Текст книги "Реквієм блондинкам"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

Гнів полишив її, і тепер в її очах були відчай та страх.

– Я нічого поганого не зробила! – губи її тремтіли. – Будь ласка, не кажіть йому! Я не хочу втратити цю роботу!

Я хитнув головою.

– Авжеж – гадаю, що таки не хочете! На кого ви працюєте? На Еслінгера чи Старкі? Чи на когось іще?

Вона закусила нижню губу. Очі її розширилися і темною плямою виділялися на тлі напруженого блідого обличчя. Я вже навіть подумав було, що вона знову хоче в мене вчепитися і приготувавсь ухилитися. Але вона опанувала себе.

– Не розумію, про що ви говорите, – спокійно озвалася вона. – Я працюю на містера Вулфа вже шість місяців – і досі не мала від нього жодних нарікань.

– Шість місяців – строк надто довгий. Пакуйте свої речі і забирайтеся звідси. Переміна місця піде вам лише на користь – а ще кориснішим це буде для Вулфа.

– Мені наказує тут лише містер Вулф, – сказала вона холодно. – Якщо він звелить мені піти, я піду.

– То спитаймо його, – сказав я, повертаючись до дверей.

Її очі знову потемніли і розширилися.

– Я до нього не піду.

Тож я сам перетнув хол, постукав у двері і зайшов у кабінет. Вулф саме поклав слухавку на місце.

Я розповів йому про міс Вілсон.

– Позбудьтеся її! Все, що ви робите, негайно стає відомим Еслінгерові чи Старкі.

Його обличчя набрало кислого виразу.

– Я поговорю з нею, – сказав він. – Поки що не хочу з нею розставатися. До того ж ми не знаємо напевне, чи дійсно вона розказує комусь про те, що чує. Допоки це лише ваші здогади...

Я тупо витріщився на нього.

– Але ж вона підслуховувала!

– Знаю, знаю! – він почав гарячкувати. – Залиште це мені. Коли мені знадобляться поради стосовно моїх службовців, я вам про це повідомлю.

Я кивнув йому і вийшов.

Една Вілсон стояла у дверях свого кабінету. Вона посміхнулась мені презирливо-тріумфально.

Я посміхнувся їй у відповідь.

– Чому ви не сказали, що спите з ним? Я би тоді його не турбував.

Посмішка повільно згасла на її губах – наче кулак, коли ви розтискаєте пальці.

Вона повернулась в кабінет, грюкнувши дверима.

* * *

Повернувши дверну ручку, я зайшов у тісну кімнатку з двома віконцями, обшарпаним письмовим столом, зі стелажами для паперів та витертим килимом на підлозі. Худа, неохайна жінка сиділа за столом, підперши голову руками. Вона поглянула на мене запухлими червоними очима.

Я вітально припідняв капелюха.

– Хто тепер займається газетою? – запитав.

Вона махнула рукою у бік сусідньої кімнати.

– Він! – зронила жінка і знову підперла голову руками.

Я підійшов до дверей, постукав й увійшов.

За столом Діксона сидів молодик, котрий запитально на мене зирнув. Він був невисокий, з дрібними правильними рисами обличчя, котрі цілком відповідали його статурі. Шкіру мав сліпучо-білу. Одяг його був далеко не новий і не найкращої якості, але на ньому – як і на його власникові – лежав своєрідний відбиток чоловічої охайності.

– Чого вам треба? – спитав він доволі стримано, що також цілком гармоніювало з рисами його обличчя.

Ногою я підтягнув до себе крісло, сів, витяг посвідчення і передав йому.

Поки молодик вивчав моє посвідчення, я вивчав його. Йому явно не було ще й двадцяти, а обличчя ще не знало бритви.

Ретельно вивчивши посвідчення, він повернув його мені. Зиркнув своїми карими очима з довгими, закрученими віями на мої плечі.

– Все життя мріяв стати приватним детективом, – сказав він довірливим тоном. – Це, певно, так цікаво!

Я витяг пачку «Лакі страйк» і витрусив на стіл кілька сигарет. Одну з них запропонував хлопцеві, а іншу взяв собі.

– Дякую! – сказав він, вставляючи сигарету в свої пухкі губи.

Запаливши, я відкинувся у кріслі.

– У тієї жіночки доволі згорьований вигляд, – зауважив я, кивнувши у бік сусіднього приміщення.

Молодик також кивнув.

– Вона працювала на нього шість років. Він був непоганий старий дивак – якщо пізнати його ближче.

Хлопчина обвів поглядом кабінет, немовби щось шукаючи, а потім спитав:

– То що ви хотіли?

– Ви той хлопець, про якого мені розповідав Діксон? Ну, той, хто висунув ідею з масовими вбивствами?

Він кивнув.

– Так, це справді я, – підтвердив із гордістю. – Також я казав старому дивакові, що це вдвічі збільшить наш наклад. Він і про це згадував?

– Так, – я випростав втомлені ноги. – Усе це було вигадане лише для того, щоби збільшити тираж?

– Я справді так казав, але й сам у це вірю.

– Як вас звати? – запитав я.

– Реґ Фіппс. Можливо, я й виглядаю дитиною, але працюю в газеті вже три роки.

– Отож, ви гадаєте, що всіх цих дівчат було вбито?

Він кивнув.

– Ясна річ! Це ж так хвилююче, правда? – очі його запалали. – Але я не можу вимислити, що він зробив із їхніми тілами.

– Він? Хто він?

Фіппс нахмурився.

– Вбивця, звісно ж!

– То це все – лише ваші припущення, чи не так? І ви не знаєте напевно, що це вбивства?

– Так, я не знаю напевно, що це вбивства, – повторив він мої слова, – але готовий присягтися, що так воно й є.

Я змінив тему.

– Облишмо це. То хто тепер буде редактором?

Обличчя його затьмарилося.

– Не я, – гірко зауважив він. – Шенкс не хоче дати мені шансу. Знову викопає якусь стару руїну...

– А ви могли б із нею впоратися?

– З цією газеткою? – він засміявся. – Ще б пак! Я міг би керувати нею навіть з наривом у вусі!

Я оповів йому, що, можливо, йому й не доведеться чекати нариву у вусі.

– Справді?

Обличчя його прояснилося, але потім він недовірливо хитнув головою.

– Я порадив Вулфові купити цю газетку, – відповів я. – Якщо Вулф її придбає – нема жодних причин, чому б вам не стати її редактором.

Він загасив сигарету і обережно поклав недопалок в жерстяну банку, повну недокурків.

– Тобто, вона перейде до відомого мені старигана, – пробурмотів він. Відставив банку убік і на мить замислився.

– Гадаю, це буде нелегко – працювати на Вулфа, – нарешті озвався він.

Я хитнув головою.

– Я за ним наглядатиму. Все, що мені треба знати – чи дійсно ви б змогли нею керувати, чи це просто пусті балачки.

– Я не жартую, – сказав він серйозним тоном. – Я й так все в ній робив. Діксон здійснював лише загальне керівництво. Але я й цим міг би зайнятися – або ж це міг робити сам Вулф.

Я буркнув щось у відповідь.

– А що робити з нею? – і я кивнув на двері.

– Вона тут не залишиться, – впевнено сказав Фіппс. – Я хотів би бачити на її місці когось, подібного до Джинджер Роджерс[2]2
  Джинджер Роджерс (англ. Ginger Rogers, народжена Вірджинія Катерина МакМат (англ. Virginia Katherine McMath), 1911-1995) – американська кіноактриса, танцівниця і співачка.


[Закрыть] чи Рити Гейворт[3]3
  Рита Гейворт (англ. Rita Hayworth), справжнє ім’я – Маргарита Кармен Кансіно (1918-1987) – американська акторка й танцюристка, секс-символ 1940-х років.


[Закрыть] – Він перебрав в голові ще кілька імен знаменитостей і додав:

– Бетті Ґреббл[4]4
  Елізабет Рут «Бетті» Грейбл (англ. Elizabeth Ruth «Betty» Grable; (1916-1973) – американська актриса, танцівниця і співачка.


[Закрыть] також підійшла б, але не думаю, що вона погодиться.

Я сказав, що будь-яка з них малоймовірна.

Він підтакнув, зітхаючи.

– Якщо Вулф заволодіє газетою, ми підірвемо це місто, – сказав я. – Переслідуватимемо Еслінгера та Старкі доти, доки не прицвяхуємо їх. Як вам таке?

Він захвилювався.

– Одного разу я вже присвятив передовицю Старкі. Діксон мало не зазнав нападу. Стаття так і не була надрукована. Гадаю, що Старкі і Мейсі – гідна парочка.

– Боюся, це їм не сподобається.

Він запустив замазані чорнилом руки в свою густу шевелюру.

– А що вони можуть вдіяти? Нам не слід їх боятися.

Він пильно на мене глянув і запитав:

– Чи таки слід?

– Вони вбили Діксона, – м’яко зауважив я.

Його великі карі очі широко розплющилися.

– У старого було спрацьоване серце, – сказав він. – Принаймні, так сказав лікар.

– Але ж ви не вірите всьому, що кажуть, чи не так?

Він відкинувся на спинку крісла, поклавши руки на стіл. Я помітив, що манжети його сорочки добряче потріпані.

– Ви не жартуєте?

– Хтось накинув мотузку на шию Діксона і забув її зняти. Його холоднокровно задушили, але Мейсі видає це за серцевий напад. Не знаю чому, але саме так воно й є.

Хлопчина глибоко зітхнув. Обличчя його зблідло, але вогник в очах не загас.

– Ви хочете сказати, що мене можуть вбити?

– А також мене і Вулфа. – Я дав йому ще одну сигарету.

Він обміркував почуте.

– Якщо ви можете цим займатися, то й я зможу, – нарешті озвався він.

Я підвівся.

– Чудово. Щойно Вулф повідомить мені, що купив газету, я негайно з вами зв’яжуся. А поки що будьте на місці і нікому нічого не кажіть. Особливо про Діксона.

Він провів мене до дверей.

– Ви справді думаєте, що Вулф дозволить мені...?

– Я його вмовлю, – пообіцяв я, а потім додав:

– Чи не підкажете, де я можу знайти Одрі Шерідан?

– В неї контора на Сінклер-стріт. Не пам’ятаю номер будинку, але це така велика будівля з підсвіченими театральними афішами на фасаді. Ви її не проминете.

– А де вона мешкає?

– На Лорел-стріт. Це багатоквартирний будинок. Він розташований на півдорозі до її контори – справа. Там ще є сад на даху, – і він зітхнув. – Сам би не відмовився там жити.

– Можливо, колись так і буде, – сказав я. – А поки що – до зустрічі!

– До зустрічі, – відповів він, а я вийшов у приймальню. Потім, згадавши дещо, повернувся.

– Чи говорить вам про щось ім’я Едни Вілсон?

Фіппс наморщив лоба.

– Щось знайоме, – потім швидко поглянув на мене. – А в чому річ? Це ж секретарка Вулфа, хіба ні?

Я кивнув.

– А з ким вона ще зустрічається?

– Ви це серйозно? Я гадав, що вона надто «домашня», щоб іще будь з ким зустрічатися.

– Вулф так не вважає.

– В його віці вибирати не доводиться.

– То в неї нікого більше немає?

– Ще є Блеклі. Я якось її з ним бачив, але він нічим не кращий за Вулфа. Старий, лисий, зморшкуватий і таке інше.

– А хто такий Блеклі?

– Прокурор округу. Він нічого собою не представляє. Ви ж не думаєте, що в цьому щось є, чи не так?

Я напружено розмірковував.

– В цьому? Що ви маєте на увазі?

Він стенув плечима.

– Ви постійно говорите якимись загадками. Хто для вас Една Віл сон?

– Послухайте-но, синку! – промовив я, поплескавши його по плечу. – В цій справі все – суцільна загадка!

Вийшовши на вулицю, я взяв таксі і звелів водієві відвезти мене на Лорел-стріт. Уже за дванадцять хвилин ми були там, і я сказав таксистові, щоб висадив мене за рогом, не доїжджаючи до будинку. Я знайшов будинок із садом на даху просто у центрі вулиці – по правий її бік. Це було прекрасне місце, і я подумки погодився із Фіппсом, що було б таки непогано тут пожити.

Зайшов у вестибюль і підійшов до консьєржки.

– Я до містера Селбі.

Дівчина нахмурилась.

– Тут нема ніякого містера Селбі!

Я оповів їй, що містер Селбі – мій давній друг, і я подолав дві сотні миль, щоб із ним побачитися, і що він мешкає саме тут. Зауважив, що якщо вона не знає всіх своїх мешканців, то краще б покликала свого шефа.

Вона показала мені перелік всіх пожильців, щоб я сам переконався в своїй неправоті. Одрі Шерідан жила в квартирі № 853. Тоді я сказав, що, напевно, таки помилився, вибачився і... чи не можу я скористатися внутрішнім телефоном? Вона показала, де знаходяться телефони, і я подякував їй.

Зателефонував у квартиру № 853, але ніхто не відповів. Телефони розміщувались поза зором дівчини, натомість ліфт був поруч. Я піднявся на восьмий поверх, пройшов довгим безлюдним коридором і підійшов до помешкання 853. Тихенько постукав, вичекав трохи, а тоді дістав з кишені ножичок. За півхвилини я вже був всередині.

Кремово-рожева вітальня милувала око і була розцвічена квітами в керамічних вазах. Приємний аромат лілій надавав кімнаті жіночності. Я поклав капелюха на диванчик з горіхового дерева і методично обшукав кімнату. Обшарив кожну шухляду, оглянув кожну поличку; відчинив кожну коробку й валізу і піддав усе скрупульозному аналізу. Обмацав кожен сантиметр одягу на предмет промовистих опуклостей або хрускоту паперу. Заглянув під килимки та меблі. Опустив жалюзі, щоб пересвідчитись, чи нічого в них не загорнуте. На кухні дослідив вміст каструль, горщиків та кухонного начиння. Дістався навіть зливного баку у туалеті і виглянув з вікна – чи не підвішене там, бува, щось. Систематично, сектор за сектором, оглянув усю квартиру, але не знайшов ані фотографій, ані носовичка Мері Дрейк.

Я не надто все розкидав, але трохи таки «наслідив». Стояв, споглядаючи все це, втомлений і пригнічений. Хоча мені не пощастило знайти потрібне, однак я зміг отримати уявлення про Одрі Шерідан за предметами, що її оточували. От узяти хоча б її одяг. Одяг жінки свідчить про її характер – а, особливо, її нижня білизна. Білизна Одрі Шерідан була спартанською в своїй простоті – жодного мережива, яскравих кольорів чи вигадливих вигинів. Все охайне й ретельно дібране. Одяг був функціональний і простий. Костюми хорошого крою, три-чотири пари фланелевих штанів різних кольорів, светри під шию, яскраві сорочки. Речі гарні та зі смаком підібрані.

Усю її косметику складали кольдкрем, кілька помад та парфуми з ароматом бузку. В квартирі було повно книг. Вони були навіть на кухні та у ванній кімнаті. В невеличкому кабінеті на столі край вікна стояла радіола з купою платівок на поличці поруч.

Одного погляду на бібліотеку і фонотеку було достатньо, аби переконатися, що Одрі Шерідан – жінка серйозна. Я завжди з пересторогою ставився до серйозних жінок – але вдумлива жінка, котра ще й примудрилася навчитися прийомам джиу-джитсу й яка ні на мить не завагалася, щоб викрасти речові докази у колеги-детектива – це все вкупі неабияк зачепило мою гордість.

Я запалив сигарету, кинув сірника в камін і глибоко затягнувся.

Вирішив, що час нам із Одрі Шерідан познайомитися особисто.

Востаннє поглянувши на пануючий безлад, я вийшов, зачинивши за собою двері.

* * *

В дальньому кінці світлого, просторого коридору знаходились двері, де золотом на склі було вигравірувано: «Агентство швидкого реагування».

Я повернув ручку й увійшов.

Кімната була маленька. Я відразу звернув увагу на два чепуристих віконця, запнутих кремовими сітчастими гардинами. Коло зеленкувато-яблучних стін стояли три крісла; на письмовому столі зі світлого дуба розкидані були примірники «Сетердей Івнінґ Пост», «Гарперс» та «Нью-Йоркер». Вази з квітами утворювали яскраві острівці по всій кімнаті, а пухнастий перський килим – достатньо товстий для того, щоб в ньому потонули мої щиколотки – прикривав підлогу. Як на приватне детективне агентство, то це було шикарно.

Щойно я отямився від першого потрясіння, як на мене вже чекав новий удар. Двері, що вели в кабінет шефа, розчахнулися і звідти вийшов... Джефф Джордан! У руці він тримав пістолет, направлений на мене. Дуло «пушки» чомусь видалося мені мало не тунелем.

– Боже ж мій! – промовив Джефф, вишкіривши свої жовті зуби. – Ви тільки погляньте, хто до нас завітав!

– О, яка радість! – парирував я. – Невже це справді Джефф? Ви таки всюдисущий!

Він помахав мені під носом пістолетом:

– Стули пельку, сучий сину – і ніколи не затівай те, що не в стані довести до кінця!

Я картинно підняв руки вгору.

– Кінокомпанія «Ворнер бразерз» відпочиває! – пафосно заявив я. – Хіба не можна обійтися без цього мелодраматизму?

Джефф гукнув крізь відчинені двері:

– Погляньте-но лише, хто до нас завітав!

Чоловічий голос роздратовано відповів:

– Хто там?

Голос був високий і пронизливий; це був той самий голос, котрий погрожував Діксонові по телефону.

– Детектив із Нью-Йорка, – гукнув Джефф, недобре мені посміхаючись.

– Приведи його сюди! – знову сказав тип із пронизливим голосом.

Джефф кивнув у бік дверей:

– Ну, ти – заходь!

– Зачекайте-то хвильку! – сказав я. – Взагалі-то я прийшов до міс Шерідан. Але якщо вона зайнята, я завітаю якось пізніше.

Джефф хихикнув.

– Вона й справді дуже зайнята, – зауважив він, – але хай тебе це не обходить. Обличчя його почервоніло:

– Ну ж бо, заходь, гнидо!

Я стенув плечима, і з піднятими руками зайшов у суміжне приміщення. Воно було значно більшим за попереднє. Ще один килим лежав на підлозі. Біля відчиненого вікна стояв добротний письмовий стіл з червоного дерева. Два зручних крісла, стелажі з документами та інше офісне умеблювання доповнювали обстановку. Однак в цій кімнаті й сліду не було від охайності попередньої. В ній наче ураган пронісся. Шухляди висунуті, вміст шаф для зберігання документів вивалено на підлогу, на підлозі повно паперів.

В кімнаті було троє – дівчина і два чоловіка.

Дівчина, звісно ж, була Одрі Шерідан. Я вже готовий був побіжно на неї глянути, але передумав. Натомість витріщився по-справжньому. Бо вона сиділа на стільці просто посеред кімнати. І руки її були прив’язані до спинки стільця. На мить це мені видалося несуттєвим, бо я зосередився на її зовнішності. Адже вона як особистість справді була варта уваги. Мала широкі плечі й вузькі стегна – типаж, який так любить малювати Варґас[5]5
  Альберто Варгас (ісп. Joaquin Alberto Vargas у Chσvez, 1896-1982) – американський художник та ілюстратор перуанського походження, відомий своїми малюнками напівоголених дівчат в стилі «пін-ап». Його часто вважають одним з найвідоміших художників пінапу. Численні картини Варгаса продавалися і продовжують продаватися за сотні тисяч доларів.


[Закрыть]. Великі блакитні очі обрамлені довгими шовковистими віями. Губи пухкі та яскраво-червоні. Волосся, руде з золотавим блиском, спадало на плечі важкими хвилястими кучерями. Якщо після такого опису ви все ще не можете її уявити, тоді пригадайте Джоан Кроуфорд[6]6
  Джоан Кроуфорд (англ. Joan Crawford (справжнє ім’я – Люсілль Фей Ле-Сюр, англ. Lucille Fay Le Sueur; 1904—1977) – американська акторка німого й звукового кіно, танцюристка.


[Закрыть] – і портрет буде повним.

На ній був блакитний кашеміровий светр, картатий синьо-білий піджак, блідо-блакитні штани та коричневі замшеві черевички.

За столом, якраз навпроти неї, сидів чоловік, поклавши ногу на стіл й обхопивши руками іншу. Другий чоловік стояв у дівчини за спиною, поклавши їй руки на плечі й уважно слідкуючи очима за рухами того, що за столом.

Я здогадався, що тип за столом – Рубі Старкі. З цікавістю на нього поглянув. Він був маленький. Дрібний, але жилавий. Обличчя мав рябе, очі чорні й непроникні, губи – тонкі. Одягнений у білий фланелевий костюм, білий крислатий капелюх, насунутий на одне око, що надавало йому хвацького й безтурботного вигляду. Але у виразі його обличчя нічого безтурботного не було.

Чоловік, котрий стояв позаду Одрі Шерідан, був того ж типу, що і Джефф Джордан – великий, тупий на вигляд, міцний і схожий на орангутанга.

– Сп’юек, – відрекомендував мене Джефф Джордан, кивнувши головою у мій бік.

– Чого вам треба? – запитав Старкі, дивлячись на мене холодним поглядом.

Я витримав цей погляд.

– Що тут відбувається? – запитав я. – Ви поки що не мер, Старкі. Тож краще облиште ці дурниці. Розв’яжіть її!

Джефф схопив мене за плечі і розвернув до себе. Я побачив його кулак, що звівся мало не від колін, і вчасно відхилився вправо. Почув свист, з яким його кулак пронісся повз моє вухо, і сам вдарив його в живіт. Коли Джефф подався вперед, я поцілив йому ще й в щелепу.

Пістолет вилетів йому з рук, і я метнувся, щоб перехопити зброю. Однак Старкі виявився моторнішим. Він зробив це зі швидкістю ящірки. Його рука вибила в мене пістолет, щойно я потягся до нього самого. Старкі спробував від мене ухилитися, але я вже був на ньому верхи. Поцілив йому в живіт, однією рукою обхопив талію, а іншою захопив ногу та жбурнув назустріч іншому головорізові, котрий мчав через усю кімнату до мене. Вони впали додолу, захоплюючи з собою ще й Одрі Шерідан на стільці. Уся трійця розтягнулася на підлозі.

Я ще не встиг зайнятися ними, як до мене вже наблизився Джефф Джордан. Обличчя мав червоне, а очі налиті кров’ю. Я ухилився від його нищівного удару, натомість поцілив у нього кулаком, але сам не уник удару між ребра, який добряче струсонув мене. Я позадкував, помітивши, що інший бандит звівся на ноги. Тепер обидва вони насувалися на мене. Я швиргонув стілець у Джеффа, отримав удар в плече від іншого типа і поцілив тому межи очі.

Я зауважив, що Старкі звівся на ноги, але коли ті двоє знову ринулися на мене, він знаком зупинив їх. Ті відступили, і тепер ми лише мовчки дивилися один на одного.

Старкі тримав в руках поліцейський револьвер.

– Стій, де стоїш! – промовив Старкі зловісним свистячим шепотом.

– Ти не можеш скористатися своєю «пушкою» звідти, – сказав я. – Якщо я тобі потрібен, мусиш підійти сюди і спробувати мене узяти.

Крутнувшись, я схопив вазу з квітами і шпурнув її в Старкі. Він встиг ухилитися, впавши на підлогу долілиць.

Ті двоє мало не перечепились один через одного, намагаючись до мене дістатися. Я підскочив до столу, вхопив телефонний апарат і поцілив ним в обличчя Джеффа, котрий саме летів до мене. Він відскочив назад, завивши від болю, і при зіткненні збив із ніг іншого бандита. Я схопив стілець і став біля вікна.

– Послухайте-но ви, тварюки! – заволав я. – Лише крок – і стілець вилетить у вікно. Цей звук приверне увагу копів – і я вам навішаю замах на вбивство. Тоді ніякий Мейсі не зможе вас «відмазати».

Зі звірячим риком Джефф вже готовий був кинутися на мене, але Старкі його зупинив:

– Не чіпай його!

І знову всі ми витріщилися один на одного.

– Накажіть тим недоумкам забратися звідси, – сказав я Старкі. – Хочу поговорити з вами наодинці.

Бліде поцятковане обличчя Старкі залишилося непроникним. Витріщившись на мене з хвилину, він раптом сказав своїм хлопцям:

– Йдіть геть!

Коли вони пішли, я поставив стільця.

– Хтось намагається підставити вас, щоби пришити убивство. І навіть Мейсі вас не витягне, якщо звинувачення будуть достатньо серйозними.

Старкі промовчав. Оправив костюм, натягнув капелюха і знову всівся в крісло. Кивком показав мені на дівчину, яка все ще лежала на підлозі, прив’язана до стільця.

Я підійшов до неї і розв’язав руки.

– Пильнуйте його і не зважайте на мене, – шепнула вона.

Але запізнилася з порадою на якусь долю секунди. Бо Старкі, блискавично кинувшись на мене, копнув у скроню. Його важкий черевик поцілив мені в голову, і я звалився просто на Одрі Шерідан.

Неясно я чув голос Старкі, який пронизливо й збудливо верещав:

– Хапайте його, дурні!

Тоді чиїсь руки схопили мене, силоміць поставили на ноги і ще до того, як в голові у мене розвиднілося, щелепа моя наче розкололася, і я відлетів до стіни. Зісковзнув на підлогу, вгледівся в дико оскалену пику Джеффа Джордана і схопив його вже підняту для копняка ногу. Ухопившись за неї, сильно шарпнув її вперед. Джордан змахнув руками, матюкнувся і впав горілиць. Мені вже майже вдалося звестися на ноги, коли підскочив інший гангстер. Він схопив мене, впершись плечем у живіт, і руками обплівши стегна. Я з грюкотом звалився на підлогу, перед цим поціливши йому в обличчя. Краєм ока зауважив Старкі, котрий біг до мене, тримаючи пістолет. Я спробував ухилитися, однак рукоятка поцілила мені якраз у потилицю. З очей мені посипалися іскри, і я знепритомнів.

Був непритомний не більше п’яти хвилин. Відчув, що мені зв’язують руки за спиною, за пекучим болем в зап’ястках, коли мотузки вп’ялися мені у шкіру.

Звідкілясь із рожевого туману виринула чиясь рука, схопила мене за комір і силоміць поставила на ноги. Ноги мені підігнулися, але та рука втримала мене від падіння. Я хитнув головою, щоби прийти до тями, і переді мною вималювалося обличчя Джеффа Джордана. Він легенько мене струсонув, а тоді звів руку і тричі вдарив мене в обличчя. Удари були сильні, і від них на очі мені навернулися сльози.

Я пробурмотів прокляття, і він вдарив ще раз, доволік мене до крісла та жбурнув у нього. Тоді зник з мого поля зору.

Безформною купою я валявся у кріслі, і червона завіса застеляла очі. Єдиним моїм бажанням було допастися до Джордана і гамселити його доти, доки від нього нічого не залишиться. Я також хотів схопити Старкі і колотити його головою об кут столу, щоб його мізки сірою масою розповзлися на килимі. Хоча я й був засліплений, і біль змією заповзав у тіло, я був свідомий того, що ненавиджу цих двох так, як ще ніколи нікого досі.

Раптовий пронизливий крик вирвав мене з полону ненависті. Я розплющив очі, нелюдським зусиллям намагаючись сфокусувати зір, і в тумані, що зненацька розсіявся, розгледів фігури вдалині.

Джордан разом з іншим покидьком розпластав на столі Одрі Шерідан. Вони зняли з неї піджак та светр, а Старкі спробував прикласти запалену сигарету до її оголеного плеча.

Спина Одрі вигнулася дугою, а тіло звивалося, намагаючись уникнути палаючої сигарети.

Я набрав в груди побільше повітря, відпихнув стільця і кинувся на мерзотників. Плечем відштовхнув Старкі, котрий, захитавшись, відлетів убік. Він обернувся, ухилився від мого удару ногою й натомість болюче поцілив мені кісточками пальців в лице. Я гепнувся на килим. Падаючи, мені вдалося виконати ногами захват «на ключ». Старкі звалився поруч із шипінням, мов розгнівана змія. Спробував поцілити мені в обличчя кулаком, однак це в нього не вийшло. Я посилив захват, і його обличчя позеленіло. Тоді він почав молотити руками по килиму, волаючи по допомогу.

Джефф відпустив Одрі і кинувся до мене. Я ще щільніше зімкнув захват, і почув, як Старкі хапає ротом повітря. Я спробував ухилитися від черевика Джордана, котрий зі свистом пролетів повз мою скроню. Джефф лише зачепив мене ногою, але й цього було достатньо, щоб оглушити мене. Я розпластався на килимі.

Усе подальше відбувалося, немов уві сні. Я все усвідомлював, однак нічого не міг вділяти.

Коли Джордан відпустив руки Одрі, вона підвелася і застосувала один зі своїх прийомів до іншого здорованя. Той упав на коліна, схопившись за шию, і заскавулів. Одрі зісковзнула зі столу.

Вона ухилилась від Старкі і кинула важку попільничку у вікно. За дзенькотом розбитого скла настала оглушлива тиша.

Потому Старкі сказав:

– Ми ще побачимося.

Ледь стримувана лють, що бриніла в його голосі, прорізала туман моїх думок і охолодила кров. Наостанок він копнув мене черевиком. Грюкнули двері.

Я зручно влігся на килимі і «вирубився».

Пролежав так, мабуть, хвилин із десять, коли це мене знову потурбували. Хтось легенько мене трусонув, і я відчув приємний запах бузку. Обережно розплющивши одне око, побачив Одрі Шерідан, котра схилилась наді мною. Тугі завитки її волосся майже торкалися мого обличчя.

Я протяжно застогнав і заплющив око. Вона знову труснула мене.

– Не будьте дитиною, – сказала вона. – Нічого у вас не ушкоджено. Занадто ви ніжний і трохи не в формі. Ну ж бо, сідайте! Я їх звідси витурила, і тут тепер цілком безпечно.

Це мене розлютило. Я розплющив очі і холодно глянув на неї.

– Дуже люб’язно з вашого боку так казати! – палко вигукнув я. – Мене копали, по мені товклися, лупили в голову і колошматили троє здоровенних бандитів – а ви ще маєте нахабство стверджувати, що я надто ніжний!

Вона сіла на п’ятки, склавши руки на стегнах, і посміхнулася.

– А я гадала, що детективи з Нью-Йорка зроблені зі сталі, – зауважила вона.

Голова в мене розколювалася.

– Ви набралися усіх цих дурниць з книжок, – сказав я, зводячись на лікоть і поморщившись від болю, який наче пронизав мені голову.

– Я – суцільні синці та поламані кістки. Хребет мій перебитий, а стегнова кістка роздроблена. Я більше ніколи не зможу ходити!

Вона продовжувала дивитися на мене з іронічною посмішкою. Потім я згадав, як Старкі підсмалював їй плече сигаретою і поглянув на неї з німим здивуванням. Так, вона була бліда, але посмішка її була щирою.

– До речі, про сталь, – продовжив я, – здається, ви й самі не з олова зроблені.

Вона поглянула на червону пляму на своєму передпліччі і скривилася. – Це справді боляче, – визнала вона. – Але мені не так боляче, як обурливо через те, як вони це робили. – Її фіалкові очі гнівно зблиснули. – Якою ж худобою бувають часом чоловіки!

Підтримуючи голову руками та опершись ліктями на коліна, я обвів очима безлад в її конторі.

– Чи знайдеться у вас щось випити? – запитав я. – Мені б зараз не завадив ковток чогось міцного – та й вам також.

Вона звелася на ноги і повільно пішла до бару. Витягла звідти пляшку віскі та дві склянки. Повернулася і знов опустилася на підлогу поруч зі мною.

Я взяв у неї пляшку і налив у склянки міцного трунку.

– Будьмо! – сказав я, кивнувши їй.

– Будьмо! – відповіла вона.

Ми випили.

– Отак краще, – задоволено промовив я, втягуючи носом повітря. – То що сталося? Були копи?

Вона кивнула.

– Поки ви валялися на підлозі непритомний, я усе залагодила з копами. – От і покладайся після цього на чоловіків – уся брудна робота дісталась мені. Я повідала їм, що попільничка просто вислизнула мені з рук. І вони повірили. Вислухавши байки про те, які вони дужі та кремезні хлопці, і як я вдячна їм за їхню доброту, вони пішли геть – такі самовдоволені й пихаті, якими можуть бути лише чоловіки.

Я докірливо поглянув на неї.

– Щось мені підказує, що ви неабиякий цинік, – зауважив я. – Але в моєму теперішньому стані я не готовий вести довгі дискусії з цинічними дівчатами. Може, ми би з вами трохи причепурилися та вирушили по домівках? Й зустрілися трохи згодом – коли я остаточно прийду до тями і зможу вести довгі задушевні розмови.

– Гаразд, – погодилася вона, ставлячи свою склянку. – Так і зробимо. Як ви гадаєте: зможете ви самостійно добратися до ванної, чи хочете, щоб я вас туди віднесла?

– Сарказм в такій юній особі, як ви, викликає у мене відразу, – зауважив я, повільно зводячись на ноги.

– Ви завжди висловлюєтесь, як шанувальник Волта Вітмена[7]7
  Волт Вітмсн (Walter Whitman; 1819-1892) – американський поет, есеїст, журналіст та гуманіст.


[Закрыть], чи ви все ще не в собі?

Похитуючись, я якось добрів до письмового столу.

– Леді, я справді ще не в собі, але ви б послухали мене, коли я підпилий!

Вона показала мені ванну кімнату і стояла поруч, поки я мив свою побиту голову. Після душу мені стало набагато краще – хіба що ребра дуже боліли.

– Хочете, щоб я перебинтувала вам голову? – поцікавилася вона. – Ви дуже мило виглядаєте – люди подумають, що вашою головою кололи горіхи.

– Нічого, – зронив я, розглядаючи себе у дзеркало. Виглядав так, наче мене переїхала вантажівка. – Але якщо ви дасте мені бинт, то я перев’яжу вам плече.

Вона заперечно хитнула головою.

– Дякую, але я завжди піклувалась про себе сама – обійдуся й цього разу.

Ми пройшли крізь спустошений офіс до дверей.

– Вибачте, що я поки що не можу прибрати тут все, – сказав я, зупиняючись і розглядаючись довкола. – Але, гадаю, це було б для мене зараз занадто.

– Нічого, ви не повинні поводитися зі мною, як джентльмен. Я ж сама детектив.

Я тяжко зітхнув.

– Припиніть мене піддражнювати! – поскаржився я. – І зробіть щось зі своєю рукою. Нам справді треба поговорити. То як щодо сьогоднішнього вечора? Гадаю, що до того часу я вже буду в формі. Повечеряймо разом?

Вона мотнула головою.

– Я не вечеряю з детективами, – сказала вона твердо. – Намагаюсь не поєднувати справи з розвагами.

– Не будьте такою суворою, – сказав я благально. – Ви могли б отримати море задоволення від спілкування зі мною.

Вона глянула на мене задумливо.

– Гадаю, що так, – сказала вона, – Але це не означає, що я з вами зустрінуся за вечерею.

– Гаразд, не буду наполягати. Тоді, можливо, я завітаю до вас сьогодні ввечері? Нам багато про що треба поговорити.

Провагавшись, вона кивнула.

– Я буду вдома після дев’ятої. А поки що до побачення. Якщо вам буде млосно, купіть собі нюхальні солі.

Я пообіцяв неодмінно так і зробити та полишив її.