Текст книги "Брати Кошмарик, Магістр і я"

Автор книги: Ежи Брошкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 14 страниц)

Кілька останніх речень я вже говорив під гучний протест середніх рядів. Хоча їм важко було справитись зі мною, – «тим, що на екрані». Чим більший галас вони здіймали, тим більше підсилював звук оператор, і я все одно був гучнішим від того лайливого хору. Деякі з них (розумні й справедливі) мовчали з самого початку. Але більшість галасували чимраз голосніше.

Однак я, – «той, що на екрані», – нічого з того гамору не чув і спокійно, хоч і сумно, пояснював, чому над Краковом влаштували своєрідну «Ніч чудес». Мовляв, удень люди, які відповідають за «морову пошесть», ще сяк-так стежать за димарями і дбають, щоб димів не було видно й вони не впадали в око, а нависали над Краковом, наче густий туман, що його називають смогом…

Проте така дбайливість часто буває вдаваною. Бо коли настає нічна темрява, багато хто забуває про небезпеку «морової пошесті». Фільтри й електрофільтри перестають діяти!

І вранці Краків прокидається на дні брудного туманного озера.

Оператор ще більше підсилив мій голос. На екрані в мене був безстрашний погляд і суворе обличчя. Але я, – «той, що в кріслі», – почувався не дуже добре. Текст, що його я саме виголошував, був зрозумілим кожному з присутніх. Але в ньому були такі пастки й заковики, з яких я не зможу виплутатись, коли дійде до фахової суперечки. Отоді пошиюся в дурні. Щоправда, тут були два молоді, надзвичайно обдаровані брати К., а також пан Єжи Б. з Варшави. Та чи можу я на них розраховувати? Адже вони спочатку вдавали, ніби не знають мене!

Мені зробилось холодно. Потім мене вкинуло в піт. У перший, другий… і так аж до сьомого. А воднораз серце моє сповнилось відчайдушною відвагою. От і чудово! Все гаразд! Я, – «той, що на екрані», – говорю спокійним, але суворим голосом про те, що вже сталось і далі відбувається в краківському закруті Вісли.

Потім я розповідаю, що протягом останніх тридцяти років Краків у зв'язку з задимленням і запиленням повітря втратив сто… повторюю: сто!.. сонячних днів на рік, а відомо ж бо: туманна долина Вісли і так ніколи не була надто сонячною.

Тому нічого дивного, що на Краків кожного року спадає п'ятсот тонн пилу на один квадратний кілометр, – адже в місті є близько тисячі п'ятсот фільтрів, з яких сяк-так працюють… двадцять дев'ять.

Та навіть ті фільтри, які працюють, уже застарілі, їх погано обслуговують і повністю не використовують.

Чого ж дивуватися з надміру пилу і диму, коли вітер вів з Сілезії?

Таке саме становище і з палаючою Віслою.

Найбільше її затруює Сілезія, але Сілезія не за кордоном, і треба з нею домовитись, коли не хочемо, щоб краківська Вісла перетворилась на гноївку.

Вже сьогодні Вісла під Краковом стала суцільним великим стічним рівчаком, кладовищем, яке провідують духи отруєної риби, і великим докором сумління для людей.

Що ж до наших любих кольорових димарів, то людям, які відповідають за це, треба пояснити, що в Чехословаччині або в Радянському Союзі їх через кілька днів вимкнули б і закрили б: адже допустима норма забруднення повітря в Чехословаччині наполовину нижча, ніж у нас, а в Радянському Союзі аж у сім разів нижча. Раджу всім це запам'ятати.

Варто також пригадати, що однонічна аварія на металургійному заводі «Алюміній», внаслідок якої забруднення повітря флюором збільшилось наполовину, спричинилася до того, що всі скульптурні й архітектонічні деталі на Вавелі, вирізьблені з чорного мармуру, за ту одну ніч зблякли й посіріли. А якщо когось не цікавлять пам'ятники культури, чиста Вісла, чепурне місто, його зелень і вода, то нехай він подумає про себе самого й свої легені, бо сажа з димарів сполучається з двоокисом сірки, і у всі вологі дні вулицями міста пливе ріка сірчаної кислоти!

– Ну що, добре? – спитав «той, що на екрані».

Ніколи не вгадаєш наперед, що людей розсмішить, а що шпигоне під п'яте ребро й допече до живого.

Цього разу виявилось: гостей із середніх рядів схвилював початок мого виступу, середня частина його майже заспокоїла їх і тільки останні слова: «Ну що, добре?» – приголомшили на якийсь час слухачів (а точніше, глядачів).

Потім знявся такий гамір, що вже не можна було далі демонструвати мій виступ. З екрана зникло зображення. Темрява розсіялась.

Невеличкий демонстраційний зал зробився при світлі таким білим і ясним, що всі присутні скидались на нещасних кажанів, яких вигнали з їхнього темного горища на яскраве, золоте сонце.

І запанувала така тиша, що всім стало аж ніяково. Тільки Фуньо Прекрасний анітрохи не збентежився, мабуть, був призвичаєний до таких розваг. Він підвівся з крісла й заговорив.

– Шановні гості,– почав він грайливо, – мене вражають раптові зміни вашого настрою! Спершу все було гаразд. Незважаючи навіть на отруйні квітки й рибок. Ви дали цікаві інтерв'ю. Вони в тисячу разів кращі за пересічний репортаж про той чи інший завод. А що було потім? Крик! Вереск! Вибачте, але так по-дурному верещать лише в дитячих садках. Сміх та й годі! Вам так подобається? То, може, хто-небудь із присутніх хоче ще трохи поверещати?

У відповідь мовчання. Тиша. Така глибока, як буває морська тиша.

Фуньо Прекрасний ввічливо вклонився.

– Зрозуміло. Нікому вже не хочеться верещати. Але в тому вашому вереску я чув якісь запитання. Якісь прохання щось пояснити. Якісь образливі слова на адресу присутнього тут пана Єжи Б., виступ якого звучав з екрана. Будь ласка, все ясно, всі вихватки й запитання дозволені.

Я встав, подивився на присутніх.

– Шановні добродії! Справи надто важливі й серйозні, щоб я образився за якесь там дурне слово. Це правда, я не фахівець і нахабно втрутився в сферу вашої діяльності. Я не захищатимусь, коли ви доведете, що я не маю рації. Однак досі ви нічого не довели. А ваш крик! Адже відомо – крик заглушує думки.

В середньому ряду зірвався на ноги низенький чоловічок з розумним обличчям і трохи занадто розумними (а точніше, хитрими) очима.

Він потер руки, посміхнувся.

– Ми чули, що якихось двоє геніальних молодих винахідників винайшли спосіб забарвлювати дим, що виходить з димаря. Вони також розробили метод, за допомогою якого можна вміщувати посудини з барвниками у верхній частині димаря. Як вони це роблять? Хіба вони вміють літати?

Я заперечно похитав головою.

– Ні.– Отже, це вертоліт? Але ж його обов'язково помітили б. Що ж то було, пане редакторе?

– Я не редактор, не доктор, не реактор, ані ректор. До мене звертаються: «Пане Єжи».

– Красно дякую, пане Єжи! То що ж винесло барвники на вершечки димарів? Може, гномики?

– Тут зайва множина. Обмежимось одним гномиком. Він обладнав чотири димарі.

Чоловічок кілька разів проковтнув слину.

– Г… Г… Гном? – спитав він пошепки.

– Так. Магістр Діонізій Гібридон Вернигора.

Останні мої слова зовсім добили чоловічка з хитрими очицями. До того ж, весь зал сміявся з його запитань більше, ніж з моїх відповідей.

Після нього обізвався заступник директора «Димаря Д». Він не вставав. Тільки випростався в кріслі, а здавалося, ніби він встав. Голос у нього був, як у підлітка: одне речення він говорив басом, друге – сопрано. Він сам міг би проспівати всю оперу.

– Пане Єжи, – запитав він сопрано. – Може, нашим винахідникам допомагав не лише гном?

– Не лише він.

– То, може, їм допомагали також НЛО?

– Ви маєте на увазі відомі нерозпізнані літаючі об'єкти? Літаючий столовий сервіз? Літаючі глибокі й мілкі тарілки, блюдця й різні полумиски?

– Авжеж! – гримнув басом заступник директора. – Тарілки, блюдця, полумиски тощо. Нерозпізнаний столовий сервіз!

– Якоюсь мірою так. Мої винахідники в шести випадках скористалися власними засобами пересування, які тимчасово назвали Нелок, тобто Нерозпізнаний літаючий об'єкт формули К.

– Дуже цікаво, – протягло казав директор, – а що означає ця інтригуюча формула К.?

– Службова таємниця! – відрубав я різко.

Тепер обізвався заступник директора «Димаря Є». Одразу після моєї відповіді він вибухнув сатанинським сміхом, а потім наставив у мій бік палець, наче дуло автомата.

– Таємниця… ге-ге-ге… Службова. Нехай буде й фахова. Ваш фах – писання. Нехай буде так. Папір усе витерпить. Якщо вам захочеться писати такі нісенітниці, а іншим – друкувати їх, це ваша справа і ваше блазенство. Але ми – люди серйозні й не дозволимо робити з нас коня, мула чи осла! Щойно ви почастували нас літаючими сковородами й полумисками. Дуже добре. Ми не хочемо їх зараз оглядати, бо тут тісно. Зате нам страшенно хотілося б побачити того вашого магістра, за фахом гнома, на ім'я… якось так дурнувато… в самий раз для гномика.

– Що-о-о-о-о-о? – пролунав могутній баритон – пролунав так гучно, ніби в залі вистрілив міномет середнього калібру.

І відразу запала перелякана тиша. Звідкілясь, наче з-під підлоги, зненацька з'явився магістр Діонізій Гібридон Вернигора. Одним стрибком він вистрибнув на верхнє обрамування екрана, його ноги там легко помістились.

– Вітаю присутніх у залі! – загув він. – Чи хто-небудь з вас має щось проти того, що я гном, магістр вісімнадцяти наукових дисциплін і що мене звати магістр Діонізій Гібридон Вернигора?

– Шановний колего, вщипніть мене! – попросив останній промовець передостаннього.

– А ви – мене, – попросив його передостанній.

– Ау-у-у-у-у! – заспівали обидва за якусь мить на два голоси.

Магістр аж скорчився від сміху.

– Коли ви закінчите, будь ласка, сповістіть мені. Листом з круглою печаткою.

І знову стало тихо.

– Вибачте, – несміливо обізвався один із директорів, що спочатку був замисленим, – пане магістре Діонізію Гібридоне Вернигоро… чи ви, як би це сказати… є, чи ввижаєтесь нам?

Тільки тепер знявся галас.

– Звичайно, його немає!

– Це якась витівка!

– Якийсь трюк!

– Дурний цирк!

– Скандал і нісенітниця!

– Нісенітниця і патякання!

– Патякання і безглуздя!

– Я апелюватиму до тресту!

– Я – до міністерства!

– Тихіше! – гримнуло, як з автомата.

Це так магістр Діонізій Гібридон Вернигора почав тимчасово керувати зустріччю.

– Хотів би я знати, – сказав він з уїдливою посмішкою, – хто і в якій справі апелюватиме до міністерства? Шановний громадянин віце-директор? Чи заступник заступника? Апелюватиме по телефону чи особисто? Вийде на пагорб Костюшка й почне гукати: «Громадянине мініст-ре-е-е-е-е! Громадянине-е-е-е-е! Міністре-е-е-е!» Зірвете собі голос – тільки й того. А фільтр димаря ваших підприємств далі отруюватиме людей і будівлі, бо працюватиме на вісімдесят шість відсотків, а це однаково, якби він зовсім не працював. У звіті міністрові додасте тих десять чи одинадцять дурних відсотків – і вже матимемо дев'яносто сім відсотків. Завжди щось матимемо. Власне кажучи, тому я й лазитиму по димарях і буду припасовувати кольорові фільтри. Ви матимете такі райдужні димарі, що хапатиметесь за боки від сміху.

– Люди, – мовив хтось із побожним здивуванням, – це не трюк, не хитрощі й не патякання. Це справді гномик! Робіть, що хочете! А я йду лікуватись. Уже йду, зараз, негайно!

– Вибачте, – сказав магістр, – але навіщо? Від мене вас ніхто не вилікує, а наша нарада ще не закінчилась. Тільки після неї ви можете піти до психіатра, який однак вам не повірить.

– Чи можна взагалі дізнатись, – спитав якийсь лисячий, улесливий голос, – кому потрібна вся оця наша сидяча ванна?

Підвівся Фуньо Прекрасний.

– Як автор програми, я сподівався: ви самі зрозумієте, наскільки шкідливе для нас те, що досі відбувалося над Краковом. І самі запропонуєте ряд добрих заходів на майбутнє. Ви смієтесь? На щастя, не всі. Хто-небудь із присутніх тут представників «Кольорових димарів», які отруюють долину Вісли й Краків, згоден із тим, щоб почати рішучу боротьбу з усіма отруйними райдугами?

Знову почались вигуки, кривляння, тупотіння ногами, точнісінько як у третьому класі першого квітня.

– Кому райдуга?

– Кому отруйні?

– А може, вам хочеться отруйних грибів?

– Наприклад, мухомора-соромітника!

– Знайшли собі гнома!

– Неподобство!

– Скандал!

Фуньо не міг більше стримуватись. Він почервонів як буряк. Але ми з Ганною вчасно стягли його за лікті в крісло. І хто ж тепер залишився на полі бою? Магістр мовчав. Зате з крісла ліворуч від мене підвелась Ганка й граціозно відгорнула волосся з чола. Не дивно, що запанувала тиша. До всього ще розігралась чудна сцена. Гном, тобто магістр Діонізій Гібридон Вернигора, який стояв на обрамуванні екрана, нахилився й щось зашепотів Ганці на вушко. Вона чарівно всміхнулась і тихо, але дуже виразно відрекомендувалась.

Потім відразу ж почала говорити.

На першому ж реченні хтось із четвертого ряду хрипким тенором перебив її:

– Я можу витерпіти кольорові димарі і те, що палає Вісла. Можу вдавати, що бачу гномика магістрика Гібридоника Вернигірку, але з ланками розмовляти не буду! Не буду – й годі!

Однак таке нахабство вийшло боком п'яненькому тенорові, який «не хотів розмовляти з жінками». Перш ніж Ганка встигла запитати: «А чому саме?» – в повітрі майнула тінь «магістрика Діонізійка», який стрибнув просто на ту п'яну голову. Та й тенорові сусіди виявились такими само жорстокими, як і магістр. Вони спільними зусиллями зіпхнули бідолаху на підлогу і спокійно та безжально тримали його під кріслом. А магістр так само спокійно та безжально сів йому на голову і ще глибше запхав під крісло.

Ганка змушена була трохи перечекати, тому що присутні захоплено вітали її.

– Добродії,– сказала вона ледь посміхаючись, – я помітила, що не всі ви хочете розмовляти з жінками. Більше того, помітила, що лише частина наших гостей обурюється нашою програмою, лише частина виражає своє невдоволення словами, сміхом і криком. А інші дивляться, мовчки слухають і думають. Найважливіше те, що вони справді думають. Може, зараз візьме слово хто-небудь із тих задуманих?

Під кріслом, де всадовили чоловіка, який не хотів розмовляти з жінками, щось розлючено забулькало. Забулькало й затихло.

Водночас із крісла в протилежному кінці ряду встав жвавий чоловік із молодим обличчям, але з дуже стомленими очима.

– Тут є нас кілька, – сказав він, – кілька відповідальних людей, які без крику й галасу порозумілись між собою під час цього перегляду… ми за те, щоб ця програма транслювалась по телебаченню. Тим більше, що «чума» з тисячі різних «Кольорових димарів» поширюється по всій Польщі. Це правда, що фільтри маємо старі й несправні.

Відразу втрутився директор «Димаря А»: – Що означає «маємо»? Ви, колего, базікайте від свого імені!

– Більш ввічливо, будь ласка! – гукнув хтось невідомо звідки (напевно, магістр Діонізій).

Грубіян оторопів. Видно, не дуже відважний з нього герой.

Чоловік із молодим обличчям і втомленими очима зневажливо знизав плечима й вів далі, паче ніхто його не перебивав:

– Я не маю нічого проти того, щоб ще разів із десять знімали на кіноплівку димар тих підприємств, які я тут представляю. Але за однієї умови: зніміть також нашу роботу, наші машини й насамперед наших людей. В першу чергу колектив, який працює над фільтрами наших димарів. Це димарі ще з часів царя Гороха, королів Мешка й Болеслава Сором'язливого. Проте саме ці фільтри затримують дев'яносто вісім відсотків забруднення. То як? Буде новий фільм?

– Буде! – твердо запевнив Фуньо. – Хочу тільки запитати, скільки з присутніх тут представників місцевих підприємств погодяться взяти участь у тому другому фільмі?

Піднялось усього чотири руки, і знявся такий галас, що важко було почути самого себе. Здавалося, ніби до проекційного залу Краківського телебачення вдерлась юрба п'яних шляхтичів з оголеними шаблюками, репетуючи:

– Вето!

– Не дозволю!

– Ганьба!

– Вони ще хочуть знімати!

– Підлабузники!

– Не дозволимо!

Мушу признатися, що тут я навів не більше десятої частини лайок, якими обсипали п'ятьох справедливих керівників їхні колеги.

Що буде далі? Крикуни трохи стихли. У дверях промайнули дві постаті – Ярек і Марек. Мабуть, вирішили, що основну роботу вже зроблено й вони можуть зайнятись чимось іншим.

Я вдарив себе по лобі – не дуже сильно, але й не легенько. Збагнув, чим займуться брати Кошмарик найближчим часом. Фільтрами! Це ж ясно, як день! Мені не ясно лише одне: який фільтр вони оберуть? Верхньопропускиий чи нижньопропускний?

Я оглянувся навколо. Аж зненацька той тип від «Димаря А» повернувся в мій бік і закричав:

– Послухайте! Це ж отой лепетун почав! Шановний літератор, шановний редактор в усьому винен. Скільки вам, редакторчику, заплатять за те, що з нас люди сміятимуться?

Я відчув, що блідну від злості; але голос у мене був спокійний.

– Пане віце-директоре! В своїх доповідних ви пишете, ніби у вашому димарі такі чудові фільтри, які затримують близько дев'яноста дев'яти відсотків пилу й газів. Так?

– Звичайно, так.

– А тим часом, шановний директоре, згідно з іншими обрахунками ваші фільтри затримують ледве дев'яносто відсотків. Тобто – справжня халтура. Крах у димарі.

Віце-директор «Димаря А», який був таким самовпевпеним під час «Ночі чудес», мить завагався, але потім знову закричав:

– Пишіть собі ваші нісенітниці, де вам заманеться! Однак раджу вам: не пхайтесь між робочих людей, між фахівців! Що ви тут теревените про мої фільтри? Як ви смієте чіпляти мені оті дев'яносто відсотків? Самі ви сорок відсотків! І взагалі, хто з фахівців може поручитись за ваше право брати участь у цій ідіотській передачі?

– Я!

Нарешті озвався голос, якого я вже давно чекав. І був то металевий голос мого тезка, тобто варшавського Єжи Б.

Він пролунав дуже вчасно. Можна сказати, за хвилину до дванадцятої.

Віце-директор «Димаря А» помітно розізлився й почав галасувати:

– Яке «я»? Що це за «я»? Будь-хто може прийти сюди з вулиці й сказати «я»! Тому я хочу зараз же дізнатись, що криється за цим «я»! Чи можна врешті довідатись, хто цей лисуватий товстун?

– Можна.

– Я слухаю.

– Мене звати Єжи Б. А хто я такий? Я уповноважений уряду в справі охорони природного середовища.

– Уп… уп… уп?.. – забелькотів білий як стіна директор.

– Саме так, – сказав я, прямуючи до дверей, – уп-уп-упов-новажений уряду. Дякую всім і до побачення.

Нарешті! Я був вільний і впевнений, що Єжи Б., уповноваженому уряду, легше буде розмовляти з добродіями із середніх рядів у моїй відсутності. Вони не матимуть кого обзивати нефахівцями, літераторами й редакториками. І я тим охочіше вийшов, що в мене з очей зненацька кудись зникли брати Кошмарик, а не встиг я оглянутись, як кудись запропав і шановний магістр Діонізій Гібридон Вернигора.

Дивна річ. В проекційному залі телебачення брати Кошмарик здавали, ніби не знають мене. Магістр теж трохи так вдавав. Але не цілком. Хіба що від пояса вгору. Та й то не повністю.

Незважаючи на все це, настрій у мене дуже поліпшився, навіть став чудовим. Я впевнився, що поки що всі телебачення, райдужні дими, палаючі Вісли, розмови з директорами, із заступниками директорів та заступниками заступників вилетіли у мене з голови. Пора вже трохи відпочити. А коли настане дощова осінь, сяду за свій робочий стіл і коротко напишу про те, що об'єднує братів Кошмарик з магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою і що об'єднує братів Кошмарик та магістра Діонізія Гібридона Вернигору з нижчепідписаним Єжи Б., письменником, на жаль, гіршого, ніж середнього, віку.

Я попрощався з швейцарами й вийшов на вулицю. Вранці повівав лагідний південно-західний вітерець. А зараз він розійшовся, розвіявся, розгулявся зовсім по-чоловічому.

Я подивився на місто. Коли востаннє бачив його в такій чистій і прозорій красі?

Довгенько постояв, дивлячись на Краків із пагорба, що зветься Кшемйонки. Дивився і був дуже зворушений. Я не народився в Кракові, не провів у ньому більшої частини свого життя. Та все ж вважаю це місто місцем свого народження, і мені здається, що кожен поляк, який народився не в Кракові, має двоє своїх рідних міст: те, в якому він народився, і це, тобто Краків, у якому народилася Польща.

Однак далі я не зміг про це роздумувати. В тиші, яку не порушили ані шум мотора, ані шарудіння шин по асфальту, пролунав веселий дует:

– Пане Єжи, добрий день!

– Добрий день, пане Єжи!

Я ще нічого не їв і не пив, та на якусь мить відчув, ніби давлюсь кокосовим горіхом середнього розміру.

Звичайно – це братики Кошмарик! Вони веселі, сміються, всміхаються. Вони сміються нахабно, бо в них царським транспорт. Марек вів машину, Ярек сидів біля нього. Машину я впізнав, це був білий «мерседес» мого варшавського тезка.

Я дуже рідко гніваюсь. Але зараз був надто стомлений наслухався «солоденьких» слівець, пережив кілька прикрих ситуацій. І до всього – такий сильний удар! Та ще й від моїх двох друзів, які недавно вдавали, ніби не знають мене. Такі поважні молоді винахідники! Тепер вони можуть їздити тільки на «мерседесі»?

Мене так шарпонуло від злості, що я аж крутнувся навколо власної осі.

– Добрий день! – гаркнув я. – Тільки я не зовсім певний, що ми знайомі.

– Але ми впевнені,– сказав Ярек.

– І цілком переконані,– додав Марек. Потім обидва вигукнули в один голос:

– Два проти одного! В нас більше голосів!

– Спокійно! Спокійно! Будь ласка, ваші водійські права і реєстраційне посвідчення.

– До ваших послуг, – серйозно відповіли вони, – ось права, а оце посвідчення.

Реєстраційне посвідчення було на прізвище Єжи Б., Варшава тощо, зате, безсумнівно, не фальшивими, тобто справжніми, були водійські права на Марека. Все благонадійне й законне. Як на зло, від сонця в мене закрутило в носі, тому, віддаючи Марекові документи, я чхнув, – і всі ми засміялись.

– Їдьмо, пане Єжи, – сказав Марек.

– Куди?

– До вас. Дорогою купимо п'ять дюжин тістечок. Отже, їдьмо по тістечка, завеземо їх разом з вами до вас додому й повернемось по пані Ганку, пана Фуня Прекрасного і пана Єжи Другого.

Дверцята машини відчинились, ніби самі. Я плюхнувся на заднє сидіння. Ми рушили.

Як сказали, так і зробили. Брати Кошмарик допомогли мені занести пакунки з покупками до квартири. Поклали їх на столі у вітальні й поквапливо вийшли. Вони поспішали по другу партію гостей. Залишили мене на лаві в холі. Я бездумно ліг там, відпочиваючи після хвилювань сьогоднішнього дня, який ще не скоро закінчиться. Я прихилився головою до бильця лавки; ще трошки – і я заснув би. Але поблизу почалося щось відбуватись.

Коли я так безсило схилив голову і заплющив очі, то почув тихе рипіння. Що це рипнуло? Двері від кімнати наших дітей. А хто ж це так делікатно й спритно відчинив їх? Звичайно, Массумі. Вона першою і ввійшла до холу. А я, хоч очі в мене були приплющені, добре бачив усе, що відбувалося. Отож слідом за Массумі ввійшов Ренні. Вони довгенько приглядалися до мене – дрімаю я чи не дрімаю, сплю чи не сплю.

«Спить», – пирхнула Массумі.

«Помалу, помалу, – застерігав Ренні..– В тебе в голові часом буває тирса замість гарненьких сірих клітинок».

«Може, й так, – посміхнулась Массумі,– але погодься, що я симпатична, гарна й дуже кмітлива. А для філософії в цьому домі є ти. І серце маєш шляхетне!»

«Дамська балаканина! Скільки разів перепадало цьому шляхетному серцю, бо панна Массумі робила калюжи і вдавала, ніби нічого про те й не знає».

«Ренні, не лихослов».

«А що я маю робити?»

«Хіба ти не чуєш, як пахне?»

«Чую. Але я байдужий до ласощів!»

«Дурний! Ти принюхайся добре. Які ж королівські пахощі! Ти легковажний пес, Ренні!»

«Насамперед я демократ, ти, недоспіла дика грушко, і мені байдужі королівські пахощі. А крім того, я добре чую, що в тому пакунку, до того ж з точністю до однієї трубочки з кремом. Нічого цікавого».

«Ренні, коли я останній раз укусила тебе за вухо?»

«Тоді, коли тобі всипали за те, що ти знущалася з мене».

«Ренні! Ти старе базікало! Заради отого гарненького, любого пакуночка я ладна, щоб мені ще більше всипали; що має бути, те буде. Я люблю ласощі, як королева Марія Антуанетта. А спершу закушу твоїм вухом. Гоп!»

«Геть!» – гаркнув Ренні.

– Геть! – вереснув і я.

Але було вже пізно! Надто пізно!

У Ренні з правого вуха юшила кров. Він стрибнув слідом за Массумі на стіл, але зі шляхетних міркувань, – хотів захистити пакунок з тістечками від її невситимої жадібності. Я теж кинувся, щоб розборонити цю милу парочку.

І що ж? Що було потім?

Потім було так, як буває лише в кошмарних снах.

Наші улюблені песики, які борюкалися на столі, зіпхнули мені на коліна майже половину тістечок, і мені страшенно пощастило: зверху в пакунку лежали найлегші тістечка, тобто з кремом, вершками й різними кремовими начинками.

Деякі з тих тістечок опинились на моїй сорочці, а більшість – на штанях. На тістечках опинилась Массумі; її мордочка була схожа на роздавлену трубочку з кремом. А на Массумі, як демон смерті, стрибнув Ренні. Півкілограма тістечок і дві собаки? Непогано! І немає чого сміятись…

Я вереснув «рятуйте!» таким голосом, що собак умить змело з моїх колін. Вони зникли, мов тіні.

Я встав, похитуючись, мабуть, був трохи блідий.

В цей час у двері задзвонили.

Я здогадувався, хто дзвонить. І не помилився. Це приїхали Ганка, Єжи Б., Фуньо, брати Кошмарик.

– Що сталося? – перелякано спитала пошепки чарівна Ганка.

– Судячи з трохи божевільних очей пана Єжи, – мовив Ярек, – він попав між мечі двох могутніх супротивників, Ренні й Массумі! Хіба ж неправда?

– Правда, – шепнув я.

Потім усі оглянули поле бою. Після того я перевдягнувся, а Другий Єжи Б. поїхав поповнити запаси.

Згодом ми посідали в моїй кімнаті, й знаєте, про що ми розмовляли? Може, хто-небудь подумає, що про телепередачу? Аж ніяк! Ми розмовляли про музику й про погоду, про нерозпізнані літаючі об'єкти й жіночу моду.

Тільки під кінець варшавський Єжи Б. спитав, чи хочу я поїхати з Фунем і з ним до Венеції. На початку вересня. Там відбудеться фестиваль телевізійних фільмів, присвячених охороні навколишнього природного середовища.

Я ніколи не був у Венеції, отож відразу погодився.

А що було далі?

Четвертого вересня наш фільм одержав нагороду, і всі ми цим дуже пишались. Та разом з тим я був дуже смутний. І на прийомі в посольстві мало не розплакався.

– Що з вами? – спитав Другий Єжи.

– Таке гарне місто. І так страшенно руйнується. Що за світ?

– Світ буде таким, яким ми його влаштуємо.

– То влаштовуймо, тезку! Робімо, що можемо!

Що ж, мабуть, немає іншої ради. Треба робити, що можемо.

Найкраще, як можемо і вміємо.