Текст книги "Орхідей для міс Блендіш не буде"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

8

Флінн поглянув на годинник.

– Ще п’ять хвилин, – сказав він Воппі, котрий вертів у руках «томміґан»[3]3
  Пістолет-кулемет Томпсона.


[Закрыть]. – Святий Боже! Який же я буду радий, коли все це нарешті скінчиться!

– Так, – погодився Воппі. – А Ма каже, що це легка справа, – і вона завжди знає, що каже.

– То чому ж ти в біса так спітнів? – поцікавився Флінн.

Вони сиділи у «б’юіку» на узбіччі під прихистком кущів. Дорога попереду чітко проглядалася.

– Ти також щось не дуже спокійний, – зронив Воппі, витягаючи брудний носовичок і витираючи ним обличчя. – Котра година?

– Замовкни! – рявкнув Флінн. Краще би з ним поїхав Едді – Воппі діяв йому на нерви. З Едді якось спокійніше, а Воппі легко збуджувався, і коли що – відразу в кущі.

– Хтось їде, – сказав Воппі.

З-за вигину дороги заблимали вогні машини.

– То вони, – озвався Флінн. Він виліз із «б’юіка» і дістав з кишені потужний ліхтарик.

Авто швидко наближалося. Коли воно було вже десь у трьохстах ярдах від них, Флінн блимнув ліхтарем.

Воппі спостерігав за тим, що відбувається, тримаючи руки на кулеметі, і серце в нього шалено калатало. «А що, як в автівці повно фебеерівців? – подумав він. – Ті хлопці не залишать і шансу: промчать повз, поливаючи все навкруги свинцем».

Авто сповільнило рух. Флінн побачив, що у машині лише шофер. Блендіш точно виконав їхні вказівки, зрадів Флінн.

Авто зі свистом пролетіло повз нього. З вікна випав важкий предмет і гепнувся на дорогу. Машина промчала і зникла у темряві.

Флінн полегшено зітхнув, побіг до білої валізи і підхопив її.

Воппі відклав автомат і завів «б’юік». Флінн заскочив у машину та поставив валізу у себе в ногах.

– Рушай! – озвався він.

Воппі натиснув на газ, й авто рвонуло вперед. Флінн повернувся і пильно вгледівся у заднє вікно. Вони промчали три-чотири милі, але ніхто їх не переслідував.

– Усе гаразд, – сказав Флінн. – Їдьмо додому.

Коли вони зайшли у вітальню, Ма, Слім, Едді та Док уже вичікувально там сиділи. Флінн поставив валізу на стіл.

– Усе пройшло як по маслу, Ма. Так, як ти й казала. Ма повільно звелася на ноги і, підійшовши до столу, відчинила обидва замки валізи. Решта з’юрмилися навколо неї, навіть Слім виглядав схвильованим.

Ма підняла кришку, й усі витріщилися на пачки банкнот. Вони ще ніколи не бачили стільки грошей.

– Хіба ж це не чудово? – спитав Едді. – О Господи! Слім схилився над грошима з відкритим ротом, важко дихаючи.

– Ну от, тепер все добре! – сказала Ма, намагаючись бути спокійною. – Мільйон доларів! Нарешті!

– Поділімо ж їх, Ма, – запропонував Едді. – Мені кортить витратити свою частку! Ну ж бо! Як ділитимемо?

– Справді, – устряв і собі Воппі, такий збуджений, що навіть не намагався цього приховати. – Скільки я отримаю, Ма?

Ма закрила кришку валізи, тоді обвела поглядом усіх по черзі, повільно підійшла до свого крісла і важко в нього опустилася.

Чоловіки спантеличено спостерігали за нею.

– Ну, що тебе непокоїть? – нетерпляче спитав Едді. – Ділімо ж гроші!

– Кожна банкнота у цій валізі має свій номер, – озвалася Ма. – Присягаюся, що фебеерівці переписали їх усі. Це до біса гарячі гроші й довго обпікатимуть нам руки!

– Про що ти говориш? – вражено спитав Едді. – То що, ми не зможемо їх пустити у діло?

– Звісно ж, що зможемо – коли хочемо напрямки потрапити до газової камери, – зронила Ма. – Кажу ж вам, це самогубство – почати витрачати їх зараз.

– Тоді навіщо ми їх отримували? – гаркнув Флінн.

– Ну ж бо, хлопці, розслабтеся! – сказала Ма. – Про це я сама подбаю: збуду ці гроші Шульбергу. Він триматиме їх роками, натомість ми отримаємо лише півмільйона – та все ж півмільйона, яким можна скористатися, краще, ніж мільйон, якого не можна витратити.

Слім раптом сплюнув у камін.

– Пусті балачки! – сказав він відразливо. – Це все, що ти можеш робити – одні балачки! – Слім влігся на диван і почав гортати комікси.

– Не так уже це й небезпечно, Ма! – сказав Едді. – Я хочу отримати свої двісті тисяч!

Ма розсміялася.

– Гадаю, цього можна було від тебе чекати!

– А як же тоді ми ділитимемо гроші? – стурбовано спитав Воппі.

– Кожен із вас отримає по триста доларів, – сказала Ма. – Й ані центом більше.

– Ти жартуєш? Три сотні! – сказав Едді, й обличчя його побагровіло. – Що це означає?

– Цього вам вистачить на поточні витрати, – пояснила Ма. – Кожному з вас належить по сто тисяч, але ви їх не отримаєте. Я знаю, вас, хлопці. Щойно вам у руки потраплять такі гроші, як ви відразу ж почнете їх тринькати, і вже за тиждень «федерали» вийдуть на нас. А ви ж не зможете втриматися, аби не тринькати грошей направо і наліво. Так проколювалась більшість банд: усі відразу ж починають розкидатися грішми, а ФБР лише цього й чекає.

Ма тицьнула пальцем в Едді.

– То яку історію ти сплетеш «федералам», коли спитають, звідкіля у тебе стільки грошей? Ну ж бо, розкажи й нам!

Едді почав було щось говорити, але потім осікся. Він швидко розкумекав, що Ма каже правду.

– Маєш рацію, Ма. Це справді проблема, чи не так? А я гадав, що стану багатим!

– А тепер я розкажу вам, що буде з грошима, – провадила далі Ма. – Ми вкладемо їх у бізнес. Я вже давно хотіла розпочати власну справу. І ви, хлопці, мені у цьому допомагатимете. Хочу купити клуб «Парадиз», його якраз виставлено на продаж. Зробимо там ремонт, візьмемо собі дівчаток, хороший оркестр – і зароблятимемо гроші. Маючи півмільйона баксів, зможемо перетворити те лігво на першокласний заклад. Мені набридло заправляти жалюгідною бандою – виходимо на велику арену й віднині стаємо бізнесменами. То як вам таке?

Четверо чоловіків, розслабившись, сиділи, лише Слім не слухав, продовжуючи читати комікси.

Док мовив першим:

– А ти справді тямовита, Ма. Я – за!

– Я також, – сказав Едді. – Чудова ідея!

– І мені таке підходить, – підтвердив Флінн.

– А в клубі буде ресторан, Ма? – з надією перепитав Воппі. – Чи міг би я там готувати?

Ма вишкірилася.

– Ти зможеш зайнятися кухнею, Воппі. Кожен із нас отримуватиме п’яту частину прибутків від клубу. У вас будуть гроші і буде стимул заробляти більше.

– Зачекай-но, – озвався Едді, – але якщо, скажімо, «федерали» захочуть дізнатися, за які гроші ти купила цей клуб, – що тоді?

– Я вже це передбачила. Шульберг скаже, що позичив мені гроші. Це – частина нашої угоди.

– Ти, без сумніву, продумала все, – зауважив Едді. – То коли починаємо, Ма?

– Просто зараз, – відповіла Ма. – Чим швидше, тим краще. Я куплю клуб уже завтра.

І тут озвався Флінн:

– Але ж нам ще треба позбавитися дівчини. Ти вже говорила про неї з Доком? І де ми її поховаємо?

Від невимушеної атмосфери не залишилось і сліду. Ма напружилася: вона спочатку зблідла, а потім почервоніла. Посмішка завмерла на Докових губах. Вигляд у нього був такий, наче він ось-ось зімліє. Слім відкинув свої комікси і випростався на дивані. Його жовтуваті очі недобре зблиснули.

– Поховаємо її? – спитав він. – Що ви маєте на увазі? Говорила з Доком про що?

Він спустив ноги на підлогу.

– Ні про що! – швидко проказала Ма, метнувши на Флінна вбивчий погляд.

Едді вирішив, що саме час розставити всі крапки над «і».

– А й справді, що буде з дівчиною, Ма? – запитав він, відсуваючись подалі від Сліма, що вже зводився на ноги.

Ма повагалася трохи, а потім зрозуміла, що відступати нікуди. Не дивлячись на Сліма, вона сказала:

– Її треба спекатися – вона забагато знає. Коли вона засне...

– Ма!

Високий, істеричний голос Сліма змусив їх усіх поглянути на нього. Він гнівно дивився на матір, і очі його палали.

– У чому річ? – перепитала стара. Страх наче стиснув їй серце.

– Вона – моя! – повільно й чітко сказав Слім. – Кожен, хто торкнеться її, спочатку матиме справу зі мною. Вона належить мені, і я маю намір її собі залишити.

– Послухай, Сліме, не вези дурниць, – промовила Ма, роблячи над собою велике зусилля – у роті в неї пересохло. – Ми не можемо тримати її – це дуже небезпечно. Вона мусить щезнути.

Слім копнув стілець на своєму шляху, у його руках зблиснув ніж. Воппі з Доком квапливо відскочили від Ма, залишивши її віч-на-віч із сином. Вона ж немов заклякла, поки Слім повільно до неї підступав.

– У такому разі тобі доведеться мати справу зі мною, – зловісно промовив він. – Ти що, хочеш, аби я перерізав тобі горлянку, стара ти корово? Нехай лише хтось із вас торкнеться її – поріжу на шматки!

Едді непомітно вихопив пістолет, але Ма помітила цей рух.

– Облиш! – хрипко сказала Ма, боячись, що Едді застрелить її сина.

Слім глянув на Едді, котрий почав задкувати.

– Ти чуєш мене? – заверещав Слім. – Вона – моя! І я її собі залишу! Ніхто не сміє до неї торкатися!

Він обвів усіх скаженим поглядом і вийшов, грюкнувши дверима.

Запала довга мовчанка. Ма була дуже бліда. Вона повільно підійшла до крісла і важко опустилася в нього; якось водномить жінка дуже постаріла.

Едді з Флінном обмінялися значущими поглядами. Едді знизав плечима і попрямував до дверей. Флінн пішов услід за ним.

Воппі, страшенно спітнілий, сів на диван, роблячи вигляд, що читає комікси. Док налив собі нерозбавленого віскі. Тиша у кімнаті ставала нестерпною.

Слім стояв біля сходів, прислухаючись. На його губах зміїлася крива посмішка: нарешті він продемонстрував свою силу, нарешті залякав їх усіх. Віднині він займе почесне місце у банді, яке йому по праву й належить. Ма буде тепер другою. Він поглянув на двері міс Блендіш. Час припиняти оці нічні посиденьки коло неї.

Тепер він мусить показати і їй, і матері, хто тут насправді хазяїн. Слім пішов коридором. Відімкнувши двері, поклав ключ у кишеню, тоді зайшов у кімнату і зачинив за собою двері.

Міс Блендіш спостерігала за тим, як він до неї наближається. Помітила зміни у ньому, його торжество і впевненість у собі, та здогадалася, що все це означає.

Здригнувшись, вона заплющила очі.

Розділ третій

1

На дверях виднівся напис:

ДЕЙВ ФЕННЕР. РОЗСЛІДУВАННЯ.

Напис був нанесений чорною фарбою зовсім недавно.

Двері вели у маленький, але добре вмебльований кабінет зі столом, двома зручними кріслами та добротним перським килимом на підлозі. Полички вздовж стін були заставлені різноманітною літературою з права, придбаною недавно, якою, однак, ще ніколи не користувалися.

Сам Девід Феннер сидів розвалившись у кріслі й поклавши ноги на стіл, витріщаючись на стелю. Він мав вигляд чоловіка, у якого море часу, але геть нічого робити.

Феннер був міцний чолов’яга років тридцяти трьох. Темноволосий, із некрасивим, але привабливим обличчям та впертим підборіддям людини, яка звикла усього добиватися в житті.

Двері зліва від столу вели у приймальню. У тій кімнаті була дерев’яна стійка, що розділяла приміщення навпіл. Одна частина призначалась для клієнтів, інша була цариною Поли Доулен – привабливої дівчини з чорним, кольору воронового крила, волоссям, манливими блакитними очима та фігурою, на яку Феннер робив єдину ставку у їхньому новоствореному бізнесі.

Пола сиділа перед мовчазною друкарською машинкою, перегортаючи мертвотно-бліді сторінки журналу з грайливою назвою «Любов». Час від часу вона позіхала й постійно кидала погляд на настінний годинник. Стрілки показували третю двадцять по обіді.

Зненацька біля неї задзеленькав телефон, він чого Пола здригнулася. Вона відклала убік журнал і пішла до шефа.

– Чи не знайдеться у тебе сигаретки, золотко? – спитав Феннер, потягнувшись так, що крісло під ним аж заскрипіло. – Мої закінчились.

– У мене залишилося тільки три, – озвалася Пола. – Можу дати тобі дві.

Вона пішла до приймальні й повернулася з двома сигаретами, які поклала перед ним на стіл.

– Як великодушно з твого боку, – сказав Феннер, запалюючи. – Дякую!

І він із насолодою вдихнув дим, оглянувши Полу з голови до ніг.

– Сьогодні вигини твого тіла особливо привабливі.

– Справді? – гірко озвалася Пола. – Але поки що це не надто стало мені в пригоді.

– То як там справи? – спитав Феннер, аби змінити тему. – Є якась робота?

– Не більше, ніж у тебе, – озвалася Пола, примощуючись на краєчку стола.

– Саме тому ти, певно, так і змучилася, – всміхнувся Феннер. – Та нічого: може, щось ще підвернеться.

– Ти кажеш це щодня впродовж останнього місяця, – зауважила Пола. Вигляд у неї був стурбований. – Ми не можемо так більше продовжувати, Дейве. Телефонували з меблевого. Якщо до завтра ми не заплатимо третього внеску за меблі, то їх у нас просто заберуть.

Феннер уважно оглянув кімнату.

– Та що ти кажеш! Невже хтось при здоровому глузді захоче забрати цей мотлох?

– Ти, певно, не розчув, що я сказала, – зловісно повторила Пола. – Уже завтра вони заберуть свої меблі, якщо не отримають третього внеску. На чому я тоді сидітиму?

Феннер здивувався.

– Невже вони справді мають намір забрати оце?

– Дейве Феннер, ти не можеш побути серйозним хоча б хвилину? Якщо до завтрашнього ранку ми не знайдемо двох сотень доларів, нам доведеться зачинитися.

Феннер зітхнув.

– Гроші! То скільки у нас залишилось?

– Десять доларів і п’ятнадцять центів.

– Так багато? – він невизначено махнув рукою. – То ми ще багатії! Он через дорогу живе хлопець, в якого, крім кредитів, взагалі нічого немає!

– Ну, а нам що до того? – суворо запитала Пола.

– Принаймні ми нічого не винні банкам.

– Це не твоя заслуга: ти ж з усіх сил намагався узяти в них кредит. Хіба не так?

– Боюся, що так, – скорботно хитнув головою Феннер. – Гадаю, що ті птахи не дуже мені довіряють.

– Невже? Вони просто не хочуть ставити тебе у ніякове становище, – саркастично озвалася Пола і поправила кучерик. – Я починаю думати, що ти зробив помилку, відкривши цю контору. Ти ж заробляв непогані гроші у «Триб’юн». Я ніколи й не думала, що ця твоя ідея з детективним бюро спрацює.

Феннер обурено глянув на неї.

– Гарненькі ж речі ти говориш! То саме тому ти полишила свою роботу і пішла працювати до мене? А я попереджав тебе, що на початках нам може бути сутужно, але ж тебе ніщо не могло зупинити.

Пола всміхнулася йому.

– Можливо, це через те, що я тебе кохаю, – м’яко зауважила вона.

Феннер аж застогнав.

– Заради бога, не розпочинаймо усе це знову! У мене і так турбот по саме горло. Хоч не глузуй з мене, добре? Дівчина з твоєю зовнішністю могла би підчепити собі мільйонера. Навіщо марнувати свій час та здібності на такого невдаху, як я? Скажу тобі навіть більше: я завжди залишатимусь безталанним. Це вже традиція у нашій сім’ї: мій дідусь був банкрутом, батько – злидарем, дядько був скнарою і збожеволів тому, що не зміг знайти достатньо грошей, аби над ними чахнути.

– То коли ми одружимось, Дейве?

– Нагадай мені якось спитати про це у моєї дошки «Віджа»[4]4
  Дошка «Віджа», або «дошка, що говорить» – планшетка для спіритичних сеансів із нанесеними на неї буквами алфавіту, цифрами від 1 до 10 і словами «так» та «ні».


[Закрыть], – поквапно сказав Феннер. – Чому б тобі не піти додому? Від неробства у тебе виникають якісь нездорові думки. Візьми собі півдня та сходи до перукарні абощо...

Пола безпомічно знизала плечима.

– Чому б тобі не поговорити із Рискіндом? Він знову взяв би тебе на роботу, якби ти гарненько попросив його про це. Ти ж був у нього найкращим репортером кримінальної хроніки. Йому тебе, певно, не вистачає. Чому б тобі справді не переговорити з ним?

Феннер хитнув головою.

– Річ у тім, що він навіть балакати зі мною не стане. Перед тим, як піти, я обізвав його брехливим, безсердечним, безмозким кретином. Здається, я також сказав йому, що якщо він коли-небудь надумає запросити мене на весілля своїх батьків, то я не піду. Тож боюся, що я йому більше не до вподоби.

У приймальні задзеленчав дзвінок, сповіщаючи про прихід відвідувача.

– Як ти гадаєш, хто б це міг бути? – спитав, спохмурнівши, Феннер.

– Ймовірно, із телефонної компанії – вимкнути нам телефон, – озвалася Пола. – Ти ж пам’ятаєш, що ми не оплатили рахунку?

– Навіщо нам той телефон узагалі? – поцікавився Феннер. – Хіба ж ми хоч із кимось у цьому місті говоримо?

Пола вийшла у приймальню, зачинивши за собою двері. За кілька хвилин вона повернулася, обличчя її палало від збудження.

– Поглянь-но лише, хто це! – сказала вона і поклала візитку на стіл.

Феннер прочитав ім’я, відкинувся в кріслі і витріщився на Полу:

– Джон Блендіш! Особисто?

– Так. І хоче тебе бачити!

– А ти впевнена, що то він, а не хтось від нього?

– Упевнена.

– То чого ж ми тоді чекаємо: клич його, мала! Запроси сюди негайно!

Пола підійшла до дверей і відчинила їх.

– Містер Феннер уже звільнився, містере Блендіш. Прошу заходити!

Пола відступила вбік, і до кабінету увійшов Джон Блендіш. Пола вийшла, залишивши чоловіків самих.

Феннер звівся на ноги. Він був здивований, бо уявляв Блендіша соліднішим. Лише трохи вищий за середній зріст, мільйонер видавався маленьким порівняно із жилавим Феннером. Очі Блендіша випромінювали силу волі й твердий характер. Це були суворі, проникливі та насторожені очі людини, яка сама пробилася нагору – не знаючи жалю, але й не очікуючи співчуття.

Коли вони потиснули один одному руки, Блендіш окинув Феннера швидким оцінюючим поглядом.

– У мене є для вас пропозиція, Феннере, – почав Блендіш. – Гадаю, ви саме та людина, яка мені потрібна. Чув, що ви маєте зв’язки зі злочинним світом. Мабуть, єдиний шлях змусити викрадачів моєї доньки заплатити за все – це найняти когось такого, як ви, хто може діяти без страху і вхожий у їхнє середовище. Що ви на це скажете?

– Гадаю, ви маєте рацію, – сказав Феннер, всідаючись за стіл. – Це звучить чудово, однак вашу доньку було викрадено три місяці тому. Важко буде розшукати сліди.

– Я цілком свідомий цього, – озвався Блендіш. Він витяг портсигар зі свинячої шкіри і вибрав собі сигару.

– Перед тим, як звернутися до вас, я дав можливість людям із ФБР відшукати її. Вони так і не знайшли доньки. Тепер спробую зробити це власними силами. Я говорив із ними та капітаном поліції Бреннаном. Саме Бреннан і запропонував мені звернутися до вас. Він каже, що у вас хороша репутація як репортера, а ще – великі зв’язки у кримінальному світі нашого міста. Він також додав, що якби я вас винайняв, то він усіляко б мені сприяв. Тож я готовий дати вам шанс розшукати тих бандитів – якщо ж, звісно, це вас зацікавить. Я заплачу вам три тисячі доларів просто зараз, а у випадку, якщо ви знайдете тих людей, – отримаєте ще тридцять тисяч. Ось моя пропозиція. То що ви скажете?

Феннер на мить оторопів, але, нарешті опанувавши себе, кивнув на знак згоди.

– Звісно ж, я спробую, містере Блендіш, але нічого не можу обіцяти. ФБР – найпотужніша організація в світі, і якщо вже вони не змогли відшукати викрадачів, то, ймовірно, я також цього не зможу, але спробувати варто.

– Із чого плануєте почати?

– Так сталося, що саме я висвітлював те викрадення у «Триб’юн», – пояснив Феннер. – Це було останнє, чим я займався до того, як пішов із газети. У мене навіть залишилася папка з тими документами. Їх для початку я й вивчу. Мені завжди видавалася дивною одна річ. Я особисто знав і Райлі, і Бейлі. Натикався на них у дешевих барах та нічних клубах, коли вишукував для себе ту чи іншу інформацію. Це були бандити дрібного калібру. У мене не вкладається в голові, як вони могли пройти через усе те викрадення: однак, напевно, таки змогли! Хоча це й абсурдно. Якби ви знали цих розбійників так, як я, то вас би це також спантеличило. Викрадення – не їхній профіль. Найбільше, на що вони здатні, – це вчинити наліт на невеличкий банк. Хай там як, але вони таки викрали вашу доньку. І тоді я питаю себе – не могли ж вони розчинитися у повітрі? І чому гроші, отримані як викуп, так і не з’явилися на ринку? На що живуть викрадачі, якщо не витрачають отриманих грошей? І ще одне: у Райлі була подруга, Анна Борг. Агенти ФБР годинами допитували її, але їм так і не вдалося нічого з неї витягти. Я знаю із достовірних джерел, що Райлі шаленів за нею, однак він просто пішов з її життя – так, наче вона ніколи й не існувала. Тут щось не так.

Феннер помовчав, відтак продовжив:

– Перш за все я зустрінуся з Бреннаном, містере Блендіш. Потім перегляну папку, аби переконатися, чи не проминув я, бува, чого і чи нема там якоїсь зачіпки. За кілька днів зможу сказати вам, чи є якась надія розшукати тих людей.

Тут він запитально глянув на містера Блендіша.

– Однак ви не просите віднайти вашу доньку. Тож ви гадаєте...

Обличчя Блендіша скам’яніло.

– Вона мертва. У мене нема в цьому сумнівів. Це було б нестерпно – думати, що вона досі жива і перебуває у руках бандитів. Ні, ні – вона мертва!

Він витяг із кишені чекову книжку і виписав чек на три тисячі доларів.

– За два дні чекаю від вас якихось новин.

– Домовились.

Феннер провів Блендіша до дверей.

– На гроші не зважайте, – додав Блендіш. – Я вас не обмежуватиму. Проникніть у злочинний світі киньте їм підказку, що за інформацію заплатять великі гроші. Гадаю, це єдиний шлях вийти на тих, хто це зробив.

– Полиште це на мене, – сказав Феннер. – Постараюся вас не розчарувати.

Коли Блендіш пішов, Пола залетіла у кімнату.

– То чого він хотів? – стривожено запитала вона. – Він тебе найняв?!

Феннер показав чек.

– Ми тепер при грошах, люба. Ось, поглянь лишень! Три тисячі доларів! Врятовані за одну секунду! Тепер можеш розслабитися – буде на чому сидіти твоїм апетитним сідничкам!