Текст книги "Реквієм блондинкам"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

– Мені не подобається цей хлопець, – відповів Реґ. – Він відбив у мене надто багато дівчат. Варто йому лише на когось глянути, як ті вже його.

– В його віці я був такий самий, – знову посміхнувся я, підходячи до бару за пляшкою віскі. – І всі інші хлопці також мене ненавиділи, але це мене не зупиняло.

Реґ фиркнув і скривився.

– Бачу, що і його нічого не зупиняє, – зауважив він.

Я налив собі подвійну порцію віскі.

– Вам ще зарано пити, чи не так?

– Зовсім ні, якщо це надурняка, – відповів Реґ поквапно.

– Можливо, сьогодні вам краще не пити, – сказав я, перекочуючи рідину у склянці. – Сьогодні вам потрібна тверда рука. Багато що залежатиме від цього фото.

Я залпом випив віскі, втягнув носом повітря і заплющив очі.

Реґ невдоволено підвівся.

– Коли йдемо? – вимогливо запитав.

Я скоса глянув на нього.

– Можливо, нам краще потихеньку вислизнути вже. Слід бути обережними, щоб Мерієн не вислідила нас. Скидається на те, що вона має намір тримати мене в залізному кулаку.

Допивши віскі, я запалив сигарету і підвівся: – Пішли?

– Звісно! – Реґ відчинив двері і виглянув у коридор.

– Нікого! – повідомив він, і ми нечутно спустились у вестибюль готелю.

Нора відірвалась від журналу.

– Ви що, ніколи не спите? – запитала вона мене, коли я проходив повз.

– Ну чому ж, і в мене бувають моменти сну, – промовив я, махнувши їй рукою. – Хіба ж я не казав вам, що крутий?

– Це ні про що не говорить, – сказала вона з презирливою усмішкою. – Я знала купу крутих хлопців – і що з ними тепер?

– Розкажете мені по це якось іншим разом, – сказав я, не зупиняючись. І вийшов услід за Реґом у темну, задушливу ніч.

Ми сіли в розбитий «форд»-купе, і Реґ від’їхав від готелю.

– Хіба ж можна порівняти цю дамочку із Мерієн Френч? – спитав він.

– Облиште хоч на мить думати про жінок! – попросив я його. – На нас чекає робота. Чи далеко звідси до моргу?

– Чотири квартали – й направо, – заволав він, намагаючись перекричати гуркіт двигуна.

Я глянув на свій наручний годинник при світлі вуличного ліхтаря, коли ми проїжджали повз. Була одинадцята тридцять.

– Хто там сьогодні чергує?

– В нічну зміну має бути Джонсон. Більше нікого не повинно бути. Можливо, нам вдасться прослизнути чорним ходом – якщо ви не маєте наміру розповісти Джонсону, що хочете робити. Але фотографувати трупів заборонено, тож, можливо, нам все-таки краще пробратися чорним ходом.

– А що за тип цей Джонсон?

– Дивак. Ми б його обеззброїли, й пальцем не торкнувшись, – відповів Реґ, зупиняючись перед світлофором. Ми запалили сигарети.

– Як на мене, вдиратися в морг не надто весело, – додав він, викидаючи сірника у вікно.

Я також не був у захваті від майбутньої роботи, але не сказав йому про це. Сорочка прилипла мені до тіла, у скронях пульсувало, у грудях боліло.

На зелене світло Теґ знову завів двигун.

– Так чи інакше, – провадив далі Реґ, – але в морзі дуже холодно. Ми можемо замерзнути там до смерті.

– Сподіваюсь, ми зможемо дістатися туди без шуму, – сказав я. – Не хочу мати жодних проблем із тим Джонсоном. Навіть якщо він хирлявий, сьогодні дуже жарко, щоб із ним боротися.

– А ми й не боротимемося, – засміявся Реґ. – Лиш плюньте – і він впаде!

Нарешті ми звернули направо, і Реґ припаркував авто під найближчим ліхтарем.

– Нам треба буде пройти лише з сотню ярдів униз, – сказав Реґ, витягаючи свій фотоапарат і беручи його під пахву. – Краще пройтися трохи, чи не так?

Я стояв на тротуарі, відчуваючи під ногами розпечений асфальт.

– Господи! – сказав я. – Ну й гаряче!

Ми мовчки й неспішно пішли вулицею. Пройшовши трохи, Реґ зупинився і кивнув у бік вузької вулички, якою могла проїхати лиш одна машина.

– Це тут, – сказав він пошепки.

Я оглянув пустинну вулицю, а тоді ми пірнули в провулок. Там було темно.

В повітрі завис якийсь дивний запах: солодкуватий, прокислий, нудотний – запах повільного розкладання.

– Чудовий запах, щоб подихати ним перед сном, – прошепотів я Реґові. – В наступну відпустку обов’язково сюди приїду!

Він нервово розсміявся.

– Якщо маєте на увазі свою останню відпустку, – підіграв він мені, – то ви неодмінно сюди потрапите, подобається це вам, чи ні!

Пересувалися ми майже нечутно, тримаючись середини вулички. Темрява навкруги огортала нас непроникним рядном, і ми нічого не бачили – навіть неба над головою.

– Просто мурашки по шкірі, еге ж? – сказав я, бо було мені доволі лячно. – Не вистачає тільки, щоб хтось зненацька на мене вискочив – і я закричу, мов дитя.

– Тільки й того? А я взагалі втечу! – сказав з переконаністю Реґ. – Чи не можете ви помовчати – в мене нервовий дрож!

Зненацька з темряви долинув пронизливий крик. Він прорізав, мов серпом, густу задушливу темряву, і захлинувся десь удалині жахливим коротким смішком.

Ми різко зупинилися, вхопивши один одного за руки.

– Що то, в біса, було? – спитав я, відчуваючи, що волосся на голові мені стало сторч.

Почув, як Реґ дихає, мов загнаний кінь.

Моє серце пришвидшено билося.

– Тут недалеко є психлікарня, – сказав Реґ мертвим голосом. – Певно, одна з божевільних щось собі вигукнула!

Я зняв капелюха і витер вологим носовичком спітніле чоло та потилицю.

– Сподіваюсь, вона більше не кричатиме, – побажав я палко. – Це мене мало не добило.

Ми стояли, прислухаючись, і, не почувши нічого, окрім слабкого гулу далекого транспорту, продовжили свій путь. Вуличка знову звернула направо, і, пройшовши вигин, ми помітили тьмяний вогник над двостулковими дверима.

– Ось тут ми й зайдемо, – прошепотів Реґ. – Всередині знаходиться приймальня.

– Можливо, я краще увійду першим і роззирнуся довкола, – сказав я. – А тоді вже повернусь за вами.

– І залишите мене тут самого? – запитав Реґ. – Нізащо! Я тут і на мить не залишусь без вас!

Я обміркував його слова.

– Гаразд, – сказав я, цілком розуміючи його почуття. – Але заради Бога – не здіймайте шуму!

Ми разом направилися до вхідних дверей. Замість сходів до них вів цементний пандус, щоб вільно переміщати лікарняні візки.

– Спокійно! – сказав я і смикнув дверну ручку. Двері були зачинені. Я витяг ліхтарик і оглянув замок.

– Це легко відчинити, – сказав я. – Присвітіть-но мені!

Я взяв свій складаний ножичок. Вибрав одну з відмичок, вставив у замкову щілину і підважив двері.

– Це у вас добре виходить, – зауважив Реґ. – Найму вас відчинити скарбничку моєї молодшої сестри!

Я махнув йому, щоб він замовк, і став у дверях, дослухаючись. Не було чутно жодних рухів, тож я узяв ліхтарик і оглянув усе довкруж. У приміщенні було холодно і дуже чисто. Уздовж стіни стояли хірургічні столи. Дві білі шафи доповнювали умеблювання.

Ми зайшли в приміщення, зачинивши за собою вхідні двері, відтак пройшли в кімнату навпроти. Знову прислухалися – і нічого не почули. Тут все гнітило, однак було приємно прохолодно після задухи вулиці.

Я відчинив двері і заглянув у темну кімнату. Тут сильно пахло антисептиками. Увімкнув ліхтарик.

Реґ сказав:

– Тут розтинають трупи, – і з цікавістю зазирнув через моє плече.

Кімната була порожня. В центрі стояв операційний стіл з лампами над ним, а біля нього знаходились дві скляні вітрини з хірургічними інструментами із нержавіючої сталі.

– То куди нам тепер? – запитав я, вмикаючи світло.

Реґ підсліпувато роззирнувся.

– Десь тут має бути коридор, що веде в морг, – озвався він. – Я вже давненько тут не був!

Він перетнув кімнату, підійшов до інших дверей і зазирнув туди. Тоді кивнув:

– Сюди!

Я вийшов услід за ним у коридор, тьмяно освітлений люмінесцентним світлом. У коридорі було значно холодніше, і зуби мої почали нервово клацати.

Наприкінці коридору були сходи, що вели в підвальне приміщення та на другий поверх.

Притишивши голос, Реґ сказав:

– У Джонсона кімнатка нагорі, – і показав пальцем на сходи.

– Спустимося вниз?

Він кивнув.

– Страшно, правда?

Ми спустилися сходами. Повітря ставало вологішим, і відчувався запах розкладання.

– Запах – наче з пащі крокодила, – прошепотів Реґ.

Я натиснув на ручку важких сталевих дверей, котрі повільно прочинилися.

Солодкуватий різкий запах формальдегіду застряг мені в горлі, а крижане повітря негайно перетворило мою сорочку на холодний панцир. Я натиснув на ряд вимикачів на цементній стіні, і сталеві двері з глухим звуком зачинилися за нами.

– Ну, ми вже на місці, – сказав я, оглядаючи два довгі ряди металічних полиць, де зберігались трупи.

Реґ також роздивлявся навкруг. Обличчя його набуло кольору риб’ячих тельбухів, а коліна помітно тремтіли.

– Чим швидше ми звідси виберемося, тим щасливішим я буду, – сказав він, кладучи фотоапарат на найближчу лавку.

– І як ви маєте намір відшукати тут Діксона?

Я задумливо оглянув ряди трун.

– Не можу вимислили нічого кращого, ніж оглянути цієї незабутньої ночі закоцюблих мерців одного за одним, – сказав я з гримасою огиди.

– А ви покличте його, – з сарказмом озвався Реґ, сідаючи на лавку і зводячи тремтячі коліна докупи. – Може, він відкине убік кришку свого ящичка і помахає вам рукою!

– Ви стаєте істеричний, – зауважив я, шукаючи в кишені свою рятівну пляшечку.

Очі Реґа зблиснули.

– Так, я стаю істеричний, – визнав він, нетерпляче простягаючи до мене руку за флягою.

– Зачекайте хвильку, – сказав я, відгвинчуючи кришку фляги. Зі здивуванням помітив, що руки в мене тремтять.

– Здається, я ще більше потребую випивки, ніж ви!

Саме коли я підніс баклагу до губ, знову почувся пронизливий крик. У цьому приміщенні він видався ще більш моторошним, аніж в провулку. Я захлинувся, проливши віскі.

– Не виливайте його весь на сорочку, – попрохав Реґ. Обличчя його стало сіро-зеленим, а очі закотилися.

Я випрямився, відпив ковток і передав пляшку Реґові. Те, як він учепився губами у шийку баклажки, слід було бачити!

Поки він працював над спустошенням пляшки, я почав оглядати труни. На кожній був ярлик із ім’ям. Невдовзі я вже знайшов ящик із Діксоном.

– Ось він, – сказав я, повертаючись до Фіппса.

– Гаразд, гаразд, – відповів він, помахуючи порожньою пляшкою. – Як там наш старий? Запропонуймо йому випити!

Я забрав у нього флягу.

– Якби я так швидко набирався, як ви, то зекономив би купу грошей!

Реґ нетвердо звівся на ноги.

– Не турбуйтеся про мене, – озвався він із дурнуватим смішком.

Я відкрив ящик і поглянув на Діксона. Він все ще виглядав просто жахливо.

– Погляньте-но на нього, – порадив я Фіппсу. – Це вас трохи витверезить.

Реґ так і зробив – і це його таки витверезило.

– Бідолашний старий! – сказав він, заплющуючи очі. – Бідний, бідний самотній дивак!

– Зараз не час складати некролог. Беріться до роботи!

Реґ простягнув руку за фотоапаратом, витяг його з футляра і навів об’єктив. Та раптом завмер, і очі його розширилися. Він дивився на щось позаду мене. Я обернувся, і душа мені пішла в п’яти.

Сталеві двері повільно відчинилися.

Обидва ми відскочили у різні боки. Реґ – ближче до Діксона, а я – до дверей.

Я помітив тінь надто пізно. Бо в приміщення прослизнув Джефф Джордан, тримаючи в руках пістолет, і погляд його був нажаханий, але водночас і сповнений ненависті.

Ноги продовжували нести мене до нього, і я просто не міг зупинитися, отож, всліпу копнув його в живіт. На щастя, це був вдалий копняк, бо моя нога поцілила йому в зап’ястя, і я вибив пістолет з його рук. Стрибнув на нього, і ми обидва розтягнулися на підлозі.

– Фотографуйте швидше, – закричав я. – Тим часом я притримаю цю свиню!

Хоча насправді це Джефф тримав мене. Його довжелезні руки обхопили мене за ребра – і стискали їх доволі боляче.

– Наваліться на нього! – збуджено волав Реґ. – Вибийте йому мізки!

Я й так добряче напосів на нього, але це мені не надто допомогло, бо вільною була лише одна моя рука. Права була намертво затиснута Джеффовими ведмежими обіймами. Лівою я вліпив ляпаса в його мавпячу пику, але він усівся на мене, мало не розчавивши. Я схопив його за вухо і почав крутити, аж поки він не спробував піддати мені головою під підборіддя.

Сліпучий спалах засвідчив, що Реґові таки вдалося нас сфотографувати. Хвилиною пізніше він підбіг до місця, де ми боролися, і вдарив футляром апарата Джеффові по голові. Поки засліплений Джефф із ревом намагався вхопити мене, мені вдалося викараскатися з-під нього. Але коли я спробував підвестися, Джефф вчепився мені в ногу і намертво прицвяхував її. Я беркицьнувся і приземлився поруч із пістолетом.

– Тікайте звідси! – задихаючись, гукнув я Реґу. – Я можу його затримати, але біжіть звідси разом із фотоапаратом!

Реґ вискочив за двері. Він розумів, яким цінним є це фото і був достатньо розумним, щоб не переживати за мене. Рукояткою пістолета я вдарив Джордана по голові. Згадав, як він поводився з Одрі Шерідан та яким брутальним був до мене, тож вклав в удар усю свою силу. Він безвільно осів.

Я забрав футляр з його голови, поклав Джеффа горілиць, пересвідчився, що він справді непритомний, і, хитаючись, вийшов у коридор. Там нікого не було. Не чутно жодного звуку. Скидалося на те, що Старкі вирішив, що Джефф упорається зі мною в морзі самотужки.

Я полишив морг і вийшов у темний провулок. Прокисле спекотне повітря раптово вдарило мені в ніс після прохолоди трупарні. Але тепер там відчувався ще один запах. Це був аромат бузку.

Я зупинився і принюхався. Це таки були пахощі бузку. Я гукнув Реґа. Він застогнав десь у мене під ногами, і я увімкнув ліхтарик. Він сидів, притулившись до стіни, і на його обличчі був ошелешений вираз.

– Вона забрала фотоапарат, – сказав він, намагаючись сісти.

Я сказився.

– Про що ви говорите? – гаркнув на нього. – Хто забрав?

– Якась жінка... – затинаючись, сказав він. – Коли вийшов, вона вхопила мене...

– І ви дозволили якійсь жінці забрати у вас камеру? – запитав я, не вірячи власним вухам.

– Вона перекинула мене через стегно і швиргонула об стіну... – почав було він, але я й слухати його не захотів.

– Мала розумниця! – люто просичав я. – Це та рудоволоса – Одрі Шерідан. Кренвільська крихітка-сищик. Вона відібрала у мене всі докази, які мені досі вдалося добути – і з мене досить! Ну ж бо, підводьтеся – годі сидіти тут, як фарширована гуска, ходімо!

Він зіп’явся на ноги.

– Так, це справді могла бути вона, – сказав він нещасним голосом, шкандибаючи за мною. – Ці її прийоми джиу-джитсу справді вивели мене з ладу!

– Їй і мене вдалося нейтралізувати, – похмуро визнав я. – Але це було востаннє. Коли я врешті покінчу із нею, вона харчуватиметься лише крихтами зі столу!

Ми допленталися до нашої автівки.

– То куди тепер? – спитав Фіппс, заводячи двигун.

– А ви як гадаєте? Маємо намір навідати нашого горе-слідопита і забрати фотоапарат!

Коли ми виїжджали з того духмяного провулка, жінка з божевільні потішила нас черговим моторошним верещанням.

– Якщо ви гадаєте, що це крик, то ви помиляєтеся: почуєте, як волатиме наша красуня-розумниця, коли я врешті дістану її! – промовив я мстиво. – Ну ж бо, ворушіться!

– Хотів би я на це поглянути, – сказав Реґ, натиснувши на акселератор.

Розділ п’ятий

Я втратив два дорогоцінних дні, полюючи на Одрі Шерідан, однак так її і не знайшов. Коли знову вдерся в її помешкання, то помітив, що деякі предмети її туалету, одяг та валіза, які я бачив перед тим, зникли. Скидалося на те, що вона вирішила на якийсь час щезнути.

Поки я метався в пошуках Одрі Шерідан, Вулф зайнявся «Кренвільським вісником». Я змушений був полишити газету на нього, і Реґ повідомив мені, що той узявся за «Вісник» усерйоз. Я ж не міг зайнятися газетою доти, доки не віднайду фото тіла Діксона. Але, здається, шансів на це було мало.

Я був злий, як чорт. Найгірше ж було те, що Старкі був впевнений, що фотографія у мене. Я знав, що він піде на все, аби не дати мені скористатися тим фото. Тож я пересувався містом вельми обережно – наче канатоходець хистким тросом. Щомиті був готовий до того, що мене підстрелять, мов куріпку.

Більшу частину часу я проводив, спостерігаючи за помешканням Одрі Шерідан чи чатуючи на неї в конторі.

Наприкінці другого дня я дійшов висновку, що вона або полишила місто взагалі, або «залягла на дно» в якійсь норі, відомій лише їй. За останні сорок вісім годин я спілкувався ще і з Тедом Еслінгером, однак він поняття не мав, де б вона могла переховуватись.

Правда, мені спадало на думку, що її також могли викрасти, але той факт, що вона спакувала валізу, та ще й мала при собі те нещасне фото, котре само по собі було вибуховим, видавалось мені достатньо вагомою причиною для того, щоб їй десь затаїтися. Вона знала, що я піду на все, аби повернути світлину, тож не мала анінайменшого бажання потрапити мені в руки.

На третій день після наших із Реґом відвідин моргу Старкі дав про себе знати. Усю ніч я провів у спостереженнях за будинком Одрі Шерідан і почувався препаршиво. Тож зранку повернувся в готель «Істерн» із наміром прийняти душ і плюхнутися у ліжко.

Один із головорізів Старкі примудрився метнути в мій номер свинцеву трубу з приблизно чотирма дюймами тротилу, повністю зруйнувавши спальню. Якби в той момент я не був у ванній, то від мене залишилася б лише волога пляма на стіні. А так мені на голову гепнулося всього лише півстелі з ванної кімнати.

Похитуючись, я вийшов із ванної, схопив на ходу рушника, який був майже похований під уламками штукатурки, і побрів у свою спальню. У зовнішній стіні була велика діра, стеля обвалилась, а вхідні двері хистко трималися на одній петлі. Меблі в кімнаті були знищені.

Цього вже з мене було досить. Щойно я спекався поліції, а ті, своєю чергою – роззяв, як я спакував те, що залишилося від мого одягу, і зажадав розрахунку.

Поки нічний клерк виписував його, до мене в хол спустилась Нора. Вона поглянула на мене цинічно-весело.

– Привіт, міцний горішку! – гукнула вона, перехилившись через балясину. – Виїжджаєте?

– Саме так! – відповів я, удавано налякано. – З мене досить вже цього містечка!

Вона задоволено хмикнула.

– Але не їдьте далеко, – додала вона. – Ми ще навіть не почали витрачати ваші гроші!

– Коли ваші хлопці починають жбурляти у мене «ананасики», – відповів, – то я відчуваю, що мені пора «звалювати». Повертаюсь у свій Нью-Йорк. Краще спокійно житиму у тихій заводі Бродвею.

Вона хитнула головою.

– Ой, не дуріть мене, – озвалася вона. – Такі круті хлопці, як ви, так просто не залишають місто.

– Однак я це зроблю! – наполягав я. – Ви би бачили, що залишилося від мого номера!

Вони з нічним портьє обмінялися значущими поглядами.

– Коли будете в наших краях, заходьте! – запросила вона. – Можливо, наступного разу тут до вас будуть привітнішими!

– О, так! Саме це мене й лякає! – проказав я, розраховуючись. – Бувайте, крихітко! Пильнуйте, щоб вас ніхто не мацав!

І я безшумно пройшов через хол на веранду.

Перед входом у готель стояли двоє копів та натовп роззяв, що вдивлялися у дірку в стіні мого номеру. Я дав одному з копів долар, щоб той викликав мені таксі – не хотів стовбичити на вулиці довше, ніж потрібно.

– Куди їдемо, босе? – спитав водій, від’їжджаючи від тротуару.

– На вокзал, – сідаючи в машину, голосно сказав я, щоб почули поліцейські та всі охочі.

Копи широко посміхнулися. Той, хто отримав від мене долар, засунув голову у віконце авта.

– Що, вам більше не подобається наше місто? – запитав він, показуючи свої жовті зуби.

Відповівши, що ні, я попросив таксиста рушати.

На півдорозі, на Мейн-стріт, я сказав йому, що передумав.

– Їдьмо в редакцію «Кренвільського вісника».

Але вже за кілька хвилин пересвідчився, що він мене туди не везе. Ми швидко віддалялися від ділової частини міста.

– Що, в біса, ви собі дозволяєте? – визвірився я. – Я ж сказав: «Кренвільський вісник»!

– Я почув вас з першого разу, сер! – заспокійливо озвався водій. – Просто сьогодні вони переїхали в інше приміщення.

Я щось буркнув і відкинувся на сидіння. Оскільки я не бачив Реґа з минулого ранку, то й не знав, що тепер робить Вулф. І подумав, що це непогана думка – перенести редакцію з такого жалюгідного району. Якщо Вулф справді має намір зробити щось путнє з тієї газетки, більш презентабельний офіс просто необхідний.

І справді, нове приміщення було хоч куди. Я знайшов редакцію «Кренвільського вісника» на восьмому поверсі сучасної великої будівлі у затишному куточку міста – подалі від заводських цехів, кіптяви труб та бруду.

Я розчахнув скляні двері, на яких назва газети була написана поки що крейдою. І розсіяно подумав, що коли вона буде вигравіювана золотом, це буде цілком солідно.

Всередині була вся трійця: Вулф, Мерієн і Реґ. Правда, за одним зі столів в кутку кімнати сидів ще якийсь худий чолов’яга з гострим обличчям та кошлатими бровами. Я його одразу й не примітив.

– Куди це, до біса, ви пропали? – гаркнув на мене Вулф, щойно я увійшов.

Я поставив валізу на підлогу.

– Працював, – сказав, плюхаючись у крісло і широко посміхнувшись Мерієн.

– Чи не знайдеться у вас чогось випити?

Вони проігнорували моє питання.

– То ви знайшли її? – схвильовано поцікавився Реґ.

– Дідька лисого! – озвався я, запалюючи сигарету. – Або ж вона виїхала з міста, або дуже вміло переховується. Це бісова місцина! Здається, увесь свій час я проводжу, розшукуючи ту чи іншу дамочку!

Вулф вирячився на мене.

– Та ви ще жодної не знайшли! – зауважив він. – Послухайте-но мене, молодий чоловіче...

– Ближче до справи, – урвав його я, витримавши похмурий погляд. – Сьогодні я не в стані вислуховувати будь-які зауваження. Я дуже хочу спати. Десять хвилин тому хтось жбурнув у мене бомбу, і мене й досі хитає!

На це вони нарешті зреагували.

Мерієн запитала стурбовано:

– Бомбу? Але ж вас не поранено?

Довготелесий за столом нарешті вийшов із трансу.

– Бомбу? Що ви маєте на увазі? – вимогливо спитав він. – Де?

Я оповів їм усю історію.

Реґ скочив на ноги ще до того, я скінчив. Схопив фотоапарат.

– Ходімо! – сказав він довготелесому. – Оце так новина!

Вони мало не налетіли один на одного в дверях, намагаючись проскочити разом.

Я тупо подивився їм услід, а потім глянув на Мерієн.

– Хто той чолов’яга з важким поглядом?

– Нед Летімер, – сказала вона, дивлячись на мене співчутливо. – Він тепер працює у нас. А ви впевнені, що з вами все гаразд?

– Так, цілком, – відповів я, знову відкидаючись у кріслі. – Але як довго я ще перебуватиму в безпеці – це ще питання!

Вулф запалив сигарету, продовжуючи дивитися на мене.

– Що я хотів би знати – так це...

Але я урвав його:

– Нам справді час поговорити. Зачекайте-но хвильку.

І я повернувся до Мерієн.

– Послухайте-но, серденько! Вже доволі пізно, може, ви б вже йшли додому?

– Саме збираюсь, – відповіла вона. – А що маєте намір робити ви? Тобто, я маю на увазі, де ви спатимете?

– Це крісло цілком мене влаштовує, – сказав я без жодного ентузіазму. – А завтра щось собі підшукаю.

– В одному з сусідніх приміщень є диванчик, – озвалася Мерієн, підводячись. – Я приготую його для вас.

Я сказав, що це було б чудово, і, підхопивши валізу, попрямував за нею у вузький коридорчик, куди виходило троє дверей.

– Отак вже краще, – зауважив я, коли вона відчинила якісь двері та увімкнула світло. Поки ми розстеляли диван, я запитав, як їй подобається нова робота.

– Вулф не надто чіпляється до вас, еге ж?

Вона відповіла, що всі вони милі до неї, і вона в захваті від роботи.

– Сьогодні вранці я з’їхала з готелю «Істерн», – додала. – Зняла умебльовану кімнату в багатоквартирному будинку якраз навпроти редакції. Там дешевше, зручніше і нема того жахливого диму.

Я зауважив, що Реґ, певно, на сьомому небі від щастя, що працює разом із нею, й вона, сміючись, це підтвердила.

– Він таке ще дитя! – сказала вона, опоряджаючи мені постіль. – Але він далеко не дурний. Ось так – тепер вам буде не так вже й погано спати! Можливо, мені вдасться винайняти вам помешкання в своєму будинку! Чи це би вас влаштувало?

– Зачекаймо до вечора, – відповів я. – Це залежить від того, що ще надумає зробити зі мною Старкі. Можливо, мені справді краще буде зачаїтися десь, як це зробила Одрі Шерідан. Я більше не хочу, щоб у мене кидали гранати!

Ми повернулися у приймальню. Вулф досі задумливо сидів у кріслі, палячи сигару.

Промовив:

– Не змушуйте мене сидіти тут усю ніч. Мені є чим зайнятися, окрім того, щоб марнувати час в очікуванні!

Мерієн натягла капелюшок і взяла сумочку.

– Доброї ночі! – побажала вона мені і, посміхнувшись Вулфу, вийшла.

Вулф перекотив сигару з одного кутика губ в інший та подивився їй услід.

– Хороша дівчина, – пробурмотів. – До того ж, вправна.

Я всівся поруч і теж запалив сигарету.

– Тримайтеся вже краще міс Вілсон, – зауважив я. – Вона більше вам підходить.

Він злобно глянув на мене.

– То про що ви хотіли зі мною поговорити? – спитав він. – Ніколи ще не зустрічав таких людей, як ви! Чому ви, в біса, нічого не робите?

– Можливо, ви просто не знаєте, що я роблю, – озвався я, випростовуючи ноги й позіхаючи. – Тож обговорімо це.

Я виклав йому усе – хоча в моєму викладі це й наполовину не звучало так погано, як було насправді.

– Тепер ви бачите, з чим мені довелося стикнутися, – підсумував я. – Усі тут працюють один проти одного, і тому нам не вдається отримати якихось результатів. Але навіть якби мені таки пощастило роздобути фото Діксона, маю великі сумніви, що мені вдалося б пришити це вбивство Старку. Єдине, що я міг би зробити – це завдати неприємностей Мейсі, що само по собі було б уже непогано.

Вулф закусив нижню губу.

– Отже, в усьому замішаний Старкі! – гаркнув він. – Повішайте на нього смерть Діксона – і він змушений буде вийти з гри. Так, саме це ви й мусите зробити. Попишіть тих зниклих дівчат і займіться Старкі. Роздобудьте фото і знайдіть ще якісь докази його причетності до вбивства. Ми з Еслінгером цілком можемо позмагатися на виборах й удвох. Його я не боюся.

– А як же дівчата? – запитав я, уважно дивлячись на нього.

– Щойно Старкі опиниться у в’язниці, – рикнув Вулф, – як вони самі відшукаються. І так ясно, що вони працюють на Старкі.

Я хитнув головою.

– Не думаю. Він – чи хтось інший – таки викрав їх або вбив.

– До біса з дівчатами! – гукнув спересердя Вулф. – Займіться ліпше Старкі. І найкраще звинуватити його у вбивстві Діксона.

– Можливо, воно й так, – погодився я, – але мене не винаймали займатися Старкі. Мене найняли відшукати дівчат.

Його очі гнівно зблиснули.

– Вас найняли працювати на мене! – сказав він. – І поки я вам плачу, робитимете те, що казатиму!

Я заперечно мотнув головою.

– Отут ви не праві. Якщо ви хочете, щоб я займався Старкі, то повинні укласти новий контракт.

Він угруз у своєму кріслі, і очі його звузилися.

– Ах, так! – сказав він, і голос його задзвенів він гніву. – То ви ще намагаєтесь мною керувати?

– Називайте це, як хочете, – байдуже сказав я, – але я не візьмусь ні за що, настільки небезпечне, як це, без додаткових гарантій. Я цілком можу повернутися в Нью-Йорк, узятися за іншу справу, будучи впевнений, що прокинусь наступного ранку живим і не потребуватиму крил ангела, який би допровадив мене до ванної. А тут вже робота іншого плану. Будь-якої миті я можу почути звук небесної арфи. І якщо я все-таки займуся Старкі, то це майже так само погано, як і припуститися найменшої помилки в цій справі. Бо тоді Мейсі нічого не робитиме; ви нічого не робитимете – а Еслінгер із задоволенням надішле мені труну в подарунок!

Він повільно жував свою сигару, обмірковуючи почуте.

– Ідіть під три чорти! – нарешті озвався він. – Попрошу полковника Форсберга відрядити мені когось іншого.

Я криво йому всміхнувся.

– Не смішіть мене! – сказав я. – Полковник Форсберг керує детективним агентством. Такими справами, як ваша, він не займається. Якби він знав, що тут відбувається, то негайно б повернув вам гроші, а мене відкликав назад. Якщо ви мені не вірите – зверніться до нього і переконайтесь самі.

Я загасив сигарету і тицьнув пальцем у нього.

– Якщо хочете Старкі – ви його отримаєте; однак муситимете розщедритися і надати мені повну свободу дій. Зробіть це – і я вам його дістану!

– Як? – перепитав Вулф, задумливо дивлячись на мене.

– Нехай це вас не обходить, – відповів я. – Я можу це зробити. Лише скажіть мені, що ви хочете засадити його за ґрати – і я це для вас зроблю!

– Щось у вас мені дуже не подобається! – гаркнув Вулф. – Надто у вас все гладко, і говорите забагато. В яку гру ви граєте?

Я криво йому посміхнувся.

– Можливо, я й немало говорю, однак не так вже й багато можна з мене витягти.

Він струсив попіл у мідну попільничку.

– То скільки це коштуватиме?

– П’ять штук буде цілком достатньо, – озвався я. – За такі гроші я дістану вам Старкі за тиждень.

Він хитнув своєю коротко стриженою головою.

– Надто багато, – зауважив він. – І половини суми буде достатньо.

– Залежить від того, як на це поглянути, – сказав я. – Саме в таку суму я оцінив своє життя. Якщо Старкі таки вкоротить мені віку, я хотів би, щоб було чим прикрасити свій заповіт.

– Дві тисячі доларів і повна свобода дій, – рішуче сказав він. – Це остаточно.

Я бачив, що торгуватися з ним немає сенсу.

– Гаразд, – погодився я. – Для вас це вигідна оборудка, однак я завжди шукаю пригод на свою голову. Дайте мені чек – і я завтра ж розпочинаю полювання.

– Гроші – після того, як ви мені дістанете Старкі, – коротко сказав Вулф.

Я заперечно мотнув головою.

– Е, ні! – гроші наперед, або я виходжу з гри. Тут по-вашому не буде!

Він зміряв мене поглядом і вирішив, що сперечатися зі мною намарне.

Витяг чекову книжку, написав суму, розгонисто поставив у ній свій підпис і кинув чек на стіл.

Я узяв його, уважно розглянув і дбайливо заховав папірець у кишеню.

– Не забудьте про свободу дій, – нагадав я йому.

– А що вона передбачає?

– Те, що ви триматиметеся подалі від «Вісника». Є лише один спосіб скинути Старкі з сідла, а ви не повинні бути в це замішані.

Він забарабанив пальцями по столу.

– Що ви замислили? – запитав він, і в очах його читалися сумніви та підозра.

– Чим менше знатимете, тим краще, – озвався я. – Хочу, щоб ви трималися від усього цього подалі. Якщо за тиждень Старкі не буде за ґратами, я поверну вам гроші. Лише це вас і має обходити. Загнати Старкі у глухий кут – моя справа, і для цього мені потрібна газета, а якщо ви не хочете, щоби хтось метнув гранату у вас, то краще тримайтесь від усього цього подалі.

Він підвівся.

– Сім днів, – повторив він. – Але якщо за сім днів ви не впораєтеся із завданням, то заберетеся звідси геть і повернете мені гроші. Вам ясно?

– Аякже, – озвався я, позіхаючи. – То, можливо, тепер ви нарешті дасте мені поспати?

Він окинув мене довгим замисленим поглядом і вийшов, зачинивши за собою двері.

* * *

Наступного дня о десятій ранку я вже сидів в редакції за солідним столом, який Вулф замовив для себе.

Мерієн, Реґ та Летімер були тут же. Мерієн сиділа на стільці поруч, Реґ – обіч неї, а Летімер підпирав стінку коло вікна.

– Не знаю, як поставитесь до справи ви, – почав я, відкидаючись у кріслі так, щоби зручно примостити ноги на столі, – але мені надано свободу дій на наступні сім днів, і за цей час я маю намір розплутати усю цю справу і з’ясувати мотиви. Можливо, ви не схочете бути замішаними в таке. Все, що ви можете з цього отримати – це лаври та сенсаційну першу шпальту газети, яка надалі може стати вельми прибутковою. Можливо, все піде не так гладко, однак ви робитимете те, що справді принесе користь місту. Все залежить від того, як ви до цього поставитеся.