Текст книги "Реквієм блондинкам"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Вони продовжували дивитися на мене вичікувально.

– Що нам треба робити? – поцікавився Реґ. – Коли я знатиму, чого від мене чекають, то можете на мене розраховувати.

– Спробуємо розворушити це місто, – відповів я, – що можна зробити доволі легко, але це лише початок. Ми маємо віднайти Одрі Шерідан та забрати в неї ті фото. Маючи їх, спробуємо звинуватити Старкі та його людей у вбивстві Діксона. Після цього клубок почне розплутуватися, і ми врешті вийдемо на слід зниклих дівчат.

– Мені доведеться на кілька днів зникнути, але вам поки що є чим зайнятися. Наприклад, з’ясувати, чи тіло Діксона вже забрали з моргу і чи відвезли його до Еслінгера. Також я хочу знати, що поліція робить у зв’язку зі зникненням Мері Дрейк.

Я поглянув на Летімера.

– От ви могли б цим і зайнятися. Зустріньтеся з Мейсі і візьміть у нього інтерв’ю. Дайте йому зрозуміти, що ви на його боці, однак витягніть з нього все, що можливо.

Я повернувся до Мерієн.

– Зустріньтесь із Тедом Еслінгером. Йому повинно бути відомо, чи зв’язувалась із вашим батьком Одрі Шерідан. Адже вона не може цілком ігнорувати свого клієнта. Мені страшенно потрібно її знайти. Також я хочу знати все про Едну Вілсон – у ній є щось фальшиве.

Я зробив паузу, щоб запалити сигарету.

– І ще хочу знати, де був Джефф Джордан того дня, коли був убитий Діксон.

Реґ сказав:

– Гаразд, ми цим займемося! – і запитально поглянув на Летімера; той ствердно кивнув.

– А як щодо «Вісника»? – запитав я. – Чи зможете ви одночасно виконувати мої завдання і випускати газету?

– Газета складається з постійних розділів та гарячих новин, – пояснив Реґ. – Звичайна інформація відразу йде в друк, а свіжі новини редактор переглядає безпосередньо перед випуском. Ми подаємо лише місцеві новини, а тому легко можемо впоратися з усім.

– Тоді беріться до роботи, – розпорядився я. – Мерієн відповідатиме за Еслінгера та Едну Вілсон. Реґ поцікавиться похоронами Діксона та місцезнаходженням Одрі Шерідан. А ви, Летімере, йдіть до Мейсі. Витягніть з нього все, що вдасться. Я хочу, щоб розслідування справи просувалося, і я це зроблю. Зустрінемося тут о сьомій і побачимо, що вам вдалося зробити.

Усі пристали на це.

– Якщо щось піде не так, зв’яжіться зі мною по телефону. Я буду тут увесь день. Якщо хтось із вас побачить Одрі, прослідкуйте за нею і негайно повідомте мені. Ця дама мені потрібна більше, ніж абихто.

Коли всі розійшлися, я написав черговий рапорт полковникові Форсбергу. Кожен детектив, котрий працював у полковника, повинен був надсилати йому щоденний звіт. Це була непогана ідея, адже вона демонструвала прогрес кожного співробітника і допомагала йому звернути увагу на такі деталі, які інакше могли би пройти повз нього.

Перечитавши рапорт, мене вразив у ньому один момент – із тим «Вуличним фото» було щось не так.

Я запалив сигарету і замислився. Чим більше я думав над цим, тим підозрілішим усе видавалося. Я поняття не мав, за якими параметрами Старкі добирав дівчину для викрадення – і чомусь був впевнений, що до кожного викрадення причетний саме він. Якщо це так, тоді теоретично ідея з фотографуванням дівчини одним з його людей, випискою їй квитанції з адресою ательє для того, щоб викрасти дівчину, коли та прийде по фото, була не такою вже й безглуздою. Але вона була хорошою лише теоретично. Бо дівчина могла й не захотіти забрати своє фото – і це було очевидно. Але якщо вона таки приходила і її викрадали – то як же її вивозили з приміщення ательє? І чому фотографія Мері Дрейк була виставлена у вітрині в день її зникнення? Щось тут було не так, і я не міг збагнути, що саме.

Нарешті я з огидою облишив свої домисли, і решту ранку провів у ліжку, дрімаючи та відпочиваючи. Не було жодного сенсу з’являтися на вулицях, розмірковував я. Якщо Мейсі та Старкі вважатимуть, що я полишив місто, то я зможу підготувати їм сюрприз. Я поки що не знав, що це буде за сюрприз, однак чим більше клював носом, тим дієвішим цей метод мені видавався. Коли прокинувся, побачив, що наді мною схилився Реґ – із роздратованим виразом на вельми досвідченому, юному обличчі.

Я кліпнув, позіхнув і сів на імпровізованій постелі.

– Не думайте, що я тільки те й робив, що спав, – сказав я, спускаючи ноги з ліжка та пригладжуючи рукою волосся. – Поки вас не було, я багато думав.

– Воно й видно, – саркастично зауважив Реґ. – А я тим часом мало не стоптав собі п’яти.

Я поглянув на годинник. Було вже по третій.

– От, чорт! – вражено вигукнув я. – А я й не знав, що вже так пізно! Я ще навіть не снідав!

– Не переймайтеся так своїм сніданком, – зауважив Реґ. – У мене є для вас новини.

– Тож сідайте й розказуйте! – сказав я, знімаючи телефонну слухавку і набираючи номер найближчої аптеки-закусочної за рогом.

– Одрі Шерідан у місті, – сказав він. – Я щойно її бачив.

– То що тоді ви робите тут? – озвався я, суворо глянувши на нього. – Чому не вирушили за нею слідом?

Але ще до того, як він встиг відповісти, озвався голос із закусочної, і я замовив сандвічі та півпінти «Бурбону».

– Продовжуйте, – сказав я, поклавши слухавку.

– У мене не було можливості, – сказав він із роздратуванням, – бо вона сиділа в таксі. Авто промчало на повній швидкості, і вона виглянула з вікна, проїжджаючи повз мене. Поки я знайшов вільне таксі, за нею вже загуло. Я об’їхав увесь район у пошуках її, але намарно; вона зникла надто швидко.

Я запалив сигарету і пройшовся до стола.

– Принаймні, добре, що вона десь тут. Якби Старкі знав, що фотографії у неї, я би гроша ламаного не дав за її життя.

– Таке і про вас можна сказати, – зауважив Реґ, сідаючи в крісло і прилаштовуючи ноги на ліжку.

– Так, але своє життя я оцінив трохи дорожче, – нагадав я йому. – Що ще вам вдалося розкопати? Що там із Діксоном?

– А ви не здогадуєтесь? – запитав Реґ. – Стара історія. Еслінгер вислав за ним катафалк, катафалк загорівся і все, що залишилося від Діксона – це купка попелу та кілька обгорілих кісток. Я би давно вже був тут, однак мені треба було забігти в друкарню і помістити новину на першу шпальту. Ніхто не знає, як виник вогонь, але фургон зненацька спалахнув, неначе смолоскип. Щастя, що водієві вдалося вчасно вистрибнути з машини.

Я буркнув:

– Розумно. – І додав: – Так, це справді мудро. Тож цінність того фото лише зростає – як для мене, так і для Старкі. Знищивши світлину, Старкі буде в безпеці.

– Але ж ми не впевнені, що саме він убив Діксона, чи не так? – перепитав Реґ.

– Майже впевнені, – виправив я Реґа. – Його вбив або сам Старкі, або Джефф. Однак є якась неув’язка з тим «Вуличним фото». Складається враження, що хтось дуже хоче «повісити» ті викрадення на Старкі. Не забувайте, що фотографії були у Діксона. Можливо, він мав намір шантажувати ними Старкі?

Реґ подивився зачудовано.

– Як саме?

– Поки що не знаю. Бо якби знав, то це мене б вже на щось наштовхнуло. Адже якщо Діксон справді чинив тиск на Старкі, то чим це не мотив для вбивства?

– Гадаю, що може бути й так, – зауважив Реґ із ноткою сумніву в голосі. – Думаю, ви справді на шляху до істини, але це ще не вся правда.

– Знаю, – визнав я, чухаючи потилицю. – Але невдовзі я її дізнаюсь. Може, ви би сходили до Еслінгера і підхопили по дорозі Мерієн? Скажіть їй, що бачили Шерідан. Може, вона також натрапить на Одрі.

Реґ погодився та підвівся з крісла.

За кілька хвилин з’явився посильний із сандвічами та віскі, і я всівся снідати.

За винятком кількох телефонних дзвінків від невідомих мені людей, загалом післяобідня пора пройшла доволі спокійно. Я палив, пив «Бурбон» та байдикував. Уже стемніло, а я ще й гадки не мав, що робити далі, хоча й знав, що треба таки щось робити. Все залежало від того, що вдасться розкопати іншим.

Десь перед сьомою з’явилися Реґ і Летімер. Коли вони зайшли в приймальню, я саме сидів за столом.

– Дивно! – ядуче зауважив Реґ. – А я думав, ви все ще спите.

– Маю ж я вам подавати приклад! – озвався я, запрошуючи їх присісти. – А де Мерієн?

– Вона невдовзі буде, – сказав Летімер, перекинувши ноги через спинку крісла і запалюючи сигарету. – Чудова дівчина! Я багато чого міг би для неї зробити, якби вона була про мене такої ж думки.

Реґ сердито глянув на нього.

– Залиште її в спокої! – розлючено вигукнув він. – Вона моя секретарка, і я не потерплю жодних шурів-мурів у себе під носом!

– Заспокойтеся обидва! – втихомирив я їх. – Спершу послухаймо, що вдалося розкопати Летімерові.

Той хитнув головою.

– Не так вже й багато. Я зустрівся із Мейсі. Він нагодував мене звичними байками. Поліція очікує знайти дівчат з хвилини на хвилину. Але з того, як він це повідав, я бачив, що він бреше. Тепер він уже визнає, що це викрадення, і що нібито за цим стоїть Вулф – аби кинути тінь на роботу його поліцейського відділку.

– Що, так і сказав?

– Так, одначе він думав, що я на його боці, інакше він ніколи б так не висловився.

– Завтра ми розмістимо це на першій шпальті газети:

«Шеф поліції стверджує, що до викрадення дівчат причетний промисловий магнат!» «Зниклих дівчат очікується знайти вже сьогодні!» – повідомив я Реґові. – Ми процитуємо слова Мейсі дослівно. Якщо це не викличе якоїсь реакції, то я облишу цю справу.

Летімер почухав голову.

– Вже не знаю, що він зі мною за це зробить, – скорботно зауважив він. – Але якщо вам так треба – що ж, я погоджуюся.

Я повернувся до Реґа.

– Напишіть щось у такому дусі. Подивимося, що з цього вийде. Беріться до роботи, друже!

Реґ вийшов у сусідню кімнату, і вже за мить звідти почулося клацання друкарської машинки.

– Що вам вдалося дізнатися про Джеффа? – запитав я трохи згодом.

– Він грав у покер до першої години ночі у Лефті, – відповів Летімер. – Потім пішов додому. Пішов сам, тож цілком міг дорогою заглянути в «Кренвільський вісник».

– Скидається на те, що алібі в нього немає. Діксона було вбито десь близько другої. Чи не знаєте ви, де в той час був Старкі?

Летімер заперечно хитнув головою.

– Я міг би це з’ясувати, – сказав він, – можливо, воно й варте того.

– Тож зробіть це, – сказав я, поглянувши на годинник. Було вже пів на восьму.

– Де це, в біса, поділася Мерієн?

– Можливо, вона щось виявила, – озвався Летімер, підводячись з крісла. – Ну, якщо я вам більше не потрібний, то піду. В мене побачення, а після вечері я знову завітаю до Лефті і спробую дізнатися щось про Старкі.

– Але зробіть це дуже обережно, бо я не хочу сполохати цього негідника.

– Я буду обережний, – пообіцяв Летімер, виходячи.

Я пішов до Реґа і прочитав його статтю. Ми ще трохи над нею попрацювали, і врешті я задоволено відкинувся у кріслі.

– Гадаю, тепер добре, – сказав я. – Це таки завдасть Мейсі головного болю, а Вулф, можливо, подасть на нього в суд за наклеп.

– Мейсі все заперечуватиме, – махнув головою Реґ. – Мені не подобається ця ідея, друже! Це погана стаття. Якщо Вулф і Мейсі об’єднаються проти нас, то нам буде непереливки.

Я вишкірився.

– Не смішіть мене, Реґу! – зауважив я. – Вулф володіє цією газеткою. У нього купа грошей. Якщо Мейсі й подасть позов, то Вулф втратить не так багато, зате здобуде собі неабияку популярність.

Тут вже й Реґ усміхнуся.

– А що, це цілком можливо, – зауважив він. – Вам із цим розплутуватися. Якщо ви вважаєте, що так буде добре, то я, своєю чергою, віддам матеріал у друк.

– Звісно ж, що так буде добре, – сказав я. – Нехай це друкують.

Поклавши статтю в конверт, він раптово підвів голову.

– То де ж все таки Мерієн? – перепитав він. – Погляньте-но на вулицю – вже сутеніє!

Ми глянули один на одного і зрозуміли, що думаємо про одне й те саме.

– Вона зараз буде, – відповів я з важким серцем, – можливо, вона пішла додому перевдягнутися. Ви ж знаєте, які ті дівчата!

– Так, можливо, – погодився він, але від того ані йому, ані мені не стало легше.

Я глянув на телефон.

– Ви знаєте її номер?

Реґ підійшов до апарата і набрав номер. Почувши гудки, довгенько почекав, а тоді повісив слухавку.

– Ніхто не відповідає, – озвався він.

– Можливо, вона вже на шляху до нас, – сказав я, підходячи до вікна і визираючи на вулицю. – Будинок її якраз за рогом, чи не так?

Реґ підійшов до мене.

– Так, – відповів. – Але я її не бачу.

Вигляд у нього був наляканий.

– Чи не гадаєте ви, що...?

– Ні, – коротко сказав я. – Послухайте, Реґу, мерщій несіть статтю в друкарню. А я піду до неї додому і з’ясую, чи не з’являлася вона там. І якнайшвидше повертайтесь сюди – я чекатиму на вас.

Завагавшись, він таки узяв конверт.

– Постараюся бути недовго, – запевнив він мене. – На це в мене піде година.

– Я вам зателефоную, – пообіцяв я. – Запишіть на цьому клаптику номер телефону друкарні, і, щойно знайду Мерієн – негайно вам зателефоную.

Я бачив, як йому не хочеться йти, однак, записавши номер, він все-таки вийшов.

Коли я вже замикав двері, задзеленчав телефон. Я повернувся і узяв слухавку.

То був Тед Еслінгер.

– Чи є міс Френч? – запитав він.

– Ні, – відповів я. – Саме чекаю на неї. А чому ви цікавитеся?

– Містере Сп’юек? – голос Теда прозвучав здивовано. – Я чув, що ви полишили місто!

– Не вірте усьому, що чуєте, – сказав я коротко. – То навіщо вам Мерієн?

– Вона мала зустрітися зі мною о чверть на дев’яту, – пояснив він. – Тож я саме гадаю, що могло її так затримати.

Мені стало не по собі.

– Вибачте, друже! – муркнув я. – Але я її не бачив.

За чотири хвилини я вже був у помешканні Мерієн.

Подзвонив, вийшла сухенька, схожа на пташку жіночка і запитально глянула на мене.

– Міс Френч удома? – поцікавився я.

Її обличчя просвітліло.

– Її нема, – повідомила вона. – Але невдовзі має прийти. Ви зачекаєте?

Я відрекомендувався.

– Можливо, вона про мене згадувала? – спитав я, бачачи, що хазяйка симпатизує міс Френч.

– Мене звати місіс Сінклер, – сказала жінка, посміхнувшись мені. – Звісно ж, вона розповідала про вас. Заходьте, будь ласка!

Я пройшов за нею у велику, гарно умебльовану вітальню.

– Яка вона чарівна дівчина! – провадила далі міс Сінклер. – Така мила, незіпсута, розумна юна особа – і так радіє своїй новій роботі! Подумати тільки – містер Вулф купив «Вісника»! Як ви гадаєте, він внесе якісь зміни в газету? Я вже так до неї звикла, що будь-які зміни...

– Вибачте мені, місіс Сінклер! – перебив я її. – Але я трохи непокоюся про міс Френч. Розумієте, ми домовились зустрітися з нею о сьомій, а її й досі нема. Вона нічого мені не залишила?

Місіс Сінклер пильно поглянула не мене.

– Ні. Вона заходила десь о п’ятій. Я чула, як кількома хвилинами пізніше у неї задзвонив телефон; потому вона знову кудись пішла. Й не сказала, куди.

– Ви не заперечуватимете, якщо я пройду в її кімнату? – запитав я. – Я би про це не просив, якби це не було так важливо.

– Не думаю, що... – в очах її був спантеличений вираз.

– Вже четверо дівчат зникло у цьому місті, – сказав я таким хрипким голосом, який здивував мене самого. – Не хочу, щоб вона була п’ятою.

Жінка пополотніла.

– Але ж ви не хочете сказати... – почала було вона, кладучи свою руку на мою. – Ви ж насправді не думаєте, що...

– Проведіть мене в її кімнату, – нетерпляче повторив я. – Не знаю, що з нею сталося, але маю намір це з’ясувати.

Ми пішли нагору. На другому поверсі пройшли невеличким коридором, і в кінці його жінка відімкнула ключем двері. Я потрапив у велику світлу кімнату з квітами на столі, барвистими фіранками та килимком.

Я став, розглядаючись довкола. Тоді підійшов до телефонного апарату. Поруч лежав записник. З нього було вирвано аркуш, але, придивившись до наступної сторінки в косих променях світла, можна було розрізнити нечіткі відбитки олівця. Мерієн щось записала, а потім вирвала аркуш із блокнота, однак відбитки залишилися. Я вирвав сторінку й розглянув її на світлі. І розібрав адресу: Вікторія-драйв, 37.

– Ви знаєте, де знаходиться Вікторія-драйв? – запитав я у місіс Сінклер, яка стояла і стривожено дивилася на мене.

– Це в іншому кінці міста – там, де ливарний завод. Треба доїхати до кінця Мейн-стріт – до останнього світлофора, потім повернути направо – й останній поворот наліво і буде Вікторія-драйв.

– Дякую! – сказав я, ховаючи аркуш в кишеню. – Гадаю, що це все на сьогодні.

– Я так непокоюся, – озвалася врешті вона. – Може, слід повідомити поліцію?

Я відповів, що не треба: якщо поліція досі нічого не зробила, щоби віднайти зниклих дівчат, то я не вірю, що вона має намір робити це зараз.

– Полишіть це на мене, – сказав. – І я її знайду.

Вже виходячи з кімнати, я знову швидко обвів поглядом приміщення і затримався:

– Це часом не її сумочка? – запитав я, підходячи до крісла і беручи звідти гарненьку чорно-білу сумочку, прикриту диванною подушечкою.

– Цікаво, чому вона не взяла її з собою? – здивовано перепитала місіс Сінклер, поки я відкривав сумочку.

Але я вже не чув її, бо перше, що там побачив, була блакитна квитанція. Я вже знав, що вона там має бути, тож просто витяг її і уважно розглянув.

На ній було надруковано:

«Вас щойно сфотографували!

Зайдіть до нас після обіду по безкоштовну фотографію. Шість знімків – 50 центів. Ми також збільшуємо фото та виставляємо їх у вітрині. Можлива доставка – 1,5 долара за штуку.

Фотоательє „Вуличне фото“.

1655 Сінклер-стріт Вест, Кренвіль.»

Коли я доїхав до Вікторія-драйв, було вже темно. Я розрахувався з таксистом за рогом і пішов далі пішки, вивчаючи номери будинків.

Далеко попереду висвічував самотній вуличний ліхтар. Тепле світло, що лилося з вікон житлових будинків обіруч, скрашувало темряву ночі.

Я продовжував відраховувати номери – 29,31,33,35... і нарешті зупинився перед будинком, напівприхованим високою живою загорожею. Металеві стовпи воріт виблискували сріблом. На одному з них було пришпилено білий аркуш. Наблизивши очі до оголошення, я прочитав, що будинок продається або ж здається в оренду.

Я відчинив ворота і пішов по зацементованій доріжці до будинку. Довго стояв перед входом – біля сходів ґанку. Серце моє пришвидшено билося, і мене мучило тривожне відчуття, яке буває перед тим, як тобі вирвуть зуб. Жодного звуку не долинало з будинку, який стояв геть темний, якщо не зважати на ще один білий квадрат, пришпилений до дверей.

Я нечутно підійшов до дверей і прислухався. Нічого не почув. Підійшов до одного вікна, потім до іншого. Спробував відчинити вікна та двері, однак вони були замкнені. Я стояв, розмірковуючи, що робити далі. Невже Мерієн справді пішла в цей самотній, полишений будинок? І чи вона дійсно увійшла сюди, коли виявила, що тут ніхто не живе? Я не мав наміру гадати – хотів увійти і пересвідчитися сам.

Почаклувавши над одним із вікон, я відчинив засув. Вікно повільно і майже безшумно прочинилося. Я заглянув у темряву кімнати і учув вологий цвілий запах, який буває в будинках, де давно ніхто не живе.

Тримаючи пістолет у руці, я виліз на підвіконня, а потім зістрибнув у кімнату. Дошки підлоги скрипнули піді мною, і в ніс мені вдарило сперте, застояне повітря.

З хвилину я стояв, затамувавши подих і прислухаючись. Нічого. Витягнувши руку з пістолетом уперед, я почав повільно оглядати будинок. Жоден звук, окрім скрипу підлоги під моїми ногами, не потривожив тишу будинку. Нарешті, обмацуючи лівою рукою стіну, я наштовхнувся на обривки шпалер, що звисали зі стелі. Вони зашелестіли під моїми пальцями. Обійшов абсолютно порожню кімнату. Я просувався уздовж стіни, шукаючи двері. Півдюжини кроків – і я знайшов їх. Притулився до одвірка, постояв, дослухаючись. Ані звуку.

Намацавши ручку, легенько натиснув на неї і відчинив двері. Поки отак стояв, намагаючись призвичаїти очі до темряви, почув, як вулицею проїхала машина. Наблизившись до будинку, авто сповільнило рух і врешті зупинилося.

Чотири кроки – і я вже був коло вікна. Побачив лише обриси таксі, бо в темряві неможливо було розрізнити щось іще. Помітив, як хтось вийшов із машини. Грюкнули дверцята. Тінь швидко рухалася цементною доріжкою до входу. За хвилину ключ у дверях повернувся, і вони відчинилися.

Я прослизнув до дверей кімнати, в якій знаходився, і зачаївся за ними. Почув, як зачинилися вхідні двері, і кроки залунали вже у холі. З-під дверей пробився промінь світла, і стукнула дверна ручка. Потім двері розчахнулись, і я унюхав аромат бузку.

Я не здивувався, бо вже зрозумів, що до будинку стежкою прямувала Одрі Шерідан. Притиснувшись до стіни, я сховав пістолет у кишеню і чекав, поки вона увійде.

Світло ліхтарика повзло обдертими стінами. Великий павук з гігантськими лапами поспішно пробіг стелею, і, втративши рівновагу, гепнувся на підлогу.

Я відчув, що Одрі, нажахана, затамувала подих. І криво посміхнувся. Її чекає це більший переляк.

І ось вона вже в кімнаті. Я добре бачив її силует, окреслений світлом ліхтарика. Вона була в брючному костюмі, волосся перехоплене ззаду шовковою стрічкою.

Я не дав їй часу отямитись і кинувся їй просто під ноги. Вона коротко скрикнула, і ми разом повалилися на підлогу. Добру хвилину мовчки борюкались. Я боявся, що вона знову застосує до мене один зі своїх прийомів джиу-джитсу, а тому кожного разу, коли вона намагалася вивільнити руки, я стримував її, затуляючи їй обличчя і пришпилюючи руки до підлоги.

– Люба, – лагідно вмовляв я її, – просто розслабтеся – так для вас же буде краще!

Натомість вона вкусила мене в груди, і я з криком відсахнувся від неї. Вивільнивши одну руку, вона поцілила мені в обличчя, але коли спробувала повторити удар, я перехопив руку, скрутив її та завів за спину. Потягнувши Одрі на себе, я перевернув її і жбурнув обличчям до підлоги. Колінами затис спину.

– Поводьтеся, як слід, – сказав я, важко дихаючи. – Інакше я буду з вами по-справжньому брутальним.

Чув, як вона перевела подих і врешті розслабилася.

– Мені боляче, – жалібно промовила вона.

Але я її не відпускав.

– Це вам піде лише на користь, – запевнив я, пересідаючи з її спини на ноги, однак тримаючи її руку заведеною за спину.

– Під час нашої останньої бійки ви швиргонули мене об цегляну стіну, – нагадав я їй.

– І я зроблю це ще раз! – сказала вона, і голос її забринів від люті. – Відпустіть мене, мужлаю!

– Скажете, коли будете готові! – байдуже зауважив я, трохи посиливши тиск.

Вона скрикнула.

– Не робіть цього! Мені боляче!

– Вам давно вже пора було зустріти гідного супротивника, – повідав я їй. – Досі ви все робили по-своєму. Тож тепер або розповідайте все, або я зламаю вам руку!

– А кого ви ще запросите на допомогу? – презирливо хмикнула вона.

Я також вишкірився.

– То ви маєте намір бути чемною дівчинкою? – поцікавився я. – Якщо я вас відпущу, ви просто сядете і будете поводитися, як слід?

– Я сяду, коли мені цього захочеться, і поводитимусь, як забажаю! – виклично сказала вона, – і щоб зупинити мене, потрібна не така прочуханка, як ваша!

Я поклав руку їй на голову і притис носиком до підлоги.

– Не патякайте надто багато, – сказав я їй. – Інакше вся пилюка цієї затишної місцинки буде на вас!

Але наступної хвилини сталося бозна-що. Раптовим ривком вона підвелася, і за хвилину я вже лежав горілиць, а ноги її стискали мені шию – і так, що я мало не задихнувся.

Добре, що свого часу я займався боротьбою, і трохи на тому розумівся. Я скинув їй черевик і схопив за ногу ще до того, як вона зрозуміла, що я задумав. Вона ослабила захват і ухилилася від мене, тож на мить зникла з моїх очей.

Я сів, важко дихаючи, і у вухах мені дзвеніло. Щомиті очікував її нападу.

Раптом вона розсміялася:

– Рах![8]8
  Рах – лат. мир.


[Закрыть] – промовила вона. – Гаразд – рах!

– Згода! – охоче відповів я. – Ці маленькі сутички з вами щоразу вкорочують мені віку. Це неприродно для дівчини – бути такою жорсткою. Ходіть-но до мене і сядьмо поруч. А якщо ви знову дасте волю рукам, я викличу поліцію.

Я чув, як вона підходить до мене. Знову спалахнув промінь ліхтарика. Я повернувся і побачив, що вона сідає поруч. Я також виявив, що сиджу на підлозі, вкритою товстим шаром пилюки, тож поквапно звівся на ноги.

Ми вдивлялися одне в одного при світлі ліхтарика. Обидва були в пилюці з голови до ніг, а на обличчі Одрі ще й були брудні патьоки.

– Думаю, вигляд у нас, як удвох волоцюг, – зауважив я. – Як ви гадаєте, що ви тут робите?

– Те саме я хотіла б спитати у вас, – парирувала вона. – Але я не така цікава. Тож попрощаймося без зайвих вивертів.

– Е, ні! – сказав я. – Це все може продовжуватися довго. Ви не підете звідси, поки не пообіцяєте віддати фото Діксона, яке в мене вкрали. Саме через вас я ні на крок не просунувся в розслідуванні цієї справи. Якби в мене була та світлина, я давно би відшукав зниклих дівчат!

– О, ні! – заперечила вона, тримаючись, втім, від мене подалі. – Невже ви думаєте, що цим змогли б викликати Старкі на відвертість? Я спробувала – воно не спрацювало.

– Ви спробували?? – вигукнув я. – Тобто, ви хочете сказати, що були настільки божевільні, що повідомили Старкі, що фото знаходиться у вас?!

Вона кивнула.

– Саме так я й зробила, – сказала вона сумно. – Ось чому мені на якийсь час довелося «залягти на дно». Я не думала, що він наважиться щось зі мною зробити.

– Боюся, що ви переконалися в протилежному, – зауважив я. – Мене вражає те, що ви й досі живі.

– Я знаю, що це він викрав дівчат, – швидко промовила вона в раптовому нападі відвертості. – І гадала, що змушу його відпустити їх, коли як слід на нього натисну.

– Ну, то ви помилилися, – зауважив я. – Старкі непричетний до викрадень – я майже впевнений в цьому. А все, чого вам вдалося досягти – це наразити себе на небезпеку.

– Кажу вам, що за цим всім стоїть саме він, – сказала вона майже розлючено. – Він на таке здатний! Переконана, що помиляєтеся ви.

– Гаразд – облишмо цю розмову, – сказав я. – Краще розкажіть мені, що ви тут робите. Що стосується мене, то я розшукую Мерієн Френч, – і я нетерпляче ляснув пальцями. – Ви, звісно ж, нічого про неї не знаєте!

– Ні, чому ж – знаю, – швидко озвалася Одрі. – Я знаю, наприклад, що вона працює в редакції «Вісника».

Я похмуро глянув на неї.

– Це справді так, – підтвердив я. – А тепер повідайте, що тут робите ви.

– Сьогодні по обіді я побачила її портрет у вітрині «Вуличного фото». Отож, я й вирішила прийти сюди, щоб пересвідчитися, що Старкі справді причетний до викрадень.

– Але чому саме сюди? – спантеличено перепитав я. – Вона справді мала сюди прийти, бо я побачив цю адресу в її блокноті, але звідкіля про це дізнались ви?

Вона нерішуче поглянула на мене.

– Це саме той будинок, де було знайдено черевик однієї зі зниклих дівчат, – пояснила вона мені. – Я веду за ним спостереження вже кілька днів, і коли запримітила у вітрині «Вуличного фото» збільшену світлину Мерієн Френч, то інтуїція привела мене сюди. Отож, я отримала ключ від агента, котрий займається продажем будинку – і ось я тут.

Мені стало моторошно.

– Ми змарнували з вами стільки дорогоцінного часу! – простогнав я. – Ходімо ж швидше оглянемо будинок! Дайте-но мені ваш ліхтарик!

Удвох ми вийшли у темний коридор. Звідти нагору вели сходи. Повсюдно зі стін звисали шматки шпалер. Я витяг пістолет і, тримаючи його у витягнутій руці, почав повільно та тихо підійматися сходами. Ті поскрипували під вагою мого тіла. Одрі йшла за мною. Просто перед нами було троє дверей. В одній з кімнат ми й знайшли Мерієн Френч. Вона лежала на запилюженій долівці у незручній позі. Руки її все ще намагались звільнитись від мотузки, яка міцно стискала їй шию. Скляні очі дивилися в стелю. Буро-червоне обличчя її виражало агонію. Проста картата біло-блакитна сукня – вся в пилюці і розірвана на плечі. Дівчина була мертва – в цьому не було жодного сумніву. Я вже нічим не міг їй допомогти. Отже, Мерієн Френч мертва.

Я почув, як Одрі хапнула ротом повітря, і заспокійливо узяв її за руку, але не в стані був вимовити ні слова. Бо сам був приголомшений і ошелешений.

Отак ми стояли кілька хвилин, дивлячись на зворушливе та жахаюче тіло, а потім Одрі затулила руками обличчя й заголосила – жалібно та ледь чутно. Я міцно схопив її за руку.

– Заспокойтеся! – м’яко сказав. – Тримайте себе в руках. На нас чекає робота.

Вона повільно відвернулася від тіла.

– Зі мною все гаразд, – сказала вона крізь зуби. – Але хіба ж це... не жахливо?

Я буркнув щось і підійшов до місця, де лежала Мерієн. Намагаючись не дивитися на її перекошене, спотворене агонією обличчя, торкнувся її плеча. Тіло було холодне і наче воскове. Я відійшов убік і тихо вилаявся.

– Хто б це не зробив, він за це заплатить, – сказав я впівголоса. – Я змарнував стільки часу, розслідуючи цю справу, однак тепер налаштований вдатися до рішучих заходів.

Я різко обернувся і схопив Одрі за руку.

– Гадаю, ви розумієте, наскільки це небезпечно? – злісно спитав я. – Знаряддя вбивства те саме. Чотири інші дівчини зникли так само. Тепер вже можна бути в цьому впевненими. То ви збираєтесь допомагати мені віднайти того негідника, чи й далі боротиметеся за честь свого дорогоцінного агентства?

Вона метнула на мене розлючений, однак багатообіцяючий погляд.

– Я заслужила на це, – спокійно озвалася вона. – Але справді думала, що за всім цим стоїть Старкі, і таки гадала, що сама зможу з ним впоратися. Я допомагатиму вам – якщо ви цього потребуватимете.

– Чудово, – промовив я, легенько підштовхуючи її до дверей. – А тепер нам слід викликати поліцію.

– Чи це нам якось допоможе? – із сумнівом спитала вона.

– Нехай Мейсі сам для себе вирішує. Тепер він вже не зможе проігнорувати справу. Ми розворушимо усе місто. Ходімо знайдемо телефон.

Ми полишили будинок, із шумом захлопнувши вхідні двері, і побігли до будинку навпроти. Я тримав палець на спусковому гачку доти, доки опецькуватий чоловічок у спідній сорочці не відчинив двері, вичікувально дивлячись на мене.

– Що сталося? – запитав він, чухаючи пальцем миршавенькі вуса і несхвально витріщаючись на брудне обличчя Одрі.

– В будинку номер 37, навпроти вас, скоєно вбивство, – повідомив я. – Хотів би скористатися вашим телефоном.

Його очі округлилися.

– Убивство? – перепитав він. – А кого вбито? У 37-му? Але ж там ніхто не живе!

Я відштовхнув його і пройшов у дім.

– Мені негайно треба зв’язатися з поліцією, – сказав я. – То де ваш телефон?

Він підвів мене до апарата; коли я набирав номер поліції, з вітальні до нас вийшла жінка і пильно оглянула мене та Одрі.

Опецькуватий сказав:

– Вони стверджують, що в будинку номер 37 когось убили!

Здається, сказав він це навіть із якимось торжеством.

Жінка років п’ятдесяти – сива та наче задерев’яніла – незмигно поглянула на Одрі, а потім сказала:

– Дурниці. Нехай забираються звідси, – і повернулася у вітальню.

– Вам краще піти, – нещасним тоном промовив чоловічок. – Вона гадає, що ви підпилі. Я це можу визначити за поглядом, яким вона на вас глянула.

– Маячня! – озвався я, і, почувши, як на тому кінці лінії просто мені у вухо гаркнули: «Поліцейський відділок!», попросив покликати Бейфілда.