Текст книги "Орхідей для міс Блендіш не буде"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

5

Едді витріщився на тіло Хейні, відчуваючи, як піт спікає його обличчям. Якби зараз сюди ввійшли копи, то у нього було б до біса проблем, подумав Едді. Він швидко оглянув кімнату. Слідів боротьби не видно. Виглядало на те, що хтось просто постукав у двері, Хейні відчинив, і тут його й прикінчили. Судячи з маленької дірки у голові Хейні, його вбили з пістолета 25-го калібру – суто жіночої зброї.

Він торкнувся руки Хейні – вона була ще теплою. Отже, його вбили не більш як півгодини тому.

Едді визирнув у коридор: Флінн усе ще пильнував сходи. Тоді Едді вийшов із номера і, добре подумавши, ретельно витер дверну ручку носовичком. Потім підійшов до дверей 243-го номера і натиснув на клямку. Двері були зачинені, тому він постукав. Флінн через увесь коридор спостерігав за ним. Едді постукав знову. Жодної відповіді. Тоді він приклав вухо до дверей і почув, як відчиняють вікно.

– Агов, ви там! – неголосно покликав Едді. – Нужбо, відчиніть!

Тишу ночі прорізав несамовитий жіночий крик. Схоже, що жінка з 243-го номера висунулася з вікна і тепер щосили волала.

Едді відскочив від дверей.

– Тікаймо! – закричав Флінн. – Забираймося звідси!

Едді підбіг до нього, і вони помчали сходами вниз.

– Зачекай-но! – раптом прошипів Флінн, схопивши Едді за руку. Він глянув униз, Едді зиркнув також – поверх плеча Флінна. Двоє копів із пістолетами в руках стояли у вестибюлі. Зненацька ті рушили у бік сходів і почали підійматися.

Едді з Флінном крутнулися і побігли на третій поверх. Вони чули, як кричать люди і брязкають двері.

– На дах! – задихаючись, крикнув Едді.

Вони побігли, чуючи за спинами тупіт ніг копів. Коли пробігали довгим коридором, найближчі до них двері зненацька відчинилися, і переляканий чоловік висунув голову з номера. Флінн на ходу вдарив його пістолетом – чоловік упав, а з кімнати почулися жіночі крики.

У кінці коридору виявилися двері, що вели на дах, та вони були замкнені. Тоді Флінн двічі вистрелив у замок і ногою вибив двері. Звук пострілів у замкненому просторі оглушив їх. Задихаючись, вони викарабкалися на плаский дах – у прохолоду нічного повітря.

Підбігши до краю даху, вони перестрибнули на покрівлю сусіднього будинку – у п’ятнадцяти ярдах нижче. Світла місяця, що заховався за хмарами, було цілком достатньо, щоб орієнтуватись у темряві.

Вони вичекали трохи, намагаючись збагнути, що робити далі.

– Нам краще розділитися, – сказав Едді. – Ти йди наліво, а я – направо. Побачимося!

Флінн почав віддалятися від Едді. Раптом почувся крик, і Флінн обернувся – саме вчасно, аби зауважити темні фігури, що з’явилися на даху готелю. Флінн вистрелив, і одна з постатей впала, а сам він розчинився у темряві.

Сховавшись за рядом димарів, Едді зупинився перепочити й поглянути вниз. Люди вискакували з навколишніх будинків і купками збиралися на вулиці. Під’їхала поліцейська машина, і звідтіля висипало четверо копів. Вони проштовхувались крізь натовп до входу в готель. Десь здалеку почулося виття поліцейської сирени.

Едді перестрибнув на сусідню крівлю. Скрадаючись у темряві, він часом озирався. Дах готелю тепер аж кишів рухомими тінями. Десь зовсім поруч пролунав постріл – і одна з тіней зникла.

Едді стояв, вагаючись. Здається, жоден із копів не переслідував його, адже всі зосередилися на Фліннові. Едді криво посміхнувся: а це таки була непогана думка – розділитися.

Він тихо подався до слухового віконця. Найкраще залізти в будинок і перечекати там, допоки все не стихне.

Зненацька з-за димаря вийшов коп. Обидва чоловіки мовчки дивилися один на одного, заклякнувши на мить від несподіванки і страху. Коп, оговтавшись першим, звів пістолет, але Едді виявився моторнішим, руків’ям вдаривши копа по голові. Поліцейський похитнувся і впустив свою зброю. Едді міг би його застрелити, але добре знав, що звук пострілу неодмінно приверне увагу.

Він стрибнув уперед, отримав від копа сильний удар в обличчя і знову рукояткою вперіщив тому по голові. Однак коп був міцний і налаштований войовниче, тому спробував витягти свій важкий кийок. Вони з Едді зчепилися. Якусь мить борюкалися, а тоді Едді кулаком вдарив поліцейського. Коли той знову пішов у наступ, Едді зайшов збоку і завдав копові нищівного удару пістолетом по голові. Той рухнув, мов підкошений.

Важко дихаючи, Едді стурбовано роззирнувся. Десь вдалині чулася стрілянина. Едді хутко побіг до слухового віконця і смикнув його. Болт, на якому воно трималося, був іржавий і відразу ж зламався. Едді зазирнув у темряву віконця, потім спустив туди ноги і сплигнув. Витяг ліхтарик і оглянув приміщення. Там було повно коробок, валіз та старих меблів. Прокравшись до дверей, він обережно відчинив їх і визирнув у темний коридор. Прислухався, а тоді повільно досяг сходів. Вимкнув ліхтарик і почав спускатися.

Оглушливо вили поліцейські сирени. Чувся тупіт ніг. Десь удалині лунали постріли. Спустившись на один сходовий марш, Едді глянув униз, перехилившись через поручні, і побачив трьох копів, які кинулися йому назустріч.

Піт стікав з обличчя Едді. Щось стає надто гаряче, подумав він.

Чоловік крутнувся і безшумно заскочив у найближчу кімнату. Вона була освітлена, й Едді побачив жінку, точніше її спину в піжамі та ноги, – вона висунулася з вікна, витріщаючись на безлад, який панував на вулиці. Але й цього було достатньо, аби зауважити, що в жінки гарна фігура.

Едді зачинив двері і, тихенько підкравшись до жінки, став зовсім близько, вичікуючи. Вона, певно, відчула його присутність, бо зненацька напружилася й обернулась.

Едді плигнув на неї, однією рукою затуливши рот, а іншою схопивши за зап’ястя.

– Лише пікни – і я зверну тобі шию, – пообіцяв він, притискаючи її до себе. Вона витріщилася на нього великими блакитними очима. Це була ще зовсім дитина: мала не більше вісімнадцяти. Вона була така налякана, що ледь не зімліла.

– Заспокойся! – сказав він. – Я тебе не скривджу, якщо не здійматимеш шуму.

Вона важко сперлася на нього, заплющивши очі. Було чути гамір голосів і тупіт ніг на сходах.

Едді легенько труснув дівчину.

– За мною женеться поліція, – сказав він. – Буде краще, якщо ти не здійматимеш галасу і робитимеш те, що я скажу. Ну ж бо, шуруй у ліжко!

Він відніс її на ліжко і вкрив простирадлом.

– Лежи тихо, – попередив Едді й обережно забрав руку з її рота.

– Я... Я не кричатиму, – пошепки озвалась вона, не зводячи з Едді очей.

– Чемна дівчинка!

Він вимкнув світло, й кімната поринула в темряву. Він ліг на підлогу за ліжком, подалі від дверей.

– Якщо вони зайдуть сюди і знайдуть мене, – сказав він, витягаючи пістолет, – тут зчиниться стрілянина, і тебе можуть поранити. Тому не роби нічого такого...

– Не буду, – пообіцяла дівчина, і тепер в її голосі звучало більше впевненості.

Він чув, як десь відчиняються двері і якісь люди схвильовано перемовляються між собою. Було схоже, що копи обходять кімнату за кімнатою.

– Твоє діло, мала, ввести їх в оману, коли вони сюди зайдуть, – озвався Едді уже з підлоги.

Його рука ковзнула під простирадло і потисла її руку. Він здивувався, коли дівчина відповіла на його потиск, – подумки Едді привітав себе з невеличкою перемогою.

– Тобі не слід мене боятися!

– А я й не боюся, – озвалася вона.

Вони лежали, очікуючи. Едді чув її пришвидшене дихання та власне серцебиття.

Раптом у коридорі почулися важкі кроки, а тоді двері обережно відчинилися. Едді підняв пістолет. Дівчина міцно вчепилася у його руку. Світло потужного ліхтарика застрибало кімнатою, і дівчина ледь скрикнула.

– Хто там? – тремтячим голосом запитала вона.

Світло впало на неї.

– Поліція, – гаркнув голос позаду ліхтарика. – Ви тут сама?

– Т-так, а що сталося?

– Ми розшукуємо двох озброєних бандитів, – сказав коп. – Вам нема чого боятися, проте краще замкніть свої двері, міс!

Двері зачинилися, і важкі кроки подаленіли.

Едді полегшено зітхнув. Він відпустив руку дівчини, підвівся, підійшов до дверей і провернув ключ у замку. Потім повернувся до ліжка і сів поруч на підлогу.

– Дякую, мала! – сказав він. – Ти зробила все як слід. Я залишусь тут, поки там не стихне, а тоді вшиюся звідси. Розслабся і не зважай на мене.

Дівчина не озвалася. Вона зацікавлено розглядала його, хоча заледве могла щось бачити у непевному світлі місяця, що пробивалось крізь відчинене вікно.

За кілька хвилин підлога видалася Едді надто твердою, тому він всівся на краєчок ліжка.

– У мене вже мозоль на задниці, – пожартував він. – Спи, якщо хочеш.

– Не хочу спати, – відповіла дівчина. – Ти налякав мене до смерті, але тепер я вже тебе не боюся.

– Чудово, – озвався Едді. – Я сам злякався до смерті.

Поступово у будинку стало тихо. Кілька поліцейських машин поїхало геть. Едді думав, чи вдалося втекти Фліннові, а тоді вирішив, що так. Флінн умів про себе подбати.

Після тривалого мовчання дівчина сказала:

– Це було наче в кіно. Уся ця стрілянина... Якби ти не тримав мене за руку, я би закричала!

Едді дивився на неї з усе більшим інтересом.

– Я можу це повторити будь-якої миті.

Вона нервово хихикнула.

– Зараз мені вже не хочеться кричати.

Він звівся на ноги і визирнув з вікна. Заюрмлена раніше вулиця була тепер безлюдна. Роз’їжджалися останні поліцейські машини.

– Гадаю, тепер я можу йти. Здається, вистава скінчилася.

Він підійшов до ліжка і всміхнувся дівчині.

– Дуже дякую, мала! Ти просто чудова.

Вона сіла.

– А ти впевнений, що тобі вже безпечно йти?

– Так, не можу ж я залишатися тут усю ніч!

Вона зручніше вмостилася на ліжку.

– Справді не можеш? – сказала вона так тихо, що він ледь її розчув, але таки розчув і раптом вишкірився.

– Ну, це, звісно ж, не заборонено! Ти дійсно хочеш, аби я залишився?

– Тепер ти змушуєш мене червоніти, – сказала дівчина, затуляючи руками обличчя. – Хіба можна таке питати в леді?

6

За два дні у «Триб’юн» з’явилося оголошення про продаж барил білої фарби.

Ма Ґріссон підсунула газету Докові.

– Гроші готові, – сказала вона. – Тепер нам треба лише їх забрати. Це буде не так вже й важко. Флінн та Воппі самі впораються з цим. Доку, напиши Блендішеві. Повідом, аби він привіз гроші на заправку «Максвелл», що на шосе №71. Він має знати, де це. О першій він вже має бути на майданчику для гри в гольф на Блакитних Пагорбах, – вона зиркнула на Флінна та Воппі, котрі уважно її слухали, і повела далі: – Там, хлопці, ви його й чекатимете. Він має викинути валізу з грошима, щойно побачить мигання ваших фар. Він не повинен зупинятися і має бути попереджений, що за ним стежитимуть з тієї миті, як він виїде зі свого будинку. Якщо старий замислить щось із поліцією, то дівчині буде непереливки.

Повернувшись до Флінна та Воппі, вона продовжила:

– У вас не повинно виникнути жодних проблем. Блендіш надто наляканий і дуже переживає за доньку. Дорога туди пряма. Якщо вас переслідуватимуть, викиньте валізу на дорогу, щоб цього це помітили, і їдьте собі далі. Вони вас не переслідуватимуть – боятимуться за дівчину.

– То завтра ввечері? – перепитав Флінн.

– Так.

Сигарета повисла в нього на нижній губі.

– Хіба ти не казала, Ма, що дівчину треба прибрати? – спитав він, пильно дивлячись на Ма. – Нащо ми її тут тримаємо?

Ма знерухоміла. Її очиці люто зблиснули.

– Покінчимо з нею, коли отримаємо гроші.

– А навіщо чекати?

– Не забувайся, з ким говориш! – гаркнула Ма. – Стули свою дурну пельку!

Флінн глянув на Дока, але той відвів погляд, підвівся, щось пробурмотівши, і вийшов.

– Що там коїться з дівчиною, Ма? – провадив далі Флінн. – Я бачив, як минулої ночі той старий шаман ходив до неї зі шприцом.

Обличчя Ма побагровіло.

– Справді? Якщо тобі нічого більше робити, як сунути носа не у свої справи, то я знайду тобі роботу!

Її тон не сподобався Флінну.

– Гаразд, гаразд, – поквапно сказав він. – Я лише випустив пару.

– Випускай її перед тим, хто тебе слухатиме! – гаркнула вона. – А тепер забирайся звідси!

Флінн швидко вийшов із кімнати. Трохи подумавши, Воппі приєднався до нього, й обидва піднялися в кімнату Едді.

Едді лежав у ліжку і переглядав недільний комікс.

– Привіт вилупкам! – бадьоро озвався він. – Що ви там затіяли?

Флінн примостився у нього в ногах. Воппі сів на стільці, широко розставивши ноги та підклавши товсті руки під спину.

– Завтра ввечері забираємо бабло, – сказав Воппі. – У «Триб’юн» з’явилося оголошення.

– Мільйон баксів! – мрійливо промовив Едді, відкинувшись на заяложену подушку. – Подумати лише! Нарешті ми будемо при грошах!

– Що ти робитимеш зі своєю часткою? – запитав його Воппі.

– Куплю собі острів десь у південних морях, – сказав Едді, – і заселю його гарними дівчатками у трав’яних спідничках!

Воппі розреготався, ляснувши себе по грубих стегнах.

– Ну й насмішив ти мене своїми дівчатками! А я відкрию ресторан. Мої спагеті стануть відомими на весь світ!

Флінн, який байдуже їх слухав, раптом спитав:

– Що відбувається в кімнаті дівчини, Едді?

Той різко урвав сміх і витріщився на Флінна.

– Що ти маєш на увазі?

– Лише те, що сказав. Моя кімната поруч, тож я дещо чув. Док туди ходить, і я бачив його зі шприцом. Слім також туди вчащає. Вчора він пробув там з одинадцятої до четвертої ранку.

Едді відкинув простирадло і піднявся з ліжка.

– Що ти там казав про шприц?

– Те, що чув. Док тримав у руках шприц, коли заходив до її кімнати. Може, він коле їй наркотики?

– Навіщо?

– Не знаю, тому й тебе питаю. І чому Слім туди ходить?

Едді почав поквапно вдягатися.

– Слім? Але ж ти не думаєш, що той придурок має на неї якісь плани?

– Кажу ж тобі, не знаю, але Ма дуже гостро відреагувала, коли я згадав про дівчину.

– Мені треба з нею поговорити, – сказав Едді. – Я не дам, аби Слім знімав стрес за допомогою цієї дівчини. Усьому є межа, і щоб я був проклятий, якщо ось це не межа!

– Краще не ходи до неї, – стривожено озвався Воппі. – Ма це не сподобається, ліпше тримайся від неї подалі!

Не звертаючи на нього уваги, Едді сказав Фліннові:

– Послідкуй за сходами. Дай мені знати, якщо з’явиться Ма.

– Добре, – відповів Флінн і вийшов у коридор, де обіперся на поруччя.

Едді пригладив гребінцем волосся, начепив краватку і швидко рушив до кімнати міс Блендіш. Він провернув ключ, який стирчав у замку, і ввійшов.

Міс Блендіш нерухомо лежала на спині, прикрита брудним простирадлом, втупившись у стелю.

Едді зачинив за собою двері і підійшов до неї.

– Привіт, мала! Як ти тут?

Міс Блендіш, здається, навіть не помітила його, дивлячись і далі в стелю.

Едді торкнувся її плеча і легенько трусонув.

– Та прокинься ж, мала! Що відбувається?

Вона повільно повернула голову і витріщилася на нього невидющим поглядом, її зіниці були неприродно розширені.

– Забирайся звідси, – сказала вона глухим голосом.

Він присів на ліжку.

– Ти мене знаєш, я – Едді, – озвався він. – Прокидайся! Що з тобою?

Вона заплющила очі, і він кілька хвилин спостерігав за нею. Нарешті дівчина заговорила низьким безбарвним голосом, що нагадував голос медіума, введеного у транс.

– Краще б я померла, – сказала вона. – Кажуть, нічого вже не має значення, коли ти мертвий.

Знову запала мовчанка. Едді, спохмурнівши, дивився на дівчину. Згодом вона продовжила:

– Сон... Нічого, окрім суцільного жахного сну! Сюди приходить чоловік, який здається дуже реальним, але насправді він не може існувати. Він високий та худий, і від нього смердить. Він стає наді мною і говорить, говорить... Я навіть не розумію, про що.

Вона порухалася під простирадлом так, наче воно душило її. За якийсь час дівчина повела далі:

– Я вдаю мертву. Хочу кричати, коли він заходить, але якби я це робила, він би точно знав, що я жива. Він годинами стоїть наді мною, і щось бурмоче, бурмоче, бурмоче...

І раптом вона вигукнула:

– Чому він нічого не робить зі мною?

Едді відсахнувся, і на його обличчі виступив піт. Її сповнений жаху вигук налякав чоловіка. Він озирнувся на двері, побоюючись, що це почує Ма.

Міс Блендіш знову обм’якла. Тепер вона бурмотіла щось нерозбірливе, її тіло неспокійно здригалося, а руки нервово стискали простирадло.

– Краще б він уже щось робив зі мною, – сказала вона. – Будь-що було б кращим, аніж оте стояння годину за годиною біля мого ліжка з нерозбірливим бурмотінням. Хай би він хоч щось уже зі мною зробив...

Флінн просунув голову в двері.

– Краще вимітайся звідси. Чому вона кричить?

Едді знаком звелів Фліннові вийти, вийшов сам і, зачинивши за собою двері, витер спітніле обличчя тильним боком долоні.

– Що там відбувається? – вимогливо спитав Флінн.

– Щось препаршиве, – промовив Едді, – краще б вже їй померти.

– Нікому не краще померти, – гостро озвався Флінн. – Що ти хочеш цим сказати?

Едді рушив у свою кімнату, а Флінн поплентався за ним.

Коли Едді нарешті зайшов до себе, його похмурий вигляд дуже здивував Воппі.

– Забирайтеся звідси! – гаркнув Едді й кинувся на ліжко.

Воппі швидко вийшов із кімнати й байдуже зиркнув на Флінна, здвигнувши плечима.

Едді заплющив очі. Уперше в житті він почувався так, наче його виваляли в багні, і йому було соромно за себе.

7

«Поліція підозрює банду райлі у вбивстві.

Вбитого упізнано!

Джон Блендіш сплачує викуп!

Нашому репортерові стало відомо, що вбитого у готелі „Палас“ чоловіка звали Елвін Хейні, він був позаштатним репортером колонки світської хроніки. Саме Хейні повідомив поліцію про те, що банда Райлі розпитувала його про доньку Джона Блендіша, викрадену спадкоємицю відомого мільйонера.

Наскільки нам стало відомо, вимога викрадачів виплатити мільйон доларів буде виконана вже сьогодні. Містер Блендіш, побоюючись за життя доньки, відмовився від допомоги поліції. Департамент юстиції та ФБР приведені у бойову готовність, але поки що не втручатимуться у справу. Вони готові негайно діяти, щойно дівчина опиниться на свободі.

У поліції є всі підстави вважати, що Елвіна Хейні вбила банда Райлі як помсту за...»

Ма Ґріссон читала статтю вголос, поки інші слухали її, криво посміхаючись.

– Добре спрацьовано, – зауважив Флінн. – На Райлі навішали усіх собак. Готовий заприсягнутися, що якби шеф поліції впав зі сходів, перечепившись, то й тоді у цьому був би винний Райлі!

Едді виглядав замисленим.

– Може, це й так, але я постійно запитую в себе: хто ж застрелив Хейні? Не Райлі і не ми. Ця дівчина Борг непокоїть мене. Гадаю, що то вона грохнула Хейні. Але чому? Ми лише знаємо, що вона була пов’язана із Райлі. Гадаю, нам слід дізнатися про неї більше.

– Так, маєш рацію, – сказала Ма. – Ще до того, як заберемо гроші, ми повинні з’ясувати, що вона задумала і де вона зараз. Поїдь у місто, Едді, та порозпитуй. Можливо, тобі вдасться вийти на її слід.

– Гаразд! – відповів Едді, зводячись на ноги. – Ти зі мною, Сліме?

Слім сидів у кутку, подалі від усіх, і роздивлявся комікси. Коли Едді звернувся до нього, той навіть не підвів голови.

– Поїдеш сам, – сказала Ма. – «Пушку» залишиш тут.

Едді вийшов у хол, а Ма рушила вслід за ним.

– Поїдь у «Космос» і поговори з Пітом, – порадила вона. – Він знає всіх дівчат у місті. Дай-но мені свою «пушку».

Простягнувши їй револьвер 45-го калібру, він сказав:

– Скажи Слімові дати дівчині спокій.

Ма заціпеніла.

– Пильнуй за власними справами, Едді, – мовила вона. – Ти хороший хлопчина, але не пхай свого носа, куди не слід.

– Ну ж бо, Ма, – улесливо почав Едді. – Ця дівчина надто хороша для нього. Дай їй спокій, гаразд?

Очі Ма раптом спалахнули гнівом, а обличчя побагровіло.

– Слім її хоче, – сказала вона, стишуючи голос і люто блимаючи на Едді. – І він її отримає. А ти тримайся від цього подалі. Це стосується і всіх інших.

Едді скривився.

– Це підло – отримати дівчину, накачавши її наркотиками, – сказав він.

Ма вдарила його тильним боком долоні по губах. Удар був такий сильний, що змусив Едді захитатись. Вони витріщилися один на одного, а тоді Едді видавив із себе криву посмішку.

– Гаразд, Ма, – сказав він. – Я погарячкував. Забудьмо про це.

І він хутко пішов, залишивши її з потемнілим від гніву обличчям.

Спустившись униз, він сказав собі, що має бути обережнішим. Ма не менш небезпечна, ніж Слім. Вона, не вагаючись, вистрелила б йому в спину через оту дівчину Блендіш, якби була впевнена, що через нього в їхній банді не почнуться чвари. Едді знизав плечима. Йому було шкода дівчини, але він не мав наміру заради неї ризикувати життям.

У нічний клуб «Космос» Едді прибув уже десь після другої дня, та прибиральники все ще вичищали приміщення після попереднього вечора.

Дівчата вправлялися під керівництвом чоловічка у блейзері та білих штанях. Піаніст із сигаретою в зубах награвав джазовий мотив. Дівчатка у шортах всміхнулися Едді. Його добре знали у клубі, і він був тут доволі популярний. Він затримався коло них, аби ляснути кількох по сідничках і пожартувати, а потім пройшов у кабінет Піта.

Піт «Космос» сидів за столом і читав газету. Він здивувався, побачивши Едді. Піт був товстуном, схожим на м’ячик, із тоненькими вусиками-рисочками та дивною пристрастю до яскравих краваток ручного розпису. Від краватки, яка була на ньому сьогодні, в Едді аж зарябіло в очах.

Вони потиснули один одному руки.

– Здоров, Піте! – сказав Едді, сідаючи на краєчок столу. – Що доброго чувати?

Піт жбурнув газету на підлогу, похмуро хитнувши головою.

– У тому-то вся й штука, що нічого доброго, – сказав він. – Після тієї стрілянини все пішло коту під хвіст. Вчора в нас було лише десять відвідувачів – і то всі подруги моєї дружини, які не заплатили ні цента.

– Кепсько, – співчутливо озвався Едді. – Куди б не пішов, чую одне й те саме. Схоже, що той виродок Райлі багатьом зіпсував бізнес.

Піт запалив сигарету.

– Не можу цього збагнути, Едді. Ніколи б не подумав, що Райлі наважиться викрасти таку дівчину. Він же був бандитом дрібного калібру. Певно, геть здурів. От якби Ма затіяла таке...

– Це не її робота, – швидко проказав Едді. – Нас цілий тиждень не було в місті.

– Так, звісно, – поквапно озвався Піт, вловивши металеві нотки у голосі Едді. – Не бачив вас із хлопцями вже кілька тижнів. Та все одно: якби це я викрав дівчину, то був би дуже обережним. Щойно викуп буде сплачено і дівчину повернуть, у місті стане так гаряче, що Райлі не позаздриш. Запам’ятай мої слова!

– Так, це будуть похорони Райлі, – сказав Едді.

– Хотів би я знати, де він переховується, – зронив Піт.

– А хто така Анна Борг? – ніби між іншим поцікавився Едді, не зводячи очей з кінчика своєї сигарети.

– Навіщо вона тобі? – гостро спитав Піт.

– Просто хочу знати, хто вона, – озвався Едді. – Ти її знаєш?

– Звісно.

– То хто це? І чим заробляє на життя?

– Зброєю. Вона охоронець, – відповів Піт.

Едді здивувався.

– Справді? І кого вона охороняє?

Піт усміхнувся.

– Ніколи не здогадаєшся! Райлі!

– Ну й ну! Оце так новина! – аж присвиснув Едді.

– Я тобі ще дещо скажу, – додав Піт. – Вона опинилась на мілині, і хлопці запитують себе, чому. Вони з Райлі були нерозлучні: ось так, – і він притиснув разом свої два брудні пальці. – І от Райлі витягає найкрупнішу рибину століття, а Анна залишається не при ділі. Це ж безглуздо!

– Може, вона набридла Райлі, – припустив Едді.

– Хлопці кажуть, що це не так. Анна присягається, що Райлі її б отак не кинув. Вона гадає, що з ним щось сталося.

Обличчя Едді було непроникним.

– Ти ж знаєш жінок, – із презирством сказав він. – Вони ладні вимислити будь-що, аби не підмочити репутації. Присягаюсь, Райлі кинув її, щойно перед ним замаячіли великі гроші, а вона не хоче цього визнати.

Піт знизав плечима.

– Можливо. Хай там як, та це не моя справа.

– Вона все ще мешкає у готелі «Палас»?

Піт здивовано глянув на нього.

– Звідки такий інтерес до Анни?

– Ма нею цікавиться.

Піт здивувався ще більше:

– Так, вона все ще у готелі «Палас». У неї на хвості кілька нишпорок. «Федерали» гадають, що Райлі прийшов її навідати, застав у неї Хейні і не зміг відмовити собі у задоволенні пришити його за зраду. Вони думають, що Райлі ще повернеться, аби побачитися з Анною, а тому й пасуть її.

Едді задумливо почухав підборіддя, а тоді озвався:

– Хотів би я побалакати з тією малою, Піте. Зроби ось що: зателефонуй їй просто зараз і скажи прийти сюди. Я з нею поговорю, а «федерали» й не знатимуть, що ми зустрічалися.

– І про що ти будеш з нею говорити? – підозріливо поцікавився Піт. – Я не хочу створювати Анні проблем. Вона нічого поганого мені не зробила.

– У неї не буде жодних неприємностей, Піте. Роби, що я кажу. Вважай, що це наказ Ма.

Піт побоювався Ма, а тому зателефонував Анні.

– Анно? – запитав він під пильним поглядом Едді, – це Піт. Є одна справа... Хочу, щоб ти зараз приїхала до мене. Ні, це не робота, але, може, щось і вигорить... То ти приїдеш? Гаразд, чекатиму, – і він поклав слухавку.

– Вона буде? – перепитав Едді.

– Уже виїжджає. Буде тут за півгодини.

– Дякую, Піте. Я передам це Ма. Вона тебе не забуде.

– Краще б вона про мене забула, – ніяково озвався Піт. – І послухай-но, Едді, ніяких дурниць!

– Розслабся! Я лише по-братськи з нею побалакаю, – криво посміхнувшись, мовив Едді. – Було б добре, якби ти трохи прогулявся. Десь так із годинку.

Піт знизав плечима.

– Гаразд, мені саме час обідати. Тож я так і зроблю.

– До речі, Піте! – додав Едді. – У тебе є «пушка»?

– А навіщо вона тобі? – вражено запитав Піт.

– Ну ж бо, Піте! Щось ти забагато патякаєш! То в тебе є пістолет?

– У верхній шухляді, зліва, – сказав Піт.

– О’кей. Можеш іти.

Коли Піт пішов, Едді всівся за його стіл, тоді відчинив шухляду, витяг звідти револьвер 38-го калібру і поклав зверху. Він не хотів ризикувати з дівчиною, котра працювала охоронцем у Райлі. Жінки-охоронці мали залізні нерви, а крім того, Едді був певен, що саме Анна й застрелила Хейні.

За тридцять хвилин він почув цокання підборів у коридорі й хутко поклав руку на револьвер.

Двері розчахнулися, й до кімнати влетіла Анна. Вона була в блідо-зеленій літній сукні і крисатому солом’яному капелюшку. Едді подумав, що виглядає вона приголомшливо.

Лише на середині кімнати вона його помітила. Жінка хитнулася у бік дверей, а потім стала, раптом збліднувши. Її погляд зупинився на револьвері.

– Привіт, бебі! – озвався Едді. – Заходь же! Тільки дивись, не наклади в штани! Це дружня зустріч, однак давай сюди свою сумочку.

Вона повагалася, але таки кинула сумочку на стіл. Едді засунув її у шухляду, туди ж поклав і свою зброю.

– Сподіваюся, мені не треба відрекомендовуватись? – запитав він.

Жінка вже оговталася від несподіванки. Барви знову повернулись до її обличчя. Вона підійшла до крісла і всілася, закинувши ногу на ногу та продемонструвавши йому коліна перед тим, як прикрити їх.

– Так, я знаю, хто ти, – сказала вона.

Він витяг пачку сигарет, підвівся і запропонував їй. Жінка взяла сигарету, й Едді запалив сірник, а тоді сів на кінчик стола поруч із нею.

– Навіщо ти всунула мені адресу, а потім почала кликати копів, га, бебі? – поцікавився він. – Ти мало не втягнула мене у великі неприємності!

Вона мовчки випустила дим через ніздрі, не промовивши і слова.

– Не дивись на мене так сердито, бебі! Ми могли б із тобою чудово поладнати! – сказав він.

– Справді? – Її очі були холодними. – Де Френкі?

– Звідкіля ж мені знати?

– Ви із Флінном зустрічалися з ним того вечора, коли він зник. Натрапили на нього на заправці поблизу Ла-Сінь. Хлопчина, що там працює, – мій друг; він зателефонував мені і сказав, що ви з Флінном були озброєні. Наступного дня хлопця знайшли мертвим із діркою в голові. То де Френкі?

Едді був вражений такою обізнаністю і тепер бачив, як було розумно з боку Ма подбати, аби хлопця прибрали.

– Поняття не маю, золотко, де він, – озвався Едді. – Гадаю, десь переховується. Тобі це краще знати, ніж мені.

– Чому ти погрожував Френкі пістолетом? – запитала вона, і далі холодно дивлячись на нього.

– Бейлі був дуже нервовим, – пояснив Едді. – Це не я витяг «пушку», а Флінн. У цьому не було нічого такого. У твоїх хлопців була донька Блендіша. І я просто дурень, що не впізнав її. Якби відразу упізнав дівку, то забрав би у Френкі. Але я цього не зробив – і потім дуже кляв себе за це. Френкі наплів мені, що то його нова дівчина, а я це проковтнув, дозволивши йому поїхати геть.

Дві червоні плями проступили на щоках Анни, а очі розгнівано зблиснули.

– Ніколи не повірю, що Френкі міг мене кинути, – сказала вона. – Гадаю, з ним щось трапилося, і ти про це знаєш.

– Отут ти помиляєшся, бебі, – сказав Едді. – Я знаю не більше, ніж ти. Хоча й маю деякі припущення.

– Які саме?

– Забудьмо про це, – сказав він, хитнувши головою. – Навіщо копирсатися у брудній білизні? Я лише чув, що казали хлопці, але вони можуть і помилятися.

– То що кажуть хлопці? – вимогливо запитала Анна.

– Кажуть, що Райлі тебе кинув – запав на ту дівку Блендіш.

Анна скочила на ноги.

– Це брехня! Френкі любить мене! Я в це не повірю!

– Звісно! – озвався Едді. – Можливо, це й так, але де ж тоді Френкі? Чому він з тобою досі не зв’язався? І тепер, коли він ось-ось отримає викуп, чи поділиться він із тобою? Щось не дуже схоже на це, еге ж?

Вона почала міряти кроками кабінет. Едді бачив, що її довіра до Френкі похитнулася.

– Ця дівка Блендіш справжня красуня, – провадив він далі. – Тому цілком може бути, що Френкі запав на неї. Ти могла би цьому завадити, коли була б поруч. Тож я не впевнений, що хлопці помиляються щодо тебе та Райлі. Гадаю, він тебе таки кинув.

Вона раптом зупинилася навпроти Едді.

– Стули пельку! – процідила жінка крізь зуби. – Френкі не міг так зі мною вчинити!

– Але саме так всі і кажуть, – зронив Едді й відійшов до вікна. Він бачив, що сказав уже достатньо. За якийсь час вона підійшла і стала поруч.

– І що мені тепер робити? – запитала жінка. – У мене нема ні цента.

– Я міг би тобі позичити, – сказав Едді. – Ти мені подобаєшся, бебі. Скільки ти хочеш?

– Я не візьму від тебе грошей!

– О’кей, виплутуйся сама. Якщо матимеш труднощі чи якісь неприємності, то Піт знає, як зі мною зв’язатися. Мені вже треба йти. Забудь про Френкі. Ти лише марнуєш час, думаючи, що він дасть про себе знати. Коли він отримає викуп, за ним бігатимуть усі дівчата. Ну, бувай, бебі!

І він вийшов з кабінету. Анна зі слізьми на очах залишилась стояти біля вікна.