Текст книги "Реквієм блондинкам"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

Моє тіло було заклякле, мов у кількаденного трупа. Я не міг вирішити, що мені робити далі, тому все ще тупо витріщався на двері, коли почув чиїсь кроки. У мене вистачило здорового глузду відійти подалі від дверей «Кренвільського вісника», бо просто переді мною нізвідки виріс патрульний і став, дивлячись на мене.

– Як ви гадаєте, що ви тут робите? – спитав він, помахуючи своїм важким кийком, висунувши свою квадратну щелепу, яка, здавалося, була висічена з каменю.

Я удав підпилого і хитнувся у його бік.

– Д-друже, – затинаючись, сказав я, плескаючи його по плечу. – П-постій тут ще тр-рохи – і ти побачиш чудового в-великого нишпорку, котрий ось-ось звідси вийде. Кажу тобі – зачекай трохи і...

– Я почув тебе з першого разу, – сказав він, гидливо відштовхуючи мене, – Провалюй звідси, приятелю, інакше мені доведеться прочистити тобі мізки цим кийком!

– Звісно! – охоче погодився я, непевними кроками віддаляючись від нього. – Але жінки та діти – передусім. Спочатку я мав би щось зробити... Але що?...

До того часу я, петляючи й затинаючись, вже віддалився від нього на достатню відстань.

І продовжував петляти, аж поки не звернув у бічну вуличку і лише там, за рогом, зміг випрямитися. Я дав копові ще кілька хвилин, щоби він пішов геть, а потім швидко визирнув. Патрульний вже віддалився і за мить звернув на Мейн-стріт.

Стиха вилаявшись, я знову повернувся до будівлі «Кренвільського вісника». Я змарнував добрих вісім хвилин, і якщо той коп знову наткнеться на мене – мені не минути лиха.

Я витягнув кишенькового ножа з однією зі своїх відмичок, причеплених до нього, і спробував відчинити замок. З третьої спроби це мені вдалося.

Швидко оглянувши вулицю і пересвідчившись, що мене ніхто не бачив, штовхнув двері і увійшов у маленький хол, де смерділо, мов у курнику. Тихо зачинив за собою двері.

Прислухався, але нічого не почув. Навпомацки досяг сходів і пішов ними нагору. Доволі довго я піднімався на четвертий поверх. Намагався рухатися безшумно, однак мені не дуже подобалася абсолютна тиша в будинку. Та жінка не могла так швидко піти. Можливо, вона зараз на п’ятому чи шостому поверсі, однак я мав би чути її рухи.

Редакція «Кренвільського вісника» знаходилася у кінці довгого коридору. Я не хотів, щоби помітили світло ліхтарика, до того ж уже знав дорогу, тому й просувався далі у цілковитій темряві.

На півдорозі зупинився. Не був певний, однак мені здалося, що щось таки побачив. Притулившись до стіни, пильно вдивився в темряву. Волосся мені стало сторч. Просто переді мною щось рухалося. Рука моя сама потяглася за ліхтариком. Іншою я схопив револьвер.

Наступні події розвивалися так блискавично, що я на мить забарився. Щось швидко промайнуло повз мене.

Я простягнув руку і вхопив це щось – це була жіноча рука. І досі не розумію, що трапилося потім. Однак я відчув, як жінка вивертається, напосідає на мене і боляче смикає за руку. Мале, але тверде, мов камінь, стегно впинається мені в бік і зненацька мої ноги відриваються від землі. Я пролітаю в повітрі і гепаюся головою об стінку. А далі вже нічого не мало значення.

Коли рожевий туман в голові розсіявся, а сама голова то розширювалась, то стискалась, я звівся на ноги, безбожно лаючись. У будівлі було тихо, і я поняття не мав, як довго так пролежав. Намацав ліхтарик і поглянув на годинник. За двадцять четверта. Отже, я пролежав без свідомості майже чверть години. Світло сліпило мені очі, тож я вимкнув ліхтар. Не підводився, бо найменший рук викликав різкий біль в голові. Я знову вилаявся. Якби знав, що мені доведеться мати справу зі спеціалістом із джиу-джитсу в спідниці, то краще би залишався в ліжку. Ніколи б не подумав, що мене зможе так обробити жінка. Я гадав, що трохи знайомий з японським бойовим мистецтвом, але це була робота справжнього майстра.

Я повільно сів на підлозі, відчуваючи пульсуючий біль у скронях; за якийсь час мені стало краще, і я звівся на ноги. Почувався так, наче по мені проїхали котком. Накульгуючи, дістався сходів і прислухався, однак нічого не почув. Певно, вона вже була на півшляху додому.

Я знову повернувся до редакції «Кренвільського вісника». Двері були незамкнені. Чомусь це мене вже не здивувало. Ногою відчинив двері і присвітив ліхтариком. Приймальня виглядала не менш похмуро, ніж удень. Я підійшов до кабінету Діксона, прислухався, а тоді розчахнув двері.

Світло ліхтарика впало на потертий письмовий стіл. Підійшов до нього. Середня шухляда була висунута. Цього я й чекав. Побіжний огляд підказав мені, що фотографії трьох дівчат, які Діксон показував мені лише кілька годин тому, зникли.

Я стояв, дивлячись на шухляду, і розмірковував. Звісно ж, та жінка їх й узяла. Це все ускладнювало. З тими фотографіями я міг звернутися в Федеральне Бюро. І міг змусити шефа поліції Мейсі робити все, що я йому звелю. Цікаво, чи знала вона про це?

Голова знову розболілася, і мені страшенно захотілося прилягти. Не було сенсу товктися тут довше. Цікаво, що подумав би Вулф, якби знав, як мене розмазала по стіні жінка, і що я дозволив їй піти чи не з єдиним доказом, який мені вдалося знайти в цій справі! Я вирішив, що не скажу йому про це.

Вже направляючись до дверей, я зупинився, мов укопаний. Бо в кріслі біля вікна хтось сидів. Я аж підскочив – а хто б цього не зробив на моєму місці? Від несподіванки аж випустив із рук ліхтарика, і, підіймаючи його, відчув, як піт стікає мені обличчям, наче з вичавленої губки.

– Хто там? – хрипко спитав я, хапаючись за револьвер. У роті у мене пересохло, а ноги тремтіли.

У кімнаті мокрим рядном зависла тиша. Я направив промінь ліхтарика на крісло. Звідти на мене блискучими осклянілими очима дивився Діксон. На його багряно-фіолетовому обличчі застигла гримаса жаху. Кров цівочкою стікала з кутика рота, а висунутий язик був, мов шматок чорної шкіри.

Я зробив крок уперед і пригледівся. На шиї в нього була затягнута мотузка. Вона глибоко впилася йому в складки шкіри та там і загубилася.

Безформною масою сидячи у кріслі, міцно стискаючи в смертельній агонії руки, він виглядав дуже самотнім і дуже мертвим.

Розділ третій

Вийшовши з ванної кімнати, я побачив у своєму номері двох незнайомців. Один ліниво стояв, прихилившись до одвірка, другий сидів на моєму ліжку.

Той, що біля дверей, огрядний, з помітним черевцем, був одягнений у смугастий чорно-білий костюм. Мав років сорок.

Щоки й ніс густо поцятковані ластовинням. Рот міцно стиснутий і недобрий.

Той, що сидів на ліжку, був короткий та товстий. Плечі мав широкі, а шиї наче не було зовсім. Обличчя було червоне й обрезкле, а квадратна щелепа справляла враження, наче її витесали в останню чергу – по тривалих роздумах. Пласка панама сповзла йому кудись на потилицю, однак світло-сірий костюм був хорошого крою і сидів на ньому, ніби влитий – незважаючи на всі опуклості власника.

Я глянув на них, муркнув: «Привіт!» і оперся на двері ванної кімнати. В мене склалося враження, що я їм не дуже сподобався, і що би я не робив, вони своєї думки не змінять.

Чоловік на ліжку поглянув на мене без особливого інтересу. Запхав свою жирну білу руку в кишеню піджака, витяг звідти сигару і, дбайливо її розкуривши, кинув сірника на килим.

– Хто вас сюди впустив? – поцікавився я. – Хоч я і живу в готелі, але мій номер – не прохідний двір.

– Ви – Сп’юек? – тип на ліжку тицьнув у мене сигарою, щоби я усвідомив, хто до мене звертається.

Я кивнув: «Саме збирався до вас зранку зайти, але проспав».

Його очі розширилися.

– Ви знаєте, хто я?

Я знову кивнув.

– Ви – шеф поліції Мейсі.

Він поглянув на чоловіка коло дверей.

– Ти чув? Він знає, хто я!

Лише кретин не відчув би глуму в його голосі.

Чоловік біля дверей не озвався ні словом. Він саме віддирав обгортку з жувальної гумки. Поклав пластинку в рот і почав старанно жувати.

– Отож, ви збиралися навідати мене – з якою метою? – запитав Мейсі, виставивши вперед свою квадратну щелепу і буравлячи мене очицями.

– Я – детектив із ліцензією, – повідав я йому. – Хочу з вами співпрацювати.

Він незмигно втупився в мене, перекочуючи сигару з одного кутика рота в інший.

– Справді? Ну, то я не зацікавлений у співпраці. Ми тут не любимо приватних сищиків. Еге ж, Бейфілде?

Чоловік біля дверей погодився:

– Ми їх ненавидимо! – підтвердив. Голос його йшов наче з утроби.

Я знизав плечима і підійшов до туалетного столика. Піднявши пачку «Лакі страйк» і вибравши собі сигарету, глянув у дзеркало.

Бейфілд поліз у кишеню і тепер там випинав чи то його палець, чи то пістолет.

– Це погано, – зауважив я, запаюючи сигарету. – Тим не менше, я прагну співробітництва, – і, повернувшись, обперся об стіну.

Мейсі пожвавішав:

– Якого співробітництва?

Тепер він вже дивився не на мене, а собі на ноги.

І я помітив, що на ньому дорогі замшеві черевики та зеленкувато-блакитні шкарпетки.

– У вашому місті зникло четверо дівчат, а й досі нічого не зроблено, – сказав я. – Мене найняли, щоб я їх відшукав.

– Четверо дівчат? – його голос звучав вкрадливо, однак на вилицях та шиї проступили червоні плями. – Хто вам таке сказав?

– Не має значення, – одповів я. – Так, вітер на вухо нашептав. А ви матимете серйозні проблеми, якщо й далі нічого не робитимете.

Він струсив попіл з сигари, а потім спитав:

– Хто розповів вам про Мері Дрейк?

– Нехай це вас не обходить, – відрізав я, підходячи до вільного крісла і всідаючись у нього. – Адже ви не робитимете з цього таємницю, чи не так? Ви би краще звеліли Старкі зупинитися – він переграє свою роль.

Мейсі стиснув губи і поглянув запитально на свого підлеглого.

– Ти чув? – доволі кисло спитав.

– Можливо, нам краще заспокоїти цього хлопця? – поцікавився той. – Щось він занадто істеричний.

– Я би волів цього уникнути, – озвався я, переводячи погляд з одного на іншого. – В мене й так багато доказів, щоб навести ФБР на Старкі. Як би вам це сподобалося?

Мейсі це явно не сподобалося.

– Які у вас докази?

Я хитнув головою.

– Ви поводитесь не так, як повинні діяти поліцейські. Тому я вам і не довіряю. Все, що мені вдалося розкопати, я передам у ФБР.

Мейсі випустив дим густою хмаркою собі під ноги та витяг із кишені автоматичний поліцейський пістолет. Направив його на мене, наказавши Бейфілду:

– Оглянь-но тут усе!

Бейфілд методично обшукав усю кімнату. Нічого не пропустив, але нічого й не розкидав – усе клав на свої місця. За десять хвилин впорався із завданням.

Я сидів, спостерігаючи за ним.

– Не забудь про ванну! – нагадав. Він щось пробурчав і пішов у ванну.

– Розумник, так? – обличчя Мейсі налилося кров’ю. – Я міг би тебе забрати до себе і змусити говорити!

– Вулфові це не сподобалося б, – парирував я. – Будьте розсудливим, Мейсі! Ви не можете як слід виконувати свої функції, допоки підтримуватимете Старкі. Я не боюся вас та ваших хлопців. Везіть мене у відділок і побачите, чи багато вам вдасться з мене витягти. Вулф підніме такий шум, що це дійде до губернатора.

Бейфілд вийшов із ванної кімнати, продовжуючи безжурно жувати жуйку.

– Нічого! – відрапортував він і знову сперся до одвірка.

Мейсі кивком показав на мій костюм, що лежав на кріслі. Коли він це зробив, я згадав про носовичок Мері Дрейк. Якщо вони його знайдуть, мені буде непереливки. Вони можуть навіть спробувати повішати викрадення на мене.

– Досить мені вже цього! – обурено сказав я. – Або залиште мої особисті речі в спокої, або приходьте сюди з ордером!

Пістолет повільно змінив кут нахилу, і тепер дуло було направлене просто мені межи очі.

– З такої відстані, – Мейсі оскалив свої жовті зуби, – я підстрелю тебе завиграшки. Якщо не віриш – лише порухайся і переконаєшся!

Бейфілд вміло оглянув мій костюм. Я спостерігав за його рухами з показним спокоєм, але насправді мені було не так вже й спокійно. Коли він дійшов до кишені, в яку я засунув носовичок, я ледь стримався, щоб не вдатися до якихось дій. Я був такий здивований, коли він врешті витягнув руку з кишені, що мало не видав себе.

– Скінчили? – запитав я, палко бажаючи оглянути кишеню сам. Я знав, що він не міг пропустити носовичок, а це означало, що його там вже не було. І це також означало, що він – в руках тієї майстрині джиу-джитсу, а це взагалі доводило мене до сказу.

Бейфілд пожував ще трохи жуйку, а потім промовив:

– Він блефує!

– Невже ви думаєте, що я такий дурний, що триматиму докази у себе в номері? – запитав я. – Що би в мене не було – воно в надійному місці. І, якщо ви скінчили, перейдімо до справи. То що ви маєте намір робити в зв’язку зі зникненням Мері Дрейк?

Мейсі сховав пістолет. Випнув нижню губу і глибокодумно втупився в мене. Я бачив, що він не знає, що зі мною робити далі.

– Ми її шукаємо, – нарешті озвався він. – І знайдемо свого часу.

– Люсі Мак-Артур зникла місяць тому, – сказав я. – І ви ще й досі її не знайшли!

Бейфілд почав неспокійно тинятися кімнатою, але Мейсі сердито зирнув на нього.

– Місяць – це не так уже й багато. Невдовзі ми їх усіх знайдемо.

– Старкі міг би їх віднайти хоч сьогодні!

– Чому ви так думаєте?

– Та це ж видно неозброєним оком, – відповів я. – Він же їх і викрав, щоб одним махом підставити і Вулфа, і Еслінгера.

Мейсі хитнув головою.

– Ви помиляєтесь.

Потім задумливо пожував кінчик своєї сигари і додав:

– Старкі ваші слова можуть не сподобатися.

– Все одно вони дійдуть до нього, – зауважив я. – Хіба б ви вимислили якусь іншу, кращу версію.

– Я? – він удав ображеного. – Ми працюємо над цією справою, але нам поки що нічого не відомо. Ці дівчата не такі вже й важливі для нас. Ми займемося ними, щойно трохи розберемося з іншими справами.

– Діксон стверджує, що їх убили, – сказав я, не зводячи з нього погляду. – А масове вбивство – це вам не жарти.

– Він несповна розуму. До того ж він мертвий.

– Мертвий? – повторив я, вдавано дивуючись. – Що ви хочете цим сказати?

Він хитнув головою.

– Лише те, що сказав – він справді мертвий. Я знав його багато років. Він був схиблений – але я вже навіть звик до цього.

– Однак я лише вчора розмовляв із ним! – сказав я, подаючись вперед у своєму кріслі.

– Ви ж знаєте, як це буває. Сьогодні живий, а завтра – мертвий. В нього стався напад чи щось таке. Лікар каже, що він мав хворе серце. Пішов із життя раптово. Його знайшли сьогодні вранці.

– А хто його знайшов?

– Та ми й знайшли, правда ж, Бейфілде?

Бейфілд щось буркнув.

– Працівники не змогли відчинити редакцію – а тут саме проходили ми.

Мейсі знову струсив попіл на підлогу, зітхнув і хитнув головою.

– Минулої ночі він працював допізна. І десь близько другої раптово помер. Принаймні, так стверджує лікар. Однак нам час іти.

– Так, – погодився я, – давно вже час.

Я продовжував сидіти, втупившись у підлогу. Хотів якнайшвидше спекатися тих хлопців, щоб як слід обміркувати все на самоті.

– У мене багато справ, – промовив я по довгій паузі. – Тож якщо ви скінчили...

Мейсі звівся на ноги.

– Ми просто так до вас заглянули, – озвався він. – Ми тут не дуже любимо приватних детективів, отож, вирішили вам про це повідомити. Щоб ви знали, як воно.

– Звісно, – сказав я.

– Найрозумнішим для вас було би поїхати звідси першим же потягом. Це було б дуже розсудливо, чи не так, Бейфілде?

Бейфілд щось муркнув.

– І ще одне, – додав Мейсі вже коло дверей. – Тримайтеся від Старкі подалі. Він також не любить приватних детективів.

– Я саме хотів сьогодні з ним зустрітися, – зронив я, гасячи недопалок. – Хочу оповісти йому про Федеральне Бюро Розслідувань. Це справді захоплююча історія – гадаю, йому сподобається.

– Він не любить вислуховувати побрехеньки, – зауважив Мейсі, вип’ятивши нижню губу. – І на вашому місці я би це собі уяснив. Мій відділок не може надавати охорону приватним детективам. Ми надто зайняті.

Бейфілд прочистив горло.

– А такий тупак, як ти, потребуватиме неабиякого захисту, якщо й далі залишатиметься тут, – довірливо повідав він мені своїм утробним голосом. Потому вони вийшли, полишивши мене самого.

Я сів за стіл і написав:

«Дорогий полковнику Форсберг!

Вчора я мав зустріч із Льюїсом Вулфом. Якщо коротко, то справа зводиться до такого: Вулф, колишній промисловий товстосум, не знаючи, чим зайнятися, вирішив балотуватися в мери. Опозиція складається з місцевого власника похоронного бюро, Макса Еслінгера, та картяра Рубі Старкі. Здається, люди тут на боці Еслінгера, однак Старкі має підтримку шефа місцевої поліції Мейсі та, можливо, ще кількох диваків, які живуть за рахунок міського бюджету. В будь-якому випадку, це гарне місце для Старкі, який має намір удатися до сили під час голосування. Вулф не має жодних шансів, однак відмовляється це визнати.

У місті зникло троє дівчат. Одна з них – донька місцевого помічника аптекаря, Мак-Артура; інша, – дочка двірника Денгейта; третя дівчина – сирота на ймення Джой Кунц. Зникнення викликали заворушення в місті – тривогу, паніку і навіть погроми.

Щоби знайти дівчат, Вулф нас і винаймає. Це все тому, що в нього повно грошей, і таким чином він сподівається здобути голоси виборців. Еслінгер, який має найбільше шансів на перемогу, вдається до послуг місцевого детективного бюро, яким володіє така собі Одрі Шерідан. Копи, добре знаючи Старкі, котрого вони підтримують і який врешті-решт й буде обраний, взагалі не працюють над викраденням. Вони вважають, що якщо дівчата не будуть знайдені, це зменшить шанси Еслінгера та Вулфа – адже ті пообіцяли знайти їх. Така суть справи. Ви би бачили ту опозицію! Ніхто не любить Вулфа, а, відповідно, й мене. Якщо б я не був обережний, то давно би отримав каменем по голові. Я навідав Мак-Артура, але його дружина виставила мене за двері. Один із людей Старкі стежив за мною і навіть підкинув записку з погрозами. Тед Еслінгер, син Макса Еслінгера, знайомий з усіма трьома дівчатами, доконче хоче їх знайти – і йому байдуже до результатів виборів. Минулої ночі він з’явився у мене разом із Мак-Артуром і запропонував допомогу. Він вважає, що дівчат викрав Старкі для того, щоб нашкодити і батькові, і Вулфу. Це може бути й правдою, хоча тут дещо не сходиться. Усе вказує на це, але поки я не опрацюю всі версії, не схильний триматися цієї. Якщо коротко, то всіх трьох дівчат сфотографували на вулиці і видали квитанції, щоб ті забрали свої світлини в місцевому фотоательє, яке належить Старкі. В день свого зникнення всі дівчата ходили туди. Їх цілком могли там вбити, але я поки що не розумію, як їх могли звідти вивезти. І ще – якщо їх справді вбили, то де ж їхні тіла?

Справи погіршилися минулої ночі. Напередодні зникла ще одна дівчина. Про це мене поінформував Тед Еслінгер. Покладаючись на інтуїцію, я вирушив у те фотоательє та у вікні побачив збільшену фотографію зниклої дівчини, Мері Дрейк. Надто все гладко? І я так подумав. Виглядає як підстава. Я зайшов всередину, і поки усе там оглядав, так і не знайшовши нічого суттєвого, в ательє прибуло троє людей Старкі. Не можу стверджувати офіційно, що то були люди Старкі, але майже готовий заприсягтися, що так воно й було: вони увірвалися, зірвали з вітрини фотографію, замінили її іншою та поїхали.

Вже виходячи, в коридорчику біля чорного виходу, на підлозі, я помітив носовичок із ініціалами „М.Д.“. Я певний, що його там не було, коли заходив. Можливо, я й помиляюсь, але не думаю, що міг його не помітити, заходячи в приміщення. Його могли підкинути, поки я був усередині. Все, що стосується „Вуличного фото“, щось занадто гладко складається в одну картинку. Це може бути підстава, задумана самим Вулфом або Еслінгером, щоби дискредитувати Старкі. Найвірогідніше, це справа рук Еслінгера, оскільки саме його син навів мене на це ательє. А вже чи Тед працює самостійно, чи він лише маріонетка в руках батька, я поки що не знаю. Здається, він непоганий хлопчина, але мушу ще придивитися до нього. З іншого боку, це може бути і план Старкі – викрасти дівчат. Поки що я ні до чого не схиляюсь.

Діксон, редактор „Кренвільського вісника“, показував мені світлини тих трьох дівчат, зроблені фотографом „Вуличного фото“ просто неба. Щойно я зрозумів, який потужний спротив матиму в місті, відразу навідав Діксона, але мені вдалося з’ясувати лише одну річ до того, як йому хтось зателефонував і звелів стулити пельку. Діксон таки визнав, що Еслігнер не вірить у те, що Одрі Шерідан вдасться розкрити справу. Він найняв її лише для прикриття.

Знайшовши хусточку, я знову вирушив у редакцію. Але якась невідома жінка дісталася туди раніше за мене. Я наткнувся на неї в редакційному коридорі, і вона застосувала проти мене один із прийомів джиу-джитсу. Поки я був непритомний, вона витягла у мене з кишені хусточку. Пізніше я з’ясував, що Діксона задушили – хтось надто тісно затягнув йому на шиї мотузку. З моменту його смерті ще й десяти хвилин не минуло, як три фотографії зникли. Жінка не могла задушити його і забрати фотографії, адже це – не жіночий спосіб убивства. Хоча майстриня джиу-джитсу – також щось нове. Тих трьох фотографій та носовичка було б цілком достатньо, щоби справою зайнялося ФБР, але тепер їх у мене нема. Тією жінкою могла бути як Одрі Шерідан, так і будь-хто зі спільниць Старкі. Я цього ще не знаю, але маю намір з’ясувати. Але та жінка мене розвела, як дитину.

А цього ранку до мене завітав сам Мейсі зі своїм підлеглим. Вони діяли грубо, але зазнали невдачі. Вони гадали, що в мене є якісь вагомі докази. Певно, ті три фотографії та носовичок. Принаймні, вони шукали так, наче сподівалися знайти щось конкретне. Я зблефував, сказавши, що в мене є дещо на Старкі – бо, якщо хочу залишитись живим, повинен змусити їх так думати.

Вони оповіли мені, що Діксон помер від серцевого нападу. Цьому можуть бути два пояснення: 1) його вбив Старкі, щоб заволодіти фотографіями, а поліція його покриває; 2) хтось дуже не хоче, щоб стало відомо ще й про четверте викрадення. А вбивство редактора міської газети – більша сенсація, ніж викрадення простої робітниці. Старкі і Мейсі хочуть викликати в місті справжню паніку.

Невдовзі в Кренвілі має трапитися щось таке, що підірве його зсередини. А коли це врешті станеться, люди відреагують гранично жорстко. Сподіваюсь, ви виставите Вулфу додатковий рахунок за роботу в екстремальних умовах? Мені б не хотілось бути вбитим за нашими звичайними розцінками. Та й взагалі мені б цього не дуже хотілося. Щойно вдасться щось з’ясувати, я вам негайно повідомлю. Якщо маєте ароматичну паличку – саме час її запалити, бо мені зараз не зашкодить будь-яка підтримка – навіть спіритична!»

Я саме підписувався під усім цим, коли задзвонив телефон. Це був Тед Еслінгер.

– Привіт! – сказав я йому.

– Чи вдалося вам щось розкопати? – його голос був ледь чутний і лунав наче здалека.

– Ще ні, але це не означає, що не знайду, – я не був певний, але мені здалося, що нас підслуховують. – Не говорімо про це зараз. Я сьогодні до вас загляну. Але є дещо, що я хотів би знати вже. Чи є в місті жінка, котра володіє прийомами джиу-джитсу?

– Що? – в його голосі почулося здивування. – Що ви сказали?

Я повторив запитання.

– Джиу-джитсу?

– Так, – підтвердив я.

– Звісно ж! Одрі Шерідан колись цим займалася: її навчив батько. Але не знаю, чи вона все ще це пам’ятає. А чому ви питаєте?

– Та так, нічого, – відповів я й поклав слухавку.

Вдруге перетнув зелений газон, зайшов під той самий цегляний портик із гострим дахом та подзвонив у двері. Той самий спостережливий служник знову безшумно відчинив двері.

– Доброго ранку, сер! – привітався він. – Містер Вулф у себе.

Я пройшов за ним у хол.

– Зачекайте-но хвильку, – і він вийшов.

Крізь зачинені двері кабінету міс Вілсон долинало клацання її друкарської машинки. У холі приємно пахло свіжими квітами. Французькі вікна в кінці коридору, що вели в сад, були відчинені.

Служник повернувся.

– Сюди, будь ласка, – сказав він.

Я пройшов за ним у кабінет Вулфа.

Служник негучно оголосив:

– Містер Сп’юек! – і зачинив за мною двері.

Вулф сидів біля відчиненого вікна. Його тонкі губи стискали зеленкувату сигару. Невеличкий стіл поруч із ним був завалений паперами. У жирній руці він також тримав якісь документи.

– То ви їх знайшли? – гаркнув він, щойно двері зачинилися.

Я присунув стільця і зручно всівся.

– Розставімо всі крапки над «і», – коротко сказав я. – Ви вправі мене наймати, але я нічим не зобов’язаний ані вам, ані будь-кому іншому.

Він витяг із рота сигару і злобно витріщився на мене.

– Що ви хочете цим сказати?

– Поводьтеся зі мною коректно! – відповів я, великим пальцем дістаючи сигарету з пачки «Лакі страйк». – Якщо хочете, щоб я на вас працював, поводьтеся відповідним чином.

Я витяг сигарету та неквапно розпалив її.

Він провів рукою по коротко стриженому волоссю.

– Чорт забирай! – вигукнув він. – Ще одна дівчина зникла! За що, ви думаєте, я вам плачу?

Але тон його став м’якіший.

– Ви платите мені, бо хочете, щоб тих дівчат відшукали. Я не можу покласти край їхньому зникненню, однак здатний їх відшукати.

Він поклав папери на стіл.

– До біса пусті балачки! – рикнув він. – Я казав вам, щоб приходили, коли щось знайдете.

– Вам конче потрібно стати мером? – поцікавився я.

Він похмуро глянув на мене.

– Я ж вам вже казав – я ним буду. Коли я щось кажу, то так і буває.

– Але ж не можна стати мером, цілісінький день протираючи штани у своєму кріслі. Інші щось для цього роблять. Вам слід вже на щось зважитися, бо це буде запекла боротьба.

– Що ви надумали? – нетерпляче спитав він.

– Хто власник «Кренвільського вісника»?

– Елмер Шенкс. А що?

– Що він за людина?

– Старий дурень. Спрацьований та ні на що не здатний! – знову гаркнув Вулф. – Завідує газетою Діксон, але з нього також мало користі.

– А Шенкс би міг її продати?

Вулф витріщився на мене. Попіл упав йому на костюм.

– Продати? А навіщо, в біса, це йому потрібно? Шенкс живе з прибутків від газети, а весь головний біль дістається Діксонові. Про що ви говорите!

– Діксон мертвий.

Вулф спочатку побілів, а потім став червоним.

– Мертвий? – повторив він. І раптом наче постарів на двадцять років.

– Ви що, газет не читаєте? Помер минулої ночі, – я ледь зміг стримати позіхання.

Вулф, здавалося, не міг перетравити новину. Він сидів і дивився на мене, раз по раз шарпаючи свій схожий на дзьоб ніс. Я дав йому ще трохи часу, щоби прийти до тями, а потім сказав:

– У поліції стверджують, що він помер від серцевого нападу, але це не так. Його було вбито.

Вулф здригнувся.

– Вбито?

Я кивнув.

– Звідкіля ви це знаєте?

– Я повинен знати такі речі.

Він знову запхав сигару в рот, пожував, виявив, що вже її допалив, витяг недопалок з рота та загасив у попільничці. Рука його при цьому тремтіла.

– Ви впевнені?

– Так, його справді було вбито. З якихось особистих причин Мейсі це приховує. Я ще не зрозумів, чому.

Я подався вперед і сказав:

– Оскільки Діксона вже нема, то ви легко зможете купити газету – якщо діятимете швидко.

Він обмізкував пропозицію. Коли знову поглянув на мене, в очах його читався інтерес, змішаний із сумнівами.

– А навіщо мені купляти «Кренвільський вісник»? – поцікавився він.

Я нетерпляче клацнув пальцями.

– Ви ж самі мені казали, що після того, як відійшли від справ, вам страшенно нудно. Займіться газетою – і у вас буде зайнятий цілісінький день. Якщо вже вам не вдасться узяти під контроль місто за допомогою газети, то вам це ніколи не вдасться. З відповідною редакційною політикою ви могли би розгромити Старкі, Мейсі чи будь-кого, хто стоятиме у вас на шляху.

Він підняв руку, зупиняючи мене.

– Знаю, – зауважив Вулф, – мені не потрібно про це казати.

Він звівся на ноги і пройшовся кімнатою: обличчя розпашіле, очі палають. Потому знову повернувся до столу.

– Зачекайте! – зупинив я, коли його рука потяглася до дзвінка. – Що ви маєте намір робити?

Він кинув на мене розлючений, та заразом і заклопотаний погляд. – Залишмо це фахівцю, – сказав він. – Я хочу поговорити зі своїм повіреним.

– То говоріть, – і я вказав йому на телефон. – Але не доручайте нікому зробити це за себе. Наберіть номер власноруч.

– Що все це, в біса, означає? – гаркнув він.

– Як давно ви знаєте міс Вілсон?

– Міс Вілсон? Вона моя секретарка вже півроку. А вона тут до чого?

– Лише до того, що за ці шість місяців вона неабияк вас зненавиділа, – сказав я недбало. – Ви не той чоловік, у кого закохуються. І ви лише обманюватимете себе, якщо справді так будете думати. Якщо хочете придбати газету, вам слід діяти швидко й обережно. Старкі, певно, також би цього хотів.

– Ви або шахрай, або дурень, – сказав він злобно. – В Едні Вілсон нема нічого поганого.

– Зателефонуйте своєму повіреному самі, – повторив я. – Не випробовуйте долю. І дайте мені знати, коли придбаєте газету – я накреслю основні напрямки її діяльності.

Підвівшись, я попрямував до дверей.

– Зачекайте, – озвався він. – Я би хотів знати, що вам вдалося вже зробити. Поверніться і розкажіть все.

– Я ще не готовий розповісти вам все. Заволодійте «Вісником» за будь-яку ціну. З його допомогою ви зможете розкрити це діло і стати мером чи будь-ким – хоч Папою Римським!... якщо це все ще буде вам потрібно!

Я відчинив двері і вийшов у хол. Почув, як Вулф щось пробурмотів, але відразу потому почулося легке гудіння – так, ніби він підняв слухавку.

Я пішов у кабінет міс Вілсон. Йшов значно тихіше, ніж це зазвичай робить пір’їнка, опускаючись на бетон. Поклавши руку на дверну ручку, ледь чутно натиснув на неї і увійшов в кімнату.

Міс Вілсон сиділа за своїм столом, притиснувши слухавку до вуха. І ловила кожне слово з того, що Вулф казав своєму повіреному.

Я поглянув на неї, вона – на мене. Її повіки ледь помітно тріпнулися, але в цілому вона залишалась спокійною.

– Доброго ранку! – сказав я, посміхнувшись їй. – Вам добре було б погуляти трохи в саду. Сонечко пішло б вам на користь.

Вона спохмурніла і заперечно хитнула головою, продовжуючи слухати.

Я перехилився через стіл і узяв слухавку з її рук.

– Вам не слід підслуховувати, – сказав я. – Послухайте ліпше мене – це значно цікавіше.

Розчепіривши пальці, вона намірилась вчепитися мені в обличчя. Я вчасно відхилився – й вона знову тут же потяглася до слухавки, але я перехопив її руку і потягнув до себе. Вона пручалася, але я продовжував тягнути її на себе, аж поки вона не розпласталася на столі, перекидаючи все на своєму шляху.

Все це я проробив однією рукою, а іншою поклав слухавку на місце.

Потім опустив дівчину на підлогу і галантно підтримав, поки вона не відновила рівновагу.

Вона відскочила від мене і тепер стояла, дивлячись на безлад, і очі її були люті.

– Як ви смієте! – обурено вигукнула.

– Просто я не хочу, щоб ви почули те, що не призначене для ваших вух, – пояснив я, сідаючи на стілець. – Було б непогано, якби ви зібрали свої речі і забралися геть. Я не дозволю, щоб ви й надалі шпигували за Вулфом.