Текст книги "Орхідей для міс Блендіш не буде"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

3

Бреннан із Феннером саме схилилися над детальною картою місцевості, розгорненою на столі оперативного відділу в головній поліцейській частині, коли зайшов черговий поліцейський.

– Вас питає містер Блендіш, сер.

Бреннан зробив нетерплячий жест рукою.

– Я вийду до нього, – озвався Феннер і пішов слідом за черговим до кімнати очікування.

Джон Блендіш стояв коло вікна, дивлячись на вогні міста. Коли Феннер увійшов, Блендіш повернувся до нього.

– Я отримав ваше повідомлення, – коротко сказав Блендіш. – То що відбувається?

– Ми маємо всі підстави гадати, що ваша донька жива, – сказав Феннер, стаючи коло вікна поруч із ним. – Її тримали в клубі «Парадиз» упродовж останніх трьох місяців. Годину тому ми вдерлися туди. Є усі докази того, що її дійсно утримували там як бранку.

Обличчя Блендіша закам’яніло.

– Які це докази?

– Нагорі є номер-люкс із замком на дверях та жіночий одяг.

– То де ж тоді вона?

– Ґріссон вивіз її з клубу якраз перед нашим нальотом – переодягненою в чоловічий костюм. Пізніше до нас надійшли зведення, що Слім увірвався у фермерський дім й узяв там жіночий одяг. Відтоді ми лише на короткий час випустили його з поля зору, але приблизно знаємо, куди він може направлятися. Втекти він не може. Усі дороги перекриті. Щойно розвидніється, ми направимо на пошуки поліцейський гелікоптер. Це лише справа часу.

Блендіш відвернувся і втупився у вікно.

– Жива... після стількох місяців, – пробурмотів він. – А я ж сподівався – заради неї самої – що її нема серед живих.

Феннер не озвався ні словом. Запала довга пауза, а потім Блендіш запитав, не повертаючи голови:

– У вас є ще щось для мене?

Феннер нерішуче застиг. Блендіш повернувся до нього, його очі похмуро зблиснули.

– Нічого від мене не приховуйте! – хрипко сказав він. – То що іще ви маєте мені сказати?

– Їй кололи наркотики, – додав Феннер, – і Ґріссон жив із нею. Він патологічний маніяк. Коли ми віднайдемо вашу доньку, вона потребуватиме допомоги лікаря, містере Блендіш. Я вже говорив зі спеціалістом, він каже, що їй краще не бачити нікого зі знайомих до того, як він огляне її. Я викладаю це доволі схематично. Можливо, вам слід було би самому із ним поговорити. Лікар гадає, що вам краще не бути поруч, коли ми її знайдемо. Просто чекайте на неї вдома, а ми самі її вам привеземо. Їй потрібно буде кілька годин, щоб оговтатись від шоку, і краще, коли це станеться серед незнайомих їй людей. І ще одне: Ґріссон не здаватиметься. Ми змушені будемо його вбити. Це буде нелегко, якщо взяти до уваги, що вона буде поруч із ним. Тож ви маєте розуміти, що...

– Гаразд, гаразд! – нетерпляче урвав його Блендіш. – Ви висловилися доволі ясно. Я чекатиму на неї вдома.

Він попрямував до дверей, але на порозі зупинився і додав:

– Як я зрозумів, саме ви знайшли зачіпку, яка й вивела на того чоловіка. Я пам’ятаю про нашу угоду. Щойно донька повернеться, ви отримаєте свої гроші. Тож я чекатиму в своєму будинку. Але тримайте мене в курсі подій.

– Неодмінно, – пообіцяв Феннер.

Блендіш кивнув і вийшов. Феннер хитнув головою. Вичекав кілька хвилин, аби дати Блендішеві можливість піти, а тоді повернувся в оперативний відділ. Там він розповів Бреннанові про все, що перед тим повідав Блендішу. Той схвально кивнув.

– Ти маєш рацію, – озвався Бреннан. – Ми знову вийшли на слід того виродка, – він тицьнув пальцем у карту. – Десять хвилин тому він був із дівчиною тут. Тяжко поранив нашого патрульного, який бачив дівчину і навіть розмовляв із нею. Вони втекли, але ми знаємо, куди вони прямують. Ми оточили місцевість і звернулися до армії по допомогу. Це все не триватиме довго. Я підключив місцеве радіо і телебачення, щоб ті перервали свої програми і закликали населення району шукати авто.

Феннер присів на краєчок стола. Він був здивований, що перспектива отримати тридцять штук зовсім його не тішила. Феннер не переставав думати про доньку Блендіша і про те, чого їй довелося зазнати в руках Ґріссона.

– Нелегка ж робота вас очікує, коли врешті вийдете на слід того виродка, – сказав Феннер. – Оскільки дівчина з ним, то ви не зможете роздерти його на шматки.

– Сушитиму над цим голову, щойно відстежимо його, – озвався Бреннан, беручи чашку кави з рук чергового.

– Анна Борг все ще у вас? – поцікавився Феннер, також пригощаючись кавою з таці.

– Так, поки не схопимо Ґріссона. Тоді я маю намір її відпустити. На неї в нас нічого нема, – сказав Бреннан. – Ми прекрасно впоралися з бандою Ма Ґріссон. Ух! Ну й стара! Пам’ятатиму її до кінця життя. Я вже почав було думати, що ми її ніколи не здолаємо. Навіть із п’ятьма кулями в тілі вона продовжувала строчити зі свого клятого кулемета, аж поки не скінчились патрони. Я радий, що Слім пішов не в неї. Присягаюся, що він зламається, щойно ми притиснемо його як слід. Дуже на це розраховую.

Феннер сів у крісло і поклав ноги на стіл.

– Мене непокоїть дівчина, – сказав він, спохмурнівши. – У неї були жахливі часи. Лише уявити собі – просидіти чотири місяці в зачиненій кімнаті наодинці із дегенератом!

– Так, – Бреннан допив свою каву. – Але наркотики, які їй кололи, перетворили дівчину на зомбі. Мені чомусь більше шкода її теперішню. Дія наркотиків вже скінчилася, і їй зараз ой як несолодко. Боюся, що після такого їй вже не стати цілком нормальною людиною.

– Її старий думає так само, – зауважив Феннер, – судячи з того, що він сказав. Їй справді краще було б померти.

Обидва продовжували обговорювати деталі операції. Час спливав. О дванадцятій двадцять один із поліцейських, який відслідковував усі новини, що звучали по радіо, передав Бреннанові чергове повідомлення.

– Знайшли машину Ґріссона: він залишив її у рові, – сказав Бреннан. – Це біля Соснового Пагорба. Схоже, що він потягнув дівчину в ліс.

Бреннан схилився над картою, Феннер приєднався до нього.

– У цій місцевості повсюди ліси – і лише кілька ферм.

Він звернувся до одного зі своїх людей:

– Перевір, чи є телефони на цих фермах. Якщо так, то зателефонуй їхнім власникам і попередь про те, що там може з’явитися Ґріссон.

Поліцейський схопив слухавку і почав виконувати наказ.

За кілька хвилин доповів:

– У Вейтів – а це віддалена ферма – телефону немає. На фермі Хаммонда апарат є.

– Зателефонуй Хаммонду і попередь про небезпеку.

– Чи не могли б ми поїхати туди зараз? – поцікавився Феннер. – Це сидіння на місці діє мені на нерви.

– Там і так зараз не менше двохсот людей, – озвався Бреннан. – Що ми там робитимемо? Але щойно знайдуть Ґріссона, ми туди одразу поїдемо.

Лише близько п’ятої ранку, коли почало сходити сонце, нарешті пролунав довгоочікуваний дзвінок.

Поліцейський на тому кінці лінії поквапно доповів:

– Ґріссона бачили на фермі Вейтів. Десять хвилин тому Вейт помітив Ґріссона, коли той вийшов із клуні по воду. Нема сумнівів, що це справді Ґріссон.

– А як щодо дівчини? – запитав Бреннан, підходячи до телефону. – Дай-но мені слухавку. Це капітан Бреннан. Говоріть.

– Сержант Донег’ю на лінії, – озвався голос. – Дівчини поки що ніде не видно. Ферма оточена з усіх боків – він не прорветься. То нам брати його?

– Зачекайте на мене, – наказав Бреннан. – Стріляйте на ураження, якщо він спробує прорватися, але в іншому випадку не випускайте його з поля зору і дочекайтеся мене. За годину я буду на місці.

Він жбурнув слухавку і наказав черговому:

– Підніміть по тривозі гелікоптер. Я лечу туди.

Він поглянув на Феннера.

– Летиш зі мною?

– Хотів би я подивитися на того, кому вдалося би втримати мене, – озвався Феннер і першим вискочив з кімнати.

4

Слім різко прокинувся. Його мозок раптом послав йому сигнал тривоги. Слім схопив пістолет і сів, мружачись від блідих променів сонця, котрі пробивалися крізь численні шпарини клуні. Кілька хвилин не міг зрозуміти, де він. Тоді згадав довгу прогулянку в темряві і те, як помітив вогні ферми і як увійшов у клуню, надто втомлений, щоби йти далі. Ніяк не міг змусити міс Блендіш увійти сюди. Дівчина була така виснажена, що заледве пересувала ноги.

З останніх сил він затягнув її на горище і шпурнув на сіно, що вкривало підлогу. Потім захлопнув люк горища, ще й прикрив його соломою.

Заснув він не одразу, і тепер всі кістки його ломило від твердої підлоги. Слім відчував голод і спрагу. Поглянув на годинник: було близько п’ятої ранку. Можливо, їм доведеться пробути тут, на горищі, увесь день. Але треба десь роздобути воду. Він поглянув туди, де спала міс Блендіш. Потім розгріб солому, відчинив люк і швидко зісковзнув драбиною вниз. Тримаючи пістолет у руці, він вийшов надвір і довго розглядав фермерський будинок, який стояв приблизно у п’ятдесяти ярдах від клуні.

Там не було жодних ознак життя. Брудні заяложені завіски прикривали вікна. Кілька хвилин Слім стояв, прислухаючись, і, вирішивши, що всі ще сплять, обережно вийшов на подвір’я.

Старий Вейт із двома синами чергував біля вікна всю ніч, і тепер напружився, уздрівши високу худу фігуру чоловіка в поношеному чорному костюмі, що вислизнув із клуні зі зброєю в руках.

– Це він, – сказав Вейт. – Зателефонуй в поліцію, Гаррі. Поквапся!

Тримаючи в руці відро, Сім прокрався до цистерни з водою, набрав води і поспішив назад до клуні, ще не знаючи, що сигнал тривоги віддано і що поліцейські машини, битком набиті озброєними до зубів копами, вже вирушили до загубленої в лісі ферми.

Піднявши відро на горище, Слім зачинив люк і поставив відро на підлогу. Він був страшенно голодний. От якби йому вдалося роздобути хоч якоїсь їжі! Він випив води і знову ліг.

Втупившись у стелю, він гарячково розмірковував, що робити далі. Тепер уже шкодував, що полишив машину, але вночі це здалося йому доволі розумним рішенням. Зараз уже всі, напевно, шукають його «б’юік». Але та довга п’ятимильна прогулянка довела, що машина йому вкрай потрібна. Мабуть, тут, на фермі, є якесь авто. Цікаво, скільки на фермі людей? Можливо, пізніше вони розійдуться на роботу в поле, і Слімові вдасться викрасти автомобіль. Він заплющив очі. Минали хвилини, повільно спливла година, і поступово Сліма почала охоплювати паніка. Він постійно розмірковував: як то воно – помирати? І що буде з ним, коли він помре? Це було щось, чого він не міг збагнути. Не міг повірити, що просто сконає: щось таки повинно бути далі – але що?

Слім почув, як міс Блендіш поворухнулася, і припинявся на лікті. Дівчина, щось бурмочучи, повільно прокидалася.

Віддалений звук гелікоптера досяг його свідомості, коли він спостерігав за тим, як дівчина розплющує очі.

Вони поглянули одне на одного. Він зауважив, як очі дівчини розширяються і вся вона зіщулюється, закриваючи руками рот.

– І не думай кричати! – гаркнув він, маючи передчуття, що дівчина от-от закричить. – Ти мене чуєш? Мовчи! Я не чіпатиму тебе – лежи спокійно!

Вона знерухоміла, не зводячи з нього очей, а гудіння тим часом ставало все голоснішим; зненацька вертоліт наче завис на клунею.

Слімове серце тенькнуло. Він добре розумів, що це означає. Хлопець схопився на ноги, відсунув убік великий віхоть сіна і відкинув люк. Зупинився, велівши дівчині залишались на місці, а тоді зісковзнув униз, підбіг до дверей клуні і визирнув. І саме вчасно, аби помітити білу армійську зірку на гелікоптері, який робив посадку позаду фермерського будинку.

Слім зрозумів, що його схованку викрито, тому враз звів курок револьвера та зачинив двері клуні на важкий засув. Крізь щілину в дверях він дивився на подвір’я ферми.

Це була далеко не зразкова ферма, а тому на подвір’ї панував безлад. Два старі трактори, якийсь візок із двигуном, а також велика вантажівка захаращували подвір’я. Усе це було непоганим прикриттям для того, хто хотів би наблизитись до клуні.

Раптом Слім побачив полісмена. Чоловік швидко шмигонув від вантажівки до одного з тракторів, і зробив це так блискавично, що Слім не встиг навіть підняти пістолет, але чітко усвідомив, що це кінець. Під прикриттям фермерського будинку Бреннан і Феннер вилізли з гелікоптера. Кремезний, із суворим обличчям сержант та високий лейтенант повітряних сил привітали їх.

– Він більше не полишав сховку, сер, – доповів сержант Донег’ю. – Він у пастці. Ферма оточена. Це – лейтенант Гарді.

Бреннан потис руку лейтенантові.

– Де саме він переховується? – поцікавився Бреннан.

– Сюди, капітане! – покликав Донег’ю.

І вони подалися через поле до фермерського будинку. Бреннан схвально відзначив добре замаскованих поліцейських, які розташувались по периметру подвір’я з рушницями у руках.

– Обережніше, сер, – сказав Донег’ю, зупиняючись біля будинку. Тоді він вислизнув з-за рогу, обійшов будинок та став так, аби бачити двір.

– Він там, – показав Донег’ю на клуню в п’ятдесяти ярдах від будинку.

Бреннан вивчав місцевість. Перші тридцять ярдів були першокласною схованкою, але наступні двадцять – відкритою місциною.

– Як гадаєте, сержанте, у нього є «томпсон»?

– Не знаю, cep!

– Якщо так, то він зможе покласти чимало наших хлопців. Жодних слідів дівчини?

– Жодних, сер.

– Я маю намір поговорити з ним. Дайте сюди гучномовець!

– Буде зроблено, сер!

Озброєні поліцейські відійшли трохи, і за кілька хвилин до поля під’їхала вантажівка з рупором і зупинилася коло них. Бреннан узяв у руки мікрофон.

– Чи не могли б ви заховати кількох своїх людей за тими двома тракторами та вантажівкою, лейтенанте?

– Звісно, могли б, – озвався Гарді. – Я давно би їх там розмістив, але Донег’ю сказав почекати.

Він повернувся до сержанта і віддав відповідний наказ.

– Не стріляти, – сказав Бреннан. – Якщо дівчина справді там, ми не можемо ризикувати.

– Розумію.

Десятеро солдат безшумно вилізли зі сховку фермерського будинку і плазом почали пересуватися до тракторів та вантажівки.

Здригаючись усім тілом та обливаючись потом, Слім помітив їх, коли вони виповзли на відкриту місцевість. Від самого вигляду їхніх уніформ кольору хакі, сталевих шоломів і рушниць його охопила паніка. Він підняв револьвер, намагаючись взяти одного із солдатів на приціл, але зброя стрибала в його руках, і, буркнувши щось злякано-розгніване, він пальнув наосліп. Побачив, як здійнявся стовп куряви в ярді від найближчого солдата: той схопився на ноги, зігнувшись навпіл, і двома великими кроками досяг вантажівки та сховався за нею. Інші солдати, пересуваючись блискавично, також добігли до своїх місць укриття і зникли за ними.

Бреннан щось буркнув.

– Якби в нього був «томпсон», він би вже ним скористався, – сказав лейтенантові. – Тепер усе залежить від того, скільки куль у нього залишилося. Спробую з ним поговорити.

І він підвів мікрофон.

– Ґріссоне! Ти оточений! Виходь із піднятими руками! Ґріссоне! У тебе немає жодних шансів! Виходь!

Гучний металічний голос відлунював у свіжому ранковому повітрі. Зазвичай відкритий рот Сліма тепер був міцно стиснутий. Слім шкодував, що не прихопив із собою «томпсона». Він сам себе вилаяв за те, що так по-дурному потрапив у засідку. Тоді згадав про Ма. Піт сказав, що вона билася, як справжній чоловік. Він також боротиметься до останнього. Глянув на револьвер: залишилося лише п’ять патронів. Так, він іще вкладе п’ятьох тих покидьків. Живим вони його не візьмуть.

На горищі міс Блендіш спочатку почула постріл, а потім металічний голос із рупора. Дівчина зрозуміла, що та мить, якої вона підсвідомо чекала і боялася впродовж усіх цих чотирьох місяців, нарешті настала. Невдовзі її звільнять, й отоді-то й розпочнуться для неї справжні страждання та суцільне пекло.

Вона підповзла до відчиненого люка й, поглянувши вниз, побачила Сліма, котрий стояв спиною до неї, заглядаючи в шпарину дверей. Його кістлява чорна спина була напружена. У його руках дівчина помітила зброю. Запала тиша. Її зосереджений погляд змусив Сліма огледітися.

Він повільно повернувся, і вони обмінялися поглядами. Слім, стоячи коло дверей, здригаючись і стікаючи потом, – і вона, випроставшись на підлозі, голова і плечі у прорізі лазу, втупившись у нього. Вони довго отак дивились одне на одного. У тьмяному освітленні клуні його обличчя вилискувало від поту. Нарешті він розтулив губи і почав поливати її непристойною лайкою, виригаючи прокляття у нападі паніки та страху.

Дівчина мовчки слухала, сподіваючись, що от зараз він нарешті застрелить її. Вона пристрасно бажала, щоби він звів курок і випустив у неї кулю, але той лише стояв і лаявся, спопеляючи її блискучими жовтавими очима.

Якийсь звук знадвору змусив його смикнутися і різко повернутись до дверей. Слім помітив рух за фермерським візком й інстинктивно вистрелив. Постріл луною прокотився в ранковому безгомінні. Слім побачив хмарку куряви і відколоті від візка тріски.

Голос із рупора знову закликав його здаватися.

– Ґріссоне! Ми чекаємо! Ти не зможеш втекти! Виходь із піднятими руками!

Паніка тепер цілком охопила Сліма. Ноги його підкосилися, худе хиже обличчя зморщилося, наче в дитини перед плачем. Він опустився на коліна і випустив із рук револьвер.

Міс Блендіш уважно спостерігала за ним. У якусь мить вже навіть вирішила, що його застрелили, але коли той застогнав, вона відсахнулася, закривши лице руками.

Бреннан, бажаючи якнайшвидше покінчити з усім цим, віддав наказ своїм людям. Кілька солдат і два поліцейських заховалися за візок. Використовуючи його як прикриття, почали підштовхувати візок у напрямку дверей клуні.

Слім бачив, як до нього наближається візок. Він схопився на ноги й підняв пістолет. У нападі паніки та відчаю відсунув засув, розчахнув двері і вибіг на подвір’я, а тоді вистрілив, не цілячись, у візок і став на сліпучому сонці. Обличчя його сполотніло від жаху.

Пролунали дві автоматні черги. На брудно-білій Слімовій сорочці проступила кров. Револьвер випав йому з рук. Автомати замовкли так само зненацька, як і заторохтіли.

Бреннан і Феннер дивилися, як Ґріссон повільно падає. Його довгі худі ноги ще трохи конвульсивно посмикалися: саме так здихає змія. Спина вигнулася дугою, руки хапали сухий пісок. Нарешті він знерухомів та обм’як.

Бреннан із Феннером, тримаючи пістолети в руках, перетнули подвір’я. Іще до того, як підійти впритул, вони вже знали, що Слім мертвий. Феннер зупинився біля тіла лише на мить. Жовтаві незмигні очі Сліма невидюще дивилися перед собою, худе біле обличчя видавалося беззахисним і здивованим, рот був напіввідчинений. Феннер з огидою відвернувся.

– Нарешті кінець, – зронив Бреннан. – Катюзі по заслузі!

– Так, – погодився Феннер. Він глибоко зітхнув і повільно пішов до клуні.

5

Міс Блендіш спустилася з горища. Дві короткі автоматні черги повідали їй, що Ґріссона більше немає. Вона приречено дійшла у найтемніший куток клуні і всілася на перевернуту бочку. Чула чоловічі голоси знадвору і здригалася від цих звуків. Зі страхом чекала того моменту, коли змушена буде вийти на яскраве світло і зустрітися з цікавими поглядами своїх визволителів.

Упродовж декількох хвилин Феннер ніяк не міг роздивитися дівчини. Він стояв на порозі клуні, роззираючись довкола, і лише коли його очі призвичаїлися до темряви, він нарешті її побачив. З того, як напружено вона сиділа, Феннер здогадався, який це для неї важкий момент. Увійшовши у клуню, він зупинився в кількох ярдах від дівчини.

– Привіт! – сказав він якомога спокійніше, досить буденним тоном. – Я – Дейв Феннер. Ваш батько попросив мене відвезти вас додому, коли ви будете готові. Але не кваптеся. Ви тепер вільні: тож скажіть, чого б ви хотіли, і я негайно це зроблю для вас.

Він бачив, як вона поволі розслаблюється. Пильнував, аби не підходити ближче. Дівчина нагадувала йому загнану, налякану тваринку, яка при найменшому ж необережному русі негайно втече.

– Я оце саме гадав, чи не краще відвезти вас поки що в якийсь тихий готель, щоб ви там трохи відпочили та переодягнулися, а коли відчуєте в собі достатньо сил, я відвезу вас до батька. Я замовив для вас кімнату недалеко звідси. Там не буде жодної метушні. Преса нічого не знає. І там вас ніхто не потурбує. Ви зможете зайти в готель через чорний вхід і піднятися просто у свій номер. Згодні?

Кілька хвилин вона пильно дивилася на нього, потім коротко сказала:

– Так.

– За дверима на вас чекає лікар, – провадив далі Феннер. – Він хороший хлопець і хотів би негайно вас оглянути. Можна його зараз привести?

Вона відразу ж напружилася, і в очах її з’явилася паніка.

– Я не хочу ніякого лікаря! – палко вигукнула вона. – Навіщо мені лікар? Не хочу нікого бачити!

– Гаразд, – погодився Феннер. – Ви не мусите нікого бачити, якщо вам цього не хочеться. То ви дозволите відвезти себе у готель?

Вона знову пильно глянула на нього, вагаючись, а потім ствердно кивнула.

– Я підгоню сюди авто, – сказав Феннер. – Просто залишайтеся тут і ні про що не турбуйтеся. Ви нікого не побачите, і вас ніхто не потурбує.

Він повернувся і вийшов із клуні надвір, де чекав на нього Бреннан. Натовп військових і поліцейських зацікавлено видивлявся у клуню. Старий Вейт разом із синами витріщався на стодолу, стоячи у дверях свого будинку. Четверо солдат несли тіло Ґріссона до вантажівки. Коли Феннер наблизився до Бреннана, підійшов лікар. За ним стояла медсестра.

– Вона налякана, – сказав Феннер, – і не хоче нікого бачити. Відмовилась від лікаря. Погодилася лише поїхати в готель. Хоче, щоб я її відвіз туди.

– Ну що ж, – знизав плечима лікар. – Вона, без сумніву, зараз у стані афекту. Тому краще дозволити їй робити те, що вона хоче. Я поїду вперед і все підготую для неї в готелі Бонема. Коли вона призвичаїться до думки, що вільна, тоді я з нею і зустрінуся. Можливо, вам залишити медсестру?

– Я би дуже цього хотів, – озвався Феннер, – але не думаю, що дівчина на це пристане. Їй дуже не сподобалась пропозиція бути оглянутою лікарем.

– Ну що ж, гаразд. Тоді я їду. Залишу вам медсестру – на випадок, якщо буде потрібна допомога. До вашого приїзду все буде готове. Головне, щоб преса нічого не пронюхала. Щойно про це дізнаються, як злетяться, мов мухи на мед.

– Я подбаю про те, щоб вони нічого не дізналися, – похмуро пообіцяв Бреннан.

Коли медик поквапно пішов, Феннер сказав:

– Можеш забрати їх усіх звідси і підігнати машину під двері?

– Негайно цим займуся, – сказав Бреннан. – А ти йди до неї і чекай там.

Феннер вичекав, поки Бреннан відішле людей з подвір’я, а тоді повернувся у клуню.

Міс Блендіш і далі сиділа на перевернутій бочці. Коли Феннер увійшов, вона звела очі.

– Я все залагодив, – сказав він, витягаючи пачку сигарет. – Вам ні про що турбуватися.

Він запропонував їй закурити – по хвилі вагань вона взяла сигарету і дозволила її підпалити.

– Ваш батько гадає, що йому краще чекати на вас удома, – провадив далі Феннер, запалюючи сигарету й собі. – Але якщо хочете, я його сюди викличу.

Він знову побачив переляк у її очах.

– Я не хочу його бачити, – сказала вона, не підводячи очей. – Хочу побути сама.

– О’кей, – погодився Феннер. – Коли надумаєте його бачити, він відразу ж приїде.

Феннер всадився на оберемок соломи у кількох ярдах від дівчини.

– Певно, ви думаєте, хто я такий, – продовжив він, цілковито впевнений у тому, що це її геть це не цікавить, але треба ж було якось підтримувати розмову. – Я приватний детектив. Ваш батько звернувся до мене...

Він розповідав це легко і невимушено, скоса спостерігаючи за дівчиною. Спочатку не побачив в її очах і натяку на інтерес, але коли описував своє життя репортера, Полу та деякі найцікавіші свої випадки, помітив, як вона помалу розслабляється і після двадцяти хвилин його монологу навіть починає слухати. Нарешті він вирішив, що лікар уже встиг все облаштувати в готельному номері, тож сказав:

– Що ж, не хочу більше втомлювати вас оповідками про себе. Гадаю, ми можемо вже їхати. Не турбуйтесь ні про що. На подвір’ї нікого немає. Ви готові?

Він знову побачив, як страх застрибав у її очах, але звівся на ноги і вийшов із клуні, розчахнувши двері. Впритул до дверей стояв «олдсмобіль» – й ані душі довкола.

– Усе гаразд, – промовив він, не дивлячись на неї. – Ходімо.

Феннер відчинив задні дверцята авта, а сам всівся на водійське сидіння й став терпляче чекати. За кілька хвилин міс Блендіш повільно підійшла до дверей клуні і нерішуче зупинилася. Феннер на неї і не глянув. Тоді дівчина підійшла до машини, всілася у салон і зачинила дверцята.

Феннер виїхав із нерівного путівця на запилену дорогу. Міс Блендіш забилася в дальній куток авта, бездумно дивлячись перед себе.

За сорок хвилин вони були у готелі на Сосновому Пагорбі. Феннер, котрий уже бував тут, під’їхав до чорного входу. Поблизу нікого не було. Він зупинився і вийшов із машини.

– Зачекайте на мене, за кілька секунд я повернуся, – сказав він і швидко пройшов у вестибюль, де на нього вже чекав лікар.

– Номер 860, – сказав той Феннерові, подаючи ключ. – Це на верхньому поверсі. Медсестра приготувала для неї дещо з одягу. Як вона?

Феннер стенув плечима.

– Говорить небагато. Вона нервова й налякана, але принаймні погодилась на мою допомогу. Не потрапляйте їй на очі, лікарю. Я сам відвезу її нагору.

– Спробуйте вмовити її зустрітися зі мною, – сказав лікар. – Дуже важливо, щоб я зустрівся з нею якомога швидше.

– Гаразд, спробую, – сказав Феннер і повернувся до машин.

Міс Блендіш сиділа нерухомо, дивлячись собі на руки, але різко звела очі, коли наблизився Феннер.

– Усе готово, – сказав він. – Вас ніхто тут не потурбує.

Дівчина вилізла з машини, і вони разом пройшли у вестибюль, а потім у ліфт.

Коли підіймалися на верхній поверх, вона раптом спитала:

– Я чула постріли. То він мертвий, чи не так?

Здригнувшись, Феннер сказав:

– Так. Вам більше не слід про нього думати. Це все уже позаду.

Потім обоє замовкли. Він провів її порожнім коридором до номера 860, відімкнув двері і пропустив вперед. Вона пройшла в кімнату. Лікар справді постарався. Кімната потопала у квітах, а ще був чи не вагон холодних закусок і напоїв. Вікна відчинені, і відблиски сонячних променів вигравали на блакитному килимові.

Міс Блендіш повільно підійшла до великої вази з трояндами. Зупинилась, торкаючись пальцями темно-червоних бутонів.

Феннер зачинив двері.

– Лікар Хіт хотів би зустрітися з вами, – зронив він. – Ви не проти?

Дівчина глянула на нього, і він полегшено зауважив, що в її очах паніки вже не було, коли вона сказала:

– Поки що не хочу нікого бачити. Лікар нічим не може мені допомогти.

– Знаєте, що я зробив би на вашому місці? – спокійно озвався Феннер. – Я би прийняв душ і переодягнувся. У шафі ви знайдете все необхідне.

Він відчинив шафу, вийняв одяг, який приготувала сестра, і подав його дівчині.

– Тож біжіть приймати душ, а я почекаю на вас тут і подбаю, щоб вас ніхто не турбував. Домовилися?

Вона допитливо і водночас спантеличено глянула на нього.

– Ви завжди так ставитеся до людей? – запитала вона.

– У мене для цього було не так вже й багато можливостей, – всміхнувшись, сказав Феннер. – Йдіть-бо вже!

Вона пройшла у ванну і зачинилася на засув.

Хитнувши головою, Феннер підійшов до вікна і глянув на сповільнений рух транспорту далеко внизу. Машини виглядали мов іграшкові. Просто перед входом він побачив групу людей з фотокамерами зі спалахами, які намагалися пройти у готель мимо полісменів, котрі загороджували вхід. Отже, новина таки просочилася в пресу, подумав Феннер. За якийсь час місто аж кишітиме репортерами.

Він відвернувся від вікна і підійшов до дверей, визирнувши в коридор. На сходах стовбичила трійця поліцейських. Бреннан пообіцяв, що триматиме пресу якнайдалі від дівчини і поки що дотримувався своєї обіцянки. Але Феннер знав, що рано чи пізно – коли вони вивозитимуть дівчину з готелю – преса накинеться на неї, як зграя голодних шакалів.

За чверть години двері ванної кімнати відчинилися. Міс Блендіш переодягнулася в квітчасту сукню, яку підібрала для неї медсестра, і вона дуже їй личила. Феннер подумав, що в житті не бачив гарнішої дівчини.

– Готовий посперечатися, що тепер ви почуваєтесь набагато краще, чи не так? – спитав він.

Іще до того, як він встиг її зупинити, вона підійшла до вікна і глянула вниз. Поквапно відсахнувшись, вона зиркнула на нього. В її очах знову був переляк.

– Усе гаразд, – заспокійливо промовив він. – Вам ні про що турбуватися. Вони сюди не увійдуть. Послухайте: просто сядьте й розслабтеся. Чи не хотіли б ви чогось з’їсти?

– Ні, – вона сіла, закривши обличчя руками.

Трохи так посидівши, вона зненацька сказала із відчаєм у голосі:

– Не знаю, що робити далі.

– Не думайте про це зараз, – лагідно сказав Феннер. – Побачите, поступово все мине. Важко буде лише перші три-чотири дні, але невдовзі люди про вас забудуть. Просто те, що ви пережили, зараз у центрі уваги, та за якийсь час навіть ви про це забудете. Ви молода, і все життя у вас ще попереду.

Він говорив, аби щось сказати: просто відчував себе зобов’язаним щось говорити. Сам не вірив у те, що казав. І знав, що й вона це знає.

– Ви сказали, що він мертвий, але це не так, – вона здригнулася всім тілом. – Він і зараз зі мною.

Дівчина зробила якийсь відчайдушний жест.

– Навіть не знаю, що скаже батько. Спочатку я думала, що таке не може статися зі мною, але тепер знаю, що воно таки сталося. Не знаю, як жити далі.

У Феннера виступив холодний піт на чолі. Виникли ускладнення, яких він не очікував і навіть не уявляв, як впоратися з такою ситуацією.

– А може, нам послати за вашим батьком? – спитав він. – Ви не зможете впоратися з цим самотужки. Пошлімо за ним!

– Ні, – вона заперечно хитнула головою і звела на нього очі. Вони були як два прорізи у білому папері. – Він не в силах допомогти мені: просто страшенно збентежиться та схвилюється. Я мушу впоратися з цим сама, але біда в тому, що мене не вчили боротися з труднощами. У мене ніколи не було потреби долати будь-що. Коли все це сталося зі мною, єдине, що я вміла – це насолоджуватися життям. Гадаю, мені було послане випробування, чи не так? Але замість того, щоби пройти це випробування, я потрапила в пастку. І не впевнена, що зможу викарабкатися з неї. Мені соромно за себе. Я без належної підготовки, характер у мене несформований, і я ні в що не вірю. Дехто міг би впоратись із цим, бо вірить у Бога. Я ж не маю навіть цього, бо вміла лише розважатися.

Дівчина безперестанку стискала і розтискала кулаки, потім підвела обличчя: від її застиглої посмішки Феннерові стало не по собі.

– Можливо, мені справді краще порадитися з лікарем. Може, він щось мені пропише. І тоді, за кілька днів, як ви й казали, я зможу впоратися з усім цим.

Вона відвела погляд і продовжила, наче до себе:

– Бачите, яка я слабка. Мені потрібен хтось, на кого я могла би обпертися – бо на себе не можу. А все це тому, що мене завжди вчили покладатися на інших. Тож це цілковито моя провина: я не звинувачую нікого, крім себе.

– Я все-таки покличу лікаря, – сказав Феннер. – Вам не слід так себе картати. Після всього, що ви пережили, треба, аби вам хтось допоміг – хоч би спочатку. Із вами все буде гаразд. Вам би лише протриматися найближчі кілька днів.