Текст книги "Орхідей для міс Блендіш не буде"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

5

Райлі стояв на балконі і дивився на групу чоловіків, які також не зводили з нього очей. Серед них був Едді: руки в кишенях, чорний капелюх насунутий на очі. Флінн відійшов трохи вбік – руки теж у кишенях, очі холодні та насторожені. Воппі й Док Вільямс стояли біля вхідних дверей і палили.

Але всю свою увагу Райлі зосередив на Слімові Ґріссоні. Той сидів на краєчку стола, втупившись на носки своїх брудних черевиків. Він був високий, худий, з одутлим обличчям. Напіввідкритий рот і пусті скляні очі надавали йому дебільного вигляду, але за цією маскою кретина приховувалося безжальне, жорстоке нутро.

Минуле Сліма Ґріссона було типовим для патологічного вбивці. У школі він вчився погано і не проявляв жодного інтересу до книжок. Ще змалку відчував гостру потребу у грошах. Слім мав садистські схильності, і кілька разів його ловили на тому, що він мучив тварин. У вісімнадцять у нього вже цілком розвинулись нахили вбивці. До того часу його розумові здібності повністю дегенерували. У нього бували моменти просвітління, коли він поводився майже як нормальний і навіть виявляв певну кмітливість, але здебільшого вів себе як кретин.

Його мати – Матуся, чи то пак Ма Ґріссон – відмовлялася вірити, що щось не так з її синочком. Вона знайшла йому роботу в більярдній, де він мив склянки. Там він і злигався з торговцями контрабандним спиртним. Він трохи поспостерігав, як ті маніпулюють зброєю та товстими пачками купюр. Тоді придбав пістолет. Перше вбивство він скоїв цілком автоматично. Слім врятувався втечею, і два роки мати нічого про нього не чула. Повернувшись додому, він частенько похвалявся, скількох убив за час своєї відсутності. Надивившись на це все, Ма Ґріссон вирішила зробити синочка ватажком банди. І взяла його освіту у свої руки. Вона добряче помуштрувала його перед першою серйозною справою, обговоривши найдрібніші деталі. Це нагадувало дресирування мавпи. Коли їй нарешті вдавалося вбити йому в голову те, що було потрібно, то воно осідало там намертво. Матуся підшукала для його банди ще кількох зірвиголів. Так в ній опинився Флінн, що відсидів чотири роки за пограбування банку. Ще був Едді Шульц, колишній охоронець одного із босів мафії, а також Воппі, тямовитий зламник сейфів, та Док Вільямс – старий хірург, якого виключили зі списку лікарів і котрий був радий отримати хоч якусь роботу.

І над усіма цими покидьками вона поставила свого сина. Формально вони визнавали Сліма своїм ватажком, хоча справжнім їхнім босом і мозковим центром була Ма Ґріссон. Без неї синочок був би цілком безпомічним.

Райлі смертельно лякало це вертке створіння. Він схопився за лацкани піджака, неначе демонструючи свою нездатність до опору, і нерухомо стояв, дивлячись на чоловіків унизу.

– Привіт, Френкі, – сказав Едді. – Ото, гадаю, ти здивувався, побачивши мене знову!

Райлі повільно зійшов сходами вниз.

– Привіт! – відповів він хрипким голосом. – Так і є – не сподівався знову зустріти тебе так швидко.

Він став поруч із Бейлі, котрий на нього навіть не глянув.

– А де та шикарна курочка, що була з тобою? – поцікавився Едді.

Райлі спробував опанувати себе й зібратися з думками. Якщо вони хочуть виплутатися з цієї халепи та ще й врятувати свої шкури, він мусить обдурити цих типів, причому зробити це переконливо.

– Невже ти проїхав увесь цей шлях лише для того, аби глянути на неї? – спитав він, намагаючись говорити якомога природніше. – Ти ж не хочеш призначити їй побачення? Ото була б халепа – ми так втомилися від неї, що висадили по дорозі.

Едді кинув недопалок і розтоптав його ногою.

– Справді? А жаль! Хотів ще раз на неї поглянути. Хто то був, Френкі?

– Та так, одна дівиця, – відповів Райлі, – ти її не знаєш.

Він усвідомлював, що вся банда Ґріссонів, окрім хіба що Сліма, дивиться на нього холодними й похмурими очима. І в нього було моторошне відчуття, що всі вони знають про його брехню. Єдиний, хто не звертав на нього жодної уваги, був сам Слім.

– А ти часом не в «Золотому черевичку» її підібрав?

У животі Райлі раптом стало холодно й пусто.

– Що, ту маленьку аферистку? Ні, вона не буває в таких шикарних місцях. Ми підібрали її в барі Іззі. Вона була майже «готовенька», коли ми прихопили її з собою, щоб покататися й розважитися, – Райлі спробував видушити з себе усмішку, та вона радше нагадувала гримасу. – Але для забав вона вже не годилася, тож ми висадили її по дорозі.

Едді розреготався – ця розмова його забавляла.

– Справді? Тобі лише сценарії для фільмів писати, Френкі: маєш просто чудову уяву.

Слім спроквола підвів голову й поглянув просто на Райлі, від чого той аж здригнувся.

– Де Джонні? – спитав Слім.

– Нагорі, – відповів Райлі, відчуваючи, як піт стікає йому по спині.

Слім повільно розвернувся і зиркнув на Едді. Усі його рухи були точно виважені.

– Давай його сюди, – звелів він.

Двері нагорі відчинилися, і Джонні вийшов на балкон та обіперся на поручні. Чоловіки внизу пильно поглянули на нього.

Джонні не наживав собі ворогів, але й не ставав на чийсь бік. Завжди зберігав нейтралітет. Райлі втупився у нього, закликаючи своїм багатозначним поглядом мовчати. Але Джонні не дивився на нього – він глядів на Сліма.

– Привіт, Джонні, – сказав Слім, почухавши довгий ніс.

– Привіт, Сліме! – озвався Джонні, тримаючи руки на поруччі – аби всі бачили, що він без зброї.

– Давно не бачились, еге ж? – мовив Слім із дурнуватою посмішкою. Його руки весь час неспокійно рухалися – то ковзали туди-сюди вздовж стегон, то бавилися краваткою-стрічкою, то розгладжували поношений піджак. Це були неспокійні, кістляві, жахні руки.

– А знаєш, Джонні, у мене новий ніж!

Джонні стояв, переминаючись з ноги на ногу.

– Радий за тебе, – врешті озвався він і тривожно поглянув на Едді.

Раптом Слім різко смикнувся. Він зробив це так швидко, що Джонні не встиг зреагувати. У Слімових руках зблиснув ніж – з тоненьким лезом у шість дюймів[2]2
  1 дюйм – 2,54 см, 6 дюймів – 15,24 см.


[Закрыть] і з чорним руків’ям.

– Поглянь-но на нього, Джонні, – промовив Слім, крутячи ніж у руках.

– Оце ти щасливчик, – сказав Джонні з кам’яним обличчям.

Слім кивнув.

– Так, знаю. Дивись-но, як він зблискує.

Сонячне світло, пробившись крізь брудне вікно, торкнулася леза, відбилось від ножа, а тоді заграло й застрибало на стелі.

– А який він гострий, Джонні!

Док Вільямс, що стояв позаду Едді, нервово жуючи сигарету, зробив крок уперед.

– Заспокойся, Сліме, – сказав він примирливим тоном, бо вже знав, що буде далі.

– Відчепися! – гаркнув Слім, і його мляве обличчя зненацька стало жорстоким. Він спроквола перевів погляд туди, де нерухомо стояв Джонні. – Йди-но сюди, Джонні!

– Чого тобі від мене треба? – хрипко спитав Джонні, застигши на місці.

– Спускайся! – повторив Слім, ледь підвищивши голос. Тепер він, немов бавлячись, почав втикати ножик у стіл.

Док непомітно зробив знак Едді, і той сказав:

– Облиш його, Сліме. Джонні – твій приятель і хороший хлопець.

Слім глянув на Райлі.

– А цей – також хороший хлопець? Чи не дуже?

У Райлі підігнулись коліна, а рясний піт заблищав на обличчі.

– Облиш його, – жорстко сказав Едді. – І забери свій ніж. Я хочу побалакати з Джонні.

Едді був єдиним із членів банди, хто вмів упоратися зі Слімом під час його нападів, проте Едді був також достатньо тямущим для того, аби розуміти, з яким вибуховим матеріалом має справу: він знав, що одного дня йому таки не вдасться упокорити Сліма.

Слім скривився, однак ніж сховав. Скоса глянувши на Едді, він почухав ніс.

– Джонні, нас цікавить подружка Райлі, – сказав Едді. – Ти її бачив?

Джонні облизав пересохлі губи. Йому страшенно кортіло випити. А ще він мріяв про те, аби всі ці люди забралися з його дому.

– Не знаю, чия це дівчина, – озвався він, – але вона тут.

Усі завмерли. Райлі раптом хапнув ротом повітря, а Бейлі чи то зблід, чи то позеленів.

– Ми б хотіли на неї глянути, Джонні, – додав Едді.

Джонні обернувся і, відчинивши двері, гукнув щось, а тоді відступив убік. Коли міс Блендіш вийшла на балкон, усі чоловіки витріщилися на неї. Побачивши їх усіх, дівчина відсахнулася і притулилася до стіни.

У руках Воппі, Едді та Флінна раптом опинилися пістолети.

– Заберіть у тих зброю, – наказав Слім, не зводячи очей із міс Блендіш.

– Підіймайся, Доку, – сказав Едді. – Ми тебе прикриємо.

Док обережно підійшов до Бейлі і витяг у нього пістолет. Бейлі й не порухався, лише нервово облизав пересохлі губи. Тоді Док забрав зброю у Райлі. Коли він розвертався, старий Сем різко смикнувся за своїм пістолетом і виявився напрочуд моторним. Пістолет бахнув, але у цю ж мить Воппі вистрілив старому Семові у голову. Док здригнувся, бо куля Сема пройшла зовсім поруч від його обличчя. Ледь чутно зойкнувши, він зробив крок назад, але даремно: старий Сем уже розпластався на підлозі.

Райлі та Бейлі смертельно поблідли, на мить затамувавши подих.

Слім зиркнув на них, а потім перевів погляд на тіло старого Сема. На його обличчі з’явився голодний вовчий вираз. Джонні, істерично схлипнувши, заштовхнув міс Блендіш назад у кімнату.

– Заберіть його звідси, – наказав Слім.

Док і Воппі витягли тіло старого Сема з будинку і швидко повернулися.

Едді наблизився до Райлі і тицьнув йому в груди дуло пістолета.

– О’кей, друже, – почав він, відчеканюючи кожне слово, – комедію закінчено. Ну, розповідай. Хто вона?

– Не знаю, – задихаючись і тремтячи всім тілом, видушив із себе Райлі.

– Ну, якщо ти не знаєш, то скажу я, – промовив Едді, схопивши Райлі за комір сорочки і ледь розгойдуючи туди-сюди. – Це – донька Блендіша. Ти викрав її, аби заграбастати собі діаманти. Але ми тебе розкусили, молокососе. Ті діаманти зараз у тебе.

Едді поліз у внутрішню кишеню піджака Райлі і витяг звідти кольє.

Запала довга тиша, під час якої всі втупилися у кольє. Нарешті Едді відпустив Райлі.

– Мені тебе шкода, шмаркачу, – сказав він, наче йому й справді було шкода. – Боюся, тобі гаплик.

Він підійшов до Сліма і віддав йому кольє.

Слім виставив діаманти на сонце.

– Поглянь-но на це, Доку! – захоплено сказав він. – Ну хіба ж вони не гарні? Дивись, як вони сяють! Як зорі на чорному небі.

– Так, вони варті цілого спадку, – сказав Док, милуючись діамантами.

Очі Сліма помандрували нагору – до дверей спальні.

– Приведи її сюди, Едді, – наказав він. – Хочу з нею побалакати.

Едді зиркнув на Дока, той кивнув.

– А як щодо тих гниляків? – спитав Едді у Сліма. – Мусимо повертатися до Ма: вона чекає.

Слім продовжував милуватися кольє.

– Веди її сюди, Едді, – повторив він.

Едді знизав плечима і пішов нагору. Джонні відвів погляд, коли той проходив повз. Міс Блендіш стояла, притулившись до стіни, і тремтіла усім тілом. Коли Едді зайшов у кімнату, вона прикрила рот руками і безтямно повела очима, немов шукаючи, куди б втекти.

Едді стало її шкода. Він подумав, що вона, навіть страшенно налякана, – найкрасивіша дівчина з усіх, яких йому доводилось бачити.

– Не бійся мене, – почав він. – Слім хоче з тобою поговорити. Послухай мене, дитинко: Слім не просто поганець – у нього не все добре з головою. Тож якщо ти точно виконуватимеш усе, що він скаже, то, можливо, він тебе й не чіпатиме. Не дратуй його. Він небезпечний, мов отруйна змія. А тепер ходімо, він чекає.

Міс Блендіш відсахнулася. Очі її потемніли від страху.

– Не змушуйте мене іти вниз, – сказала вона, затинаючись. – Я цього більше не витримаю. Будь ласка, дозвольте мені залишитись тут!

Едді м’яко взяв її за руку.

– Я буду поруч, – запевнив він, – але ти мусиш зійти вниз. Усе буде гаразд. Якщо він почне щось недобре, я його втихомирю. Ну, ходи, мала!

І він звів її униз.

Слім дивився, як вона спускається.

– Вона наче зійшла зі сторінок модного журналу, правда? – пробурмотів він Докові. – Поглянь-но лише на її волосся!

Док занепокоївся. Він ніколи раніше не бачив Сліма таким збудженим: зазвичай той ненавидів жінок.

Едді поставив міс Блендіш перед Слімом. Той відступив, не зводячи з неї очей. Інші також витріщилися на дівчину.

Міс Блендіш із жахом дивилася на Сліма, котрий посміхався їй, схиливши голову набік. Його жовті очі палали.

– Мене звати Ґріссон, – сказав він. – Можеш називати мене просто Слімом, – він почухав ніс. – Це ж твоє, чи не так? – він підніс до неї кольє.

Міс Блендіш кивнула. У цій істоті було щось таке жахне та відштовхуюче, що в неї виникло дике бажання закричати – і кричати без угаву.

Слім перебирав пальцями діаманти.

– Вони такі ж гарні, як і ти!

Він простяг кольє дівчині. Від цього руху міс Блендіш здригнулася і відсахнулася.

– Я не хочу завдати тобі шкоди, – озвався він, хитнувши головою. – Ти мені подобаєшся. Візьми його і надінь. Хочу поглянути, як тобі в ньому.

– Облиш, Сліме. Кольє тепер належить нам усім, – сказав Едді.

Слім гигикнув і підморгнув міс Блендіш.

– Чуєш, що він каже? Але в нього не вистачить духу забрати у мене кольє. Він мене боїться – вони всі мене бояться.

І Слім знову простягнув кольє дівчині.

– Ось, надінь. Хочу побачити його на тобі.

Повільно, мов загіпнотизована, дівчина взяла з його рук кольє. Доторк діамантів, здається, привів її до тями. Приглушено скрикнувши, вона жбурнула кольє і побігла до сходів, де стояв Джонні.

– Заберіть мене звідси! – несамовито закричала вона. – Я цього більше не витримаю! Не підпускайте його до мене!

Це здивувало Сліма. Він напружився, і ножик миттю з’явився в його руках. Із безвільного ідіота він знову перетворився на безжального вбивцю. Нахилившись, він глянув на інших.

– На що в біса ви чекаєте? – заверещав він. – Повитягайте їх усіх звідси! Швидко! Тягніть їх!

Воппі та Флінн, схопивши Райлі і Бейлі, виштовхали їх з будинку надвір.

Слім повернувся до Дока.

– Прив’яжи їх до дерева!

Пополотнівши, Док підібрав мотузку, що валялася на купі мотлоху у кутку, і вийшов услід за Воппі та Флінном.

Слім глянув на Едді. Його жовті очі палали.

– Пильнуй її і не дай втекти.

Слім підібрав кольє, запхав його у кишеню і вийшов надвір. Його трясло від збудження й охопило бажання вбивати.

Він чув, як істерично волає Райлі, бачив його посіріле обличчя, що блищало від поту, та викривлений від жаху рот.

Бейлі йшов мовчки. Його обличчя було бліде, але в очах жевріли недобрі вогники.

Чоловіки дійшли до галявини і, добре усвідомивши, що вона стане місцем страти, зупинилися.

– Прив’яжіть їх отам, – вказав Слім на відповідні дерева.

Поки Флінн пильнував Бейлі, Воппі прив’язував до дерева Райлі. Той не робив жодних спроб врятуватися. Він стояв біля дерева, здригаючись, немов паралізований страхом. Воппі повернувся до Бейлі.

– Стань там! – люто гаркнув він.

Бейлі неквапно підійшов до дерева і прихилився до нього. Коли Воппі наблизився, Бейлі зненацька його копнув. Черевик поцілив Воппі у пах, а сам Бейлі вмить опинився за стовбуром – слабеньким прикриттям між ним та пістолетом Флінна.

Сліма це привело у стан сильного збудження.

– Не стріляй! – скрикнув він. – Він мені потрібен живий!

Воппі, звиваючись, покотився у траву, намагаючись відновити дихання, але на нього ніхто не звертав уваги. Док стояв за кущами. Обличчя його було бліде, та й вигляд він мав хворобливий. Чоловік вирішив триматися подалі від усього цього.

Флінн почав повільно підступати до дерева, натомість Слім стояв нерухомо, і ножик із тонким лезом поблискував у його руках.

Бейлі озирнувся в пошуках виходу. Позаду були непрохідні зарості, попереду – Флінн, який обережно підступав до нього, зліва стояв Слім із ножиком. І лише справа був доступ до такої бажаної свободи. Бейлі зробив раптовий кидок, але Флінн був ближче, ніж він гадав. Бейлі спробував поцілити у противника, але той ухилився: кулак пройшов вище голови Флінна, і він лише підступив ближче.

На мить обидва напружено застигли. Бейлі, котрий був кремезніший, оговтався першим, вдаривши Флінна у щелепу, і той зігнувся навпіл. Бейлі відскочив убік.

Слім стояв нерухомо, трохи подавшись вперед, – безвільний рот роззявлений, ножик вільно звисає в обм’яклих руках. Воппі все ще качався по траві від болю, і Бейлі раптом змінив свій намір: тепер залишався лише Слім – на Дока можна було не зважати. Якщо йому вдасться збити із ніг Сліма, то вони з Райлі ще зможуть здивувати Едді. Так, варто було ризикнути. Бейлі підступив до Сліма, що вже чекав на нього – його жовтуваті очі аж палали.

І тоді Бейлі побачив Слімову посмішку. З його обличчя зник вираз ідіота, залишилась тільки маска вбивці. Бейлі знав, що від смерті його відділяють лише кілька ударів серця. Ще ніколи він не відчував такого страху і зараз завмер, наче загіпнотизований кролик.

Ножик Сліма розрізав повітря і пройшов крізь Бейлі, простромивши йому горло.

Слім стояв над вмираючим Бейлі та захоплено спостерігав за агонією – у повному екстазі, в який впадав щоразу, коли вбивав.

Воппі з посірілим обличчям нарешті сів і почав тихо лаятися. Флінн, усе ще лежачи на спині, неспокійно порухався; на його щелепі проступив багряний синець. Док відвернувся – він був не такий товстошкірий, як інші.

Слім поглянув на Райлі, який стояв із заплющеними очима, і видав із горла жахливий хрип. Тоді витер ножик об траву і випростався.

– Райлі... – м’яко почав він.

Той розплющив очі.

– Не вбивай мене, Сліме, – задихаючись, благав Райлі. – Пощади! Не вбивай мене!

Слім вишкірився. Потім, нечутно пересуваючись залитою сонцем доріжкою, наблизився до зіщуленого від страху чоловіка.

Розділ другий

1

Міс Блендіш виштовхнули на сліпуче світло лампи, що звисала зі стелі. Дві ватні подушечки, зафіксовані клейкою стрічкою, закривали їй очі. Едді підтримував дівчину, і вона важко оперлася на нього. Його рука, міцна і тепла, – це єдине, що зв’язувало її із зовнішнім світом.

Ма Ґріссон, сидячи у своєму кріслі, роздивлялася міс Блендіш. Перед від’їздом із лігва Джонні Едді зателефонував їй і повідомив, що вони невдовзі будуть. У Ма було достатньо часу обмізкувати, що може дати їм це викрадення. Якщо за справу взятися з розумом і якщо їм пощастить, то вже до кінця тижня вони отримають мільйон доларів. За останні три роки її авторитет у банді зріс. Хоча вони й не гребли грошей лопатою, однак велося їм не так вже й погано. Інші банди ставилися до них як до третьосортної шайки. Але тепер, завдяки цій стрункій рудоволосій дівчині, вони стануть найбагатшою та найвпливовішою бандою (до того ж найбільш розшукуваною) у Канзас-Сіті.

Ма Ґріссон була величезна, товстелезна і незграбна. Жир складками звисав з її драглистих щік. Хвилясте волосся було пофарбоване у вугільно-чорний колір. Маленькі очиці – блискучі й непроникні, мов шматочки скла. Дешева біжутерія щедро прикрашала її великі обвислі груди. Одягнена вона була у добряче заяложену кремову мереживну сукню. Могутні руки, поцятковані здутими венами, проступали крізь це плетиво, як тісто, що підійшло і вже вилазить із діжі. Ма, міцно збита, була фізично дужча за багатьох чоловіків. Словом, вельми огидна стара, котрої боялися всі члени банди разом зі Слімом.

Едді зірвав стрічку з очей міс Блендіш. Побачивши стару, що розвалилась у кріслі, дівчина вжахнулася. Від самого вигляду Ма Ґріссон у міс Блендіш перехопило подих, і вона, зіщулившись, подалася назад.

– Познайомся із міс Блендіш, Ма, – сказав Едді, заспокійливо стиснувши руку дівчини. – Допровадили сюди, як ти звеліла.

Ма подалася вперед. Її застиглі очі-намистини налякали дівчину.

Ма ненавиділа довго говорити – як і ненавиділа базік. Вона вміла сказати слово там, де іншим потрібно було їх із десяток, але цього разу налаштувалася на доволі довгу промову.

– Послухай-но, дівчино, мене, – почала Ма. – Ти можеш собі бути донькою Блендіша, але для мене ти – ніхто. Залишатимешся тут, поки старий тебе не викупить. І лише від нього залежить, як довго ти тут перебуватимеш. Тож поводься як слід: поки будеш чемною, тебе не чіпатимуть. Але якщо створюватимеш проблеми, то й до тебе ставитимуться відповідно. Це вже я тобі обіцяю. Будеш нечемною – пошкодуєш. Зрозуміла?

Міс Блендіш витріщилась не неї, ніби не вірячи, що така жахлива жінка може існувати насправді.

– Ти мене зрозуміла? – повторила Ма.

Едді вщипнув дівчину.

– Так, – озвалася та.

– Відведи її у вітальню, – звеліла Ма Едді. – Там все вже для неї готове. Зачини її і вертайся: хочу з тобою побалакати.

Едді вивів міс Блендіш із кімнати. Коли вони піднімалися сходами, Едді сказав:

– Стара не жартує, бебі. Вона навіть гірша за Сліма, тож остерігайся її.

Міс Блендіш нічого не відповіла, вона була пригніченою і наляканою. За кілька хвилин Едді приєднався до Дока та Флінна, що вже були у кімнаті Ма. Воппі послали в місто дізнатися новини.

Едді хлюпнув собі віскі та сів на бильце крісла.

– Куди це запропастився Слім?

– Пішов спати, – відповіла Ма. – Облишмо його, я хочу поговорити з тобою та Флінном. Ви чули, що я сказала дівчині, аби та не наривалась на неприємності? Те саме стосується й вас. Жоден із банди не створюватиме собі проблем через гарну дівчину. Якщо я помічу, що хтось із вас цікавиться нею, то ви про це пошкодуєте. Не одна банда розвалилася через жінку – а не тому, що її накрила поліція. І я не дозволю вам, хлопці, чубитися через неї. Дівчині ви дасте спокій. Зрозуміло?

Едді презирливо вишкірився.

– Сподіваюсь, те саме стосується і Сліма?

– Слім не цікавиться жінками, – сказала Ма, зиркнувши на Едді. – Він надто розсудливий для цього. Якби ви більше думали про роботу і менше бігали за спідницями, було б набагато краще. Це стосується не тільки Воппі, але й тебе, – Ма поглянула на Флінна, який тривожно завовтузився. – То ви мене зрозуміли? Дівчини не чіпати.

– Я не глухий, – слухняно озвався Флінн.

– А ти, Едді?

– Я почув тебе з першого разу, Ма.

– Ну гаразд.

Ма потяглася за сигаретою і запалила її.

– Ця дівчина принесе нам мільйон доларів. Вона зникла близько опівночі. На цю мить Блендіш підняв на ноги всю поліцію, а ті – «федералів». Ми мусимо зателефонувати Блендішу і попередити, щоб він відкликав усіх своїх нишпорок і приготував для нас мільйон доларів готівкою – старими купюрами. Із цим не повинно виникнути проблем: він має гроші і хоче повернути доньку.

Ма глянула на Едді.

– Їдь у місто і звідти зателефонуй Блендішу. Скажи, що скоро він отримає інструкції, куди привезти гроші. Але попередь, що якщо надумає нас обдурити, його доньці буде непереливки. Не мені тебе вчити, що йому наплести, але говори грубо і з толком.

– Звісно, Ма! – відповів Едді.

– Тоді йди.

Уже звівшись на ноги, Едді спитав:

– А як розподілимо гроші, Ма? Це ж я знайшов дівчину, і моя доля має бути більшою.

– Поки що ми їх не маємо, – коротко сказала Ма. – Поговоримо, коли отримаєм гроші.

– А як щодо мене? – поцікавився Флінн. – Я також брав у цьому участь.

– Та-ак? – перепитав Едді. – Якби не я, то ти спокійно б пішов дрихнути!

– Стуліть пельки! – гаркнула Ма. – А ти забирайся!

Едді повагався, але, зустрівшись із холодними очицями Ма, знизав плечима і вийшов з кімнати. За мить вони почули, як завівся двигун «б’юіка».

– Тепер ти, – сказала Ма Фліннові. – Кому відомо про те, що ви зустрічались із Райлі та його бандою і про події минулої ночі?

– Ну, Джонні, звісно ж. Він бачив, що сталося, і знає, що це ми забрали дівчину, але триматиме язик за зубами. Джонні поховає трупи і позбудеться їхньої машини: нам треба буде і йому щось відвалити, Ма. Райлі обіцяв йому чверть суми. Тепер старий і від нас цього чекає.

– Ми його не обділимо, – сказала Ма. – Хто іще щось бачив?

Флінн мить розмірковував.

– Хлопець на заправці. Він бачив, як Едді розмовляв із Райлі. Гадаю, він помітив, що у мене в руках була зброя. Можливо, навіть бачив дівчину.

– Більше ніхто?

– Ніхто.

– Займися хлопцем – не хочу ризикувати, що він може проговоритися. Навідай його.

Коли Флінн вийшов, Ма зручніше вмостилася в кріслі. Вона давно помітила, що Док Вільямс ходить туди-сюди кімнатою, не знаходячи собі місця, тож тепер запитально глянула на нього. Її стосунки з ним склалися трохи по-іншому, ніж із рештою банди. Він був освіченою людиною, а таких вона поважала.

Ма знала, що ще кілька років тому Док Вільямс був успішним хірургом і мав на двадцять років молодшу за себе дружину. Але та раптом втекла з його шофером, і Док почав заглядати у чарку. За кілька місяців, будучи напідпитку, він провів невдалу операцію на мозку, і пацієнт помер. Дока засудили, звинувативши у вбивстві, і дали п’ять років. Назавжди заборонили займатися лікарською практикою. Флінн познайомився з ним у в’язниці і привів до Ма, коли вони обидва звільнилися. Ма була достатньо тямуща, аби розуміти, як добре мати у банді власного лікаря – до того ж чудового хірурга. Відтоді їй не доводилось хвилюватися, де знайти лікаря, коли хтось з її хлопців отримував вогнепальне поранення. Вона забезпечувала Дока спиртним, а він наглядав за її хлопцями.

– Залагодилось ніби добре, – задоволено сказала Ма, – тепер нам ніщо не загрожує. Я маю намір розпустити плітки, що дівка у Райлі. Рано чи пізно ці чутки долетять до вух копів. Вони почнуть його розшукувати, і коли виявлять, що той зник, це їх переконає, що саме він і викрав дівчину, – Ма криво посміхнулася, вишкіривши крупні штучні зуби. – Й допоки шукатимуть банду Райлі, вважаючи її причетною до викрадення, ми будемо поза підозрою.

Док нарешті присів і запалив сигарету. Рухи його були повільні, а червоне від постійної випивки обличчя виглядало стурбованим.

– Мені не подобаються викрадення, – сказав він. – Це жорстокий, жахливий бізнес. Шкода дівчини та її батька. Усе це мені не до вподоби.

Ма поблажливо всміхнулася. Доку єдиному із членів банди дозволялося висловлювати свою думку і давати поради. Ма рідко брала до уваги його погляди, але любила вислухати. З ним можна було поговорити, коли Ма почувалась самотньою; до того ж іноді його поради були й справді слушними.

– Ти м’якосердий старий дурень, – презирливо мовила вона. – У дівчини донедавна було все, тож нехай тепер трохи помучиться. Її татусь володіє мільйонами, йому варто було б трохи понервуватися. Я теж страждала, і ти. Страждання робить людей кращими.

– Можливо, – погодився Док, наливаючи собі випити. – Але вона молода і гарна. Не можна так просто занапащати юне життя. Ти ж не плануєш відіслати її назад до татуся, чи не так?

– Ні, додому вона більше не повернеться. Коли отримаємо гроші, то спекаємось її – вона забагато знає.

Док завовтузився на стільці.

– Мені це не подобається, але, гадаю, то не моя справа, – він спорожнив склянку і налив собі ще. – Це серйозні речі, Ма. Я такого не люблю.

– Коли отримаєш свою частку, це тобі сподобається, – цинічно зауважила Ма.

Док втупився у свою склянку.

– Мене давно вже не хвилюють гроші. Однак є дещо, що я хотів би тобі сказати, Ма. Слім якось дивно поводився із дівчиною.

Ма пильно глянула на нього.

– Що ти маєш на увазі?

– Досі я гадав, що Сліма не цікавлять жінки. Ти ж сама мені про це казала, хіба ні?

– Так, і я рада цьому, – сказала Ма. – У мене і без того досить турбот із ним.

– Так от, дівчина його по-справжньому зацікавила, – спокійно зауважив Док. – Я ще ніколи його таким не бачив. Хлопця наче пришибло: як підлітка, до якого прийшло перше кохання. Вибач, Ма, та здається, що цього клопоту тобі не минути.

Обличчя Ма застигло, а очі наче закрижаніли.

– Ти що, жартуєш?

– Ні. Сама зрозумієш, що я маю рацію, коли побачиш їх разом. Він навіть хотів повернути їй діаманти! Вони й зараз у нього, ти що, забула?

– Нічого я не забула, – похмуро озвалася Ма. – Він віддасть їх мені, щойно я попрошу. То ти справді вважаєш, що він «запав» на дівчину?

– Так, я впевнений.

– Дуже скоро я покладу цьому край, – сказала Ма. – Мені ще проблем із жінками бракувало у моєму домі!

– Не будь так у цьому впевнена, – застеріг її Док. – Слім небезпечний. Він може тебе й не послухати. Проблема взагалі-то в тобі, Ма: доки ти не визнаєш, що Слім не зовсім нормальний...

– Стули пельку! – гаркнула Ма: це була для неї заборонена тема. – Я не слухатиму цієї маячні. Зі Слімом усе гаразд, просто я не завжди можу з ним упоратися. Залишмо все так, як є.

Док знизав плечима, а тоді знову трохи хильнув. Обличчя його поступово розчервонілося. Тепер Докові треба було зовсім небагато, аби сп’яніти.

– Але не кажи потім, що я тебе не попереджав.

– Я хочу, щоб ти написав листа Блендішу, – провадила далі Ма, змінюючи тему. – Ми відішлемо його завтра. Напиши, аби він приготував для грошей білу валізу. І нехай післязавтра дасть оголошення в «Триб’юн» про продаж білої фарби у 40-літрових барилах. Це буде для нас сигналом, що гроші готові. Але попередь, що станеться з дівчиною, якщо він бавитиметься у подвійну гру.

– Гаразд, Ма, – сказав Док, і, прихопивши з собою склянку, вийшов із кімнати.

Стара посиділа ще деякий час, розмірковуючи. Те, що Док повідав їй, стурбувало жінку. Якщо Слім таки «запав» на дівчину, то чим швидше вони її спекаються, тим краще. Але Док перебільшує, думала Ма, намагаючись переконати саму себе. Слім завжди боявся жінок. Вона ж бачила, як він зростав, і була впевнена, що хлопець не мав сексуального досвіду з дівчатами.

Ма підвелася з крісла.

«Краще вже піду поговорю з ним, – вирішила вона, йдучи нагору, у спальню Сліма, – і заберу в нього кольє. Треба ще подумати, як його сплавити. Можливо, безпечніше буде поки що потримати його в себе. За пару місяців воно ще не обпече нам рук».

Одягнений, Слім лежав на ліжку і перебирав кістлявими пальцями кольє. Коли Ма зайшла у кімнату, кольє зникло з його рук з такою ж неймовірною швидкістю, з якою ножик зазвичай у них з’являвся.

Хоча Слім і зробив це майже блискавично, Ма, однак, зауважила кольє, проте нічого не сказала.

– Чому це ти тут розлігся? – суворо запитала вона, наближаючись до ліжка. – Ти що, втомився чи захворів?

Слім сердито глянув на неї. Бували хвилини, коли мати добряче діставала його дурними запитаннями.

– Втомився. І не хочу чути усієї тієї дурні, котру ви там, унизу, верзете.

– Ти повинен бути мені вдячний, що я так добре говорю, – понуро зронила Ма. – Ми скоро розбагатіємо, Сліме. Ця дівчина принесе нам купу грошей.

Слімове обличчя прояснилося, його похмурість зникла.

– Де вона, Ма?

Мати глянула на нього. Вона ще ніколи не бачила на його обличчі такого виразу. Її лице немов закам’яніло, і вона подумала, що Док мав рацію: бідолашний хлопчина, мабуть, таки закохався. Ма ніколи б у це не повірила.

– У вітальні, зачинена на ключ, – коротко відповіла вона.

Слім перевернувся на спину і втупився у стелю.

– Вона гарна, правда ж, Ма? – самовдоволено сказав він. – Ніколи ще не зустрічав такої дівчини. Бачила, яке в неї волосся?

– Гарна? – рявкнула Ма. – Чого це має тебе обходити? Вона – така ж, як усі дівки.

Слім повернув голову і здивовано витріщився на неї.

– Ти так гадаєш? – запитав він. – Невже в тебе нема очей? Що з тобою? Я думав, що ти розумна. Дівчина ж прекрасна! І якщо ти цього не бачиш, то справді сліпа! – він провів рукою по своєму засаленому довгому волоссю. – Вона наче з картинки. Я хотів би її залишити собі, Ма. Ми ж не мусимо відсилати її назад, правда? Отримаємо за неї гроші, і я візьму її собі. У мене ще ніколи не було дівчини, то нехай вона стане нею.