Текст книги "Орхідей для міс Блендіш не буде"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

2

Раптом сліпучий спалах прорізав морок. Феннер почув власний стогін і підвів руку, аби затулити від світла очі.

– З тобою все гаразд, – пролунав неначе здалека голос. – Ну ж бо, отямся! Досить валятися, вставай!

Феннер ледь розплющив очі і хитнув головою. Усвідомив, що хтось, нахилившись, стоїть над ним. Пригледівшись, розрізнив обличчя чоловіка, упізнав у ньому Бреннана і сів на підлозі.

– Що все це означає? – поцікавився Бреннан. – З тобою все в порядку, кажу ж тобі! Що це за рейвах?

Феннер обхопив голову руками.

– Який рейвах? – спитав він, і тут же застогнав, бо голова почала боліти просто нестерпно. Чиїсь руки підхопили його і поставили на ноги.

– Не тягніть мене! – закричав він, відкидаючи від себе руку полісмена. – Дідько! Таке враження, наче мене копав у голову кінь!

– Не переживай – тут нема коня! – весело озвався Бреннан. – То що сталося?

Феннер глибоко зітхнув. Тепер йому стало трохи краще. Він обережно провів рукою по волоссю і поморщився, але, не виявивши жодної дірки в голові, змусив себе всміхнутися.

– Когось тут бачили?

– Лише тебе і те, що залишилося від Джонні, – сказав Бреннан. – Хто кинув гранату?

– То Джонні мертвий?

– Ще б пак! Мертвіше не буває!

Феннер обвів очима розтрощену халупу. Йому ставало дедалі краще. Нетвердою ходою він вийшов на сонце і сів на повалене дерево. Витяг пачку сигарет і запалив, поки Бреннан з трьома іншими поліцейськими нетерпляче чекали.

Феннер не квапився, гарячково розмірковуючи. Раптом він клацнув пальцями, а потім вказав на Бреннана.

– Знаєш що? Маємо нагоду розплутати справу про викрадення доньки Блендіша. Ось що слід зробити: нехай твої люди перериють тут усе. Хай шукають свіжовириту могилу. Покваптеся!

– А в чому річ? – поцікавився Бреннан.

– Нещодавно тут декого поховали. Ну, до роботи! Ви ж хочете розплутати цю справу, чи не так?

Бреннан віддав вказівки, і троє поліцейських розійшлися у різних напрямках. Бреннан присів поруч із Феннером.

– А хто тут похований? – поцікавився він. – Ну ж бо, нишпорко, розказуй! Досить уже говорити загадками!

– Голову даю на відсіч, що тут поховані Райлі, Бейлі та старий Сем, – озвався Феннер. – Звісно ж, я можу помилятися, але не думаю.

Бреннан витріщився на нього.

– То хто кинув гранату?

– Знову ж таки, точно не знаю, але думаю, що це банда Ґріссонів.

– За що це вони так?

– Зачекай-но, Бреннане, – озвався Феннер, – не все одразу.

Бреннан щось незадоволено буркнув, запалив і собі сигарету та поглянув на зруйновану хатину.

– Тобі пощастило вийти із цього живим, – зауважив він. – Я вже гадав, що тобі кінець!

– І я так думав, – зронив Феннер.

Раптом із гущавини випурхнула пташка і почала перестрибувати з гілки на гілку в найближчих кущах. Феннер без усілякого інтересу спостерігав за нею. Він був мокрий як хлющ, і в роті у нього пересохло. Феннер думав про ті тридцять тисяч, які пообіцяв йому Блендіш у разі розкриття справи.

Несподіваний вигук змусив обох чоловіків озирнутися.

– Здається, вони таки щось знайшли, – сказав Феннер, важко спинаючись на задерев’янілі ноги.

Вони пішли на звук, продираючись крізь густі зарості. Разом із двома поліцейськими вони вийшли на невеличку галявину, де третій полісмен показав їм на землю. Нещодавно тут копали ґрунт, хоча й старанно це приховали за пожухлим листям та сухим гіллям.

– Ось тут ми й почнемо рити, – сказав Феннер, присідаючи у тіні.

Бреннан віддав відповідні розпорядження, і двоє поліцейських поквапно стали їх виконувати: відшукавши у сараї Джонні дві лопати, вони зняли із себе кітелі і почали копати.

Було дуже гаряче, тож вони неабияк спітніли, поки знайшли те, що шукали. Зненацька вони відкинули лопати. Один із них став на коліна, наткнувшись на яму. Феннер також підійшов. Поліцейський тепер вже рукою відгортав землю. Запах тління, що йшов із ями, змусив Феннера поморщитися. Раптом на світло виринула запорошена голова. Феннер зробив крок назад.

– Тут мрець, капітане! – відрапортував поліцейський, дивлячись на Бреннана.

– Їх там повинно бути троє, – зауважив Феннер. – Ходімо звідси, Бреннане! Мерщій повертаймося у відділок. Справа нагальна.

Бреннан сказав підлеглим, що невдовзі надішле їм вантажівку та лікаря, і рушив із Феннером до машини.

– Це ж було очевидно, коли Ма купила той клуб! – сказав Феннер, всідаючись у своє авто і кивнувши Бреннанові на водійське сидіння. – Нам слід було здогадатися, звідкіля Ґріссон взяла гроші. Вона придбала клуб за викуп Блендіша!

Бреннан забарився з відповіддю, бо саме заводив машину.

– Але як ти в біса здогадався? – нарешті спитав він.

– До цього не так вже й важко додуматися. Ма розпустила плітки, що то Шульберг дав їй гроші. Шульберг зазвичай має справу з «гарячими» грішми. Можливо, саме він і зайнявся відмиванням грошей, отриманих як викуп. Джонні – до того, як його прибрали – ще встиг мені повідати, що банда Іріссонів зустрілася з Райлі у хатині Джонні. Якимось чином Ма Ґріссон стало відомо, що Райлі викрав доньку Блендіша. І вона здогадалася, що єдине місце, куди Райлі може привезти дівчину, – це лігво Джонні. Тож Слім Ґріссон та люди Ма поїхали туди, вбили Райлі й тих двох і забрали дівчину з собою. Блендіш сплатив викуп Ґріссонам, думаючи, що має справу з Райлі. Щойно викуп було сплачено, як Ма Ґріссон відкрила клуб «Парадиз». Яка чудова розв’язка для них! Підозра падає на Райлі – а вони живуть і горя не знають!

– Але де докази? – запитав Бреннан. – Навіть якщо ми вириємо Райлі та двох його приятелів із могили, це аж ніяк не доведе, що їх вбили люди Ґріссон. Тепер, коли Джонні мертвий, у нас нема жодних свідків!

Феннер кивнув.

– Це правда. Нам ще треба буде їх відшукати. Але поки не зациклюймось на цьому. Знаєш, що я думаю?

– І що ти думаєш, супермене? – саркастично озвався Бреннан. Він вів машину путівцем, намагаючись якнайшвидше виїхати на головну дорогу.

– Думаю, що та дівиця Блендіш зараз у клубі «Парадиз», – сказав Феннер. Коли Бреннан спантеличено повернувся до нього, Феннер вигукнув: – Дивися, куди їдеш!

Бреннан різко натис на гальма і звернув на узбіччя.

– До чого ти ведеш?

– Пам’ятаєш, Дойл казав, що нагорі є кімната, яка постійно зачинена. Так от – голову даю на відсіч, що дівчина там!

– Невдовзі ми це з’ясуємо, – пообіцяв Бреннан, знову заводячи машину.

– Ти так гадаєш? – замислено озвався Феннер. – Клуб нагадує неприступну фортецю. Щоби туди вдертися, потрібен час. Поки ми туди дістанемося, дівчину або вб’ють, або кудись вивезуть. Блендіш же хоче отримати її живою. Якщо ми маємо намір видобути її звідти живою, то повинні зробити це дуже делікатно. Мусимо напружити мізки, Бреннане.

– Гаразд, напружмо мізки! – погодився Бреннан. – І куди це нас приведе?

– Не знаю, – чесно сказав Феннер і запалив сигарету. – Дай-но мені час подумати.

Наступні півгодини Бреннан щодуху мчав у місто, а Феннер намагався привести до ладу свою хвору голову та заплутані думки. При в’їзді в маленьке містечко, коли Бреннан нарешті трохи пригальмував, Феннер сказав:

– Нам потрібна Анна Борг. Вона знає, що Райлі зустрічався з Ґріссонами у Джонні. Вона – наш єдиний свідок. Тому не хотілося б, аби її прибрали. Окрім того, що це наш єдиний свідок, вона ще й проводить купу часу у клубі. Можливо, їй відомо про те, що донька Блендіша там. Мабуть, вона й справді не знає, що люди Ґріссон вбили Райлі. Якщо ми розкажемо про це Анні, з’явиться шанс, що вона захоче їм помститися.

Бреннан загальмував коло аптеки.

– Я віддам розпорядження, – сказав він.

Феннер дивився, як той заходить у телефонну будку, тоді поглянув на годинник. Було трохи по шостій – ще три години їзди до Канзас-Сіті.

Чи справді донька Блендіша у клубі? Якщо так, то вона перебуває в руках банди уже три місяці.

Феннер поморщився.

Що було з нею впродовж усього цього часу? Він згадав про Сліма Ґріссона і похитав головою.

Бреннан нарешті вийшов із телефонної будки і всівся в авто.

– Я віддав наказ, щоб Анну Борг привезли у відділок. Кілька хлопців вестимуть спостереження за клубом.

Феннер щось буркнув.

– Поїхали, – озвався він.

Бреннан завів авто і швидко виїхав з міста на трасу.

З

Десь після п’ятої Рокко полишив свою квартирку і швидко попрямував головною вулицею. Після того, як Мейсі пішла, він ще з годинку провалявся у широчезному ліжку.

Розповідь Мейсі про загадкову дівчину заінтригувала його, і він вирішив докопатися до суті. Знав, що Слім, Флінн та Воппі не повернуться аж до дев’ятої. О цій порі навряд чи й Едді Шульц буде в клубі. Залишалися лише Ма Ґріссон і Док. Він гадав, що цілком зможе впоратися з Доком, але мусить бути дуже обережним. Ма він боявся, але якщо пощастить, то, може, йому вдасться уникнути зустрічі з нею.

Була субота, і склад поруч із клубом стояв зачинений. Мейсі повідала йому, що вхід у клуб є також через склад. Саме цей вхід він і мав намір відшукати.

Поруч зі складом був старенький готель. Рокко знав його власника, товстого грека на ім’я Нік Паполос. Підморгнувши, він повідав Нікові, що хоче помилуватися краєвидом із даху готелю. Нік витріщився на нього і знизав жирними плечима.

– Тільки не втягни мене в якісь неприємності, – сказав грек.

Рокко поплескав його по руці.

– Ти ж мене знаєш, Ніку. Жодних неприємностей!

Рокко піднявся ліфтом на останній поверх, відчинив слухове віконечко і виліз на плаский дах. Звідтіля вже легко було дістатися складу. Після двадцяти хвилин ретельних пошуків він знайшов потаємні двері, що вели в клуб. Уже за кілька секунд йому вдалося підважити замок і відчинити двері. Рокко зайшов у темний прохід, тримаючи в руці пістолет. Його серце сильно калатало. У кінці коридору були ще одні зачинені двері, котрі він відчинив без особливих зусиль, опинившись у просторій, гарно умебльованій кімнаті з великим телевізором. З другого боку кімнати були ще одні двері. Рокко доволі довго постояв біля них, не наважуючись увійти. Потім тихо підійшов і прислухався. Нічого не почувши, він відчинив двері й заглянув у пишно оздоблену спальню.

Міс Блендіш сиділа на краєчку ліжка, втупившись у стелю. На ній була біла бавовняна сукня, яку купив Слім. Між її худими пальчиками диміла сигарета.

Рокко витріщився на неї. Він ніколи не бачив такої краси. У її обличчі було щось знайоме – він був певен, що вже бачив її раніше.

Він безшумно пройшов у кімнату.

Міс Блендіш навіть не глянула на нього, але сигарета випала з її рук на килим. Дівчина мовчки загасила її ногою.

– Привіт! – м’яко сказав Рокко. – Що ти тут робиш?

Великі задурманені очі витріщилися на нього.

– Будь ласка, йдіть звідси, – мовила вона.

Її звужені зіниці багато про що повідали Рокко.

– Як тебе звати, мала? – запитав він.

– Звати? – вона нахмурилася. – Не знаю. Будь ласка, йдіть звідси. Йому не сподобається, що ви тут.

Де він міг бачити цю дівчину, питав себе Рокко. Він глянув на її золотаво-руде волосся, і раптом його кинуло в жар. Таж він не раз бачив у газетах фото цієї дівчини! Бо ця рудоволоса, що безживно сиділа зараз на краєчку ліжка, була донькою самого Джона Блендіша! Як вдалося банді Ґріссонів заволодіти нею? Рокко був такий схвильований, що заледве міг дихати. Яка нагода помститися! А ще ж за дівчину обіцяно винагороду в п’ятнадцять тисяч!

– Тебе ж звати Блендіш, чи не так? – сказав він, намагаючись втамувати дрож у своєму голосі. – І тебе викрали майже чотири місяці тому! Хіба ти не пам’ятаєш?

Дівчина втупилась у нього.

– Блендіш? – повторила вона. – Але це не моє прізвище!

– Так, твоє, – сказав Рокко. – Невдовзі ти це згадаєш. Ходімо, мала, підемо на невеличку прогулянку!

– Я не знаю, хто ви. Будь ласка, йдіть звідси!

Рокко узяв її за руку, але вона здригнулася, й обличчя її спотворив страх.

– Не торкайтеся мене!

Її пронизливий крик змусив Рокко занервувати. Будь-якої миті Док Вільямс або Ма Ґріссон могли ввійти сюди. Але він був рішуче налаштований відвести дівчину до себе. Хотів було «вирубити» її й винести на руках, однак знав, що серед дня це було неможливо зробити.

– Ходімо ж, – сказав він рішуче. – Слім чекає на тебе. Він звелів мені привести тебе до нього.

Це була вдала думка. Міс Блендіш негайно зіп’ялася на ноги. Вона дозволила відвести себе у вітальню, а тоді провести довгим коридором на склад. Рухалася вона як зомбі.

Лише коли вони, пройшовши склад, спустилися в провулок, що оперізував клуб і склад, та нарешті сіли в таксі, Рокко зміг розслабитися. Він назвав таксистові, котрий зацікавлено приглядався до міс Блендіш, свою адресу.

Поки все це відбувалося, Ма говорила по телефону із Флінном.

– Усе в порядку, – казав той. – Ми повертаємося. Жодних ускладнень.

– Обох? – перепитала Ма.

– Так.

– Чудово, чудово! А тепер покваптеся, – і Ма повісила слухавку.

Двері кабінету відчинилися, й увійшов Едді Шульц. На щелепі у нього виднівся промовистий багряний синець.

Ма глипнула на нього.

– Вічно ти зі своїми бісовими жінками! – гаркнула вона. – Ця твоя шльондра ледь не зіпсувала нам усе!

Едді присів, запалив сигарету і помацав щелепу.

– Анна в цьому не винна. Що сталося?

– Я вже все залагодила. Щойно телефонував Флінн. Вони прибрали і Джонні, і того негідника Феннера.

– Це не провина Анни, – повторив Едді. – Усе, що вона сказала тому хлопцеві...

– Я не хочу її більше бачити в клубі, – озвалася Ма. – Не хочу мати тут нікого, хто забагато балакає.

Едді спробував щось сказати, але, побачивши недобрий блиск в очах Ма, замовк. Згадав, як Анна розпитувала, що то за дівчина в кімнаті Сліма. Якщо він розповість Анні, що Ма не хоче її більше бачити, то Анна добряче розлютиться. Можливо, навіть почне плескати язиком про дівчину. Едді добре знав, що якщо скаже про це Ма, та негайно накаже Фліннові прибрати Анну.

– Що таке? – поцікавилася Ма, витріщившись на нього, бо обличчя Едді виражало якесь занепокоєння.

– Послухай-но, Ма! – почав він. – Поки що нам вдається виходити сухими з води. Ми маємо цей свій клуб, маємо купу грошей і ведеться нам непогано. Але як довго це триватиме? Згоден, Анна таки бовкнула зайве, і земля справді захиталася у нас під ногами. Ми змушені були позбавитися Джонні та того газетяра, і знову в безпеці, але чи надовго, Ма?

Ма неспокійно порухалася. Вона знала, до чого хилить Едді.

Почувся стук у двері, й увійшов Док Вільямс. Його обличчя було розпашіле – Ма помітила, що він знову пив.

– Що сталося? – запитав Док, сідаючи поруч із Ма.

– Усе вже залагоджено, – озвалася Ма. – Тобі нема про що турбуватися.

– Лише до наступного разу, – зронив Едді. – Коли ти нарешті зрозумієш, Ма? Поки дівчина тут – ми сидимо на пороховій бочці.

– То ти ще вчитимеш мене? – гаркнула Ма, вилупившись на нього.

– Саме це я й намагаюся робити, – сказав Едді. – Нам взагалі не було б про що турбуватися, якби не ця Блендіш. Чому ми змушені були прибрати Джонні? Тому що боялися, що він бовкне зайве і сюди ввірвуться копи та знайдуть дівчину. А якби її тут не було, то ми би легко впустили сюди копів – ще й посміялися би з них!

Док вийняв носовичок і витер спітніле обличчя.

– Він має рацію, Ма, – втрутився Док. – Поки дівчина тут, ми в небезпеці.

Ма важко звелася на ноги і почала міряти кроками кімнату. Едді з Доком спостерігали за нею.

– Хіба в неї не може статися серцевого нападу? – звернувся Едді до Дока. – Слім і не знатиме, що ти щось із нею робив.

Він зачепив за живе – знав, що і Ма, і Док бояться Сліма.

Ма різко зупинилася, втупившись у Дока.

– Я би міг їй щось таке дати, – озвався Док і запитально глянув на Ма. – Не дуже хотів би це робити, однак ми просто не можемо більше тримати її тут.

Ма завагалася.

– А якщо Слім дізнається?

– Він нічого не зможе довести, – сказав Док. – Вона помре уві сні. Він... він просто знайде її в ліжку мертвою.

Ма поглянула на настільний годинник.

– Він повернеться за кілька годин, – Ма стояла, вагаючись і переводячи погляд із Едді на Дока.

– Ми мусимо це зробити, Ма, – повторив Едді.

Ма всілася в крісло. Її великі руки стиснулися в кулаки.

– Так, ми мусимо це зробити.

Вона поглянула на Дока.

– Зроби це, Доку. А покінчиш з цим, то забирайся з клубу. Нехай він сам знайде її. Я скажу йому, що навіть не заходила до неї. Ти також іди, Едді.

Едді глибоко зітхнув. Тепер нарешті все налагодиться. Якщо донька Блендіша помре, Анна зможе повернутися в клуб.

Док, спітнілий і наляканий, ще трохи вагався.

– То йди вже, – сказала йому Ма. – Чим швидше ти це зробиш, тим краще. Не сиди тут як старий пень. Це колись мало статися. Йди!

Док повільно звівся на ноги і вийшов з кімнати.

– Ти також забирайся, – звеліла Ма Едді. – Не показуйся аж до десятої. Піди в кіно чи ще кудись, але щоб у клубі тебе не було.

– О’кей, Ма, – погодився Едді і попростував до дверей, біля яких зупинився. – Коли її не стане, Анна зможе й далі тут працювати, правда ж, Ма?

– Так, – підтвердила Ма.

Вона повільно підійшла до столу й опустилася в крісло. Едді спостерігав за нею.

– Мені треба буде підшукати для Сліма когось іншого, – озвалася Ма. – У нього нарешті прокинувся інтерес до дівчат.

– Це буде не так вже й легко, – скривившись, сказав Едді.

Обличчя Ма перекосила цинічна посмішка.

– Нічого, когось знайду, – зронила вона. – Усе можна зробити, коли у тебе стільки грошей.

Вийшовши, Едді побачив, як Док Вільямс піднімається нагору. Він радів, що ця робота випала не йому. Едді стало шкода тієї дівчини Блендіш: їй було у них непереливки. Він перетнув двір, направляючись до своєї машини й розмірковуючи про те, що у будь-якому випадку смерть для неї – найкращий вихід.

Едді вирішив сходити в кіно. Подивиться фільм, а потім заїде за Анною, і вони повечеряють разом.

Коли він від’їхав, двоє детективів, виконуючи інструкції Бреннана, непомітно стали по обидва боки від входу у клуб.

4

Слім стояв біля підніжжя сходів, дивлячись на Ма. Воппі та Флінн стовбичили позаду нього. Такого виразу, який зараз був на обличчі Ма, Флінн ще не бачив. Він ніколи не думав про те, що Ма може бути стара. І зараз для нього це стало справжнім шоком – він глянув на неї і зрозумів, якою ж вона є насправді.

Слім уже збагнув, що щось сталося. Він також ніколи не бачив такого розгубленого виразу на обличчі Ма, в якому читалась поразка.

– Що сталося? – спитав Слім. – Чому в тебе такий вираз?

Ма не озвалася. Її могутня рука лежала на поручні сходів, стискуючи його так, що аж побіліли кісточки пальців.

– То кажи вже щось! – пронизливо скрикнув він. – Що сталося?

Ма подумала, що якщо вона скаже, то він її вб’є. Якби ж хоч Едді був тут – він був єдиний, хто міг впоратися зі Слімом. Флінн нічого не зробить. Він стоятиме збоку і дивитиметься, як її вбиватимуть.

Вона опанувала себе настільки, щоб сказати холодним безбарвним голосом:

– Дівчина зникла.

Слім заціпенів. Він подався вперед, аби заглянути в очі Ма, і вищирив свої жовті зуби.

– Ти брешеш, – сказав він. – Ви щось зробили з нею, чи не так?

– Вона зникла, – повторила Ма. – Я заходила в її кімнату кілька годин тому. Її там не було.

Слім почав підійматися сходами. Коли врешті наблизився до Ма, та пильно глянула на нього.

– Ти, стара корово! – гаркнув він. – Намагаєшся мене залякати, але це не так легко зробити. Якщо це твоя робота, я тебе вб’ю. Я тобі це казав, хіба ні? Кожний, хто її торкнеться, матиме справу зі мною!

– Вона зникла, – і далі торочила Ма.

Слім пройшов мимо неї і попростував коридором. Штовхнув двері й увійшов у вітальню. Роззирнувшись довкола, він попрямував у спальню.

Ма чекала. Її враз обвисле обличчя лисніло від поту. Вона чула, як Слім ходить з кімнати в кімнату.

– Як вона звідти вибралася, Ма? – спитав Флінн.

Ма поглянула на нього згори вниз і зауважила на його обличчі смертельний страх.

– Не знаю. Я зайшла туди, а її там не було.

– А де Док? – тремтячим голосом запитав Воппі.

– Пішов, – озвалася Ма. – Тобі також краще піти. Нам кінець. Копи, певно, вже знайшли її.

– Якби вона була у копів, вони вже давно би були тут, – підмітив Флінн. Він почав підніматися сходами, зауваживши, що Слім вийшов у коридор, тримаючи у руках ніж. Жовті очі Сліма палали. Флінн зупинився на півдорозі, втупившись у Сліма, який мовчки й повільно наближався до нього.

– Ви ж її вбили, чи не так? – промовив Слім. – Ви завжди хотіли її спекатися. Тож ви таки її вбили. Тепер моя черга.

– Я її і пальцем не чіпала, – сказала Ма, нерухома, мов статуя. – Хтось викрав її звідси. Сама вона не могла втекти. Гаразд, Сліме, іди сюди і вбий мене, якщо так цього хочеш. Тоді в тебе не буде ані дівчини, ані мене. Можливо, тобі справді буде краще без нас обох.

Вона підмітила сумнів у палаючих очах Сліма.

– Ну ж бо! – провадила вона далі. – Подивишся, куди це тебе приведе. Поглянеш, як воно – давати собі раду самому. Ти завжди хотів бути крутим перцем, еге ж, Сліме? Але будь обережним – ти нікому не зможеш довіряти. Тобі постійно доведеться ховатися. Тож шукай собі сховок, – і вона уважно поглянула на нього. – То де ти укриєшся, Сліме?

Блискуче лезо ножика, направлене на неї, хитнулося. Слім завагався. На його обличчі з’явився розгублений вираз, і він почав переводити погляд із Ма на Флінна.

– То що робитимемо, Ма? – запитав він. – Нам треба її знайти.

Ма полегшено зітхнула. Небезпека минула. Але і тепер вона все ще не наважувалася порухатись.

Раптовий шум біля входу змусив їх усіх обернутися. Флінн схопився за пістолет.

Сходами до них біг Док Вільямс. Обличчя його було розпашіле й спітніле. Док побачив Сліма з ножиком у руці поруч із Ма. Вмить примітив Ма, непорушну, мов статую; землисте обличчя Воппі, що притулився до стіни, та Флінна, який тримав руку на спусковому гачку.

Непевними кроками Док наблизився до сходів.

– Її викрав Рокко! – сказав він. – Ти чуєш, Ма? Той чортів пігмей-італієць схопив її!

Слім злетів сходами, мало не збивши Флінна з ніг, схопив Дока за комір і почав трясти.

– Де він? – гаркнув Слім. – Звідки ти знаєш, що вона в нього?

Ма важко спустилася сходами, схопила Слімове зап’ястя і відвела його руку вбік.

– Облиш! – і, звертаючись до Дока, додала: – Розповідай усе. Ти впевнений, що це Рокко?

Док витер спітніле обличчя.

– Спершу дайте мені випити, – сказав він і попрямував до одного з диванів.

Ма дала знак Воппі, і той миттю побіг до бару.

– Коли я тебе полишив, Ма, – сказав Док, – то мав намір розслабитися. Почувався паршиво і хотів випити. Тож пішов у бар на розі...

Тут до нього підійшов Воппі і тицьнув у руку склянку зі щедро налитим віскі. Док жадібно випив і поставив склянку на підлогу.

– Та кажи вже!

– Я почав балакати з барменом, – провадив далі Док, – і той спитав мене, хто та рудоволоса, що сідала в таксі разом із Рокко. А я ж сидів як дурень і пив майже годину до того, як усе це випливло! Тоді я відразу прибіг сюди, Ма. Усе сходиться, чи не так, – Рокко і та рудоволоса. Ось як він вирішив нам помститися.

Слім попрямував до виходу.

– Зачекай-но! – гукнула Ма. – Не йди такий заведений.

Слім навіть не повернув голови. Він збіг сходами, відчинив двері і вийшов на сутінкове подвір’я.

– Піди за ним, – звеліла Ма Фліннові. – Іти також, Воппі!

– Пішов він під три чорти! – озвався Флінн. – Я виходжу з гри. З мене досить. Дай мені мою частку, Ма. Я йду геть.

– Ні, ти не підеш, – заперечила Ма. – Тобі нікуди йти, ти, йолопе! І грошей від мене не отримаєш. Краще вже йди за Слімом – і ти, Воппі, також!

Флінн завагався, але потім, лаючись про себе, кивнув Воппі і почав спускатися сходами.

Коли Воппі вийшов за ним у темряву, Ма поклала руку Докові на плече.

– А я вже гадала, що востаннє бачу тебе, Доку. То що плануєш робити?

Док уже був добряче захмелілий.

– А що мені лишається? Я таки мав намір утекти, Ма, але раптом зрозумів, що тікати мені справді нікуди. Слім поверне її, і все буде по-старому.

– Він її ще не знайшов, – проказала Ма. – Будь зі мною, Доку. Я знайду вихід. Тримайся мене!