Текст книги "Реквієм блондинкам"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

– Знаю, знаю, – перебив я його. – Не марнуймо час – я дуже втомився. Чого ви хочете від мене?

– Але ж я хочу ввести вас у курс справи! – запротестував Тед. – Бачте, якщо тих дівчат не знайдуть, це не матиме жодного значення для Старкі, але важитиме для Вулфа та мого батька. Вони обіцяли знайти дівчат. Тож в інтересах Мейсі, щоб їх не знайшли.

– Чи ж можна повірити, щоб люди були такими жорстокими? – вигукнув Мак-Артур, вдаряючи кулаком у моє сидіння.

– Отож, поліція взагалі не займається цією справою? – спитав я, насуваючи капелюха на очі. – А як щодо детектива, котрого найняв ваш батько?

Тед нетерпляче махнув рукою.

– Одрі? Не знаю, про що думав батько! Невже він гадає, їй вдасться хоч щось зробити? Вона мила дівчина – я знаю її з дитинства. Але проти Мейсі та Старкі вона безсила. Крім того, в неї нема жодного досвіду в подібних справах.

Я випустив дим через ніздрі.

– Але ж вона детектив із ліцензією, чи не так? – зауважив я. – Якщо вона така нікчемна, то чому тоді ваш батько найняв її?

Том безпорадно розвів руками.

– Не знаю, – сказав він. – Хотів би я це знати! Адже батько повинен усвідомлювати, що їй нічого не вдасться з’ясувати.

– Так не піде, Теде, – втрутився Мак-Артур. – Ми просто зобов’язані сказати йому правду.

І він нахилився вперед – так, що я міг бачити його стурбоване обличчя.

– Одрі всім подобається, – продовжив він. – Тож батько Теда гадає, що зможе виплисти на її популярності в місті. Він вважає, що якщо тій і не вдасться віднайти дівчат, то ніхто її за це й не осудить.

– І це дратує мене найбільше! – вибухнув Тед. – Навіть мій батько не турбується про дівчат. Усе, про що він думає – це майбутні вибори. Тож ви розумієте, що насправді відчуваю я. І це зводить мене з розуму. Батько й слухати мене не хоче. Коли Мак сказав, що зустрічався з вами, я відразу зрозумів, що ви – єдина надія. Мені начхати, хто стане мером, але дівчата повинні бути знайдені!

– Якщо їх можна буде знайти – то я їх знайду! – пообіцяв я. – Але мені потрібна допомога. В цьому місті я відчуваю великий спротив – і це мені не дуже подобається. То як ви гадаєте – що сталося з дівчатами?

– Я можу лише робити припущення, – сказав Тед. – Мак із цим не погоджується, але я майже впевнений, що правий.

– Послухайте! – терпляче повторив я. – Я вже казав вам, що дуже втомився. Тому розкажіть все, що вам відомо – і я йду спати!

– Думаю, що все це затіяно для того, щоби дискредитувати батька та Вулфа. І навіть ризикну припустити, що це Старкі викрав дівчат, знаючи, що його суперники втратять від цього голоси.

– Припущення тут не допоможуть. Чи є у вас якісь докази?

– Є дещо, що зможе стати у пригоді. Я вже казав про це Одрі, та вона нічого не змогла вияснити.

Я затягнувся димом сигарети і вичекав трохи.

– За день до того, як Люсі зникла, вона сказала мені, що її сфотографував вуличний фотограф. Вона мала намір забрати фотографію наступного дня – у день свого зникнення. Фотоательє належить Старкі – це його додатковий бізнес.

Я обміркував почуте. На перший погляд, це ні про що не говорило, однак інформація мене зацікавила.

– То ви гадаєте, що саме там її викрали?

Він кивнув.

– Скидається на те.

– А ви не знаєте, чи інших дівчат також фотографували на вулиці? Якщо так, то в цьому щось таки є.

Раптом я згадав світлини, які показував мені Діксон, і різко випростався. Усі фото були зроблені на вулиці, бо позаду дівчат виднілися будівлі.

– Їх усіх так фотографували! – вигукнув я схвильовано. – В редакції місцевої газети є фото цих трьох дівчат – і всі вони сфотографовані на вулиці!

Мак-Артур зціпив зуби.

– Я ж казав, що цей хлопець може допомогти. Я знав це, щойно його побачив!

Тед витріщився на мене.

– Тоді за цим усім справді стоїть Старкі, – сказав він похмуро. – І що ми з цим робитимемо?

– Я займусь цією справою. Щось ще?

Вони перезирнулися і вирішили, що в них нічого більше немає. Я був задоволений – вони не змарнували мій час. І я вже мав за що зачепитися.

– Ми хочемо, щоби ви тримали нас у курсі справи, містере Сп’юек! – стурбовано сказав Тед. – Ви ж нічого не приховуватимете від нас, правда?

– Я працюю на Вулфа, – нагадав я їм. – Але якщо ви справді хочете, щоб дівчат таки знайшли, вам доведеться ділитися зі мною усією наявною у вас інформацією.

І я поглянув на годинник. Було вже по одинадцятій.

– Ви знаєте адресу того ательє?

– Воно називається «Вуличне фото» і знаходиться на Мюррей-стріт.

– Гаразд, – і я запалив ще одну сигарету. – А тепер час повертатися. Де я зможу вас знайти у разі потреби?

Тед нашкрябав телефонний номер на зворотному боці старого конверта і подав мені.

– Але ж ви будете обережні, чи не так? – попередив він мене. – Батько сказиться, якщо дізнається...

– Не турбуйтеся! – заспокоїв я його. – Я подбаю про це!

Він завів двигун і сказав:

– Сподіваюсь, ваша дружина не дуже за вас хвилюватиметься!

– Моя дружина? – перепитав я здивовано. – Але в мене немає дружини!

– Вибачте! – він знітився. – Я гадав, що леді, з якою ви прийшли...

Я розсміявся.

– Вона зовсім мені не дружина! Я зустрів її лише сьогодні ввечері. Ми обоє почувались самотніми, отож повечеряли разом.

– Зрозуміло. – Йому все ще було ніяково. – Мені здалося, що я її раніше тут ніколи не бачив. Вона дуже гарна, правда?

Я пробурмотів:

– Загляньте сюди якось на днях – я вас відрекомендую. Маленьке товариство їй не зашкодить.

– Із задоволенням, – сказав він, і обличчя його просвітліло. Він натиснув на газ і помчав уперед.

Я зайшов у хол і роззирнувся довкола. Там нікого не було, окрім дівчини за конторкою. Вона жувала жуйку і читала ілюстрований журнал. Не звела погляду, аж поки я не підійшов до неї.

– Доброго вечора! – привітався я.

Вона кинула на мене зацікавлений погляд і потяглася за ключем.

– 367-й? – запитала.

– Так, – я взяв у неї ключ.

Вона була невеличка, темноволоса і загалом гарненька. Мала пухкі губи та величезні очі, в яких застиг похмурий вираз.

– Ви у штаті готелю чи вас наймають погодинно? – запитав я, перегнувшись через стійку і неприховано захоплюючись її фігурою.

– Як би я не працювала, вас це не обходить, – відрізала вона, поправляючи пухкими пальчиками зачіску.

– А може, якраз і обходить. Я люблю критично мислячих дам.

Вона глибокодумно пережовувала свою жуйку, розправивши плечі.

– Не витрачайте на мене часу, – сказала вона. – Коли мені потрібне золото, то я відшукую його за допомогою землечерпалки.

Я витяг пачку банкнот і помахав ними перед нею.

– З усього цього я зазвичай скручую сигарети, – сказав недбало. – А гроші я тримаю в банку.

Вона блимнула очима і стала більш привітною.

– Можливо, ми якось зайдемо у ваш банк разом, – додала вона.

– Звісно ж – коли захочете! – відповів я, і бачачи, що мені вдалося викликати її інтерес, продовжив:

– А скажіть-но мені, хто зупинився у номері 369?

– Але ж номер 369 не зайнятий! – відповіла вона. – А вам навіщо?

– Невже я сказав «369-й»? – докірливо хитнув я головою. – Це вже третя моя помилка сьогодні! Я мав на увазі 365-й!

Вона подумки щось підраховувала.

– Я не можу давати відповіді на такі питання, – врешті сказала вона, підперши щоку рукою. – Це респектабельний готель!

– Радий це чути. – Я знову витяг свою пачку і вийняв із неї п’яти доларову банкноту. Сховав решту, поклавши п’ять доларів на конторку.

– То хто, ви кажете, мешкає у номері 365?

Її рука блискавично схопила банкноту.

– Чоловік на ім’я Джефф Гордон.

– Джефф Гордон? Хіба це не людина Старкі?

Її обличчя вмить закам’яніло, а вираз очей знову став похмурим.

– Не знаю, – відрізала вона і знову втупилася у свій журнал.

Побажавши їй доброї ночі, я піднявся нагору.

Вже в номері повісив капелюха на ручку дверей і підійшов до бару. Голосно тупав, щоби той тип за стіною знав, що я вже повернувся. Щедро налив собі віскі та всівся у крісло.

Непогано як на перший день роботи. Скидалося на те, що тих трьох дівчат викрали. Для них це стало нелегким випробуванням. І це означало, що вони або вже мертві, або їх вб’ють, щойно вибори завершаться. Старкі не дозволить, щоби вони багато патякали. В наші дні термін за викрадення був чималенький.

Виглядало так, наче все це затіяв Старкі. Макс Еслінгер був лише третьосортним політиком, котрий намагався викараскатися нагору. І поводився, як і всі третьосортні політики: йому було байдуже, хто постраждає – аби його вибрали. З Вулфом було інакше. Він справді намагався відшукати дівчат. Але і йому за великим рахунком було начхати на те, що з ними сталося; головне – переграти Старкі та Еслінгера.

Я пив віскі та думав про Теда Еслінгера. Принаймні, той був щирим і цим мені сподобався. Він навіть готовий був підставити батька – аби лише дівчата знайшлися.

А ця ідея з вуличним фото була цікавою. Слід буде цим зайнятись. Непоганий спосіб заманити дівчат, яких планувалось викрасти. Я замислився – чи дівчат убили одразу, чи їх запхали в машину, вивівши з ательє чорним ходом і вже звідти кудись вивезли?

Тоді згадав, що черевик, котрий належав одній з дівчат, було знайдено в якомусь полишеному будинку. Звісно ж, це могла бути й підстава, щоб відвернути увагу від фотоательє. Так зрештою я і вирішив. Інакше все це не мало сенсу.

Я випив ще віскі і втупився у стіну навпроти. Був цілковито впевнений у тому, що саме Джефф Джордан шпигував за мною та Мерієн.

Я підвівся, поставив склянку на комод і знову замислено глянув на стіну. А що, думка таки непогана, і її слід було чи спростувати, чи підтвердити.

Я вийшов із свого номера і постукав у кімнату № 365.

Чоловічий голос запитав:

– Хто там?

– Офіціант, – стиха відповів я.

Двері відчинилися. Я швидко підпер їх плечем та розчахнув. Високий, схожий на мавпу чоловік відсахнувся убік, мало не втративши рівновагу. І здивовано витріщився на мене.

Він був не з тих, кого радо зустрічаєш у темному провулку. Клишоногий, з довгими руками та пласким обличчям – все це укупі вельми нагадало мені орангутанга.

Але навіть стоячи отак із ним віч-на-віч, я все ще не був впевнений, чи це той самий тип, який нас переслідував.

Він пильно глянув на мене.

– У чому річ?

– Щоби це з’ясувати, я сюди й прийшов, – відповів я, зачиняючи за собою двері і спираючись на одвірок.

– Чого вам треба?

– Ви за мною стежили, – сказав я. – Чому?

Він зирнув спочатку на підлогу, потім на мене.

– Ні за ким я не стежив! – гаркнув.

– Дурниці, – промовив я, приязно йому посміхаючись. – А ще ви писали мені записки.

Він тупо хитнув головою. Поки я говорив, він був напоготові: один мій невірний крок – і він мені вріже. Про це можна було судити з того, як він тримав свої довгі руки.

– Якщо ви зараз же не заберетеся звідси, я викличу адміністратора, – погрозливо сказав він.

Я зробив вигляд, що це мене переконало.

– Можливо, тут якась помилка, – озвався. – Але ви дуже подібні до того типа, який мене переслідував.

Він трохи розслабився.

– Нічим не можу допомогти, – зауважив. – Для чого мені було вас переслідувати?

– Саме це я й мав намір з’ясувати, – відповів. – Вибачте, що потурбував вас.

І повернувся, наче збираючись піти. На столику лежав телефонний довідник, тож, проходячи повз, я схопив книгу й блискавично шпурнув нею в здорованя. Довідник зачепив йому голову, і чоловік подався назад. Але ще до того, як він відновив рівновагу, я кинувся на нього.

Мій кулак поцілив йому в шию, і чолов’яга повільно осів. Я дав йому можливість сісти, а тоді копнув в обличчя. Цей удар оглушив його. Він упав горілиць, очі його закотилися і повітря зі свистом виривалося з відкритого рота.

Ставши на коліна, я обнишпорив його кишені. У штанях не було нічого цікавого, і я саме перейшов до огляду піджака, коли він опритомнів. Замахнувся було на мене, та я вчасно розгадав його намір і звалився на нього всією своєю масою. Двічі поцілив йому в живіт, поки йому врешті вдалося скинути мене з себе. Він був дужий, тож я таки відлетів до стіни. Він ще не встиг звестися на ноги, як я стрибнув на нього. Обома ногами він копнув мене в живіт. Я каменем упав на підлогу, і мені забракло дихання. Він зіп’явся на коліна, і на його пласкому обличчі палала лють. Я ж не міг навіть порухатися. Мене сильно нудило, а м’язи наче заціпеніли.

Поки він наближався, я витяг револьвер і наставив на нього.

Він різко зупинився – наче наштовхнувся на кам’яну стіну.

Мені вдалося опанувати диханням та подолати нудоту, однак я не зводив із нього очей і не опускав зброю.

Він стояв, понуро дивлячись на мене.

– Сядь на ліжко! – нарешті спромігся сказати я.

Він сів, склавши руки на колінах, і втупився у мене.

Кілька хвилин я продовжував лежати на підлозі, аж поки дихання повністю не відновилося, потім, не зводячи з нього очей, повільно звівся на ноги. Але вони були, ніби ватяні, тож мені довелося опертися об стіну.

– А тепер поговорімо, – сказав я, націливши револьвер йому в обличчя.

Він щось рикнув.

– Ти ж людина Старкі, чи не так?

Він відвів очі, і я зрозумів, що не помилився.

Тримаючи його під прицілом, я витяг з кишені записку і тицьнув йому.

– Невже ти думаєш, що такі дитячі погрози залякають мене? – і розсміявся.

Він стояв, переминаючись з ноги на ногу.

Я вичекав трохи, тоді продовжив:

– Не люблю, коли за мною стежать. Це змушує мене нервувати. А коли я нервую, мій револьвер цілком може вистрілити. Так Старкі й передай. А ще скажи, що я не думаю, що він стане мером. Також можеш додати, що завтра я планую його навідати.

Він витріщився на мене, і в його свинячих очицях промайнуло здивування.

Я кивнув на двері.

– А тепер забирайся. Забирайся звідси негайно і тримайся від мене подалі. Якщо я ще раз побачу тебе тут або помічу, що ти плентаєшся за мною слідом, то я тебе так оброблю, що тиждень не зможеш оговтатися.

Він підвівся, узяв свого крислатого капелюха, який лежав на стільці поруч, і насунув його на вуха. Тепер я вже точно знав, що саме його я й бачив, і це він шпигував за мною.

– Провалюй, – повторив я.

Він пішов до дверей, відчинив їх, і вже звідти поглянув на мене. В очах його застигла ненависть.

– Ви, місцеві «круті» хлопці – купка лайна, – додав я. – Щезни!

Він сплюнув на підлогу і вийшов. Я поплентався за ним і провів його поглядом, поки він спускався сходами. Той тип навіть не озирнувся.

* * *

Я прокинувся зненацька. На мить мені навіть здалося, що я в своєму помешканні в Нью-Йорку, однак комод, котрий білів у місячному світлі, повернув мене у дійсність. Я був усе ще у Кренвілі, в готелі «Істерн».

У двері мого номера хтось легенько, але настійливо стукав. Це був майже нечутний стук – так, наче мишка гризе підлогу. Але я знав, що це не мишка. Намацав вимикач поруч із ліжком і ввімкнув настільну лампу. Потім сів і пригладив рукою волосся. Почувався жахливо.

Стукіт продовжувався.

Я глянув на годинник, що стояв на камінній поличці. Було десять хвилин по другій. Мої повіки були важкими, а в кімнаті було задушливо, хоча перед сном я й розсунув штори та відчинив вікна.

Я виліз із ліжка, накинув халат і поліз під подушку за револьвером.

Стукіт тривав, поки я відганяв залишки сну і приходив до тями. Хто б це не був, але він явно не хотів потурбувати когось іще.

Я підійшов до дверей.

– Хто там? – спитав я через тонку перегородку.

Постук припинився.

– Це Еслінгер, – я упізнав голос Теда. Повернувши ключ в замку, відчинив двері.

Тед Еслінгер швидко зайшов, зачинивши за собою двері. Його краватка все ще метлялася десь під правим вухом, а обличчя було бліде та змучене.

Я пильно пригледівся до нього, потім повернувся до ліжка і сів. Знову сховав револьвер під подушку і по-масажував шию.

– Заради Бога, – сказав я, – чому ви не даєте мені поспати?

– Мері Дрейк не повернулась додому, – промовив він. Зуби його нервово цокали.

Я позіхнув, потягнувся і продовжив масажувати шию.

– Чергова ваша подружка?

– Ви що, не розумієте? – сказав він стиха, напруженим голосом. – Зранку вона пішла на роботу і досі не повернулася. Дрейк зараз у мого батька.

– Дідько! – сказав я, опираючись на лікті. – А я що тут можу вдіяти? Не можу ж я працювати цілодобово!

Він почав неспокійно міряти кроками кімнату.

– З нею щось сталося, – сказав він, вдаряючи кулаком собі в долоню. – Щойно до нас прийшов Дрейк, як я вислизнув з дому, щоби повідомити вам новину. Про це ще ніхто не знає, крім батька та Дрейка. Ви повинні щось зробити!

Мені ставало вже краще.

– Коли її бачили востаннє? – запитав я, ледь стримуючи позіхання.

– О п’ятій вона полишила контору з наміром піти на танці. Роджер Кірк – хлопець, з яким вона зустрічається – каже, що вона так і не прийшла на побачення. Отож, він подумав, що їй нездужається, і пішов собі додому. І лише коли Дрейк зателефонував йому десь об одинадцятій, ми й подумали, що з нею щось сталося.

Я поліз у кишеню, дістав пачку «Лакі страйк» і висипав кілька сигарет на покривало.

– Паліть! І сідайте! – запросив я, запалюючи сигарету.

Він присів, однак від сигарети відмовився.

Кілька хвилин я розмірковував, а він тривожно дивився на мене.

Нарешті я спитав:

– А Дрейк уже повідомив поліцію?

– Ще ні. Спочатку він пішов до мого батька, бо подумав...

– Знаю, знаю, про що він подумав, – перебив я його. – І що зробив ваш батько?

– Ще нічого, – відповів Тед. – І нічого не робитиме аж до ранку. Ось чому я сюди й прийшов. У нас є принаймні сім годин до того, як своє розслідування почнуть ті двоє.

– Так, – сказав я без особливого ентузіазму, – але ми можемо небагато.

Я струсив попіл на підлогу, знову ледь стримав позіхання і спитав:

– Ви знали дівчину?

Тед кивнув.

– Вона – подруга Люсі Мак-Артур, – відповів він. – Ми з Роджером Кірком ходили разом до школи. І часто гуляли вчотирьох.

Я підвівся і попрямував до стільця, на якому скинув свій одяг. За три хвилини одягнувся і пішов у ванну, щоби вмитися та причесатися. Тоді повернувся в кімнату і хлюпнув собі трохи віскі.

– Вип’єте? – спитав я, хитнувши перед ним пляшкою.

Він відмовився.

– То що ви маєте намір робити?

– Покладусь на свою інтуїцію, – відповів я холоднокровно. – Гадаю, це не найкращий метод, однак спробую ним скористатися. Як далеко звідси те «Вуличне фото»?

Він видихнув:

– Це на Мюррей-стріт. П’ять хвилин їзди на машині.

– А ви на машині?

– Вона біля готелю.

– Гаразд, їдьмо! – Я схопив капелюха, вчергове позіхнув і повернувся до дверей. – Жахлива професія для сну! – зауважив я, виходячи з номера. – Не раджу вам її обирати!

Коли ми йшли коридором, двері Мерієн Френч раптово відчинилися і вона з’явилася у дверях.

– Ви що – лунатик? – запитала вона з цілком виправданою цікавістю. Присягаюсь, вона була просто чарівна в своїй ніжно-блакитній нічній сорочці! Її довге шовковисте волосся розсипалося по плечах, а обличчя було рожеве зі сну.

– Привіт! – сказав я пошепки. – Якщо добре прислухаєтеся, то почуєте, як зароджується новий день. Я той хлопець, хто його будить.

Вона глянула на Теда Еслінгера, а потім на мене.

– Це ваш помічник? – спитала вона, ледь стримуючи позіхання.

– Міс Френч, дозвольте відрекомендувати вам містера Теда Еслінгера, – сказав я церемонно. – А тепер будьте слухняною дівчинкою і повертайтесь у ліжко! Ми з містером Еслінгером вирушаємо на ранкову пробіжку.

– Щось сталося? – поцікавилась вона, посміхнувшись спочатку Еслінгеру, а потім мені.

Я заперечно хитнув головою.

– Я все життя у цей час бігаю. Це мене тримає в тонусі.

І я підморгнув їй та кивнув Еслінгеру.

– Ходімо!

Тед сором’язливо посміхнувся Мерієн і пішов за мною.

Я почув, як Мерієн перебільшено розпачливо зітхнула і зачинила двері.

– Гарненька, чи не так? – зауважив я, спокійно спускаючись сходами.

– Так, – погодився він, – однак, зараз не час...

– Не говоріть дурниць, – сказав я, коли ми вже були в холі, – я завжди таке помічаю.

Нічний портьє – кругленький чоловічок з розкішними вусами, запитально поглянув на нас, однак я пройшов, не зупинившись. Ми проминули вестибюль, вийшли на терасу і попрямували до машини, що стояла на узбіччі.

Еслінгер обійшов авто і сів на водійське сидіння.

– Заколисайте мене! – сказав я, зручно вмощуючись на сидінні. – Хочу хоч трохи сьогодні подрімати!

І він рвонув вперед. Вулиці були порожні, тож ми летіли стрілою.

– Що ви сподіваєтесь виявити? – запитав він, коли ми виїхали на Мейн-стріт.

– Не знаю, – відповів я, запалюючи сигарету. – Просто якась неясна думка крутиться мені в голові. Гадаю, що нічого в цьому нема, але...

Він швидко поглянув на мене, знизав плечима і зосередився на дорозі. Ми не сказали ні слова аж до Мюррей-стріт.

Вже там він загальмував і визирнув із вікна.

– Це десь тут.

Я не робив жодних спроб допомогти йому. Це було його місто – йому і розшукувати тут будь-що. Раптово він звернув на узбіччя та зупинився.

– Ось воно.

Я виліз із машини і оглянув невеличку вітрину, в якій були виставлені фотографії. Відступив на крок, щоби прочитати напис угорі. Він був зроблений великими хромованими літерами, що виблискували у місячному світлі.

– «Вуличне фото».

Так, це було воно.

Я витяг із кишені ліхтарика і направив промінь світла у вітрину.

Тед став поруч.

– Що ви надумали? – спитав він, слідкуючи за променем, поки я уважно оглядав фото завбільшки з листівку на склі вітрини, на рамах та на пологому стенді в нижній частині вітрини.

– Бачите когось знайомого? – спитав я, водячи променем туди-сюди.

До нього нарешті дійшло.

– Ви ж не думаєте, що... – почав було він, але я цитьнув на нього.

Просто переді мною у центрі вітрини красувалось усміхнене обличчя білявки. За її голівкою на задньому тлі проглядалась Мейн-стріт. Фотографія була вчетверо більша за всі інші. Під нею був напис: «Збільшення фотографій усього за 1,5 долара».

– Це вона? – спитав я в Еслінгера.

– Так, – він схопив мене за руку, здригнувшись.

– Коли покладаюсь на інтуїцію, вона мене зазвичай не підводить, – промовив я, вимикаючи ліхтарик.

– Ви, певно, розумієте, що все це означає, – сказав Еслінгер тремтячим голосом. – Усі дівчата були викрадені – і викрадені звідси. Можливо, Мері давно вже мертва?

Я обійшов Теда й наблизився до дверей ательє. Вони були хромовані й наполовину засклені. Єдиний спосіб потрапити всередину – це вибити скло.

Але я не хотів цього робити – надто багато шуму.

– Чи не можна зайти через чорний хід? – поцікавився я.

– Зайти? – перепитав він. На його обличчі читався страх. – Але ж ви не хочете...?

– Звісно, що хочу – але вас я сюди не вплутуватиму, – відповів я. – Їдьте додому!

Він повагався, потім вперто сказав:

– Якщо ви йдете туди, то я – з вами!

– Ні, – твердо сказав я. – Мені платять за те, що я підставляю свою шию. Якщо вас спіймають, то батько знатиме, що ви мені допомагаєте. А я цього не хочу. Ви мені корисні, поки про це ніхто не знає. Ви й так багато зробили. Їдьте додому і покладіться на мене.

Він знову завагався, однак цього разу кивнув, погоджуючись.

– Гадаю, ви праві, – сказав він неохоче. – Вдома навіть не знають, що я взяв машину. Вона вам потрібна?

– Я би міг нею скористатися, але хтось може її впізнати. Тож забирайте її та їдьте додому.

– Я би не хотів полишати вас отак... – почав було він, але я не був схильний провести залишок ночі в суперечках.

– Послухайте мене – їдьте звідси! – сказав я і, полишивши його біля машини, пішов вулицею униз. В сотні ярдів помітив бічну вуличку. Пірнувши у темряву, почав гадати, чи приведе вона мене до чорного ходу ательє. Почув, як завівся двигун, і «понтіак» з шаленою швидкістю рвонув із місця. Перед тим, як звернути у вуличку, я провів поглядом габаритні вогні авта.

Мені відлягло він серця, коли побачив, що він поїхав. Непрофесіонал в такій справі легко міг схибити, а мені проблеми були ні до чого. Я любив працювати сам. Якщо щось піде не так, то звинувачуватиму лише себе.

Вуличка була вузенька та смердюча. І вона таки привела мене до чорного ходу в будівлю, де розташовувалось фотоательє. Місце було погано освітлене. Двері не справляли враження особливо міцних, отож я просто підважив їх плечима і штовхнув. Вони лише скрипнули. Тоді я знову натиснув на них – вже сильніше. Почувся тріск, і цього разу двері піддалися й відчинилися. Я відступив на крок і прислухався. На вулиці і в будівлі було тихо. Прикриваючи рукою ліхтарика, я зазирнув у відчинені двері і пройшов у вузький коридорчик. Переді мною були двері, що вели в приміщення ательє. Інші двері, справа, були напіввідчинені.

Я пройшов коридором і відчинив двері ательє. На вікнах не було жалюзі, тож світло місяця дозволяло мені роздивитися довкруж. Я швидко роззирнувся, і, не побачивши нічого, що могло б мене насторожити, знову вийшов у коридор. Не мав жодного бажання, щоби мене помітив перший-ліпший коп, що проходитиме повз.

Відчинив інші двері. Зайшов у велике приміщення, яке, вочевидь, слугувало лабораторією. Підлога була всіяна обрізками фотографій. Картон та фотопапір горами лежали на двох столах у центрі кімнати. Промінь ліхтарика проповз кімнатою і висвітив підлогу. Я уважно оглянув камін, де було повно попелу від спалених паперів, але не знайшов нічого, що можна було б пов’язати зі зникненням дівчат.

Я відсунув капелюха з лоба і визирнув у вікно. Сам не знав, для чого це роблю, але сподівався, що побачу там щось важливе для себе. Тоді знову пішов до дверей і визирнув у провулок. Сюди неможливо під’їхати машиною. Це мене спантеличило. Я не міг зрозуміти, як можна було вивести дівчат з ательє – якщо їх справді викрали звідси.

Поки я стояв, розмірковуючи, почув, як на шаленій швидкості до ательє наближається машина. Вже за мить пролунав скрегіт гальм, і авто різко зупинилося. Я швидко пройшов у коридорчик і зачинив за собою двері. Рухаючись блискавично, підійшов до дверей, що вели в ательє, і відчинив їх на кілька дюймів.

Крізь вікно-вітрину я міг бачити вулицю. Великий спортивний автомобіль зупинився біля ательє, і звідси вилізло троє чоловіків. Один з них залишився коло машини, пильно оглядаючи вулицю. Двоє інших ступили на тротуар, і один з них вставив ключ у замок та відчинив двері ательє.

Це сталося так швидко, що я не встиг сховатися в коридорі. Зачинив двері і вичекав, тримаючи руку на револьвері.

Почув, як ті двоє заходять в ательє.

– Швидше віддирай її, – сказав один з них. – За п’ять хвилин тут вже буде поліцейський патруль.

Голос у чоловіка був хрипкий і дихав він важко.

– Ну ж бо, не тремти так, – відповів інший грубим голосом. – Дай-но мені ту фотографію!

Я почув, як щось важке впало на підлогу, і прочинив двері, однак не зміг розгледіти, що ж там відбувається.

– Я не можу туди добратися, – сказав чоловік із хрипким голосом. – Дивись, що робиш, йолопе! – рявкнув інший, із грубим голосом. – Ти розвалиш усю вітрину!

Знову почулася приглушена сварка, і тоді той, що з грубим голосом, сказав:

– Добре! Вимітаймося звідси!

Я почув, як вони йдуть до дверей, виходять і замикають за собою двері на ключ.

Я обережно зазирнув у приміщення ательє. І побачив крізь вікно-вітрину, як вони сідають в машину. Я не встиг їх роздивитися, однак запримітив, що всі вони дужі й широкоплечі. Один з них міг навіть бути Джеффом Джорданом, однак я не був у цьому впевнений.

Авто рвонуло з місця.

Якщо поліцейський патруль буде тут за п’ять хвилин, то й мені слід забиратися. Я швидко оглянув кімнату, але у темряві не можна було збагнути, що саме зробили тут ті двоє. Тож я попрямував у коридорчик, щоби вийти через чорний хід.

Уже відчиняючи двері, помітив, що на підлозі щось біліє. Направив туди промінь ліхтарика. Просто в мене під ногами лежав зіжмаканий носовичок. Я підняв його. Це був крихітний мережаний жіночий носовичок з монограмою «М. Д.», вишитою у кутику.

Я вийшов на вуличку, зачинив за собою двері і швидко подався униз.

Для мене ініціали «М.Д.» означали лише одне – хусточка належала Мері Дрейк! Із цим доказом та фотографіями трьох інших дівчат, що свідчили про їх викрадення, я міг створити неабиякі проблеми для Мейсі – якщо він не захоче зі мною співпрацювати. Викрадення людей – прерогатива ФБР, і цих доказів їм буде цілком достатньо.

Я запхав носовичок у кишеню і обережно вийшов з провулка на центральну вулицю. Ніде нікого не було, тож я повернувся до ательє.

Місяць був тепер саме над головою. Я міг чітко розрізнити кожну фотографію у вітрині. Але мене цікавила лише одна – та, на якій внизу було написано: «Збільшення фотографій усього за 1,5 долара».

Одного погляду було достатньо. Тепер я вже знав, чому та трійця примчала до ательє і що вони поквапом робили. Фотографію підмінили. Блондинка, про яку Тед Еслінгер сказав, що це – Мері Дрейк, більше не посміхалася мені з вітрини. Її замінила дівчина з дрібними рисами обличчя – у білому крислатому капелюсі. Поки я тупо витріщався на фото, дівчина неначе глузливо мені посміхнулася.

* * *

Коли я дійшов до редакції «Кренвільського вісника», вуличний годинник вибив третю. Крокуючи тротуаром у місячному світлі, у всіх на виду, я почувався, мов нудист у метро. Було все ще душно, і я геть спітнів, здригаючись від найменшого шуму.

Проходячи повз знайому напівзруйновану будівлю, я про всяк випадок глянув на двостулкові двері редакції і зауважив, що вони замкнені. Але я не зупинився, а пройшов уперед ще з двадцять ярдів, і вже там пірнув у дверний проліт.

Це була чудова робота – відчиняти замок на залитій яскравим місячним світлом вулиці. Неначе працюєш у білий день. Варто було лише якомусь сумлінному копу висунути голову з-за рогу, щоби помітити мене за роботою – і тоді проблем не уникнути. З того, що я встиг зауважити у Кренвілі – тут копи спочатку стріляють, а вже потім проводять дізнання.

Я стояв у дверях, прислухаючись. Все було спокійно, і я вже майже наважився узятися до роботи, коли почув, що хтось до мене наближається. Я притиснувся до дверей і подумки похвалив себе, який же я розумний, що мене не спіймали за роботою.

Вулицею йшла жінка. Те, що це жінка, я міг визначити за клацанням підборів бруківкою. Спочатку вона йшла швидко, потім сповільнила ходу, і вже за мить цокання підборів стихло.

Я зняв капелюха і виглянув. Побачив її. Вона стояла перед дверима «Кренвільського вісника». Я зміг лише зауважити, що вона середнього зросту, струнка і начебто одягнена в строгий темний костюм. Зненацька вона огледіла вулицю. Цей рух був скрадливим і видав її нервозність. Я знову пірнув у проліт, сподіваючись, що вона мене не помітила.

Вона нікуди не тікала, тож за кілька секунд я поглянув на неї ще раз. Тепер вона стояла якраз перед дверима будинку, в якому розташовувалась редакція. Поки я спостерігав за нею, гадаючи, що вона тут робить, почулося тихе клацання замка, який відкривали. За мить вона відчинила двері й зникла у будівлі.

Я автоматично потягнувся за сигаретою, подумав трохи та знову помасажував собі шию. Побачене мене спантеличило.

Я дав їй кілька хвилин, а потім вийшов зі свого укриття і спробував відчинити двері. Вони були замкнені.