Текст книги "Брати Кошмарик, Магістр і я"

Автор книги: Ежи Брошкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

О двадцять другій годині двадцять п'ять хвилин магістр Діонізій перестав кружляти по колу й став у мене на дорозі. Я ледве помітив його в темряві й мало не зачепив ногами. На щастя, він заблищав своїми золотавими очима, – зовсім як золотоочка, і я зупинився.

– Про що ми з вами розмовляємо, пане магістре? – спитав я, приязно посміхаючись. – І навіщо?

– Розмовляти ми, звичайно, будемо. Але без жодних ввічливих смішок та пересмішок, реверансів і блазнювання.

– Чому ви стали такі серйозні, пане Діонізію?

– Я вже вкотре нагадую вам, що до мене треба звертатись: «Пане магістре Діонізію». Ясно?

– Ніч темна, – мовив я, – але справа ясна. Отже, про що ми будемо розмовляти?

– Ми не будемо розмовляти, ви повинні тільки слухати. А я, магістр Діонізій, говоритиму. А точніше, викладатиму.

Вже й без цієї короткої розмови я був роздратований. Я повторював собі, наче слова перед уроком з англійської мови, що протягом найближчих годин маю зробити й залагодити. А магістр забрів у все це, як корова в конюшину. Я сказав: «Ну, я слухаю вас». І тоді цей двадцятисемисантиметровий багаторазовий магістр починає розпитувати мене про мої найголовніші обов'язки й наміри, – так, наче я в п'ятому класі. Або в шостому чи сьомому…

Опинившись у такому становищі, я почав прикидатись трохи ображеним. Бо в мене є вада – я не вмію ображатись по-справжньому. Тому насправді я спокійно слухав багаторазового магістра Вернигору. До того ж, у ролі вчителя він був незрівнянний.

– Отож, – пояснював магістр, – вже довгий час готують велику й прекрасну краківську «Ніч чудес». Коли кажу, що велику й прекрасну, – підвищив голос магістр, хоч я не випиляв жодного недовір'я, – то це справді буде велика й пркрасна вистава! А ви що? Всі ваші знайомі, зв'язані з операцією «Кольорові димарі», працюють, стараються, напружуються й надриваються так, аж під грудьми в них болить. А ви? Ви дуже перетрудились? Лише привезли пана Рудавого на потрібне місце, а потім мене на цей, нічого не скажеш, таки цілком незвичайний спостережний пункт.

– Чому «цілком»? – спитав я.

– Тому що не частково! – гарикнув магістр Діонізій Гібридон. – Розкидайтесь і далі такими блискучими дотепами! Тоді…

– Що тоді?

– Тоді через тиждень уся родина покине вас. Собаки вас загризуть. А чужі люди втопчуть ваші закривавлені останки в землю на алеї Трьох Пророків. Ясно?

– Наче ясно, але не зовсім. До речі, дорогий пане, котра зараз година?

– Двадцять дві години двадцять сім хвилин. За дві хвилини почнеться «Ніч чудес». Тому напружте всі мізерні залишки своїх здібностей.

– Залишки? – запротестував я. – Ось я вам покажу «мізерні залишки»! Нахабство!

– Нахабство нахабством, а час минає. Ви просто приготуйтесь, напружте зір і пам'ять. У будь-яку мить може почати відбуватись щось незвичайне. Пильно дивіться й слухайте, бо ваше завдання полягає в тому, щоб усе це точно й старанно описати. Незалежно від інтерв'ю, які ви маєте записати на плівку. Щоправда, в нашому розпорядженні є вісім телекамер і сім допоміжних кінокамер, а також скількись там метрів кінострічки, але кінострічки живуть менше, ніж книги. Тому ми звернулися до вас, пане Єжи.

Я відчув, як на мене валиться й придушує тягар відповідальності. Звичайно, я сподівався, що брати Кошмарик захочуть запросити мене саме як літописця всієї цієї дуже заплутаної історійки. Та одна річ – сподіватись, а зовсім інша – дізнатися напевно. А зараз я дізнався напевно. Не буду приховувати, – мене охопила справжня, глибока тривога: чи зможу я винести на своїх плечах кам'яний тягар відповідальності? Чи хоча б певною мірою впораюся з завданням?

Схоже на те, що брати Кошмарик, пообіцявши «Ніч чудес» над Краковом, справді підготували грандіозне видовище. Я вже дещо знав про головну мету пригоди, яка нас чекала. Проте дуже мало, власне, майже нічого не знав, як появляться перед містом і людьми великі й маленькі чудеса цієї дивовижної ночі в долині Вісли.

– Увага! – сказав магістр. – Приготуйтесь! Залишилась усього одна хвилина. Що, вам стає страшно? Дуже давно не писали на замовлення. Чи ж не так?

– Так, – жалісно зітхнув я.

– Не засмучуйтесь, – і магістр Діонізій Гібридон доброзичливо поплескав мене по литці.

Я мимоволі заскреготав зубами. Але й на це в мене вже не зосталося часу.

– Вже! – крикнув магістр. – Гін, гіп, ур-ра!

Справді, привід для крику був!

Почалося!

Розділ ХIII

Перш ніж я почну розповідати, що тієї ночі відбувалось над Краковом, хочу зробити лише одне повідомлення. А саме: легкий вітер, який дві години тому повівав над містом, зовсім ущух. Ніч стала безмовною, як морські глибини. Зірки освітлювали й сповнювали ті глибини, немов глибоководні риби.

Та раптом вони почали тьмяніти – одне сузір'я по одному. Зате небо стало якось дивно і райдужно яснішати!

«Кольорові димарі»! Не інакше! Над містом тепер запала тиша, така нерухома й безсила, як велика морська тиша. А з окремих димарів, що оточували місто, все яскравішим райдужним вінком здіймались угору стовпи кольорових димів, і небо від них чимраз яснішало. Почалося це, як уже я казав, о двадцять другій годині тридцять хвилин. Через п'ять хвилин місто, яке звичайно, готуючись до сну, поволі гасить світло, заблищало першими острівцями світел, з острівців почали утворюватись острови, а хвилин за двадцять уже цілі квартали стали перетворюватись на архіпелаги й континенти.

А потім навколо острівців, островів і континентів здіймався все гучніший гомін веселих людських голосів. Світло частково вже погасло, але з усіх боків наростав шум натовпів, ніби це був не показ «Кольорових димарів» у двадцятому столітті, а грізний напад татар у половині тринадцятого століття.

Ми з магістром мали двадцять хвилин, аби докладно роздивитись, що відбувається над дуже старим містом і на споконвічному небозводі.

Видовисько справді незабутнє! Цього разу «невідомі творці» райдужних чудес і видовищ над королівським містом Краковом поводились, наче королівські художники й декоратори.

Вони вибрали саме ті димарі, які оточували місто. Не злякалися пізньої пори. І тепер над ледь помітними тінями димарів поволі, з великою гідністю почали здійматися барвисті повітряні колони. Кожна з них була схожа кольором на інші, але так здавалось тільки на перший погляд. А придивившись уважніше, можна було помітити, що одна кольорова колона відрізняється від другої, друга – від третьої, третя – від четвертої і так само далі, аж до десятої. Тому що в кожній з них вирізнявся один або два кольори. Тут жовтий і зелений колір були яскравіші за інші, там – червоний і блакитний, а ще далі – фіолетовий, помаранчевий чи ясно-синій.

Місто вже шуміло десятками голосів. Ми з магістром Діонізієм (а також зі славним Добряком) були ще в безлюдному місці, з якого все-таки чудово видно все місто. Що це було за місце, я не скажу. Фахова таємниця. Насамперед нізащо не викрию цього місця перед так званими «туристами», бо найпізніше через місяць тут би валялися побиті пляшки, бляшанки з-під консервів, купи курячих кісток і яєчних шкаралупок. Адже відомо, що значна частина нашого населення полюбляє красу навколишньої природи. Дуже гаряче захоплюється тією природою протягом перших десяти хвилин. А потім? А потім від подиву й захоплення з'являється страшенний апетит. І ось одна, друга, десята й двадцята сімейка сідають на пледах, бажають одне одному приємного апетиту; а тоді западає тиша, чути лише завзяте жування, брязкіт консервних бляшанок, бахкання корків і дзенькіт скла. Таким чином, після десяти хвилин захоплення й години посиленого харчування ці доблесні «туристи», кожен з яких в середньому важить дев'яносто кілограмів (неповнолітні важать удвоє менше), спускаються в долини, обмінюючись такими вишуканими дотепами, як наприклад: «Що в солдата під ліжком? Порядок!» А лоби в них мокрі від перепою, щоки одутлі від переїдання, а мозок, як правило, спить. Страшно глянути на тих «туристів». Страшно про них подумати!

Отже, я пояснив, чому не збираюсь називати місцевість, звідки ми вдвох з магістром Діонізієм спостерігали, як над Краковом появлялось незвичайне видовище.

Зрештою, ми не приїхали сюди як двоє вишуканих спостерігачів грандіозного видовища.

За підрахунками, щоб потрапити туди, де був розташований димар, позначений на нашому плані літерою «Б», ми повинні були вирушити звідси десь хвилин за вісім. «Димар Д» був на чималій відстані, але брати Кошмарик передали мені через любого магістра бінокль, він був невеличкий, однак у багато разів збільшував зображення. Завдяки йому я розрізняв не тільки постаті, а й обличчя людей, які метушились біля підніжжя димаря. Я одразу знайшов найважливіших для мене осіб, їх було чудово видно при світлі рефлекторів.

Побачив я пані Ганку біля центральної камери, Фуня, що бігав від камер до мікрофонів, від мікрофонів до рефлекторів і назад, директора Єжи, який, виблискуючи своєю перукою, ніби зірка, знову тримав у руці мікрофона, записуючи розмову якоїсь Поважної Особи з молодою, мило усміхненою журналісткою: «кореспонденткою», що здавалася мені схожою лише на одну людину в світі – на Ярека, який надів на себе перуку мами-астронома та жіноче вбрання. У Поважної Особи рот не затулявся, Ярек посміхався з притаманною йому чарівністю, а Рудавого трясло, як у лихоманці.

– Увага, – сказав магістр, – за п'ять хвилин вирушаємо. Треба ще раз перевірити на карті нашу трасу, бо хоч у мене й бездоганна пам'ять, але в карті можуть бути помилки.

– Магістре, – суворо сказав я, – дуже добре знаю, що у нас бездоганна пам'ять, та водночас із кожним днем пересвідчуюсь, що в вашому доброму вихованні дуже багато прогалин.

– Вибачте, будь ласка, але, на жаль, так мене запрограмовано. А крім того, чи ви впевнені, що, не маючи перед очима карти, зі своєю артистичною неуважною вдачею ви не викинете мене разом із тим дивакуватим Добряком на якому-нобудь крутому повороті? Нагадую, пане Єжи: в мене немає жодних причин для тривоги. Гепнусь у який-небудь грубий мур – то що з того? Зробиться в мені велика діра. В найгіршому випадку порвуться мої ковпак та кирея і зіпсується зачіска. А ви? Підрахувати вам зараз, з якою силою може той, що їде зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину, гепнути в тверду перешкоду і що з ним тоді відбувається? Отож відбувається…

– Отож відбувається те, дорогий магістре, що ви забули про час. Ми мали виїхати звідси три хвилини тому. Але вам забаглося погомоніти про невправного водія. Чи ж не так?

– О рятуй, Юлеку! – зойкнув магістр Діонізій Гібридон.

– Який Юлек? – здивувався я.

– Звичайно, Цезар! Юлій Цезар! – пробелькотів магістр і раптом вереснув павиним голосом: – Рушаймо, любий пане Єжи! Рушаймо! Скачімо! Чвалом!

– Скачімо? Чвалом? – здивувався я. – Ви хочете зробити з мене улана? Чи це не занадто, магістре Діонізію? Будь ласка, не забувайте, що я маю дотримуватись дорожніх правил. Я ніколи не належав до водіїв, які гальмують машину за допомогою придорожньої верби, придорожнього рівчака, шлагбаума чи всіляких будівель, – починаючи з дерев'яних хат і закінчуючи двадцятиповерховими висотними будинками. Тому я запитую: чи ви захочете повірити в ті верби, шлагбауми, хати й висотні будинки?

– Захочу! – простогнав магістр.

– Цього мало, – сказав я, – ви повинні повірити. І то без жодних вагань!

– Присягаюсь, що вірю.

– Без вагань?

– Без.

– Отже, як і в що ви вірите?

– Як у те, – репетнув магістр Діонізій Гібридон Вернигора, – як у те, що а плюс в дорівнює в плюс а, що сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи і насамперед, що Е дорівнює mc в квадраті! Ясно?

– Ясно, – відповів я і ввімкнув мотор мого Добряка, який набув властивостей гоночного автомобіля.

Але протягом тих кількох секунд, що залишались нам до гонитви за втраченим часом (тобто спізненням у так званому графіку), я все ще не рушав з місця. Причина була гарна і водночас дивна. Просто різнобарвні колони, що здіймались над містом, почали вгорі ширшати й горизонтально пливти по колу високо в повітрі. Згодом барвисті смуги, які випливали з верхівок колон, з'єднались у якесь ніби зачароване коло. І над усією краківською привіслянською долиною закружляв величезний райдужний вінок, наче справжня райдуга, що відірвалась од землі й заблукала в нічній темряві. Було на що подивитись, і я затягував не дуже мудру розмову з магістром, щоб удосталь намилуватись прекрасною надкраківською панорамою «Кольорових димарів».

Я знав, що як тільки ми вирушимо з цієї гарної місцини, закінчаться всі захоплюючі видовища. І хоч я також знав, що все це означає, однак дивився, дивився й не міг надивитись. Як мала дитина! А магістр? Він перестав вигукувати, галасувати, стогнати й заклинати мене всіма своїми святощами. Він прихилився головою мені до спини й розпачливо пошепки повторював собі табличку множення, щоб заспокоїтись.

Я не дуже дивувався, він не менше ніж я був відповідальним за час, за нашу пунктуальність і добросовісність нашої роботи. Тільки, бідолашненький, не знав, що на карті нашої дороги, яку дав мені Марек (тобто на магістровій карті і моїй), я виявив дві подробиці: знайшов два старі й ніде не по-значені проїзди – вузькі й круті. На них не дали б собі ради ні автомашина, ані кінь чи навіть мотоцикл. Зате для Добряка місця там напевно вистачить. Я вирішив втішити магістра.

– Дорогий пане Діонізію, – обізвався я дуже сердечним тоном.

– Вісім помножити на вісім… – тихенько захлипав він. – Слухаю вас, пане Єжи. Шістдесят чотири. Чому ви… вісім помножити на дев'ять… так знущаєтеся з мене? Ніби з якогось гномика.

– Вісім помножити на дев'ять – сімдесят два, дорогий магістре, і я зовсім не знущаюся з вас… та ще й ніби, як з якогось гномика, бо я з дитинства люблю гномиків… я хотів тільки трошки довше подивитись на краківську «Ніч чудес».

– Гарне чудо! Ми вже спізнились на вісім хвилин. Тепер ви будете розганятись і без тями мчати на своєму Добрякові. І буде тільки одне незабутнє краківське чудо: якщо вам пощастить не розбитись на друзки на якомусь завороті. Благаю вас усіма можливими табличками множення, будьте обережні! Трохи запізнимось. Але краще спізнитись на вісім хвилин, аніж прибути точно на власний похорон.

– Магістре, – засміявся я. – Присягаюсь вам, що, по-перше, ми не спізнимось, по-друге, нічого з нами не станеться і взагалі ми не будемо мчати вночі, без тями й наосліп.

– Слово?

– Слово!

– Але яке? Чи таке, як шість помножити на шість буде тридцять шість?

– Слово честі! – підтвердив я. – Так само, як сім помножити на сім буде сорок… з грошами.

– З якими грошами? – гаркнув магістр.

– Ох! З дев'ятьма грошами. Видати вам решту?

– Дякую. Але, пане Єжи, не перегинайте палиці! Справді сомокеруючі автомати, як, наприклад, магістр Діонізій Гібридон Вернигора, не божеволіють, однак у магістра Діонізія Гібридона Вернигори дуже розвинені емоції.

– То й що з того?

– А те, – вереснув магістр, – що коли ми протягом найближчої хвилини не вирушимо в дорогу і я зганьблю себе тим, що не виконаю наказу й не виконаю плану, то я вас, любий пане Єжи, так відлупцюю, що ви ще років зо три будете пригадувати, чого це у вас так болять ребра. Авжеж, голова забуде, але ребра довго пам'ятатимуть.

– Магістре, – промовив я з відразою, – це був би перший в історії ганебний і хуліганський випадок, коли людину побив гном. Зараз вирушаємо. Проте цієї розмови я не забуду.

– Я також, – буркнув Вернигора. – Як вісім помножити на вісім і сім помножити на вісім.

– Увага! – гукнув я в темряву, й ми так зірвалися з місця, наче в Добрякові пробудився якийсь добрий чорт моторизації.

Ви можете запитати, який чорт? Мовляв, таких звірят немає.

Я теж певен, що їх ніколи не було, не буде і взагалі немає.

Гаразд. Але що з моторизацією? Адже відомо, що моторизація – це бісівська справа. До пекельних справ я не втручаюсь, бо єдине «Пекло», яке існує, існує в поемі чудового італійського поета Данте. Й до того «Пекла» я не насмілився б уставити навіть кому, не кажучи вже про крапку. Та все ж моторизація – справа бісівська. В зв'язку з цим виникли й мої підозри та гіпотези моторизації, які я поділяю на два види.

По-перше, на добрих і злих.

Злі насилають тумани, зливи, ожеледицю, так звану «склянку», проколюють шипи, збивають з дороги, наштовхують на неосвітлений причеп чи па підводу й роблять багато інших капостей.

А добрі? Вони, як відомо, добрі. Вони не дозволять скривдити свого водія. Вони допомагають йому, застерігають і охороняють його.

Крім того, автомобільні чорти діляться на однослідних і двослідних, а далі на: пасажирських, вантажних, рефрижераторних, цистернових тощо.

Добряку, мабуть, дістався при розподілі якийсь порядний і слухняний напівчортик, в якого завдяки роботі братів Кошмарик і магістра Вернигори зненацька наче виросли крила. А разом із крильми додалось багато нової сили. Я відчував, що в ньому відбувається, і це дуже підбадьорювало мене. Тим більше, що я ніколи не мав клопоту з моїм Добряком.

З самого початку я був певний, що мого Добряка доля наділила якимсь винятково слухняним і добродушним чортенятком, обережним і завбачливим. Я ніколи не зловживав його добродушністю. Намагався бути таким, як і він – добродушним і дуже обережним.

Але зараз я був змушений ризикувати – мусив поспішати. Я надміру розбалакався й даремно посварився з магістром Діонізієм. Тепер уже сам почав непокоїтись, що ми запізнимось. Ми зірвалися з місця, наче на мотоциклетних змаганнях па світову першість. Магістр якось огидно зойкнув позаду, а я блаженно посміхнувся. Я так рвучко стартував, що переднє колесо мало підстрибнути більш ніж на півметра. Проте цього не сталось. Ми їхали з швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину дуже важкою (навіть для всюдиходів) дорогою. Нас дуже підкидало. Магістр Діонізій Гібридон перестав постогнувати, зате почав клацати зубами. Я сам на кожній вибоїні відчував то свої нирки, то печінку, то обидві перелякані мозкові півкулі або п'яти, до яких потроху втікала моя душа. Та дедалі я все більше переймався довірою до чортика, що допомагав нам у найскрутніші хвилини, і казав: «Допоможи, любий!» – або: «Дякую, любий!»

Нарешті й магістр почув мої слова.

– З ким це ви так розмовляєте?

– З нашим однослідним механічним транспортом, дорогий магістре.

– Ви зовсім збожеволіли чи тільки трохи?

– Поки що тільки трохи. А зараз міцно тримайтесь. Ми поїдемо навпрошки й перестрибнемо через рівчак! Увага!

Магістр знову приглушено зойкнув і, як мені здалося, дуже міцно заплющив очі. Але порядний Добряк не підвів нас. Він так перестрибнув через рівчак, ніби мріяв про політ. Або принаймні про світові мотокроси, з різними перешкодами, пастками та небезпеками. Хвилину тому він обох нас налякав, але зараз ми опинились на рівній безпечній поверхні, і Добряк лише тепер помчав, щоб показати, що він може.

– Гіп, гіп! – вереснув магістр.

– Ур-р-ра! – закінчив я нашу вдячну похвалу можливостям мого мопеда й слухняності моточортика.

Запитав магістра, котра година. Виходило, що ми не тільки не спізнимось, а зможемо прибути на місце раніше, ніж домовились. Це було б можливо (навіть абсолютно певно), коли б дороги були порожні, як завжди буває о цій порі в старовинному, поважному місті.

Проте зараз не час говорити про те, що могло б бути. Важливою й суттєвою була дійсність. Адже сьогодні, коли настала ніч, почали відбуватися дивовижні речі. Можна сміливо сказати, що почали відбуватись речі абсолютно, винятково надзвичайні. Завдяки десяти димарям, що диміли навкруги міста і в самому місті. Тому не дивно, що не тільки на тротуарах, а й на бруківці утворювались затори – люди спостерігали за кольоровими димарями й райдужними колами, що виростали на такому барвистому небі, якого ще ніколи не бачило тисячолітнє Місто.

– Ну то й що? – забурчав магістр Діонізій. – Ви зрозуміли нарешті, чому я наполягав, щоб ми квапились? Той час, що виграли, їдучи навпрошки, ми втратимо в цій товкотнечі. І ви будете пунктуальним тоді, як рак свисне, а коза проспіває головну арію з опери «Паяци».

– Хто з нас паяц – ще побачимо, – відказав я. – А поки що я маю до вас прохання, магістре Діонізію.

– Яке ще там прохання?

– Заспівайте-бо щось!

– Що? Вам хочеться одразу зробити з мене паяца?

– Зовсім ні.

– А кого ж?

– Сирену!

– Пане Єжи, – зашепотів переляканий магістр, – що з вами діється? Ви хочете перетворити мене па чудо-дівчину з риб'ячим хвостом? Таку, як та, що своїм співом зачаровувала стародавніх мореплавців? Пане Єжи! Ваша пропозиція обурлива, образлива, непристойна, зневажлива і неввічлива.

– Мені не потрібний ні риб'ячий хвіст, – відповів я холодно, – ані чудо-дівчина, ані зачаровані мореплавці.

– Ні-і-і?

– Зараз мені потрібний звук сигналу тривоги якоїсь привілейованої автомашини. Наприклад, пожежної команди, міліції чи «швидкої допомоги».

– Це інша справа, – захихотів магістр Діонізій. – Ви хочете, щоб я проспівав сигнал.

– Найкраще підійшла б пожежна команда.

– Це можна зробити. Я заспіваю. А може б, і арію з опери «Паяци»?

– Магістре, не блазнюйте! Бачу, що ви прикріпили додаткову фару; безперечно, це спеціальний рефлектор.

– Правильно.

– Отже, я вмикаю тривожне світло, ви починаєте співати… і ми рушаємо з найбільшою швидкістю.

– Ну, то їдьмо!

– Їдьмо!

Світло, яке я ввімкнув, подіяло дуже швидко й сильно. А що вже казати про «спів» магістра Вернигори! Він одразу почав «співати» на повний голос, неначе сигналили три великі пожежні машини. Крім того, Добряк тепер їхав, гуркочучи, як гелікоптер.

Відомо, що у всьому світі, коли люди на щось задивляться, вони дуже неохоче й надзвичайно повільно поступаються кому-небудь своїм місцем. Так буває в Парижі й Лондоні, в Римі й Чікаго, у Варшаві й Вашінгтоні, а насамперед у Кракові.

Цього разу сталося інакше. В Кракові велика «Ніч чудес» відбувалась не лише на небі. Можна довго розповідати, як ми були здивовані, але досить сказати, що всі оті великі й малі гурти роззяв, втуплених у барвисте коло, яке кружляло над містом, цього разу поквапливо звільняли нам дорогу. Нарешті ми побачили перед собою вузьку й майже безлюдну вуличку Старого Міста. Я не вимкнув світла, однак попросив магістра, щоб він тим часом не демонстрував своїх вокальних талантів. Він дуже неохоче затих. Ми вже наближались до нашої першої цілі – до майданчика, на якому розташований один із найславетніших польських театрів. Коли магістр замовк, я майже зовсім приглушив мотор мого дивакуватого Добряка. Під'їжджаючи до бічного входу театру, я ввімкнув потужніше світло і, побачивши там купку людей, збагнув, що ми все-таки встигли!

Нам пощастило встигнути на першу важливу зустріч.

Під'їхав я повільно, тихо й освітив дуже поважний і мальовничий гурт. Були там королева Барбара, король Зигмунт Август, канцлер, архієпископ, два озброєні рицарі, королівський блазень і театральний суфлер.

Нічого дивного. Просто в театрі всього другий тиждень ставили історичну п'єсу про нещасну долю короля Зигмунта Августа й Барбари Радзівілл, по першому чоловікові Гаштолдової. Про п'єсу казали, що вона громіздка й нудна. Але глядачам сподобалась. Вони ходили на виставу й підглядали за нещасним королівським коханням.

А переді мною зараз були не тільки його королівська величність разом із дружиною, але й майже всі найважливіші особи королівського двору. Годилося порозмовляти з такими високопоставленими. Проте мені не хотілося розмовляти з ними як Єжи Б. Зі мною була маленька кінокамера із вмонтованим мікрофоном (звичайно, робота братів К.). За допомогою рухомого рефлектора мого Добряка я міг організувати для телебачення кілька інтерв'ю. Заважало тільки те, що половину з цих акторів я знав уже багато років, частенько зустрічався з ними, а зараз не хотів, щоб вони мене впізнали. Я насунув свою руду перуку на лоба, – вийшла якась безглузда гривка аж по брови, – змінив голос, та все ж, коли підходив до «королівського двору», серце в мене підкотилося до горла, а душа вступила в п'яти. Розумію, що це звучить дуже по-дурному, але в ту хвилину я саме так почував себе.

Мене, на щастя, не впізнали. Коли я скромно попросив «королівське подружжя» та «придворних» сказати кілька фраз для телебачення, виникло невелике замішання, всі присутні почали проштовхуватись ближче до камери, куди сягав сніп світла. Мені вже нічого було боятись, що мене розпізнають.

Я став спиною до світла, «королівський двір» нарешті розташувався залежно від звання кожної особи.

– Що я про все це думаю? – мовив «король». – Отож… тобто… мені здається… я навіть переконаний, що нічого не думаю.

«Королева Барбара» мило засміялась.

– А я думаю і навіть певна, що це справа якихось нерозпізнаних літаючих об'єктів. Літаючі блюдця, літаючі тарілки тощо!

– Го-го-го! – засміявся міністерським басом «канцлер». – Жінкам завжди в голові кухня: блюдця, тарілки…

– Йолоп! – сикнула «королева Барбара». – Сам важить на двадцять кілограмів більше норми, а наговорює на жінок!

– Слухай-но, Госько… – почав уже зовсім приватну сварку «канцлер».

Я одразу перепинив їх, підставляючи мікрофон обом «рицарям» – одному «рицареві» в чорних обладунках, а другому – в блакитних.

– А що ви скажете?

«Рицар» у чорних обладунках пошкрябав картонною рукавицею по картонному шоломі. В цей час я помітив, що суфлер швидко, пошепки й майже нечутно підказує щось «рицареві» в блакитних обладунках.

Чорний «рицар» перестав шкрябати шолома й засміявся кумедним тоненьким голосом:

– Що це таке? Що це може бути? А хто ж його знає? Я тільки можу сказати: холера його знає!

– А ви? – звернувся я до «рицаря» в блакитних обладунках. Суфлер одразу відступив у темряву, подалі від мого мікрофона.

«Рицар» у блакитних обладунках уже встиг зняти свого шолома, встиг навіть причесати дуже розкуйовдженого, білявого чуба.

Коли я повернув у його бік камеру й мікрофона, він пустотливо посміхнувся й підморгнув оком. Може, упізнав мене?

Адже багато років він дружить із моїми дітьми, а останнім часом заприятелював і зі мною.

Однак, крім пустотливого підморгування, більше нічого не трапилось.

– Правду кажучи, я про це якось не думав. Тому нічого певного не можу сказати. Я спроможний висловити хіба що кілька припущень. По-перше, я не вірю в літаючі тарілки й у всяких там інопланетян.

– Нахабний хлопчисько! – сикнула «королева».

– Вибачте, ваша величність, – мовив справді трохи нахабний «рицар», – але я висловив тільки несміливе припущення. Я припускаю, що всі наші кольорові димарі мають зв'язок із нашими земними справами. Димарі виростають па землі, і їх будували люди. Тому ймовірно, що за всіма тими барвами й кольоровими димарями хтось криється. Якісь фахівці з хімії та фізики. Або… навіть насамперед… якісь фахівці з охорони середовища. Бачачи біля камери саме вас, шановний пане редакторе, гадаю також, що цю таємницю невдовзі буде розкрито.

І він приязно й шанобливо посміхнувся.

– А ви таки нахабний хлопчисько, – підтвердив я. – Тисячу разів казав вам, що я не шановний редактор! Колись бував редактором, а тепер, уже протягом багатьох років, – вільна людина. До мене слід звертатися: «пане Єжи»… Дякую всім. Про дату й годину телепередачі повідомимо. До побачення.

І вмить нас біля театру не було. Мій поштивий Добряк одразу рушив чвалом. Я тільки встиг почути вигук «його величності Зигмунта Августа»:

– Нещасний хирляк!

А мені знову треба було поспішати. Я домовився зустрітись біля головної вавельської брами, з того боку, що від Вісли, з Фунем Прекрасним і його знімальною групою. А магістр мусив з'явитись на Скелі Твардовського. До того ж іще треба було організувати багато інтерв'ю, таких, як я мав біля Великого театру. Ще замолоду я пробував свої сили в журналістиці. Більше тридцяти років тому. Тоді телебачення нікому ще й не снилося. Магнітофони були тільки в працівників радіомовлення. Щоб підготувати інтерв'ю, треба було мати добру пам'ять. Свого часу я зробив за день близько тридцяти інтерв'ю з делегатами першого повоєнного з'їзду письменників. З усіма найпопулярнішими письменниками того періоду. Інтерв'ю я віддав головному редакторові. Він сказав, що зовсім непогано і що він їх надрукує. Аж тоді я перелякався, чи не помилився десь, чи не переплутав письменників, їхніх прізвищ, самих інтерв'ю. Потім виявилось, що все гаразд і немає чого боятись.

Відтоді минуло багато часу. І знову цього вечора мене охопила тривога. Незважаючи на те, що в мене були кінокамера, мікрофон і добре освітлення. Але не було вже в мене тієї молодості, змішаної з нахабством відваги, які я мав тридцять років тому. Та все ж, пообіцявши братам Кошмарик, Фуневі Прекрасному і його справді красивій дружині, що я підготую такі інтерв'ю, я не міг відступати. Мене дратувала перука, яка весь час зсувалась на ліве око. Я зняв її і віддав магістрові, щоб він заховав. Це його дуже розсмішило. А мені не було смішно!

Ми повзли на першій швидкості вздовж плантів, потім звернули на Славковську. Нас затримав міліціонер служби дорожнього руху. Поводився він навіть ввічливо. Я показав йому посвідчення з телебачення із вкладишем начальника служби руху, який дозволяв їздити по місту, незважаючи на всі заборонні дорожні знаки.

Міліціонер вибачився, відкозиряв, а я зненацька навів на нього камеру й запитав, що він думає про цю «Ніч чудес».

Міліціонер навіть оком не змигнув.

– Громадянине редакторе, – відповів він, – у зв'язку з цією справою не було жодних інструкцій. Дозвольте йти.

Хитро посміхаючись, він пірнув у чималий натовп, і я тільки й бачив його.

Зате на Ринковій площі зібралося стільки людей, що можна було взяти десять тисяч інтерв'ю. Звичайно, мені й на думку не спало провести більше розмов, аніж було визначено.

Я запитав більше десяти осіб різного віку, різної статі, різних за фахом. Серед них були: професор і художниця, моряк і офіціант, двоє підлітків і дев'яносторічний пенсіонер-металург, один поважний директор, вчителька, футболіст, волейболіст, а також… Вистачить, досить!

Досить перераховувати.

Важливо те, що за двадцять хвилин до півночі я залишив магістра на умовленому місці на березі Вісли, а за п'ять хвилин до півночі вже був на Вавелі, звідки найкраще видно річку і де вже очікували слушної миті краківська телевізійна знімальна група й група Фуня та Ганки. Були там і обидва брати Кошмарик. Ярек уже без перуки й жіночого вбрання, Марек зняв сиву перучку й відклеїв сивуваті вусики, які робили його схожим на якогось багаторазового лауреата Нобелівської премії.

Я під'їхав до місця, де стояли камери, привітався зі знімального групою Краківського телебачення, яка не раз бувала в мене (першокласний колектив і чудові хлопці). Привітався з варшав'янами, з якими ще не встиг познайомитись.