Текст книги "Орхідей для міс Блендіш не буде"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

5

Міс Блендіш лежала на дивані Рокко, втупившись невидющими очима в стелю.

У будь-який інший час Рокко страшенно б пишався собою, якби йому вдалося затягти таку красуню до себе, але зараз його мучила тривога. З таким же успіхом ця довгонога золотоволоса дівчина могла би бути манекеном – зараз він був цілковито байдужий до її краси.

«Мушу зробити все з розумом, – вмовляв він себе, коли йому врешті вдалося переконати дівчину увійти в його квартирку. – Нема сенсу телефонувати в поліцію. Я маю вийти просто на Блендіша, якщо хочу отримати ті п’ятнадцять тисяч; він – моя єдина надія. Якщо ж звернуся до копів, вони заберуть мої грошики».

Він переглянув телефонний довідник, але Блендіша там не було. Тоді подзвонив у довідкове, але дівчина не захотіла повідомити йому номер. Якщо ви – мільйонер, то вашого імені не заносять у телефонну книгу. Про це Рокко й не подумав. Тепер, передзвонивши в купу клубів та ресторанів, але так і не просунувшись ні на крок у своїх пошуках, він почав непокоїтися. Якщо він не віднайде Блендіша просто зараз, то матиме серйозні неприємності. Десь на задвірках свідомості він не полишав думати про Сліма. «Малоймовірно, щоби Слім дізнався, що донька Блендіша тут, але якщо Слім таки дізнається і з’явиться тут, то жити мені недовго», – подумав Рокко.

Він спробував відновити пам’ять дівчини, показавши їй старі газети зі статтями про викрадення. Поки він безуспішно крутив диск телефону, вона мовчки витріщалася на газети, але ніяк не пов’язувала себе з фотографіями чи репортажами про викрадення.

Рокко поглянув на неї. Дівчина продовжувала глядіти у стелю, і її задурманені наркотиками очі нічого не бачили.

– Агов, мала! – окликнув її Рокко, свідомий того, що вони вже отак сидять упродовж двох годин. – Спробуй же зосередитися. Як я можу зв’язатися з твоїм батьком? Я вже набирав усі номери, які лише міг вимислити, однак все ще не можу вийти на нього.

Вона випростала свої довгі ноги, продовжуючи дивитися у стелю. Здається, дівчина навіть не помічала його присутності.

У відчаї Рокко підійшов до неї і взяв за руку.

– Нуж-бо, прокинься!

Доторк його руки викликав у неї реакцію, яка налякала його. Вона відсахнулася і втиснулася в стіну, її очі широко розплющилися від жаху.

– Гаразд, гаразд, – заспокійливо сказав він. – Ти не повинна мене боятися. Ти мене чуєш? Я лише хочу відшукати твого тата. То який у нього номер?

Зіщулившись, міс Блендіш відповзла від нього.

– Залиште мене в спокої, – озвалася та. – Не чіпайте мене!

Рокко намагався впоратися з панікою, що все наростала.

– Якщо я не віднайду твого татка, – сказав він, – у нас обох будуть проблеми, як ти не розумієш? Сюди ж заявиться Слім! То як мені зв’язатися з твоїм татком?

Зненацька вона зісковзнула з ліжка і побігла до дверей. Уже навіть схопилась за ручку, коли Рокко наздогнав її.

– Тримайтесь від мене подалі! – пронизливо скрикнула вона. – Випустіть мене звідси!

Обливаючись потом, Рокко знову жбурнув її на диван. Нахилився і затулив їй рукою рота.

– Замовкни! – запально сказав він. – Чи ти хочеш, аби Слім тебе знайшов?

Вона припинила пручатися і вперше, відколи потрапила сюди, очі її ожили. Він забрав руку.

– Так, я хочу цього, – озвалася вона. – Хочу, аби він прийшов сюди!

– Ти сама не знаєш, що кажеш, – сказав Рокко, пильно глянувши на неї. – То ти не хочеш додому? Що з тобою?

Вона хитнула головою.

– У мене немає дому. У мене нікого немає. Тому я хочу Сліма.

Рокко підвівся.

– Я телефоную в поліцію, – сказав він. – Досить уже з мене цього.

Він підійшов до телефону, розмірковуючи про те, чи позбавлять його винагороди. Погано, звісно, але треба встигнути зателефонувати їм, доки тут не з’явився Слім.

Він почав набирати номер поліцейського відділку, та міс Блендіш зненацька зіскочила з ліжка, схопила телефонний шнур і вирвала його з розетки.

Якусь мить Рокко стояв отак, тримаючи в руці мертву телефонну слухавку, і дивився на міс Блендіш. Він відчув, як холодок страху проповз по його спині.

– Ти ненормальна! – гаркнув нарешті Рокко. – Що ти наробила?

Вона позадкувала від нього.

– Ти повинен сказати йому, що забрав мене в нього, – мовила дівчина, заламуючи руки. – І сказати, що я не хотіла йти з тобою.

– Але чому ти... ти... – Рокко забракло слів. – Що з тобою не так? Я ж намагаюсь тобі допомогти! Хіба ти не хочеш назавжди піти від Сліма?

Вона притулилась до стіни і почала тихо плакати.

– Я не можу піти від нього. Я буду з ним завжди.

– Не верзи дурниць! – скрикнув Рокко. – Я викличу поліцію.

Вона знову зісковзнула з ліжка і тепер підпирала спиною двері.

– Ні! Ти повинен чекати тут, поки він не прийде за мною! – різко сказала вона. – І повинен сказати, що насильно забрав мене від нього.

У відчаї Рокко схопив її за руку і, відтягнувши від дверей, кинув на ліжко. Та щойно він повернувся до дверей, як дівчина знову скочила, схопила важку скляну попільничку, що стояла на нічному столику, і запустила нею в Рокко, поціливши тому у голову. Рокко, оглушений, опустився на коліна.

Міс Блендіш прихилилася до стіни, витріщившись на нього.

Рокко спробував підвестися, натомість повалився на бік, тримаючись руками за голову і стогнучи.

Якийсь звук змусив міс Блендіш повернути голову. Двері, що вели у ванну, повільно відчинилися. Міс Блендіш стояла нерухомо, аж поки двері не розчахнулися і в кімнату не прослизнув Слім.

Він пробрався в помешкання через пожежні сходи та віконце ванної кімнати. Його жовті палаючі очі переповзли з міс Блендіш на Рокко, що розпростерся на підлозі.

Майже непритомний, Рокко усе ж відчув небезпеку. Інстинкт підказував йому, що він на волосинці від смерті. Він перекотився на спину і підняв руки, немовби захищаючись. Слім, шкірячись, повільно наближався.

Міс Блендіш побачила блискуче лезо ножа в його руках і відвернулася, заплющивши очі. До неї долинуло скиглення Рокко.

Звуки, які пролунали відразу по тому, змусили її осісти на коліна і затулити вуха руками.

Кожний удар Слімового ножа у тіло Рокко змушував її здригатися.

6

Дві нескінченні години Анна Борг провела в одиночній камері в підвалі поліцейського відділку. Тепер вона була водночас і налякана, і виснажена. Упродовж першої години вона волала, колотила у двері та лаялася, але ніхто до неї так і не підійшов. Тепер вона почувалася так, наче її поховали заживо, її нерви були напружені до краю.

Раз по раз вона запитувала себе, чому її схопили і запхали в цю камеру. Коли Едді вискочив від неї і помчав до Ма вести розмову про Джонні, Анна вирішила піти від нього – з неї вже досить і Едді, і клубу «Парадиз». Щойно вона почула, що його машина від’їхала, як похапцем почала кидати одяг у валізу, прихопивши заодно й заощадження Едді, які він тримав удома про всяк випадок, а тоді замовила таксі до залізничного вокзалу.

Сказала сама собі, що їде у Нью-Йорк. Вона знала, що завжди зможе знайти роботу в якомусь дешевому клубі, поки розглянеться, що там і як. Тепер усе видавалося кращим, аніж плутатися з Едді, рухаючись в нікуди з тією бандою Ма Ґріссон та її дебільним синочком.

Але коли вона розплатилася з таксистом, до неї підійшло двоє кремезних хлопців, які вигулькнули нізвідки, і один з них тицьнув їй під ніс жетон поліцейського.

– Анна Борг?

– Принаймні ви могли би сказати «міс», чи не так? – різко озвалася Анна, витріщившись на детективів. Незважаючи на показну агресію, всередині в неї усе похололо: невже ці горили мають намір її заарештувати?

– Шеф поліції хоче з тобою побалакати, мала, – сказав один із них. – Ми довго тебе не затримаємо.

Під’їхало поліцейське авто. Анна бачила, що перехожі зупиняються і витріщаються на неї.

– Мені треба встигнути на поїзд, – гнівно сказала вона, – ви можете просто сказати своєму розумнику, що пташка випурхнула.

Дужа рука схопила її за плече.

– Ходімо, мала, – переконливим тоном озвався детектив. – Ти ж не хочеш неприємностей, правда ж? Це не займе багато часу.

– Забери від мене свої лапи! – спалахнула Анна. Вона нерішуче стояла, але коли інший детектив і собі наблизився до неї, вона покірно сіла в машину Ті двоє всілися позаду, й авто рушило.

– Ви матимете проблеми! – пригрозила вона. – Мій адвокат притисне вас як слід! Ви і незчуєтеся, як вас самих засадять за ґрати!

Старший із них розреготався.

– Ну ж бо, будь розумницею, мала! – сказав він. – Розслабся!

Анна вилаялася, а тоді зненацька замовкла. Її мучила тривога. Невже вони пронюхали про Елвіна Хейні? Але пройшло вже достатньо багато часу, відколи вона дізналася, що той перебуває в її готелі і що він видав Райлі. Саме тоді вона й пішла до нього у номер і в гнівному пориві застрелила його, тільки-но він відчинив двері. Відтоді вона весь час шкодувала про скоєне й аж дотепер була впевнена, що вбивство не зможуть повішати на неї; проте зараз вона вже не була так цього певна.

У поліцейському відділку вона вимагала присутності свого адвоката, але черговий сержант лише байдуже поглянув на неї втомленими очима і кивнув наглядачці із кам’яним обличчям, котра схопила її і, підштовхуючи в спину, провела коридором у темну камеру. Анна кричала та лементувала, але двері за нею з грюкотом зачинилися.

Дві години у камері подіяли на Анну заспокійливо. Коли врешті клацнув замок і двері розчахнулися, вона занепокоєно скочила на ноги.

– Ходімо, – кивнувши їй, мовила наглядачка. – Шеф готовий із тобою побалакати.

– Хтось за це таки заплатить, – сказала Анна не надто переконливо.

Її провели сходами наверх – повз кімнату реєстрації арештованих у кабінет Бреннана. На порозі вона зупинилась, мов укопана, уздрівши Феннера, котрий сидів на підвіконні, Бреннана за столом і двох детективів, що стояли, притулившись до стіни.

Наглядачка підштовхнула її, змусивши зробити кілька кроків уперед. Анна почула, як двері за нею зачиняються.

– Ви ще про це пошкодуєте! – заволала Анна, звертаючись до Бреннана. – Я вимагаю, аби викликали мого адвоката!

– Сідай-но, Анно! – спокійно озвався Бреннан. – Я хочу з тобою поговорити.

– Що це за звертання – «Анно»? – крикнула вона. – Для вас я – міс Борг!

– Сядь і стули пельку! – гаркнув один із детективів.

– Горила! – огризнулась Анна, але таки всілася, переводячи неспокійний погляд із Бреннана на Феннера.

– У нас є всі підстави вважати, що міс Блендіш – дівчина, яку викрали чотири місяці тому – перебуває в клубі «Парадиз», – озвався Бреннан.

Анна витріщилася на нього зі здивованим виразом.

– Ви що, здуріли? – запитала вона. – Адже всі знають, що її викрав Френкі Райлі. До чого ви хилите?

– Саме так ми і вважали, але зараз уже думаємо інакше, – провадив далі Бреннан. – Банда Ґріссонів викрала її у Райлі. І ми майже впевнені, що вона зараз у клубі «Парадиз».

– То ви намагаєтеся сфабрикувати справу проти Едді? – сказала Анна, й очі її звузилися. – Не чекайте, що я вам у цьому допоможу, копе. Я нічого не знаю про викрадення.

– Ми лише марнуємо час, – сказав Феннер. – Пред’явімо їй докази. Якщо й це не змусить її заговорити, то вже ніщо не зможе.

Бреннан кивнув і дав знак одному з детективів, котрий підійшов до Анни.

– Ходімо, мала. Я маю тобі дещо показати.

Анна тривожно глянула на Бреннана.

– Я хочу бачити свого адвоката! Ви не маєте права тримати мене тут...

– Ходімо ж, і поменше базікай, – повторив детектив.

Анна звелася на ноги і вийшла за детективом. Феннер із Бреннаном переглянулися.

– Не думаю, що вона щось знає, – зауважив Бреннан. – Це тільки трата часу.

– Але спробувати можна, – озвався Феннер, запалюючи сигарету.

Вони чекали.

За десять хвилин двері розчахнулися, і детектив знову привів Анну. Він змушений був підтримувати її, бо обличчя жінки було бліде, мов смерть, а очі розширені від жаху. Вона безсило впала на стілець, закривши обличчя руками.

– То ти можеш підтвердити, що це тіло Райлі? – запитав Бреннан.

Вона зіщулилася.

– Ви – сучі сини! – промовила вона. – Як ви могли таке зі мною зробити?

Феннер підійшов до неї.

– Не дуже приємне видовище, чи не так? Це зробила з ним банда Ма Ґріссон. Ми знайшли усіх трьох: Райлі, Бейлі та старого Сема. Чудовий вихід для Ма Ґріссон; і як же, певно, сміявся Едді, коли ти повірила, що Райлі тебе кинув! На Райлі навішали все – а він давно вже лежав у землі! Чи отримала ти хоч щось із викупу? Гадаю, що ні. Усе, що ти отримала, – це роботу в дешевому стриптиз-клубі та синці він Едді. Ну, тепер у тебе є нагода зрівняти рахунок. То як ти на це, мала?

– Забирайся від мене! – скрикнула Анна. – Я нічого не знаю!

– Будь розумницею, – наполягав Феннер. – На тебе зараз нічого немає, тож тримайся від усього цього подалі. Якщо будеш із нами співпрацювати, то й ми не дамо тебе скривдити. А тепер слухай: ми хочемо знати, чи справді дівчина в клубі. Гадаємо, що так воно і є, однак маємо знати напевне. Вона ж у зачиненій кімнаті нагорі, чи не так?

Бліда і тремтяча, Анна вирячилася на нього.

– Шукайте її там самі!

– Постав себе на місце тієї дівчини, – сказав Бреннан, перехилившись через стіл. – Як би тобі було: наодинці з таким кретином, як Ґріссон? Ну ж бо, Анно, якщо ти хоч щось знаєш, скажи нам. За це передбачена винагорода в п’ятнадцять тисяч, і я подбаю, щоб ти її отримала.

– Краще застрелься! – злобно озвалася Анна. – Я ніколи не доносила копам – і ніколи цього не робитиму!

– Залиште нас на п’ять хвилин з цією малою, – попросив Феннер.

Бреннан завагався, та потім звівся на ноги – часу було обмаль. Він вийшов із кабінету, кивнувши головою двом детективам, і ті рушили слідом.

Анна звела очі на Феннера.

– Ти марнуєш свій час, – зронила вона. – Мені нічого тобі сказати.

– Гадаю, що є, – зауважив Феннер. – Так чи інакше, я маю тобі дещо повідомити. Я перевірив тебе. Бреннан не знає, що ти знімала номер у готелі «Палас» у ту ніч, коли був застрелений Елвін Хейні. Він також не знає, що ти володієш автоматичним пістолетом 25-го калібру, але він знає, що саме з такої зброї було вбито Хейні. Йому не потрібно буде багато часу зв’язати це одне з одним і видати ордер на твій арешт за звинуваченням у вбивстві – якщо я розповім йому те, що повідав тобі. У тебе було все: мотив, можливість і зброя. Якщо ти допоможеш мені, то я триматиму язик за зубами. Інакше лише натякну Бреннанові на те, що ти була в готелі тієї ночі, – і він вже займеться тобою по-справжньому.

Анна відвела очі.

– Як тобі таке? – перепитав Феннер. – Ми втрачаємо дорогоцінний час. То що, донька Блендіша у клубі?

Анна повагалася трохи, а тоді сказала:

– Не знаю напевно, але якась дівчина таки перебуває в тій кімнаті. Ніколи її не бачила, тож не знаю, вона це чи ні.

Феннер підійшов до дверей і прикликав Бреннана.

– Вона передумала, – пояснив Феннер. – Знає, що у зачиненій кімнаті тримають якусь дівчину, але ніколи її не бачила.

– А звідкіля ти знаєш, що дівчина там, якщо ніколи її не бачила? – запитав Бреннан.

– Чула, як хлопці про це балакають, – похмуро озвалася Анна. – І бачила, як Ма заносить туди постільну білизну. І ще бачила, як Слім заходить туди з пакунками із магазинів жіночого одягу.

– А тепер напруж свої мізки, – звернувся до неї Бреннан. – Як нам туди проникнути, щоб не зашкодити дівчині?

Анна здвигнула плечима.

– Самі думайте – я ж не працюю у вашій смердючій поліції. Це вже ваша робота.

– Коли клуб відчиняється, чи є якісь шанси проникнути туди сторонньому? – поцікавився Феннер.

– Жодного. У них там все дуже чітко організовано. Кожного члена клубу знають в обличчя. Доки вас не упізнають, двері не відчинять.

– Чи нема іншого входу?

– Принаймні мені про це невідомо.

Бреннан із Феннером перезирнулися. Феннер знизав плечима.

– Гаразд, – сказав Бреннан, тоді підійшов до дверей та окликнув наглядачку.

– Відведіть її в кабінет Дойла і побудьте там із нею.

– Агов! – вигукнула Анна, схоплюючись на ноги. – Ви не маєте права тут мене тримати! Послухайте...

– Ти перебуватимеш тут, поки ми не розшукаємо дівчини, – озвався Бреннан. – Виведіть її звідси!

Голосно протестуючи, Анна вийшла з кімнати. Коли її крики нарешті стихли, Бреннан зауважив:

– Вона практично нічого нам не сказала.

– Окрім того, що в зачиненій кімнаті таки тримають дівчину, – проказав Феннер, – а це може бути лише донька Блендіша. Але як ми туди потрапимо?

– Якщо маємо намір туди проникнути, – сказав Бреннан, – то мусимо бути певні, що в клубі нема відвідувачів. Тож маємо оточити клуб і не дати можливості нікому з гостей туди увійти. Клуб відчиняється десь о десятій, – Бреннан поглянув на годинник. – А зараз ще немає й восьмої. Якби нам вдалося захопили когось із банди Ґріссонів, то, може, нам би пощастило його розговорити. У клубі повинен бути інший вхід – окрім тих сталевих дверей.

Він зняв телефонну слухавку.

– Це ти, Дойле? Мені потрібен хтось із банди Ґріссонів – причому негайно. Ні, мені байдуже, хто. Якщо зможеш – привозь їх усіх, проте можна й когось одного, але швидко. Гаразд, – і повісив слухавку. – Якщо хтось із тих щурів зараз у місті, то ми їх розшукаємо. А поки нам залишається тільки чекати.

– Було б добре повідомити Блендішу, що затівається, – зауважив Феннер. – Як не як, а це його донька.

Бреннан завагався, потім махнув рукою у бік телефону.

– Гаразд, повідом йому.

Едді Шульц зненацька виявив, що нерви в нього не такі вже й міцні, як він гадав. Хоча фільм був достатньо цікавим, проте він не зміг відволікти від нав’язливих думок.

Едді продовжував думати про міс Блендіш. Тепер уже її, певно, нема серед живих, сказав він собі. Цікаво, що Ма зробить із тілом? Він побоювався, що цю брудну роботу вона знову доручить їм із Флінном. І якою буде реакція Сліма? Едді подумав, що за жодні гроші не погодився б зараз опинитися на місці Ма.

Раптом він не зміг більше витримувати темряву залу. Едді підвівся і почав грубо проштовхуватися до виходу, наступаючи на ноги глядачам свого ряду, а тоді попрямував до виходу. Було кілька хвилин по восьмій. Йому захотілось випити. Перетнувши вулицю, Едді зайшов у бар і замовив подвійне віскі. Тоді підійшов до телефонної будки і подзвонив Анні. Зараз скаже їй, аби приєдналася до нього в барі, і вони повечеряють разом. Більше він не міг витримувати самотності.

Його здивувало, коли вона не відповіла. Анна рідко коли полишала помешкання раніше дев’ятої. Куди вона пішла? Едді повернувся в бар, одним ковтком випив своє віскі, розрахувався і вийшов. Вирішив з’їздити до себе. Можливо, Анна вийшла лише на хвильку і невдовзі повернеться.

Залишив машину коло входу і зайшов у під’їзд.

Консьєрж, негр міцної будови, сидів у своїй комірчині з газетою в руках, вивчаючи результати чергових перегонів.

– Привіт, Керлі! – сказав Едді, зупиняючись на мить. – Ти не бачив, чи міс Борг виходила?

Консьєрж опустив газету.

– Аякже, містере Шульц. Вона вийшла через десять хвилин після вас, – він скоса зацікавлено глянув на Едді. – Вона була із валізою.

Едді нахмурився.

– О’кей, Керлі.

Він підійшов до ліфта і піднявся у своє помешкання. Відчинив двері та увійшов. Пройшовши у спальню, побачив розчахнуті двері шафи. Одразу підмітив, що речі Анни зникли.

Едді тихо вилаявся. Отже, вона втекла. Сказати про це Ма? Він завагався. Ні, Ма таки слід повідомити. Він саме прямував до телефону, коли у двері подзвонили.

Хто б це міг бути, подумав Едді. Рука мимоволі потяглася до зброї і, намацавши рукоятку пістолета, він підійшов до дверей.

– Хто там? – гукнув.

– Записка від міс Борг, містере Шульц! – озвався консьєрж.

Едді поквапно відчинив двері, які, щойно він узявся за ручку, враз розчахнулися. Едді відлетів у кімнату ще до того, як зміг зметикувати, що й до чого. Двоє здорованів ввалилися у кімнату, тримаючи його на прицілі.

– Спокійно, Шульце! – сказав один із них. – Не смикайся!

Консьєрж із круглими очима зазирнув у кімнату, а потім розвернувся і пішов геть.

Перед Едді стояло два копи.

– У вас нічого на мене нема, – сказав він, але всередині в нього все похололо. – Що за манери – вдиратися отак?

Один зі здоровил підійшов ближче і забрав в Едді пістолет.

– Маєш дозвіл на носіння зброї, Шульце? – поцікавився він.

Едді промовчав.

– Ходімо. Не змушуй нас застосовувати силу. Звісно, якщо ти цього хочеш, то ми радо це організуємо, але чи потрібне воно тобі?

– Я з вами нікуди не піду, – вперто озвався Едді. – У вас на мене нічого немає.

– Стара пісенька, – озвався здоровань. – Ходімо!

Едді повагався трохи, та врешті дозволив двом здоровилам заштовхати себе у ліфт, а тоді ще й у поліцейську машину. За десять хвилин він уже сидів перед Бреннаном і Феннером у кабінеті шефа поліції.

– У чому річ? – вибухнув Едді. – Ви не мали права привозити мене сюди! Я вимагаю свого адвоката!

– Покажіть йому речові докази, – промовив Бреннан, – а тоді знову приведіть сюди.

Байдуже знизавши плечима, Едді вийшов разом із двома детективами, але йому було далеко не байдуже. Чому вони забрали Анну? Як багато вона знає? І що саме їм вибовкала?

За п’ять хвилин він, блідий і наляканий, знову сидів перед Бреннаном.

– Нам відомо, що ти зі своєю бандою вбив цих хлопців, – сказав Бреннан. – Джонні проговорився перед тим, як ви його прибрали. І ми знаємо, що це ваша банда викрала доньку Блендіша. Ти маєш шанс врятувати свою паршиву шкуру, Шульце. Ми хочемо дістати дівчину з вашого клубу. Якщо ти скажеш мені, як її звідти витягти, я вбережу тебе від газової камери. Отримаєш від десяти до дванадцяти років, однак врятуєш своє кляте життя. То як тобі угода?

– Не знаю, про що ти говориш, копе, – сказав Едді зі спітнілим обличчям. – Я не викрадав дівчини... І не вбивав тих хлопців. Вимагаю присутності адвоката!

– У мене немає часу сперечатися з тобою, Шульце, – сказав Бреннан. – Єдиний вихід для тебе – сказати правду. Раджу тобі це зробити якнайшвидше – інакше дуже пошкодуєш, що взагалі народився на світ.

– Кажу ж, що нічого не знаю! – крикнув Едді. – Хочу побачитись зі своїм адвокатом!

Бреннан підняв телефонну слухавку.

– Нехай сюди негайно піднімуться О’Флеґерті та Дуґан! – наказав він і поклав слухавку, а потім підійшов до Едді. – Цих двох хлопців колись дуже образити такі ж, як ти, гангстери. О’Флеґерті провалявся у лікарні чотири місяці, а Дуґан втратив око. Ми тримаємо їх тут, бо вони й досі не знають, куди подіти силу. Вони вже непридатні для служби, але часом вельми стають нам у пригоді. Гангстерів вони ненавидять. Час від часу – коли до мене потрапляє твердий горішок на кшталт тебе, який ніяк не йде на співпрацю – я просто передаю такого упертюха в їхні руки. Вони обожнюють з ним попрацювати. Я ніколи не цікавлюся, що вони з ним роблять, але такий віслюк завжди починає говорити після того, як проведе з ними кілька годин чи навіть менше. І вигляд у цього незговірливого просто жахливий, коли він повертається сюди, аби нарешті заговорити, але це мене зовсім не турбує. Бо мої хлопці свого часу також побували в пеклі – у руках бандитів – і ті, своєю чергою, також обробили їх як слід.

Едді чув про О’Флеґерті та Дуґана. І знав, що дехто з хлопців вже побував у їхніх руках. Свого часу він радісно потирав руки, дізнавшись, як тих копів відколошматили, але тепер перспектива зустрітися віч-на-віч із такими здорованями добряче його налякала.

– Ви не можете так вчинити зі мною! – вигукнув він, задкуючи до стіни. – У мене є впливові друзі! Лише зробіть таке – і полетите з роботи!

Бреннан хижо вишкірився.

– Усі ви, мерзотники, кажете одне й те саме – а я все ще на своїй посаді!

Двері розчахнулися, і на порозі постало двоє здорованів. Едді ще ніколи не бачив таких громил – хіба що професійні боксери бувають міцніші. Обидва були у футболках та синіх спортивних штанях вільного крою. Уже від одного вигляду їхніх сталевих м’язів, що буграми випинались під шкірою, та безжально-жорстоких облич у шлунку в нього похололо.

Вони стояли коло дверей, вичікувально дивлячись на нього. Здається, навіть порожня червона очниця Дуґана витріщалась на Едді. О’Флеґерті, обличчя якого було дуже пошрамоване, а ніс сплющений, з надією глянув на Бреннана.

– Хлопці! – звернувся до них Бреннан. – Це Едді Шульц. Нам відомо, що він причетний до викрадення доньки Блендіша. Але він стверджує, що ніхто в цій смердючій поліції не може змусити його заговорити. Не хочете з ним трохи попрацювати?

О’Флеґерті вищирив у посмішці свої напіввибиті зуби і глянув на Едді так, як голодний тигр дивиться на жирну вівцю.

– Звісно ж, капітане! – озвався він. – Ми охоче спробуємо. На вигляд він не такий вже й міцний.

Дуґан підійшов до Едді.

– То ти такий крутий, бебі? – поцікавився він, глипнувши на Едді єдиним оком. Права рука його зі свистом звелася і сильно вперіщила Едді в обличчя. Едді здалося, що йому в лице поцілили кувалдою. Він пролетів через усю кімнату і приземлився навкарачки в кутку. Обличчя його горіло, голова йшла обертом.

– Ну, ну! Не в мене ж у кабінеті! – запротестував Бреннан. – Не хочу, щоб усе тут було забризкане кров’ю. Забирайте його звідси!

Едді зіп’явся на ноги. Нерви його не витримали, коли О’Флеґерті та Дуґан наблизилися до нього.

– Заберіть їх! – заволав він. – Я все скажу! Не підпускайте їх до мене!

– Зачекайте-но, хлопці, – сказав Бреннан, підводячись.

Двоє здорованів позадкували, здивовано та розчаровано дивлячись на Едді.

– Я все скажу! – повторив Едді, тримаючись за забиту, палаючу щоку. – Не дозволяйте їм до мене торкатися!

– Оце так сюрприз! – зронив Бреннан. – О’кей, хлопці. Зачекайте-но за дверима. Як побачу, що йому знову треба освіжити пам’ять, то покличу вас.

Дуґан з огидою витер ніс тильним боком долоні.

– Можна, я вріжу йому ще раз, капітане? – з надією запитав він, стискаючи кулаки.

Едді позадкував від нього, закривши обличчя руками.

– Не зараз, – пообіцяв Бреннан, – Можливо, пізніше.

Засмучені поліцейські неохоче вийшли із кабінету.

– Сідай, – наказав Бреннан.

Едді важко опустився на стілець, вичікувально дивлячись на шефа поліції.

– Донька Блендіша в клубі? – запитав Бреннан.

Едді облизав губи.

– То наша угода все ще в силі, капітане? Ви справді врятуєте мене від газової камери?

– Так. То вона там?

– Там.

– Як нам вийти на неї?

Провагавшись, Едді бовкнув:

– Вона мертва, капітане. І я нічого не міг із тим вдіяти. Це все Ма: вона звеліла Докові прибрати дівчину.

Бреннан із Феннером скочили на ноги.

– Ти ж брешеш? – спитав Бреннан холодним, хрипким голосом.

– Кажу ж вам, що я не міг нічого з цим вдіяти! – поквапно сказав Едді. – Ма завжди хотіла спекатися цієї дівчини, бо Слім на неї запав. Коли ми почули, що оцей газетяр має намір завітати до Джонні, Ма послала Сліма з хлопцями прибрати Джонні. І поки Сліма не було, Ма вирішила заразом ліквідувати і дівчину. Я намагався її зупинити, але коли Ма вже щось надумала, то її ніщо не зупинить. Вона звеліла Докові зробити дівчині укол.

Бреннан із Феннером перезирнулися.

Феннер безпорадно розвів руками. Десь у душі він очікував почути, що міс Блендіш мертва, тому це не стало для нього великою несподіванкою.

– Чи можна дістатися в клуб іншим шляхом, окрім як через сталеві парадні двері? – запитав Бреннан.

– Можна – через сусідній склад, – пояснив Едді. – Зліва від входу там є потайні двері.

Бреннан гукнув Дуґана.

– Відведи цього покидька в камеру, – наказав він, коли з’явився Дуґан, – але не чіпай його, чуєш?

Дуґан схопив Едді і виштовхав у коридор.

– Можливо, так для неї найкраще. Навіть її батько волів би, щоб її вже не було серед живих. Краще я скажу йому про це.

– Так. А я поки займуся тим клятим бабиськом Ма. Поїдеш із нами?

– Я наздожену вас – лише зателефоную Блендішу.

І Феннер попрямував до телефону. Тим часом Бреннан вибіг із кабінету, на ходу віддаючи розпорядження сержантові – начальнику оперативної групи.