Текст книги "Реквієм блондинкам"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

Розділ четвертий

Десь о шостій мене розбудив стукіт у двері. Я обережно підвів голову, вирішив, що мені вже краще, і пішов відчиняти. Проходячи повз дзеркало, глянув на себе і відсахнувся, бо все ще виглядав жахливо.

Мерієн Френч глянула на мене перелякано, коли я впустив її в номер.

– Щось сталося? – спитала вона стурбовано.

– Та так, посперечався з одним карликом, – відповів я, криво посміхнувшись. – Мене дивує, якими сильними іноді можуть бути пігмеї. Однак заходьте – я зовсім не так погано почуваюсь, як виглядаю!

– Ой, бідолашний! – вона увійшла, і, кинувши погляд на зім’яту постіль, промовила:

– Я, певно, вас розбудила!

– Нічого! – заспокоїв я її, сідаючи на ліжко і відчуваючи, що в голові мені паморочиться. – Я й так вже збирався вставати.

На голові в мене була ґуля завбільшки з дверну ручку, а ребра й досі нили, однак загалом могло би бути й гірше.

Мерієн сіла поруч зі мною і ніжними, прохолодними пальчиками обмацала мої синці та ґулю.

– Я оброблю вам садна, – сказала вона. – Просто ляжте і розслабтеся.

– Не турбуйтеся! – сказав я якомога бадьоріше. – Такі дрібниці не надто мені дошкуляють.

– Не будьте таким твердолобим та впертим, – сказала вона рішуче. – Ляжте і довіртеся мені!

І вона легенько штовхнула мене на ліжко. Це мені загалом сподобалося. Бо я вважав, що гідний хоч якогось хвилювання.

– Я повернуся за мить, – додала вона. – А ви поки що лежіть і не рухайтеся.

Коли вона зникла, я запалив сигарету й розслабився.

Сонце плямками розляглося на потертому килимку і в кімнаті стало душно, але мені було до цього байдуже. Дзенькнув телефон і я, нахмурившись, потягнувся до слухавки.

Впізнав Вулфове гарчання.

– Газета вже моя, – повідомив він. – То що мені, в біса, з нею тепер робити?

– Ваша? – повторив я тупо. – Швидко ж ви це провернули!

Він видав звук, що віддалено нагадував сміх.

– Я ж казав вам, що коли чогось хочу, то отримую це. І повірте мені, це обійшлося недешево. Правда, мені на це начхати.

– Чудово! – озвався я. – Сьогодні ми вже нічого не зможемо розпочати, однак пропоную зустрітися в редакції завтра. З допомогою цієї газетки ми скрутимо Мейсі в баранячий ріг.

– Я в цьому ділі нічого не тямлю, – буркнув він, – але гадаю, що швидко опаную й цією справою.

Я розповів йому про Реґа Фіппса.

– Він молодий, однак тямовитий. Залиште його на роботі і ви не пошкодуєте про це, – порадив я йому.

– Нехай залишається, – відповів Вулф. – Але як же вчинити з жінкою?

– Когось вам знайду на її місце, – пообіцяв я. – Обговоримо це завтра.

– Вам вдалося вже щось розкопати? – вимогливо спитав він.

Я про це не надто хотів говорити.

– Працюю, – поквапно сказав я і повісив слухавку.

Я саме телефонував у редакцію «Кренвільського вісника», коли повернулася Мерієн. Вона принесла миску з колотим льодом та якісь інтригуючі штучки.

Я підморгнув їй, чекаючи, поки до телефону підійде Фіппс.

– Все в порядку, – сказав я. – Вулф купив газету, і ви в ній залишаєтеся. Завтра вранці ми з ним до вас зайдемо.

Він не йняв цьому віри, та коли я запевнив його, що не шуткую, то схвилювався не на жарт. Я порадив йому заспокоїтися і повісив слухавку.

– Вам не слід було вставати, – суворо сказала Мерієн.

Я знову влігся на ліжко.

– Це останні розпорядження перед тим, як сконати, – промовив я слабким голосом.

Вона зробила мішечок із шматка фланелі, напхала його льодом і приклала до мого лоба. Божественне відчуття!

– Хіба ж так не краще? – запитала вона, сідаючи на ліжко поруч зі мною.

Я узяв її руку в свою.

– Чудово! Я навіть не проти отримувати таку ґулю щодня, якщо в мене буде така лагідна доглядальниця.

Вона забрала руку і спробувала набути суворого вигляду.

– Ви зовсім не такий поганий, яким хочете здаватися, – сказала вона, відсуваючись від мене. – Невдовзі ви ще, чого доброго, почнете до мене чіплятися!

– Дайте-но мені лише кілька годин – і самі здивуєтеся, що я зможу зробити, – пожартував я, а потім додав: – То як там ваша нижня білизна?

Вона спробувала нахмуритись, однак натомість посміхнулася.

– Я вже потрохи впадаю у відчай, – зізналася вона. – Якщо невдовзі не трапиться прорив, то я змушена буду голодувати. Кренвіль геть не годиться для мого товару!

Я глибокодумно поглянув на неї. Їй було далеко і до Бетті Ґреббл, і до Рити Гейворт, чи то до Джинджер Роджерс, але загалом вона була таки непогана. І я подумав, що вона сподобається Реґу Фіппсу.

– Чи вмієте ви друкувати на машинці і чи знайомі з основами стенографії? – запитав я.

Вона спантеличено підтвердила.

– У «Кренвільському вісникові» є вакансія. Якщо хочете трохи відпочити від торгівлі, то можете її отримати.

– Ви справді так гадаєте? – із запалом спитала вона.

– Так – якщо ви цього бажаєте.

– А там платитимуть регулярно? Я вже втомилася гадати, коли поїм наступного разу.

Я уважно глянув на неї.

– Невже все аж так погано?

Вона поміняла лід в мішечку.

– Аж так, – серйозно відповіла.

– Ну, тоді вас прийнято. Відішліть зразки білизни назад і передайте своєму босові, нехай продає їх сам, – сказав я, поплескавши її по руці. – Сходіть завтра у «Вісник» і скажіть Реґу Фіппсу – а це новий редактор – що ви його нова секретарка. І можете додати, що це я вас прислав.

Вона із сумнівом поглянула на мене.

– А ви впевнені, що він погодиться? Можливо, я йому не сподобаюся.

– Фіппсові? – засміявся я. – Ви би бачили, хто в нього працює зараз! Та він буде від вас у захваті!

– Не можу висловити, яка я вам вдячна... – почала дівчина, але я її зупинив.

– Ця робота не така вже й проста, – зауважив я. – Може, вона ще вам і не сподобається. А можливо, нам доведеться згорнути всі справи, щойно розпочавши. Однак якщо хочете спробувати – ось ваш шанс.

– Я ним скористаюся, – запевнила вона.

– Тоді вирішено.

Дівчина поглянула на годинник.

– Не подумайте, що я невдячна, однак мушу полишити вас, бо пообіцяла Тедові Еслінгеру повечеряти разом, тож мені слід переодягтися.

– Еслінгеру? – я звів брови. – А він часу не марнує, чи не так? Адже ви лише вчора познайомились!

Вона зашарілася.

– Ну, ви знаєте, як це буває! Мені нічого було робити, а тут саме він зателефонував...

– Та я жартую, – поквапом сказав я, не бажаючи бентежити її далі. – Він хороший хлопчина. Сподіваюсь, ви добре проведете час.

– Але не робіть більше нічого відчайдушного. З такою головою, як у вас зараз, легко можете догратися до струсу.

І вона пройшла до дверей.

– Вам нічого більше не треба?

– Ні, – сказав я і додав: – Якщо Еслінгер з’явиться до того, як ви встигнете переодягнутися, направте його до мене. Я складу йому компанію, поки ви не будете готові.

Вона кивнула, висловила надію, що мені стане краще до ранку і ще раз подякувала за роботу.

Коли пішла, я запалив сигарету і почав думати про неї. Вона була хороша дівчина, і я радий був їй допомогти. Від неї мої думки переключились на Одрі Шерідан. Вона стала для мене сюрпризом. Я не очікував зустріти незалежну й розумну красуню в такому болоті, як Кренвіль. Цікаво, звідки в неї гроші? Я чув, що її детективне агентство геть провальне, а вся обстановка її контори та квартири свідчила про протилежне: що гроші в неї таки водилися. Можливо, гроші їй залишив батько; певно, так воно й було.

Те, як вона дала відсіч Старкі, свідчило, що клепки в неї в голові є. А це те, що мені подобається в жінках. До того ж, вона красуня. Я майже пошкодував, що працюю у ворожому таборі. Гадаю, було би справжнім задоволенням працювати з нею разом. Я подумав, як би зреагував полковник Форсберг, якби я запропонував найняти її як детектива Міжнародного бюро розслідувань. З ним би, певно, стався напад.

Я саме розмірковував над тим, як поквитатися зі Старкі, коли в двері мого номера просунув голову Тед Еслінгер.

– Заходьте! – запросив я його, сідаючи на ліжку й майстерно підтримуючи мішечок з льодом на чолі.

– Господи! – вигукнув він, витріщившись на мене. – Ну й вигляд у вас!

– Прошу, сідайте! – знову припросив я його, вказуючи на стілець поруч із ліжком. – Не зважайте на мій вигляд – хочу з вами поговорити.

Він присів, продовжуючи стурбовано витріщатися на мене.

– Що сталося?

– Впав на пухову перину, – коротко сказав я. – Жодних новин про Мері Дрейк?

Він хитнув головою.

– Жодних. У місті почалися заворушення. Натовп рушив до відділення поліції, і там була стрілянина.

– Стрілянина?

Тепер була моя черга дивуватися.

– Хтось поранений?

– Ні... Поліція стріляла в повітря. Це налякало натовп, і люди розбіглися. Ви знаєте, містере Сп’юек, якщо так і далі піде, то Кренвіль перетвориться на справжнє пекло.

– Що стосується мене, – зауважив я похмуро, – то я лише за те, щоб це сталося якнайшвидше. Оскільки місто вийшло з-під контролю, то Мейсі буде змушений щось робити.

Він поглянув на мене зацікавлено.

– А що такого він може зробити, чого не здатні зробити ви?

Я усміхнувся.

– Багато що, але менше з тим. Хто ховатиме Діксона?

– Діксона?

– Так. Хіба не ваш батько?

– Ні, міська влада взяла це на себе. Батько лише надіслав труну – якщо ви це маєте на увазі, але влада...

– Мене цікавить таке, – терпляче сказав я. – По-перше, де тіло? І, по-друге, хто його вкладатиме в труну?

– Воно зараз у міському морзі, – відповів Тед зі спантеличеним виразом на обличчі. – Туди ж сьогодні зранку була доставлена труна. Працівники моргу й помістять його туди, а потім привезуть в похоронне бюро мого батька. І наступного дня відбудуться похорони.

– Отож, тіла ніхто не бачитиме, окрім працівників моргу?

– Гадаю, що так, – сказав Тед зі зростаючим здивуванням. – А в чому річ?

– Ні про що не допитуйтесь, – сказав я. – Тут ставлю питання я. І ще одне. Що змусило вас запідозрити, що «Вуличне фото» причетне до всіх цих викрадень?

– Але ж я вам уже розповідав. Люсі Мак-Артур сфотографували на вулиці і дали квитанцію...

– Я знаю про це, однак цього недостатньо, щоби прив’язати до зникнення дівчат. Тут гадай, не гадай, а...

Я пильно на нього поглянув.

– Ви, певно, таки щось знаєте!

Він збентежився, почав було казати, що я помиляюся, але врешті-решт визнав, що я правий.

– Ну ж бо, кажіть!

Дуже важко бути суворим із купою льоду на голові, але, певно, мені це вдалося, бо в нього був зляканий вигляд.

– Я... я не знав, що це важливо, – сказав він, червоніючи. – Діксон мені якось казав, що...

– Діксон? То ви знали Діксона?

– Звісно ж! Я знав його з дитинства...

– Облишмо автобіографічні дані! – урвав я його. – То що сказав Діксон?

– Це він підказав мені, що «Вуличне фото» причетне до викрадень. А ще він не вірив, що дівчат вбито. Він думав...

– Я знаю, що він думав! – гаркнув я. – Отож, це не ваша теорія? Це – версія Діксона?

Еслінгер проковтнув слину.

– Так. Я хотів, щоби ви думали...

Я криво посміхнувся і влігся на ліжко.

– Хотів, щоб я подумав, що ви маєте власні думки, еге ж? – запитав я. – Гаразд – облишмо це. А Діксон розповідав, чому він підозрює у причетності до викрадень «Вуличне фото»?

Тед мотнув головою.

– Я його про це запитав, однак він одразу змінив тему.

– Ну, тепер ми вже його не спитаємо, – сказав я засмучено, – але мені хотілося б знати, чому він так вважав.

– Він був правий, – зауважив Тед. – І фото Мері Дрейк ще раз підтверджує це. Що ви маєте намір з усім цим робити?

Я не був схильний відповідати на подібні питання, отож сказав, що працюю над цим – до того ж, у мене страшенно болить голова. Я саме розповідав йому, що вона в мене просто розколюється, коли зайшла Мерієн Френч. Була в білій лляній сукні та в капелюсі з великими крисами, облямованому червоною стрічкою. Виглядала просто чудово.

– Ну йдіть-бо вже, молодь, – сказав я, заплющуючи очі. – Хочу ще трохи поспати. Цей мішечок із льодом творить чудеса, і завтра вранці я вже буду у формі.

Мерієн ще кілька хвилин пометушилася біля мене, а потім вони врешті пішли. Я подумав, що вони чудова пара. Можливо, Мерієн була й старша за таке дитя, як Еслінгер, але, принаймні, вона вбереже його від нерозсудливих вчинків; до того ж вони дуже підходили одне одному.

Випровадивши їх, я схопив телефон і знову набрав номер редакції.

Фіппс узяв слухавку. Сказав, що мені пощастило застати його, бо він саме йшов додому.

Я буркнув:

– Від сьогодні, Реґу, – сказав я йому, – у вас немає дому. Знаєте, де знаходиться міський морг?

Він сказав, що так, але що мені знадобилося в міській трупарні?

– Не будемо розводитися про це зараз, – відповів я. – Приходьте десь близько опівночі. В мене є для вас робота.

– Гаразд! – в його голосі чулася цікавість. – То це щось, пов’язане з моргом?

Я не став вдаватися в подробиці, однак запитав його, чи вміє він фотографувати.

– Звісно ж! То ви хочете, щоб я прихопив і свій фотоапарат?

Я відповів, що він, певно, ясновидець, бо саме про це я й хотів його попросити.

– Надягніть темний костюм та черевики на гумовій підошві – було б добре, щоб ви справляли вигляд нічного грабіжника, – сказав я йому. – І будьте там опівночі.

І ще до того, як він встиг щось запитати, я повісив слухавку.

* * *

Одрі Шерідан відчинила двері свого помешкання та насмішкувато звела брови, відступивши убік і пропускаючи мене всередину. Вона виглядала премило в своєму білому домашньому халатику зі складним візерунком з червоних квітів, накинутому на білу шовкову піжаму, та червоних сандалях. Я знову подумав, що вона наче зійшла з однієї з картин Варґаса.

– Оце так сюрприз! – сказала вона, зачиняючи двері і ведучи мене в кремово-червону вітальню. – Отож, ви таки наважилися встати! Я вже, було, подумала, що ви проваляєтесь в ліжку з гарненькою доглядальницею під боком.

– Ви майже вгадали, – озвався я, зауваживши, що в кімнаті вже все прибране.

– Але проблема в тому, що доглядальниця втомилася від мене ще до того, як я одужав.

Поклавши капелюха на крісло, я продовжив:

– А як ваша рука?

Вона підійшла до столика з пляшками, склянками та колотим льодом.

– Дякую, добре, – сказала вона, поклавши лід в одну зі склянок. – Сподіваюся, що ви почуваєтесь краще, ніж виглядаєте.

Я відповів, що зі мною все гаразд. Незважаючи на позірну турботу одне про одного, між нами відчувалась ніяковість і навіть ворожість.

– Чудово!

Вона поглянула на мене з потайною задоволеною посмішкою.

– Гадаю, ви не відмовитеся випити? То що вам налити?

– Чи мусимо ми бути аж такими ввічливими? – запитав я, присідаючи до столика. – Зрештою, ми колеги.

– Мені це лестить, – сказала вона. – Але я – лише аматор. Питимете віскі?

Я відповів ствердно і додав:

– А ви не така вже й погана як для аматора!

– Справді? Ви просто так кажете: знаю, які ви, чоловіки!

Вона подала мені віскі, а сама присіла на диванчик.

– У вас що, завжди повно бандитів в конторі, коли до вас навідуються клієнти? – поцікавився я, всідаючись у крісло навпроти.

– А, ви про це? – вона недбало хитнула головою. – Рубі просто втратив терпець. Зазвичай він не такий вже й поганий.

– Ви хочете сказати, що не віддасте йому той носовичок?

Вона поглянула на свої сандалі, а потім сказала:

– Гадаю, що вам ще не вдалося як слід оглянути місто? Звісно, воно не таке вже й гарне, але є кілька цікавих закутків!

– До біса з вашим містом! Розкажіть краще, як вам вдалося так навчитися прийомам джиу-джитсу!

– Я не хотіла би говорити про себе, – швидко сказала вона. – Розкажіть краще про себе ви. Давно працюєте детективом?

– Охоче б оповів вам історію свого життя. Вона справді захоплююча, однак зараз не маю часу, – сказав я. – Можливо, якось пізніше ми знову зустрінемося і погомонимо про те, про се. І ви вислухаєте мене, а я – вас. Але ви казали, що не плутаєте приємне з корисним – то нехай поки що так і буде.

Вона звела брови, однак нічого не відповіла.

– У місті зникло четверо дівчат. Нас із вами найняли віднайти їх. Але поки що усім, з ким мені вдалося поговорити, абсолютно байдуже, що з ними сталося. Я займаюся цією справою лише сорок вісім годин, а це вже немало. І весь цей час люди залагоджують власні справи, а тим часом дівчат або вже немає в живих, або сліди їхні губляться все далі. Хіба було б не краще, якби ми об’єднали наші зусилля і поділилися інформацією?

– Можливо, й так, – сказала вона обережно. – Але це залежить від того, чи дійсно у вас є якась інформація, чи ви просто хочете з’ясувати, що відомо мені.

– Отож, ви сповнені рішучості розплутати справу самостійно?

Очі її потемніли.

– Коли батько помер, він залишив мені це агентство. Це було все, що він міг мені дати. Він пишався ним і багато чого зміг досягти, незважаючи на свій похилий вік та недугу. Він хотів, щоб я продовжила його справу – отож, я й продовжую. Поки що мене ніхто в цьому місті не сприймає всерйоз, однак невдовзі вони будуть змушені це робити. Всі сміються з мене і вважають, що я ненормальна, якщо хочу досягти успіху в такій справі, але я йтиму вперед і ніхто мене в цьому не зупинить.

– Тим часом, – сухо зауважив я, – зникло четверо дівчат, а ви й досі їх не знайшли. Чи не гадаєте ви, що краще було б об’єднатися зі мною? Спільними зусиллями ми би розкрили справу швидше.

Вона вперто стиснула губи.

– Цікаво, що змушує вас думати, що ви розкриєте цю справу? – холодно запитала вона.

– Напередодні ви вчинили зі мною нечесно, – нагадав я їй. – З тими трьома фотографіями та носовичком я би вийшов на слід того фотографа. А це я називаю марнуванням часу. В нас було достатньо доказів, щоб приперти Мейсі до стінки. Натомість ви викрадаєте носовичок, і ми працюємо одне проти одного.

– В мене нема фотографій, – сказала вона тихо. – Хтось вийшов на них до мене.

– Ви бачили Діксона? – спитав я байдужим тоном.

Вона пильно глянула на мене.

– Діксона? Що ви маєте на увазі?

– Діксон знаходився у кріслі біля вікна. Він був мертвий, як свиняча відбивна. То ви його не побачили?

Вона витріщилася на мене.

– Його там не було – ви ж жартуєте, правда?

Вона цілком могла його не помітити, якщо користувалася кишеньковим ліхтариком і підійшла відразу до шухляди письмового столу і тим самим шляхом повернулася.

– Ні, я не жартую. От бачите – ви сунете свій ніс, куди не треба. Якби Мейсі застав вас там, то легко міг би повішати вбивство на вас.

– Але ж Діксон помер від серцевого нападу...

– Гаразд, гаразд, облишмо це, – урвав я, не маючи бажання вдаватися в подробиці. – Можливо, він таки помер від серцевого нападу, однак з вашого боку було нерозважливо ломитися в його кабінет.

– Яке нахабство! – обурено вигукнула вона. – Адже ви зробили те саме!

Я вишкірився.

– Можливо, що й так, – визнав я. – Але ця робота не для дівчини. Це політичні розбірки; тут замішані великі гроші. Чи ви гадаєте, що хтось дозволить вам втрутитися в їхні справи?

Вона нахилилась вперед.

– А вам, ви думаєте, вони це дозволять?

– Така моя робота, і мені за неї платять, – терпляче пояснив я їй. – Крім того, я чоловік.

Вона відкинулась назад й поглянула на мене чи то розгніваним, чи то зацікавленим поглядом.

– Ви мене не переконали, – заявила вона. – Вам слід іще попрацювати над цим.

– Гаразд, – сказав я. – Погляньмо на це з іншого боку. То як ви гадаєте – дівчат було викрадено чи вбито?

Вона випустила кільце диму мені над головою.

– А що думаєте ви?

– Все вказує на те, що це викрадення. Якби це були вбивства – то який мотив та де тоді тіла?

Вона кивнула, погоджуючись.

– То що це насправді і де дівчата? – спитала вона, і в її очах я прочитав глузування.

Це мене роздратувало.

– Чи, може, ви гадаєте, що це і не викрадення, і не вбивства?

– То що тоді? – перепитала вона, дивлячись кудись у вікно.

– Припустімо, Старкі їм заплатив за те, щоб вони на якийсь час зникли. Це дискредитує і вашого клієнта, і мого, чи не так?

– Ви самі до цього додумалися? – сказала вона з перебільшеним подивом.

– Послухайте-но, колего, – сказав я, – такий перехресний допит нікуди нас не приведе. Ви можете допомогти мені, а я – вам. Ви добре знаєте обстановку в місті. В мене є досвід. То ви погоджуєтесь працювати разом чи ні?

– Мені дуже шкода вас розчаровувати, – сказала вона спокійно, – але я займатимусь справою самостійно.

– То ви ще більша дурепа, ніж я гадав, – промовив я, розлючений її впертістю. – Еслінгер найняв вас лише про людське око. Йому насправді байдуже, будуть ці дівчата знайдені, чи ні – його цікавлять лише вибори. Саме тому він і найняв вас трохи попрацювати над цією справою. Кренвіль ставиться до вас як до сумлінного й мужнього маленького детектива, який хоче продовжити батькову справу. Вони сміються з вас, але ставляться з симпатією. І Еслінгер цим скористався. Невже ви цього не розумієте?

Вона знерухоміла, і в її очах читались гнів та образа.

– Та я все одно робитиму своє, – сказала вона, підводячись. – І ніхто мене не зупинить. І останній, хто це буде – пихатий сищик із Нью-Йорка!

Я підвівся також.

– То ви так? – розгнівано перепитав я. – Тоді дозвольте мені дещо сказати. Ви – вперта маленька дурепа, і вас би здалося провчити як слід. І я маю намір це зробити!

– Разом із ким? – презирливо поцікавилась вона.

– Сам, – відповів я, беручи свого капелюха. – Я упокорював ще й не таких дівчаток, як ви!

Вона розчинила двері навстіж.

– Розкажіть ці казочки комусь, хто їм повірить – якщо знайдете таку простушку, – сказала вона відверто глумливо.

– Я вас попередив, – мовив я, тицьнувши у неї пальцем. – Ця робота заважка для вас: ви лише зламаєте свою ніжну шийку. Тримайтеся від цього подалі і придбайте собі краще в’язальні спиці. А я куплю вам клубок вовни.

– О! – вибухнула вона люттю. – Я вас ненавиджу! Не смійте більше тут з’являтися!

Я зробив крок до неї, пригорнув її до себе і поцілував. Так ми й стояли з хвилину – руки мої в неї на плечах, а губи – на її губах. Потім я відступив і глянув на неї.

– І навіщо, в біса, я це зробив? – тупо спитав я.

Вона піднесла руку до вуст і стояла, дивлячись на мене.

Гнів з її очей зник.

– Можливо, вам цього хотілося, – тихо відповіла вона слабким голосом і м’яко зачинила за мною двері.

* * *

Коли я зайшов у вестибюль готелю «Істерн», то побачив, як Реґ Фіппс балакає з сумною та похмурою дівчиною-портьє.

Вона тримала на колінах журнал «У світі кіно» і жувала гумку, і вигляд у неї був байдужий до всього. Реґ перегнувся через стійку, і, здавалося, намагався у чомусь її переконати.

Почувши мої кроки, він обернувся, і очі його просвітліли.

– Побачимося, – сказав він дівчині. – Не тужи за мною!

Вона кинула на нього вбивчий погляд і знову втупилась у свій журнал.

– Привіт! – сказав я йому і простяг руку по ключі. – Як справи, красуне? – звернувся я до дівчини. – Бачу, ви, як завжди, у відмінній формі!

Вона оглянула мої синці.

– Я, на відміну від вас, пильную власні справи! – відповіла холодно. – А ви не такий вже й крутий, якщо дозволили так швидко прикрасити собі обличчя!

– Я дістав це у бійці! – сказав я, торкнувшись ґулі на голові, але краще б я цього не робив. – Ось який я хлопець! До речі, ви можете помацати мої м’язи. Я міцний і повний войовничого запалу, віскі та...

– Пустих балачок, – докінчила вона. – В нашому місті повно таких дужих та пустопорожніх хлопців!

Я поплескав її по плечу, посміхнувся і пообіцяв надіслати в подарунок опудало змії – якщо мені вдасться її роздобути.

– Якщо не знайдете – не біда: ви й самі недалеко пішли від неї! – сказала вона в’їдливо і знову занурилась у свій журнал.

Ми з Реґом піднялися нагору.

– Хіба ж ми не домовлялись на дванадцяту? – спитав я, поглянувши на годинника. Було лише пів на одинадцяту.

– Мені вже не варто було повертатись додому, – пояснив він. – Отож, я заглянув, аби побалакати з Норою. Але я прийду пізніше, якщо ви ще не готові.

– То її звати Нора? – перепитав я. – Оту похмуру безрадісну дівчину з неначе огородженою навколо себе територією?

Його косий погляд не справив на мене жодного враження.

– Так, це вона, – сказав він повагом. – Її батько – власник цього готелю. Я намагаюся «закадрити» цю даму впродовж останніх шести років.

Помітивши мій здивований погляд, він пояснив:

– Ми разом ходили до школи.

Я відімкнув двері, і ми зайшли в номер.

– Будьте обережні, – застеріг його я. – Щось мені підказує, що ця дівчина – справжній динаміт!

– Це справді так, – відповів він спокійно. – Бо інакше чого б то я з нею так довго грався?

Я показав йому на крісло.

– Сідайте й перестаньте хизуватися, – сказав я, запропонувавши йому сигарету.

– Узяли фотоапарат?

– Він у машині, – відповів він, дивлячись на мене з прихованим хвилюванням. – Що ви затіяли?

– Сьогодні ввечері в нас буде пречудова роботонька, – озвався я, сідаючи на ліжко. – Тіло Діксона знаходиться в міському морзі. Ми сфотографуємо труп, а тоді розмістимо на першій шпальті нашої газети фото та повідаємо про вбивство Діксона і про те, як Мейсі намагається це приховати.

Очі Реґа широко розплющилися.

– Господи Ісусе! – вигукнув він. – Ви ж не думаєте, що це нам зійде з рук?

– А чому б і ні?

Він відкинувся у кріслі, витріщившись на мене.

– Та це підірве місто! – почав було він.

– Це саме те, чого я хочу, – втрутився я. – Це єдиний спосіб змусити поліцію зайнятися цією справою. Послухайте-но, Реґу; я ніколи не знайду цих дівчат, поки усі не об’єднаються. А вони не об’єднаються, допоки думатимуть лише про вибори. Я хочу, щоб саме про це ви й написали.

Я оповів йому про «Вуличне фото» та про все, що сталося з часу нашої останньої зустрічі.

– Тепер у вас є всі факти. Те, як ви їх подасте, повинно викликати питання. Чи люди в місті знають, що всіх чотирьох дівчат сфотографовано «Вуличним фото», і що в Діксона були їх фотографії? Але світлини було викрадено, а Діксона вбито. Хто викрав їх і вбив Діксона? Хто є власником «Вуличного фото»? Чому шеф поліції Мейсі заявив, що Діксон помер від серцевого нападу? Погляньте на це фото: чи подібне це на серцевий напад? Тепер ви розумієте, як слід таке подати. І нехай Кренвіль складе власну думку з цього приводу.

– Це просто жахливо, – сказав Фіппс, стиснувши руки в кулаки. – Але який же вибухне скандал! Якщо це не запрошення для Старкі всадити кулі нам в живіт, то я тоді не знаю, як це назвати.

Я глянув на нього задумливо.

– Ще є час відмовитись, Реґу, – нагадав я йому.

– Не смішіть мене! – сказав він, і очі його зблиснули. – Це ж мій шматок хліба. Вулф був не проти, коли ви розказали йому про мене?

– Зовсім ні, – відповів я. – Це принесе вам сотню баксів на тиждень, Реґу, та надбавку за особливо небезпечні завдання.

– Та ви жартуєте! – озвався він. – Я би робив це і за вдвічі меншу платню!

– Все гаразд, – заспокоїв я його, обмацуючи свою ґулю. – Якщо вся ця історія виллється на вулицю, невдовзі ми вже матимемо перші результати.

Я загасив недопалок і розкурив іншу сигарету.

– Я знайшов вам секретарку. Гадаю, вона те, що треба.

Обличчя Реґа витягнулося.

– Оце так! – вигукнув він. – А я ж думав, що зможу вибрати її сам! То яка вона?

– Перший сорт! – відповів я. – Не переживайте так! Можливо, в неї криві ноги та пласка стопа, але допоки вона триматиме їх під столом, то яка різниця?

Вигляд у нього був нещасний.

– Що ж, гадаю, мушу змиритися з цим, – похмуро відповів хлопець. – Сотнею баксів на тиждень не можна нехтувати!

– Що вам відомо про Одрі Шерідан? – запитав я.

– Майже все, – він підбадьорився. – Ласий шматочок! Бачили її?

Я кивнув.

– А це правда, що її агентство – цілковито провальне?

– Але це не її провина, – відповів Реґ. – Це тому, що в Кренвілі досі не було справжніх злочинів – аж до цієї справи. Я навіть не знаю, як вдавалося її старому зводити кінці з кінцями.

– То звідкіля ж у неї гроші? Вона виглядає на мільйон доларів, а її помешкання – наче номер в готелі «Рітц-Плаза» в Нью-Йорку!

– Її дядечко, який жив десь на Заході, дав дуба і залишив їй купу грошей, – пояснив Ріґ. – За ці гроші вона умеблювала своє помешкання і накупила одягу, сподіваючись, що це допоможе їй в роботі. Але це не допомогло.

Я щось буркнув.

– Певно, вона несповна розуму, – додав я. – Вона просто викидає гроші на вітер. Але дуже приваблива, чи не так?

Він окинув мене всерозуміючим поглядом.

– А ви часу даремно не витрачаєте, еге ж? На вашому місці я би витер помаду з губ!

Що я поквапно й зробив за допомогою носовичка.

– Я стаю нерозважливий, – пробурмотів, не дивлячись на Реґа.

– Я й сам би не відмовився скуштувати смак таких губ, – зауважив він, підморгнувши мені. – Ням-ням! То було справді смачно?

Стук у двері поклав край моїй ніяковості.

В щілину просунулася голівка Мерієн Дейлі.

– Що ви, в біса, робите? – вигукнула вона. – Чому не в ліжку?

Реґ Фіппс дивився на неї широко розплющеними очима. Він затамував подих, а потім тихенько присвиснув.

– Привіт, Мерієн, – сказав я. – Не турбуйтесь про мене – зі мною все гаразд. У мене були справи. А ви добре розважилися?

Вона підійшла до нас ближче.

– Ви, певно, збожеволіли, якщо розгулюєте всюди з такою головою, – насварила мене вона.

– Але ще би божевільніше було гуляти без неї, – парирував я з кривою усмішкою. – Познайомтесь – це Реґ Фіппс, редактор «Кренвільського вісника». Реґ, це – Мерієн Френч, ваша нова секретарка.

Реґ скочив на ноги і почервонів, як буряк.

– Ви жартуєте? – перепитав він благально.

Я підморгнув Мерієн.

– Я ж казав вам, що він буде від вас у захваті! – зауважив.

– О, міс Френч! – вигукнув Реґ, цілковито ігноруючи мене. – Це просто неймовірно! І це – найкращий момент в моєму житті! Думаю, що ми з вами спрацюємось!

Мерієн Френч висловила надію, що так воно й буде; при цьому вигляд у неї був зніяковілий.

– Не бентежте дівчину! – втрутився я. – Не дивіться на неї так, наче хочете її з’їсти!

Реґ сердито глянув на мене.

– Облиште! – попрохав. – Припиніть мене піддражнювати!

І знову повернувся до Мерієн.

– То ви завтра прийдете?

Вона кивнула.

– Я не дуже добре друкую, – визнала вона. – Але навчуся, якщо у вас буде достатньо терпіння.

Він глибоко зітхнув.

– Час у вас буде, – запевнив він її. – Я нікуди не кваплюся. Запитуйте все, що вам буде потрібно.

– Але будьте обережні, питаючи, – додав я. – А де Еслінгер?

– Він підвіз мене, висадив і поїхав додому, – сказала вона, йдучи до дверей. – Я не хочу вам більше заважати, однак, чи не вважаєте ви, що вам краще бути зараз в ліжку?

– Я так і зроблю, – збрехав. – Радий, що ви добре провели час! Побачимось завтра.

Реґ відчинив перед нею двері.

– На добраніч, міс Френч! – грайливо сказав він їй. – Ви навіть не уявляєте, як мені буде приємно працювати з вами!

Мерієн кинула усміхнений погляд на мене, подякувала Реґу та полишила нас.

– Сподобалася? – недбало спитав я.

Реґ заплющив очі.

– Це дівчина моєї мрії, – відповів. – Де ви її відшукали?

Я ввів його в курс справи.

Раптом він із підозрою глянув на мене.

– А чому ви питали про Еслінгера? Вона що, була з ним?

– Так.

– Ну й ну! Я просто дивуюся, де він їх всіх знаходить! – простогнав він. – За цим хлопцем бігають всі дівчата Кренвіля!

– Ну то й що? – запитав я, бачачи його обурення і посміхаючись. – Еслінгер приємної зовнішності, розумний та неодружений. То чому б їм за ним і не бігати?