Текст книги "Орхідей для міс Блендіш не буде"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

З

За милю до Ла-Сінь старий Сем сказав:

– Нам треба заправитись.

– Чому ти в біса не залив повного бака ще перед від’їздом? – накинувся на нього Райлі.

– Звідкіля я мав знати, що ми поїдемо до Джонні? – жалібно заскавулів старий Сем.

Бейлі направив світло ліхтарика на міс Блендіш. Та все ще була непритомна.

– Вона в порядку, – сказав він. – Попереду буде заправка.

І справді, за наступним поворотом з’явилися її вогні.

Старий Сем під’їхав до заправки. Протираючи очі та позіхаючи, до них вийшов хлопчина і почав заливати пальне. Райлі подався вперед, аби прикрити собою міс Блендіш, але йому нічого було переживати: хлопець мало що тямив зі сну. Він навіть не заглянув у машину.

Раптом з-за повороту вигулькнули фари машини. Великий чорний «б’юік» нечутно під’їхав впритул до «Лінкольна» – і це неабияк налякало трійцю. Бейлі інстинктивно схопився за пістолет.

У «б’юіку» було двоє людей. Пасажир вийшов.

Це був високий чоловік міцної статури у чорному крислатому капелюсі, низько насунутому на очі. Він зацікавлено глянув на «Лінкольн» і, підмітивши раптовий різкий рух Бейлі, підійшов до машини.

– І чого б то я так нервував? – запитав він різким, агресивним тоном і втупився у Бейлі.

Було темно, і вони не могли розгледіти один одного.

Райлі сказав:

– Облиш, друзяко, тут ніхто і не думав нервувати.

Кремезний чолов’яга тепер пильно поглянув на нього.

– Та це ж Френкі! – сказав він і розсміявся. – А я вже було подумав, що то за великий бос вирішив тут покомандувати.

Троє в «Лінкольні» заціпеніли. Тепер усі вони дивилися на «б’юік». У салоні ввімкнулося світло, і вони змогли розгледіти водія – той тримав їх на прицілі.

– То це ти, Едді? – спитав Райлі хрипкувато – у нього пересохло горло.

– Так, – підтвердив високий чоловік. – У Флінна «пушка» в руках, тож не робіть нічого такого, про що потім шкодуватимете.

– Та ми нічого такого й не плануємо, – поквапно сказав Райлі. Подумки він проклинав той час, коли вони потрапили на очі банді Ґріссонів. – Я просто вас не впізнав.

Едді дістав сигарету з пачки і черкнув сірником. Райлі квапливо засовався, затуляючи собою міс Блендіш, але Едді таки помітив її.

– Ото діваха! – сказав він, запалюючи сигарету.

– Ну, нам вже час їхати, – знову поспішно озвався Райлі. – Бувайте! Рушай, Семе!

Едді поклав руку на дверцята «Лінкольна».

– Хто це така, Райлі?

– Ти її не знаєш. Моя подруга.

– Справді? Щось вона не дуже рухається.

– Е, набралася добряче, – буркнув Райлі, відчуваючи, як його лице заливається потом.

– Та що ти кажеш! – Едді вдав із себе дуже шокованого. – Гадаю, що знаю, хто змусив її так напитися. Ану, погляньмо на неї пильніше!

Райлі завагався. Кутиком ока він бачив, як Флінн виходить із «б’юіка» з направленим на них автоматом, тож Райлі неохоче подався назад. Едді дістав потужний ліхтарик і освітив непритомну дівчину.

– Гарненька, – задумливо озвався він. – Тобі має бути соромно, Райлі, – зробити таке з цією милою дівчиною. А її матуся знає, де вона? – він відступив трохи, випустивши дим в обличчя Райлі. – Куди ви її везете?

– Додому, – відповів Райлі. – Облишмо цю комедію, Едді. Нам уже час рушати.

– Звісно, – погодився Едді, відступаючи ще на кілька кроків. – Не хотів би я бути на її місці і врешті опритомніти в товаристві трьох таких мавп, як ви. А тепер валіть звідси!

Старий Сем завів двигун, «Лінкольн» вилетів на дорогу й помчав, набираючи швидкість.

Едді провів їх поглядом. Тоді зняв капелюх і почухав потилицю. Сховавши автомат у машину, до нього підійшов Флінн. Це був коротун із гострими рисами обличчя, що нагадувало злого щура.

– І що ти про все це думаєш? – спитав спантеличено Едді. – Тут щось явно не так.

Флінн знизав плечима.

– Треба помізкувати.

– Хочеш сказати, що це ти помізкуєш? – зауважив Едді. – У тебе ж із мізками не дуже. То що можуть робити ці дешевенькі морди з такою кралечкою? Хто вона?

Флінн запалив сигарету. Його це не зацікавило. Вони їхали від самого Піттсбурґа, тож він втомився і мріяв лише про сон.

Едді натомість продовжував:

– Їй поцілили у щелепу. І не кажи мені, що така дрібнота, як Райлі, міг її викрасти. Не думаю, щоб у нього стало на це духу... Так, треба перекинутися кількома словами з Ма.

– Та щоб тобі! – пробурчав Флінн. – Я хочу врешті поспати, навіть якщо тобі до цього байдуже.

Едді пропустив його слова повз вуха. Він підійшов до хлопця, що спостерігав за всім цим з округлими від жаху очима.

– Де тут у вас телефон?

Хлопець повів його до службового приміщення.

– Гаразд, друже, йди собі прогуляйся, – порадив йому Едді, всідаючись за стіл. Коли хлопчина вийшов, він набрав номер і став чекати. Після тривалої паузи на лінії почувся голос Дока.

– Я телефоную із заправки недалеко від Ла-Сінь, – швидко й неголосно сказав Едді. – Щойно звідси поїхав Райлі зі своєю бандою. З ними дівчина – першокласна штучка. Вона далеко не їхнього кола. Райлі сказав, що вона п’яна, але вигляд у неї був такий, наче її «вирубили» ударом у щелепу. Таке враження, що Райлі її викрав. Передай це Ма, добре?

Док промовив:

– Будь на лінії.

Незабаром він повернувся.

– Ма хоче знати, як вона виглядала і в чому була одягнена.

– Рудоволоса, – почав Едді. – Не просто гарна – виглядає, мов кінозірка. Ще в житті не бачив гарнішої дівчини. У неї довгий аристократичний ніс і високе чоло. Одягнена у білу вечірню сукню та чорну накидку, таке вбрання коштує чималенько.

Він чув, як Док переповідає це все Ма, і нетерпляче став чекати на відповідь.

– Ма гадає, що це могла бути донька Блендіша, – сказав Док, знову беручи слухавку. – Сьогодні ввечері вона мала їхати в «Золотий черевичок», що в Пайн Веллі, і на ній було фамільне кольє. Якось не віриться, аби Райлі зважився на таке грандіозне дільце, а тобі?

Едді швидко міркував.

– А Ма може мати рацію. Я якраз подумав, що в тій дівчині є щось знайоме. Я бачив якось фото доньки Блендіша... так, то справді могла бути вона. Якщо в руках Райлі і вона, і діаманти, то він зірве чималий куш.

Раптом у слухавці пролунав різкий та грубий голос самої Ма:

– Едді, це ти? Висилаю до тебе хлопців. Зустрінеш їх на перехресті біля Самотнього Дерева. Якщо Райлі захопив дівку Блендіша, то відвезе її до Джонні – більше нікуди. І якщо це справді вона, то доставте її до мене.

– Як скажеш, Ма, – відповів Едді. – А що робити з тією шайкою Райлі?

– Невже я про все маю казати? – огризнулася Ма. – Порухай трохи мізками сам!

Раптом почулися короткі гудки.

Едді поспішив до свого «б’юіка». Дав хлопчині-заправнику долар і всадився в авто поруч із Флінном.

– Поїхали! – сказав він схвильовано. – Ма посилає на підмогу своїх хлопців. Вона гадає, що Райлі викрав доньку самого Блендіша!

Флінн аж застогнав.

– Вона з глузду з’їхала! Та ці бандюги не наважилися б викрасти навіть кольє, не кажучи вже про дочку Блендіша! То куди їхати?

– До перехрестя біля Самотнього Дерева, а тоді до Джонні.

– Ет, прощавай, сну! – люто промовив Флінн, виїхавши на шосе. – Та це ж ще добра сотня миль!

Едді розсміявся.

– Виспишся якось іншим разом, – озвався він. – Я хочу ще раз поглянути на ту красуню! Ну, швидше давай!

Флінн сильніше натиснув на газ.

– Жінки – це все, про що ти думаєш!

– А про що ж іще мені думати? – спитав Едді. – Лише жінки та гроші чогось варті в цьому світі!

4

Світанкове сонце вже повільно виповзало на пагорби, коли «Лінкольн» подолав круте узгір’я, що вело до схованки Джонні.

Старий Сем їхав повільно. Він втомився, однак не хотів цього показувати. Останнім часом його не покидала тривога, що Райлі намірився його спекатися, бо він застарий. Райлі та Бейлі час від часу зиркали у заднє вікно, чи нема за ними погоні. Обидва були знервовані та роздратовані.

Міс Блендіш відсунулася від Райлі якомога далі. Ніхто з трійці й не пробував заговорити з нею після того, як вона опритомніла. Дівчина ж боялася про щось питати, аби зайвий раз не привертати до себе уваги. Вона була впевнена, що татко вже підняв на ноги усю поліцію і що її вже шукають. Це лише справа часу – коли її знайдуть, намагалася заспокоїти вона сама себе. Але що буде з нею до того? Ця думка не давала їй спокою, навіюючи жах. Вона не мала ілюзій щодо чоловіків, котрі захопили її. Дівчина помітила, що вони дуже налякані. Вона вирішила, що їй слід особливо остерігатись двох молодших.

Райлі з голови не виходила їхня зустріч із бандою Ґріссонів. Він був певен, що Едді розповість про дівчину Ма Ґріссон. Ма була найрозумнішою та найнебезпечнішою з усієї їхньої банди. Тож Райлі не мав сумнівів: Ма точно здогадається, що то за дівчина. І дізнається про кольє. Але чи додумається вона про сховок у Джонні? У цьому він не був упевнений. П’яничка Джонні працював лише з дрібними гангстерами, а така серйозна банда, як Ґріссони, не могли мати з ним ніяких справ.

Їм слід діяти хутко, переконував себе Райлі. Щойно вони сховають дівчину, він негайно зателефонує Блендішу. Чим швидше він отримає гроші й віддасть дівчину, тим безпечніше буде.

Старий Сем повернув «Лінкольн» на вузьку курну дорогу, що вела у лігво Джонні. Трохи зменшивши швидкість, він подолав ще кілька миль, і врешті вони дісталися хатини Джонні – двоповерхової дерев’яної будівлі, схованої за деревами, до якої вела вузька доріжка.

Старий Сем припаркувався біля будиночка, і Райлі виглянув з машини.

– Поглянь, чи він вдома, – звелів він Бейлі. Нервово оглядаючи зарості, він не випускав із рук пістолета.

Бейлі підійшов до хатини і затарабанив у двері.

– Агов, Джонні! – погукав він.

За хвилю Джонні відчинив двері й підозріло глянув на гостей.

Джонні, цьому високому, кістлявому стариганю зі спитим обличчям і невиразними вицвілими очима, було під сімдесят. Колись він був одним із кращих у своїй справі, але згодом спився, і це зіпсувало йому репутацію.

Джонні зиркнув спочатку на Бейлі, потім на авто, в якому помітив міс Блендіш.

– У чому річ? – спитав він. – У вас неприємності, хлопці? Ти ж Бейлі, чи не так?

Бейлі хотів було проникнути в будинок, проте у дверях непорушно стояв Джонні.

– Нам треба перебути в тебе кілька днів, Джонні, – сказав Бейлі. – Впусти нас!

– Що за дівчина? – спитав Джонні, й не ворухнувшись.

Райлі змусив міс Блендіш вийти з машини, за нею вийшов старий Сем. Нарешті виліз і сам Райлі.

– Ну ж бо, Джонні, не клей дурня! – сказав Райлі. – Впусти нас! Тобі ж може перепасти купа грошей. Не стояти ж нам на порозі!

Джонні нарешті відступив, і Райлі заштовхнув міс Блендіш до хатини, в якій були велика вітальня внизу та дві кімнатки нагорі, опоясані великим дерев’яним балконом, котрий нависав над вітальнею.

Вітальня була дуже брудна. Там стояв стіл, чотири ящики, що слугували за стільці, і стара газова плита. На стіні – ліхтар-«блискавка», на поличці – радіо. І все.

Старий Сем увійшов останнім, зачинивши за собою двері й обіпершись на них.

Міс Блендіш зненацька підбігла до Джонні та схопила його за руку.

– Допоможіть мені, будь ласка! – задихаючись, мовила вона. Від запаху перегару та немитого тіла, що йшов від старого, у неї запаморочилась голова. – Ці люди викрали мене. Мій батько...

Не давши їй договорити, Райлі грубо відтягнув дівчину від старого.

– Замовкни! – гаркнув він. – Ще слово – і ти пошкодуєш про це!

Джонні тривожно подивився на Райлі.

– Я ніколи не вплутуюся у викрадення, – тихо промовив він.

– Прошу вас, зателефонуйте моєму батькові... – почала було міс Блендіш, але Райлі хутко підійшов до неї і дав дзвінкого ляпанця. Вона з криком відсахнулася.

– Я ж тебе попереджав, хіба ні? – знову гаркнув Райлі. – Стули нарешті пельку!

Вона приклала руку до щоки, й очі її зблиснули.

– Тварюко! – вигукнула вона. – Як ти смієш торкатися до мене?

– Якщо не замовкнеш, то торкнуся ще й не так, – пообіцяв Райлі. – Сядь і стули пельку, а то вріжу тобі ще раз!

Підійшов зі стурбованим виглядом старий Сем. Він узяв один із ящиків і присунув його до міс Блендіш.

– Заспокойтеся, міс! – мовив він. – І ліпше цього хлопця не дратуйте!

Міс Блендіш опустилася на ящик, прикривши руками обличчя.

– Хто вона? – перепитав Джонні.

– Донька Блендіша, – відповів Райлі. – Вона коштує мільйон доларів, Джонні. Гроші ми розділимо порівну, їй треба тут побути лише три-чотири дні.

Джонні скоса глянув на них.

– Блендіш – багатій, еге ж?

– У нього мільйони. Як тобі таке, Джонні?

– Ну... – Джонні задумливо почухав брудну лисину. – Але не більше, ніж чотири дні!

– Куди мені її відвести? – запитав Райлі. – У тебе є кімната для неї?

– Он туди, – показав Джонні на одні з дверей, що вели нагору.

Райлі повернувся до міс Блендіш.

– Піднімайся!

– Робіть так, як вам кажуть, міс, – озвався старий Сем. – Навіщо вам неприємності?

Дівчина звелася на ноги і рушила нагору. Райлі ступав за нею. Дійшовши до балкона, вона озирнулася на трьох чоловіків, що дивилися їй услід.

Ніби ненароком Джонні підійшов до двох рушниць, що висіли над вхідними дверима.

– Заходь! – скомандував Райлі, відчинивши ногою двері.

Дівчина ступила у темну кімнатку. Райлі, увійшовши за нею, запалив гасову лампу, що звисала зі стелі, і розглянувся довкола. Тут було ліжко з брудним матрацом, але без постелі на ньому. Глечик з водою, на якій була щільна плівка із пилу, стояв просто на підлозі. На ящику примостився мідний таз. Вікно затягнуте мішковиною. У кімнаті відчувався запах цвілі та вологи.

– Це тобі лише на користь піде, – глумливо сказав Райлі. – Зіб’є трохи пихи. Сиди спокійно, а то я прийду й утихомирю тебе.

Міс Блендіш побачила великого павука, що повільно повз по стіні. Очі її округлилися від жаху.

– Боїшся? – спитав Райлі і зняв павука зі стіни. Короткі волохаті лапки засмикалися. – Хочеш, я посаджу його на твою гарненьку сукню?

Міс Блендіш відсахнулася, тремтячи усім тілом.

– Поводься як слід, і з тобою нічого не трапиться, – пообіцяв Райлі, вишкірившись. – Почнеш кричати – пошкодуєш.

Говорячи це, він розчавив павука пальцями.

– Комизитимешся – буде з тобою те саме. Тож будь чемною дівчинкою.

Він вийшов, зачинивши за собою двері.

Коли Райлі спустився у вітальню, Бейлі та старий Сем уже сиділи на ящиках і палили.

– А що там із їжею... – почав він, але тут же загнувся, побачивши у руках Джонні рушницю, який обводив тепер їх усіх дулом. Райлі було смикнувся за своїм пістолетом, але щось у тьмяних очах Джонні його зупинило.

– Не роби цього, Райлі, – сказав Джонні. – Ця рушниця розірве тебе на шматки.

– Та що це з тобою? – крізь зуби спитав Райлі.

– Мені не подобається цей ваш план, – відповів Джонні. – Сідай-но, хочу з тобою побалакати.

Райлі присів біля Бейлі.

– За півгодини до вашого приїзду про це передавали по радіо. Хто вбив того хлопця?

– Він, – тицьнув пальцем у свого сусіда Райлі. – Цей дурень ніби голову втратив.

– А ти б її не втратив? – рявкнув Бейлі у відповідь. – У мене не було вибору: цей боягуз сам напросився.

– Стули пельку! – люто гаркнув Райлі. – Яке це тепер має значення? Той хлопець мертвий, і на нас висить убивство, проте ми маємо дівчину. Якщо нам вдасться отримати гроші від її старого, то тривожитися нам ні про що.

Джонні похитав головою. Провагавшись трохи, він опустив рушницю.

– Я знаю вас, хлопці, з пелюшок, – сказав він, – і не думав, що ви станете вбивцями. Мені це все не подобається. Вбивство і викрадення – таж за вами полюватиме усе ФБР! Вони добряче підсмажать вам п’ятки. Тепер ви – вороги суспільства, такі собі перевертні.

– Отримаєш двісті п’ятдесят штук, – украдливо озвався Райлі. – А це хороші гроші, Джонні.

– Лише уяви, скільки випивону зможеш купити на все це бабло, – доволі грубо додав Бейлі. – Та ти будеш купатися у віскі!

Джонні примружив очі:

– Не все можна купити за гроші!

– Двісті п’ятдесят штук, Джонні, і все це – твоє!

Джонні неквапно повішав гвинтівку на місце. Троє бандитів полегшено зітхнули. Вони мовчки спостерігали, як Джонні виставляє на стіл олов’яні кухлі та великий глиняний глечик.

– Випити хочете?

– А що там у тебе? – підозріло спитав Райлі. – Пійло власного виробництва?

– Воно хороше – відмінної якості!

Джонні хлюпнув усім в кухлі яблучної самогонки і передав їх по колу.

Вони обережно випили: Бейлі похлинувся, а Райлі та старому Сему якось таки вдалося проковтнути пекучу рідину.

– Нам би чогось пожерти, Джонні, – сказав старий Сем, витираючи рот рукавом. – Вмираю з голоду.

– Візьми собі, – озвався Джонні. – Там, у горщику на плиті.

Старий Сем пішов до плити.

– Даремно ти, Райлі, викрав дівку, – сказав Бейлі. – Нам слід було прикінчити її на місці. Едді розбовкає все Ма Ґріссон, а вона пошле за нами Спритника.

– Заткнися! – люто гаркнув Райлі.

Джонні заціпенів.

– Кого? Спритника Сліма? Він теж у цьому замішаний? – спитав він.

– Та він сам не знає, що меле, – відповів Райлі.

– Не знаю? – озвався Бейлі й поглянув на Джонні. – Дорогою ми напоролися на Едді Шульца. Той бачив дівчину і неодмінно докладе про це Матусі Ґріссон.

– Якщо в цьому Слім, то я виходжу з гри, – сказав Джонні, знову присуваючись до рушниць.

Райлі вихопив револьвер 38-го калібру.

– Тримайся подалі від рушниць! І чхав я на Сліма Ґріссона – він нам не завадить!

– Слім дуже небезпечний, – тривожно озвався Джонні. – Я знаю вас, хлопці, і знаю, що ви не такі вже й погані. Але в Слімові Ґріссоні нема нічого хорошого. У нього нутро прогниле.

Райлі сплюнув.

– У нього дірка в голові, – пояснив бандит. – І він ненабагато мудріший за ідіота.

– Можливо, й так, але він убивця, причому вбиває ножем. А я не люблю хлопців, котрі пускають у діло ножі.

– Та годі вже, – сказав Райлі, – краще поїжмо.

Старий Сем вже розкладав на тарілки якесь вариво.

– Це якась тухлятина – відгонить дохлою кішкою, – пробурмотів він. Тоді відібрав трохи місива і наклав у вільну тарілку. – Віднесу дівчині. Їй слід трохи поїсти.

– Боюся, що це буде не до вподоби її витонченому смакові, – вишкірився Райлі.

– Усе ж краще, ніж нічого, – озвався старий Сем.

Він узяв їжу, піднявся нагору й увійшов до тьмяно освітленої кімнати.

Міс Блендіш сиділа на краєчку ліжка і плакала. Коли старий Сем увійшов, дівчина підвела голову.

– Ось, з’їжте хоч трохи, – ніяково сказав він. – Вам стане краще.

Від запаху протухлої їжі міс Блендіш стало недобре.

– Ні... дякую. Не можу.

– Воно трохи смердить, – наче вибачаючись, сказав старий Сем, – але вам треба хоч щось з’їсти.

Він поставив їжу на столик. Поглянувши на брудний матрац, старий Сем похитав головою.

– Присягаюся, це не те, до чого ви звикли, міс. Спробую знайти для вас щось краще.

– Дякую, ви дуже добрі до мене, – вона завагалася і, стишивши голос, сказала: – Чи не могли б ви мені допомогти? Якщо зателефонуєте батькові й скажете, де я, він вам добре віддячить. Будь ласка, допоможіть мені!

– Не можу, міс! – сказав Сем, задкуючи до дверей. – Я надто старий, аби створювати собі клопоти. Ті двоє, що зі мною, дуже погані хлопці. Тому я нічого не можу зробити для вас.

Він вийшов, зачинивши за собою двері.

Райлі та Бейлі саме вечеряли, і старий Сем приєднався до них. Коли вони покінчили з їжею, Райлі підвівся.

– Це – найогидніше, що я коли-небудь їв у своєму житті, – сказав він і глянув на годинник. Було п’ять по дев’ятій.

– Піду зателефоную Анні. Вона вже, певно, непокоїться.

– Та не обманюй себе із тією Анною, – озвався Бейлі. – Гадаєш, її обходить, де ти?

Він звівся на ноги і підійшов до вікна.

Райлі назвав телефоністці номер Анни. Після невеличкої паузи та взяла слухавку.

– Привіт, мала! – сказав він. – Це Френкі.

– Френкі! – голос Анни був такий пронизливий, що троє чоловіків теж його почули. – Куди це ти запропастився, виродку? Ти що, вирішив, що на мене можна начхати? Чи ти думаєш, що мені подобається спати самій у твоєму ліжку? Де це ти? І що робиш? Якщо ти з іншою жінкою, то я тебе вб’ю!

Райлі вишкірився: було приємно знову почути голос Анни.

– Заспокойся, серденько! – сказав він. – У мене тут робота – чи не найбільша за увесь час, – і я нарешті зможу загребти чимало грошенят. Віднині ти ходитимеш у норкових манто, Анно! Я дам тобі стільки грошей, що сама Гаттон[1]1
  Йдеться про Барбару Вулворт Гаттон (1912 – 1979) – американську світську левицю, яку журналісти іронічно прозвали «бідною маленькою багачкою» (Poor Little Rich Girl). Багато хто заздрив її успіху та багатству, але навіть на пікові популярності вона залишалась невпевненою в собі, дозволяла чоловікам експлуатувати себе, часто випивала, вживала наркотики та заводила коханців. Останні роки життя провела майже у злигоднях через свою наївність та безмежну щедрість.


[Закрыть] виглядатиме поруч із тобою якоюсь злидаркою. Послухай-но, я зараз у Джонні – ну, це по той бік роздоріжжя...

– Райлі! – голос Бейлі задзвенів від жаху. – Вони приїхали! Дві машини – це банда Ґріссонів!

Райлі пожбурив слухавку і кинувся до вікна.

Два авта під’їхали до їхнього «Лінкольна». Звідти вилізло кілька чоловіків, які попрямували до хатини. Райлі впізнав серед них кремезного Едді Шульца.

– Іди нагору і залишайся з нею, – різко розвернувшись, звелів він Джонні. – Пильнуй, аби вона там мовчала. А ми поки що займемся цими птахами. Ну, рухайся!

Він підштовхнув Джонні до сходів, і вони разом увійшли в кімнатку міс Блендіш. Та лежала на ліжку. Коли вони увійшли, дівчина здригнулася.

– Там, на вулиці, зараз є хлопець – вірна для тебе погибель, – сказав їй Райлі, обличчя його спітніло та перекосилось від страху. – Коли хочеш жити, сиди тихо. Я спробую обдурити його, але якщо він здогадається, що ти тут, то тобі залишиться хіба що молитися.

Але не ці слова змусили її похолонути, а біла маска смерті на його обличчі та невимовний жах в очах.