Текст книги "Реквієм блондинкам"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

І Діксон вищирив у лукавій посмішці свої жовті зуби.

– Він був правий, містере Сп’юек – це справді збільшило тираж.

– Але ви ж у це не вірите?

Він хитнув головою.

– Особисто я – ні.

– А яка ваша версія?

Він знову хитнув головою.

– Не зважайте на те, що я думаю, містере Сп’юек! Вам не слід забивати собі голову версіями старої людини.

– Ну ж бо, скажіть! – наполягав я. – Мені стане у пригоді будь-яка допомога!

Однак я бачив, що він воліє відмовчатися.

– Тут слід звернути увагу на таке, – сказав він. – Якщо дівчат убили, то де ж їхні тіла?

– Я вже думав над цим, – відповів я. – Може, у вас є якісь міркування?

– Жодних, – швидко озвався він. – Вам доведеться самому це з’ясувати. Без сумніву, містер Вулф вам за це добре заплатив.

– Так собі, – зауважив я і вирішив покластися на волю випадку.

– Еслінгер найняв жінку-детектива, чи не так? – Після паузи я продовжив свій допит.

– До того ж дуже гарненьку й милу молоду жінку, – додав Діксон, і погляд у нього при цьому зробився майже масний. – Вона вам сподобається. Звісно ж, у неї нема жодного досвіду таких розслідувань...

– Чи вдалося їй щось розкопати?

Діксон хитнув головою й посміхнувся.

– Не думаю, що хоч хтось від неї цього очікував, – відповів він, роблячи наголос на «хоч хтось».

– Це ж не на руку Еслінгеру, еге ж? – промовив я, пильно до нього придивляючись.

Він кивнув, однак нічого не відповів.

– І все-таки Еслінгер її найняв! Він же не думає, що вона побіжить радитися з суддями у кожній дрібниці? Тоді це взагалі не має сенсу.

Діксон узяв олівець і знову почав малювати свій куб.

– Я можу лише висловити вам деякі свої міркування, – сказав він, ніби виправдовуючись, – однак ви не можете очікувати, що я зроблю усю роботу за вас.

Я відкинувся в кріслі й глибокодумно поглянув на нього. Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Я вже знав, що він не схильний розвивати свою думку, тож спробував зайти з іншого боку.

– То що ви знаєте про зниклих дівчат?

Він відчинив шухляду столу і витяг звідти три фотографії – такі, які зазвичай робить вуличний фотограф. Подав їх мені.

– Запевняю вас, містере Сп’юек, всі дівчата – звичайні робітниці, без жодних таємниць чи особливостей.

Поглянувши на фотокартки, я цілком із ним погодився. Це були дівчата, яких щодня можна зустріти на вулицях будь-якого міста.

– Чи є в них щось спільне, окрім того, що всі вони – блондинки? – запитав я, повертаючи йому фото.

Він відкрив було рота, щоби щось відповісти, але тут задзвонив телефон. Він зирнув на апарат чи то злякано, чи то здивовано.

– Вибачте, – сказав він, беручи слухавку. І обережно наблизив її до вуха.

Я знову відкинувся у кріслі, неуважно дослухаючись до розмови.

Діксон спитав:

– То ви там? – і вислухав відповідь.

Я міг розрізнити чийсь голос на лінії. Це був високий голос, що говорив уривчасто, однак слів я не зміг розібрати. Раптом Діксон зіщулився в кріслі.

– Розумію... – пробурмотів він у слухавку. – Так, звісно...Звичайно!

Він мовчки щось вислухав, і я почув звук відбою. Діксон повільно поклав слухавку на важіль і втупився у промокашку. Я помітив у нього на чолі краплинки поту, яких до цього не було.

– То чи є в них щось спільне, окрім того, що всі вони – блондинки? – повторив я по довгій паузі.

Він здригнувся, а потім поглянув на мене так, наче забув, де знаходиться.

– Боюсь, я не зможу приділити вам більше часу, містере Сп’юек! – сказав він, ховаючи погляд. – Дуже приємно було з вами познайомитися!

Він підвівся і простяг мені м’яку, спітнілу руку. Його обличчя було кольору оббілованої баранячої туші, і на правій скроні нервово сіпалась жилка.

– Не думаю, що вам варто до мене ще заходити, містере Сп’юек! Ваш час надто дорогоцінний, тож я не хотів би його марнувати!

– Не турбуйтеся про мій час. Я сам про нього подбаю.

Я витяг гаманець, з якого стирчала банкнота у двадцять п’ять доларів.

– А оскільки я купую і ваш час, то й вам не слід про нього турбуватися.

– Вельми розсудливо, – озвався він, але тепер вже в його голосі та очах не було жодного інтересу. – Втім, мені нічого вам продати. Нічого – ви мене розумієте, містере Сп’юек?

Я сховав гаманець і глибокодумно глянув на нього.

– Хто вам телефонував? – запитав я.

– Ви його не знаєте, – відповів він, незручно вмощуючись у кріслі. – Вдалого дня, містере Сп’юек! Сподіваюсь, ви знайдете вихід самі.

Я оперся руками об стіл і нахилився до нього.

– Б’юся об заклад, що то був Мейсі чи Старкі, – зронив я, пильно вдивляючись у нього. – І впевнений, що вам наказати тримати язика за зубами. Хіба не так?

Він ще більше зіщулився і заплющив очі.

– Щасливо, містере Сп’юек! – м’яко промовив він.

– Бувайте! – відповів я і вийшов.

Секретарка з кислим виразом обличчя провела мене поглядом.

– На старого вилили відро холодної води, – сказав я собі. – Тепер треба буде його трохи розігріти.

Я відчував, що секретарка так і обпікає мене поглядом, однак не озирнувся. Зачинив за собою двері приймальні й повільно спустився сходами. Зловив себе на тому, що розсіяно насвистую «Похоронний марш» Шопена.

* * *

Готель «Істерн» був незграбною триповерховою будівлею з уже звичними пожежними сходами перед входом. На терасі стояло з десяток крісел-гойдалок. Я піднявся сходами і через терасу пройшов у хол. Побачив пальми у шапликах, масивні меблі з червоного дерева та бронзові плювальниці.

Клерк за конторкою схилився над книгою реєстрації гостей. Біля нього стояла дівчина. Вона була висока; золотаве волосся спадало на комір сіро-блакитної сукні з картатої тканини. На руці вона тримала легкий сірий плащ, а коло ніг її стояла валіза з наклейками різних готелів.

Я підійшов до конторки і вичекав трохи.

Клерк запитав у дівчини:

– Ви бронювали номер?

Вона відповіла заперечно.

Він із сумнівом поглянув на неї, і в мене склалось враження, що він збирається їй відмовити.

– А для чого замовляти номер заздалегідь? – запитав я. – У вас більше вільних кімнат, аніж у собаки бліх.

Він поглянув на мене холодно, але підсунув реєстраційний журнал до дівчини. Вона мигцем зирнула на мене і вписала своє прізвище. Дівчина була доволі гарненька. Мала свіжий колір обличчя та дрібні, проте правильні риси обличчя.

Портьє подав мені ключ, і я пішов до ліфта. Носильник-негр підняв валізу гості і приєднався до мене. Дівчина зайшла в ліфт услід за нами, і ми піднялися на третій поверх.

Негр відімкнув двері дівчини – якраз навпроти моїх. Перш ніж зайти в свій номер, я озирнувся на дівчину. Вона також дивилась на мене.

– Дякую, – промовила і мило мені посміхнулася.

– Можливо, вам краще було б зупинитися деінде, – зауважив я. – Це препаршивий готель.

– І все ж він кращий за деякі інші, – відповіла вона, знову посміхнувшись та заходячи у свій номер.

Я зачинив за собою двері.

Про мою кімнату годі й розводитись. Ліжко біля вікна. Комод із білою плямою від розлитого джину та пара великих крісел. На столику поруч із ліжком – старомодний телефонний апарат з нефарбованою металічною базою та слухавкою з прозорою целулоїдною мембраною. Відразу за шафою для одягу – ванна кімната.

Я зняв капелюха і присів в одне з крісел. Гуркіт трамваїв за вікном та невпинний скрегіт ліфта між поверхами вказували на те, що спокою мені тут не буде.

Запалив сигарету, вирішивши, що мені допоможе випивка. Підійшов до телефону і замовив у номер пляшку шотландського віскі з содовою. Потім знову всівся у крісло і почав розмірковувати про Вулфа, Діксона та Еслінгера. Знову прокрутивши все в голові, дійшов висновку, що неприємностей мені не уникнути. Я не надто цим переймався, бо й раніше встрявав у халепи. Але подумав, що мені слід попередити про це полковника Форсберга, бо за особливо небезпечні розслідування передбачені спеціальні надбавки.

Я вже почав було подумки складати рапорт, котрий мав намір надіслати полковникові, коли стукіт у двері перервав хід моїх думок.

Гадаючи, що це принесли моє замовлення, я, не повертаючи голови, гукнув: «Заходьте!»

Дівочий голос промовив:

– Я зробила таку дурницю – десь загубила ключ від своєї валізи!

Я обернувся і підвівся з крісла.

Дівчина вже встигла зняти капелюшка і виглядала без нього ще гарнішою. Вона стояла у дверях, тримаючись за ручку, і з надією дивилася на мене.

У неї були спокусливі стегна і гарні довгі ноги.

– Звідкіля ви дізналися, що я мало не з дитинства люблю зламувати замки? – сказав я. – Я намагався приховувати це навіть від найближчих друзів!

Вона розсміялася.

– Я цього й не знала, – відповіла. – Просто подумала, що ви зможете щось із цим зробити – тому що ви такий дужий і на вигляд тямущий.

– Може, зайдете? – сказав я, запрошуючи її присісти в крісло. – Ось-ось принесуть віскі з содовою. Моя матуся не любить, коли я п’ю наодинці.

Дівчина завагалася; тоді, зачинивши за собою двері, підійшла до крісла. Сіла, прикривши коліна спідницею, і звела на мене очі.

– Я справді лише хотіла, щоб ви відкрили мені валізу, – додала вона.

– Не хвилюйтеся так за свою валізу, – сказав я, знову сідаючи у крісло. – Відкрию її після того, як ми чогось вип’ємо. Я в цьому місті лише три години, а вже почуваюсь страшенно самотнім.

– Справді? – здивувалась вона. – Ніколи б не подумала, що ви можете почуватися самотнім.

– Лише в цьому місті, – сказав я. – Тут є щось таке, що мені не подобається. Воно недружнє. Хіба ви цього ще не помітили?

Вона хитнула головою.

– Я щойно приїхала. Можливо, нам варто познайомитися – чи ви проти?

– Мене звати Сп’юек, – відрекомендувався я, нахилившись до неї і насолоджуючись її виглядом. – Марк Сп’юек. Я детектив.

– Не кепкуйте з мене, – серйозно сказала вона. – Я надто давно в своїй професії. То що саме ви продаєте?

Я заперечно мотнув головою.

– Лише мозок, – відповів. – За нього у Кренвілі дають багато.

І подав їй візитку.

Вона уважно її вивчила і повернула мені.

– Отож, ви й справді детектив.

Вона з цікавістю оглянула мене. Дивовижно, але всі дами саме так на мене дивляться, коли дізнаються, хто я такий. Я вже до цього навіть звик.

– Мене звати Мерієн Френч, – продовжувала вона. – Я продаю модну жіночу білизну. – І скорчила гримаску. – Але в такому містечку, як оце, вона розходиться не надто добре. Я відчуваю великий спротив. – Дівчина підправила волосся довгими пальцями. – Але я вже звикла до протидії.

Розсильний-негр приніс віскі з содовою. Глянув спочатку на мене, потім – на Мерієн Френч і закотив очі. Сунувши йому чайові, я врешті випхав його геть.

– Досі не зустрів у цьому місті нікого, хто міг би носити тонку білизну, – сказав я, зриваючи прозору захисну плівку з віскі. – Окрім вас, звісно, – додав я по хвилинних роздумах. – То як вам подобається це пійло?

Вона заперечно хитнула головою.

– Мама мені настійливо не рекомендувала пити міцні напої з незнайомцями. Тож я вип’ю лише содової.

– Ви впевнені в цьому?

– Цілком.

Я налив їй півсклянки содової, а собі нерозбавлене віскі і знову всівся у крісло.

– Ну, за успіх ваших починань у цьому місті! – сказав я й осушив половину своєї склянки. Віскі було хорошим, і коли воно досягло мого шлунка, я зрозумів, як сильно його потребував.

– Ви тут у справах чи на відпочинку? – спитала вона, витягуючи свої довгі ноги і зручно вмощуючись у кріслі.

– У справах, – відповів я, думаючи про те, що було би добре частіше запрошувати до себе якусь дівчину. І бажано, таку хорошу, як Мерієн Френч, а не якусь там повію, що миттю готова заплигнути до вас у ліжко.

– Ви вже чули? За останній місяць у Кренвілі зникли три дівчини-блондинки! Тож мене найняли, щоб я їх відшукав.

– Але ж це так просто! – сказала вона. – Чому ви не повідомите про них у поліцію? Ті зроблять за вас роботу, а ви отримаєте гроші. От якби хтось міг зробити мою роботу за мене! Але мушу сама її виконувати.

Я допив віскі.

– Навіть і не подумав про це, – зауважив я. – А це непогана ідея.

– У мене повно хороших ідей, – сказала вона втомлено. – Але від них жодної користі. Приміром, два роки тому мені спало на думку, що добре було б вийти заміж і народити кілька дітей.

Вона заплющила очі і відкинулась на спинку крісла. – Але поки що це мені не вдалося.

Я вже подумав, було, чи не сказати їй щось співчутливе, але, поглянувши на її профіль та рішучу лінію губ, вирішив, що вона цього не потребує. Дівчина просто вирішила випустити пару перед чоловіком, якому, на її думку, можна довіряти. І тут вона не помилилась.

– Нічого, – сказав я легковажним тоном. – Ви поки що не схожі на вицвілу стару діву – ще когось підчепите.

Вона посміхнулася.

– Мені треба розпакувати речі, – сказала вона, підводячись. – Це справді досягнення: ви – перший приємний і симпатичний мені чоловік, якого я зустріла за два останні роки.

– Може, ви погано шукали? – зауважив я, також підводячись. – Ходімо поглянемо на вашу валізу. Хочу переконатися, що не втратив навичок.

Але вона мене не слухала, бо дивилася на підлогу коло дверей – так, наче побачила там мишу. Я прослідкував за її поглядом. Під двері саме обережно підпихали квадратний білий конверт. Щойно я на нього глянув, як його перестали підсовувати. Я зробив крок уперед, зіштовхнувся з дівчиною, легенько відсунув її убік і різко розчахнув двері. Оглянув увесь коридор, однак там нікого не було. Підняв конверт і сховав у кишеню.

– Тож тепер ви бачите, що це за готель, – безжурно сказав я. – Вони накидають вам рахунок заледве через годину вашого перебування тут.

– А ви впевнені, що це рахунок? – запитала вона, і в очах її застиг спантеличений вираз.

– Можливо, я сподобався тому ніґґерові і він хоче, щоб я прогулявся з ним.

Я узяв її за плечі й легенько підштовхнув з кімнати у напрямку її власного номера.

– Ви би вельми здивувалися, якби знали, якими удавано скромними бувають ці ніґґери.

Без особливих зусиль я відкрив валізу шпилькою. На це й хвилини не пішло.

– Тепер ви бачите? – посміхнувся я їй. – Друзі недаремно називають мене Чарлі Пейсом[1]1
  Чарлі Пейс – найславетніший зломщик в історії; легенда лондонського злочинного світу 19 століття, його злочини описували Конан Дойль і Марк Твен).


[Закрыть].

– А я гадала, що вас звати Марк, – зауважила вона.

– Так воно й є, але не всім я кажу своє справжнє ім’я, – і пішов до дверей. – То як ви на те, щоб ми познайомилися ближче? Повечеряймо разом!

Вона глянула на мене замислено. Я знав, про що вона думає.

– Не приймайте мене за місцевого донжуана, – м’яко сказав я. – З моїх запрошень не вилітають стріли Амура.

Вона ледь помітно зашарілася і розсміялася.

– Вибачте, – швидко промовила вона, – але в мене сумний досвід. Дівчина в моєму становищі – ласий шматок для чоловіків, в яких високий рівень тестостерону. До того ж я сьогодні трохи втомлена і не хотіла б нічого такого...

– В моєму запрошенні нема «нічого такого», – сказав я, – та ви цілком можете відмовитися.

– Та ні, чому ж! – мовила вона. – Дайте мені лише трохи часу привести себе до ладу. Тоді о восьмій?

– О восьмій, – сказав я і вийшов.

Повернувся у свій номер, витяг конверта і відкрив його. На аркуші було написано таке:

«У вас є дванадцять годин, щоб залишити місто. Вдруге ми не повторюватимемо. Ви навіть не знатимете, що з вами сталося. Це не тому, що ви нам не подобаєтесь – навпаки! – але в Кренвілі недостатньо місця для нас усіх. Тож будьте розсудливим і забирайтеся звідси. Якщо ж ні – похорони за наш рахунок».

Я плюснув собі ще віскі і всівся у крісло. Чолов’яга, котрий підсунув мені листа, знаходиться зараз десь у сусідньому номері. Бо він не зміг би подолати увесь коридор і зникнути з поля зору за той час, поки я підходив до дверей.

Я втупився спочатку на стіну переді мною, потім – на ту, що позаду. Гадав, в якому саме він номері і чи так само розмірковує, що я робитиму далі. Від цієї думки мені стало не по собі.

Я ретельно склав листа, відклав його убік і сів за стіл, щоби написати рапорт полковникові Форсбергу. У мене було півтори години до зустрічі з Мерієн Френч. За цей час мені слід було написати полковникові, прийняти ванну і вирішити, полишу я місто наступного ранку, чи ні.

Тож я посидів трохи за столом, обмірковуючи все, потім поліз у саквояж і дістав звідти чорний поліцейський револьвер 38 калібру. Потримав його трохи в руці і визирнув на вулицю. Потім запхав зброю за пояс.

Розділ другий

– Здається, за нами слідкують, – сказала спокійно Мерієн Френч.

Ми саме скінчили вечерю і неспішно поверталися у готель. Великий похмурий місяць висів на небі й недобрим світлом заливав вулицю. Нічне повітря було задушливе, і я ніс піджак на зігнутій руці.

Мерієн, у легкій літній сукні, також зняла капелюшок. Вона захотіла пройтися до готелю пішки. Було щойно по десятій, коли ми полишили ресторан, перетнули дорогу і зайшли під густу тінь дерев. Тоді вона й зробила те своє зауваження.

Я поглянув на неї згори униз.

– А ви впевнені, що це не гра вашої розпаленої алкоголем уяви?

Вона хитнула головою.

– Не думаю. Не обертайтеся, однак я впевнена, що хтось нами таки цікавиться.

Мені ні до чого були проблеми. Принаймні, зараз. Не слід було вплутувати Мерієн у свої справи. Я пошукав очима таксі, однак вулиця була порожня. Я непомітно озирнувся, але тіні від будинків були надто густі, щоби щось розгледіти.

– Я нікого не бачу, – сказав я, все-таки пришвидшуючи ходу. – А ви?

– Коли ми вийшли з ресторану, навпроти стояв чоловік. Він пішов за нами, але потім я його загубила. Я про нього й забула, аж поки він не випірнув знову під вуличним ліхтарем. Щойно я озирнулася, він зник у дверях найближчого під’їзду. Саме те, що він так раптово щез, і викликало у мене підозри. Втім, можливо, я й справді надто збуджена сьогодні, – й вона вклала свою вузьку долоньку в широку мою, легенько її потиснувши.

– А як він виглядав?

– Я добре його не розгледіла. Він був кремезний, та я не встигла роздивитися, як саме він виглядав.

– Гаразд, – сказав я. – Не нервуйте! Можливо, він нас і не переслідує, та якщо так, то я це швидко з’ясую. Щойно звернемо за ріг, пройдіть уперед. Цокіт ваших підборів змусить його піти слідом. Я ж на нього зачекаю і трохи напоумлю.

– Гадаєте, це вдала ідея? – вона стурбовано глянула мені в обличчя. – Він може бути небезпечний!

Я широко їй посміхнувся.

– Не бійтеся, – сказав я, – зазвичай вони не є небезпечні.

Під полою піджака я намацав гладку рукоятку револьвера.

– Попереду поворот, тож ви завертаєте. Зможете знайти дорогу в готель, якщо мене щось затримає?

– Думаю, що так, – сказала вона із сумнівом у голосі. – А ви впевнені, що чините правильно? Ви ж не хочете, щоб вас... поранили? Я би не хотіла...

– Усе гаразд, – сказав я їй, підбадьорливо поплескавши по руці. – В моїй роботі таке трапляється доволі часто, а я й досі живий та здоровий.

Вона звернула за ріг, а я її ще й злегка підштовхнув.

– Сміливіше, золотко, – сказав я. – Зробіть так, щоби ваші підбори зацокотіли!

Вона швидко поглянула на мене й пішла уперед. Її підбори голосно зацокали бруківкою.

Я стояв, в очікуванні незнайомця притулившись до стіни й поклавши руку на рукоятку револьвера. Але міг почути лише віддалений гул транспорту на Мейн-стріт, стукіт підборів Мерієн та цокання мого наручного годинника.

Я стояв так вже кілька хвилин, коли почув кроки, що наближалися. Стиснув рукоятку револьвера, вичікуючи. На повороті кроки сповільнилися й затихли. Настала тривала тиша: здавалося, навіть транспорт зупинився.

Я стояв, не рухаючись, притиснувшись до прохолодної стіни, майже не дихаючи і намагаючись вловити найменший звук.

Раптом той, що стояв за вигином вулиці, кашлянув. Це був тихий, здавлений кашель, від якого я здригнувся. І вже витяг, було, револьвера, але, подумки посміявшись сам із себе, знову сховав його.

Почувся ледь вловимий порух, і висока довгаста тінь прослизнула тротуаром повз мене. Я поглянув на тінь, чуючись шпигуном-невидимкою. Піт цівкою стікав мені спиною, і під пахвами раптово стало прохолодно.

Чоловік стояв так, що я не міг його бачити, і лише довга тінь стелилася бруківкою.

Ця тінь була зловісною подобою людини. Вона робила її власника височезним – із могутніми плечима. Опущені криси капелюха здавалися абсурдно мізерними порівняно з чималими плечима; широченні холоші штанів виглядали, мов вітрила судна. Чоловік стояв непорушно, засунувши руки в кишені піджака та витягши голову вперед.

Дуже обережно я зняв револьвер із запобіжника. Упродовж кількох хвилин я спостерігав за непорушною тінню, однак вона так і не хитнулась. Я здогадався, що той, хто стояв за рогом, знав, що я на нього чекаю, тож він вирішив не висуватися першим.

Цокотіння підборів Мерієн врешті стихло. В нічному повітрі немовби зависла гаряча, задушлива тиша, що лише додавало ситуації моторошності. Потім зненацька істерично розреготалася якась жінка. Високий, майже ідіотський сміх лунав звідкілясь зверху. Я відступив від стіни на крок і поглянув угору.

На четвертому поверсі найближчого до мене будинку світилося одне-єдине вікно, відкидаючи яскраве світло на вулицю. Коли я на нього глянув, раптовий порив вітру підняв брудні занавіски, тріпонув ними і заплутався там, наче спіймана в сітці риба.

Жінка знову зареготала, і на цей раз регіт перейшов у якесь завивання. Іще за мить вона заридала.

Я знову визирнув за ріг вулиці, а потім на брукований тротуар. Тінь щезла. До мене долинало лише хрипке, гірке схлипування жінки нагорі та тріпотіння фіранок.

Я витяг револьвер і обережно просунувся до повороту. Знявши капелюха, виглянув на вулицю. Чоловіка, який нас переслідував, там не було. Вулиця була порожня, за винятком хіба що наїжаченого кота, котрий негайно шмигонув кудись у тінь, побачивши мене.

Я витяг носовичка та витер спітніле обличчя. І стиха засміявся.

– Щось я став полохливий, мов заєць, – сказав сам собі.

Сховав носовичка, думаючи про те, що ще кілька таких ночей, і я потраплю у божевільню.

Знову оглянув вулицю, пересвідчився, що там нікого нема, і тоді, незважаючи на спекотну ніч, припустив слідом за Мерієн. Вона чекала на мене за наступним поворотом, і, побачивши, швидко пішла назустріч.

– Нарешті! – сказала вона, хапаючи мене за руку. – А я вже злякалася – чи не трапилось, бува, чого із вами. Бачили когось?

– Нікого – окрім кота, в якого був дуже зголоднілий вигляд, – промовив я з усмішкою. – А котів боятися не випадає!

– А я злякалася, – визнала вона. – Щось я стала лякливою. Але я впевнена, що той чоловік таки переслідував нас.

Я помітив таксі, що вирулювало з-за рогу, і махнув рукою.

– Візьмемо таксі і ви як слід виспитеся. Тож зранку будете почуватися значно краще.

Коли ми врешті всілися в авто, вона спитала:

– Але ж ви мене не обманюєте, правда?

– Тільки не вас, крихітко, – запевнив я її. – Там справді нікого не було.

– Не розумію, – зауважила вона. – Справді нічого не розумію. Коли я побачила того чоловіка, котрий виринув із темряви, в мене аж мурашки спиною пішли. Ніколи раніше такого не відчувала.

Кожного разу, коли таксі зі свистом проносилося повз черговий вуличний ліхтар, я бачив її обличчя, бліде та змарніле, а її гарно окреслені брови були насуплені.

– Викиньте це з голови, – сказав я. – Там нікого не було – це ваша уява розігралася.

– Цікаво, чому ви сьогодні взяли мене з собою? – несподівано запитала вона.

– Я ж вам казав: почувався самотнім, та й ви самотня, до того ж Кренвіль – вельми похмуре місто. Хіба ви шкодуєте, що пішли зі мною?

– Шкодую? – вона заперечно мотнула головою. – Та це був один з найпрекрасніших вечорів у моєму житті! От якби я ще не була такою дурепою!

Вона випросталася на сидінні та розвернулася так, щоби бути обличчям до мене.

– Що не так із цим містом? Щойно я зійшла з потяга, як відчула... – вона помовчала, потім продовжила:

– О не звертайте на мене уваги – гадаю, що все це лише спека!

– То що ви відчули? – перепитав я, беручи її тендітну ручку в свою.

– Страх. У цьому місті є щось таке, що змушує мене нервувати. Тут так безрадісно, брудно й неприємно. Тут панує дивна атмосфера боязкості. Ви також це помітили, чи це знову лише гра моєї уяви?

– Тут справді безрадісно, брудно та неприємно, – сказав я якомога безтурботніше. – Але вам не слід боятися будь-чого...

– То ви жартували – про всіх тих зниклих дівчат? – раптом спитала вона. – Чи ви їх справді шукаєте?

– Звісно ж, я їх шукаю. Але це не має жодного стосунку до цього міста – дівчата зникають у різних містах. А чому ви раптом про них згадали?

– Не знаю. Думаю, я просто втомилася. Вранці зі мною все буде гаразд.

У цю мить таксі під’їхало до готелю.

– Це справді чудова думка – виспатись, – сказав я, допомагаючи їй вийти з машини. – А тепер – мерщій у ліжко!

Я розрахувався з водієм і піднявся за нею слідом на терасу.

На терасі у кріслах-гойдалках виднілися дві розпливчасті фігури. Я помітив, як вони зиркнули на нас, але не звернув на це уваги. Пройшов через увесь хол до конторки портьє.

– Доброго вечора, – сказав клерк, глянувши спочатку на Мерієн, а потім на мене. На його жовтуватому обличчі читався осуд. – На вас чекають два джентльмени.

– Чекають на мене? – перепитав я.

Він кивнув.

– Вони на терасі.

– Дякую, – сказав я, повертаючись до Мерієн, котра стурбовано спостерігала за мною.

– Піднімайтесь нагору і виспіться, як слід, – промовив я. – Це був чудовий вечір!

– Дякую! – озвалася вона. – Я також отримала неабияке задоволення!

Вона повагалася, а потім попрямувала до сходів.

Я гукнув їй:

– На добраніч! – і повернувся до клерка.

– Хто ці хлопці? – запитав я, запалюючи сигарету й суворо дивлячись на нього.

– Один із них – Мак-Артур, – сказав він байдуже. – Іншого я не роздивився.

Мак-Артур! Це означає лише одне – добре обмізкувавши мої слова, він вислизнув від своєї дружини і тепер готовий говорити.

– Добре, – сказав я. – Зустрінусь із ними, – і знову вийшов на терасу.

Мак-Артур, побачивши мене, звівся на ноги.

– Містере Сп’юек? – спитав обережно. – Так, тепер я бачу, що це справді ви. Хочу вибачитися за...

– Забудьмо, – відповів я, ногою підсуваючи до себе вільне крісло-гойдалку. – Якщо вам потрібна моя допомога – ви її отримаєте.

Інший чоловік також підвівся і тепер стояв, добре освітлений. Він був молодий, тендітний і лише на кілька дюймів нижчий за мене. Костюм мав гарного крою, але носив він його недбало. Краватка зсунулася набік і теліпалась мало не на правому вусі.

– Це – Тед Еслінгер, – неголосно відрекомендував свого супутника Мак-Артур. – Ми обговорили з ним деякі речі і вирішили зустрітися з вами.

– То ви – син Макса Еслінгера? – сказав я, дивлячись на нього з раптовим інтересом.

– Так, – відповів він, простягаючи руку для привітання.

Я втупився у нього. Він мав прекрасної форми голову. Чорне хвилясте волосся зачесане назад, а обличчя бліде, приємне і ніжне.

Ми потисли один одному руки, і я запитально глянув на Мак-Артура.

Але заговорив Тед Еслінгер.

– Містере Сп’юек, – звернувся він до мене, притишивши голос, – ви, певно, усвідомлюєте, в якому двозначному становищі я опинився? Чи є десь тут місце, де ми могли би поговорити без свідків?

Я згадав про чоловіка у номері поруч із моїм і хитнув головою.

– Тільки не в моєму номері. Назвіть будь-яке місце, і я радо з вами туди поїду.

Тед глянув на Мак-Артура і здвигнув плечима.

– Я на машині, – сказав він, – ми могли би поговорити під час їзди.

– Це мене цілком влаштовує, – сказав я, виходячи вслід за ними з готелю. Ми перетнули вулицю і підійшли до «понтіака» з відкидним верхом, що стояв в тіні. Тед відчинив дверцята і прослизнув на водійське сидіння.

Я кинув погляд через плече на готель. Штори на всіх вікнах були опущені, окрім одного вікна третього поверху. Я міг навіть розрізнити силует чоловіка, котрий стояв у вікні й дивився на вулицю. Він чітко вирізнявся на тлі вікна, і коли я звів на нього погляд, той відсахнувся і зник з поля зору. Я зауважив три важливі речі. Він визирав з вікна, що було поруч із моїм. На ньому був капелюх з опущеними крисами, і плечі він мав дуже широкі.

Я заліз у «понтіак» і грюкнув дверима.

Коли ми від’їжджали від готелю, мені стало не по собі, але я нікому про це не сказав.

* * *

Виїхавши з міста, Тед Еслінгер поїхав повільніше і звернув на узбіччя.

Припаркувавшись в якомусь сухостої, він відкинувся на сидінні і промовив:

– Тут ми зможемо спокійно поговорити.

Жоден із нас не сказав ані слова, поки ми їхали.

Мак-Артур, котрий сидів позаду нас, нахилився і почав важко дихати просто мені в потилицю. Судячи з його хаотичних рухів, він був стурбований і занепокоєний.

Я запалив сигарету, викинув сірника з вікна і застиг вичікувально. Запало тривале мовчання, під час якого я розглядав профіль Еслінгера. Тед дивився кудись у темінь дерев. При світлі місяця він виглядав дуже молодо. Йому не могло бути більше двадцяти трьох років, і він також нервував.

– Ви – наша єдина надія, – зненацька сказав він напівшепотом. – Ось чому ми до вас прийшли.

Я нічого не відповів.

Через плече він озирнувся на Мак-Артура.

– Не кажи про це нікому, Маку, – попросив він. – Батько буде розлючений, коли дізнається, що я...

Мак-Артур сказав, важко дихаючи:

– Продовжуй; я нікому нічого не скажу!

Я дав їм достатньо часу, щоби залякати один одного. Я не збирався полегшувати для них завдання. Вони прийшли до мене – їм і викладати карти на стіл.

Тед Еслінгер повернув голову так, щоби бачити мене.

– Я хочу, щоби ви знали: я не стаю ні на чий бік у цій боротьбі, – сказав він, стискаючи в руках кермо. – Можливо, ви й працюєте на Вулфа проти мого батька, але я нічого не можу зробити. Просто я впевнений, що коли хтось і може знайти дівчат, то це ви. Тому я тут.

– Чому це так важливо для вас? – спитав я, запитально дивлячись на нього.

– Люсі була мені подругою. З Вірою я ходив до школи. Джой та я щотижня ходили на побачення. Я добре знав їх, і всі вони мені подобалися. Це були хороші дівчатка.

І, перш ніж вимовити наступні слова, він глибоко зітхнув:

– Такими темпами, як зараз, вони ніколи не будуть знайдені.

Я буркнув:

– Отже, всі вони були вашими приятельками?

Я наголосив на слові «приятельки».

Його обличчя застигло.

– Я знаю, про що ви подумали, – сказав він майже розлючено, – але між нами нічого такого не було. Всі вони були пристойними дівчатами. Звичайні дівчата, які любили час від часу розважитися. Я, разом із іншими кренвільськими хлопцями, любив до них залицятися – але нічого більше.

Я знову глянув на Мак-Артура. Його худе, жовтувате обличчя було зовсім нещасним.

– Він правий, містере, – додав він. – Дівчатка були цілком пристойні.

– Гаразд, гаразд, – сказав я, здвигнувши плечима. – Однак що змушує вас припускати, що їх ніколи не знайдуть?

Еслінгер із силою стиснув кермо – так, що навіть кісточки пальців побіліли.

– Бо це все політичні ігри, – в його голосі чулася гіркота. – Усім начхати на те, що сталося з ними насправді. Поліція нічогісінько не робить. І поки ніхто не знайде дівчат, Мейсі почуватиметься впевнено у своєму кріслі. Посада мера майже у нього в кишені. Старкі планує тримати виборців у руках. Його банда контролюватиме виборчі дільниці. Це доволі просто. Усе, що їм слід буде зробити, це...