Текст книги "Орхідей для міс Блендіш не буде"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

Розділ п’ятий

1

Міс Блендіш стояла, притулившись до стіни та кусаючи кулаки, бо не могла кричати, хоча їй дуже цього хотілося. Вона з жахом дивилася на Рокко, який лежав на барвистому килимі. Із численних порізів на його тілі струміла кров, котра змійками розтікалася на підлозі.

Слім стояв над ним, важко дихаючи, із закривавленим ножиком у руці. Потім нахилився і витер лезо об одяг убитого.

– Він більше тебе не потурбує, – пообіцяв Слім, усміхнувшись міс Блендіш. – Поки я з тобою, ніхто й ніколи тебе не турбуватиме.

Слім підійшов до вікна і визирнув на вулицю. Рух транспорту був пожвавлений, і люди заклопотано юрмились на тротуарах, поспішаючи додому. Слім усвідомлював, що не зможе так просто з’явитися з дівчиною на вулиці, – її легко могли впізнати. Він почав гадати, що б на його місці зробила Ма, тоді перевів погляд на Рокко – і раптом у нього з’явилася чудова ідея. Слім задоволено всміхнувся – він ще покаже Ма, що не лише в неї є мізки.

Підійшовши до шафи, Слім витяг звідти один із костюмів Рокко. Тоді знайшов сорочку і краватку й кинув одяг на диван.

– Одягни це, – звелів він міс Блендіш. – Мені треба тебе якось допровадити додому. Ну ж бо, натягай цей одяг!

Міс Блендіш заперечно хитнула головою і позадкувала. Слім нетерпляче потягнув її до дивана.

– Роби, що я тобі кажу! – сказав він, боляче вщипнувши її за руку. – Одягайся!

Вона налякано стягла через голову дешеву бавовняну сукню і, кинувши її на підлогу, квапливо потяглася за сорочкою, свідома того, що Слім дивиться на неї. Їхні очі зустрілися. Вона помітила знайомий вираз у Слімових очах, тож, притиснувши до себе сорочку, зробила кілька кроків назад.

– Ні... будь ласка!

Слім присунувся до неї і вихопив із рук сорочку. Губи його були міцно стиснуті, дихання прискорене, очі – невидющі.

Зіщулившись, вона покірно дозволила йому відвести себе на диван.

Годинник на камінній поличці невпинно відлічував час. Хвилинна стрілка повільно повзла вигадливим циферблатом. Велика синя муха заклопотано кружляла над закривавленим одягом Рокко. Рух транспорту за вікном помалу затихав, почувся скрегіт гальм – і знову тиша.

Міс Блендіш раптом різко скрикнула.

Із плином часу тіні в кімнаті погустішали. Хтось у помешканні внизу увімкнув телевізор. Байдужий голос почав давати поради, як пекти торт. Набридливий, одноманітний голос диктора змусив Сліма повільно розплющити очі. Він повернув голову й поглянув на міс Блендіш, яка покірно лежала поруч на спині і незмигно дивилася у стелю.

– Цей негідник так голосно увімкнув звук, наче його торт – це найголовніше у світі, – зауважив Слім. Він підвів голову й поглянув на годинник. Було двадцять хвилин по восьмій. Це його здивувало. Він і не знав, що так довго проспав. Слім швидко зіскочив з ліжка. Рух транспорту за вікном завмер – година пік минула.

– Мусимо йти, – сказав він. – Ма хвилюватиметься, куди це ми пропали. Ну ж бо, мала, мерщій натягай те шмаття!

Дівчина вилізла з ліжка, рухаючись мов сомнамбула. Вона одягнула сорочку та костюм Рокко. Ніяк не могла зав’язати краватку. Слім, сидячи на ліжку, дивився на неї з дитячим задоволенням.

– Незвично, правда? – запитав він. – Я також раніше мав труднощі з краватками. Нічого, невдовзі звикнеш. Тобі личить чоловічий одяг.

Він поглянув на тіло Рокко.

– Він був жокеєм. Ніколи не довіряв чоловікам, які возяться з кіньми, – Слім обережно копнув тіло. – Він отримав те, на що заслуговував.

Міс Блендіш була вже одягнена. Костюм Рокко сів на неї добре. Слім ще раз поглянув на неї і задоволено кивнув.

– Тепер ти – справжнісінький хлопець, – зауважив він, тоді підійшов до шафи, щоб вибрати ще й капелюх. – Вдягни це також, аби сховати це гарне волосся. Зійдеш за мого молодшого брата.

Стоячи, мов безживна лялька, вона дозволила йому натягти на себе капелюх, зіщулюючись кожного разу, коли його вологі, гарячі пальці торкалися її шкіри.

– Ну ж бо, – сказав Слім, – ходімо.

Він провів її у ванну, зупинився, щоб поглянути з вікна на подвір’я внизу, і, вдовольнившись тим, що там нікого не було, допоміг дівчині вилізти на пожежні сходи.

Вони спустилися вниз. Слім тримав її за руку і легенько підштовхував вперед. Коли вони вже були на останньому марші, з вікна визирнув немолодий, огрядний та лисуватий чоловік.

– Агов! Що це ви робите? – гукнув він.

Слім глянув на нього, і його жовті очі зблиснули. Чоловік поквапно відскочив від вікна. Слімове худе бліде обличчя, розчахнутий рот та палаючі очі, а також довге немите волосся, що патлами звисало з-під капелюха, неабияк налякали чолов’ягу.

Слім залишив свій «б’юік» у кінці провулка. Коли вони підійшли, Слім підіпхнув міс Блендіш до машини і заштовхнув усередину. Сам обійшов авто і всівся на водійське сидіння. Перепочив, потім поліз у бардачок і витяг звідти свій револьвер 45-го калібру, який завжди лежав у машині. Запхавши зброю у праву кишеню штанів, завів авто і виїхав на головну вулицю.

Їдучи у свій клуб, Слім почув виття поліцейської сирени, котре змусило його заціпеніти. У водійському дзеркальці він побачив, що всі машини позаду з’їжджають направо, вивільняючи шлях по центру. Він також звернув на узбіччя і побачив позаду три поліцейські машини. Ті з миготіннями промчали повз. Неспокійно розмірковуючи, куди це вони мчать, Слім поїхав за ними слідом. За кілька хвилин він зненацька зрозумів, що машини загальмовують перед клубом «Парадиз».

У паніці Слім викрутив кермо і звернув у бічну вуличку, обганяючи авто попереду, котре різко загальмувало з пронизливим скрипом. Він також пригальмував і озирнувся саме вчасно, аби побачити, як добра дюжина поліцейських висипала з машин і побігла в напрямку клубу.

Слім відчув, як піт заливає йому обличчя. Що тепер робити? Куди їхати? Він поглянув на міс Блендіш, котра байдуже дивилася у вітрове скло. Хлопець почувався безпорадним і наляканим без Ма, сталевих вхідних дверей та металевих жалюзі клубу. Його млявий розум намагався щось придумати.

– Гей, ти!

Слім повернув голову направо. В авто заглядав поліцейський, переводячи погляд зі Сліма на міс Блендіш. Слім впізнав його: це був місцевий патрульний – дужий, з жорстоким обличчям ірландець, котрий при першій же нагоді чіплявся до банди Ма Ґріссон.

– Ти-то мені і потрібний! – сказав коп, і його рука потягнулася до револьвера.

Слім миттю вихопив свій кольт 45-го калібру, прицілився і вистрелив. Куля влучила поліцейському у груди, відкинувши його на тротуар.

Міс Блендіш скрикнула. Слім розвернувся і сильно вдарив її в обличчя. Від удару та наче влипла у сидіння.

Кілька перехожих застигли на місці.

Стікаючи потом, Слім кинув зброю на заднє сидіння, завів машину і рушив, набираючи швидкість. Якийсь чоловік щось гукнув йому вслід.

Сліма підганяв страх. Його єдиним бажанням було якнайшвидше виїхати на шосе, де він зміг би розігнатися як слід.

Феннер із Бреннаном саме полишали поліцейське авто, коли Слім застрелив патрульного. Звук пострілу змусив їх обох зупинитися. Вони побачили, як «б’юїк» рвонув із місця, обганяючи всі інші машини.

Феннер підбіг до поліцейського на тротуарі, а Бреннан дав знак трьом патрульним на мотоциклах наздогнати «б’юік». Ті з ревом двигунів рвонули вперед. Бреннан підійшов до Феннера – той лише похитав головою.

– Він мертвий, – зауважив він, – і хто то був?

– Хтось із банди Ґріссонів, – похмуро озвався Бреннан. – Ходімо, треба захопити усіх інших. Той негідник далеко не втече.

Поліцейські машини все прибували. Вулицю заполонив натовп роззяв.

У своєму кабінеті Ма Ґріссон крізь щілину зачинених сталевих жалюзі спостерігала за тим, що відбувається на вулиці.

Флінн дивився в інше вікно. Воппі притиснувся до стіни. Док Вільямс сидів коло столу Ма, тримаючи у руках склянку нерозбавленого віскі, – обличчя спітніле, очі скляні.

Ма повільно розвернулася й оглянула спочатку Дока, а потім Воппі. Флінн зробив крок назад, запитально дивлячись на неї.

– Ну що ж, – холодно зронила Ма. – Це кінець. Думаю, не треба вам казати, що на нас чекає.

Флінн тримався спокійно. Його маленькі невиразні очі неспокійно бігали, але наляканим він не виглядав. Зате Воппі був у паніці, його очі округлилися від жаху. Док нарешті відірвався від своєї склянки і здвигнув плечима. Він був надто п’яний, аби відчувати будь-що.

Ма важко пройшла через усю кімнату, відчинила шафу і дістала звідти «томпсон».

– Ви собі, хлопці, як хочете, – сказала вона, – а я знаю, що маю намір зробити. Живою копи мене не візьмуть. Але перед тим я прихоплю на той світ іще кілька тих виродків.

Флінн приєднався до неї, діставши другий «томпсон».

– Я з тобою, Ма, – сказав він. – Зробимо все швидко – з морем крові!

Почувся оглушливий стукіт у сталеві двері, і голос, підсилений гучномовцем, гаркнув:

– Виходити по одному! Руки над головою!

– Їм знадобиться трохи часу, щоб увірватися сюди, – сказала Ма.

Вона підійшла до свого столу, всілася в крісло і поклала «томпсон» на стіл дулом до дверей.

– Гаразд, хлопці, залиште мене. Це моя кімната, і саме тут я й маю намір померти. Знайдіть собі власні нори. Ну ж бо, йдіть звідси!

– А чому б їх і не впустити? – запитав Док. Він уже допив своє віскі і поставив склянку на стіл. – Усі ми маємо гроші і можемо найняти найкращих адвокатів. У нас ще є шанс.

Ма презирливо посміхнулася.

– Ти так гадаєш? Біднесенький п’яний дурнику! Ну-ну, пограйся, коли ще маєш охоту. Знайди собі адвоката і побачиш, куди це тебе приведе. Я все знаю наперед. А тепер усі забирайтесь звідси і залиште мене саму.

Флінн уже зник. Він побіг темним рестораном до сходів. Стукіт у сталеві двері змусив його зупинитися в холі. Флінн роззирнувся довкола і шмигонув за стійку гардероба, що відділяла сходи. Поклав свого «томпсона» на стійку і почав чекати. Серце його калатало, тонкі губи вищирилися у зловісній посмішці.

Воппі сполохано вибігу хол – мов заєць, якого переслідує лисиця – і побіг до виходу. Флінн гукнув йому:

– Не роби цього – інакше розірву тебе на шматки!

Воппі різко розвернувся і в паніці глянув на Флінна.

– Мені треба вийти звідси! – зарепетував він. – Я не хочу, щоб мене вбили! Хочу вибратися відсіля!

– Тобі нікуди йти, – озвався Флінн. – У тебе нема майбутнього.

Позаду Флінна пролунав постріл. Обличчя Воппі раптом стало суцільною кривавою маскою. Він упав і покотився підлогою, хапаючи руками повітря. Пригнувшись під стійку гардероба, Флінн озирнувся. На верхніх сходинках бовваніло двоє копів зі зброєю в руках.

Розвертаючи у їхній бік свого «томпсона», Флінн збагнув, що копи дісталися в клуб через склад, а це справді кінець.

Його кулемет зацокотів, сіючи смерть. Копи неначе розчинилися у граді куль. Десь згори запрацював інший «томпсон».

Флінн миттю сховався за стійкою, коли потік свинцю полетів у нього. Він пітнів і щирився, думаючи про те, що так і треба померти: куля за кулю.

Він зіщулився, підняв ствол свого «томпсона» й обережно визирнув з-під свого укриття. «Томпсон» нагорі продовжував своє смертоносне цокотіння. Чотири кулі мало не знесли Фліннові голову. Востаннє випустивши стрімку кулеметну чергу, кривавою масою Флінн звалився на підлогу.

Обережно виткнулося четверо копів, поглянувши вниз. Бреннан приєднався до них.

– Залишаються Док, стара та Слім, – підсумував Бреннан, коли до нього наблизився Феннер.

– І хтось із них утік у «б’юіку», – нагадав той. – Найвірогідніше, це був Слім.

Бреннан спустився у хол. Приклавши руки рупором до рота, він заволав:

– Агов, ви там! Виходьте! У вас нема жодних шансів! Виходьте з піднятими руками!

Док Вільямс різко підвівся з крісла.

– Ну що ж, Ма, як ти й казала, це кінець усього шляху. Я не боєць, а тому йду здаватися.

Сидячи за столом і тримаючи руки на «томпсоні», Ма криво посміхнулася йому, вищиривши жовті зуби.

– Як знаєш, – сказала вона. – Вони засадять тебе довічно або ж відправлять у газову камеру. Краще вже швидкий кінець.

– Я не боєць, – повторив Док. – Бувай, Ма. А все ж було так добре, правда? Та згадай мої слова: пам’ятаєш, я казав, що мені не подобається це викрадення? Бачиш, що з того вийшло!

– Виходьте, ви там! – знову гаркнув Бреннан. – Попереджаю востаннє! Виходьте – бо інакше ввійдемо ми!

– Бувай, Доку! – озвалася Ма. – Виходь повільно і не забудь підняти руки. Ці хлопці в будь-яку мить готові розпочати стрілянину.

Док розвернувся і повільно попрямував до дверей. Відчинив їх і зупинився.

– Я виходжу! – крикнув він. – Не стріляйте!

Ма презирливо посміхнулася. Підняла «томпсон» і навела його на спину Докові.

Коли Док почав спускатися у тьмяно освітлений ресторан, Ма натиснула на спусковий гачок. Пролунала одиночна черга, і Дока кинуло вперед. Він осів на підлогу, померши ще до того, як його тіло торкнулося килима.

– Так буде краще, бідний старий дурнику, – сказала Ма і підвелася. З кулеметом у руках вона мовчки посунула до дверей і на порозі зупинилася.

– Ну ж бо – заходьте і візьміть мене! – крикнула вона. – Жовтороті мерзотники, спробуйте-но мене взяти!

2

Учепившись у кермо, Слім нахилився вперед, пильно вдивляючись у дорогу. Із шаленою швидкістю він нісся у «б’юіку» центральною автомагістраллю, намагаючись вирватися з міста. Рот у нього був відкритий, а бліда немита шкіра лисніла від поту. Слім чув за собою виття сирен поліцейських мотоциклів. За якусь милю він виїде на шосе, а вже коли туди дістанеться, то форсований двигун «б’юіка» дозволить йому відірватися від будь-якого переслідування.

Несподівано з-за повороту вигулькнуло авто. Здавалося, зіткнення було неминучим. Міс Блендіш скрикнула, закривши обличчя руками. Криво посміхнувшись, Слім натиснув на газ, а водій іншої машини різко загальмував. «Б’юік» проскочив у кількох дюймах від другої машини.

За сто ярдів було перехрестя, однак коли Слім під’їхав туди, зелене світло змінилося червоним.

Слім натиснув на клаксон. Поліцейські на мотоциклах, бачачи, що він не має наміру зупинятися, увімкнули свої сирени, змушуючи інші машини притиснутися до узбіччя.

Коли рух транспорту завмер, «б’юік» пронісся перехрестям. Але один водій недостатньо швидко зреагував – машина ковзним ударом зачепила йому крило, розбивши передню праву фару.

Вилаявшись, Слім вирівняв свій «б’юік» і помчав далі. Нарешті він опинився на швидкісній автостраді. Полегшено зітхнувши, Слім збавив швидкість, відчуваючи, як його велике авто плавно несеться вперед.

Сутеніло. Уже за кілька хвилин буде темно. Настирливий звук сирен дратував його. Тепер, коли його двигун працював на повну потужність, Слім був певен, що копи не зможуть його наздогнати. Він подивився у водійське дзеркальце – у двохстах ярдах позаду вгледів двох копів на мотоциклах, які, вчепившись кожен у своє кермо, стрімголов мчали за ним. Третій коп кудись зник. Зненацька Слім побачив яскравий спалах і відчув, що в машину поцілили – один із копів стріляв у нього.

Слім лайнувся.

– Лягай на підлогу, – звелів він міс Блендіш. – Мерщій роби, що я кажу!

Здригаючись, вона зіслизнула на підлогу. Слім увімкнув габаритні фари. Принаймні ті набридливі сирени позаду розчищали йому шлях. Рух транспорту у напрямку міста сповільнився, і всі машини притискалися до узбіччя. Ще один коп відстав, але третій уперто продовжував переслідування. Раптом Слім зняв ногу з педалі газу, і «б’юік» почав втрачати швидкість. Дивлячись у водійське дзеркальце, Слім побачив самотнього копа, який гнався за ним. Слім вичекав, і на його обличчі з’явилась зловісна посмішка. Коп тепер порівнявся з ним, щось волаючи, – Слім не міг цього почути за ревінням двигуна мотоцикла. Вишкірившись, він різко крутонув кермо убік. Крило його «б’юіка» зачепило мотоцикл. Затято змагаючись із кермом, Слім намагався впоратися із заносом. Кутиком ока він помітив, як мотоцикл накренився над дорогою, тоді зачепив бордюр і зник у хмарі куряви.

Слім вирівняв машину і знову натиснув на газ. Авто прорізало пітьму. Не чуючи більше відволікаючого виття сирени, він нарешті зміг подумати, що робити далі.

Тепер він втікач, сказав сам собі Слім. Він розумів, що зараз почнеться справжнє полювання, і дівчина буде для нього серйозним тягарем, але він і на мить не подумав про те, аби її спекатися.

Він поглянув на стрілку рівня бензину в бакові – палива ще багато. Але куди їхати? Він не зміг згадати нікого, хто міг би його прихистити. Слім нахилився і торкнувся плеча міс Блендіш.

– Тепер вилазь, – сказав він. – Усе добре.

Міс Блендіш знову всілася на сидіння поруч із ним, але відсунулася від нього якнайдалі, дивлячись крізь скло на широку дорогу, яка безкрайою стрічечкою вилася попереду. Їй не кололи наркотиків уже впродовж п’ятнадцяти годин, і в голові у неї почало прояснятися. Вона намагалася згадати, що робить тут, у машині, котра шалено мчить невідомо куди. Тьмяно, десь на задвірках її пам’яті, бриніли спогади про маленького смаглявого чоловічка з плямами крові на одязі.

– Вони гнатимуться за нами, – сказав Слім, – й увесь час нас переслідуватимуть. Але нам нікуди йти – ми з тобою будемо разом до кінця.

Міс Блендіш не розуміла, про що він говорить. При звукові його голосу вона відчула знайомий холодок страху.

Слім знизав плечима. Він уже звик до її мовчання, але було би краще, якби вона зараз заговорила і змогла би хоч якось його розрадити. Він добре знав, що копи розставлять на всіх дорогах пости, і їхати автомагістраллю тепер небезпечно. Він муситиме з’їхати на бічну дорогу і загубитись десь у глушині. Якби ж то Ма була з ним – вона би точно знала, що робити.

За кілька миль він знову виїхав на перехрестя, а там з’їхав із головної дороги на бічну і проїхав ще декілька миль, аж поки на дістався польової дороги. Тут він різко завернув і поїхав звивистим, порослим чагарниками та закуреним путівцем, який вів у лісові хащі.

Тепер панувала цілковита темрява, і Слім усвідомив, що страшенно голодний. Проїхавши ще скількись там миль, він побачив попереду вогні ферми. Сповільнив рух і, помітивши відчинені ворота, спрямував свій «б’юік» на вибоїсту дорогу, що вела до будинку.

– Спробую роздобути якусь їжу, – озвався Слім. – А ти чекай у машині, – вологою гарячою рукою він торкнувся зап’ястя міс Блендіш. – Нікуди не тікай, мала! Тепер ми маємо триматися разом. Сиди тихо.

Слім зупинив авто і вийшов. Узявши пістолет, мовчки підійшов до освітленого вікна і зазирнув у нього.

За столом сиділо троє людей: плечистий чоловік років п’ятдесяти у картатій сорочці та синіх джинсах, жінка з худим лицем – вочевидь, його дружина – та світловолоса дівчина років двадцяти – ймовірно, їхня донька. Вони саме вечеряли, і від видовища накритого столу рот Сліма переповнився слиною.

Він підійшов до дверей, тихо торкнувся їх, а потім штовхнув. Двері піддалися.

Троє за столом підвели голови, коли він розчахнув двері. Слім криво посміхнувся, прочитавши страх на їхніх обличчях. Наставив на них зброю, й очі його зловісно зблиснули.

– Сидіть тихо, і я не чіпатиму вас, – пообіцяв він.

Чоловік спробував було підвестися, але тут же сів, побачивши направлений на себе пістолет.

– Я візьму ось це, – сказав Слім, показуючи на залишки пирога на столі. – У тебе є телефон?

Чоловік кивнув у бік апарата, який стояв на столі коло вікна. Слім позадкував до нього.

Поклав пиріг на столик і вирвав телефонний шнур із розетки.

– А тепер розслабтеся, – сказав він. – І забудьте, що взагалі мене бачили.

Він оглянув дівчину. Вона була приблизно такого ж зросту, як і міс Блендіш.

– Ти! – Слім тицьнув у дівчину дулом. – Зніми-но свою сукню. І поквапся!

Дівчина, сполотнівши, поглянула на батька.

– Я зараз котрогось із вас таки застрелю! – гаркнув Слім.

– Роби, що він каже, – сказав батько.

Дівчина підвелася, розстебнула блискавку на сукні і зняла її. Вона так тремтіла, що ледве трималася на ногах.

– Кидай сюди! – звелів Слім.

Дівчина жбурнула йому сукню. Він зловив її і затис під пахвою.

– А тепер заспокойтеся, – озвався Слім. Узяв пиріг і, задкуючи, вийшов у темряву. Дійшовши до «б’юіка», він заліз усередину.

Міс Блендіш відсахнулася, коли він кинув їй на коліна сукню.

– Я дещо маю для тебе, – сказав Слім, обережно кладучи між ними пиріг, а тоді завів машину.

– Одяг буде тобі якраз. Коли від’їдемо подалі, переодягнешся. Не можу бачити тебе в костюмі того виродка.

Він з’їхав з дороги, а тоді зупинив машину. Уважно роззирнувся, але не помітив позаду світла фар чи чогось підозрілого.

– Перекусимо. Пахне апетитно.

Брудними пальцями Слім відщипнув кусок пирога і запхав у рот. Міс Блендіш продовжувала сидіти, відсунувшись від нього.

– Їж-бо вже! – нетерпляче сказав він. – Це справді смачно!

– Ні.

Він знизав плечима, жадібно заковтуючи пиріг. За п’ять хвилин доїв його і викинув порожню тарілку у темряву.

– Отак краще, – сказав він, витираючи масні пальці об штани. – Переодягайся в сукню. Нуж-бо, поквапся!

– Не хочу.

Він схопив її за шию і добряче струсонув.

– Роби, що тобі кажуть! – у його писклявому голосі задзвенів гнів. – Одягайся негайно!

Він виштовхнув її з салону машини, все ще не відпускаючи шиї.

– Чи ти хочеш, аби я зірвав із тебе той одяг?

– Ні.

Він відпустив її.

– Тоді одягайся!

У тьмяному освітленні салону він спостерігав за тим, як вона виборсується із костюма і натягає сукню. Схопивши костюм, Слім пожбурив його на заднє сидіння, тоді штовхнув міс Блендіш на її місце, але вона подалася вперед, підтримуючи голову руками. Її всю трясло – організм прагнув блаженства-забуття, котре давала звична доза наркотику, з яким регулярно приходив Док. Розпливчаті картини, які бриніли десь у підсвідомості впродовж останніх чотирьох місяців, поступово почали набирати чітких обрисів.

Слім тривожно глянув на неї. Він уже зрозумів, що з нею відбувається, – у в’язниці він бачив наркоманів, яким аж дах зносило, коли їм не давали наркотиків. Якби ж то він міг хоч словом перекинутись із Ма! Вона б йому сказала, що треба робити. Але потім тривожна думка заповзла йому в мозок – що сталося із Ма? Чи встигла вона втекти? Чи, може, їх усіх накрили в клубі? Чи не потрапила вона у пастку? Усе своє життя Слім вважав її непохитною і навіть й не думав, що з нею може щось статися.

Курний путівець знову вивів Сліма на бічну дорогу, де вже часом траплялись інші машини. Це його стурбувало. Рух був не такий інтенсивний, але кожного разу, коли минав вантажівку чи легковий автомобіль, він гадав, чи його «б’юіка» не впізнали.

За якийсь час Слім під’їхав до маленької заправки, що стояла на перехресті двох доріг. Скерував авто на запилену дорогу і зупинився. Озирнувся на заправку і побачив чоловіка, котрий сидів в освітленій кімнатці і читав газету. Там повинен бути телефон, подумав Слім. Йому конче треба дізнатися щось про Ма. Але в кого спитати? Він згадав про Літа «Космоса». «Космос» і Едді Шульц були хорошими приятелями. Можливо, Піт щось знає.

– Мені треба зателефонувати, – сказав він міс Блендіш. – Чекай тут, зрозуміла? Просто сиди і чекай.

Вона нерухомо сиділа, нахилившись вперед і затиснувши руками голову. Слім відчував, як сильно вона тремтить, і розумів, що в такому стані вона не те що втекти, а й встати не зможе.

Слім вийшов з машини і, прихопивши з собою револьвер 45-го калібру, швидко попрямував до заправки, а там зайшов у службове приміщення. Чоловік, гладкий і мускулистий, звів на нього очі. На його обличчі застиг подив.

– Хочу скористатись твоїм телефоном, друже, – сказав Слім. – Ти не проти?

Щось у Слімові налякало чоловіка.

– Що ж, будь ласка! – озвався чолов’яга. – Заправлятись будете?

– Ні – лише подзвоню, – і Слім попростував до телефону. – Піди-но трохи прогуляйся, друже!

Чоловік полишив приміщення і підійшов до колонки, неспокійно поглядаючи то через вікно на Сліма, то – з надією – на опустілу дорогу.

Слімові знадобилося кілька хвилин, аби віднайти номер клубу «Космос» у телефонній книзі. Він не звик користуватися довідником, тож безбожно лаявся та страшенно пітнів, поки нарешті знайшов потрібний номер.

Піт сам узяв слухавку.

– Це Ґріссон, Піте, – сказав Слім. – Відповідай швидко: що там у нас?

– Усе пішло під три чорти, – озвався Піт, щойно оговтавшись від здивування почути Слімів голос. – Едді пов’язали. У клубі було справжнє побоїще. Воппі, Флінн і Док убиті.

Слім відчув, як всередині у нього все перевертається. Холодний піт стікав з чола на руку.

– До біса з тими покидьками! – гаркнув Сім. – Що з Ма?

У слухавці запала мовчанка, чулася лише оглушлива мелодія свінгу, яку нашкварював клубний оркестр, та важке дихання Літа.

– Ти що там, заснув? – рикнув Слім. – То що сталося з Ма?

– Її вже немає, Сліме. Мені дуже шкода. Але ти можеш нею пишатися! Вона поклала чотирьох копів до того, як вони вложили її. Билася до останнього, як справжній чоловік!

Сім відчув, як нудота підступає йому до горла. Ноги підігнулися. Він випустив слухавку, і та впала на підлогу.

Ма більше немає!

Він не міг у це повірити, раптом відчувши себе таким беззахисним, розгубленим та зацькованим.

Рев двигуна мотоцикла, що наближався, змусив його здригнутися. Підбігши до вікна, Слім визирнув. Патрульний, загальмовуючи, проскочив повз заправку і наблизився до «б’юіка».

Слім підскочив до дверей і розчахнув їх. Патрульний саме підійшов до «б’юіка», витяг зброю і навів її на вікно машини.

Слім вихопив свій пістолет.

Але заправник, про якого Слім геть забув, раптом з попередженням скрикнув, запримітивши зброю в руках Сліма.

Патрульний випростався, озирнувся, його рука вже потяглася було до спускового гачка... але шансів вижити у нього не було.

Слім рвучко витяг свій револьвер 45-го калібру і натиснув на гачок. У нічній тиші постріл пролунав просто оглушливо. Коп упав, перекинувши мотоцикл...

Слім крутнувся на місці в пошуках заправника, але того і сліду не було. Повагавшись, Слім побіг до «б’юіка». Переступивши через тіло копа, він заліз у авто. Міс Блендіш саме відчиняла двері, намагаючись вийти. Слім схопив її за руку і заштовхав назад у машину, захлопнувши за нею дверцята.

– Спокійно! – крикнув він тремтячим від паніки та гніву голосом. Слім завів двигун і стрімголов вилетів на курну дорогу, направляючись у ліс.

Заправник вийшов з-за бака з бензином, підбіг до патрульного, на мить нахилився над ним і, розвернувшись, побіг у службове приміщення та схопився за телефонну слухавку.