Текст книги "Брати Кошмарик, Магістр і я"

Автор книги: Ежи Брошкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

Я кивнув головою, що так.

– Я запам'ятала навіть приклади, які ти наводив, – суворо вела далі Агнешка. – Одночасно на чотирьох підприємствах і на трьох будівництвах відбулося шість шлюбів, сім хрестин, два похорони, чотири весілля й одні заручини. Добре запам'ятала?

Я показав розкриту долоню. П'ять пальців, тобто п'ятірка.

– Наступного дня до дванадцяти лікарів прийшло двісті дванадцять пацієнтів.

Я показав на пальцях, що двісті тринадцять.

– Нехай буде двісті тринадцять. Бюлетені одержали двісті п'ять хвореньких пияків. А крім того, розповідав ти, на тих шести підприємствах було виконано план! І хто його виконав? Бухгалтери? Секретарки? Пожежна команда? Клуби пенсіонерів при підприємствах? Ясла й дитячі садки? Ні! Зовсім ні! Отже, хто? І тоді ти сказав просто: «Гно-ми-ки!» Пам'ятаю це, як сьогодні. А ти пам'ятаєш?

– Еге ж, – хрипким голосом прошепотів я, – пам'ятаю.

– Чудово! – зрадів мій домашній математик. – А тепер, будь ласка, трошки розкажи про твого знайомого гнома, що про нього ти говорив, ніби він особа з глибокими знаннями й невичерпною силою. Ось твій блокнот, авторучка… напиши його особову справу.

Що робити? Вигадати щось чи написати правду? Мені хотілося знати, як поставиться моя кмітлива, розумна дочка до особової справи гнома, якого наче немає, а насправді він існує. Та ще й як існує! І я почав писати.

 
«Ім'я й прізвище: Діонізій Гібридон Вернигора.
Рік народження:?
Місце народження: Краків.
Національність: поляк.
Громадянство: польське.
Освіта: вища, закінчена дев'ятнадцять разів, до того ж одночасно.
Практичні вміння: підтягування петельок на панчохах, квашення огірків і строчіння».
 

Я подав аркушика Агнешці. Читаючи написане, вона ледве стримувала сміх. Дочитавши до кінця, вдруге дуже ніжно погладила мене по голові. Обличчя в неї було незворушне, голос – дуже серйозний.

– Мій любий батьку. Пан Вернигора…

– Магістр… – прохрипів я.

– Вибач. Отже, пан магістр Вернигора дуже мені сподобався б років із десять тому. Сьогодні він теж мене цікавить. Та, на жаль, сьогодні я вже не можу в нього повірити.

Я знизав плечима.

Телефон нарешті замовк. По дружині було видно, що вона непогано розважилась. Зате Анджей посміхався скоріше глузливо.

– З кожних п'яти осіб, що дзвонили по телефону, чотири говорили про літаючі об'єкти і про інопланетян. Крім того, кожна друга особа нетвереза.

– А ти пив що-небудь? – спитала Агнешка.

– Авжеж, помаранчевий сік, який найбільше любить мама.

– Чудово! – І Агнешка знову звернулась до мене: – Татусю, звідки видно найбільше краківських димарів?

Я показав руками щось на зразок пагорба, потім надів невидиму шапку і смикнув за невидиме перо.

– Що ж це таке? – спитали в один голос мати й дочка.

– Пагорб Кракуса, – пояснив Анджей.

– Відвезеш мене й маму на пагорб Кракуса? – ніжно спитала його Агнешка. – Годині о дванадцятій?

– Відвезу, – зітхнув Анджей.

– У такому випадку треба поспішити, – сказала пані доцент, – напевно, не лише мій чоловік обрав пагорб Кракуса.

– Ну, це… – почала Агнешка й замовкла, бо я підняв угору палець, а потім показав на блокнот.

– Ти хочеш іще щось написати про гномів? – спитала моя люба доня.

Я покрутив головою – «ні» – й суворо посварився пальцем.

Усі троє зрозуміли: я хочу порадити їм щось дуже важливе й значне. Блокнот і авторучка відразу ж опинились у мене в руках.

Я почав писати.

«Увага, увага! Я вважаю, що треба добре придивитись, чи між окремими димарями буде якась різниця в кольорах диму. Де в ньому буде більш зеленого кольору, де жовтого, де червоного чи блакитного. Слід також дізнатись, що виробляють підприємства, над якими здіймається більш жовтий дим, а що ті, в яких дим буде більш зеленим чи блакитним. Мені здається, що це цікава тема.

Бажаю успіху. На добраніч!»

Агнешка прочитала цей запис. Голос її ставав чимраз серйознішим. Майже урочистим.

– Спритний зух ваш батько, – всміхнулася дружина.

Агнешка з Анджеєм перезирнулись. Анджей, дуже кмітливий, але зовні урівноважений і спокійний, висловив незвичну для нього похвалу.

– Ну-ну! – промовив він і ще раз повторив з притиском: – Ну-ну-ну!

– Дивись-но! – захоплено шепнула Агнешка.

– Добраніч! – прохрипів я, загасив лампу біля ліжка і повернувся на другий бік, показуючи цим, що вся справа «Кольорових димарів» взагалі мене не цікавить.

Хвилин через десять грюкнули вхідні двері й брязнули ключі. Незабаром я почув шум мотора під балконом і зрозумів, що це від'їздить машина моїх дітей. Найсмішніше почалося трохи згодом. Протягом двадцяти хвилин, за півгодини до півночі по всій вулиці загуркотіли стартери. Я вийшов на балкон. Мабуть, не один я додумався, що не тільки о дванадцятій годині дня, а й о дванадцятій ночі краківські димарі можуть влаштувати показ своїх кольорових димів. Я підрахував, що з десяти автомашин вісім стартують до своєрідного рейду (імені «Кольорових димарів») і що навіть великі машини напхом напхані пасажирами.

Я повернувся до своєї кімнати, запнув завіси, засвітив лампу і вибухнув голосним, радісним сміхом.

Отже, почалося? Так! Почалося!

Розділ VI

Заснув я раніше, ніж збирався. Ще до того, як моя родина повернулася з пагорба Кракуса. Наша безцінна бабуся (тобто моя мама) вже встигла зробити зарядку, прийняти душ, вийти щось купити в крамниці, повернутись додому й приготувати сніданок «дітям», тобто Агнешці й мені.

Розбудив мене тривожний дзвінок, бандитське гавкання двох собак, яким ще не давали снідати, бо годування Ренні й Массумі було Агнещиним обов'язком. З того, що дзвінок був різкий, я здогадався: це принесли телеграму. За хвилину до моєї кімнати бадьорими кроками ввійшла наша безцінна бабуся (той, хто не вірить у бадьорість її кроків, нехай добре собі запам'ятає: ще два роки тому, на вісімдесят третьому році життя, бабуся двічі на тиждень ходила на прогулянки за маршрутом Закопане – Хохоловська Долина – Закопане. Переконливо?). Отож бабуся ввійшла бадьорими кроками, несучи тацю. Я ледве втримався від, голосного вигуку: «Привіт, мамо!» Але ж мені потрібно було підтримувати й поширювати чутку, що в мене зненацька запалилися голосові зв'язки. Тому я прошепотів:

– Доброго дня, мамусю.

Бабуся – особа з твердим характером і рідко розчулюється.

– Чи цей день добрий, – сказала вона, – буде видно тоді, коли ти зміряєш температуру, прополощеш горло водою з перекисом водню і вип'єш перед сніданком гарячого молока з маслом і медом. Ось тобі сьогоднішні газети й термінова телеграма з Варшави.

Бабуся розсунула завіси й пильно подивилась на мене.

– Незважаючи на таку тяжку хворобу, – мовила вона, якось дивно посміхаючись, – у тебе дуже гарний вигляд. Я тут почекаю, поки ти вип'єш молока з медом. Це старовинні ліки, домашні й ефективні.

Я покивав головою, але в моїх очах, напевно, був розпач.

Молоко з маслом і медом я випив одним духом і з великим зусиллям. Бабуся вийшла з кімнати, щось бурмочучи сама до себе, думаючи про свого нібито хворого сина.

Перед сніданком я глянув на останній з п'яти бланків термінової телеграми. Хто її підписав? Звичайно, Фуньо. Фуньо з дитинства не любить листів, запевняючи, що він – справжня людина двадцятого століття і визнає лише телеграми й розмови по телефону.

А тому, що в дев'яносто дев'яти випадках за нього платило телебачення, він, як незабаром виявиться, своїх слів не жалів.

Поки що я взявся до сніданку. Читання газет відклав на кінець, а почав з телеграми від Фуня.

«Шановний пане редакторе, тобто мій дорогий, любий Єжи. Власне кажучи, я нічого не пам'ятаю з нашої останньої розмови, бо напередодні ввечері ми відзначали перший тиждень нашого одруження і тому наступного ранку, коли ти дзвонив, у мене була сильна мігрень і дуже ослаблена пам'ять крапка Може, то й не ти дзвонив, бо співрозмовник розповідав мені зовсім безглузді, хоч і цікаві речі: наприклад, про приліт інопланетян на нерозпізнаних літаючих об'єктах, нашестя гномів у Вольський Лісок, а також передрікав різнокольорову ілюмінацію Кракова за допомогою заводських димарів крапка Скажи, в кого з нас двох не вистачає в голові клепки крапка Мені особисто вчора здалося, що ти говорив до мене як горохом об стіну крапка А сьогодні здається, що я відповідав тобі як горохом об стіну крапка Увага крапка Може, ми розпочали нову еру в історії світових телефонних розмов, які полягають у взаємному обміні інформацією крапка Гіп, гіп, ура крапка Повертаючись до нашої вчорашньої розмови, думаю, може, я звихнувся, проте я записав ту розмову в телефонному записнику, ось вона. По-перше, безмозкий, безголовий кретине крапка Цю образу я тобі пробачаю, але ніяк не можу збагнути, чому ти звелів мені записати, що, по-перше, під час проходження білого світла крізь призму дістаємо різноколірну смугу, яку називають спектром білого світла крапка По-друге, ти звелів мені записати, що спектр світла, яке випромінюють тверді тіла, ми називаємо лінійним випромінювальним спектром крапка Любий, кого ти хочеш зробити йолопом, себе чи мене крапка Навіщо тобі ті спектри крапка Якщо ти хочеш зробити якийсь шалений цикл телевізійних фільмів, про спектри, чаклунок, вовкулаків і привидів, роби відразу крапка Гномів виключаю крапка Це старосвітське хлоп'яцтво крапка А зараз увага, увага крапка Найважливіша справа крапка 3 самого ранку в Варшаві поширюються плітки, ніби половина жителів Кракова звихнулась на якихось кольорових димарях і зелених інопланетянах крапка Повідом, що відбувається, бо офіційні органи мовчать, а населення столиці, яке полюбляє всілякі сенсації, хоче принаймні знати все, до того ж значно більше від краків'ян крапка У мене є заброньована на шість днів телекамера, і я приїду, ще й не сам крапка Розраховую на тебе, як на завісу, завжди відданий тобі Фуньо».

Мене розважила ця телеграма. Я посміявся над спектрами, розсмішила мене також справа між краків'янами і варшав'янами, а найбільше потішила безглузда помилка телеграфістки, яка замість того, щоб передати «розраховую на тебе, як на Завішу[10]10
  3авіша Чорний з Гарбова (? – 1428) – легендарний польський рицар, учасник багатьох воєн, непереможний на турнірах. Став символом рицарської шляхетності.


[Закрыть]», вистукала на телеграфній стрічці, що Фуньо розраховує на мене, «як на завісу».

Нехай розраховує. Пошлю йому телеграму, що я хворий і нічого не знаю.

Нарешті я почав переглядати газети. Своїх людей я знаю, колись сам стажувався як газетяр. Мені й на думку не спало шукати зараз якісь сенсаційні повідомлення на перших і третіх сторінках. Лише на останній сторінці в рубриках «Міська хроніка» і «Новини дня» я знайшов коротенькі замітки приблизно такого змісту:

 
«Над димарями кількох краківських заводів було помічено цікаві світляні явища. Дослідження цих явищ триває. Чим далі більшої популярності набуває назва «Кольорові димарі», майже готовий заголовок для популярної пісеньки».
 

Другу замітку було написано в такому ж стилі, тільки ще більш стисло.

Я написав текст телеграми до Фуня,

 
«Запалення голосових зв'язок крапка Телефоном неможливо крапка Крім того, я нічого не знаю, але чекаю».
 

Через півхвилини після того, як я відредагував телеграму, до кімнати ввійшла одна дочка й двоє собак. Собаки були ліниві й сонні, як завжди після ситого сніданку. Дочка несла тацю із сніданком для себе. Вона церемонно вклонилась і попросила газети. Переглянула їх один раз, другий, третій. Кава й грінки вже вихололи. Вкінці – вживаючи давній польський вираз – її чорти вхопили.

– Нічого не пишуть?

Мовчки, бо гаряче молоко з маслом і медом нічого не допомогло моїй запаленій горлянці, я показав обидві замітки в газетах.

На короткий час запала тиша. Ренні ліг мені на ноги, Массумі залізла під пахву. Я покірно мовчав. Нарешті Агнешка допила каву з молоком і всілася в кріслі-гойдалці, щоб добре роздивитись мене. Почалась трохи однобічна розмова.

– Тату! Ти, мабуть, щось про все це знаєш?

Я скривився, як мученик, і мало не з головою вкрився ковдрою.

– Тату! Не прикидайся. – І за хвилину дуже ніжно – Татусеньку!

Я показав одне око, потім друге. Обидва були ніби заспані. Однак Агнешку не вдалося обдурити.

Та ще й Массумі вкусила мене приязно, але досить боляче за ліве вухо.

Я вискочив з-під ковдри.

– Тату, – повторила Агнешка, – ти, напевно, знаєш щось суттєве про всю цю історію з кольоровими димарями. По-перше, ти звернув увагу на фактор часу. І о дванадцятій годині ночі засвітилось аж чотирнадцять димарів. По-друге, ти звернув увагу на різницю між кольорами тих ідіотських димарів. І теж мав рацію. Бо в димарях електростанції переважав жовтий колір, з димаря електротеплостанції здіймався оранжево-чорний стовп диму. А з димарів кондитерських фабрик «Вавель» струменіли жовті й коричневі дими. Алюмінієва гута випускала голубий і сріблястий дим. Решти не пам'ятаю. Але Анджей записав. Ця кольорова музика почалась точно о дванадцятій, а закінчилась після четвертого гейнала. Що ти скажеш з цього приводу?

Я скривився: мовляв, «не маю ніякого уявлення».

– Тату, я тобі не вірю.

Я безпорадно розвів руками й поквапливо написав: «Науковці мовчать як риби, а я з хворим горлом, нічого не знаючи, повинен говорити?! Що за неподобство?!» Агнешка прочитала написане й іронічно посміхнулась.

– Тебе викрито. Сьогодні вранці мама розповіла, що ти розмовляв крізь сон, а точніше, співав чистим, мов гірський струмок, голосом. Годі прикидатись!

– Гаразд, – промовив я звичайним голосом, – облишимо це прикидання. Але, благаю, скажи, що я співав крізь сон?

Агнешка вибухнула сміхом.

– Ти співав на мотив «Кольорових ярмарків» щось про кольорові димарі. Це свідчить про те, що талант мучить тебе навіть уві сні. Хоча текст був дуже поганий.

– Люба моя дитино, – сказав я, – згодом я вам усе поясню. А зараз звертаюсь до родини з великим проханням, щоб ви і надалі підтримували версію, ніби в мене «запалення голосових зв'язок».

– Ти хочеш, щоб тебе не турбували газети, радіо й телебачення?

– Люба моя! Адже ти знаєш, що в мене багато друзів і близьких знайомих. Але зараз я повинен уникати будь-яких розпитувань.

– І з боку родини теж?

– З боку родини теж. – Я так страшенно захрипів, що Массумі вмить опинилася за дверима.

– Мені вже час іти, – сказала Агнешка. – За півгодини в мене семінар, а я ще мушу вивести погуляти собак. Що ж до тебе, то ти маєш кепську вдачу. Ось що я тобі скажу! Та й годі!

– А я тобі скажу, що це спадкове.

– Спадкове чи не спадкове, а я через тебе програла заклад з мамою, – зітхнула Агнешка. – Та ще й великий заклад.

– На що?

– Не будемо говорити про це! – розгнівалась вона. – До побачення!

– До побачення! – вигукнув я. – Скажи бабусі, хай відповідає на всі можливі телефонні дзвінки, що в мене запалення голосових зв'язок і я не можу розмовляти. Не забудь!

– Постараюсь!

Розділ VII

Агнешка попрощалася зі мною дуже ввічливо; це означало, що вона ображена па мене.

Ренні та Массумі образились ще більше. Ні той, ні та навіть не ворухнули хвостом.

Протягом п'ятнадцяти хвилин бабуся відповіла на сім привітань і на чотири, назвімо їх так, службові телефони. Дванадцятий дзвінок заверещав так нахабно, що я не сумнівався в тому, хто саме дзвонить. Безперечно – Фуньо. Бабуся перші двадцять хвилин відповідала ввічливо, але потім їй забракло витримки. Фуньо не хотів нічого слухати ні про моє «запалення голосових зв'язок», ні про те, що я страшенно захрип. Він сказав, що приїздить завтра з групою і запасом кольорової кінострічки.

Я підслухував цю розмову по своєму паралельному апарату, і вона дуже мене розважила.

Бабуся кудись вийшла, сказавши, що вернеться за годину, а це при її пунктуальності означало, що вона вернеться за годину й одну хвилину або за годину й дві хвилини. Звичайно, я відразу ж вимкнув телефон і, голячись у ванній кімнаті, щоб освіжити змучене так званим запаленням голосових зв'язок горло, заспівав арію Мефістофеля з «Фауста», потім почав «Пісню про блоху», та враз до мене застукали сусіди згори, знизу, з-за стіни ванної кімнати. Нічого не вдієш – мусив замовкнути. Замовк, так і не вирішивши, хто менш музикальний – я чи вони?

Про всякий випадок я знову прикинувся хворим, ліг на диван і став читати. Була за дванадцять десята, а ми з братами Кошмарик домовилися зв'язуватись кожної години. Точно о десятій я взяв у руки люльку й викликав співрозмовника. Цього разу це був Ярек.

– Привіт, кольоровий Кошмарику, – привітався я.

– Вклоняюся вам і щиро вітаю, пане Єжи.

– Дякую. А насамперед поздоровляю. Ви добрячу кашу заварили.

– Скоріше, в міру.

– Ваші кольорові димарі оглядали сьогодні з різних пунктів міста близько десяти тисяч людей. Більше, ніж на футбольному матчі першої ліги.

– То й чудово!

– Завтра приїздить з Варшавського телебачення мій чи то близький знайомий, чи приятель, редактор Фуньо. Він привезе з собою найкращу знімальну групу й півкілометра кольорової кінострічки, щоб зняти кольорові димарі.

– Який на вдачу той редактор Фуньо?

– Зовні він схожий на неврастеника, але під такою зовнішністю криється гусеничний мотор майже на п'ятсот кінських сил, чудовий режисер і ще кращий організатор.

– Він не зірветься?

– Напевно, ні. Він славний хлопець, але галасливий.

– Ви якось підготуйте його до несподіванок.

– І не збираюсь. Я хворий, в мене запалення голосових зв'язок, – сказав я могутнім, як дзвін, голосом.

– Авжеж, я чую, ви втрачаєте голос із кожною секундою. Та все ж ви подивитесь кольорові димарі в їхній повній красі. У вас удома є кольоровий телевізор?

– Так, у дітей є дуже гарний, японський.

– Сподіваюсь, що ви розважитесь, як і ваші діти.

– А собаки теж розважаться?

– Собаки, мабуть, ні.

– Шкода, – буркнув я. – Скажіть, Яреку, все йде за планом?

– Так.

– А скандал почнемо розкручувати в суботу. Фуньо атакуватиме інститут експериментальної фізики. Інститут хімії атакуватиме за домовленістю зі мною кавалерист польської журналістики Янек Розкошно. Товариство охорони природи саме заворушиться. Інші експерти й науковці спробують посадити ці проблеми на черепах: нехай вони собі повзуть помаленьку, обережно.

– Їм не вдасться цього зробити. Ми нарощуємо темпи. Вже в понеділок дамо такі темпи, що згадані черепахи побіжать.

– Що це означає?

– Незалежно від суботи, в неділю теж влаштуємо таке, ще більш несподіване й скандальне, видовисько.

– О дванадцятій?

– О четвертій, тобто о шістнадцятій.

– О люди! – вереснув я, тремтячи від злості.– Ви перевертаєте догори ногами всі узгоджені плани!

– Точніше, догори димарями, – ввічливо докинув Ярек.

– Все одно, – я ще сердився. – Я… нібито… хворий. В мене запалення… того… голосових зв'язок.

– Але ж ви маєте вдома чудового лікаря.

– Моя дружина – психіатр. А в мене хворі голосові зв'язки.

– Одне близько від другого.

– Що правда, то правда, – буркнув я. – Але що робити з Фунем? Він повіситься від заздрощів.

– Ми змінили план і відносно пана Фуня. Ми дамо йому повну панораму о шістнадцятій годині, а потім кольорову Віслу.

Так! Це була чудова ідея! Ярек від задоволення аж руки потирав і навіть процитував улюблену магістрову приказку: «Куй залізо, поки гаряче». Власне кажучи, кування вже почалося. Кольорові димарі – це поки що тільки цікава подробиця.

До суботнього видовища вже почались приготування. Дві місцеві кіногрупи, знімальна група Фуня. Через секретні канали мені сповістили, що навіть американська, британська й італійська кінокомпанії збираються прибути на цей суботньо-недільний ярмарок до Кракова. Необхідно було виробити якийсь розумний план дій, а скидалося на те, що шановні брати Кошмарик і не менш шановний магістр Діонізій Гібридон Вернигора вирішили, ніби це вже моя справа. Я був тим, хто мав з багатьма людьми контакти, я найкраще орієнтувався, яка наша мета. Водночас я був тим, хто цієї миті відчував неймовірний страх, кошмарний переляк і мав пересохлу горлянку. В мене справді було обмаль часу. Однак я не сумнівався, що хлопці з Кшемйонок, так само як і Фуньо, підуть напролом! І що для телепередачі знайдеться багато часу. Його вимагатиме громадська думка. Міські власті викличуть експертів. Деякі з них не матимуть або дуже мало матимуть, що сказати. Зате режисер телепередачі (відповідно підготовлений нами), безперечно, запросить до телестудії не лише директорів, докторів та експертів, а й так званих звичайних свідків подій.

Щоправда, програмою передбачено телевізійний природознавчий фільм про стрічкоподібних черв'яків (як резерв підготовлено фільм про голкошкірих, хордових і покривників), але недарма ж у нас був магістр Вернигора. Він пішов уночі на Кшемйонки, зробив з обох кінострічок такий салат і так його перемішав, що навіть святий Францішек з голубиним серцем, побачивши той салат, дістав би якщо не нападу шаленства, то щонайменше нападу гикавки, від якої здригалася б земля.

Отже, користуючись військовою термінологією, можна сказати, що ми вже здобули плацдарм для операції «Кольорові димарі», – операції, яка незабаром змінить свою назву на таку, що не підійде для жодної фестивальної пісеньки.

День аж до обіду минав спокійно. Я почитав для перепочинку «Острів скарбів», а після нього «Молоді літа короля Генріха IV»[11]11
  Роман видатного німецького письменника-антифашиста Генріха Манна (1871–1950).


[Закрыть]. О третій пополудні всі вже були вдома. Після обіду Агнешка вивела собак на прогулянку, Анджей засів над якимись робочими записами, бабуся сіла перед телевізором, а дружина – через своє добре серце – взяла на себе обов'язок випроваджувати з порога непроханих гостей і відповідати на телефонні дзвінки. Вона витримала півгодини. Потім сказала, що займеться пацієнтом, тобто мною. В присутності справжнього лікаря я відчув себе не дуже впевнено. Але дуже зачитався «Генріхом IV», тому дружина вирішила, щоб ослабити напруження домашньої обстановки, помити собі голову.

Вона помила голову й висушила колись мідяно-руде, а тепер сріблясто-руде волосся. Нарешті сіла біля мене на дивані. Всміхнулась по-лікарському. Я мимоволі голосно ковтнув слину.

– Дорогий мій чоловіче, – почала вона досить суворо. – Дозволь мені виправити мою вчорашню неуважність і оглянути твоє хворе горло.

Кількома жестами я поставив їй ряд запитань: «Навіщо? Для чого? Який у цьому сенс? Кому це потрібно?» А в цей час мої обидві мозкові півкулі про щось сперечались, і навіть я сам не міг почути, що там вони одна одній кажуть і нашіптують. Я зробив ще кілька запитальних жестів: «А де решта членів родини?»

Дружина зрозуміла мене цілком правильно.

– Агнешка вийшла з собаками, Анджей туманіє над якимись своїми записами. А я хотіла б нарешті оглянути твоє бідне хворе горло.

– Воно таке бідне й хворе, – сказав я голосно, – як молодий, жвавий носоріг.

– Я вже вчора була глибоко впевнена в цьому, – посміхнулась дружина. – Ти хотів мати алібі для тих, хто дзвонитиме по телефону, на родинні розмови й сторонні, на розмови службові, напівслужбові й позаслужбові, мій молодий, жвавий носороже. Мені все-таки хотілося б знати, який це має зв'язок… тому що, безперечно, має якийсь зв'язок… з епідемією кольорових димарів. Я гадаю, що має. Може, я помиляюсь?

– Анітрохи не помиляєшся, моя молода, жвава носорожице.

– По-перше, – ніжно всміхнулась дружина, – прошу пробачити мені всі мої безглузді дотепи. По-друге, кажи, що маєш сказати. Якщо це не державна таємниця.

Я посміхнувся (як би це більш точно визначити) пихато.

– Моя люба. Це, по-перше, скоріше таємниця приватна, аніж державна. По-друге, ані Конституція, ані карний чи цивільний кодекс не забороняють говорити ідіотські дотепи. По-третє, в мене дуже болить горло і я поки що нічого не розповідатиму. Але на моєму столі лежить папка з написом: «Проект номер чотири». В ній лежать двадцять дев'ять сторінок машинопису. Прочитай їх дуже уважно. Найкраще разів зо два або й зо три.

– Мені здається, – сказала Кристина, – що мій молодий жвавий носоріг не довіряє моєму інтелекту.

– Я довіряю! – вигукнув я. – Довіряю! – ще раз гукнув щосили.

– Щиро вдячна тобі,– мило всміхнулась Кристина й розгорнула папку з четвертим проектом.

Моя дружина рідко чим-небудь захоплюється. Тому я дуже уважно спостерігав за нею, поки вона читала. Бачив, як з кожною новою сторінкою текст усе більше зацікавлює її, радує, захоплює. І сталося щось зовсім незвичайне. Кристина без примусу, за власним бажанням дуже старанно й уважно перечитала текст проекту три рази підряд.

Нарешті вона обернулась до мене. На її обличчі я побачив глибокий подив, змішаний з трохи дурнуватим збентеженням.

– Ну, ну! – промовила вона.

Я мовчав.

– Надзвичайно, – додала вона.

Я все мовчав, удаючи, ніби замислився.

– Сильна річ, – констатувала дружина.

Вона зручно всілася на кріслі-гойдалці біля мого дивана. Здивований вираз на її обличчі з кожною секундою ставав усе розумнішим. Що ж до мене, то під дуже проникливим поглядом дружини я відчував, що моє обличчя набирає трохи приголомшеного виразу.

– Надіюсь, – сказала Кристина, – що твої голосові зв'язки незабаром будуть зовсім здорові.

– Ти не помиляєшся, люба.

– Цей цікавий текст, названий «Проект номер чотири», здається, не вийшов з-під твого пера?

– Ти не переоцінюєш мене. Справді, це не я придумав.

– Вибач, будь ласка. Але признаюсь, що якби щось схоже я знайшла в твоїх паперах тиждень тому, то замислилася б, чи не слід якнайшвидше відвести тебе в психіатричну клініку до професора Шепіньока.

– Я сам пішов би туди, моя люба, – впевнено сказав я. – Навіть більше: я вже про це думав. Я пережив день неймовірних видінь і марив, які насправді виявилися звичайною, хоч і трохи дивною життєвою правдою.

– Це було тоді, коли ти хотів заткнути димаря корком від пляшки з-під шампанського? І коли пояснював, що в деяких випадках множина підлягає діленню? І що пішли Кошмарик на ярмарок… тощо?

– Спершу, моя люба, я хочу нагадати тобі: це ти забажала, щоб я незаконно розділив тисячозлотову банкноту випуску Національного польського банку.

– Я відмовляюсь від цього бажання. Тобто від цього прохання. Але мені дуже хотілося б знати, в чому тут сенс, де тут логіка? Хто такі брати Кошмарикові?

– Не Кошмарикові, а Кошмарик. Брати Кошмарик. Запам'ятаєш?

– Брати Кош-ма-рик. Запам'ятаю. Якого вони віку?

– На вигляд їм років по шістнадцять, а насправді скоро сповниться по чотирнадцять. Марек старший від Ярека на шістнадцять хвилин.

На якийсь час запала мовчанка. Дуже грізна мовчанка. Потім Кристина озвалась оксамитовим голосом, який іноді провіщав бурю.

– Чи можеш мені пояснити, навіщо ти, коли ми розмовляємо про такі серйозні й цікаві речі, що про них ідеться в «Проекті номер чотири», морочиш мені голову якимись хлопчиськами, в яких ще й прізвище неграмотне?

– Я морочу тобі голову братами Кошмарик тому, що саме вони є авторами «Проекту номер чотири».

– Цього не може бути!

– Може!

– Неймовірно!

– Ймовірно!

– В це важко повірити!

– Цілком можна повірити.

– Ти обманюєш! – Ні, не обманюю.

– Неправда, неправда й неправда!

– Правда, – сказав я спокійно. – Правда, правда й правда!

Після цього знову надовго запала тиша. Проте вже зовсім не грізна. Просто моя Кристина була змушена погодитися з тією правдою, що світ у деяких своїх проявах неймовірно відрізняється від того, до якого вона звикла. А це траплялося з нею дуже рідко.

– Це прізвище чи псевдонім? – спитала вона після довгої паузи.

– Псевдонім.

– А імена?

– Ярек і Марек. Точніше, Марек і Ярек, бо, як уже я казав, Марек старший від Ярека на шістнадцять хвилин.

– Це мило з його боку. Про що я ще хотіла тебе запитати? Забула. Ти не здогадуєшся?

– Мабуть, здогадуюсь.

– То скажи.

– Може, хотіла запитати, хто такий магістр Діонізій Гібридон (з другим прізвищем Вернигора), про якого кілька разів згадується у «Проекті помер чотири»?

– Так, про того Гібридона… тощо.

– Отож, моя люба дружино, це карлик, гном другої половини двадцятого століття. Зріст його двадцять сім сантиметрів; у нього сива борода й вуса, глибокі очі з золотавим відтінком і фізична сила в кількасот кінських сил, знання його відповідають дев'ятнадцяти цілком заслуженим університетським дипломам. Він уміє квасити огірки й строчити. Вміє підтягати спущені петельки на панчохах. Він скидається на традиційного гнома в сірій киреї, в ковпаку, з сивою бородою, а насправді це саморегулюючий механічний автомат.

– Наскільки я розбираюся в житті, то ця твоя двадцятисантиметрова Вернигора, – мовила сумно моя дружина, – цей твій титан думки й сили побудований за принципом гомеостата Ешбі[12]12
  Ешбі Вільям Росс (нар. 1903) – англійський психіатр, невропатолог і кібернетик. Він сконструював апарат, який наслідує властивості живого організму, так званий гомеостат.


[Закрыть].

– Не виключаю цієї можливості, бо не розумію, про що йдеться. В кожному разі він діє безпомилково.

– Мене це дуже радує. Але все ж хотілося б дізнатись, хто його збудував.

– Його збудував Марек, а запрограмував Ярек.

– Ти хочеш мене запевнити, що його збудували оті два чотирнадцятирічні хлопчаки?

– Авжеж, моя люба. Тільки я не хочу тебе запевняти. Я хочу тебе переконати, що його збудували чотирнадцятирічні близнюки.

– Брати Кошмарик? Кош-ма-рик?

– Саме так, Кошмарик.

– Любий мій, – попросила кволим голосом дружина, – я відчуваю якусь слабість, мені трохи не по собі. Будь ласка, дай мені порошок від головного болю й велику склянку помаранчевого соку. А потім розповідатимеш про братів Кошмарик.

Перше прохання я виконав за дві хвилини й кілька секунд. Зате розповідь про Марека та Ярека, – від катастрофи з тіткою Розаліндою аж до загальної ідеї, докладної програми й детальної технічної підготовки «Проекту номер чотири», – тривала сорок шість хвилин. Сорок шість хвилин з двома перервами. Перша – щоб приготувати для себе міцної кави, а друга – щоб приготувати дуже міцного чаю і ще один порошок для моєї дружини, стомленої, але дуже уважної слухачки. Я й не помітив, коли з її обличчя спершу зник трохи смішний приголомшений вираз, а потім – тривожний. Саме тривожний! Я знаю, що викликало в неї тривогу – мій психічний стан. Коли я врешті дійшов до фінішу, говорячи про деякі зміни й прискорення у здійсненні «Проекту номер чотири», моя добра дружина радісно розсміялась і міцно, міцно поцілувала мене. А в мене зненацька дуже заболіло горло. Я прийняв ліки, і ми відразу стали обговорювати плани на найближчий час. Першою почала дружина:

– Доки в тебе буде «запалення горла»?

– До суботи. Але воно щось справді… наче почало боліти.

– Не хвилюйся, любий, я тебе до суботи вилікую.

– Цілком і повністю?

– І цілком, і повністю. Тільки мені хотілося б знати, навіщо це тобі потрібно?

– Ох, ти розумієш, що з нашої четвірки, тобто з братів Марека та Ярека, магістра Вернигори і мене, Єжи Б., мабуть, лише я зможу за найкоротший час організувати телепередачу. Таку, яку передали б у гарний час і в найкращому виконанні.

– Що ти кажеш? Адже телепрограми планують за місяць наперед.

– Планувати планують, а потім замість оцього передають оте і навпаки. Крім того, завжди може щось трапитись.

– Що саме?

– Наприклад, хоча б так званий «салат». Кінематографісти вживають це слово для означення невдачі, коли кінострічки заплутуються й переплутуються, тож невідомо, що в усьому цьому більше лякає і смішить, а що забавляє, завдає болю і шмагає.