Текст книги "Орхідей для міс Блендіш не буде"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

2

Капітан Чарльз Бреннан із міської поліції, огрядний червонопикий чолов’яга з холодними блакитними очима та волоссям пісочного кольору, що вже починало сивіти на скронях, потягся через стіл, аби потиснути Феннерові руку.

– Ніколи б не подумав, що настане день, коли я радий буду бачити у своєму кабінеті детектива, – промовив він. – Сідай. То як тобі ведеться?

– Могло бути й гірше, – озвався Феннер, вмощуючись. – Але я не звик скаржитися.

– Я був здивований, коли почув, що ти звернувся за ліцензією приватного детектива, – зауважив Бреннан, запалюючи сигарету. – Тобі краще було б триматися своєї роботи в газеті. У детектива – собаче життя.

– Не хочу, щоб мені жилося аж так добре, як собаці, – весело озвався Феннер. – Дякую за рекомендації Блендішу!

Бреннан недбало махнув рукою.

– Між нами кажучи, Блендіш мені вже у печінках сидить. І якщо мені зараз пощастить, то він виїсть печінки вже тобі, а мені врешті дасть спокій.

Феннер приготувався слухати.

– Що ти маєш на увазі?

– Лише зачекай-но, і сам усе побачиш, – пообіцяв йому Бреннан із садистським задоволенням, – Блендіш не злазив із моєї шиї відтоді, як викрали його доньку. Для самозахисту я й запропонував йому винайняти тебе. Бо зранку, в обід та ввечері він був у мене або принаймні телефонував: «Коли ви знайдете тих хлопців, що викрали мою доньку?» Я щодня чув ці його слова близько тисячі разів. Боюся, що коли помру, ці слова знайдуть викарбуваними на моїй печінці!

– Що ж, дуже мило, – гірко озвався Феннер, – а я було подумав, що ти вирішив мені допомогти!

– Я ж не бойскаут, – сказав Бреннан. – Скажу навіть більше: у тебе приблизно стільки ж шансів знайти викрадачів, як перемогти у конкурсі краси.

Феннер пропустив це зауваження повз вуха.

– Та десь-таки вони ж мають бути!

– Звісно, вони десь є, наприклад, у Мексиці, Канаді, у пеклі чи в раю. Упродовж трьох місяців їх шукають усі поліцейські світу – і жодних слідів! Але я з тобою згоден – десь-таки вони мають бути!

– А як щодо дівчини? Гадаєш, вона мертва?

– Так. Повинна бути мертвою, бо навіщо їм залишати її у живих? Вона б стала для них неабиякою загрозою. Присягаюся, вони вбили її ще тоді, як порішили Мак-Ґована. Але де вони її закопали – ось що мене цікавить.

– А Анна Борг? – запитав Феннер. – Що сталося з нею?

– Вона все ще у місті. Її пасуть мої хлопці впродовж останніх двох місяців, але це лише марнування часу. У неї тепер новий хлопець. Гадаю, вона втомилася чекати, поки Райлі об’явиться. Вона виступає з власним номером у клубі «Парадиз».

– А хто її новий дружок?

– Едді Шульц.

Феннер нахмурився, а тоді раптом клацнув пальцями.

– Я знаю його, він один із банди Ґріссонів: високий, кремезний, вродливий бандюк.

– Так, це він. Банда Ма Ґріссон придбала «Парадиз» – жалюгідний клубчик, яким заправляв італієць, Тоні Рокко. Вони викупили клуб, вклали у нього гроші, і тепер це цілком пристойний заклад.

Феннера це зацікавило.

– А звідкіля вони взяли гроші? Банда Ґріссонів ніколи не була грошовитою, хіба ж ні?

– Я все перевірив, – поблажливо сказав Бреннан. – Фінансує клуб Ейб Шульберг. Він уклав угоду з Ма Ґріссон: вона заправляє клубом і віддає йому половину виручки.

Феннер зненацька втратив інтерес. Він запалив сигарету і зсунувся у кріслі вниз.

– Отже, слід охолов.

– Та він ніколи й не був гарячим. Це просто якийсь чортів випадок. Ми витратили на нього стільки часу й грошей, що це тепер мені щоночі сниться. Але зараз ми не ближчі до розв’язки, ніж тоді, коли почали розслідування.

Феннерове обличчя витягнулося. Перспектива отримати тридцять тисяч доларів ставала дедалі примарнішою. Раптом він звівся на ноги – його осяяла нова ідея.

– А чим заробляла на життя та Борг, коли плуталася з Райлі? – поцікавився він.

– Підробляла стриптизом у клубі «Космос» – так, заради задоволення, бо основним її годувальником був Райлі.

– У клубі «Космос»? – Феннер раптом замислився, поглянувши на годинник. – Боюся, що я забираю у вас дорогоцінний час, капітане Бреннан. Якщо про щось дізнаюся, повідомлю.

– Не дізнаєшся, – вишкірився Бреннан. – Тут нічого вже не може підвернутися.

Феннер повернувся в контору весь у роздумах. Хоча вже було по шостій, Пола все ще його чекала.

– Ти ще тут? – спитав він, заходячи в приймальню. – У тебе що, дому немає?

– Боюся полишати нашу контору: а раптом підвернеться ще один мільйонер? – сказала Пола, широко розплющивши і без того великі блакитні очі. – О, Дейве! Я саме планувала, як чудово ми витратимо гроші, коли їх отримаємо!

– Ключове слово у цьому ланцюжку мрій – «коли», – відповів Феннер і пройшов у свій кабінет. Пола рушила за ним.

– Оскільки ти все ще тут, мала, то зроби мені послугу: перевір нашу картотеку і з’ясуй, що у нас є на Літа «Космоса».

За роки, що Феннер працював у газеті, в нього назбиралося чимало інформації про місцевих великих та дрібних гангстерів. Він накопичив неабияку картотеку, яка частенько ставала йому в пригоді, коли він намагався витягти в котрогось із бандитів потрібну йому інформацію.

За п’ять хвилин Пола ввійшла в його кабінет із купкою газетних вирізок.

– Не знаю, що саме ти шукаєш, Дейве, – сказала вона, – але це все, що у нас є на «Космоса».

– Дякую, серденько, а тепер топай додому, у мене повно роботи. Може, повечеряєш сьогодні зі мною, аби відсвяткувати наше збагачення?

Полине личко радісно засяяло.

– Охоче! І я могла би вдягнути нову сукню! Ходімо у «Шампанську залу»! Ніколи ще там не була, але чула, що це щось надзвичайне.

– Надзвичайними там є лише ціни, – зауважив Феннер. – Можливо, ми зможемо туди сходити, коли отримаємо свої тридцять штук, але не раніше.

– А як щодо «Астору»? Кажуть, якщо маєш гроші, то це – найкращий заклад у місті.

– А не кажуть, скільки саме тих грошей потрібно? – Феннер улесливо пригорнув до себе Полу. – Я скажу тобі, куди ми підемо, – у клуб «Космос». Поєднаємо приємне із корисним.

Пола скривилася так, наче з’їла шматок лимона без цукру.

– У «Космос»? Але це гірше за забігайлівку, а їжа там – справжня отрута!

– Біжи-но, мала, мені справді треба попрацювати. Заїду за тобою о пів на дев’яту, – розвернувши її, він легенько ляснув по сідничках і підштовхнув до дверей.

Феннер всівся за стіл і почав перечитувати газетні вирізки, які принесла йому Пола. За півгодини зробив один телефонний дзвінок, потім зложив вирізки в папку, вимкнув світло у конторі та спустився до машини. Спершу він заскочив до свого двокімнатного помешкання, прийняв душ і переодягнувся у темний костюм. Перевіривши поліцейський револьвер 38-го калібру, Феннер сховав його у кобуру.

Пола вже нетерпляче чекала на нього. Однин із безцінних уроків, який вона засвоїла, стверджував, що жодного чоловіка не слід змушувати чекати. У своїй чорній сукні з червоною гвоздикою на грудях вона виглядала чудово. Сукня так щільно облягала фігуру Поли, що Феннер аж двічі оглянув дівчину.

– Що мене просто-таки добиває, – сказала Пола, всідаючись в авто і демонструючи при цьому красиві ноги у нейлонових панчохах, – це те, що мені щоразу самій доводиться купувати собі квітку для корсажа. Того дня, коли ти вирішиш сам мені її купити, я, певно, зімлію від щастя!

– Раджу тобі сховати свої нюхальні солі подалі, мала! – криво посміхнувшись, сказав Феннер. – Я ніколи до такого не додумаюся – тому й не розраховуй на це, – і він влився у потік машин. – Я таки дещо відкопав на Піта. Ну й почервоніє ж його товста пика, коли я викладу йому це!

– Сподіваюся, ми таки колись повечеряємо, – глянувши на нього, зауважила Пола. – Бо боюся, що поки ви з тим жирним італійцем витріщатиметеся один на одного і точитимете ляси, я помру з голоду.

– Спочатку ми поїмо, мала, – пообіцяв Феннер і поплескав її по коліну.

Вона рішуче відкинула його руку.

– Це коліно призначене для мого майбутнього чоловіка, – суворо сказала вона. – Ти також можеш претендувати на нього, але тільки із заявкою у письмовому вигляді.

Феннер засміявся. Він любив з’являтися на людях із Полою, їм було добре разом.

Коли вони приїхали у клуб, «Космос» був переповнений, але метрдотель – сумнівного вигляду вузькоокий італієць – таки знайшов для них столик.

Феннер роззирнувся і вирішив, що це доволі жалюгідне місце. Він не був тут із півроку і тепер бачив, що все тільки погіршало.

– Мило, наче у морзі, – зауважила Пола, роздивляючись довкола. – Не можу уявити, хто може сюди ходити, хіба що ти надто поганий для того, аби ходити деінде.

Феннер пропустив цю шпильку мимо вух, уважно вивчаючи меню. Він був дуже голодний. Неохайний на вигляд офіціант схилився над ним.

Після тривалого обговорення вони зупинилися на холодному супові з дині[5]5
  Суп з охолоджених шматочків дині, кореня імбиру, соку лайма, йогурту та апельсинового соку з додаванням ягід чорниці чи малини.


[Закрыть] та качці з оливками.

– Принаймні зможемо з’їсти хоч оливки, – сказала Пола. – Навіть тутешній кухар нездатний їх зіпсувати!

Феннер розреготався.

– Це ми ще побачимо! Присягаюся, на смак вони будуть тверді, як м’ячики для гольфа!

Однак коли подали їжу, нарікати їм не довелося: вона не була така вже й смачна, але принаймні їстівна.

У перервах між стравами вони танцювали. Пола намагалася вдавати романтичну пару, але Феннер, навмисно стаючи їй на ноги, провалив її задум.

Поки Пола вибирала десерт, Феннер підвівся, відштовхнувши від себе стілець.

– А тепер до справ, мала! – сказав він. – Хочу поговорити з Літом, а ти продовжуй розважатися, я надовго не затримаюся.

Пола всміхнулася йому губами, але в очах її була лють.

– Ну ж бо, Деві, любий, не зважай на мене! Я маю багато чого сказати сама собі. І багато про що подумати, поки тебе немає поруч.

– Якби ми були зараз самі, – сказав Феннер немов ображено, – то я поклав би тебе на коліно і відшмагав як слід!

– Чудова думка! – озвалася Пола, недбало махнувши йому рукою. – Біжи побалакай із тим своїм другом. Гадаю, він охоче плюне тобі в праве око!

Вишкірившись, Феннер попрямував у кабінет Піта. Він навіть не завдав собі клопоту постукати – просто ввійшов, ударом ноги зачинивши за собою двері.

Піт сидів, сліпаючи над колонками цифр у бухгалтерській книзі. Він вражено підвів очі й, побачивши, хто це, – нахмурився.

– Хто дозволив тобі сюди вдиратися? – строго спитав він. – Чого тобі треба?

– Привіт, товстунчику! – сказав Феннер, підходячи до нього і всідаючись на краєчок столу. – Сто років не бачились!

– То чого тобі треба? – перепитав Піт, витріщившись на Феннера.

– Давно ти бачив Гаррі Лівейна?

Піт заціпенів.

– Давно. І якось не прагну з ним зустрітися, навіщо він мені?

– Оце щойно з ним балакав, Піте. А в тебе великі проблеми, – сказав Феннер, сумно хитнувши головою. – Гаррі розповів мені про ту дівчину, з якою ти прокатався минулого літа у Майямі. Вона виявилася неповнолітньою. Піте, ти мене дивуєш! За таку маленьку необачність тобі світять два роки!

Піт мав такий вигляд, наче хтось всадив йому голку під ніготь.

– Це брехня! – вигукнув він, збліднівши. – Не знаю, про що ти говориш!

Феннер співчутливо йому всміхнувся.

– Не будь дурнем, Піте! Гаррі бачив тебе з нею. І не забув, як через тебе отримав три роки за пограбування ювелірного магазину Кліффорда. А ще він зробить усе, аби запроторити тебе за ґрати.

Пітове обличчя спітніло.

– Я вб’ю того негідника! Він нічого не зможе довести!

– Зможе. Він знає, хто та дівчина і вже мав із нею розмову. Вона готова свідчити проти тебе.

– Де вона? – хрипко спитав Піт, відкинувшись у кріслі.

– Я побалакаю з нею і все залагоджу.

– То де вона?

– Я знаю, і де вона, і де Гаррі. І це тобі дечого коштуватиме, Піте, – сказав Феннер, – але не грошима. Я тобі нічого не скажу, якщо нам не вдасться домовитися. Мені потрібна деяка інформація. Тож обміняймося нашими даними, і ти отримаєш те, що тобі потрібно.

Піт витріщився на нього.

– Чого ти хочеш?

– Нічого особливого. Піте, просто дрібку інформації. Ти пам’ятаєш Анну Борг?

Піт здивовано глянув на нього.

– Так, а що з нею не так?

– Вона ж тут працювала?

– Працювала.

– Невже вона ніколи не натякала, де може переховуватися Райлі?

– Вона цього не знає, можу заприсягтися!

– Але ж вона згадувала Райлі?

– Ще б пак! Щодня кляла його на всі заставки!

– А як вона познайомилась із Шульцем?

Піт трохи повагався.

– То це і є наша угода? Ти справді скажеш, де мені знайти ту маленьку хвойду та Гаррі?

– Так.

– Шульц з’явився у нас через кілька днів після викрадення, – пояснив Піт. – Він хотів знайти Анну. Сказав, що з дівчиною хоче поговорити сама Ма Ґріссон. Тоді я сказав йому, що «фебеерівці» давно вже пасуть Анну. Він звелів мені зателефонувати їй і запросити до себе в кабінет. Я не був присутній при їхній зустрічі, але за кілька днів після того Анна полишила роботу в мене. Сказала, що їй запропонували кращу. Коли Ґріссони стали заправляти «Парадизом», вона почала там працювати. Вони з Едді зараз живуть разом.

– А чому Ма Ґріссон зацікавилась дівчиною? – запитав Феннер.

Піт знизав плечима.

– Не маю уявлення.

Феннер звівся на ноги. Перехилившись через стіл, нашкрябав у блокноті дві адреси.

– Ось, тримай! – сказав він. – На твоєму місці я негайно б зв’язався із тими двома. Гаррі аж пищить, так хоче запроторити тебе за ґрати. Гадаю, припнути йому язика коштуватиме тобі чимало.

Коли Феннер виходив, Піт саме тягнувся до телефону.

Пола жваво розмовляла зі струнким, високим альфонсом, який нахилився до неї і зацікавлено заглядав у глибоке декольте її сукні.

Феннер грубо відштовхнув його.

– Гаразд, хлопче! Розправ вітрила і пливи собі далі!

Той швидко глянув на широкі плечі Феннера та його вольове підборіддя і вмить утік.

– Не дай цьому приматові тебе залякати! – гукнула Пола. – Викинь його звідси! Один хороший удар у щелепу вирубить його.

Але залицяльник був уже далеко – на середині зали.

– Привіт, мала! Здивований твоєю компанією, – озвався, всміхаючись, Феннер.

Пола відкинулась на стільці й усміхнулась йому у відповідь.

– І що твій друг-італієць – не плюнув тобі в праве око?

– Ні, але це не означає, що він цього не хотів. Ходімо ж, крихітко! Я хочу спатоньки.

Вона зацікавилася:

– Сам?

– Авжеж, сам! – озвався Феннер, виводячи її з ресторану. – Завтра мені знадобиться уся моя сила – хочу навідати Анну Борг, а, як я чув, це твердий горішок!

Пола всілася в машину й розправила сукню.

– Хіба ж вона не стриптизерка?

– Стриптизерка, – підтвердив Феннер із кривою посмішкою. – Та не дивись ти так строго. Лише тому, що вона танцює з віялами, я не зобов’язаний перетворюватися на одного з них.

З

Шеф поліції Бреннан мав рацію, коли сказав, що банда Ґріссонів захапала клуб, але помилявся, стверджуючи, що клуб викупили у його колишнього власника, Тоні Рокко.

Рокко просто безжально викинули звідти.

Ма Ґріссон завітала у «Парадиз» разом з Едді та Флінном і пояснила Рокко, чому для нього буде краще передати клуб Ма і прийняти її люб’язну пропозицію отримувати один відсоток від прибутків.

Свого часу Рокко був успішним жокеєм. Він був невеличким чоловічком, тож присутність огрядної, страшної Ма неабияк його налякала. Хоча Рокко й не загрібав грошей лопатою у своєму клубі, купленому за виграш на перегонах, проте дуже ним пишався. Віддати клуб означало віддати найдорожче; втім, Рокко був достатньо тямущий, аби зрозуміти, що у разі відмови довго не проживе, а він ще не був готовий розпрощатися з життям.

Ма не розуміла, навіщо їй витрачати гроші на те, що можна отримати задарма. І хоча тепер в її розпорядженні було півмільйона, певні перебудови, які вона намітила, нове умеблювання, кухонне обладнання, дзеркала та сучасне освітлення вимагали чимало грошей. Вона сказала Рокко, що один відсоток від прибутків клубу – це чесно й дуже великодушно, відмахнувшись від його невиразних заперечень, що п’ять відсотків були би прийнятнішими.

– Помізкуй-но як слід, друже, – сказала вона із вовчим вищиром. – Один відсоток будь-чого краще, ніж нічого! На твій клуб поклало око чимало дужих хлопців. Ти й незчуєшся, як вони змусять тебе стати під їхній захист. І ти платитимеш данину, аж поки не залишишся без копійки. Якщо ж не платитимеш, то одного дня вони просто підкинуть тобі бомбу. А якщо ми візьмемо клуб у свої руки, то невдовзі вони відчепляться, бо знають, як це небезпечно – погрожувати нам.

Рокко чудово знав, що насправді ніяких «крутих хлопців» не існує, але був впевнений, що якщо не віддасть клубу, то одного дня хтось із банди Ґріссон таки підкине йому бомбу.

Тож він підписав документ про передачу прав на клуб із позірною покірливістю. Угода про партнерство, складена юристом Ма, була заплутаним документом, у якому було багато чого і заразом нічого конкретного. Рокко навіть не мав права перевіряти бухгалтерії. Усе, що йому дозволялось, робилося з милості. Він був достатньо розважливий, аби зрозуміти, що його нові прибутки не варті того, щоб навіть за ними приходити.

Ма була вельми задоволена цієї оборудкою, але не стала би так тішитись, якби знала, що Рокко пообіцяв собі помститися банді Ґріссонів. Рано чи пізно, казав він собі, така нагода підвернеться, а коли вже це станеться, то стара карга гірко пошкодує, що так із ним вчинила.

Саме тому, що Рокко був такий мініатюрний та позірно лагідний, ніхто – і Ма менше за всіх – не усвідомлював, яким небезпечним ворогом він може стати. За тонкими смаглявими рисами італійця ховався хитрий розум і мстивий характер.

Рокко влаштувався на роботу збирачем данини у дрібних бандитів. Робота йому не подобалася, однак він мусив заробляти собі чимось на життя тепер, коли втратив свій клуб. Проходячи кілометри пішки, входячи в обшарпані помешкання, раз по раз піднімаючись сходами, від чого ноги його аж гули, він розмірковував про банду Ґріссонів. Рано чи пізно, обіцяв він собі, він таки притисне їх, а коли вже притисне, то не випустить.

Ма Ґріссон вибрала собі клуб «Парадиз» не лише тому, що змогла отримати його за безцінь, а й через його зручне розташування.

Двоповерхова будівля клубу розміщувалася на маленькому дворику неподалік від однієї з головних вулиць. Вона була затисну та між складом та невеличким годинниковим заводом, зачиненими з шостої вечора до восьмої ранку.

Розташування клубу було таке зручне, що в разі поліцейської облави швейцар матиме море часу, аби сповістити про це керівництво.

Окрім того, будівлю неможливо було оточити.

Перше, що зробила Ма, це поміняла двері: вона замовила сталеві двері завтовшки у три дюйми[6]6
  3 дюйми – 7,62 см.


[Закрыть] з вічком із куленепробивного скла. На всіх вікнах повісили металеві жалюзі, які автоматично опускалися за допомогою натисканням кнопки на столі Ма.

За дивовижно короткий проміжок часу Ма перетворила клуб на неприступну фортецю. Вона спроектувала потаємні сходи, що вели з верхнього поверху клубу на сусідній склад. І хоча власник складу навіть не здогадувався про це, тепер можна було увійти в клуб та полишити його саме у такий спосіб.

Оформлення клубу доручили дуже дорогому, але тямущому декораторові.

Хол тепер був пофарбований у білі тони з позолотою, а дзеркала – обрамлені рожевими рамами. Справа розташовувався ресторан із танцмайданчиком, що мав вигляд печери зі сталактитами, котрі звисали зі стелі; ніші углибині зали були призначені для почесних гостей, які прагли усамітнення. Зала освітлювалася зеленими неоновими лампами, які створювали атмосферу водночас інтимну та хвилюючу.

У дальньому кінці ресторану, за закритими сталевими тридюймовими дверима, був гральний зал із рулеткою та столиками для гри у бакара[7]7
  Популярна азартна карткова гра, мета якої – отримати комбінацію карт із загальним числом очок 9 або якомога ближчим до 9.


[Закрыть]. Відразу за гральним залом розташовувався кабінет Ма та ще одна кімната, де члени банди могли приймати особистих друзів.

Наверху було шість спалень, призначених для грошовитих гостей, які хотіли відпочити з дівчатками, не полишаючи клубу. У дальньому кінці коридору була кімната, що вела в номер-люкс міс Блендіш.

Уже за два місяці після того, як Ма шантажем відібрала бізнес у Рокко, клуб відкрився знову й відразу ж став неймовірно популярним.

Про ресторан-печеру заговорило все місто. Стало модним бути записаним у члени клубу, і Ма продемонструвала свою неабияку кмітливість в управлінні закладом. Вона повідомила через пресу, що кількість членів клубу обмежена – до 300 людей. Плата за членство була 300 доларів. Заявки посипалися миттєво. Якби Ма захотіла, то вже за перший тиждень роботи клубу змогла б отримати не менше п’яти тисяч членів. Аби не спокушатися та опираючись тискові інших членів банди, котрі кричали, що треба брати всіх охочих, Ма обрала триста імен з-поміж усієї маси заявників, ретельно вибираючи лише найвпливовіших та найбагатших людей Канзас-Сіті.

– Так ми набудемо шику, – пояснила вона. – Я знаю, що роблю. Не хочу, аби тут товклася різна шваль, створюючи нам проблеми. Цей заклад стане найкращим у місті – от побачите!

І Флінна, і Воппі налякала велич клубу. Воппі навіть боявся заходити на кухню, де царювали три шеф-кухарі, яких підкупом переманили з найкращих готелів міста. Його мрія стати головним поваром випарувалася при вигляді цих трьох експертів у високих кухарських ковпаках, що чаклували на найсучаснішому обладнанні. Док Вільямс був від клубу у захваті. Він отримував неабияке задоволення, одягаючи смокінг й удаючи з себе гостинного хазяїна за стійкою бару, де вечір за вечором упивався до щасливого забуття.

Едді клуб також подобався. Він завідував гральним залом, поки Флінн наглядав за рестораном. Ма рідко з’являлася на людях. Вона залишалася в своєму кабінеті, займаючись постачанням продуктів, бухгалтерією та розподілом грошей.

Єдиним, хто виявився не при ділі, був Слім. Він і далі никав усюди, брудний та неохайний, у тому самому заяложеному чорному костюмі, який носив уже багато років. Він не брав участі в діяльності клубу, проводячи більшість часу в товаристві міс Блендіш.

Саме Слім наполіг на тому, щоб у міс Блендіш була не лише спальня, але й вітальня. І Ма йому це дозволила. Те, що в їхньому будинку перебуває ця дівчина, непокоїло Ма. Вона добре усвідомлювала всі можливі ризики. Дівчина була єдиним живим свідком того, що це банда Ма Ґріссон вчинила викрадення. Якщо дівчину знайдуть, то всі мрії, усі плани Ма та все їхнє майбутнє розвіються, як дим. Вона дуже сподівалася, що колись-таки міс Блендіш набридне Слімові. І коли це станеться, Ма нарешті її позбудеться.

Коли Феннер із Полою вже збиралися додому, клуб «Парадиз» лише розпочинав роботу.

Мейсі, гардеробниця, безустанку приймала накидки, капелюхи та пальта від відвідувачів, що прибували безперервним потоком.

Мейсі, котру Ма прийняла на роботу через її чудову фігуру, була гарненькою дівчиною – майже підлітком – із невиразними рисами обличчя та волоссям кольору воронового крила. Їй була притаманна поблажливість до допитливих чоловічих рук, а ще вона мала метке око до того, де можна підзаробити. Уніформа Мейсі складалася з яскраво-червоного піджачка, що щільно облягав її форми, та білих атласних шортів. Довгі гарні ноги обтягувало чорне трико, а на голові красувався плаский білий капелюшок, грайливо зсунутий на одне око.

Мейсі мала виконувати водночас дві роботи: наглядати за гардеробом і стежити за тим, аби ніхто чужий не піднімався нагору.

Кілька хвилин вона працювала напружено й швидко, але потім була перерва, коли гості не прибували, тож упродовж кількох хвилин хол пустував.

Мейсі помітила Сліма, який йшов, тримаючи в руках коричневий пакунок. Від Сліма у дівчини мурашки йшли по шкірі. Вона швидко повернулась до нього спиною, вдаючи, ніби поправляє ряд пальт та накидок, – аби лише уникнути Слімового погляду.

Слім піднявся сходами нагору і пішов коридором до номера міс Блендіш. Постояв за дверми, озирнувся, витяг із кишені ключ, відімкнув двері і ввійшов у велику, простору вітальню.

Щоразу, коли Слім заходив у цю кімнату, вона подобалась йому все більше і більше. Він ще ніколи не бачив такої гарної вітальні. Зроблена у сіро-блакитних тонах, обставлена зручними кріслами із сірої шкіри, з блакитним килимом на підлозі та великим телевізором, для Сліма це була найгарніша кімната у світі. Правда, тут бракувало вікон, але навіть Слім усвідомлював, як це небезпечно – тримати дівчину у кімнаті з вікнами.

Слім зайшов у спальню і зупинився на порозі. Ця кімната подобалась йому не менше за попередню. Вона була оздоблена у кремово-рожевих тонах. Велике двоспальне ліжко займало усю кімнату. Різьблене узголів’я було виконане з рожевого дерева. У ногах стояв великий телевізор. Слім обожнював телебачення. Він ніколи не втомлювався спостерігати за рухомими картинками двадцятидюймового екрана. Міс Блендіш сиділа перед туалетним столиком. Вона була в рожевому пеньюарі, який розчахнувся, оголивши її довгі гарні ноги у рожевих шльопанцях. Дівчина байдуже полірувала нігті, ніяк не реагуючи на прихід Сліма.

– Привіт! – сказав Слім. – А в мене для тебе подарунок! – він підійшов ближче. – Ти щаслива, бо мені ніхто ніколи не дарував подарунків.

Міс Блендіш відклала пилочку і склала руки на колінах. Обличчя її мало апатичний, одурманений вираз, який тепер постійно дратував Сліма.

– Він коштував мені чимало грошей, – провадив далі Слім, приглядаючись, чи вона його чує. – Але гроші нічого для мене не значать тепер, коли я можу купити тобі будь-що. Поглянь-но – як гадаєш, що це?

Він підштовхнув згорток до неї, але міс Блендіш його наче й не помітила. Щось бурмочучи, Слім поклав холодну, вогку руку на її плече і боляче вщипнув. Вона не повернулася, лише скривилась і заплющила очі.

– Прокинься ж! – розлючено мовив Слім. – Що з тобою? Ну ж бо, розірви пакунок!

Дівчина зробила кволу спробу розв’язати стрічку. Побачивши, що їй це не вдається, Слім вихопив згорток з її рук.

– Я сам це зроблю – люблю відкривати подарунки! – і він почав розв’язувати вузол на згорткові. – Ти бачила сьогодні Ма?

– Ні, – мляво озвалася міс Блендіш. – Я її не бачила.

– Ти їй не подобаєшся. Вона хоче тебе спекатися. Якби не я, ти давно би вже лежала на дні річки. Сама не розумієш, як тобі добре. У дитинстві я якось бачив, як із річки витягли жінку. Тіло її було роздуте. Один із копів навіть блював, а я – ні. Я хотів як слід роздивитися жінку, але мене відтягли від неї. Волосся в неї було таке ж, як у тебе.

Раптом йому увірвався терпець розв’язувати стрічку, і він просто розірвав пакувальний папір.

– Це картина. Вона гарна. Коли я її побачив, то відразу подумав про тебе.

Усміхаючись, він вивчав маленьку картину, виконану маслом. То була якась мазанина, але намальована яскравими й насиченими кольорами.

– Тобі подобається? – спитав він, жбурнувши картину до міс Блендіш. Та глянула на неї невидющими очима і відвернулася.

Запала тиша, і Слім довго дивився на дівчину. Бували моменти, коли Слім пристрасно бажав, аби дівчина не була такою покірною та безживною. Тепер, після трьох місяців, упродовж яких він виробляв із дівчиною все, що лише здатний був вимислити його збочений розум, її в’яла пасивність почала набридати Слімові. Він волів би відчувати якийсь спротив. Хотів, аби дівчина пручалася – тоді він міг би дати волю своїм садистським нахилам.

– То тобі це не подобається? – вимогливо спитав він, не зводячи з неї очей. – Це коштувало мені купу грошей. Скажи хоч щось, чуєш? Не сиди тут, наче тупий манекен! Кажи хоч щось!

Міс Блендіш, знизавши плечима, встала і пішла до ліжка, а тоді лягла, закривши обличчя руками.

Слім ще раз поглянув на картину – тепер вона стала йому осоружною.

– Це коштувало мені сотню баксів, – злобно сказав він. – Ти думаєш, мені шкода тих грошей? Лише скажи: «Вона мені не подобається», – і я зможу купити тобі щось інше.

Зненацька Слім почав шматувати полотно своїм ножиком, сиплячи прокльонами.

– Тепер її в тебе не буде! – вигукнув він, жбурляючи понівечену картину в куток кімнати. – Щось я до тебе занадто добрий. Треба, щоб ти страждала. Люди, які ніколи не страждали, нічого й не цінують!

Він підвівся і попрямував до ліжка.

– Ти чуєш мене? Ти мусиш страждати!

Міс Блендіш лежала нерухомо із заплющеними очима. Вона була схожа на мертву.

Слім схилився над дівчиною, приставивши до її горла ножа.

– Я міг би тебе вбити! – гаркнув він. – Ти чуєш мене? Я міг би тебе вбити!

Вона розплющила очі й поглянула на нього. Крапелька крові виступила на її білому горлі – там, де його торкнулось лезо. Від її незрячих розширених зіниць йому раптом стало гидко, і Слім відсахнувся. Вона не належала йому – як би він себе не тішив. Вона ніщо – просто безживне тіло. Його думки повернулися до Ма і Дока. Це вони винні в усьому. Він повертів у руках ножик. Так, це вони зіпсували йому все задоволення. Вони перетворили його прекрасну мрію у це мляве жахіття.

Щось бурмочучи, Слім вийшов у вітальню, увімкнув телевізор і за кілька секунд уже споглядав пристрасні обійми жінки та чоловіка.

Тим часом серед відвідувачів, які суцільним потоком прибували у хол, з’явився присадкуватий чоловік у смокінгу, який був йому не до міри.

Едді, що розвалився у кріслі поруч із гардеробною, підозріло його оглянув, подумавши, що той схожий на копа. Тож невдовзі після того, як незнайомець пройшов у ресторан, Едді підійшов до швейцара – здорованя-викидайла на прізвище Мак-Ґован.

– Що то за птах? – поцікавився Едді. – Він скидається на копа.

– Він бував у нас раніше, – пояснив Мак-Ґован. – Його сюди привів містер Вільямс. Містер Вільямс казав, аби я пропускав його щоразу, коли той прийде сам.

Гаррі Вільямс був одним із найбагатших їхніх завсідників, однак Едді вирішив за краще переговорити із Ма.

Він знайшов її, як і зазвичай, у кабінеті за купою паперів.

– Що таке? – незадоволено спитала вона. – Я зайнята!

– Щойно зайшов чолов’яга, дуже схожий на копа, – зронив Едді. – Він записаний у нас як Джей Дойл. Мак каже, що він і раніше у нас бував як гість Гаррі Вільямса.

– Чому ти кажеш це мені – скажи хлопцям! – нетерпляче урвала його Ма. – Не будьте такими збіса безпорадними. Ти ж знаєш, що робити. Пильнуй, аби він не ліз у гральну залу чи нагору.

Едді поквапно вийшов. Він прибув у ресторан, саме коли розпочався перший номер вистави. Едді побачив Дойла, що сидів на самоті за дальнім столиком. Флінна він не зустрів, тож вирішив сам прослідкувати за новим гостем.

– Ну ж бо, хлопці, – сказав керівник джаз-оркестру, – настав той момент, на який ви усі так чекали. І знову Анна Борг зі своїм славетним – чи, я би сказав, безславним – танцем, сповненим пристрасті! Ваші оплески для міс Борг!

Коли пролунали оплески, барабанник змахнув паличками, і світло вимкнулося, лише сліпучий промінь прожектора освітлював центр сцени. Із темряви випливла Анна Борг.

Едді криво посміхнувся. Він таки добре вчинив, що вибрав собі в подруги Анну. Хоча свого часу він і мав з нею чимало клопотів, муштруючи її та допомагаючи в усьому, але тепер це почало виплачуватися.

Навіть Ма визнавала, що Анна – справжня знахідка для клубу.

Анна виринула на світло. На ній була золотава парчева сукня із застібкою-блискавкою спереду. Оркестр почав награвати популярну пісеньку «Не можу його не кохати». Голос Анни був низький і звучний. Вона співала, повільно розстібаючи застібку. Раптом вона переступила через сукню, що зісковзнула з неї, і відкинула її хлопчикові-пажу, що спеціально чекав на цей момент, дивлячись на Анну масним поглядом та підморгуючи у темряві.