Текст книги "Реквієм блондинкам"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

Після хвилинної затримки у слухавці почувся його голос.

– Беріть машину і мерщій їдьте сюди! – сказав я йому. – Я повідомляю вам про вбивство на Вікторія-драйв, 37.

– Хто це говорить? – запитав він громовим голосом.

– Діна Дурбін[9]9
  Діна Дурбін, справжнє ім’я – Една Мей Дурбін; (1921-2013)—канадська акторка і співачка, зірка Голлівуду 1940-х років.


[Закрыть] – відповів я, повісивши слухавку.

Маленький чоловічок вже розчахнув двері перед нами і чекав, поки ми вийдемо, але я не звертав на нього жодної уваги. Натомість набрав номер редакції, який дав мені Реґ Фіппс, і, коли той узяв слухавку, якомога делікатніше повідомив йому новину. Відразу відчув, як засмутився хлопець, однак він був перш за все журналістом, тож не став гаяти часу на пустопорожні розмови.

– Ми дістанемо того сучого сина! – сказав він. – Якщо ви не зможете, то це зроблю я!

Я пообіцяв йому знайти винних.

– Приїжджайте сюди, Реґу, – і прихопіть із собою Летімера, якщо зможете його знайти. Він зараз працює по Старкі, і, якщо вам пощастить, то застанете його у Лефті. Я би хотів, щоб він забрав звідси міс Шерідан, відвіз її в готель і опікувався нею, поки я не звільнюся.

Він промовив: «Гаразд!» і повісив слухавку.

Одрі лише серйозно дивилася на мене, не кажучи ні слова, аж поки ми не вийшли на вулицю.

– Що то за дурниці з готелем? – запитала вона. – Ви ж не маєте наміру усунути мене від розслідування?

– Маю, – твердо сказав я. – Мейсі та Старкі працюють заодно. Якщо Мейсі побачить вас, то підплатить Старкі, і тоді з вами станеться те, що вам не дуже сподобається. Не забувайте, що Старкі полює на вас. Поки я не засаджу його за ґрати, ви не будете в безпеці.

– Якось це переживу, – зауважила вона. – Тепер, коли все закрутилося, я мушу працювати. Не можу собі дозволити...

Але я її урвав.

– Ми працюємо разом, – нагадав. – Ви маєте щезнути з поля зору, тож не ускладнюйте справу.

І я дав їй ключ від редакції «Вісника».

– Йдіть в газету і чекайте там на Летімера. Я попрошу його влаштувати вас на ніч у готель, і, щойно розберуся з поліцією, приєднаюся до вас. Нам багато про що треба поговорити. Без вашої допомоги я не скоро зможу в усьому цьому розібратися.

Поки я говорив, повз нас проїхало жовте таксі, і я махнув рукою водієві. Все ще протестуючи, Одрі всілася в таксі.

– Я повернуся за кілька годин, – пообіцяв. – Нікому не відчиняйте, аж поки не почуєте обумовлений стук: два коротких і один довгий. Це буде Летімер. Ви можете йому довіряти. Мені дуже шкода, крихітко, але зараз не час ризикувати.

Вона почала, було, щось заперечувати, але тут ми почули виття поліцейської сирени.

– Їдьте звідси! – поквапно сказав я. – Побачимося пізніше, – додав, захлопуючи дверцята авто і велівши таксистові рушати.

В кінці вулиці поліцейська машина та таксі мало не зіштовхнулися. Коли поліцейське авто зі скреготом гальм зупинилося біля будинку номер 37, я пересік вулицю і приєднався до трьох поліцейських, які висипали з машини.

Упізнав Бейфілда, однак двох інших я раніше ніколи не бачив. Водій, котрий також був у формі, вийшов із машини і підозріло витріщився на мене.

Бейфілд теж глянув на мене.

– Мені слід було здогадатися, що то були ви, – сказав він із огидою. – Якщо це жарти, то ви дуже про це пошкодуєте!

– Я не жартую, – холодно озвався я. – В будинку ви знайдете дівчину – її було задушено.

– Справді? – недовірливо перепитав Бейфілд. – А ви звідки знаєте?

– Я її бачив, – повідомив я, відчиняючи ворота. – Погляньте спершу на неї, а тоді поговоримо.

– Ви обидва залишайтесь тут, – звелів Бейфілд водієві та одному з детективів у цивільному. – А ви, Гаррісе, пильнуйте цього птаха, аби він нікуди не втік.

Гарріс, кремезний коротун з червоним лискучим обличчям, став поруч зі мною.

– Я чув про вас, – сказав він крізь зуби. – Не робіть нічого такого, що б не сподобалося вашій матусі – і тоді я не надаю вам ляпанців.

Я не був налаштований обмінюватися з ним дотепами, тож просто мовчки простував цементною доріжкою, що вела до будинку. Коли ми з Одрі полишали дім, то захлопнули вхідні двері, отож, тепер я підійшов до вікна, яке відчиняв раніше, підважив його та зістрибнув усередину.

– Мене вельми цікавить, як ви взагалі тут опинилися, – зауважив Бейфілд, сплигуючи з підвіконня услід за мною.

Я пробурчав щось нерозбірливе.

Гарріс зістрибнув у приміщення останнім й увімкнув потужний ліхтарик.

– Це часом не той будинок, де ми знайшли черевик дівиці Кунц? – спитав він, важко дихаючи, у Бейфілда.

Бейфілд ствердно кивнув.

– Якщо тіло й справді тут, – зауважив він, – то, можливо, цей тип сам же його й підкинув сюди.

Ми піднялися нагору, досягли сходового маршу, і я розчахнув двері кімнати, в якій ми знайшли тіло Мерієн.

– Погляньте-но на це, – похмуро сказав я.

Світло ліхтарика стрибнуло на стіну, а потім поповзло підлогою.

– Дивлюся, – сказав Бейфілд, і голос його зненацька став погрозливим.

Окрім пилюки, шматків звисаючих шпалер та купки попелу в каміні, в кімнаті нічого не було.

* * *

– Сідайте! – промовив Мейсі, показуючи на стілець поруч із собою. Він сидів за великим столом свого кабінету на третьому поверсі управління поліції.

Я сів.

Бейфілд став, обпершись об одвірок, витяг із кишені пачку жувальної гумки, розірвав упаковку й поклав пластинку в рот. Потім запхав пальці за пасок і втупив у мене холодний погляд.

Мейсі запалив сигару. Це зайняло в нього трохи часу, і він не заговорив, аж поки не пересвідчився, що сигара розгорілася, як слід. Потому поклав лікті на стіл і витріщився на мене.

– Я не люблю приватних детективів, – почав він, і на щоках у нього проступили червоні плями, – але коли такий собі детектив починає жартувати, то я знаю, як з ним упоратися. Хіба не так, Бейфілде?

Бейфілд щось ствердно буркнув.

Я витяг сигарету і розкурив її.

– Можу собі уявити, як бояться цього деякі з них, – м’яко погодився я, – але мене ви не залякаєте, Мейсі. В мене надто багато на вас є, щоби боятися.

Мейсі вишкірив свої жовті зуби в іронічній посмішці.

– Це вам лише здається, що ви щось на мене маєте, – зауважив він, тицяючи в мене вологим кінчиком сигари, – а насправді у вас нічого немає. Ви тут у нас, і якщо швиденько в усьому не зізнаєтесь, то ми вас затримаємо.

Він відкинувся у кріслі та зміряв мене довгим поглядом. Потім додав:

– Ніхто не знає, що ви тут.

Я подумав, що в його словах щось таки є. Якщо б ті хлопці вирішили мене прибрати – а якби вони справді цього захотіли, то їх ніщо б не зупинило – то ніхто ніколи не дізнався б, що зі мною сталося. Тож я вирішив діяти обережно.

– Отже, в будинку номер 37 ви знайшли тіло, чи не так? – перепитав Мейсі. – Однак коли мої люди туди приїхали, тіла там не було. То в чому річ?

– Поняття не маю, – відповів я. – Тіло справді було там, але поки я вам телефонував, його звідти забрали.

Мейсі та Бейфілд обмінялися багатозначними оглядами.

– Гаразд, припустімо, що хтось таки забрав тіло, – сказав Мейсі. – Але яким чином вийшли на це тіло ви?

Я оповів їм про зустріч, призначену в мене з Мерієн Френч, і про те, що коли вона не прийшла, я пішов до неї на квартиру і виявив адресу в записнику.

– Вона лежала на підлозі з мотузкою на шиї, – провадив я далі. – І я би сказав, що вона була мертва вже принаймні чотири години. Жінка, яка здавала їй кімнату, повідомила, що приблизно о п’ятій до Мерієн хтось подзвонив, і вона відразу ж вийшла. Вона пішла на зустріч з убивцею.

– Невже ви гадаєте, що ми повіримо усім цим вигадкам? – спитав Мейсі, струшуючи попіл у кошик для сміття – Мені начхати, повірите ви цьому, чи ні, – озвався я. – І не вірю, що ви зможете знайти вбивцю – я сам маю намір це зробити – але хотів би оповісти вам, що сталося з іншими зниклими дівчатами.

Настало довге мовчання, потому Мейсі сказав:

– А який зв’язок між тими чотирма дівчатами та Френч?

– Поговорімо начистоту, – запропонував я, присуваючи стілець ближче до стола. – Все, що вас цікавить – це вибори. Ви хочете посадити в крісло мера Старкі, щоби в подальшому облаштувати власне затишне гніздечко.

Бейфілд раптово відірвався від одвірка. Зробив кілька квапливих кроків у моєму напрямку і замахнувся мені в голову. Однак, зненацька повалившись вперед на руки й коліна, я уник удару. Він промахнувся і втратив рівновагу. Я ж відповз убік, звівся на ноги та вхопив стільця. І тримав його так, щоб ударити ним Бейфілдові по голові. Ми обмінялися вбивчими поглядами.

Мейсі вибухнув:

– Припиніть! – і схопився на ноги, гепнувши кулаком об стіл.

– Сядь і стули пельку! – крикнув він Бейфілдові, котрий важко дихав, і обличчя його було перекошене від люті.

Я поставив стілець на підлогу.

– Якщо хочеш поборотися, – запропонував я Бейфілду, – ми можемо це зробити, але тоді тобі доведеться провести довгеньку відпустку у клініці!

Мейсі знову гаркнув:

– Ви що, мене не чуєте? Я сказав вам обом стулити пельки!

Бейфілд повернувся до дверей і став там, жуючи жуйку і з ненавистю дивлячись на мене. Знизавши плечима, я пішов до свого стільця.

– Будьмо розсудливими, – закликав їх я. – Я запропонував викласти карти на стіл, але якщо ви боїтеся – забудьмо про це.

Мейсі знову зручно вмостився у кріслі. Підняв сигару, яка впала, було, на підлогу й похмуро глянув спочатку на неї, а потім на мене.

– Продовжуйте, – озвався він. – Верзіть свої дурниці, якщо вам так того хочеться.

– Ви не робите спроб розшукати зниклих дівчат, бо побоюєтеся, що сліди приведуть до Старкі. Адже гадаєте, що до цієї справи причетний Старкі, і якщо ви копнете, як слід, то вам доведеться його заарештувати. Оскільки ви хочете бачити його мером Кренвіля, то достатньо налякані, аби удатися до якихось заходів у цій справі.

Його маленькі очиці уникали мого погляду, і він промовчав.

– Але не Старкі вбив Мерієн Френч, і він непричетний до викрадень усіх інших дівчат, – продовжував я. – Усі докази свідчать проти нього, однак хтось зумисне намагається його підставити.

Тепер на обличчі Мейсі читалась ледь помітна зацікавленість.

– Продовжуйте, – спонукав мене він. – Що змушує вас так думати?

– Можливо, сірої речовини у вас і не більше, ніж у баранячій ніжці, – уїдливо зауважив я, – однак ви повинні були чути про історію з «Вуличним фото». І, напевно, знаєте, що збільшений портрет кожної зі зниклих дівчат спочатку виставлявся у вітрині «Вуличного фото». Вам також, певно, відомо, що ательє належить Старкі.

І ви гадаєте, що ці світлини були наживкою для дівчат, щоб вони знову туди завітали. Але це не так. У місті є хтось, хто будь-якою ціною хоче підставити Старкі. Невідомо, хто це робить, але діє він таким чином. З якоїсь причини – а я ще не з’ясував, якої – він вирішив викрасти та вбити кілька дівчат у цьому місті. Можливо, він вважає, що так він зможе позбутися Старкі; може, в нього якісь інші причини. Я ще цього не знаю, але маю намір вияснити. Так чи інакше, але цей хлопець організовує безладні викрадення. Спочатку він іде до «Вуличного фото» і дивиться, чий збільшений портрет там виставлено. Світлина змінюється у вітрині кожні чотири дні, тож він має досить часу, аби вибрати потенційну жертву. І коли він віднаходить ту дівчину, то викрадає її, вбиває та ховає тіло. Проробивши це тричі, він надсилає фотографії дівчат Діксону і дає йому наводку, що Старкі використовує своє ательє як приманку для викрадення дівчат. Він сподівався, що Діксон розповість про це в своїй газеті і змішає передвиборчі карти Старкі. Ось що я мав на увазі, кажучи, що хтось дуже хоче підставити Старкі.

Мейсі замислився. Я бачив, що це його зацікавило. Він навіть забув про свою сигару.

– Але як цьому хлопцеві вдалося заволодіти фотографіями для передачі їх Діксону? – запитав він, просто, аби спитати, а не для того, щоб віднайти слабкі місця в моїй розповіді.

– Це було зовсім нескладно. Кожна з викрадених дівчат мала при собі квитанцію «Вуличного фото». Ця квитанція дозволяла її власникові піти в ательє і забрати фотографії. Ательє, вочевидь, має великий оборот, тож той, хто видавав фото, навряд чи здатний запам’ятати усіх відвідувачів.

Мейсі ще трохи подумав, і саме тоді, коли вже відкрив рота, щоб щось сказати, задзвонив телефон. Він підняв слухавку та щось гаркнув у неї.

Я спостерігав за ним, поки він говорив, і помітив, що очі його загорілися, але, глянувши на мене, він відвів погляд. Потім сказав:

– Гаразд! – і поклав слухавку.

– Можливо, в тому, що ви кажете, і є щось, – сказав він мені, але я бачив, що він ніяк не може зосередитись, бо думає про щось інше.

– Припустімо, що саме так і було – тоді хто той хлопець?

Я знизав плечима.

– Саме це я й маю намір з’ясувати, – відповів, – але позаяк я знаю, що це не Старкі, і ви це тепер також знаєте, то ми легко можемо зірвати покрив з таємниці, не боячись, що з цього вийде.

Він підсунув до себе клаптик паперу і щось на ньому нашкрябав.

– Та-ак, – сказав він, – але якщо це, скажімо, Вулф? Ви дієте в його інтересах, тож вас не влаштує підставити його, чи не так?

– Це не Вулф, – сказав я твердо, – але якщо б це навіть був він, мене б ніщо не зупинило.

– Передай це Джо, – сказав Мейсі, простягаючи аркуш Бейфілду. – І накажи діяти.

Щось в моїй підсвідомості підказало мені, що те, що зараз відбувається, не піде мені на користь. Але я не міг знати, що там написано – хіба би видер той аркуш із рук Мейсі. Я бачив, як Бейфілд узяв папірець і вийшов з кімнати.

– Мої люди знайшли одного типа, якого ми давно шукали, – пояснив Мейсі, не піднімаючи на мене очей. – Вибачте, що перебив вас, але я мусив послати за ним.

– Звісно ж, – відповів я. Знав, що він бреше, але не міг зрозуміти, яку гру він веде.

– Тобто, вам би було байдуже, якщо би за цим всім стояв Вулф?

Я ствердно хитнув головою.

– Мені подобалась Мерієн Френч, – відповів я. – Вона була чужою в цьому місті, і я нею опікувався. І той, хто її вбив, відповість за це. І мені байдуже, хто він.

– Припустімо, що ви праві, і це справді вбивство, – сказав Мейсі, склавши руки й поклавши їх на стіл. – Але де ж тіла?

– А де ви їх вже шукали? – поцікавився я, запалюючи ще одну сигарету.

На мить це його збентежило. Я чудово знав, що він їх взагалі не шукав, і він також знав, що це мені відомо.

– А ви як гадаєте? – спитав він нарешті.

– Поняття не маю, – озвався я. – Вони можуть бути будь-де. А що, якби ви задіяли увесь свій штат і, розбивши місто на окремі ділянки, прочесали всю місцевість? Візьміть карту і поділіть її на квадрати. На кожний квадрат поставте з десяток чоловіків, і нехай вони там шукають. Тіло не так-то легко сховати. Так, це важко, але іншого виходу не бачу.

Він буркнув:

– Але як же, на вашу думку, забрали з будинку тіло Френч?

– Через чорний хід. Це доволі легко вчинити, якщо за справу взявся достатньо дужий чоловік. Все, що йому треба було зробити, це відволокти тіло вниз, перекинути через огорожу в садку і витягти в провулок, що йде уздовж саду. І якщо там ще й стояла машина, то проробити все це було доволі нескладно. Адже було темно, і якщо він не дуже шумів, то його ніхто й не побачив.

– Я пошлю своїх людей перевірити, чи є сліди від шин у провулку, – озвався Мейсі. – Гаразд, Сп’юеку, я беруся до роботи. Якщо ми щось знайдемо, я вам повідомлю.

– Отож, ви тепер переконалися, що Старкі тут ні до чого?

– Це не має значення, – коротко сказав він. – Я збираюся почати шукати тіла так, як ви порадили, однак маю великі сумніви, що нам вдасться їх віднайти.

– Це залежить від того, наскільки ви старатиметеся, – відповів я, підводячись. – Можливо, тепер Старкі нарешті зрозуміє, що я його більше не підозрюю. Чомусь мені здається, що цей хлопець не в захваті від мене.

– Я скажу йому про це, – пообіцяв Мейсі і посміхнувся. Це була холодна та хитра посмішка, й вона мені не сподобалася.

Я зійшов униз і побачив, що Реґ Фіппс чекає на мене.

– Як ви здогадалися, що я тут? – поцікавився я, коли ми попрямували відмежованим жовтуватими стінами проходом до виходу.

– Коли я приїхав до будинку номер 37 і не знайшов вас там, то подумав, що вас, певно, забрали у відділок, – пояснив він. – А що сталося?

Я коротко виклав йому суть справи.

– А вам вдалося розшукати Летімера?

– Так, він чекає на нас у машині на найближчій парковці. Ми не знали, як зв’язатись із Одрі Шерідан, отож, вирішили краще почекати тут на вас.

Я пришвидшив кроки.

– Хочу, щоб та крихітка трималася від цього подалі, – сказав я. – Якщо Старкі дізнається, де вона, то клопотів їй не уникнути.

– Отож, ви більше його не підозрюєте у викраденні дівчат, але на ньому все ще висить вбивство Діксона, так?

– Так, і Мейсі це знає, – відповів я. – Ми поки що не торкалися цього аспекту, але якщо Старкі заволодіє тим фото тіла Діксона, який ви зробили, то вийде сухим із води.

Підійшовши до Летімера, ми всілися в його авто.

– Їдьмо в редакцію! – сказав я. – І то мерщій!

Коли авто рвонуло з місця, Реґ спитав:

– Отож, це таки вбивства, а не викрадення?

– Так, – підтвердив я, думаючи про Мерієн і про всю цю справу.

– Ми висадимо вас біля друкарні. Вам доведеться викинути усі ті дурниці, що я наговорив вам про Мейсі, а натомість розмістити на першій шпальті матеріал про вбивство Мерієн Френч. На деякий час облишимо Мейсі в спокої і побачимо, що він робитиме. Якщо й далі нічого, то ми пустимо в хід всі свої заготовки.

Реґ застогнав.

– Ви перетворюєте роботу журналіста на пекло, – поскаржився він. – Ви й самі не знаєте, чого хочете.

Я вищирився у темряві.

– Я знаю, чого хочу, – відповів. – Не вистачає лише останньої ланки. Я рішуче налаштований дістатися до вбивці, і зроблю це, навіть якщо це буде моя остання справа.

На мить запала тиша, після чого Реґ сказав:

– Знаєте, я й досі не можу повірити, що вона мертва. Вона була така чудова!

– Авжеж, – промовив я. – І це найбільше мене засмучує. Тепер це вже справа особиста.

Летімер пригальмував коло друкарні, і Реґ вийшов.

– Наведіть всі відомі вам факти, – нагадав я йому, – а коли з цим покінчите, подрімайте хоч трохи. Побачимося уранці.

Я пересів на переднє сидіння до Летімера.

– Відвезіть мене в якийсь тихий готель, – попросив я його. – Чи знаєте ви такий?

Він відповів, що «Палас» – саме те, що мені треба, до того ж знаходиться недалеко від редакції.

Ми вже якось проїжджали повз цей готель, і він мені видався цілком підходящим. Коли доїхали до редакції, я звелів йому повертатись додому.

– Ви впевнені, що я вам більше не потрібний? – перепитав він.

Я кивнув головою.

– Прихоплю зі собою Одрі Шерідан, і ми разом підемо в готель, – додав я. – Вночі ми вже нічого не зможемо зробити. А завтра будьте в редакції якомога раніше.

Коли я вже прямував тротуаром до будівлі редакції, він гукнув:

– У всій цій метушні забув вам сказати...! – крикнув він. – Я перевірив Старкі. У нього залізне алібі на другу ночі. Ви не зможете повістити на нього вбивство Діксона.

– Я й не думав, що це мені вдасться, але я зможу довести причетність до вбивства одного з його людей, що остаточно зіпсує репутацію Старкі в Кренвілі, – відгукнувся я. – Так чи інакше – дякую!

– І ще одне, – продовжив він. – Не знаю, чи це має для вас якесь значення, але Една Вілсон – донька Старкі.

Я завмер на місці.

– Його... хто??

– Саме так. Я зустрів одного свого знайомого, і він мені це повідав. Приблизно вісімнадцять років тому Старкі одружився, однак дружина швидко втомилася від його вибриків і полишила його. Минулого року вона померла, а її мала – донька Старкі – повернулася в Кренвіль в надії, що батько їй допоможе. Старкі й прилаштував її до Вулфа: відтоді вона підгодовує татка інформацією. Чолов’яга, який все це мені розповів, колись жив у місті, де мешкала колишня дружина Старкі, й він упізнав Едну.

– Я відчував, що з нею щось не так, – відповів. – Цікаво, що би сказав Старкі, якби знав про справжні відносини Едни із Вулфом? Це ж просто чудова дівчина – одночасно і спить із чоловіком, і «зливає» інформацію на нього!

Летімер знизав плечима.

– Всі жінки однакові, – цинічно зауважив він. – Вони спроможні водночас і любити вас, і перерізати вам горло. Але що почув, те вам і передав.

Я сказав, що інформація мені вельми придасться, і увійшов у будівлю, де розташовувалась редакція. В щілину дверей з приймальної світло не пробивалося. Я з тривогою подумав, чи не заснула, бува, Одрі. Спробував відчинити двері і виявив, що вони незамкнені.

Вже побіжний огляд приміщення – відразу після того, як я увімкнув світло – підтвердив мої найгірші побоювання. Кімнатою наче пронісся ураган. Стільці поперекидані, письмовий стіл відсунуто до стіни, килимки чомусь зібгані в кутках.

Одрі витримала неабияку битву. Безмовний та розтрощений офіс розповів власну історію. Старкі таки її дістав.