Текст книги "Орхідей для міс Блендіш не буде"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

– Справді? – презирливо перепитала Ма. – І ти думаєш, що вона тебе захоче? Поглянь-но на свої руки і сорочку. Вони брудні. Чи ти гадаєш, що така модна штучка, як вона, схоче глянути у твій бік?

Слім почав вивчати свої руки, раптом утративши всю колишню самовпевненість.

– Гадаю, я міг би їх помити, – сказав він так, наче це ніколи раніше не спадало йому на думку. – І ще я міг би одягнути чисту сорочку.

– У мене нема часу обговорювати подібні дурниці, – різко сказала Ма. – Мені потрібне кольє.

Слім глянув на неї, схиливши голову набік, а тоді витяг кольє з кишені і тримав у руках так, неначе дражнячи Ма. На його обличчі з’явився хитрий вираз, який не сподобався матері.

– Гарне, правда? – запитав Слім. – Але ти його не отримаєш. Воно буде в мене, бо я ж тебе знаю: щойно його захапаєш, відразу продаси. Ти думаєш лише про гроші. А я маю намір повернути кольє дівчині. Воно – її.

Ма намагалася опанувати свій гнів.

– Віддай мені кольє! – крізь зуби промовила вона, простягаючи руку.

Слім зісковзнув з ліжка і став перед нею. Очі його палали.

– Воно залишиться в мене.

Такого ще не було. На мить Ма так здивувалася, що не знала, як діяти, а тоді вибухнула гнівом і рушила на Сліма, стиснувши дужі кулаки.

– До біса! Віддай мені кольє, а то я вріжу тобі як слід! – заволала вона, і її обличчя вкрилося плямами.

– Тримайся від мене подалі! – у руках Сліма зблиснув ніж. Він подався вперед, дивлячись на матір. – Відійди!

Ма стала, немов укопана. Глянувши на худе, спотворене злобою обличчя та палаючі жовті очі, вона згадала застереження Дока. Холодок проповз її спиною.

– Забери ніж, Сліме, – спокійно сказала вона. – Що це ти надумав?

Слім глянув на неї, зненацька криво посміхнувшись.

– Злякалася, правда ж, Ма? Я бачив, як ти злякалася. Ти – така ж, як усі. Навіть ти мене боїшся.

– Не верзи дурниць, – сказала Ма. – Ти – мій син. Чого б то мені тебе боятися? Ну ж бо, відай мені прикрасу!

– Я скажу, що ми зробимо, – озвався Слім, і лукавий вираз знову з’явився на його обличчі. – Ти хочеш кольє, а я – дівчину. Тож укладемо угоду: ти зробиш так, аби я їй сподобався, – і я віддам тобі діаманти. Як тобі це?

– Бідолашний мій дурнику... – почала було Ма, але змовкла, коли Слім знову сховав кольє у кишеню.

– Ти його не отримаєш, поки дівчина не подобрішає до мене, – сказав він. – Поговори з нею, Ма! Скажи, що я не хочу її образити. Просто хочу потоваришувати з нею. Ті негідники не люблять мене. Ти маєш хоч Дока для розмов, а у мене нікого немає. Тому я й хочу її.

Поки він говорив, Ма розмірковувала. Навіть якщо вона заволодіє кольє, продати його поки що все одно не зможе. Мине чимало місяців, перш ніж вона наважиться його збути. І не так уже й важливо, у кого будуть діаманти. Набагато важливішою була оця непокора і те, що Ма втратила авторитет. Вона знову глянула на ніж у руках сина і пригадала попередження Дока. Це таки правда: Слім ненормальний. І небезпечний. Ма не мала наміру чекати, доки він штрикне її ножиком. Тому краще зробити так, як він хоче. Це все триватиме недовго: коли гроші будуть у них, дівчина зникне, Слім незабаром заспокоїться, забуде її і все знову стане на свої місця. Можливо, це не така вже й погана думка: нехай трохи розважиться з дівчиною. Якщо вона так припала Сліму до душі, то чому б йому цього не дозволити? Док постійно торочить про якісь фрустрації та депресії. А це ідея – дозволити Слімові завести дівчину. Це лише піде йому на користь: нехай про щось мріє, аніж просто лежати у своїй кімнаті.

– Сховай ніж, Сліме! – сказала Ма, відступаючи. – Я справді не бачу причин, чому б тобі не розважитись із дівчиною. Погляну, що зможу для тебе зробити. Тож сховай його: тобі має бути соромно – погрожувати матері ножем!

Слім хихикнув, раптом усвідомивши, що здобув перемогу.

– Нарешті ти кажеш щось розумне, – сказав він, ховаючи ножик. – Влаштуй це для мене, Ма, і я віддам тобі кольє. Але залагодь усе як слід.

– Я поговорю з нею, – мовила Ма і повільно випливла з кімнати.

Слім уперше взяв над нею гору, і Ма це не сподобалося.

«Док має рацію, – подумала вона, важко спускаючись сходами. – Слім небезпечний і може стати геть некерованим. До біса з цим – щось я старію. І скоро вже не зможу впоратися з ними усіма».

2

З’явившись у місті, Едді припаркував свій «б’юік» і пішов купити газету.

Про викрадення міс Блендіш і вбивство Джеррі Мак-Ґована було написано відразу на першій шпальті. Едді швидко пробіг очима поліцейський звіт. Для нього там не було нічого нового. Шеф поліції стверджував, що має важливу зачіпку, але не сказав, яку. Едді здогадався, що це просто блеф.

Він пішов до тютюнової крамнички на розі вулиці. Кивнув товстуну за стійкою і попрямував до завішених дверей, котрі вели у гральну залу.

Там було дуже накурено і повно народу. Усі випивали і грали в карти.

Едді роззирнувся довкола і помітив Воппі, який сидів збоку, – у компанії пляшки віскі.

– Привіт! – сказав Едді, підходячи до нього і сідаючи поруч. – Ну що тут?

Воппі знаком показав барменові, аби той приніс ще одну склянку.

– Багато чого, – озвався Воппі. – Ти бачив газети?

– Нічого особливого, – сказав Едді і, кивнувши барменові, коли той поставив склянку на стіл, наповнив її.

– Зачекай-но на вечірній випуск. Пам’ятаєш того типа, Хейні, котрий збирає плітки для своєї паршивої колонки? Він усе вибовкав копам.

– Звідки такі новини? Відколи це він став інформатором?

– Страхова компанія пропонує велику винагороду тому, хто знає щось про кольє. Гадаю, Хейні хоче отримати ці гроші. І він розповів копам, що Бейлі цікавився кольє. Ті перевернули все місто, але не змогли знайти Бейлі. Тож вони гадають, що це справа рук шайки Райлі і що це він викрав дівчину. Непогано для нас, еге ж?

Едді криво всміхнувся.

– Ще б пак!

– Фебеерівці це проковтнули. Вони вже зустрічалися з Блендішем. Місто аж кишить копами. Пильнуй, аби вони й тебе не взяли з твоєю «пушкою».

– Я залишив її вдома. Маю зателефонувати Блендішу – і хутко вшиваюся звідси. Їдьмо краще зі мною.

– О’кей.

Коли Едді звівся на ноги, Воппі спитав:

– А як там наша рудоволоса? Хотів би я з нею познайомитися ближче!

– І не мрій! Ма ледь не оголосила всім війни: вона сказала, щоб ми дали дівчині спокій, і аж кипить через неї.

Обличчя Воппі витягнулося.

– Бувають моменти, коли Ма просто нестерпна. Яка користь із такої лялечки, якщо з нею не можна побавитись?

– Відповідь – мільйон баксів, – сказав Едді, криво посміхнувшись. Він пішов до телефонної будки, але телефон не працював, якщо вірити напису на її дверях. Апарат був також в аптеці навпроти. Тож Едді вийшов із тютюнової крамнички і зупинився на розі, аби перечекати потік машин. Поки вичікував, на найближчій автобусній зупинці він помітив молоду жінку. Висока приваблива блондинка з чудовою фігурою – своїм виглядом вона вмить привернула його увагу. Жінка була саме того типу, який так подобався Едді. Якусь мить він розглядав її обличчя. Косметики на ній було небагато. Рот трохи завеликий, але Едді на це вже не зважав. Йому сподобався сексуальний вигляд жінки і те, яка елегантна вона була у своїй жовтій літній сукні.

«Оце так краля, – подумав Едді. – Я б не відмовився побавитися з нею у ліжку».

Він перейшов дорогу та увійшов до аптеки, де зачинився у телефонній будці. Прикривши слухавку носовичком, аби спотворити голос, Едді набрав номер, який отримав від міс Блендіш, і почав чекати.

Довго чекати йому не довелося. Чоловічий голос вмить озвався:

– Алло! Це Джон Блендіш. Із ким я говорю?

– Слухай мене уважно, приятелю, – сказав Едді твердим і впевненим голосом. – Твоя донька у нас. Якщо хочеш її повернути, дай відбій копам. Приготуй мільйон доларів старими купюрами – вони мають бути не більшими за стодоларові – і склади їх у білу валізу. Завтра отримаєш інструкції, куди їх доправити. Затямив?

– Так, – голос Блендіша був схвильований і напружений. – Із нею все гаразд?

– Усе добре – і так буде доти, поки ти робитимеш те, що ми скажемо. Якщо ж надумаєш нас дурити – їй буде непереливки. А коли я сказав «непереливки», то так воно й буде. Не хочу, щоб тобі довелося розміщувати у газетах некролог. Ти навіть уявити собі не можеш, що буде з нею до того, як ми її вб’ємо. Тож тобі вирішувати, друже. Ми дівчини не чіпатимемо, поки виконуватимеш наші інструкції. Якщо ж ні, отримаєш її назад, але далеко не в товарному вигляді – а просто мертвісіньку!

Він поклав слухавку і швидко вийшов з аптеки, всміхаючись про себе.

Аби перейти дорогу, йому знову довелося дочекатися просвітку у русі транспорту, і він помітив, що блондинка і далі стовбичить на автобусній зупинці. Вона глянула на нього і відвела погляд. Едді поправив краватку, подумавши, як погано, що треба повертатися до Ма зі звітом. Він перейшов дорогу і знову зиркнув на жінку, намірившись їй усміхнутися, але та на нього й не глянула. Едді підійшов до тютюнової крамнички і постояв трохи перед тим, як озирнутися знову. Жінка йшла йому назустріч, зовсім не дивлячись на нього. Проходячи повз, вона зронила маленький білий аркушик, котрий впав Едді до ніг. Білявка не зупинилася і не глянула на нього. Натомість він витріщився на неї, зауваживши манливе погойдування стегон, і підняв карточку. На ній була нашкрябана адреса:

«243, готель „Палас“, Вест».

Здивований, Едді зсунув капелюх на потилицю. Дівчина не справляла враження повії. Він відчув легке розчарування. Глянув їй услід – і саме вчасно, щоб зауважити, як та сіла у таксі. Подивився, як вона від’їжджає, а тоді засунув карточку за ремінець годинника. «Можливо, коли буду вільніший, я її й навідаю», – подумав він, заходячи в крамничку.

– Усе залагоджено, – сказав він Воппі. – Вшиваймося звідси.

Воппі допив своє віскі, розрахувався з барменом, і вони вийшли на вулицю, де Едді припаркував свій «б’юік». На парковку якраз заїхав «форд». У ньому сиділо двоє кремезних типів, котрі уважно огледіли Едді та Воппі.

– ФБР, – сказав Воппі, майже не розтуляючи рота.

Відчиняючи «б’юік», Едді чув, як холодний піт стікає його обличчям. Вони всілися в машину, відчайдушно намагаючись виглядати спокійними. Двоє чоловіків у «форді» продовжували дивитися на них. Едді завів двигун і незабаром влився у потік машин.

– Не озирайся, – попередив він Воппі.

За кілька хвилин вони змогли розслабитися.

– Від цих виродків у мене мурашки по шкірі, – сказав Едді. – Чим менше я з ними стикаюся, тим кращий у мене тиск.

– Зможеш повторити це ще не раз, – зауважив Воппі. – Місто аж кишить ними.

Вони приїхали одночасно із Флінном – той саме вилізав зі свого «доджа». Усі разом зайшли у кімнату Ма.

– Усе гаразд? – запитала вона у Флінна.

– Так, жодних проблем не виникло, – озвався він. – Поблизу нікого не було – мені навіть не довелося вилазити з машини. Він вийшов, щоб заповнити мені бак, а коли залив, я його й прикінчив. Нічого складного.

Ма кивнула й поглянула на Едді.

– Я зателефонував йому, – доповів він. – Не дав можливості нічого сказати у відповідь, але він знає, чого чекати, якщо втне якусь дурницю. У місті всюди фебеерівці, Ма, стає гаряче, – і він жбурнув газету на стіл. – Тут нема нічого такого, чого б ми не знали. Хейні побував у відділку і сказав, що Бейлі розпитував про кольє. Тепер копи полюють на Бейлі та Райлі.

– Я на це й розраховувала, – сказала Ма із вовчим вищиром. – Поки вони не відкопають трупів, ми будемо у безпеці. Наразі все йде за планом.

– Але коли ми повернемо дівчину, у нас почнуться неприємності. Вона заговорить, – сказав із серйозним обличчям Едді.

Ма витріщилася на нього.

– А з чого ти взяв, що ми її повернемо?

– Ясно, – хитнув він головою і глянув на Воппі, який саме скривився. – Шкода, така красуня...

– До біса вже з нею! – раптом вибухнув Флінн. – Нам слід подбати про себе!

– А хто це зробить? – спитав Едді. – Тільки не я!

– І не я, – озвався Воппі.

– Док зробить їй укол в руку, коли вона спатиме, – сказала Ма. – Якщо не він, то я сама її вколю.

– Коли? – перепитав Флінн.

– Коли вважатиму за потрібне! – гаркнула Ма. – Залиште це мені.

Едді всівся і налив собі віскі.

– Послухай-но, Ма, гляньмо на те кольє ще раз. Я так і не роздивився його як слід.

– Воно в сейфі, – збрехала Ма. – Колись іншим разом, – і щоб змінити тему, спитала: – Чому б котромусь із вас, ледарів, не зайнятися обідом?

Воппі звівся на ноги.

– От чорт, знову спагеті! – застогнав Едді. – Агов, Флінне! Чи не міг би ти зготувати обід?

– Міг би, так само, як і ти! – вишкірився Флінн.

Едді у відчаї знизав плечима:

– Для чого це нам, якщо поруч є жінка!

– А цього ви не діждетеся, – холодно сказала Ма. – Ну ж бо, Воппі, ворушися! Я хочу їсти.

Едді витяг карточку з-під ремінця годинника. Знову перечитав адресу. Він думав про дівчину і вирішив, що навідає її сьогодні ж увечері. Перевернув карточку й аж тоді помітив, що на ній щось написано.

Здивовано прочитав текст, вилаявся і скочив на ноги: жіночою рукою там було написано:

«Що ви зробили з Френкі Райлі?»

3

Коли вуличний годинник вибив одинадцяту, «б’юік» безшумно під’їхав до готелю «Палас». Едді і Флінн вийшли, а Воппі залишився у машині.

– Будь тут, – сказав Едді. – Як помітиш копів, від’їжджай і їзди кругами. Ти можеш нам терміново знадобитися.

– Краще ти це зроби, – озвався Воппі, затиснувши сигарету між зубами.

Едді і Флінн швидко попростували вулицею до входу у невеликий простий готель. У вестибюлі було порожньо. За конторкою, у самій сорочці без піджака, дрімав немолодий товстун. Він сонно закліпав, коли Едді підійшов.

– Хочете кімнату? – з надією запитав чоловік, поквапно зводячись на ноги.

– Ні. Хто мешкає у номері 243? – коротко поцікавився Едді.

– Ми не надаємо такої інформації, – раптом заціпенівши, озвався чоловік. – Вам краще підійти сюди завтра зранку і запитати у портьє.

Флінн витяг пістолет і сунув товстуну під ніс.

– Ти чув, що тебе спитали, чи ні? – гаркнув він.

Побачивши пістолет, товстун зблід. Тремтячими руками він почав гортати сторінки журналу реєстрацій. Едді вирвав журнал у нього з рук і швидко знайшов потрібний номер.

– Анна Борг, – прочитав він напроти номера 243. – Хто вона?

Едді зауважив, що номери поруч із 243-ім незайняті.

Флінн перевернув пістолет і, тепер тримаючи його за дуло, перехилився і вдарив товстуна держаком по потилиці. Клерк сповз зі свого стільця. Едді нагнувся, аби поглянути на нього.

– Не треба було бити так сильно, – зауважив він. – У нього вигляд сімейного чоловіка. Краще вже прив’яжи його.

Флінн зайшов за конторку і зв’язав товстунові руки його ж краваткою. Залишивши його так, обидва підійшли до ліфта і натиснули кнопку з цифрою «2».

– Стій тут, – сказав Едді, – і тримай під контролем сходи, а я зроблю візит цій дамі.

Він рушив коридором, шукаючи очима номер 243. Той був у самому кінці. Едді прислухався, притуливши вухо до дверей. Тоді витяг пістолет й увійшов у темну кімнату. Зачинивши за собою двері, він намацав вимикач та ввімкнув світло.

Едді роззирнувся довкола. У неохайному номері було порожньо, лише всюди розкиданий жіночий одяг. На спинці стільця висіла знайома жовта сукня. Туалетний столик заставлений косметикою та якимись пляшечками. Вміст великої пудрениці висипаний просто на килим. Переконавшись, що у кімнаті нікого нема і що ніхто не міг тут сховатися, Едді почав послідовно відчиняти шухлядки тумбочки, але й там не знайшов нічого, вартого уваги. Цікаво, куди запропастилася дівчина? Едді вийшов із кімнати, зачинив за собою двері і приєднався до Флінна, котрий чатував на сходах.

– Її там нема.

– Ходімо звідси, – запропонував Флінн.

– Кімната поруч незайнята, – сказав Едді. – Зачекаймо на неї там. Вона може щомиті повернутися.

– А як щодо того типа внизу? Що, коли хтось наткнеться на нього?

– Ото б мене хвилювало, знайде його хтось чи ні, – зронив Едді. – Ходімо.

Вони мовчки підійшли до номера 241, відчинили його та увійшли. Едді залишив двері прочиненими і став біля них, а Флінн розлігся на ліжку.

Спливали хвилини. І вже коли Едді почав було думати, що тут вони лише марнують час, почувся звук, що стривожив його і змусив Флінна скочити з ліжка та підбігти до дверей. Вони зиркнули у шпарину.

Двері якраз навпроти 243-го номера повільно відчинилися. Звідти визирнула жінка й уважно оглянула коридор. Едді відразу її впізнав: це була та сама блондинка, яку він зустрів на вулиці. Ще до того, як він вирішив, що робити далі, жінка вийшла, бігцем подолала кілька метрів і заскочила у номер 243. Вони почули, як прокрутився ключ у замку.

– Це вона? – тихо спитав Флінн, важко дихаючи в потилицю Едді.

– Так.

– Гарна, – зауважив Флінн. – І що вона там робила?

– Не знаю, але хочу з’ясувати. Будь тут, на сходах, – сказав Едді, розчахнувши двері і вийшовши у коридор.

Флінн рушив до сходів.

Едді наблизився до дверей навпроти номера 243. Узявся за ручку і натиснув на неї. Двері піддалися. Едді зазирнув у темряву, прислухався і, нічого не почувши, зайшов у кімнату.

Едді повернув вимикач, і на мить у нього перехопило подих: на підлозі лежав опасистий коротун. Кров витікала із рани на голові – його застрелили. Едді не треба було підходити ближче, аби зрозуміти, що чоловік мертвий.

4

Ма Ґріссон напружено думала. На її обличчі був вираз, який наче попереджав Дока Вільямса – зараз жінку краще не турбувати. Док розкладав пасьянс і приглядався до Ма, гадаючи, що в неї на думці. За якийсь час тиша почала діяти йому на нерви, і він відклав карти убік.

– Тебе щось непокоїть, Ма? – обережно поцікавився він.

– Займайся краще своїми картами і дай мені спокій, – пробурчала Ма.

Док розпрямив плечі, підвівся і попрямував до вхідних дверей, тоді відчинив їх і визирнув у залиту місячним сяйвом темряву. Запаливши сигарету, сів на верхній сходинці.

Раптом Ма звелася на ноги, ніби щось надумавши, тоді підійшла до шафи і витягла звідти гумовий шланг.

Док почув її рухи й, озирнувшись, побачив, як Ма зі шлангом важко спускається сходами. Док не міг зрозуміти, навіщо він їй.

Ма Ґріссон тим часом пройшла коридором до вітальні, відчинила двері й увійшла. То була невеличка кімнатка із забитим дошками вікном. Меблів негусто: стілець, столик, ліжко і дзеркало на стіні, а ще брудний зачовганий килим на підлозі.

Ма зачинила за собою двері й поглянула на міс Блендіш, котра сиділа на ліжку, злякано дивлячись на жінку. Піжамою дівчині слугувала комбінація. Ма сіла на ліжко біля дівчини – і пружини жалібно скрипнули під вагою її огрядного тіла.

– Я маю тобі щось сказати, – почала Ма. – Тебе колись били такою штукою? – і вона показала дівчині гумовий шланг.

Міс Блендіш заперечно хитнула головою. Вона ще повністю не прокинулася, і цей візит видався їй продовженням жахного сну.

– Це боляче, – мовила стара і вдарила міс Блендіш по коліну. Хоча ковдра і прийняла на себе частину удару, дівчину наче обпекло. Міс Блендіш застигла, а сонний вираз миттю зник з її очей. Дівчина зціпила кулаки, її очі розгнівано зблиснули.

– Більше не смійте до мене торкатися! – сказала вона, задихаючись.

Ма Ґріссон вишкірилася. Крупні білі зуби надали їй хижого виразу і дивним чином зробили схожою на сина.

– А то що ти зробиш?

Ма, схопивши своєю дужою рукою тендітні зап’ястя міс Блендіш, сиділа й усміхалася, дивлячись, як дівчина намагається вивільнитися.

– Не грайся зі мною, – сказала Ма. – Може, я й стара, але сильніша за тебе. Хочу вибити з твоєї голови трохи дуру, а тоді й поговоримо.

Внизу Док, сидячи на сходах, побачив, як Воппі виходить зі свого «б’юіка» і йде до нього.

– Едді ще не повернувся? – поцікавився Воппі.

– Ні, а що сталося?

Воппі проскочив мимо і зайшов у вітальню. Док поплентався за ним. Прихопивши на ходу пляшку, Воппі підніс її на світло, а тоді з огидою швиргонув у куток.

– Невже у цьому домі нема чого випити?

Док підійшов до бару і витяг звідти непочату пляшку.

– Що сталося з Едді? – спитав він, наливши нерозбавленого віскі у дві склянки.

– Не знаю, – озвався Воппі, залпом хильнувши зі склянки. – Ми поїхали в готель, Флінн та Едді зайшли всередину, а я залишився у машині. Я роз’їжджав поблизу, поки не зауважив двох копів. Тоді рушив з місця, об’їхав квартал і повернувся. Згодом почув стрілянину. Почали прибувати копи, тож я звідти й ушився.

– Схоже, що Едді потрапив у халепу.

Воппі знизав плечима і спорожнив склянку.

– Чого мені переживати, нехай сам про себе подбає, – і Воппі замовк, схиливши голову набік. – А це ще що таке?

Док, зціпенівши, глянув на стелю.

– Ніби дівчина кричить.

– Піду гляну нагору, – сказав Воппі, втупившись У Двері.

– Краще не ходи, – озвався Док. – Там Ма.

Якусь мить вони прислухалися до пронизливого крику, потім Воппі, поморщившись, підійшов до радіо й увімкнув його. Звуки джазу заглушили крики згори.

– Щось я стаю м’якосердий, – сказав Воппі, витираючи обличчя носовичком, – але бувають хвилини, коли ця сука діє мені на нерви.

Док осушив свою склянку, потім наповнив її знову.

– Добре, що вона не чує твоїх слів, – сказав він, сідаючи.

А нагорі Ма, важко дихаючи, знову гепнулася на ліжко. Вона бачила, як міс Блендіш скорчилася, як сльози струменіли з очей дівчини, а руки вчепилися у простирадло.

– Тепер, гадаю, ми можемо поговорити, – сказала Ма.

І вона почала говорити. Те, що вона повідала, змусило дівчину забути про біль. Вона витріщилася на стару, не вірячи своїм вухам.

– Ні! – скрикнула дівчина, хапнувши ротом повітря.

А Ма продовжувала говорити.

Міс Блендіш сіла, обіпершись об спинку ліжка, і знову сказала:

– Ні!

– Тобі цього не уникнути, мала ти дурепо! – гаркнула Ма, якій вже терпець урвався. – Ти зробиш те, що я кажу! Якщо ж ні, то я влуплю тебе ще раз!

– Ні!.. Ні!.. Ні!

Ма звелася на ноги і потягнулася за шлангом, та раптом передумала.

– Справді, так я можу зіпсувати твою чудову білу шкіру, – сказала стара, – а це недобре. Є й інші способи. Прикличу до тебе Дока. Мені слід було відразу про це подумати. Так, Док знає, як тебе приборкати.

І вона вийшла з кімнати, а міс Блендіш вткнула голову у подушки та гірко заплакала.