Текст книги "Реквієм блондинкам"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

Розділ сьомий

Я зупинив своє авто перед двоповерховою будівлею з сірого каменю та з великою вітриною, у верхній частині якої золотими літерами було виведено: «Кренвільське похоронне бюро». У центрі вітрини на підставці красувалася масивна дубова труна, а поруч стояла велика чорно-біла ваза зі штучними ліліями.

Скляні двері м’яко відчинилися. Повітря в приміщенні, застеленому пурпуровим килимом, було просякнуте запахом бальзамувальної рідини – пахучої, солодкуватої та нудотної. Я зачинив за собою двері та ніяково роззирнувся.

Біля протилежної стіни стояла виставкова труна з чорного дерева та чудернацькими срібними ручками. Запах смерті наче ширяв в повітрі, і від цього мені стало не по собі.

Углибині кімнати з мідного карниза звисали чорні оксамитові портьєри. Вочевидь, вони приховували двері. Поки я отак стояв, штори розсунулися і звідти виплив чоловічок. Виглядав так, наче щойно втік із шоу жахів. Обличчя його було безкровне, а сам він дуже нагадував скелет. Його солом’яне волосся було напомаджене і щільно прилягало до черепа, а запалі чорні очі горіли якимось пекельним полум’ям. Він підозріло оглянув мене і м’яким безбарвним голосом запитав, чим може бути корисним. Він так сильно нагадував упиря, що на мить я навіть утратив дар мови.

– Чи можу я бачити містера Еслінгера? – врешті вичавив я з себе.

– А хто його питає? – перепитав чоловічок непривітним безбарвним голосом.

– Скажіть, що його хоче бачити детектив із Міжнародного бюро розслідувань, – сказав я, витягаючи пачку «Лакі страйк» і не зводячи з нього погляду.

Він швидко відвів очі, але я встиг помітити в них страх.

– Я доложу йому про вас, – сказав чоловічок, – однак він зараз дуже зайнятий.

– А я й не поспішаю, – озвався я, кидаючи сірника на підлогу. – Просто повідомте йому про мене, а я тим часом роззирнуся довкола.

Він пильно глянув на мене і вийшов.

Я глибоко затягнувся і вичекав трохи. Потому підійшов до виставкової труни та уважно її оглянув. Вона була прекрасно зроблена, і мимоволі я подумав, а чи не підійде вона мені. Хоча вона й видавалася завузькою, в довжину мала б підійти... Після детальних оглядин труни впродовж кількох хвилин я цілком вдовольнив свій інтерес і підійшов до прейскуранта, що висів у рамочці на стіні, де була зазначена вартість домовин та всі можливі матеріали, з яких її можуть виготовити. Я був здивований, як зовсім недорого тебе можуть доправити в підземне царство.

– Ви хотіли мене бачити? – м’яко запитав голос за спиною.

Я злякано підскочив.

Макс Еслінгер був копією свого сина – тільки більш древньою, якщо можна так висловитися. Риси обличчя різкіші, очі глибокодумніші, однак схожість просто разюча.

– Можливо, ви вже чули про мене, – сказав я. – До сьогоднішнього ранку я працював на Вулфа.

Він посміхнувся і простягнув мені руку.

– Звісно ж, що чув, – сказав він приємним баритоном. – Ви – детектив із Нью-Йорка, чи не так? Радий з вами познайомитися. То ви вже не працюєте на Вулфа?

Ми потисли один одному руки.

– В нас виникла розбіжність поглядів, – сказав я з кривою усмішкою. – Тому ми й розсталися.

Еслінгер із розумінням хитнув головою.

– Боюся, що з Вулфом нелегко мати справу – я знаю його давно. Прошу, проходьте в мій кабінет! Там ми зможемо спокійно поговорити.

Я пройшов за ним у двері, прикриті чорними оксамитовими портьєрами, і далі коридором; проминувши кілька дверей, ми нарешті зайшли в приємну, гарно умебльовану кімнату.

Він показав мені на крісло, а сам сів за високий, масивний стіл.

– То чим можу бути вам корисний, містере Сп’юек? – поцікавився він, висуваючи шухляду і дістаючи звідти пачку сигар.

Я хитнув головою.

– Не мені особисто, – уточнив я, запалюючи свою сигарету. – Як я вже казав, сьогодні вранці я припинив працювати на Вулфа. Але мене зацікавила ця справа, містере Еслінгер, тож хотів би знати, чи не заперечуватиме ви, якщо я працюватиму разом із міс Шерідан. Вам це нічого не коштуватиме. Вулф видав мені аванс на розслідування цієї справи, і я не бачу підстав повертати йому гроші. Я хотів би з’ясувати все для себе – до того, як повернуся в Нью-Йорк.

Я був здивований, помітивши, що його обличчя враз прояснилося.

– Це було б вельми великодушно з вашого боку, містере Сп’юек! Мушу визнати, що досі так нічого й не було зроблено. А я дуже зацікавлений в тому, щоб розплутали справу!

Сумнівів у його щирості не було, і я згадав слова Одрі про те, що він просто не може бути замішаний у справу з викраденням дівчат. В Еслінгерові було щось таке, що йому мимоволі віриш.

– Чудово, – сказав я. – По правді, очікував від вас певної протидії. Я чув, що ви дали міс Шерідан повну свободу дій.

Він спантеличено глянув на мене.

– Чому ж – зовсім ні! – заперечив він. – Коли я почув, що Вулф найняв професіонала, щоб отримати з цієї справи певні політичні дивіденди для себе, то просто змушений був удатися до аналогічних заходів. Але, смію вас запевнити, містере Сп’юек, я не заспокоюся доти, доки дівчат не буде знайдено, або ж – якщо це все-таки вбивства – поки їх вбивця не буде покараний.

Я задумливо глянув на нього.

– Це справді вбивства, – повільно промовив я. – У цьому тепер нема жодних сумнівів.

І розповів йому про Мерієн Френч.

Коли скінчив, він відклав убік свою сигару. Я бачив, що моя розповідь його глибоко вразила.

– Але хто міг вчинити такий жорстокий злочин? – запитав він. – Не вірю, що хтось у Кренвілі міг зумисне вбити невинних дівчат, не маючи на те жодного мотиву. Це нечувано!

– Можливо, мотив усе-таки був, – сказав я, струшуючи попіл на його чудовий килим. – І це – те, над чим я маю намір попрацювати. Або мотив існує – або ж убивця сексуальний маніяк.

– Однак ви сказали, що тіло бідолашної дівчини зникло? – запитав Еслінгер. – Але яким чином? Куди його поділи?

Я хитнув головою.

– Не знаю, – озвався. – І це також маю намір з’ясувати.

По короткій паузі я випалив:

– Чому ви найняли Одрі Шерідан? Адже в місті ніхто не вірить, що їй вдасться розплутати цю справу!

Лише на мить в його очах промайнула обережність, але вона так швидко зникла, що я засумнівався, а чи була вона насправді.

– Гадаю, я не зовсім вас розумію, – зауважив він. У голосі його вчувалась холодність.

– Думаю, ви добре розумієте мене, містере Еслінгер! – заперечив я. – Одрі Шерідан – чудова дівчина. Вона мені подобається. І навіть дуже – але в неї нема досвіду в розслідуванні подібних злочинів. І змушений вам сказати, що вона наробила купу помилок, які мені тепер слід виправляти – саме тому, що вона так прагла з’ясувати все самостійно. Однак такого роду справи – не для жінок. Це надто небезпечно. То чому все-таки ви найняли її?

Він ледь помітно почервонів. Узяв сигару, покрутив її в пальцях, виявив, що вона загасла і знову запалив.

– Я був впевнений, що міс Шерідан зможе знайти зниклих дівчат, – нарешті сказав він. – Ви повинні пам’ятати, містере Сп’юек, що спочатку й мови не було, що їх могли вбити.

Я глянув на нього, і він відвів погляд.

– Дурниці! – коротко озвався я. – Але якщо не хочете казати правду, то я не можу вас примусити.

– Запевняю вас... – почав було він.

Я підняв руку.

– Забудьмо про це, – заспокійливо сказав я. – Коли я побачив вас вперше, то вирішив, що ви чоловік відвертий. Тепер я вже не так цього певний. У вас були якісь власні причини, щоб долучити до розслідування Одрі Шерідан – а зовсім не тому, що ви були переконані, що вона впорається. Тут щось інше. Можливо, ви просто хотіли, щоб ці вбивства так ніколи і не були розкриті, а з Одрі ви могли бути впевнені в цьому.

Він випростався.

– Як ви смієте мені таке казати? – розгнівано вигукнув він. – Одрі Шерідан – власниця єдиного в Кренвілі детективного агентства. Тож цілком природно, що я звернувся до неї.

– Справді? – уїдливо перепитав я, мотнувши головою. – Навкруги повно подібних агентств з прекрасною репутацією, які були б тільки раді узятися за подібну справу. Це коштувало б вам не набагато дорожче, аніж послуги Одрі Шерідан, а результати були б значно кращі. Ваша відповідь мене не вдовольнила, містере Еслінгер!

Він доклав певних зусиль, щоб опанувати себе; потому відкинувся у кріслі.

– Думаю, ви перебільшуєте, – сказав він із показним спокоєм. – Совість моя чиста – я зробив все, що в моїх силах. І буду лише радий, якщо ви долучитеся до розслідування, та, якщо треба, навіть згодний фінансувати вас.

– Добре, – сказав я, гасячи сигарету. – Гадаю, що за цим всім щось приховується, але я це з’ясую. Як ви гадаєте, які у вас шанси стати мером?

Він пильно до мене придивився. Тепер я бачив, що він взяв себе в руки, але був насторожі.

– Думаю, що легко зможу обійти Вулфа, – сказав він крізь зуби. – Він не надто популярний в місті, і тепер, коли ви вже на нього не працюєте, в нього майже нема шансів розшукати дівчат.

– Як ви гадаєте, чи зможе Мейсі виставити іншого кандидата замість Старкі?

Еслінгер стенув плечима.

– Не знаю. Можливо.

– А хто той схожий на скелет чолов’яга, котрий зустрів мене?

Його обличчя затьмарилося.

– Ви маєте на увазі Елмера? Елмера Генча? Це брат моєї дружини. Тепер він займається справами, бо політика забирає весь мій час.

Я підвівся.

– Гадаю, що це все на сьогодні, містере Еслінгер, – сказав я. – Віднині я починаю діяти. Побачимося!

Він ані порухався.

– Я повністю вам довіряю, – сказав він, не підводячи очей від своєї книги записів. – Упевнений, що ви зробите все можливе.

– В цьому ви справді можете бути впевнені, – коротко сказав я, повертаючись до дверей, і зупинився.

Бо в дверях стояла жінка. Я не знав, як довго вона там стояла. Вона була висока й сива, а очі її нагадували вологі камінці. Одягнена була в чорну шовкову сукню, яка висіла на ній, як на кілку, а у вухах блищали сережки із чорного бурштину. Коли вона заговорила, голос її прозвучав низько і безапеляційно – така не потерпить жодних заперечень.

– Хто це? – вимогливо спитала вона у Макса Еслінгера.

– Містер Сп’юек – детектив із Нью-Йорка, – відповів Еслінгер, неспокійно й втомлено дивлячись в обличчя жінки.

І додав, звертаючись до мене:

– Познайомтесь – це моя дружина.

Коли він це промовив, у голосі його не було ні радості, ні гордості.

Млявість тону та байдужий погляд, якими супроводжувались його слова, свідчили про якийсь прихований відчай.

Місіс Еслінгер подивилася на мене і облизала губи кінчиком блідо-рожевого язика. В цьому її поруху було щось моторошне. Її язик чимось нагадав мені безвільне тільце слимака.

– Що вам потрібно? – запитала вона.

– Все в порядку, – швидко втрутився Еслінгер. – Він уже йде – просто хоче допомогти міс Шерідан. Вулф не бажає, щоб він працював на нього далі.

Безкровні руки місіс Еслінгер згорнулися на грудях, а пальці правої руки притримували ліву.

– Одрі не потребує допомоги, – сказала вона. – Скажи йому, щоб ішов геть.

– Я вже йду, – відповів я, проминаючи її. В цій високій, недобрій жінці було щось жахне. Я узрів разючу подібність до брата. Обидва були кістляві, гостроносі й безкровні; жорстокі лінії губ були ті самі.

– Терпіти не можу шпигунів у своєму домі, – сказала вона, коли я вже майже вийшов. – Тож не приходьте сюди більше ніколи.

Я вийшов у коридор і далі, через завішені двері, у приймальню.

Елмер Генч стояв біля виставкової труни з чорного дерева. Його довгі, худі, кістляві руки були згорнуті на животі, а голова схилена набік так, наче він до чогось дослухався.

Він провів мене очима, однак не озвався ні словом.

Я відчинив вхідні двері, і, набравши у груди побільше повітря, квапливо вийшов на сонячне світло – на гомінку вулицю.

* * *

В готелі я залишив на стойці адміністратора записку для Реґа та Одрі з проханням зустрітися в барі «У Джо», котрий знаходився за кілька кварталів від готелю.

Коли дістався того бару – а було трохи по сьомій – там було лише кілька відвідувачів, і жодного – в ресторанчику вглибині його.

Я сказав барменові, що пройду у ресторан, і якщо хтось мене питатиме, нехай шукатимуть там.

Він погодився, і я пройшов у заднє приміщення, вибрав собі столик подалі від входу і сів.

Офіціантка в синій уніформі підійшла, щойно я зручно розташувався. Запитала, що хотів би замовити.

– Чекаю тут на друзів, – пояснив я. – Тож поки що принесіть мені чогось випити.

Коли вона посміхнулася мені, я зауважив, що в неї чудові білі зуби, а, придивившись уважніше, з’ясував, що в неї така фігура, через яку водії вантажівок голови звертають.

– То що саме ви б хотіли? – перепитала вона, нахилившись до мене.

Від аромату її парфумів у мене запаморочилось в голові.

Я сказав, що хочу склянку віскі і, поки вона йшла до бару, провів її поглядом. Її форми спокусливо колихалися у такт ходи.

Але ще до того, як вона повернулась із замовленням, у бар влетів Реґ. Посміхнувся, побачивши мене, і присунув стільця ближче до столу.

– Я просто вмираю з голоду, – заявив він, плюхнувшись поруч. – Це нишпорення буквально роз’їдає мені життєво важливі органи.

– Не переймайтесь так своїми життєво важливими органами, – озвався я. – Чи вдалося вам щось розкопати?

Не встиг він мені відповісти, як повернулась офіціантка.

– Привіт, жовторотику! – промовила вона, від чого Реґ миттєво почервонів. Вона поставила переді мною віскі.

Я запитально поглянув на Реґа.

– Що питимете ви? – запитав.

– Не привчайте юнь до випивки, – сказала вона, дивлячись на нього поблажливо. – Я принесу йому коли.

Я знову з інтересом вивчав її фігуру, поки вона прямувала до стійки бару, а тоді запитав:

– Ваша приятелька?

Він фиркнув:

– Сусідка, – сердито озвався він. – Саме тому, що в неї гарні зуби, вона й гадає, що я сохну за нею!

– Зуби – це не єдине, що в неї гарне, – глибокодумно озвався я, а потім додав: – То як просувається ваше розслідування?

Він пригладив пальцями розтріпане волосся.

– Теда знають у «Вуличному фото», – почав свою розповідь. – Він не раз там бував і викуповував фотографії. Але дівчина-продавчиня не пам’ятає, чи були то світлини зниклих дівчат, чи ні.

– І ви не змогли освіжити їй пам’ять?

Реґ стенув плечима.

– Вона мовчить, – сказав він із відразою. – Ви ж знаєте цей тип жінок. Вона не пам’ятає навіть, коли востаннє їла.

– А як же ж вона тоді пам’ятає, що він у них бував?

– Бо він до неї залицявся, – відповів Реґ. – Цей хлопець завжди підходить до справи серйозно: вона вважає, що купівля фотографій – лише привід, щоб побачитися з нею.

– А чи не вдалося вам дізнатися якихось подробиць? – запитав я, пропонуючи йому сигарету.

– Тед почав вчащати в ательє десь із місяць тому. Заприятелював із цією дівчиною – вона неабияк «запала» на нього – і, розмовляючи з нею, час від часу брав у руки одну-дві фотографії, які лежали на прилавку. Позалицявшись до неї трохи, він вибирав якусь фотографію і платив за неї. Дівчина була така схвильована, що навіть не помічала, які саме фотографії він вибирає.

– То він навіть не давав їй квитанцій?

Реґ заперечно мотнув головою.

– Ні, гадаю, він надто розумний для цього. Але мені таки вдалося з’ясувати, що фото, зроблені напередодні, наступного дня обов’язково викладаються на прилавку. Скидається на те, що він – саме той, хто нам потрібний, однак ми нічого не зможемо довести.

Я буркнув: – Не густо. – Що ще вдалося вам дізнатися?

Реґ випустив дим через ніздрі.

– Я заскочив до його приятеля – хлопця на ім’я Роджер Кірк. Вони з Тедом усюди ходять удвох. Він мене знає, але мені нічого не вдалося з нього витягти. Можливо, з ним краще поговорити вам?

Я замислено поглянув на нього.

– Ви щось надумали?

– Цьому хлопцеві, Кірку, може щось бути відомо про причетність Теда до зникнень дівчат. Якщо ви змусите його заговорити, то він зможе пролити світло на цю справу.

– А це непогана думка, – озвався я. – Але мусимо бути дуже обережні. Якщо Кірк скаже Тедові, що ми його підозрюємо, то це може все зіпсувати. Якщо не помиляюсь, Еслінгер ось-ось стане великим цабе в цьому місті, тож мусимо бути обережними. Однак вважаю, що ми не можемо нехтувати будь-якою зачіпкою. Спробую щось витягнути з Кірка.

– Тож я полишаю його вам, – сказав Реґ, неспокійно вовтузячись на стільці. – Коли ж ми врешті їстимемо? Я страшенно голодний!

– Коли прийде Одрі, – сказав я, допиваючи віскі. – А що вам відомо про Елмера Генча?

– Про от такого? – і Реґ скорчив відповідну гримасу. – Від нього в мене мурашки по шкірі. Чи доводилось вам коли-небудь бачити щось подібне? Та його легко можна знімати у фільмах жахів!

– То що вам про нього відомо?

– Що він тепер займається всіма справами похоронного бюро замість Еслінгера. Про нього кажуть, що він природжений трунар. Спеціалізується на бальзамуванні трупів. Коли він завершує свою справу, то труп виглядає живішим, аніж за життя. Сам я не бачив його роботи – та й не дуже цього прагну! – однак знаючі люди високої думки про нього.

– Місіс Еслінгер його сестра, чи не так?

Реґ кивнув.

– Чудова пара. Сестра прилаштувала його на цю роботу, коли Еслінгер подався в політику – та так він там і прижився. Мені шкода Еслінгера, що в нього постійно перед очима такий упир.

– А це правда, що місіс Еслінгер випиває? – поцікавився я. – Так мені казав Діксон, але з її вигляду цього не скажеш.

Реґ знизав плечима.

– Не можу стверджувати, – зауважив він. – Утім, вона якась дивна. Еслінгер її боїться.

– Що ви маєте на увазі?

– Вона керує і ним, і бізнесом. Я чув, що це вона змусила його піти в політику. Звісно ж, вона просто трясеться над Тедом, але, гадаю, це вам відомо.

Я кивнув головою.

– Але з того, що я бачив, навряд чи вона здатна переживати через будь-що. Вона мені не подобається – від неї у мене мороз по шкірі.

Повернулася офіціантка із колою для Реґа.

– Подавати їжу?

– Оце так! – запротестував Реґ, коли я заперечно хитнув головою. – Де це, в біса, Одрі? Хіба ж я вам не казав, що вмираю з голоду?

– Гаразд, – погодився я. – Тоді обід на двох.

Коли офіціантка вкотре зникла, я продовжив:

– Боюсь, щоб наша крихітка знову не встряла в якусь халепу!

Реґ поглянув кудись поверх моєї голови і вищирився.

– Тільки не цього разу, – повідав він. – Ось вона йде!

Я розвернувся.

Одрі, премила в своїй яблучно-зеленій сукні та великому білому капелюсі, прямувала до нас через усе приміщення. Очі її горіли від збудження. Я схопився з місця, бо зрозумів, що щось трапилося.

– Що сталося? – запитав.

Вона виклала блакитну квитанцію на білу скатертину.

– Ось це щойно вручили мені, – сказала вона, підтягаючи стілець і сідаючи поруч.

Мені не треба було двічі дивитися на ту квитанцію. Я вже знав, що це, ще до того, як прочитав на ній таке:

«Вас щойно сфотографували!»

Я повільно опустився на стілець і витріщився на Одрі, відчуваючи, що кров схлинула мені з обличчя.

– Ну, тепер ви вже маєте бути задоволені, – сказала вона, посміхаючись мені. – Хіба ж це не та нагода, на яку ми всі чекали?

– Що ти маєш на увазі? – гостро озвався я, намагаючись подолати шок, якого зазнав. – Якщо гадаєш, що таким можна легковажити, то ти божевільна!

Вона зітхнула, шукаючи підтримки у Реґа.

– Що з ним таке? – перепитала вона. – Ось перед нами пряма дорога, що виведе нас до вбивці, а він каже, що я божевільна!

Тепер навіть Реґ виглядав схвильованим.

– Послухайте-но, дівчинко! – лагідно озвався він. – Цей чоловік любить вас!

Тепер настала черга Одрі дивуватися.

– А я гадала, що це таємниця! – промовила вона із ніяковим смішком.

– І я так думав, – похмуро проказав я.

– Та навіть сліпий побачить, що він «запав» на вас, – презирливо сказав їй Реґ. – Де ви це взяли?

І підняв квитанцію та уважно її розглянув.

Одрі поклала сумочку на стіл і запалила сигарету.

– Якийсь чоловік мене сьогодні вдень сфотографував, – озвалася вона. – Я саме була з Тедом Еслінгером. Його також сфотографували.

Повернулася офіціантка зі стравами. Заздрісно окинула Одрі поглядом.

– Вам також принести порцію?

Я підсунув свою тарілку Одрі.

– Їж, – сказав я. – У мене пропав апетит.

Одрі заперечила.

– Тобі також слід поїсти! Ти не повинен так переживати за мене.

– Зі мною все в порядку, – і, звернувшись до офіціантки, я замовив ще віскі.

– От що робить любов із чоловіком, – співчутливо хитнув головою Реґ. – Якщо я колись відмовлюсь від їжі, то, принаймні, знатиму, що зі мною таке.

– Стуліть пельку! – розгнівано гаркнув я. – Хіба не бачите – я думаю!

– Звісно ж, що так! – із готовністю озвався Реґ, пакуючи свою їжу, наче три дні не їв.

– Їжте хоч ви! – спонукав він Одрі. – Смакує чудово!

Я побарабанив пальцями по квитанції.

– Мені це не подобається. Віднині, Реґу, ні на мить не випускайте Одрі з поля зору!

Реґ відірвав очі від їжі, посміхнувся й присвиснув.

– Це мене цілком влаштовує. То коли ви приймаєте ванну? – поцікався він, кинувши масний погляд на Одрі.

– Ні, – твердо сказала вона. – Так не піде. Отже, ви гадаєте, містере Марку Сп’юек, що я нездатна подбати про себе сама?

– Щось вся ця історія мені дуже не подобається, – відповів я. – З цієї миті у тебе власний охоронець.

– Ще й який охоронець! – ледь чутно пробурмотів Реґ. – Боже мій! Яке тіло!

– Якщо ви не станете врешті серйозним, – погрозливо сказав я, – то я відкручу вашу паршиву голову. Ви не повинні спускати з Одрі очей, ясно? Якщо з нею щось трапиться, ви за це відповісте!

Реґ відклав убік виделку.

– Невже ви серйозно вважаєте, що ця дівиця в небезпеці? – здивовано перепитав він.

– Не називайте мене «дівицею»! – обурено сказала Одрі. – Де вас виховували?

– Я кажу це цілком серйозно, – споважнів я. – Віднині – жодних ризиків!

– Згадайте, що сталося з Мерієн, – повернувся я до Одрі. – Чи Тед прокоментував якось те, що вас сфотографували?

– Здається, він був трохи наляканий, – озвалася Одрі. – І додав, що я мушу бути обережна.

Я хмикнув.

– Ще б пак! Але ми справді будемо обережними. Що ще тобі вдалося з нього витягти?

Одрі хитнула головою.

– Не так вже й багато, – сказала вона з жалем. – Практично нічого.

Я звів очі на Реґа.

– В мене склалося враження, що ви не варті тих грошей, які я вам плачу. Чи вдалося вам хоча б вияснити, чи є в нього алібі на вечори убивств?

Одрі перестала їсти.

– Послухайте, містере Сп’юек! – палко озвалася вона. – Якщо ви й далі будете таким зарозумілим, то я полишу роботу на вас і працюватиму сама на себе!

– Боюся, ви недовго це робитимете, – гірко зауважив я. – Але якщо серйозно, то ти щось вивідала?

– Ні, – зізналася вона. – Він не хотів про це говорити. Я спробувала завести розмову про це, але він замкнувся в собі, наче устриця. Однак запросив мене повечеряти з ним завтра.

Я взяв склянку з віскі із рук офіціантки й подякував їй. Коли мої супутники замовили собі морозиво, і офіціантка пішла виконувати замовлення, я перепитав:

– Ти хочеш сказати, що він призначив тобі побачення?

Одрі кивнула.

– Можливо, я й не бозна-який детектив, але достатньо приваблива як жінка, – підмітила вона.

– Обережніше з цим, – попередив я її. – Ви ж із Тедом – друзі дитинства. Чи не так?

– Це нічого не означає, – презирливо зауважив Реґ. – Хлопець може ходити разом із дівчиною до школи, смикати її за волосся, виливати на неї чорнила, а потім раптом із ним наче щось стається – і ось він вже закоханий! Таке і зі мною було!

– То ви наглядатимете за нею, чи ні? – коротко спитав я. – Коли мені знадобляться подробиці вашого любовного життя, то я звернусь до вас додатково.

– Не сваріться, – швидко промовила Одрі. – Ми з Тедом не спілкувалися багато років. І от тепер я розслідую його справу – тож він і зацікавлений.

– Сміх та й годі, – гірко зауважив Реґ. – Ну й слово – «зацікавлений!» Ніби за інших обставин цей хлопець дівчатами взагалі не цікавиться!

Я допив своє віскі, і, щойно офіціантка принесла дві порції морозива, замовив собі ще випивку.

– Вас що, палить? – перепитав Реґ, вирячившись на мене.

– Це я так готуюся, – відповів. – Сьогодні ввечері на нас чекатиме робота – і вона буде не з приємних.

– Тож ви накачуєтесь спиртним за нас трьох, чи не так? – єхидно зауважив Реґ, з відразою відсуваючи від себе колу.

– Ви ще за це заробите, – пообіцяв я. – Але спочатку вислухаймо Одрі.

І я повернувся до неї.

– То що ти надумала?

– Хіба ти не розумієш? Якщо Тед – убивця, то це – єдиний шлях вивести його на чисту воду. Коли мене сфотографували, я вже знала, що робити далі, а тому й почала заманювати Теда в пастку, і він в неї потрапив. Зараз ми опинились в тій же ситуації, яка призвела до інших вбивств. Я – нова подружка Теда. Мене сфотографували. Мій портрет з’явиться у вітрині «Вуличного фото». Наступний крок – я маю зникнути. Колесо завертілося по повній. Однак цього разу я не маю наміру зникати.

Я обміркував почуте.

– Можливо, поки що ти в безпеці – допоки твоє фото не буде виставлене у вітрині «Вуличного фото». А може, цього ще й не станеться. Однак якщо воно все-таки з’явиться там, ми й на секунду не повинні полишати тебе саму.

– Воно обов’язково з’явиться, – запевнила нас Одрі. – Я зателефонувала їм і замовила збільшений знімок. Вони пообіцяли виставити його у вікні.

Реґ із захопленням глянув на неї.

– А ви тямуща, – зауважив він. – Тепер ми врешті зможемо просунутися уперед.

Мені це все анітрохи не подобалося, але сперечатися з ними було марно.

– Гаразд, крихітко, – неохоче погодився я, – ми будемо весь час поблизу. То де ти завтра зустрічаєшся з Тедом?

– Він заїде по мене. Казав щось про вечерю і танці, але нічого конкретного.

Я глянув на Реґа.

– Коли стемніє, ми втрьох вирушимо на кренвільське кладовище. Хочу там трохи роззирнутися. Потім ви відвезете Одрі в готель, а самі залишатиметеся поруч. Я ж маю намір ще раз завітати в похоронне бюро Еслінгера.

– Послухай-но, – сказала Одрі, подавшись вперед. – Чому б тобі також не поглянути на спальню Теда? Він сказав мені, що повернеться пізно. Чому б нам не поїхати туди зараз же?

– Ви не можете цього зробити, – поквапно сказав Реґ. – Якщо Еслінгер вас побачить, то неодмінно здасть поліції.

– Ти знаєш, де знаходиться його кімната? – запитав я, бо ідея мені сподобалась. – Чи зможемо ми туди пробратися без зайвого шуму?

Одрі кивнула.

– Це з тильного боку будинку, – пояснила вона. – Ти легко зможеш туди залізти. Ходімо, я поведу машину.

Я відсунув стілець.

– Гаразд, – сказав, – ходімо!

Реґ аж застогнав.

– Ви лізете просто в петлю. Генч та його сестричка неодмінно будуть у будинку. Невже ви думаєте, що це вам так просто зійде з рук?

– Не тремти так, Жовторотику! – вишкірився я і пішов до виходу.

* * *

Будинок Еслінгера був скромною двоповерховою будівлею, розташованою на околиці міста. Він стояв окремо від інших будинків на осібній ділянці, схований від стороннього ока високою огорожею.

У сутінках, що швидко згущалися, Одрі повела авто вузькою відлюдною дорогою до чорного ходу у дім. Коли ми дісталися туди, було вже близько десятої, і хоча вікна другого поверху були темні, на першому все ще світилося одне вікно.

Одрі зупинила машину, і всі ми вийшли.

– Його кімната он там, – прошепотіла вона, вказуючи на маленьке мансардне віконце вгорі. – Усе, що залишається зробити, це пройти садовою доріжкою і видряпатися по водостічній трубі на дах. І звідти вже неважко дістатися того віконця.

– То ви гадаєте, що наш шеф – Тарзан чи мавпа? – пробурмотів Реґ.

– Гаразд, – промовив я. – Чекайте на мене тут. Якщо помітите якийсь рух, дайте мені знак.

Одрі торкнулася моєї руки.

– Будь обережним, добре? Я не хочу, щоб ти зламав собі шию...

Я глянув на неї зверху вниз, палко бажаючи, щоб Реґа в цей момент не було поруч.

– Не хвилюйся за мене, – заспокоїв я її. – Зі мною все буде гаразд.

– Якщо вам потрібні якість інтимні ніжності, не зважайте на мене, – саркастично озвався Реґ. – Я вам не заважатиму!

Я легко відштовхнув Реґа і посміхнуся Одрі. Потім перемахнув через огорожу і приземлився на м’яку клумбу.

Намагаючись триматися тіні, мовчки пройшов через сад. Світло з вікна першого поверху падало на галявину, і я вже бачив, що мені доведеться проминути цю освітлену ділянку. Чим ближче я підходив до неї, тим повільніше йшов, і вже перед самим квадратом світла зупинився й заглянув у вітальню.

Обличчям до мене в кріслі сиділа місіс Еслінгер і в’язала. Хоча її пальці й літали туди-сюди з неймовірною швидкістю, погляд був направлений у вікно. Здавалося, вона дивиться просто на мене, і від цього холодного незмигного погляду мені стало не по собі. Інстинктивно я знову пірнув у темряву. Вичекав мить, гадаючи, чи справді вона мене побачила, а потім знову зазирнув у вітальню.

Вона продовжувала дивитися в темряву, однак тепер я був певен того, що вона мене не бачила. Але мені слід було бути обережним, проминаючи освітлену ділянку.

Я став навкарачки і повільно виповз на світлий квадрат. І поки не досяг рятівної тіні, почувався, мов голий.

Потому підвівся, наблизився до будинку і прислухався. Нічого. Якщо не брати до уваги гуркоту машини, що пронеслася повз парадний вхід – жодного звуку. Однак я не рухався. Притулився до дерев’яного поруччя веранди й чекав.

Доволі довго нічого не відбувалося. Потім я побачив довгу тінь на галявині поруч зі мною. То місіс Еслінгер підійшла до вікна. Світло з кімнати робило її тінь на коротко підстриженій траві химерною і нереально довгою. Серце моє пришвидшено билося, у роті пересохло.

Я притиснувся якомога щільніше до веранди, добре знаючи, що мене не видно, однак мені було лячно. Звідкіля узявся цей страх, я не знав. Підсвідомо я був дуже здивований такою своєю боязкістю. Місіс Еслінгер однозначно діяла мені на нерви.

Я чекав, втиснувшись у стіну, ледь дихаючи, весь у холодному поту. Раптом тінь колихнулась, і я побачив голову місіс Еслінгер, що висунулась з вікна. Жінка мовчки і пильно вдивлялась у сад. Я знав, що вона до чогось прислухається.

Вона була так близько, що, ступивши кілька кроків, я міг би торкнутись її рукою. Якби вона повернула голову і поглянула туди, де я стояв, то напевно б помітила мене. Це був чи не найгірший момент мого життя.

Раптом вона, певно, вирішила, що в саду нікого нема, бо відхилила голову і різко запнула занавіски. Сад поринув у цілковиту темряву, і кілька хвилин я нічого не бачив. Поступово мої очі звикли до пітьми, і я знову розрізнив обриси будинку. Ніяк не міг наважитися пробратися в будинок, гадаючи, де зараз Генч і чи піднялася вже місіс Еслінгер нагору. Саме це мені і слід було передовсім з’ясувати.

Пересуваючись майже безшумно, я прослизнув до вікна. Портьєри були щільно запнуті, але вікно відчинене. Я нахилився вперед, і серце моє калатало, мов навіжене. Прислухався. Чомусь підсвідомо очікував, що місіс Еслінгер стоїть за портьєрами і чигає, щоби стрибнути на мене. Від самої думки про це коліна мої затремтіли. Але тут почулося ледь вловиме клацання в’язальних спиць, і я, трохи заспокоївшись, відступив від вікна.

Якщо я збирався проникнути в будинок, то мав зробити це швидко. Світло більше не з’являлося у жодному з вікон, і я від усієї душі побажав, щоб Генча та Еслінгера в будинку не було.