Текст книги "Реквієм блондинкам"
Автор книги: Джеймс Чейз
Жанр:
Крутой детектив
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)
Розділ восьмий
Мені знадобилась добра хвилина, щоб зрозуміти, в яку пастку ми потрапили. Тоді я кинувся до дверей і спробував їх відчинити. Але вони були такі важкі, що я просто забив об них плече. Оббіг з ліхтариком приміщення, але іншого виходу тут не було. Підлога була кам’яна – тож жодної надії підкопатися...
Я стояв, дивлячись на Одрі, і тепер моє обличчя при світлі ліхтарика видавалось, певно, смертельно блідим, бо Одрі гляділа на мене нажахано.
– Ти бачив? – задихаючись, сказала вона. – Він душить Реґа! Ти повинен щось зробити... просто мусиш допомогли йому!
Я притягнув її до себе.
– Заради Бога, Одрі, – сказав я, хапаючи її за руку, – не втрачай голови! Невже ти не розумієш, що ми нічого не можемо зробити? Ми поховані тут заживо!
Вона знерухоміла в моїх руках, однак не озвалася ні словом.
Я вичекав хвилину, а потім додав:
– Які ж ми були дурні, що пішли сюди, нікому не сказавши про це! Тепер ми справді попалися! І що, в біса, ми тепер робитимемо?
Намагаючись опанувати своїм голосом, Одрі промовила:
– Ми-то звідси вийдемо... а от Реґ... в нього на шиї була мотузка! – і вона схлипнула.
Тепер у мене не було навіть пістолета. За винятком тонкої викрутки, я нічим іншим не міг спробувати відчинити двері. Легенько відсунувши від себе Одрі, оглянув замок. І зрозумів, що це безнадійно. Їх не зрушив би й шматок динаміту.
Але що ще погіршувало справу – ліхтарик сідав. Я його вимкнув, і тепер ми стояли, прислухаючись, в цілковитій темряві, однак товсті стіни склепу не пропускали жодного звуку.
Затхле, важке повітря, темрява і сусідство із мертвими напружили мої нерви до краю.
– Мені вже не так страшно, – звідкілясь із пітьми долинув голос Одрі, – Сядьмо, Марку. Я впевнена, що хтось нас таки звідси визволить.
Я схопив її за руку, і ми разом опустилися на нижню сходинку. Мені не слід було показувати, що я налаштований зовсім не так оптимістично, як вона.
– Отож, це таки був Генч, – сказала Одрі, обпершись об мене. Тепер нам треба конче звідси вийти і змусити його заплатити за все.
– Не впевнений, що це зробив Генч. Чому б тут не міг бути ще й Тед? Знаєш, що я думаю? Генч з усім цим пов’язаний, однак не він убивця. Він – той, хто позбувається тіл, але в мене таке відчуття, що вбивця – не він.
Я обійняв Одрі за плечі.
– Але всі ці міркування не допоможуть нам вийти звідси.
– Не думай про це, – сказала Одрі.
Я відчув, як вона ледь помітно здригнулася.
– Ми не повинні про це думати, інакше збожеволіємо. Іноді мені сниться, що я похована заживо, а тобі?
– Ох, стули-но пельку! – доволі безцеремонно урвав її я. – Не слід про це говорити. От якби наш ліхтарик прослужив нам якомога довше!
Я знову увімкнув його. Слабке примарне світло було не надто великою розрадою.
– Зачекай-но хвильку, – сказав я, підводячись і йдучи до труни, котру нещодавно відчиняв. Знову підняв кришку, щоб пересвідчитися, що там справді лежала Мерієн Френч, а не привиділася мені. Вона там справді була.
Якби лише мені вдалося вибратися з цього склепу, я би так роздув цю справу!
Але тиша в гробниці була така всепоглинаюча, а повітря в ній – так мало, що врешті-решт стало важко дихати. За кілька годин, із відчаєм подумав я, ми просто тут задихнемося.
І знову повернувся до Одрі та увімкнув ліхтарика.
– Якщо ми звідси виберемося, – сказав я, знову пригортаючи її до себе, – ти вийдеш за мене заміж?
Вона схилила голову мені на плече.
– Гм-м-м, – задумливо промовила вона. – А ти справді цього хочеш?
– Так, й одружитися з тобою – більше, ніж з будь-ким іншим! – сказав я цілком щиро.
– Ото буде про що розповідати нашим дітям, еге ж? Це я про те, що ти освідчився мені в могилі!
Її голос тремтів, однак вона з усіх сил намагалася видаватися легковажною.
Я поцілував її.
– Ми неодмінно звідси виберемося, – запевнив її я, відчувши на обличчі легенький подув вітру. І знерухомів, а тоді поставив Одрі на ноги та повернувся лицем до дверей.
– Мовчи, – шепнув я їй. – Двері відчиняються!
Ми простояли отак упродовж кількох хвилин, потому, підштовхнувши Одрі під себе та прикриваючи її своїм тілом, я увімкнув ліхтарик.
Двері склепу повільно відчинялися, і в момент, коли я направив туди промінь світла, відчинилися повністю.
Я напружився, очікуючи побачити на порозі Емлера Генча, котрий прийшов, аби прикінчити нас, натомість там стояв Реґ, мружачись від світла.
– Я виходжу з гри, – сказав він здавленим голосом. – Друже, з мене вже цього досить!
Я підскочив до нього і вхопив його за комір.
– Реґу! – заволав я, однак Одрі, відштовхнувши мене, кинулась йому на шию і розцілувала.
Ми обидва витріщалися на нього впродовж кількох хвилин.
– Що сталося? – нарешті вимогливо спитав я, відтягуючи його від Одрі та добряче струсонувши.
– Навіщо ви все зіпсували? – гірко спитав Реґ. – Я саме насолоджувався поцілунком... Чи не може вона поцілувати мене ще раз?
– Не може, дурнику! – відповів я, радий знову його побачити. – Я думав, вас вже немає в живих...
Реґ поглянув через плече у темряву кладовища.
– І я так думав, – сказав він схвильовано. – Так би й сталося, якби в тих двох були клепки в голові!
– Двох?! – перепитав я. – То їх було двоє?!
– Так, Генч і ще хтось. І саме він проробив той трюк з мотузкою. Я якраз стояв у дверях, пильно вдивляючись перед себе, коли це яскравий спалах блискавки освітив довколишню пітьму. В цю долю секунди я й побачив Генча. Він стояв за добрих п’ятдесят ярдів від мене, однак я чітко його роздивився. Я саме збирався заволати вам, коли щось гепнулося мені на шию і ще до того, як я зміг крикнути, на моїй шиї затягнулася петля і мене кудись поволокли...
– Я бачив це, – перебив його я. – І від цього мало не збожеволів.
– А уявіть, як було мені! – сказав Реґ, обережно погладжуючи шию. – Якби я не зметикував одразу, то тепер був би вже закляклим трупом. Відчув, як хтось промчав повз мене і почув, як із шумом зачинилися двері склепу. Я добре знав, що це означатиме, якщо вони мене доб’ють. Петля на шиї на той момент вже так затягнулася, що я ледь дихав. Тож я звівся на ноги і, похитуючись, побрів до типа, котрий тримав мотузку. Вчинивши так, я дещо послабив зашморг, але незначно. Відчував, що ось-ось втрачу свідомість, і саме тоді – не знаю, чому я не подумав про це раніше! – я й згадав, що у мене в руці пістолет. Я почав стріляти. І це подіяло. Тим двом вбивцям не сподобалося, що хтось чинить їм опір. Вони дременули. І, щойно той тип відпустив мотузку, мені відразу стало легше. Я випустив по них ще кілька куль, а тоді вже повернувся, щоб з’ясувати, що сталося з вами. Двері були зачинені і ключа в них не було, але невдовзі я знайшов його в траві, куди Генч впустив його, тікаючи. І ось я тут!
Я глибоко зітхнув.
– А ви не роздивились, хто був той інший? – запитав я.
Реґ заперечно мотнув головою.
– Ні, але впевнений, що накидав мені петлю на шию не Генч.
Одрі вклала свою долоню в мою.
– А вам не здається, що нам час тікати звідси? Вони щомиті можуть повернутися.
– Зараз йдемо, – сказав я, потискаючи їй руку. – Нам залишилося ще дещо тут зробити, а тоді підемо звідси геть. У вас є ліхтар, Реґу? Мій майже сів.
Він подав мені крихітний кишеньковий ліхтарик.
– Що ви надумали? – стурбовано поцікавився він. – З мене вже досить цієї місцини!
– У вас ключ від склепу при собі?
– Так, – він витяг ключ з кишені, демонструючи його мені.
– Замкніть двері зсередини і станьте там насторожі. Я маю намір відчинити ще одну труну.
– Ви збожеволіли, – сказав він, але виконав наказ.
Одрі сіла на мармурову сходинку, притулившись головою до стіни. Вона була бліда та змучена, однак не вимовила жодного слова.
Я знову пішов до домовин і заходився відчиняти труну поруч із тою, яку вже оглянув.
За кілька хвилин відгвинтив усі шурупи і зняв кришку. Одного погляду виявилось достатньо.
– Реґу! – гукнув я. – Підійдіть-но сюди! Ви знаєте, хто це?
Він перетнув усипальницю і зупинився поруч зі мною.
– Всемогутній Боже! – прошепотів він, затамувавши подих. – Та же ж Люсі Мак-Артур!
Я закрив труну кришкою і витер руки носовичком. Вони були липкі від поту.
– Добре, – зауважив я. – Не відчинятиму інших. Дівчата напевно всі тут. Поїхали додому, однак нам доведеться викликати сюди поліцію, бо вбивця знову може зробити спробу позбавитися трупів.
Реґ відімкнув двері і витріщився в темряву. Починався дощ. Ми підійшли ближче і тепер стояли, прислухаючись.
Запаморочливий аромат тубероз, гвоздик, лілій, фіалок та жасмину завис у задушливому, нерухомому повітрі. Гроза відкотилась тепер далеко, але дощ почав накрапати великими краплями – наче тисячі пальців водночас вдарили по провислому барабану.
– Ви що-небудь бачите? – запитав я пошепки.
– Анічогісінько, але мене не надто надихає перспектива прогулятися кладовищем в такій темряві, знаючи, що десь – за котроюсь із могил – причаїлося двоє вбивць і лише чекають нагоди, щоб вистрибнути звідти на нас, – зауважив Реґ тривожно. – Може, ми би краще пересиділи тут до ранку?
Я обміркував його пропозицію, але мені здалося, що Одрі не в стані буде витримати в цьому склепі ще шість годин.
І тому хитнув головою.
– Ні, ми йдемо, – сказав я. – Якщо триматимемось усі разом, то вони не посміють нас чіпати. Але, гадаю, вони тепер вже далеко звідси.
Я вийшов на дощ, і мої супутники зробили те саме. Замкнув склеп на ключ, спустився сходами, пройшов до хвіртки і знову замкнув її за собою. Поклав ключ у кишеню.
– Ходімо, – промовив я, беручи Одрі за руку.
При світлі ліхтарика було видно, як дощ суцільним потоком ллється на насичену вологою доріжку. Верби похмуро струшували на нас воду з гілок. Далеко на горизонті спалахували блискавки, підсвічуючи сірі заплакані хмари.
Ми обережно просувались доріжкою, прислухаючись до найменшого поруху, і серця наші глухо калатали.
Окрім хрусту гравію під ногами та сильних ударів дощових крапель по листю, жодних інших звуків на кладовищі не вчувалося.
Нарешті з темряви визирнула біла сторожка наглядача, і ми вже знали, що знаходимось близько до виходу.
– Мені потрібен той журнал, – шепнув я Реґові, – а ви почекайте біля вікна.
– Ні! – Одрі схопила мене за руку. – Ми підемо з тобою! Не розлучаймося й на мить!
– Гаразд! – сказав я і спробував відчинити вікно.
Через п’ять хвилин ми всі вже сиділи в авто Одрі, і вона швидко повела машину в напрямку готелю. Журнал реєстрацій лежав у мене на колінах. Реґ сидів позаду, обтираючись вологим носовичком та щось бурмочучи.
– Завтра це все скінчиться, – сказав я їм. – А як саме скінчиться, залежить від тебе, люба!
– Я робитиму все, що ти скажеш, – спокійно озвалася Одрі, – але, будь ласка – ніяких більше могил!
Я поплескав її по руці.
– Це будуть не могили, – запевнив я її, – то буде щось набагато краще!
Промовивши ці слова, я помітив на узбіччі аптеку і попросив пригальмувати.
– Хочу переговорити з Бейфілдом, – пояснив я. – Треба, щоб склеп охороняли.
Мені пощастило застати Бейфілда на місці, бо той саме виходив. Він не виказав особливої радості, почувши, хто говорить.
– Вже до завтрашнього вечора, – запевнив я його, – ця справа буде розкрита. Якщо хочете бути задіяним, то допоможіть мені просто зараз. Якщо ж ні, мені дістануться всі лаври, а вас преса зацькує.
– А що треба зробити? – вимогливо спитав він. – Якщо ви щось знаєте, то приходьте в управління поліції і розкажіть усе – інакше я притягну вас за співучасть у злочині.
– Не верзіть дурниць. Розповім вам усе завтра ввечері – але не раніше, – огризнувся я у відповідь. – Хочу, щоб ви спорядили кілька своїх людей для спостереження за склепом номер 12 на Кренвільському кладовищі. Пошліть їх туди негайно. Все, що їм потрібно буде робити – це наглядати за входом і нікому не дозволити туди зайти. Ключ у мене, але, можливо, існує дублікат. У склепі достатньо доказів, щоби закрити цю справу.
Голос Бейфілда звучав схвильовано.
– То дівчата там, еге ж?
– Так, але тримайте це в таємниці до завтрашнього вечора – я ще не дістався до вбивці. Якщо відкриєте таємницю, то змусите вбивцю зачаїтися. Навіть і зараз він може бути настільки наляканий, що здатний скоїти ще одне вбивство. То ви обіцяєте мені не вдаватися до жодних дій аж до завтрашнього вечора?
Він зрештою погодився.
– Гаразд, Сп’юеку, – сказав він, – але завтра увечері ми все оприлюднимо!
– Звісно ж, – погодився я, вишкірившись на телефонний апарат, – завтра ви все оприлюдните.
Я повісив слухавку і знову вийшов на дощ.
Наступного ранку я встав рано, і, не турбуючи Реґа та Одрі, вийшов, щоби надіслати довгу телеграму полковникові Форсбергу. Потім пішов у ортопедичну майстерню і замовив в них дещо.
Коли повернувся в готель, було вже близько одинадцятої.
Я постукав у номер Одрі.
– Заходьте! – озвалася вона.
Вона сиділа на ліжку, і біля неї на столику стояв піднос зі сніданком. Одрі відклала убік вранішню газету і посміхнулася мені.
– Де ти був? – спитала вона, простягаючи мені руку.
Я присів на ліжко і взяв її за руку. І подумав, що вона виглядає премило.
– Займався організаційними питаннями, – відповів я, – і, між іншим, вже отримав офіційний дозвіл на одруження.
Вона розсміялася.
– Справді?
Я кивнув.
– Так! – підтвердив. – Невже ти гадала, що я не скористаюся такою чудовою нагодою? Ти казала, що вийдеш за мене заміж, якщо ми виберемося з того склепу. Ну то зараз ми й маємо намір це зробити.
– Думаю, що це справді непогана думка, – озвалася вона, притягаючи мене до себе. – Звісно, не так вже й весело бути дружиною детектива, але, принаймні, я знаю, на що йду.
Ми приємно провели найближчі кілька хвилин, а потім вона відштовхнула мене від себе.
– А тепер до справ, – сказала вона. – То що робитимемо далі?
Я запалив сигарету, пригладив волосся і посміхнувся їй.
– Багато чого, – озвався. – По-перше, сьогодні ввечері ти матимеш останнє побачення з хлопцем. Бо від завтра зустрічатимешся лише зі мною. А це вже щось!
– Ти натякаєш на Теда?
Я кивнув.
– Так. Доведеться пройти і через це. Можливо, ми його вже достатньо залякали. Можливо, він більше ні на що не наважиться, але якщо щось таке спробує, то тут-то ми його й схопимо!
– То ти справді гадаєш, що він – убивця? – запитала Одрі. – Я все ще не можу в це повірити!
– Найвірогідніше, що саме так і є, бо тоді все стає на свої місця. Напевно, виявиться, що він – сексуальний маніяк. І Генч покриває його злочини, ховаючи тіла, – сказав я серйозно. – Мені дуже неприємно тебе про це просити, але якщо ми не схопимо його на гарячому, він знову спробує викрутитися.
– То що я маю робити?
– Ви ж домовилися сьогодні з ним зустрітися, чи не так? Отож, все, що від тебе треба – піти з ним на побачення. Усе інше – якщо я не помиляюся – він виконає сам. Тобі нема чого хвилюватися. Ми з Реґом будемо поруч.
– Звучить доволі просто, – зауважила Одрі, – але ж ви будете пильними, еге ж?
– Звісно! – сказав я, цілуючи її. – Не переживай за це і не квапся вставати. Тобі нічого робити аж до самого вечора. Побачимось пізніше.
Реґ неспокійно міряв кроками наш номер. Нетерпляче озирнувся, коли я увійшов.
– Що ви затіяли? – запитав він. – І де ви були?
– Залагоджував деякі справи, – сказав я. – Ми нічого не зможемо зробити аж до вечора. Все тепер залежить від Теда. Якщо він не прийде на побачення, то нам доведеться діяти більш жорсткими методами. Але якщо він щось затіє – тут-то ми його і візьмемо!
– Отже, Одрі виступає в ролі приманки, чи не так?
Я кивнув.
– Вона розумна дівчинка, – додав. – Але краще б я її про це не просив!
Саме в цю мить задзвонив телефон.
Готельний клерк повідомив, що мене хоче бачити Бейфілд.
Я скорчив Реґові гримасу.
– Скажіть йому, нехай підіймається, – відповів я клерку і повісив слухавку.
– Бейфілд іде сюди, – повідомив я Реґові. – Сподіваюся, що він не дуже нам набридатиме.
За кілька хвилин у дверях з’явився Бейфілд. Він був все в тому ж незмінному чорно-білому смугастому костюмі, і на жирному обличчі застиг кислий, недовірливий вираз.
Я вказав йому на єдине крісло в кімнаті.
Реґ став біля вікна, я – коло каміна.
Не знімаючи капелюха, Бейфілд важко опустився в крісло. Потім зирнув спершу на Реґа, потім на мене.
– Сподіваюсь, ви, хлопці, знаєте, що робите, – озвався він, зриваючи обгортку з жувальної гумки. – Я не сказав шефові, що відбувається, і це мене дуже турбує, – він уклав пластинку в рот і почав жувати.
Я зосереджено дивився на нього.
– Я справді майже готовий розкрити цю справу, – зауважив я, – але просто зараз ситуація дуже неоднозначна.
– Краще вже ви її розкрийте, – кисло порадив він. – Мейсі зітре вас у порошок, якщо ви схибите.
– Чи направили ви своїх людей до склепу? – поцікавився я.
Він кивнув.
– Чудове завдання. Вони були від нього в захваті – простояли цілу ніч під зливою, дослухаючись до того, як мерці переверталися у своїх могилах. Щиро сподіваюсь, що ви не жартували, коли сказали, що зниклі дівчата там.
– Я не жартував, – похмуро сказав я. – Бачив їх на власні очі.
– То це таки Еслінгер? – різко спитав він мене.
Я хитнув головою.
– Не Макс, – додав.
Він вичекав трохи, однак я більше нічого не сказав. Ми мовчки дивилися один на одного, й годинник відлічував хвилини.
– Тоді це його хлопець? – врешті озвався він.
– Можливо. Точніше я знатиму це сьогодні ввечері.
Він знову пожував жуйку, а потім додав:
– Ну ви й розумник! Мак-Артур – мій друг, тому я й дав вам цю поблажку.
Я подякував йому.
– Мейсі б вам цього не дозволив – він негайно відчинив би склеп, – продовжив Бейфілд. – Я підставляю свою голову. Тож вам краще таки розплутати цю справу якнайшвидше!
– Якщо я й не доведу її до кінця, то, принаймні, я знайшов тіла. А це більше, аніж зробили ви, – нагадав я йому.
– Так, – погодився він. – Кренвіль – стояче болото.
І, трохи подумавши, продовжив:
– Гадаю, це буде кінцем Мейсі – але так йому й треба!
– Мене анітрохи не цікавить ваш Кренвіль, – зауважив я. – Зловлю вбивцю – і вмиваю руки.
– А мені тут жити, – озвався Бейфілд, випробовуючи свої довгі ноги. – Мені би не хотілося, щоб містом заправляв Вулф, але це станеться, якщо Еслінгер зійде з дистанції.
– Еслінгер однозначно зійде з дистанції, – запевнив я його, – чи змушений буде зійти. Брат його дружини також причетний до всіх цих убивств, і вже одного цього цілком достатньо.
– Еге ж, – похмуро погодився він. – Можливо, ми ще знайдемо іншу кандидатуру на посаду мера. Я би не хотів Вулфа...
– Може, ми ще й Вулфа виведемо з гри, – зауважив я і розповів йому все, що мені стало відомо про Едну Вілсон.
Він уважно все вислухав і скоса глянув на мене.
– Ви нічого тут не пропустили, – підмітив він. – Якщо це справді так, то ми позбудемося і Вулфа.
– Все справді так, – кивнув я.
Він звівся на ноги.
– Гаразд, я обміркую почуте.
– Поділіться інформацією з Летімером, – порадив я. – Він черкне кілька слів у газеті. Велика стаття на першій шпальті «Кренвільського вісника» розбурхає все місто. Можливо, ви навіть станете шефом поліції, якщо добре все розіграєте.
На мить кисла посмішка освітила його обличчя.
– Я вже про це подумав, – визнав він. – Гаразд, я перекинусь із ним кількома словами.
– Хочете взяти участь у завершальній операції?
Він запитально глянув на мене.
– То підходьте сюди сьогодні ввечері. Мені лаври не потрібні – достатньо буде й того, що полковник Форсберг вважатиме роботу виконаною, – пояснив я.
Його обличчя враз засяяло.
– Ну, звісно ж! – радо пристав він на пропозицію.
– Добре. Тоді зустрінемось тут близько сьомої. Утрьох ми зможемо залагодити справу якнайкраще.
– Я буду, – запевнив він і пішов до дверей, і вже у дверях зупинився.
– Терпіти не можу приватних детективів, – зронив він, – але ви таки непоганий хлопець!
Я розсміявся.
– Не такий вже я й хороший! – зауважив я. – Пригадайте-но, скільки грошей я загрібаю!
Він кивнув.
– Так, а я про це й забув!
Він знову кивнув мені і вийшов, зачинивши за собою двері.
Реґ хмикнув.
– Хитрий лис! – зауважив він. – Щойно побачив, що ми і без нього впораємося, так одразу й приліпився до нас! Чому ви були до нього такі поблажливі?
Я запалив сигарету і зручно вмостився у кріслі, яке все ще тримало тепло масивного тіла Бейфілда.
– А чому б і ні? – запитав я. – Урешті-решт це справді робота поліції. Якщо йому вдасться приперти до стінки і Мейсі, і Вулфа – то нам що до того?
Я втягнув дим у себе, а потім випустив його під стелю.
– Не хочете переїхати в Нью-Йорк, Реґу? – поцікавився. – Гадаю, полковник Форсберг зможе знайти для вас роботу.
Реґ витріщився на мене.
– Ви жартуєте?
Я заперечно мотнув головою.
– Тепер вам нічого тут робити, – підкреслив я. – А ми з Одрі вирішили одружитися!
Коли він скінчив свої привітання, я перепитав:
– Ну то як? Їдете?
Він кивнув.
– Так! Я би дуже хотів цього!
Я підвівся:
– Добре! Ну що ж – тепер чекатимемо вечора! – і пішов до дверей.
– Куди ви? – поцікавився він.
– Куди? – здивувався я. – Яка ж ви ще дитина! Звісно ж, до майбутньої дружини!
* * *
Було вже по шостій, коли я зайшов у номер Одрі з великою коробкою в руках.
Вона сиділа перед туалетним столиком в яскравому халатику і вкладала волосся.
– Де ти пропадав? – запитала вона, розвертаючись на стільці і розкриваючи переді мною обійми.
Я поклав коробку, поцілував Одрі і сів у найближче крісло.
– Був зайнятий, – відповів. – Чиє новини від Теда?
Вона кивнула.
– Він зателефонував годину тому і запропонував зустрітися в клубі «Сайро» о восьмій.
– Отож, зустріч таки відбудеться, – сказав я, ледь приховуючи хвилювання. – Він казав ще щось?
– Нічого важливого, – відповіла вона. – Був товариський і, здається, зрадів перспективі знову зустрітися зі мною. Він багато жартував, оце й усе. Ти знаєш, я все ще не можу повірити, що...
– Невдовзі все з’ясується, – сказав я. – В чому ти йдеш?
– Думала йти в сукні, – вона була спантеличена. – А що? Ти хочеш, щоб я надягла щось особливе?
– Так, – озвався я. – Хочу, щоб ти одягнула білий костюм та блузку зі стоячим високим коміром – або навіть легкий светрик під шию.
– Але для цього надто жарко! – запротестувала вона, однак, побачивши вираз мого обличчя, замовкла. – Гадаєш, це справді серйозно?
– Так, – підтвердив я. – Хочу, щоб ти була в білому – аби мені легше було тебе розгледіти в темряві – до того ж хочу, щоб ти одягла светр з високим коміром, аби приховати ось це.
Я узяв коробку і відчинив її.
– Що це, в біса, таке?! – вигукнула Одрі.
– Та так – моя маленька примха, – промовив я, витягаючи звідти гіпсовий зліпок – протектор для шиї та плечей. – Він добре зроблений, міцний і складається з двох частин.
– Присядь-но на хвилинку і дай мені це приміряти!
– Але для чого? Навіщо мені одягати таке страхіття?
– З такою штукою на шиї, – пояснив я спокійно, – тебе ніхто не зможе задушити. Невже ти думаєш, що я випробовуватиму долю?
Вона кинула на мене швидкий здивований погляд, але заперечувати не стала. Розкрила халатик і припасувала частину штуковини до плеча. Вона добре лягла. Тоді я приклав другу половинку зліпка на інше її плече і зафіксував деталі. Тепер шия Одрі була цілковито захищена – починаючи від самісіньких вух. Однак пристосування не стискало їй шию і не обмежувало рухів. Я був страшенно гордий з себе.
– Але я не зможу ходити в цьому весь вечір! – задихаючись, вигукнула вона. – До того ж Тед це помітить!
– А тобі й не треба буде носити його весь вечір, – пояснив я. – Лише хотів пересвідчитися, що він тобі підійде. Коли виходитимеш із клубу, піди у вбиральню і вдягни це. Я буду поруч і подам тобі цей комір у потрібний момент. Тед нічого не помітить у темряві.
– Який же ти милий! – озвалася вона. – Невже ти сам до цього додумався?
– Не май мене за дурника! – вишкірився я. – Ти йдеш на ризик, а я не хочу, щоб із тобою щось сталося. А з цим ти будеш захищена. Тепер вони можуть підвісити тебе навіть під дах, а ти лише сміятимешся їм у вічі!
– Сподіваюсь, що зі мною нічого такого не робитимуть, – відповіла Одрі. – Ну, а тепер іди, бо я мушу переодягнутися. Мою шию можеш взяти з собою!
Я зняв свою гіпсову штуку, поцілував Одрі і пішов у свій номер, де застав Реґа, котрий лежав на ліжку, і курив.
– Мене аж трясе, – сказав він, сідаючи. – Де ви були увесь цей час? І що це у вас в руках?
Я розповів йому про зліпок.
– Святий Боже! – вигукнув він. – Оце так думка! Невже ви серйозно думаєте, що вони спробують її задушити?
Я запалив сигарету.
– Якщо вони не зроблять такої спроби, тоді я на хибному шляху. Однак не хочу ризикувати.
– Але ви надумали щось іще, – зауважив Реґ, із підозрою дивлячись на мене. – То що це?
Я посміхнувся.
– У нас ще буде для цього вдосталь часу, – сказав я. – Обіцяв Бейфілду розплутати цю справу, і маю намір виконати свою обіцянку. Але поки що зарано розкривати всі свої карти.
Він сердито глянув на мене.
– Ну що ж, нехай так – якщо волієте бути загадковим, – сказав він, – але подумайте про мої нерви...
– А я про них і думаю, – озвався я, поглянувши на годинник. Була за чверть сьома. Час наче застиг. Я присів, вичікуючи. Прокрутив у голові свої плани і залишився ними задоволений. Я більше нічого не міг зробити.
О сьомій приїхав Бейфілд. Він був збуджений і вишкірився, побачивши нас із Реґом.
– Нарешті ми до чогось наближаємось, – сказав він, сідаючи на краєчок ліжка.
– Я зустрівся з Летімером, і ми маємо намір викрити Вулфа.
– І чого це вам коштувало? – поцікавився я, знаючи Летімера.
Він підморгнув мені.
– Та ми з ним просто друзі! – В цьому місті є один чоловік, котрий мріє купити «Кренвільський вісник». Уже завтра Вулф буде радий спекатися цієї газетки.
– Може, ви ще й знайшли нову кандидатуру на посаду мера? – спитав я, пильно до нього придивляючись.
– Може, й так, – відповів він, – але все тепер залежатиме від вас. Якщо цей ваш ефектний трюк сьогодні ввечері не спрацює, то ми обидва опинимося у дуже непростому становищі.
– У мене все вийде, – запевнив я його. – А як щодо випивки?
Він кивнув.
– Я саме хотів вас про це попросити! То що ви задумали?
Я взяв слухавку і попросив чергового принести нам віскі в номер. І розповів Бейфілду, що Одрі йде на побачення з Тедом Еслінгером у клуб «Сайро». Тож все подальше залежатиме від Теда.
– Отже, це таки Тед Еслінгер? – перепитав Бейфілд, хитнувши головою. – Це стане справжнім шоком для старого. Мені подобається Макс, однак я не в захваті від сина – надто вже той бігає за дівчатами. Свого часу ми навіть отримували скарги – ви знали про це?
Я хитнув головою.
– Чув, що він надто запальний, але не знав, що він ще й розпусний, – зауважив я. – Цей його друг – Роджер Кірк – певно, міг би свідчити проти нього в суді?
Бейфілд буркнув.
– Той такий самий. Обидва рано чи пізно мали би неприємності. В такому маленькому місті, як Кренвіль, важко довго щось приховувати, але досі все їм сходило з рук. Гадаю, що дотепер вони вибирали дівчат, які боялися що-небудь сказати. Одна-дві з них таки робили спроби заговорити, однак Еслінгер все швидко залагоджував за допомогою Мейсі.
Обличчя Бейфілда спотворила гримала огиди.
– З Мейсі можна залагодити будь-що – якщо у тебе достатньо грошей.
Принесли замовлення, і я зробив три «хайболи»[11]11
Хайбол – віскі з содовою та льодом.
[Закрыть]. Коли ми допивали своє віскі, зайшла Одрі. Вона пречудово виглядала у білому лляному костюмі та кашеміровому біло-блакитному легкому светрику.
Бейфілд захоплено глянув на неї.
– Ні, це мені подобається! – вигукнула вона. – Ви тут без мене дудлите віскі, а де ж моя порція? Врешті-решт, я тут головна дійова особа, і це мене мають намір задушити!
– Не верзи дурниць! – відповів я. – Не хочу, щоб моя дружина пила віскі. Куплю тобі в клубі джин!
Вона сумовито хитнула головою.
– Я вже починаю сумніватися, чи добре вчинила, погодившись стати твоєю дружиною, – зауважила вона, хлюпнувши собі віскі в мою склянку і додаючи трохи содової. – Поки не вийду за тебе, робитиму все, що хочу. Коли ж вийду – можливо, й виконуватиму твої забаганки – якщо вони будуть достатньо розсудливими.
– Ви, я думаю, краще ладнаєте зі своєю дружиною, – сказав я Бейфілду.
– Моєю дружиною? – фиркнув той. – Я не бачив її вже шість років і мені байдуже, побачу я її ще коли-небудь, чи ні!
– Боюся, місіс Бейфілд думає так само, – озвалася Одрі, посміхнувшись йому. – Отож, ви обидва приречені бути щасливими!
Я поглянув на годинник.
– Гадаю, нам час іти. Візьмемо таксі і поїдемо в клуб.
Я підійшов до Одрі.
– Ми будемо увесь час поруч. Якщо Тед захоче повести тебе ще кудись – сміливо йди за ним. Але, коли полишатимеш клуб, не забудь надіти ось це! – і я поплескав по коробці зі своєю гіпсовою штуковиною.
– Не забуду, – пообіцяла вона і, повернувшись до Реґа з Бейфілдом, сказала:
– Впевнена, що ви не образитесь, якщо я попрошу вас на хвильку залишити мене з моїм майбутнім чоловіком наодинці. Можливо, він схоче ще дещо мені сказати – щось конфіденційніше!
Бейфілд збентежено попрямував до дверей, дурнувато посміхаючись. Реґ вийшов слідом.
Уже за п’ять хвилин ми приєдналися до них у вестибюлі, й Одрі сіла в таксі. Ми сіли в інше і поїхали за нею.
– Ця дамочка доволі тямовита, – раптово сказав Бейфілд, наче не в силах більше стримуватись. – Ви – щасливчик, що заволоділи такою жінкою!
– Сам прекрасно це усвідомлюю, – озвався я цілком щиро.
* * *
Нічний клуб «Сайро» був єдиною яскраво освітленою точкою Кренвіля. Коли ми ввійшли – а була вже майже восьма – то саме зауважили, як Одрі піднімається широкими сходами нагору, у бар.
– Реґу, – сказав я. – Хочу, щоб ви залишилися біля входу. Цілком може статися так, що якщо перед входом збереться натовп, ми проґавимо Одрі. Не відпускайте таксі і просто чекайте, гаразд?
Він кивнув, і ми його полишили.
Бар був переповнений, і ми з Бейфілдом з неабиякими зусиллями прокладали собі шлях усередину. Я замовив дві порції подвійного віскі, і, чекаючи на замовлення, оглянув натовп поверх голів.
Одрі сиділа за столиком при вході. Вона була сама.
– Він ще не прийшов, – пошепки сказав я Бейфілду. – Цікаво, чи він часом не здрейфив?
Бармен подав нам замовлення, кивнув Бейфілду, котрого знав, і пішов обслуговувати інших клієнтів.
Ми полишили бар і сіли в іншому приміщенні, звідкіля нам добре була видна Одрі, однак ми не дуже кидалися в очі.
Не минуло й п’яти хвилин, як до Одрі підійшов розсильний і щось сказав.
– Щось сталося, – сказав я Бейфілду й підвівся. – Будьте тут, а я піду з’ясую, в чому річ.
Коли я підходив до Одрі, посильний саме відійшов.
Одрі звелася на ноги.
– Він передав мені записку, – сказала вона, і в очах її читався острах. – Хоче, щоб я зараз приїхала на Меддокс-авеню, 49. Пише, що його друзі влаштовують там вечірку.
– Тепер нам все зрозуміло, – зауважив я. – Ось як він заманював інших дівчат на Вікторія-драйв!
І я махнув рукою Бейфілду, котрий швидко приєднався до нас.
– Де Меддокс-авеню? – запитав я.
– Це бічна вуличка від Вікторія-драйв, – сказав він, дивлячись на мене. – А навіщо вона вам?








