Текст книги "Орхідей для міс Блендіш не буде"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

6

Ма Ґріссон саме закінчувала свій ленч, який стояв перед нею на щедро уставленій наїдками таці, коли задзвонив телефон.

Док Вільямс, що складав їй компанію – його, правда, більше цікавила випивка, ніж обід, – підняв слухавку.

– Це Едді, – голос Шульца звучав напружено. – Ма там?

Док передав слухавку Ма:

– Едді!

Вона взяла слухавку, витираючи рот тильним боком долоні.

– Що сталося?

– Неприємності, Ма. Пам’ятаєш Дейва Феннера, котрий працював у «Триб’юн»? Він був у нас, поки я виходив. Задурив голову Анні, пообіцявши влаштувати її на Бродвей, якщо вона допоможе йому вийти на слід доньки Блендіша. І вона таки повідала йому, що востаннє говорила з Райлі по телефону, коли той був у Джонні. Феннер вискочив звідси, мов ошпарений.

– Що-о? – заревіла Ма, і її червоне обличчя стало пурпуровим. – Я знаю того сучого сина! Він виб’є правду із Джонні! Я завжди казала, що нам слід позбутися того старого п’яниці!

– Саме тому я й телефоную, Ма, – голос Едді був схвильований. – Послухай, Ма, нам ні за що звинувачувати Анну. Вона сама не знала, що робила.

– Приїжджай негайно! – гаркнула Ма.

– Той негідник мало не зламав мені щелепи, – поскаржився Едді. – Я почуваюсь просто жахливо, тож і подумав: може, ти краще пошлеш Флінна?

– Не вказуй мені, що робити! – визвірилася Ма і жбурнула слухавку.

Обличчя Дока посіріло. Він безпорадно глянув на Ма.

– Не сиди тут стовпом! – заволала вона. – Заклич сюди Флінна, Воппі та Сліма! Хутко!

Док поспішно вийшов.

За кілька хвилин з’явилися Флінн і Воппі. Вони були перелякані. Хвилиною пізніше зайшов Док зі Слімом, котрий чухав голову й позіхав.

– Слухайте мене! – почала Ма. – У нас можуть бути великі неприємності. Ця Анна – шльондра Едді – вибовкала газетяреві про Джонні. Тож той хлопець, ймовірно, поїхав тепер до Джонні потеревенити. Якщо він як слід притисне старого, то той заговорить. Тому ви троє мчіть негайно туди. Приберіть Джонні. Нам давно би вже слід було це зробити. Якщо там буде і той репортер, позбавтеся і його. Трупи закопайте. Мерщій!

– Але ж це чотири години їзди, – пробурмотів Флінн. – Ти впевнена, що...

– Ви чули, що я сказала?! – заревіла Ма, зриваючись на ноги і вдаряючи своїми дужими кулаками по столу. – Мчіть, як навіжені! Мусите дістатися туди раніше за Феннера!

Слім сказав:

– Я не поїду. До дідька це все! У мене є краще заняття!

Ма вийшла з-за столу. Вона дивилася так люто, що навіть Слім відсахнувся.

– Ти поїдеш! Щось ти стаєш до біса розніженим. Якщо не стулиш своєї чортової пельки, то втратиш ляльку. Ти чуєш мене? Забирайся звідси під три чорти!

Незадоволено щось бурмочучи, Слім вийшов з кімнати услід за Флінном та Воппі.

– Невже все аж так погано, Ма? – нерішуче озвався Док. Він вже шкодував, що випив ту останню порцію віскі. Тепер у нього паморочилося в голові.

– Жінки! Вічно ті жінки! – гаркнула Ма, плюхаючись у крісло. – Одне й те саме! Баркер... Карпіс... Діллінджер... усі вони скінчили однаково... через жінок! Усе, так ретельно мною сплановане, може піти коту під хвіст – лише через те, що якась паскудна повія розтуляє свій клятий писок!

Коли Воппі і Слім були вже готові, Флінн, у якого ввечері було побачення із Мейсі, зупинився біля неї, поки та порядкувала біля стійки гардеробної.

– Побачення відміняється, бебі! – сказав він. – Нічого не вдієш – справи! Буде ще добре, коли повернемось до дев’ятої.

Він збіг сходами і приєднався до Воппі та Сліма, котрі всідалися у «додж».

Мейсі стенула плечима. Їй зовсім не було шкода, що побачення відмінялося. Не така-то вже й втіха зустрічатися з Флінном – він завжди розпускав руки.

Вона накинула плащик. Час було обідати, а вона була голодна. Дівчина кивнула Мак-Ґовану, швейцару-вибивайлові, та спустилася сходами.

– Побачимося близько дев’ятої, Маку, – сказала вона. – Маю намір підпсувати трохи фігуру.

Мак-Ґован вишкірився, дивлячись, як вона, похитуючи стегнами, спускається сходами.

Мейсі завжди ходила обідати в одне й те саме місце. Там були найкращі гамбургери – до того ж зовсім недалеко від клубу.

Рокко знав про її звички, тож, опинившись поруч, вирішив також завітати туди. Якщо як слід повести розмову з тією лялечкою, то з неї можна буде щось витягти, подумав він. Вона не справляла враження говіркої, однак, можливо, йому вдасться довідатись щось цінне про Ма.

Йдучи у ресторанчик, Рокко помітив знайомий «додж», який застряг в автомобільній тисняві, і був здивований, побачивши в ньому Сліма разом із Флінном та Воппі. «Цікаво, куди це вони їдуть?» – подумав він.

Рокко знайшов Мейсі за бічним столиком – вона саме уважно вивчала меню.

– Привіт, красуне! – озвався він. – Можна пригостити тебе ленчем?

Мейсі підвела голову і всміхнулася йому. Вона знала, що Рокко колись був власником клубу «Парадиз», і їй стало приємно, що він звернув на неї увагу.

– Я цьому не опиратимусь, – грайливо відповіла дівчина. – Завжди рада компанії.

Рокко підсунув до себе стілець і сів. Ноги в нього аж гули, а ступні нестерпно пекли – він мав важкий ранок, але нарешті впорався із сьогоднішньою роботою.

Він замовив фірмовий обід для себе та крабовий салат для Мейсі.

– То як ідуть справи у клубі, мала? – поцікавився він. – Усе гаразд?

– Звісно, – відповіла Мейсі. – Гадаю, вони загрібають гроші лопатою, – зітхнувши, вона продовжила: – От якби хоч трохи й мені перепадало! А я отримую якихось паршивих тридцять баксів та жалюгідні чайові, на які мушу ще й купляти собі уніформу!

– А я гадав, тобі платять більше. Із такими формами, як у тебе, ти могла би й краще заробляти у тому кублі.

Мейсі обурилася.

– Я не хотіла б, щоб одного дня мене знайшли мертвою в котромусь із номерів. Думала, ви про мене кращої думки.

– Вибач, що помилився, – перепросив Рокко.

Подали їжу, і якийсь час вони обідали мовчки. Вряди-годи Рокко дивився на дівчину, подумки вирішуючи, як краще до неї підступитися. Із сумом він нарешті констатував: єдине, що її цікавить, це гроші.

Покінчивши з обідом, Мейсі задоволено відкинулась на стільці.

– Це було смачно. Ти милий!

– Так, не такий я вже й поганий, – скромно підтвердив Рокко. – Послухай-но, мала, чому б тобі не заробити ще тридцять баксів?

Мейсі підозріливо глянула на нього.

– А що треба робити?

Він поплескав її по руці.

– Це не те, про що ти подумала, лише суто ділова пропозиція. Ходімо до мене й усе обговоримо.

– Ні, дякую! – твердо сказала Мейсі. – Я не раз уже це чула.

Рокко вдав шокованого.

– Ти не так мене зрозуміла, мала! У мене є пропозиція, яку я хотів би з тобою обговорити: для тебе це спосіб підзаробити ще якусь тридцятку на тиждень. Але якщо тебе це не цікавить...

– Тридцять доларів на тиждень?! – Мейсі випросталася. – Чому б нам не обговорити це просто зараз?

Рокко заперечно хитнув головою, зводячись на ноги.

– Це суто конфіденційно, але забудьмо! Я знайду когось іншого – не такого полохливого, – хто зробить це для мене.

І він знаком прикликав офіціанта, аби розплатитися за обід, витягши при цьому велику пачку купюр, щоб Мейсі могла їх побачити. Сховавши пачку в кишеню, він зауважив, як жадібно Мейсі гляділа на гроші.

– Ну що ж, дякую за компанію! Бувай!

– Агов! Не квапся так! Може, я ще й передумаю. То де ти живеш?

– Просто за рогом, у двох хвилинах ходьби звідси.

Мейсі завагалася, потім підвелася.

– Як же ж ми, бідні дівчата, маємо ризикувати, аби заробити зайвий долар! – сказала вона. – Гаразд, але пам’ятай – нічого такого!..

– Це навіть не спадало мені на думку! – збрехав Рокко.

У нього було зручне маленьке помешкання на третьому поверсі над заправкою з гаражем – із чорним входом із двору, де була стоянка.

Мейсі приємно здивувало, з яким смаком він об-лаштував свою велику спальню-вітальню. Меблі були зі світлого дуба. Кілька килимків острівцями розкидані на полірованій підлозі. Стільці – великі та м’які. На широчезному дивані цілком могло поміститися четверо, а то й п’ятеро. Усюди чистота.

Мейсі стояла, витріщившись на диван.

– Це круто для такого хлопця, як ти, еге ж? – зронила вона, скидаючи плащик. – Боюся, що ти на цьому дивані виглядаєш, наче подорожній у пустелі.

– Ти би вельми здивувалась, якби знала, що відбувається на цьому ліжку, – підморгнув їй Рокко. – У мене тут повно місця для різних маневрів.

– Гадаю, так воно і є. Можу лише здогадуватись, – захоплено сказала Мейсі і дурнувато захихотіла.

Поки вона роздивлялася кімнату, Рокко змішав два віскі.

– Сідай же, бебі! – припросив він. – Маю до тебе ділову розмову.

Мейсі опустилася в одне з великих зручних крісел. Воно було таке глибоке, що її коліна опинилися вище голови.

Рокко подав їй склянку і зацікавлено зиркнув на те, що відкривалось його погляду з того місця, де він стояв.

– Ну, кажи вже, – промовила Мейсі. – Я уважно слухаю.

Рокко заохочувально хитнув склянкою в її бік. Мейсі відпила половину, відхекуючись.

– Я би сказала, що це може звалити з ніг навіть вагітного мула!

– Ти так думаєш? – сказав Рокко і поплескав її по коліну. – Але ж ти – не вагітний мул!

Мейсі захихотіла. Їй нечасто випадала нагода пити справжнє шотландське віскі. Коли Рокко запропонував їй сигарету, вона залпом осушила склянку.

– Я наллю тобі ще, – припросив Рокко, беручи в неї склянку і підходячи до бару.

– Але трошки, – відповіла Мейсі, зручніше вмощуючись у кріслі. – Інакше я геть захмелію.

– Ну то й що? – спитав Рокко, щедро плюснувши їй подвійну порцію віскі й лише трохи розбавивши його содовою. Простягнувши їй склянку, він всівся навпроти.

– Мені потрібна тямуща дівчина, котра б зібрала для мене деяку інформацію. Але це між нами, мала. Хочу щось відкопати на банду Ґріссонів. Ти ж працюєш на них, тому змогла би добути те, що мені потрібно.

Мейсі така пропозиція зовсім не сподобалась. Вона боялася Ма Ґріссон. Гратися з Ма могло бути небезпечно. Мейсі випила ще трохи віскі, намагаючись тим часом думати. Їй нелегко давалась будь-яка розумова діяльність. Рокко майже чув, як поскрипують її звивини.

– Якщо тобі не подобається моя пропозиція – забудьмо про неї. Натомість послухаймо кілька платівок: у мене велика джазова фонотека. Але якщо все-таки надумаєш заробити додаткові тридцять баксів на тиждень – прошу дуже!

– А якого роду інформація тобі потрібна? – обережно поцікавилася Мейсі.

– Я не перебірливий, – відповів він. – Відколи Ма почала заправляти клубом, я там не був. Може, у клубі відбувається щось незаконне?

Мейсі легенько відригнула.

– Багато чого, – озвалась вона. – Я страшенно нервую, коли там трапляються поліцейські облави.

– Не будь такою сором’язливою, – провадив далі Рокко. – Хотілось би якихось фактів.

Мейсі тицьнула у нього пальцем.

– Спочатку гроші, розумнику!

Рокко зітхнув. Теперішні жінки, здається, думають лише про гроші. Він витяг пачку банкнот, відрахував двадцять одну купюру і простягнув гроші Мейсі.

– Я довіряю тобі, серденько, – сказав він, розмірковуючи, чи не будуть ці гроші викинуті на вітер. – Ну, тепер кажи вже щось.

Мейсі допила своє віскі. У голові в неї паморочилося.

– Дай-но подумати... – нахмурившись, вона втупилася в стелю. – У клубі є стіл для гри в рулетку. Це ж незаконно, правда? Наверху у них бордель. Це також незаконно. Але я скажу тобі ще дещо. Усі двері в клубі зроблені зі сталі. Такі ж і жалюзі на вікнах. Поки копи прорвуться у клуб – уже не буде ніде й нічого.

Рокко незадоволено глянув на неї – він і без неї усе це знав. Тому зайшов із іншого боку.

– А куди хлопці оце щойно поїхали? – запитав він. – Я бачив Флінна, Воппі та Сліма у їхньому «доджі» – вони саме виїжджали з міста.

Мейсі поклала ногу на ногу. Рокко аж примружився, бо з його місця було видно навіть забагато.

– Не знаю, – озвалася вона, – Флінн казав, що їде у справах.

Вона з полегшенням видихнула.

– Ну й ну! Це шотландське віскі до біса міцне! Флінн казав, що хоч би до дев’ятої повернутися. Може, ще по ковточку?

Рокко терпляче налив їй віскі.

– Ну ж бо, пригадай ще хоч щось! Чи нема у клубі чогось особливого? Чогось дивного?

Мейсі схопила свою склянку, але ледь не впустила її.

– Ой! Мало не перевела таке чудове пійло! – скрикнула вона. – Гадаю, я таки трохи сп’яніла!

– Та ні, – заспокоїв її Рокко, допомагаючи поставити склянку на стіл. – Ти просто щаслива.

– Та-ак, можливо, – погодилася вона, безуспішно намагаючись сконцентрувати свій погляд на ньому. – Гаразд, скажу тобі ще дещо: у Сліма є дівчина!

Рокко недовірливо хитнув головою.

– Ні, мала, тільки не в Сліма. У нього ніколи не було дівчини – і навряд чи буде. Він не для того. Спробуй вигадати щось іще.

Мейсі агресивно витріщилася на нього.

– То ти хочеш сказати, що я брешу? Кажу ж тобі – у нього є дівчина, котру він тримає в зачиненій кімнаті нагорі!

Рокко відчув раптове збудження. Невже ця ідіотка нарешті вибовкає те, що йому потрібно?

– А чому він тримає її під замком?

Мейсі відмахнулась від нього, хитнувши головою.

– Поглянь-но на мене. Якби те ходяче жахіття вподобало мене, то мене також довелося би тримати під замком, аби чогось добитися, – і вона захихотіла. – Мені шкода її. Слім від неї практично не виходить. Майже увесь час проводить із нею в зачиненій кімнаті.

Рокко це по-справжньому зацікавило.

– Ти коли-небудь її бачила?

– Лише раз; але знаю, що кожного вечора, до відкриття клубу, Слім виводить її на прогулянку. Вони ніколи довго не гуляють. Гадаю, Слім просто обходить із нею квартал і приводить назад. Одного разу я прийшла у клуб зарано, бо мій годинник спішив. Ось тоді-то я її й побачила. Слім із дівчиною саме спускався сходами. Я бачила її лише мигцем, бо саме з’явилася Ма і заштовхала мене в туалет.

– А як виглядала та дівчина? – запитав Рокко, напружено слухаючи.

– Я не бачила її лиця. На голові вона мала шарф, який прикривав обличчя, але в ній було щось дивне: спускаючись сходами, вона ніби нічого не бачила. Так зазвичай ходять сліпі.

– А Ма знає про неї?

– Аякже, і Док також. Док щодня піднімається до неї в кімнату.

Рокко на мить замислився. А це вже може бути цікавим, вирішив він.

– Я би хотів поглянути на ту дівчину, – сказав він. – Як це мені зробити?

Мейсі п’яно йому всміхнулась.

– А я тобі й не бороню. Будь у клубі між десятою та одинадцятою – і побачиш, як Слім виводить її на прогулянку.

Але якщо Сліма не буде у місті аж до дев’ятої, подумав Рокко, то й шансів побачити дівчину сьогодні мало.

– А ще скажи мені таке: він виводить її через парадний вхід? – спитав він.

Мейсі раптом стало погано. Кімната попливла у неї перед очима, а підлога захиталася, мов на кораблі.

– Є ще чорний вихід, – ледь чутно додала вона, – що веде на сусідній склад.

Рокко всміхнувся. Тепер він був упевнений, що недаремно витратив свої гроші.

– Здається, ти таки забагато випила, крихітко, – сказав він. – Ходи-но приляж!

– Ти, певно, чогось туди додав, – поскаржилася Мейсі, – бо я почуваюся жахливо.

Рокко витяг її з крісла. Вона пручалася і неодмінно би заточилася, якби він не тримав її.

– Ох! Хтось розбив мій корабель мрії! – сказала вона, міцно чіпляючись за Рокко.

Рокко подивився на годинник над каміном. Було трохи по третій. Він відвів Мейсі на диван й обережно поклав на нього.

– Знову те саме, – сказала вона із заплющеними очима. – Чоловік каже: «Суто ділова зустріч», – і завжди це «суто» – щось інше...

Рокко опустив жалюзі, створюючи відповідну атмосферу.

Мейсі щасливо зітхнула, опинившись в його обіймах.

Розділ четвертий

1

Феннер приїхав на роздоріжжя закуреної дороги, що вела до хатини Джонні, десь о четвертій. Він їхав швидко, бо добре усвідомлював вірогідність того, що хтось із банди Ґріссонів може поїхати за ним навздогін.

Перед тим, як полишити місто, затримався на хвильку, аби зателефонувати Полі і повідомити, куди їде.

– Здається, я натрапив на слід, – сказав він. – Подзвони Бреннану і розкажи, що затівається. Скажи, нехай негайно мчить до лігва Джонні.

– А чому б тобі не зачекати на нього? – стурбовано поцікавилася Пола. – Нащо їхати туди самому?

– Не хвилюйся! – заспокоїв її Феннер. – Швидше телефонуй Бреннану, – і повісив слухавку.

Але тепер, звернувши з головної дороги і заглибившись у хащі, він почав думати, що Пола таки, певно, мала рацію. Це місце було вдалині від усього: тут було самотніше, ніж у могилі жебрака.

Він виліз із машини, вдовольнившись тим, що його хоча б не видно з дороги, і попрямував запорошеною стежкою до хатини Джонні.

На півдорозі зупинився, витяг пістолет і зняв його із запобіжника.

Він був майже впевнений, що ніхто з банди Ґріссонів не міг дістатися сюди швидше за нього, але не хотів ризикувати.

Полудневе сонце жарило щосили, і Феннер, який ненавидів ходити пішки, кляв усе на світі, коли полишив курну дорогу і вийшов на звивисту стежку, що вела до халупи Джонні.

Попереду було двісті ярдів густого лісу, але потім Феннер мав вийти на відкриту галявину. Він сповільнився, мовчки розчищаючи собі шлях, нашорошивши вуха і пильно до всього придивляючись..

Блакитнокрила сойка зненацька спурхнула з найближчого дерева, і змах її крил налякав Феннера. Він звів голову, і серце йому мало не вискочило з грудей.

«Я полохливий, як стара діва, котра уздріла чоловіка під ліжком», – усміхнувшись, сказав він собі й обережно наблизився до відкритої галявини. Зупинився під деревом і поглянув на стару дерев’яну хатину, що стояла по центрі галявини.

Здається, Джонні був удома: двері хатини розчахнуті навстіж, із димоходу ліниво клубочиться дим.

Тримаючи револьвер за спиною, Феннер нечутно прокрався галявиною до вхідних дверей. Перед тим, як увійти, зупинився і прислухався.

Він почув, як Джонні бурмоче щось сам до себе. Феннер зупинився у дверях.

Джонні, стоячи до нього спиною, щось готував на плиті. Феннер почув запах смаженого бекону і скривився. Він швидко огледів велику неохайну кімнату. Стояк для рушниць із двома гвинтівками був коло дверей – досить далеко від Джонні.

Феннер увійшов, тримаючи старого на прицілі.

– Привіт, Джонні! – м’яко сказав він.

Джонні заціпенів, а тоді здригнувся. Випростався і дуже повільно обернувся. На його червоному спантеличеному обличчі застиг переляк, коли він побачив Феннера. А невиразні, вицвілі очиці широко розплющилися, коли він уздрів ще й зброю в його руці.

– Спокійно, – сказав Феннер. – Ти ж мене пам’ятаєш, Джонні?

Здається, старому забракло повітря.

– Навіщо ти тицяєш у мене своєю «пушкою»? – прохрипів він.

Феннер опустив зброю.

– То ти мене пам’ятаєш?

Джонні кліпнув і нахмурився.

– Ти ж той хлопець з газети, чи не так?

– Так, – підтвердив Феннер. – Сідай-но, Джонні, маю до тебе розмову.

Джонні важко опустився на перевернутий ящик. Здається, старий був радий присісти. Відставивши сковорідку з вогню на край плити, тремтячою рукою він почухав шорстке підборіддя, скоса дивлячись на Феннера.

– А тепер послухай мене уважно, Джонні, – провадив далі Феннер. – У тебе можуть бути серйозні неприємності – тобі світить чималий термін. Це б не дуже сподобалося тобі, еге ж? Ані випивки, ані... та й взагалі нічого! Але ти вийдеш сухим із води, якщо я тебе прикрию. Усе, що мені потрібно від тебе, – дрібка інформації.

– Я нічого ні про кого не знаю, – вперто сказав Джонні. – Забирайся звідси і дай мені спокій.

– Райлі зі своєю бандою був тут три місяці тому, еге ж? – запитав Феннер.

Джонні наче закляк, лиш дико оглядаючись, куди можна втекти.

– Я нічого не знаю про Райлі.

– Послухай-но, старий ти дурню! – гостро озвався Феннер. – Твоя брехня тобі не допоможе. З ним була донька Блендіша. Райлі телефонував від тебе своїй подрузі. Вона підтвердила це, але поки що повідала лише мені. Коли ж вона розкаже це й копам, у тебе будуть чималі неприємності. Вони добре попрацюють над тим, Джонні, аби ти заговорив. Тож кажи вже: був тут Райлі чи ні?

Джонні завагався, а тоді, з хитрим виразом в очах, ствердно кивнув.

– Так, це правда. Він був тут із Бейлі, старим Семом і дівчиною, недовго – якихось десять хвилин. Я не хотів їх тут лишати – навіщо мені це? Не хотів потрапити в лабети копів, тож сказав їм їхати далі. Райлі окликнув дівчину, вони сіли в авто і поїхали. Поняття не маю, де вони тепер.

Але те, як він це сказав, дало привід Феннерові думати, що він бреше.

– Гаразд, Джонні, – м’яко сказав Феннер, – це тебе повністю вигороджує. Дуже шкода, що ти не знаєш, куди вони поїхали: Блендіш пропонує велику нагороду за інформацію. Тобі ж не зайвими були б п’ятнадцять тисяч баксів?

Джонні ошелешено кліпнув. Пройшло вже три місяці, відколи він поховав Райлі, Бейлі та старого Сема, – ото роботонька була! Шульц обіцяв долю з викупу, але так нічого й не дав. Однак Джонні точно знав, що викуп було сплачено, – він не полінувався з’їздити в місто і купити газету. Його обдурили, і тепер він був лихий на них.

– П’ятнадцять тисяч баксів? – повторив він. – А де гарантія, що я їх отримаю?

– Я сам про це потурбуюся, Джонні, – запевнив його Феннер.

«Краще вже не треба, – подумав Джонні. – Надто небезпечно жартувати з бандою Ґріссонів».

Він нерішуче хитнув головою.

– Я нічого не знаю, – повторив старий.

– Ти брешеш, – сказав Феннер. – Хочеш, аби я з тобою попрацював, Джонні? Ось так?

І він вдарив його в обличчя. Удар був несильний, але достатній, аби змусити старого похитнутися і мало не злетіти з ящика.

– Ну ж бо! Розказуй! – продовжив Феннер, підвищуючи голос. – То де Райлі? У тебе є вибір – або п’ятнадцять тисяч баксів, або це! То що ти обираєш?

Джонні зіщулився.

– Я нічого не знаю, – відчайдушно сказав він. – Якщо хочеш щось дізнатися, спитай у когось із банди Ґріссонів. Вони тут також були. Вони ж порішили Райлі... – він зненацька замовк, і його обличчя з червоного стало сірим.

– Банди Ґріссонів? – перепитав Феннер. – А як вони вбили Райлі?

Але Джонні тепер дивився не на нього, а на відчинені двері. На його обличчі проступив жах, і від цього погляду у Феннера усе всередині похололо.

Оглянувшись через плече, він побачив тінь у дверях: тінь людини із «томпсоном»[8]8
  Американський пістолет-кулемет, розроблений капітаном Джоном Томпсоном у 1916 році, що мав широке застосування під час Другої світової війни.


[Закрыть] у руках.

Усе сталося блискавично.

Феннер кинувся на підлогу подалі від Джонні. Перекотився до великого залізного бака, що стояв у кутку кімнати: свого часу Джонні зберігав там корм для коня. Феннер миттю заховався за ящик, і саме тоді й пролунала автоматна черга.

Кусок свинцю вп’явся Джонні у груди. Старого відкинуло назад. Він перекотився, зіщулився і знерухомів. За кілька секунд Феннер мало не оглух, коли бандити почали лупити по бакові. Феннер припав до підлоги, і серце його шалено закалатало, а повітря зі свистом вилітало між зціплених зубів.

Упродовж трьох-чотирьох секунд бандити гатили по бакові, і гуркіт стояв такий, наче велетенською кувалдою колотять по залізу Зненацька стрілянина вщухла. Раптова тиша була майже така ж оглушлива, як і автоматна черга до того.

Феннер витер долонею спітніле обличчя. Було ясно, що це прибула банда Ґріссонів. Він опинився у вельми скрутному становищі. Знав, що щойно спробує висунути голову з-за бака, як миттю отримає кулю в голову. Його єдина надія була на Бреннана, який мав прибути з хвилини на хвилину. Але чи встигне той приїхати вчасно?

Феннер розпластався в пилюці і припав вухом до дерев’яної підлоги. Ані звуку. Він мав сумніви, що хтось із банди Ґріссонів наважиться підійти, аби добити його.

Тоді почувся гул голосів. Після паузи хтось крикнув:

– Виходь! Ми знаємо, що ти там! Виходь із піднятими руками!

Феннер криво посміхнувся. «Аякже! – подумав він. – Якщо я вам потрібний – ідіть і візьміть мене!»

Він чекав.

«Томпсон» запрацював знову. Пекельний шум змусив Феннера здригнутися. Він чув, як бандити все ближче підходять до бака. Раптом автомат вкотре замовк.

– Виходь, мерзотнику! – гаркнув голос.

Феннер лежав нерухомо. Він почув, як один бандит сказав іншому:

– Залиште його мені! Лягайте обидва на підлогу!

Феннер здригнувся – він уже знав, що буде далі: бандити мали намір кинути в нього гранату. Він випростався, прикривши голову руками. Кількасекундна тиша видалася йому вічністю. Потім Феннер почув, як щось гепнуло на підлогу Граната вибухнула з оглушливим звуком. Вибуховою хвилею його підняло в повітря і швиргонуло об стінку бака. Він опинився з його другого боку, задихаючись і хапаючи ротом повітря. На мить він чітко все розгледів, побачивши стелю халупи у себе над головою. Вона прогнулася. Поки він на неї дивився, почувся тріск дерева, і стеля завалилася на нього. Балка сильно стукнула його по голові – аж іскри посипалися з очей, – і він провалився у темряву.