Текст книги "Реквієм блондинкам"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 15 страниц)

– Тед передав для Одрі записку, щоб вона приєдналась до нього. Пише, що його друзі організовують там вечірку. Номер будинку – 49.

– Зачекайте-но хвильку, – сказав Бейфілд і важко протупотів до телефону.

За кілька хвилин повернувся, і на обличчі його читалася тривога.

– Це нежилий будинок, – пояснив він. – Я послав туди своїх людей – щоб оточили дім, коли ми туди зайдемо. Дійсно скидається на те, що ви на правильному шляху.

Я подав Одрі коробку, яку тримав тепер в руках.

– Начепи це на себе, крихітко – й поїхали!

Вона глибоко зітхнула.

– Це навіть гірше, ніж виривати зуб! – жалібно сказала вона, намагаючись посміхнутися. – Швидше би це все скінчилося!

Ми провели її поглядами, коли вона заходила у вбиральню, і спустилися вниз, щоб зачекати на неї в таксі.

Меддокс-авеню була тьмяно освітленою вуличкою з будинками з одного боку та великим пустищем з іншого. За пустищем розташовувався ливарний цех. Будинки стояли далеко один від одного – наче зуби у роті старигана – й були сірі через постійну багаторічну кіптяву довкруж. Було надто темно, щоб детальніше щось роздивитися.

Ми підійшли до таксі Одрі, щоб обговорити все до того, як вона увійде в будинок.

– Ми з Бейфілдом підемо першими й сховаємося в саду, – сказав я. – Реґу, ви приєднаєтеся до нас пізніше.

Одрі, висунувшись із вікна свого таксі, промовила стурбовано:

– А що мені робити?

– Коли наблизишся до будинку, подзвони й чекай. Якщо до дверей підійде Тед, іди за ним. Ми зайдемо слідом, – додав я. – В тебе є пістолет?

– Т-так, він у моїй сумочці.

– Ну то дістань його звідти. Тримай в руках, але так, щоб непомітно було. Якщо ситуація ускладниться, і ми не встигатимемо – стріляй. Бейфілд не заперечуватиме.

Поки ми все це говорили, водій таксі слухав, відкривши рота.

– Звучить так, ніби у вас буде пречудова вечірка! – нарешті устряв він. – Оце буде про що розповісти своїй старій!

Бейфілд коротко звелів йому стулити пельку.

– Все ясно? – перепитав я.

Мої супутники кивнули.

Я потиснув Одрі руку.

– Не бійся! – сказав я, і, стишивши голос до шепоту, додав, щоб почула лише вона:

– Я тебе дуже люблю!

Полишивши її, ми з Бейфілдом пішли вздовж Меддокс-авеню, тримаючись її неосвітленого боку.

Номер 49 був останнім будинком на вулиці. Він поодиноко стояв посеред великого саду і виглядав темним та нежилим. Ми обережно наблизились, і коли до будинку було вже зовсім близько, я розгледів світло в холі.

– Дивіться! – прошепотів я Бейфілдові. – Він там і чекає на неї!

– А, може, нам просто увірватися і пальнути в нього? – запитав Бейфілд. – Мені не дуже подобається те, що молода жінка змушена зайти сюди сама!

– Мені теж, – коротко озвався я. – Але що нам залишається? Ми повинні спіймати його на гарячому!

Тепер ми зупинилися і крізь щільну загорожу дивилися в сад. Окрім світла у холі, решта вікон були темними.

– Спробуймо проникнути через чорний хід. Можливо, це нам вдасться, – пробурмотів я.

– Мої люди мали б уже оточити будинок, – прошепотів Бейфілд у відповідь. Поглянув на годинник. Була за десять дев’ята.

– Йдіть обережно, інакше отримаєте по черепу!

Я відступив.

– Тоді йдіть першим! – сказав я. – Ваша голова виглядає міцнішою для подібних ударів!

Він щось буркнув, але пішов вперед. Слідом за ним я обійшов будинок. Не пройшли ми й десяти кроків, як перед нами з темряви виринув якийсь силует. Я помітив блиск формених срібних ґудзиків, і Бейфілд гукнув:

– Ну що тут, сержанте? – запитав.

Поліцейський сержант хитнув головою.

– Ми тут лише кілька хвилин, – відрапортував. – В будинку хтось є, але ми поки що нікого там не чіпали.

– Скільки вас усього?

– Шестеро. Розосередилися в саду по периметру. Я сказав своїм підлеглим, щоб усіх впускали в будинок, але нікого не випускали. Правильно?

– Так, – і Бейфілд повернувся до мене. – Може, йому краще піти з нами?

– Гаразд. Але без шуму.

Ми нечутно пробралися до чорного ходу в будинок. До нього вела зацементована доріжка, тож ми пішли нею і розчули звук таксі, котре саме під’їхало.

Я нервував, і руки мої тремтіли. Раптом мені захотілося відмінити свої попередні інструкції Одрі. І лише величезним зусиллям волі я подолав напад паніки.

Бейфілд спробував відчинити двері чорного ходу.

– Замкнені! – прошепотів він мені на вухо.

Я легко відштовхнув його й оглянув замок. Він відчинявся нескладно, тож я витягнув з кишені ножик, трохи почаклував із замком і розчахнув двері.

Поки я все це робив, почув, як біля парадного входу зупинилось таксі, і за хвилину десь у будинку пролунав електричний дзвінок.

Я пройшов на кухню і увімкнув ліхтарик.

– Вона вже біля дверей, – прошепотів я Бейфілдові. – Дайте мені кілька хвилин – а потім ідіть за мною! Нехай сержант охороняє чорний хід!

Бейфілд мовчки потис мені руку на знак згоди, і я пройшов уперед. Засунув руку в бічну кишеню і зняв із запобіжника свій поліцейський револьвер 38 калібру.

Дзвінок пролунав знову, і коли я, вимкнувши ліхтарика, вийшов у коридор, то почув, як хтось спускається сходами.

Я стояв, вичікуючи, у вузькому, темному проході, тримаючи у витягнутій руці револьвер, і серце моє калатало десь між ребрами. Притінена гасова лампа наверху сходів освітлювала жовтуватим світлом хол.

На стіні відбився витягнутий у довжину силует – згорблена фігура з довгими тонкими пальцями та гротескно розчепіреними долонями-клешнями. Фігура мовчки й швидко наближалася до дверей. За мить я побачив, що це – Елмер Генч. Він постояв перед дверями, прислухаючись, потому рвучко розчахнув двері.

Я почув, як Одрі приглушено скрикнула – а тоді кістляві пальці Генча вхопили її за зап’ястя і затягли всередину. Одрі пручалася, однак він зачинив за собою двері, ще й підперши їх своїм тілом.

– Доброго вечора, міс Шерідан, – озвався він, посміхаючись.

У миготливому світлі гасової лампи його бліде примарне обличчя виглядало просто жахаючим.

Одрі спробувала відсахнутися убік. Вона була так близько до мене, що я міг чути її уривчасте, пришвидшене дихання.

– Не бійтеся, міс Шерідан! – сказав Генч. – Тед чекає на вас. Він нагорі. Там всі його друзі чекають на вас. Ходімо ж наверх і приєднаймося до них!

Одрі застигла на місці, мов паралізована.

Генч нахмурився, і тоді на його обличчі з’явилась жахлива усмішка.

– То на що ви чекаєте? – спитав він, і його моторошні пальці потяглися, було, до Одрі, але потім відсмикнулися.

– Підіймайтесь же до Теда. Він так давно чекає на вас!

І видав їдкий смішок.

– О, як же він вас жадає!

Дуже повільно Одрі почала наближатися до сходів. Час від часу вона кидала погляд на Генча, який продовжував стояти біля вхідних дверей.

Одрі поставила ногу на першу сходинку і завмерла. Я чув, як мені в спину дихає Бейфілд, але не обертався, бо не зводив очей із Одрі.

І тоді це сталося. Пролунав ледь чутний свист. Одрі скрикнула. Руки її вчепилися в мотузку, яка оповила її шию. Потім її злегка підтягнули наверх. Коли її ноги відвались від землі, Генч, видавши ледь чутний звук, схожий на гарчання тварини, кинувся Одрі в ноги, втримуючи їх.

Потім пролунав постріл, котрий мало мене не оглушив.

Я рвонув уперед – туди, де лежав тепер непорушно Генч. Обійнявши Одрі за талію, я поставив її на ноги і вивільнив шию від петлі. Її тіло було в’ялим, і на одну страшну мить мені здалося, що ми запізнилися.

Бейфілд, котрий і пальнув у Генча, зняв зашморг із шиї Одрі, я розчув слова:

– Все гаразд, Марку! – і Одрі розридалася.

Реґ та поліцейський сержант вже бігли нам назустріч.

– Подбайте про неї, – сказав я Реґові, і, підштовхнувши Одрі до нього в обійми, побіг услід за Бейфілдом.

Він чекав на мене на верхній сходинці.

– Ми його таки дістали, – сказав він крізь зуби. – Тепер він нікуди не втече. В житті ще такого не бачив.

– Ви ще й не таке побачите, коли я врешті дістануся до диявола, – люто сказав я.

Ми пройшли темним коридором, і наші ліхтарики відкидали дві точки світла попереду. По дорозі я відчиняв одну за одною всі двері, поки Бейфілд залишався в коридорі, готовий негайно вистрілити, щойно вбивця зробить спробу проскочити повз нас.

Так ми обійшли всі кімнати.

Робота була нервовою і копіткою. Кожна порожня кімната наближала нас до вбивці, що причаївся десь у темряві, дослухаючись до наших кроків.

Нарешті залишилась остання кімната.

– Тепер він наш, – сказав Бейфілд, відштовхуючи мене. – Виходь! – люто заволав він. – Ти чуєш мене? Руки догори!

У кімнаті почулося якесь шарудіння.

– Виходь же! – гаркнув Бейфілд.

У кінці коридору з’явились сержант та двоє поліцейських. Їхні потужні ліхтарики були направлені на поїдені шашіллю двері.

У кімнаті пролунали кроки. Легкі, повільні, невпевнені.

Ми наставили пістолети на двері.

Ті повільно відчинилися всередину, потім розчахнулися. На порозі стояла місіс Еслінгер і дивилась на нас. Губи її були міцно стиснуті, а очі – ніби дві крижини.

Вона була в тій самій погано пошитій чорній сукні, а на голові її красувався чорний капелюшок із блискітками з чорного гагату. Вона постояла трохи, дивлячись на нас, а потім вибухнула холодним моторошним сміхом.

* * *

Ми сиділи у барі готелю, попиваючи віскі та затягуючись сигаретним димом. Це був наш останній вечір у Кренвілі, а тому ми розкошували.

Бейфілд аж сяяв від щастя. Для нього все складалося якнайкраще: він уже бачив себе шефом поліції. Щойно уся ця історія з’явиться в газетах, губернатор штату однозначно зажадає розслідування справи. І Мейсі змушений буде піти у відставку.

Бейфілд підняв свою склянку і, затинаючись, виголосив тост за моє здоров’я.

– Ви – чудовий хлопець, – заявив він. – І справді чогось варті – попри те, що є приватним детективом.

Я подякував йому.

Одрі поклала голівку мені на плече і чомусь загадково посміхалася.

– Я була явно не на висоті, – м’яко визнала вона. – Діяла гарно, але провально. Тепер я знаю, як стати успішним детективом. Усе, що треба зробити, – це обрати невинну людину і чекати, поки усе з’ясується само по собі. Любий, зізнайся: ти ж був упевнений, що вбивця – Тед?

Я криво всміхнувся.

– Ну, справді: якийсь час я гадав, що це Тед, але невдовзі змінив думку.

Побачивши розгнівано-іронічний вираз на її обличчі, швидко продовжив:

– Гаразд, гаразд; я справді думав, що це Тед, але ужив заходів, щоб перевірити місіс Еслінгер та її братика. Ці двоє геть спантеличували мене. Але як же мені було з’ясувати, що вони ненормальні? Я ж не прожив усе своє життя в цьому місті, як дехто... Тому ви й не можете мене критикувати!

Летімер випростався у кріслі і втомлено поглянув на мене.

– Не сперечайтеся! – благально промовив він. – Я мушу переповісти цю історію, але як я її передам, якщо не знаю, що й до чого?

Реґ поплескав його по руці.

– Ви п’яний! – сказав він щасливо. – Забудьте про всю цю історію і випиймо ще!

Летімер сердито зирнув на нього.

– Відчепіться! – рявкнув він. – Робота є робота – незалежно від того, скільки я випив!

І він поглянув на мене.

– Розкажіть мені все по порядку. Старушенція, може, й з’їхала з глузду, однак це нічого мені не пояснює.

– Пояснює, якщо ви як слід все обмізкуєте, – заперечив я, граючись із кучериками Одрі.

– Історію її хвороби мені переслав полковник Форсберг. Місіс Еслінгер одразу мені не сподобалася, тож я вирішив її перевірити. Що я й зробив. Вона розпочала свою кар’єру в мандрівному цирку, опанувавши мистецтвом родео і навчившись майстерно накидати ласо – не гірше за справжнього ковбоя. Батько її помер у божевільні, бо був убивцею-маніяком та ще й, до того ж, душевнохворим. Вона була також хвора і певний час перебувала в клініці, звідки її витяг брат. Вони разом переїхали на схід, де вона вийшла заміж за Еслінгера, котрий нічого не знав про її минуле. Братик за нею пильно наглядав, і коли вона почала робити промахи, то поселився разом із нею. Ось чому Еслінгер і змушений був зробити його своїм управляючим. На той час Еслінгер уже все знав, але був надто слабкий для того, щоб відіслати її назад у клініку.

Одрі випрямилася.

– Де ви все це накопали? – вимогливо спитала вона.

– Ось одна з переваг роботи в такому солідному агентстві, як Бюро міжнародних розслідувань. Це все для мене відкопав Форсберг, – пояснив я. – У місіс Еслінгер лише одна слабкість – це її син. Вона страшенно ревнує його до всіх дівчат, і коли він почав із ними зустрічатися, вона стала смертельно небезпечною. Генч також несповна розуму, але по-іншому. Він не вбивав... але бальзамував трупи! Коли місіс Еслінгер почала вбивати Тедових дівчат, Генч зміг нарешті уповні віддатися своїй пристрасті до бальзамування. Однак в нього вистачило розуму ховати трупи в родинному склепі Еслінгерів – але про це вам відомо.

Летімер кивнув.

– Так, – озвався він. – Тож ця справа не має нічого спільного із «Вуличним фото»?

– Я би так не сказав, – заперечив я. – У своєму безумстві місіс Еслінгер надумала зробити чоловіка мером міста. Вона вирішила прибрати Старкі з дороги за допомогою того ательє і зосередила свою увагу на дівчатах, чиї фотографії з’являлися у вітрині фотоательє Старкі. Пам’ятаєте, як я знайшов там носовичок Мері Дрейк? Присягаюсь, що то Генч його туди підкинув, щоб навести мене або Теда на хибний слід. Тед був щиро переконаний, що Старкі причетний до всіх цих вбивств, бо мати це йому навіяла.

– А як же дівчата – чи це випадковість, що всі вони були блондинками?

Я притягнув Одрі до себе ближче.

– Просто Тед віддає перевагу білявкам – так само, як і я. Нема нікого кращого за блондинок!

– Тоді все ясно, – сказав Бейфілд, посміхаючись мені. – Чоловіче! Хотів би я побачити фізіономію Мейсі, коли він завтра про все це дізнається! Цим я його просто-таки доб’ю!

– Не можу збагнути, чому місіс Еслінгер і Генч намагалися вбити ще й мене, коли дізналися, що нам все відомо про тіла, – зауважила Одрі. – Логічніше було б вичекати хоч трохи.

– Але ж вони обоє божевільні, – озвався я. – Ми підготували їм пастку, і вони не змогли противитися спокусі потрапити в неї.

– Але де був увесь цей час Тед? – запитала Одрі. – І чому він зі мною так і не зустрівся?

– Це все підлаштувала місіс Еслінгер. Син розповів їй, що має намір зустрітися з тобою, і та побачила для себе нову можливість та вирішила негайно цим скористатися. Вона доручила Генчу зателефонувати у клуб «Сайро» і залишити записку для тебе з проханням зустрітися на Меддокс-авеню. Потім вона під якимось приводом затримала Теда, аби він спізнився на побачення з тобою, і, звісно ж, він приїхав, коли ти вже пішла. Гадаю, що той самий трюк вона проробляла і з іншими дівчатами.

– Це все? – уточнив Летімер, гасячи сигарету.

– Гадаю, що так. У вас має вийти пречудова стаття. Не забудьте всю славу приписати Бейфілду!

Бейфілд аж засяяв.

– Якщо вам потрібна допомога в підготовці статті, – озвався Per, – то я готовий це зробити!

Летімер звівся на ноги.

– Тоді ходімо. Спочатку підготуймо статтю, а тоді вже відірвемося, як слід!

– Побачимося зранку, Реґу! – гукнув я йому вслід. – Бо я їду першим же вранішнім поїздом!

Бейфілд допив своє віскі і також підвівся.

– Що ж, не буду вас затримувати – відпочивайте! – сказав він, простягнувши мені руку. – Мені навіть шкода, що ви їдете. Наступного разу, коли приїдете в Кренвіль, ви будете приємно здивовані тутешніми змінами. Коли з політичної арени зійдуть Мейсі і Вулф, у місті знову стане спокійно.

Він глянув на мене через плече, а тоді, стишивши голос, прошепотів:

– З того, як все складається, я тепер не здивуюся, якщо мером міста стане Мак-Артур. У мене є своя людина, яка його підтримає, а він неабиякий розумник – якщо його відокремити від дружини!

Він примружив одне око і непевно махнув нам рукою.

– Бувайте, – додав він, променисто нам посміхнувшись, – сподіваюсь побачити вас наступного разу в церкві, на вінчанні.

І нетвердою ходою пішов до виходу, нарешті полишивши нас із Одрі на самоті.

– Взагалі-то він приємний, правда? – сказала Одрі, вкладаючи свою руку в мою.

– Коп завжди приємний – коли йому чогось від вас треба, – парирував я. – Ходімо ж, моя люба – нам час у ліжечко!

Вона глянула на мене.

– Я знаю, що то було сказано жартома, – додала вона, – але пам’ятаєш, ти колись казав, що Макс Еслінгер насправді не вірив, що я зможу розплутати цю справу... Якщо він так казав, то на віщо ж він мене тоді найняв?

Я вишкірився.

– Місіс Еслінгер переконала його в цьому, – сказав я, обіймаючи її за талію. – Вона вважала, що якщо за справу візьмешся ти...

– Досить! – поквапно урвала мене Одрі. – Не смій сміятися!

Я пригорнув її до себе і поцілував.