Текст книги "Реквієм блондинкам"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

– Шукають мене? – перепитав я. – Що ви хочете цим сказати?

– Вулф висунув проти вас обвинувачення у викраденні, – терпляче роз’яснив мені Реґ. – А Мейсі лише радий цьому. Саме зараз вони вас і розшукують.

В цю мить задзвонив телефон. Я схопив слухавку. На лінії був Летімер.

– Що сталося? – спитав я різко.

– Старкі вбито. Джефф його застрелив, – повідав він мені. – А поліцейські застрелили Джеффа при спробі втекти.

Я полегшено зітхнув.

– Чудово, – сказав я. – Це – найкраща новина, яку я почув останнім часом.

– Радий за вас, – відгукнувся Летімер. – Але вам нема чого особливо радіти. Що ви втнули? Мейсі щойно підписав ордер на ваш арешт.

– Справді? – несподівано розлютився я. – Ну, це ми ще побачимо. Якщо ці нікчеми думають, що зможуть мене залякати... – і я жбурнув слухавку та повернувся обличчям до тих двох, котрі з інтересом дослухалися до розмови.

– Будьте тут, – зронив я. – А я йду до Мейсі!

– Зачекайте-но, – швидко озвався Реґ. – Ви не можете піти до нього просто зараз! Копи прочісують усе, шукаючи вас!

– Тоді йду до Вулфа! – розгнівано вибухнув я. – І жоден кренвільський коп мене не зупинить!

Я вийшов із номера, грюкнувши дверима.

* * *

Коли дістався будинку Вулфа, звідти саме від’їхало поліцейське авто.

Я трохи зачекав, щоб воно остаточно зникло з очей, і тоді знову проминув галявину перед домом і натиснув на дверний дзвінок.

Хоча була вже перша година ночі, будинок стояв яскраво освітлений, і двері розчахнулися майже миттєво.

Плечем я відштовхнув служника і пройшов у хол.

– Де Вулф? – спитав я.

Служник здивовано витріщився на мене сонними очима.

Судячи з виразу його обличчя, я був останнім, кого він сподівався тут побачити.

– Я не радив би вам зустрічатися зараз із містером Вулфом, – сказав він пошепки. – Він дуже ...е-е... розгніваний і...

– Облиште, – коротко озвався я. – То де він?

Згори пролунав голос – Вулфів голос.

– Хто там? Джексоне, з ким ви розмовляєте?

Я підійшов до підніжжя сходів – так, щоб він міг мене побачити.

– Доброго вечора! – привітався я і почав підніматися йому назустріч.

– Забирайтеся з мого дому! – загримів він. – Джексоне, викличте поліцію! Ви чуєте? Негайно викличте поліцію!

Я різко розвернувся і витяг пістолет, націливши його на служника. Той зблід і мало не зімлів.

– Ну ж бо! – погрозливо сказав я йому, – підіймайтесь за мною!

Коли служник піднявся до нас, я наставив пістолет на Вулфа, котрий споглядав усе це, відкривши рота – здивовано і розгнівано водночас.

– А зараз завітаймо до маленької Едни, – холодно сказав я, – усі разом.

– Ви ще за це заплатите! – гаркнув Вулф, але пішов в кімнату Едни у супроводі служника та мене.

Една була в ліжку, але зі здавленим криком підвелася, щойно мене побачила.

– Спокійніше, мала, – промовив я, гадаючи, що синець на її підборідді навіть додавав їй певного шарму. – Розслабтеся! Я більше не завдам вам жодної шкоди!

Я розчахнув двері ванної та заштовхнув туди служника.

– Будьте тут, поки я вас не покличу! – сказав я, зачиняючи за ним двері.

– Якщо ви гадаєте, що це вам зійде з рук... – почав було Вулф, і обличчя його зробилося багряним.

Я вказав йому пістолетом на крісло.

– Сідайте краще, – сказав я, – і ми втрьох гарненько собі побалакаємо.

Раптом Една відкинула ковдру і вискочила з ліжка. На ній була оранжево-рожева піжама, в якій вона виглядала, як дитя-переросток, котре пограбувало магазин жіночої білизни.

– Я викликаю поліцію, – заявила вона, і голос її бринів від ледь стримуваного гніву. – Цей дешевий сищик не зможе мене більше залякати. Якби в тебе була хоч крапля розуму, ти би давно викинув його звідси!

Обличчя Вулфа трохи перекосилося, однак він більше ніяк не зреагував. Дуло, направлене йому просто в живіт, видалося достатньо вагомим аргументом.

Я дозволив їй підійти до телефону, а тоді двома стрибками наздогнав її і вхопив за зап’ястя, уник оскаженілого удару кулаком в обличчя і швиргонув її на ліжко. Коли вона спробувала звестися, я з розмаху ляснув її по сідницях. Звук вийшов такий, наче тріснув паперовий пакет, і вона із завиванням болю, люті та переляку залізла назад під ковдру.

– Ще один порух, – запевнив її я спокійним тоном, – і я відхльостаю вас по-справжньому!

Вона дивилася на мене широко розплющеними оскаженілими очима, але більше не робила спроб підвестися.

Я сів так, щоби тримати на прицілі їх обох, і запалив сигарету.

– А тепер побалакаймо, – сказав я, дивлячись на Вулфа. – Час нарешті нам з’ясувати стосунки.

– Вас звільнено, – процідив він крізь зуби. – Ви більше на мене не працюєте. Я подаю в суд на вашого боса та на вас. І засаджу вас у в’язницю!

Я розсміявся.

– Гаразд, – відповів, – нехай я звільнений. Це мене цілком влаштовує. Але перш, ніж піду, маю вам дещо повідомити. Старкі мертвий. Його було вбито півгодини тому. То як вам це?

В його очах з’явився інтерес, однак він нічого не сказав. Една голосно скрикнула; на її обличчя стало страшно дивитися. Вона відвернулась і почала ридати в подушку.

Вулф здивовано глянув на неї.

– Вона його донька, – пояснив я Вулфу. – Старкі підсадив її до вас, щоби шпигувати за вами.

Запала довга тиша, яка переривалась лише схлипуваннями Едни.

Вулф дивився собі під ноги, і обличчя його наче враз постаріло.

– Ви брешете, – нарешті озвався він.

– А ви запитайте її самі, – запропонував я. – У вас не було жодного шансу стати мером – бо вона відстежувала кожен ваш крок. Ця парочка легко б могла вимислити пречудову історію, яка б дискредитувала вас, а то й взагалі би змусила полишити місто. З цією маленькою пташкою ви гралися, немов зі шматком динаміту.

Він вказав мені на двері.

– Геть! – голос його задзвенів від люті.

– Так, я піду, – пообіцяв я, – але перед тим ви зателефонуєте Мейсі і скажете, щоб він залишив мене в спокої. Оповісте, що вирішили забрати свій позов проти мене – або ж я повідаю всьому Кренвілю вашу любовну історію – і то в найяскравіших барвах!

– Забирайтеся з цього міста! – гаркнув він. – Я вже ситий вами по горло! Я заберу свій позов, якщо ви зникнете звідси назавжди!

Я криво йому посміхнувся.

– Ви заберете свій позов без жодних умов. Я тут гравець з козирною картою. У мене вже готова сльозлива історія на першу шпальту вашої газети, і ви вже не в силах відізвати статтю. Я залишусь тут доти, доки газета не з’явиться на вулицях. Коли Кренвіль дізнається, що Една – донька нікчемного картяра з сумнівною репутацією, та ще й ваша коханка, становищу вашому не позаздриш!

Він все ще вагався; однак я підійшов до телефонного апарата і набрав номер управління поліції. Коли на тому кінці лінії озвався Бейфілд, я передав слухавку Вулфу.

– Скажіть йому, що ви помилилися. У малої просто була істерика, а тому й хотіла засадити мене за ґрати. Ну ж бо, сміливіше!

Він щось довго бубонів Бейфілдові, а потім те саме пояснював Мейсі. В якийсь момент навіть відклав слухавку, і я зрозумів, що Мейсі лютує. Так чи інакше, але Вулф довів справу до кінця. Потім жбурнув слухавку і витріщився на мене.

Я підвівся.

– Гаразд, – сказав я, – далі розбирайтесь самі.

Поглянув на Едну, котра все ще лежала, вткнувшись у подушку.

– Гадаю, вам краще звільнити її. А я відтепер працюю на самого себе. Я приїхав у Кренвіль для того, щоб відшукати трьох зниклих дівчат. Ну то я їх знайду. Будь-кого, хто заважатиме мені у цьому, буде зметено зі шляху. Тримайтесь від цієї справи подалі – й тоді, можливо, станете мером. Або не станете. Мені начхати, хто ним буде. Оскільки Старкі зійшов з дистанції, боротьба топитиметься між вами та Еслінгером. І за це ви маєте подякувати мені. Я усунув Старкі і позбудусь будь-кого, хто мені заважатиме. Це і вас стосується.

І ще до того, як він спромігся щось сказати, я вийшов з кімнати. Спустився сходами, відчинив вхідні двері, вкотре пересік галявину і сів у свою машину.

Годинник на щитку приладів показував пів на другу.

Я був втомлений, але не зневірений. Тепер міг нарешті зосередитися на пошуках убивці Мерієн Френч. Можливо, це буде й нелегко, але я мав намір його знайти. Кренвіль – не таке вже й велике місто. Хтось у Кренвілі вчинив це, і якщо знайти відповідний важіль, його не так вже й тяжко буде приперти до стінки.

Я повернувся в готель «Палас», піднявся нагору і виявив, що Одрі та Реґ спокійнісінько сплять. Вони лежали на різних ліжках одягнені, і я був змушений довго трясти їх, поки вони врешті прокинулися.

Нарешті Одрі сіла на ліжку і ледь чутно застогнала.

– О, я така змучена! – мовила вона. – Що сталося? Ви бачились із Вулфом?

– Так, – сказав я похмуро. – Можете тепер спати спокійно! Зустрінемося завтра. Є дещо, про що я б хотів із вами поговорити. Ходімо, Реґу; знімемо собі номер на двох і хоч трохи поспимо. Тепер ми безробітні. Вулф мене звільнив, а, отже, і вас. Чи не хотіли б ви стати детективом?

Реґ дивився на мене сонно, поволі зводячись із ліжка.

– Звісно! – сказав він, – тим паче, що я все життя мріяв про це. Я й гадки не мав, що затримаюся на посаді редактора «Кренвільського вісника»!

Я криво йому посміхнувся.

– Ходімо ж! – повторив я. – Можливо, вам і не судилося стати редактором, однак з вас вийде пречудовий детектив. Ходімо знімемо нарешті номер!

Неквапною ходою він пішов до дверей.

– То ви хочете сплавити мене до клерка, поки розважатиметеся з нею? – і він по-юнацьки масним поглядом глянув на Одрі.

– Замовте номер на двох, – сказав я, виштовхуючи його в коридор. – Нам слід бути економними.

– Але не надто баріться з побажаннями «на добраніч!» цій білявці, – парирував він. – Я, на відміну від вас, просто дуже хочу спати!

Коли він врешті пішов, я нахилився над Одрі, що лежала у ліжку, і ми посміхнулися одне одному.

– З вами все гаразд? – перепитав я. – Чи вам ще щось потрібно?

– Ні, зі мною все гаразд – окрім того, що я дуже втомлена. Оце й усе. А що там із тим викраденням?

Я сів на ліжко і взяв її за руку.

– Я загнав Вулфа у глухий кут. Тепер він нічого не зможе зі мною вдіяти.

Вона глянула на наші переплетені руки.

– Сподіваюсь, що так, – озвалася вона. – Але ви будете обережні?

– Не турбуйтеся про мене. Я надто давно займаюся своїм ремеслом, щоб мене міг вибити з сідла такий старий товстун, як Вулф.

І я легенько погладив її руку, розмірковуючи над тим, яка ж вона все-таки гарна.

– Ми тепер із вами партнери, – додав я. – І я, звісно ж, старший. А як я сказав, так і буде.

– Гадаю, що тепер просто мушу дозволити вам чинити по-своєму, – ліниво озвалася вона. – Так, я визнаю, що наробила купу дурниць, тож тепер ні в що не втручатимусь.

– Нарешті ви порозумнішали, – зауважив я. – Тож тепер ви не вправі ні в чому мені відмовляти.

– Так-таки ні в чому? – глузливо перепитала вона.

– Ні в чому, – з притиском сказав я, підсовуючи руку їй під шию і злегка піднімаючи її голівку, що тепер покоїлася у вигині моєї руки, й обличчя наші були в небезпечній близькості.

– Це вас непокоїть?

Вона серйозно глянула на мене.

– Та ні! Гадаю, що ні!

– Ви впевнені? – сказав я, цілуючи її в губи.

Вона притягнула мою голову до себе.

– Мені це навіть сподобалося, – м’яко сказала вона. – Повторімо?

* * *

Наступного ранку об одинадцятій ми попрямували в контору Одрі, щоб як слід спланувати наші подальші дії.

– Тож погляньмо, що ми маємо, – сказав я, щойно ми вмостилися у крісла.

– Існує певна ймовірність того, що Вулф спробує покласти край нашому розслідуванню. Не знаю, як на це подивиться полковник Форсберг. Можливо, він мене відкличе. Якщо це станеться, облишу працювати на нього. Я вимантачив у Вулфа дві штуки, і цього нам поки що повинно вистачити. Наша справа – знайти вбивцю Мерієн, і ми його знайдемо. Я розділю наші дві штуки на три рівні частини, щоб у кожного з нас була якась копійка, однак маємо діяти швидко і розплутати справу до того, як у нас скінчаться гроші. Чи ви з Реґом пристаєте на таке?

– Але хіба ж це не глупство – полишити роботу в Бюро міжнародних розслідувань? – спитала Одрі доволі стурбовано. – Робочі місця не ростуть на деревах, і ти би міг...

– Побачимо, – втрутився я. – Може, Форсберг ще мене й не відкличе. Він отримав аванс від Вулфа і може надати мені свободу дій. Так чи інакше, я мушу дочекатися подальших розпоряджень. Хоча в принципі мені все одно. Я навіть не проти розслідувати справу на свій страх та ризик. Утрьох ми б могли непогано все організувати. Але нас поки що цікавить інше. Обговорімо справу, щоб з’ясувати, що в нас є.

– Не так вже й багато, – похмуро зауважив Реґ. – Здається, ми поки що не просунулись ані на крок.

– І я вам поясню, чому. Досі ми зосереджувались лише на виборах. Але припустімо, що викрадення не мають нічого спільного з виборами!

– Але ж вони з ними пов’язані! – запротестувала Одрі.

Я заперечно хитнув головою.

– Тут нема жодної прямої залежності. А що, як абстрагуватись від виборів? І забути про Вулфа, Еслінгера та Мейсі. Тож почнімо все з початку. У місті зникають чотири дівчини. Немає жодної зачіпки, окрім черевика однієї зі зниклих дівчат, знайденого в порожньому будинку. Тоді щезає й п’ята дівчина – точнісінько так, як і попередні чотири – тільки цього разу нам вдалося виявити тіло, бо вбивця не встиг його сховати. Якщо б ми не потрапили в той будинок саме вчасно, то так ніколи і не дізналися б, що сталося з Мерієн. Вона би просто зникла, як її попередниці. Цілком можна припустити, що й ті чотири дівчини були задушені так само – і навіть в тому самому будинку. А це вже хоч щось, чи не так?

– Гадаю, що так, – із сумнівом у голосі озвалася Одрі. – Це нас на щось наштовхує, але не надто допомагає.

Я підійшов до її стола і всівся поруч.

– Накидаймо все це на папері, – запропонував я, беручи олівець. – Обсудімо спершу дівчат. Що ми знаємо про них?

– Що всі вони – звичайнісінькі дівчата, – сказав Реґ. – І що тут такого? Для чого комусь їх вбивати?

– Всі вони – блондинки, – дописав я олівцем. – Можливо, це й несуттєво, однак відзначити це не завадить. Усі вони молоді і належать до одного кола – окрім Мерієн.

Я витріщився на папір, а тоді додав:

– Це не надто далеко нас веде, еге ж?

– А я би хотіла знати, як вбивці вдавалося переконувати їх усіх іти разом із ним в полишений будинок. На мою думку, треба бути вже зовсім безголовим – погодитися йти в нежилий, мало не примарний будинок... хіба що ти повністю довіряєш своєму супутникові! – зауважила Одрі.

Я витріщився на неї.

– Та-ак, – сказав я, – в цьому щось є! Бо хтось таки зателефонував Мерієн і запропонував зустрітися саме в тому будинку. Ми знаємо про цей дзвінок і маємо адресу, нашкрябану в блокноті. Чому вона пішла туди, навіть не повідомивши мені про це? Адже вона знала, як зі мною зв’язатися!

– Вона не повідомила вам, бо знала людину, котра їй зателефонувала, й гадала, що їй можна довіряти! – сказала Одрі, і всі барви враз полишили її обличчя.

– Тед Еслінгер, – м’яко сказав я. – Він був єдиний, окрім Реґа, Вулфа та мене, кого вона знала в цьому місті!

– Інші дівчата також добре знали Теда, – сказав Реґ, і очі його загорілися. – Усі вони доволі добре його знали, щоб податися з ним в порожній будинок – якщо те, що він їм наплів, було достатньо переконливим.

Одрі схопилася з місця і почала гарячково міряти кроками кімнату.

– Але це ж безумство, – сказала вона. – Він не міг цього робити! Навіщо? Цього просто не може бути! Це ж безглуздо!

– Заспокойтеся, – закликав її я, запалюючи сигарету і глибоко затягуючись димом. – Ми ж і не стверджуємо, що це Еслінгер. Лише припускаємо, що це може бути він.

– Цей хлопець завжди упадав за дівчатами, – сказав Реґ із ноткою гіркоти в голосі. – Але мені незрозуміло, навіщо йому було їх вбивати? Який мотив?

– А я цьому не вірю, – заявила Одрі. – Я знаю його все своє життя. Тед – не вбивця! Я впевнена, що це не він.

Я сидів, замислившись. Збудження поступово оволодівало мною.

– Зачекайте-но, – озвався я. – Забудьмо на мить про Теда. Скажіть мені таке: якби ви були вбивцею і вам треба було позбавитися тіла жертви – що б ви зробили?

– Закопав би десь у відлюдній місцині, – висунув свою версію Реґ.

– Тобто там, де його ніколи не знайдуть, – уточнив я, – на якійсь абсолютно безпечній ділянці. А поховати у відлюдній місцині не є безпечно.

– В ливарному цеху є велика плавильна піч, – мерзлякувато зіщулилась Одрі. – Хоча я навіть не уявляю, як можна непомітно перевезти тіло з Вікторія-стріт на завод.

Я заперечно хитнув головою.

– Вони цього й не робили – надто ризиковано. Скажу вам, де я б ховав тіла, якби хотів, щоб їх ніколи не знайшли – на кладовищі!

Реґ озвався:

– Це чудова думка – однак доставити тіло з Вікторія-драйв на місцеве кладовище майже так само небезпечно, як і в ливарний цех!

– Не так вже й небезпечно – якщо за діло узявся б трунар! – спокійно зауважив я.

Вони обоє витріщилися на мене, а Реґ ураз скочив на ноги.

– А й справді! – вигукнув він. – Пряме попадання! Звісно ж, це Тед Еслінгер! Він убиває всіх цих дівчат, а батько їх ховає! Все, що тому залишається зробити – запхати тіло в катафалк і під покривом ночі відвезти на кладовище. Якщо хтось і бачив катафалк, то відразу ж про це й забув. Оскільки в них є ключі від воріт кладовища, то вони легко могли «підкладати» трупи в чужі могили.

Одрі пополотніла.

– Я цьому не вірю, – сказала вона. – Ви не знаєте Макса Еслінгера. Він не міг цього зробити.

– Але все сходиться, – прокоментував Реґ. – І все пояснює.

– Ні, не все, – зауважив я. – Це не пояснює, навіщо Тед убивав дівчат. Який мотив убивства?

– Жодного, – зауважила Одрі. – Ви просто дали волю своїй буйній уяві.

– Гаразд, обсудімо все знову. Припустімо, що вбивця – Тед Еслінгер. То який у нього може бути мотив? Для чого йому вбивати п’ятеро дівчат упродовж кількох тижнів? Напрошується відповідь, що він психічно хворий.

Одрі мотнула головою.

– Я знаю його з дитинства. Ми разом ходили до школи. Він такий же нормальний, як ви чи я.

– Ми не можемо бути в цьому впевнені, – заперечив я. – Можливо, в нього бувають раптові напади безумства. Яким він був в дитинстві? Запальним, мрійливим, похмурим?

– Абсолютно нормальним, – стояла на своєму Одрі. – Звісно ж, йому подобалися дівчата, але ж це не свідчить про божевілля, чи не так?

– Та ні... Ну що ж, облишмо поки що цей аспект. З якої ще причини він міг би їх вбивати?

– А чи не думаєте ви, що він міг би їх усувати, аби врятувати власну шкуру...? – почав було Реґ, але зненацька зупинився.

– Що, усіх п’ятеро? – сказав я. – Ні, це виключено. Окрім того, із Мерієн це б не пройшло.

Тоді ми сіли і ще кілька хвилин розмірковували, а потім я спитав:

– Чи дуже прив’язаний Тед до батька?

– Вони великі друзі, – сказала серйозно Одрі. – І ладні зробити один для одного все. Але не так добре Тед ладнає з матір’ю.

– Чи хоче він, щоб його батько став мером? Ну, я маю на увазі, по-справжньому?

– Гадаю, що так, однак стверджувати це не стала б.

– Це доволі химерна ідея, але вона спадає на думку, – сказав я схвильовано. – Якби, скажімо, Тед хотів допомогти батькові виграти на виборах? Бо якби він вивів Старкі із гри, то шанси батька б виросли, чи не так?

Реґ сказав:

– Ну то й що? Не міг же Тед вбивати дівчат лише заради того, щоб батько зайняв крісло мера? Це доволі безглузде припущення.

– Я цього й не мав на увазі. Але, припустімо, що в Теда є якісь дивацтва. Наприклад, він релігійний фанатик. Чи, може, навіть сексуальний маніяк. Зрештою, він може виявитися будь-ким. Тоді, задовольняючи свої нахили, він міг би одночасно навішати їх наслідки на Старкі.

– Але в нього немає ніяких таких нахилів! – заперечила Одрі. – Я надто добре його знаю!

– Послухайте: якби в мене було щось таке, то я вам про це ніколи б не сказав. Я б тримав це при собі, – коротко озвався я.

– А у вас воно є? – вишкірився Реґ.

– Облишмо мене – а зараз повернімося до Еслінгера. Припустімо, що він псих. Ви ж пам’ятаєте історію з «Вуличним фото»? Тед міг бути тим, хто підкинув Діксону фотографії дівчат. А вже, виходячи з цього, міг вбити і самого Діксона. Ні, найвірогідніше, це таки був Джефф, бо ті світлини конче були потрібні Старкі.

Я провів пальцем по волоссю.

– Чорт! Збожеволіти можна! Але зачекайте-но: саме Тед Еслінгер і висунув теорію про «Вуличне фото»! Він змусив мене вести розслідування в тому напрямку. Припустімо, він вирішив повішати на Старкі всі свої вбивства. Все, що йому треба було зробити, то це стежити за вітриною фотоательє. Коли в ній з’являвся збільшений портрет знайомої йому дівчини, він заманював її у закинутий будинок, душив її і відправляв у похоронне бюро. Потім відбирав у дівчат квитанції і заволодівав фото. І розповів Діксонові, що Старкі використовує своє ательє як приманку для викрадення дівчат, і цим намагався підставити водночас і Вулфа, і Еслінгера, адже ті обіцяли розшукати дівчат. Але Діксон, вочевидь, на це не повівся, тож Тед прийшов і покінчив із тим йолопом. Чи те, що я сказав, має хоч якийсь сенс?

Вони тупо витріщилися на мене.

– Ні, це звучить надто фантастично, – нарешті сказала Одрі.

Я добре обміркував сказане і сам із нею погодився.

– Ну, принаймні, приблизно так, – сказав я із сумнівом у голосі. – Можу побитися об заклад, що похоронне бюро Еслінгера якимось чином до цього причетне!

– Але ж ви не знаєте напевно, що тих дівчат було вбито. Якщо так сталося з Мерієн, то це не означає, що... – почав було Реґ.

– Не псуйте мені версію, – сказав я. – Все має спрацювати, бо саме так і було – от побачите. Тож берімося до роботи. Єдиний шлях добратися до суті – це почати копати і продовжувати це робити неустанно. Я хочу, щоб ви, Реґу, пішли у «Вуличне фото» і вияснили, чи бував там Тед Еслінгер. Спочатку перевірте це. Також спробуйте з’ясувати, хто саме забирав фото інших трьох дівчат – Люсі Мак-Артур, Віри Денґейт та Джой Кунц. Виясніть це – і тоді ми вирішимо, що робити далі. А тепер – до діла!

Реґ відповів:

– Гаразд! Спробую все розвідати!

Коли він пішов, я звернувся до Одрі:

– Послухай-но, крихітко! Я би хотів, щоб ти перевірила Теда Еслінгера. Дізнайся, що він робив у ті вечори, коли зникали дівчата. Перевір його алібі. Будь милою з хлопцем і не випускай його з поля зору. З’ясуй, чи нема у нього якихось нав’язливих думок. Якщо ми чогось не пропустили, то всьому цьому може бути лише одне пояснення: – Тед – божевільний. Тож спробуй вияснити, чи це насправді так.

Одрі кивнула.

– Гаразд, – сказала вона. – Я спробую все зробити. А чим займешся ти?

– Мені саме час зустрітися з Максом Еслінгером, – відповів я. – Хочу поглянути на його похоронне бюро. Можливо, мені вдасться щось там знайти.

Вона взяла рукавички та сумочку.

– Тобі сподобається Макс Еслінгер, – зауважила вона. – Присягаюсь, він непричетний до усієї цієї справи, і ти дійдеш такого ж висновку, щойно із ним зустрінешся.

Я притягнув її до себе.

– На щастя, ти не така підозрілива й похмура, як я, – констатував я, цілуючи її.

Вона відштовхнула мене.

– Досить! – суворо промовила вона. – Руки геть!

– Іще хвилинку! – промовив я благально, знову пригортаючи її до себе. – Хіба ж я не казав, що старший партнер тут я? Тож слухайся мене!

– Увесь час? – перепитала вона, посміхнувшись.

– Увесь час! – підтвердив я.

На мить в кімнаті стало тихо.