигр.

– Куди?

– На поєдинок! – засичав він, мов кобра.

Це в нього навіть було непогано: стрибок лева, ревіння тигра й сичання кобри. Незважаючи на все це, я не здавався.

– Якщо ти викликаєш, я маю право вибирати зброю, – мовив я грізно.

– Ма-а-а-аєш! – це вже було щось середнє між ревінням молодого зубра й меканням старого барана.

– Годі вже!

Це втрутилась Ганка.

На мене вона тільки зиркнула, ніби двома шматочками льоду. Зате Фуневі було вичитано коротку, але безжальну нотацію: що він не буде займатись дурницями, коли вже нагріваються камери, не буде робити посміховська з неї як з дружини, ані з себе як із чоловіка, що він не буде спочатку ревіти, як молодий тигр, а потім мекати, як старий баран. Робота чекає. Майже все готове. А що виробляє перший режисер? Що і з ким? З головним актором сьогоднішнього запису! З паном Єжи!

Вони стояли не дуже близько від мене, але якось я все почув. І тепер у мене на хребті наїжилась шерсть, як у старого вовка.

– Що я чую? – запитав я дуже спокійно, зате дуже голосно. – Може, у когось тут клепки в голові не вистачає і він вирішив, що я закінчив Вищу театральну школу? Якщо так, то нехай той хтось або ті хтось уставлять собі ту клепку, бо я актором не був, не є і не буду. Я знаю, кожному з нас, принаймні один раз у житті, здається й ввижається, що він великий актор, але, за незначними винятками, це закінчується халтурою, манією величності. А я не хочу ні з того ні з сього стати маніяком. Ясно?

– Пане Єжи! – всміхнулась, мов ангел, Ганка. – Адже про акторство в прямому розумінні цього слова взагалі немає мови.

– На акторів у мене є Куцувна або Гольоубек! – пирхнув Фуньо.

– Ге-ге-ге! – заскрекотів магістр Діонізій Гібридон Вернигора. – Будь ласка, покиньте скрекотіти! – гримнув я. – Якщо не маю бути сценічним актором, то навіщо вся ця балаканина про акторство? – І враз я почервонів, ніби старий буряк, бо пані Ганка глянула на мене очима пораненої сарни, і тієї ж миті брати Кошмарик ухопили мене попідруки, а за литки мене хтось страшенно міцно обняв; то був магістр Діонізій Гібридон.

Перш ніж я встиг розібратись, що й до чого, моя улюблена трійця (тобто брати К. +магістр Вернигора) перенесли мене в куток студії за грубу завісу. Перенесли так легко, наче я був букетиком фіалок! А скільки це тривало? Від чотирьох до шести секунд. І ось я вже знову на ногах, відчуваючи тільки невелику сухість у горлі й холодний піт на скронях. Я стояв на ногах, але нахабна трійця все ще тримала мене в обіймах.

– Любий пане Єжи, – почав, чарівно всміхаючись, Ярек, – ви маєте рацію, кожна людина, як ви слушно зауважили, хоча б один раз у житті мріє про те, щоб стати актором.

– Але цього ще не досить, – втрутився Марек. Магістр надувся аж до двадцяти семи сантиметрів висоти й забубонів, як дух старого колодязя:

– Бути чи не бути актором? Ось запитання!

Ця перекручена цитата з Шекспіра так вплинула на мене, що я несподівано перестав злитись і гніватись на розбишакувату трійцю моїх друзів.

Нарешті я втямив, у чому справа. Посміхнувся й одразу відчув себе вільним, бо мої друзі випустили мене зі своїх залізних обіймів.

– Дякую вам, – урочисто промовив я. – Я збагнув, у чому справа! Отже, кожна людина не лише раз у житті мріє стати актором, але й хоча б один раз у житті мусить стати актором.

– Отож-бо! – відповіли всі троє.

– Ми дійшли одного висновку, – полегшено сказав я. – Тільки, будь ласка, поясніть мені, що я маю з тим спільного. Ви перелякали мене. У мене в горлі пересохло й тремтять коліна.

– Пересохло в горлі? – спитав Ярек. – І тремтять коліна? Так! Будь ласка, ось підбадьорливі цукерки.

– Я не люблю цукерок.

– Та все ж спробуйте, будь ласка.

Важко відмовитись від милого запрошення. Я застромив руку в коробочку з цукерками. Взяв одразу дві. Побачивши це, Ярек наче трохи злякано глянув на Марека, – той удав, що цього не помітив. Але магістр Діонізій тихенько зойкнув.

А я? Я зовсім забув про те, що в мене коли-небудь пересихало горло й тремтіли коліна. Я відчув у собі незвичайну силу й відвагу. Тепер потрібно було б щонайменше з двадцять братів Кошмарик і десять Діонізіїв Гібридонів, щоб зупинити мене й примусити чинити їхню волю. Відчувши себе сильним, я голосно засміявся. Був готовий до всього.

Захочуть, щоб зіграв на концерті всі етюди Шопена? Зіграю!

Захочуть, щоб у Великому театрі зіграв принца Гамлета чи Снігову королеву? Зіграю!

Захочуть, щоб зіграв як нападаючий у збірній футбольній команді країни? Зіграю!

– Добродії,– сказав я, самовпевнено посміхаючись, – шкода витрачати власний час і зловживати чужим терпінням. Ви тут висловлювали якісь незрозумілі зауваження щодо акторства, що… наскільки я пам'ятаю… що кожна людина принаймні один раз у житті повинна зіграти не менше ніж одну добру роль. Ці зауваження явно стосувались мене. Я згоден. Нехай так станеться! Нехай так буде! Будь ласка, дайте мені текст моєї життєвої ролі. Але попереджаю: якщо це буде поганий, бездарний і нудний текст, жодні тортури не примусять мене промовляти його перед телекамерою.

– Навіщо відразу тортури? – зловісно засміявся магістр Вернигора. – Буває, полоскочеш людину добряче – їй і вистачить.

Мені хотілося рішуче висловитись з приводу істотних відмінностей між тортурами й лоскотами, та Ярек увіпхнув мені в руки кілька сторінок машинопису – тобто текст моєї «акторської ролі».

Будь ласка! Я одразу заходився читати. І читав півголосом, бо в такий спосіб завжди найшвидше й найкраще завчав напам'ять. Це в мене завжди легко виходило. Щоправда, з роками пам'ять починає трохи горбитись і накульгувати, проте й сьогодні я не можу мати до неї великих претензій. Як і в давні роки, я вивчаю десятихвилинний текст за тридцять хвилин. Непогано для літнього чоловіка.

Але цього дня мені пригадались найкращі часи моєї пам'яті – один раз прочитане слово відтискалось на ній, як на друкарській матриці. Читаючи останній рядок машинопису, я був уже цілком переконаний, що маю весь текст у голові. До того ж із точністю до однієї коми. А головне, що мені не загрожували ані тортури, ані лоскоти. Текст було написано правильною польською мовою. Він був скороченим. Його слід було розширити, по-людському прочитати цифри, фактам надати виразності та емоційності. От і чудово. Кінець кінцем я зумію до цієї телевізійної «ролі» додати чимало потрібних фраз. Але все це необхідно було узгодити.

– Мої дорогі, любі,– почав я сердечно. – В основному все грає. Текст досить прозорий, а цифри красномовні. Є одне «але»! По-перше, він закороткий для десятихвилинної передачі, по-друге, його необхідно прикрасити, додати в нього більше влучних визначень, яскравих барв. Ви згодні зі мною?

– Не виключена можливість, – буркнув не дуже задоволений магістр.

– Мені здається, – сказав Марек, – що…

– …що це просто обов'язково, – докінчив Ярек.

І знову через три-чотири секунди я стояв перед камерою, позначеною цифрою один.

В першу мить мені здалося, що це знову знайома трійця несе мене в залізних обіймах через студію. Але ж ні! Просто мої власні ноги несли мене майже над підлогою, мало не в повітрі,– і от я вже став перед камерою, готовий, уважний і водночас приємно розслаблений. Як спринтер після енергійної розминки перед дуже відповідальним стартом. Я був уже готовий. Так – я був уже в стартових блоках, перед пострілом, бігом і кидком на фінішну стрічку.

На жаль, Фуньо ще не був готовий. Спершу він повинен був сам особисто перевірити, в якій із камер я маю найкращйй вигляд. Коли вибрав камеру, заходився вибирати мікрофон. А мене це почало злити. Працівникам студії було байдуже, вони не таке бачили. Ганка сховалася в якомусь темному кутку.

Зате братики Кошмарик і магістр Діонізій Гібридон помалу-малу, але помітно скручувались, тамуючи сміх. Причому брати К. скручувались у правий бік, а магістр, навпаки, – в лівий.

Нічого дивного! Адже Фуньо Прекрасний, випробовуючи мікрофони, наказував мені говорити в кожний з них. Виразно і з почуттям! Ви гадаєте, він хотів водночас перевірити те, що я мав сказати й пояснити народові, який сидить перед телевізорами?

Зовсім ні! Випробовуючи мікрофони, він вирішив за одним махом перевірити правильність моєї вимови. Дав мені в руки папірець з трьома ідіотськими реченнями, які я мусив раз у раз повторювати, не задумуючись, не затинаючись і не мимрячи. Спочатку він прочитав їх сам уголос, щоб показати мені, як треба читати.

І справді – показав, що таки вміє! Взяв несамовитий темп, склади сипались, як намистини, округлі, безпомилкові, та ще й з дивовижною швидкістю.

Фуньо Прекрасний заплющив очі, зосередився й почав показувати дуже швидко і виразно. Може, кому здається, що в цьому немає нічого складного, нехай сам спробує.

Ось, будь ласка, перше речення: «Ми виіндивідуалізувалися з ентузіастичного натовпу».

Друге речення: «Через Сешель в час засухи йшов сухим шосе сонний сешелець разом зі своєю дружиною, славетною шансонеткою сешелькою».

Ну, як вам подобається така нісенітниця?

І нарешті третє речення. Теж страшенно дурне. Будь ласка:

«Король Карл по-королівському подарував королеві Кароліні і королівні Кароліні цінні, хоч і переоцінені корали коралового кольору».

Проказавши третє речення, Фуньо широко розплющив очі й нахабно подивився на мене з почуттям власної вищості.

Бідолашний! Він не знав, що Ярек почастував мене двома підбадьорливими цукерками, завдяки яким я почував себе так, що, не вагаючись, міг би взяти участь у сходженні на Еверест, в перельоті аеростатом через Атлантичний океан або в самотній подорожі навколо світу – найрадніше в балії.

Чим же в таку мить були для мене ті вправи на чистоту вимови, що їх колись застосовували в театральних школах? На жаль, мої молоді літа минули дуже давно. Але зараз я був молодим, дуже самовпевненим і справді кмітливим.

Я проторохтів речення за реченням виразно, без помилок і принаймні на дві секунди раніше, ніж Фуньо Прекрасний, який витріщився на мене, наче король Карл на сухе сешельське шосе кольору ентузіастичного колориста.

В студії запала урочиста тиша. Порушив її один із операторів, одружений з чешкою.

– Дуже добре, пане Іржі! – сказав він по-чеському.

– Тихо! – вереснув Фуньо. – Досить балаканини! За три хвилини починаємо.

З Фуня можна підсміюватись, що в нього ніс тапіра, що він зазнається, що він не годен без гуркоту перемикати швидкість у машині.

Проте ніхто не може заперечити, що Фуньо – фахівець найвищого класу – один із небагатьох, чию роботу можна вже назвати мистецтвом. До того ж він працює щонайменше з точністю годинникаря. Тому не дивно, що через три хвилини я вже стояв під прицілом двох камер і промовляв перше речення свого тексту. Не дивно й те, що на десятій хвилині, як і було домовлено, я проказав його останнє речення. На п'ятнадцятій хвилині ми домовилися про день і годину перегляду (ще треба було змонтувати кіноплівку) всієї програми. На вісімнадцятій хвилині ми спускалися з Кшемйонок – Ярек, Марек і магістр Діонізій у валізці.

Я не боюсь ані телевізійної камери, ані кінокамери. Хвилюватись починаю тільки після виступу. Хвилююсь недовго, але дуже сильно.

Я подивився, який вираз обличчя в братів Кошмарик. Здавалося, ніби вони задоволені. Однак мені хотілося впевнитись у цьому.

– Що ви скажете, хлопці, на те, як я розповідав?

– Дуже добре, – обізвалась по-чеському валізка.

– Дуже добре, – в один голос сказали брати Кошмарик. І я з полегшенням відітхнув.