Текст книги "Я сам поховаю своїх мертвих"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

Розділ п’ятий

1

Коррін Інгліш поставила кавоварку на столик у вітальні, позіхнула, сідаючи, і пройшлася пальцями по своєму білому волоссю. Тільки двадцять хвилин по одинадцятій, а вона вже почувалася виснаженою від яскравого вранішнього сонця. Навіть у кращі часи Коррін приходила до належної форми не раніше шостої вечора, коли випивала перший за день коктейль. Зараз вона налила собі кави і, майже не вагаючись, підійшла до секретера по пляшку бренді.

Після смерті Роя Коррін почала частенько заглядати у пляшку, шукаючи у ній спокою, щоб не думати ні про Роя і Мері Севіт, ані про ненависного їй Ніка Інгліша. Почавши з келиха бренді щовечора, вона й не помітила, як почала хапатися за пляшку ще до обіду, й ось тепер – за ранковою кавою.

Тож тепер жінка влила собі до кави бренді, не жаліючи спиртного, сіла на диван і відразливо скривилася, глянувши на тости, що сама ж і приготувала. У горнятку виявилося більше бренді, ніж кави, і Коррін радо зробила великий ковток.

Умостившись серед маленьких подушок, вона раптом згадала, що у цю ж рожеву шовкову накидку поверх чорної піжами була одягнута, коли Нік Інгліш розповів їй про смерть Роя.

Вона й гадки не мала, що здатна ненавидіти когось так сильно, як Інгліша. Це саме він винен у смерті брата, а його погроза віддати листи Роя у газети наповнювала Коррін почуттям лютої помсти. Та вона знала, що нічим не може йому нашкодити, і це дратувало її ще більше. Допивши каву, жінка взяла склянку і налила бренді.

– Так можна й напитися, сидячи тут та думаючи про цього покидька, – мовила вона вголос. – А чим іще зайнятися до обіду, та й обідати не захочу, тож якого біса?

Коли Роя не стало, вона почала розмовляти сама із собою. Бродила будинком і говорила. Часом до Роя, неначе він сидів у вітальні, слухаючи. Часом до Сема, або Гелен Крейл, або до однієї зі своїх подруг, уявляючи, що вони її слухають насправді. Тоді продовжувала монолог, зрідка запитувала та відповідала сама собі, так ніби це Рой, чи Сем, чи Гелен їй відповідали.

Коррін запалила сигарету, осушила склянку і знову її наповнила.

– Рою, ми мусимо щось зробити із цим сучим сином, – сказала вона, блукаючи довкола дивана. – Це йому так просто не минеться. Мені потрібна гарна ідея. Дай мені ідею, любий, і я все влаштую. Обіцяю, що влаштую. Я готова на все. Навіть застрелю його, якщо ти захочеш.

Раптом почулася мелодія дзвінка. Хтось прийшов.

– От чорт! – роздратовано вигукнула Коррін. – Це, напевно, Гетті приперлася.

Похитуючись, вона пройшла коридором і відчинила двері. На ґанку стояв молодявий чоловік у коричневому костюмі. Він підняв свій коричневий капелюх у привітанні, продемонструвавши добре укладену гелем зачіску. Його волосся блиснуло на сонці, наче срібло. Він усміхнувся до Коррін, щелепи ритмічно зарвалися, а погляд ковзнув по її округлих апетитних формах, ніби злегка їх погладив.

– Місіс Інгліш?

Рука Коррін поспішно потягнулася до волосся. Вона знала, що виглядає жахливо. Її рожева накидка була брудною, волосся – нерозчесаним, а про косметику жінка давно забула.

– Так, але я... я не приймаю відвідувачів так рано. А хто ви?

– Моє ім’я – Роджер Шерман, місіс Інгліш. Вибачте, що прийшов так рано, але мені дуже хотілося з вами зустрітися. Я – старий друг Роя.

– О, – Коррін відступила назад. – Можливо, вам краще зайти. У мене тут страшенний безлад, моя покоївка ще не прийшла. А я саме снідала.

Шерман зайшов у хол і зачинив за собою двері.

– Прошу, не турбуйтеся, – він чарівно всміхнувся. – Звичайно, я повинен був попередити, перш ніж приходити. Сподіваюся, ви пробачите мою нетактовність.

Коррін немов розквітла. Рой ніколи не згадував про Роджера Шермана, але то й не дивно. Цей чоловік був успішним, вона бачила великий блискучий «кадилак» на вулиці, а його одяг і манери приємно її вразили.

– Прошу, заходьте до вітальні. Я буду за хвилинку, – вона квапливо побігла у спальню і зачинилася там.

Шерман, трохи скривившись, озирнувся навколо. Напівпорожня пляшка бренді й склянка красномовно усе розповіли. Він повільно жував, засунувши руки в кишені штанів. Чекаючи понад чверть години, чоловік намагався приховати свою нетерплячість за байдужістю.

Коррін зайшла, все ще розгублена. Вона наклала косметику і переодягнулась у ніжно-фіолетову накидку, яку тримала для найкращих випадків. Якби не синці під очима і те, що жінка помітно погладшала, вона б виглядала надзвичайно привабливо.

– Прошу вибачення, що змусила вас чекати, – сказала вона, зачиняючи двері. – Але мені треба було надати собі презентабельнішого вигляду.

– Ви виглядаєте чарівно, – всміхнувся Шерман. – Отже, ви – дружина Роя. Він часто розповідав, яка ви красуня. Тепер сам бачу, що Рой не перебільшував.

Коррін не пам’ятала, коли їй востаннє говорили компліменти. На мить вона забула, що Рой її зрадив, і спогад про минуле щастя наповнив її очі слізьми.

– А про вас Рой ніколи не згадував, – сказала Коррін, протираючи очі хустинкою. – Ви його друг?

– Ми – старі друзі. Я був шокований, коли почув про його смерть. До вас я би прийшов раніше, але був у від’їзді. Мені так шкода...

– Прошу, давайте не будемо про це, – Коррін сіла на диван. – Не думаю, що колись відійду від такої ганьби.

– Ви не повинні так говорити, – ввічливо сказав Роджер. – Урешті-решт, Рой не винен. Ви, напевно, знаєте, що до самогубства Роя довів його рідний брат?

Коррін застигла.

– Брат? Чому ви так вирішили?

Шерман глянув на пляшку бренді.

– Це ж не буде нечемно з мого боку запитати вас, чи можу я пригоститися краплиною бренді? Люблю трішки випити у такий ранковий час, але, можливо, ви не схвалюєте цього...

– О, ні! – вигукнула Коррін. – Прошу, наливайте. Я не заперечую.

Чоловік підійшов до секретера і взяв чисту склянку. Він налив бренді собі й ніби випадково помітив порожню склянку Коррін.

– Вам також налити, місіс Інгліш?

Коррін вагалась. Їй не дуже хотілось, аби цей презентабельний молодий чоловік вирішив, що вона має звичку випивати зранку, але ж так хотілось хильнути. – Ну, можливо, зовсім трошки. Я не дуже добре почуваюся...

– Шкода це чути, – відповів Шерман, щедро наливаючи бренді та подаючи їй. – Сподіваюся, це не остання наша зустріч, – він припідняв свою склянку і кивнув жінці.

Коррін випила половину бренді, Шерман натомість лише пригубив.

– Ви говорили про Ніка Інгліша, – нагадала вона. – Звідки вам відомо, що він причетний до смерті Роя?

– Рой сам мені сказав, – Роджер присів біля Коррін. Його рука легко доторкнулась її одягненого у шовк стегна. – Я прошу вибачення. Здається, я трохи незграбний сьогодні...

– Що він сказав? – жінка ніби не помітила дотику.

– Він сказав мені про гроші, – пояснив Шерман. – Ви ж знаєте про гроші?

– Які гроші?

– Як це – «які гроші»? Двадцять тисяч, що Рой залишив для вас, – чоловік здивовано підняв брови. – Хіба ваш адвокат не передав їх вам?

Великі голубі очі Коррін розширилися.

– Двадцять тисяч доларів?! – повторила вона. – Я вперше про це чую.

– Але ж, напевно, ви щось отримали? Вибачте за таку цікавість, але я був найкращим другом Роя і мушу пересвідчитися, що його дружина забезпечена належним чином.

– О, дякую, – Коррін майже зірвалася на плач. – Ви не уявляєте, якою самотньою я була. Звичайно, Сем Крейл був люб’язний, але він дуже зайнятий. Зрештою, він – лише адвокат Роя.

– І Ніка Інгліша також, – додав Роджер.

Коррін застигла.

– Справді? Цього я не знала. Але хіба це важливо? Він же не розповідає йому таємниць інших клієнтів?

– Інгліш йому платить, – розтлумачив Шерман. – І адвокат робить тільки те, що каже бос.

– Ох, – Коррін почервоніла. – Як же мені тепер діяти? Я б не впустила його на поріг, якби знала.

– Можу поцікавитися, на що ви живете? – запитав Шерман, уважно її розглядаючи.

– Рой був застрахований. Я отримуватиму двісті доларів щотижня, – відповіла Коррін.

– Тобто про двадцять тисяч доларів вам навіть не сказали?

– Ні, вперше про це чую. Які двадцять тисяч? – повторила вона.

– Ви знаєте Мері Севіт?

Коррін відвернулася.

– Так, я знаю її. Як тільки Рой міг таке вчинити?!

– Деякі чоловіки захоплюються легкодоступними жінками, – Шерман похитав головою. – А вона була легкодоступною, місіс Інгліш. Рой би швидко зрозумів свою помилку.

Жінка взяла його за руку.

– Дякую за такі слова. Це те, чим я заспокоюю себе зараз. Рой би не покинув мене, я знаю, він би повернувся.

– Рой не забув про вас, він сам мені так сказав. Він підписав угоду, що дала йому двадцять тисяч. І збирався віддати гроші вам, перш ніж піти до Мері Севіт.

– Рой заробив двадцять тисяч! – злякано вигукнула Коррін. – Але як, я не можу повірити. Рой ніколи не заробляв таких грошей.

– Чесно кажучи, це вийшло випадково, – мовив Роджер. – Угоду організував Нік Інгліш. Рой випадково зателефонував тому самому клієнтові щодо іншої справи, а той сплутав Роя з Ніком. Рой не казав правди і сам довів справу до кінця. Нік Інгліш настільки розлютився, що викликав поліцію. Вони були якраз у дорозі, коли Рой запанікував і застрелився.

– О! – вигукнула Коррін і відкинулася назад, заплющивши очі. – Цей покидьок здав поліції власного брата?

– Боюся, що так. Рой поклав гроші у банківський сейф і віддав ключ Сему Крейлу. Крейл мав передати гроші вам. У вас цих грошей нема, отже, Інгліш наказав Крейлу передати гроші йому.

Коррін випрямилась, її очі налилися люттю.

– Ви хочете сказати, що він украв у мене гроші?

Шерман знизав плечима.

– Так і є, але нема жодних доказів, що гроші взагалі були.

Коррін добряче хильнула зі своєї склянки. Бренді, котре випила перед візитом Шермана, почало діяти, і вона відчула легке запаморочення.

– Що ж, йому це так просто не минеться. Я впораюся із цим покидьком! – вона стрибнула на ноги. – Я змушу його страждати, як страждаю я.

– Можу зрозуміти ваші почуття, – Роджер пильно дивився на неї, – але як ви збираєтеся це вчинити? Він – надзвичайно впливова і сильна людина.

– Я знайду спосіб, – вигукнула Коррін, нетвердо рухаючись до секретера. Вона наповнила свою склянку, проливши трохи бренді на килим.

– Можливо, я зможу допомогти... – чоловік піднявся.

Жінка сперлася на секретер і витріщилась на гостя.

– Справді? – запитала вона. – Як?

– Грошей у нього не забереш, але можна змусити його страждати.

– Саме цього я й хочу. Як це зробити?

– Усе – у ваших руках. Ви знаєте Джулію Клер?

– Чула про неї, але ми не знайомі, – відповіла Коррін. – То його коханка, правильно?

– Правильно, й Інгліш втратив розум через неї. Я випадково дізнався, що Джулія спить із його помічником, Гарі Вінсом.

Коррін застигла, наче вкопана, дивлячись на Шермана, її очі заблищали.

– Ви впевнені? – перепитала спантеличено. – Точно впевнені?

– Так. Вона бігає до Вінса, коли Інгліш зайнятий. Я бачив їх разом у нього на квартирі.

– Це саме те, що потрібно, – прошепотіла Коррін і нетвердо рушила до дивана. – Тепер він страждатиме, як і я. Аби тільки Нік застав їх разом. Оце б я йому втерла носа!

– Нема нічого простішого, – сказав Шерман. – Сьогодні він вечеряє із сенатором Б’юмонтом у Сілвер Тауер. А Джулія обов’язково поїде до свого коханця. Чому б вам не піти і не розповісти йому все?

– Ви підете зі мною? – на обличчі Коррін зазміїлася жорстока, ледь помітна посмішка.

Роджер заперечно похитав головою.

– Це неможливо. Сьогодні я зайнятий, але можу забронювати для вас столик. Інгліш прибуде десь о восьмій тридцять. Ви можете прийти на дев’яту і все йому сказати.

– Я буду там, бронюйте столик, – впевнено відповіла вдова, стиснувши кулаки. – Влаштую таку сцену, яку він і його чванливі друзі не скоро забудуть. Хотів передати листи Роя пресі, коли його власна коханка крутить з іншим! Це те, про що я молилася...

Шерман ледь всміхнувся.

– Думаю, ви усе зробите правильно.

– А навіщо це вам? Також хочете йому нашкодити?

– Якби я хотів, – м’яко відповів чоловік, – то зробив би це сам. Мене розлютило те, як він вчинив із вами. Я відчув, що повинен дати вам зброю проти нього, і ви її отримали.

Коррін усміхнулася.

– Як же мені вам віддячити?.. – вона грайливо закинула ногу на ногу, дозволивши накидці трохи сповзти, оголивши коліна. – Не можу передати, яка я вдячна...

– Дозволю собі вас дещо попросити, – мовив Шерман, розглядаючи її коліна. – Зателефонуйте мені, коли все закінчиться.

– Без проблем. І все?

Він дістав візитку й передав Коррін.

– Ви знайдете мене за цим номером після дев’ятої. Телефонуйте одразу ж, як поговорите з ним. Хочу знати, що Інгліш робитиме. Це важливо. Я можу на вас розраховувати?

– Звичайно, – відповіла вдова, беручи візитку. – Я зателефоную одразу ж після дев’ятої. Дякую.

Чоловік озирнувся, шукаючи свій капелюх, і Коррін раптом відчула, що не хоче, аби той ішов. Відтоді, як зустріла Роя, вона ні до кого не відчувала такого потягу, як до цього незнайомця.

– Що ж, мені треба йти, – сказав упевнено Роджер. – Можна завітати до вас ще раз?

– Може, залишитеся ще трохи? – запитала жінка з надією, погладжуючи біляві кучерики. – Можемо ще випити.

Він похитав головою:

– Ні, дякую.

– Тоді чекатиму наступної зустрічі. Ви не уявляєте, як мені самотньо... Ми з Роєм завжди були разом, а тепер його так не вистачає.

Бурштинового кольору очі розглядали її обличчя.

– Ми можемо піти в кіно, – запропонував гість. – Як вам така ідея?

– О, так! Сто років не була в кінотеатрі. Коли Рой ще жив, ми бували там кілька разів на тиждень.

– Отже, домовилися, – відповів Шерман, прямуючи до дверей.

Коррін вийшла за ним у хол.

Раптом чоловік повернувся, подивився на неї і мовив:

– Повірити не можу, що така приваблива дівчина може бути самотньою.

Вона трохи налякалася, побачивши в його очах недобрі вогники.

– Ми з Роєм постійно були разом... – сказала сумно вдова. – Знаєте, як це буває... Усі мої друзі кудись зникли...

– Ви надто приваблива, аби довго залишатись самотньою, – тихо додав Шерман і підійшов до неї ближче. – Але зараз я поспішаю.

Коррін відсахнулася від нього: її налякали байдужі очі, наповнені порожнечею.

– Не турбуйтеся про мене, – сказала поспішно жінка. – Зі мною все добре.

– Справді? – він схопив її за лікоть. – Але ж ви така самотня...

2

Лоїс Маршал саме закінчила диктувати телеграми, коли до офісу увірвався Ед Ліон. Він припідняв капелюх.

– Містер Інгліш тут?

– Так, чекає на вас, – відповіла секретарка. – Але посидьте хвилинку, бо містер Крейл ще не прийшов.

Ліон вмостився у зручному кріслі й дістав пачку «Кемел».

Він глянув на Лоїс, яка продовжувала працювати ще кілька хвилин, а потім сказав:

– Не боїшся заробити виразку? Ти працюєш так, ніби її припрошуєш.

Лоїс легковажно засміялася.

– Одначе ще жодна не прийшла, – дівчина поправила зачіску. – Робота мене любить.

– Так-так, я це вже чув від інших людей. До речі, не знаєш, куди вони поділися? – песимістично сказав Ліон. – Я й сам важко працюю. Колись це зажене мене у ящик. Глянь на годинник. Хто, крім містера Інгліша, починає працювати о восьмій?

Двері відчинились, й увійшов Крейл. Його щойно поголене задумливе обличчя виблискувало на сонці. Він кивнув Лоїс та помахав пухкою рукою Еду.

– Бачу, ти добре поснідав, – заздрісно сказав Ліон. – Чи цей горбик під жилеткою – частина стилю?

Крейл погладив своє черево і задоволено всміхнувся.

– Це – частина моєї реклами, – відповів він. – Якби я був такий худий, як ти, то уже вилетів би з бізнесу. Хто повірить худому юристові? – він глянув на Лоїс. – Містер Інгліш чекає на мене?

– Так, – підтвердила дівчина, піднімаючи слухавку. – Містер Крейл та містер Ліон чекають, містере Інгліш, – поклавши слухавку, вона кивнула до чоловіків: – Проходьте, будь ласка.

Ед підвівся з крісла і попрямував за адвокатом до кабінету Інгліша.

Той сидів за столом, а Гарі Вінс саме виходив із кабінету з купою паперів у руках. Він кивнув до Крейла, оглянув Ліона і вийшов.

– Це хто такий? – запитав Ліон, падаючи в крісло.

– Ти що, не впізнав Гарі? – здивувався Інгліш. – Мій помічник і, чорт забирай, досить непоганий.

– Що нового, Ніку? – Крейл також сів. – У мене обмаль часу. О десятій тридцять мушу бути в суді.

Нік дістав сигару, штовхнув коробку до Крейла і глянув на Ліона. Той кивнув головою.

– Ми знайшли вбивцю Роя, – мовив він тихо.

– Знайшли? – Крейл підвівся. – О Господи! А ви не гаяли часу.

Нік підморгнув Еду.

– Ед, може, й виглядає дурником, але працює швидко.

– Таки Шерман? – уточнив Ліон.

– Так.

Інгліш переказав їм розмову із Шерманом.

– Чотири вбивства? – перепитав Крейл. Його очі мало не повилазили. – Він зізнався?

– Він не заперечив, – відповів Нік.

– Чорт забирай! Хотів би я подивитися на окружного прокурора, коли ти йому це розповіси, – потер руки адвокат. – Він навіть не пов’язує між собою ці чотири вбивства.

– Я не буду нічого розповідати окружному прокуророві, – Інгліш зупинився, аби припалити сигару, і, махаючи сірником, щоб загасити полум’я, продовжив: – Це його робота – знайти вбивцю. Я не збираюся розповідати всім, що мій брат займався шантажем. Якщо розкажу це окружному прокуророві – історія потрапить у газети. Я дав Шерману час до суботи, щоб він зник із міста.

Крейл зиркнув на Ліона, котрий сидів із байдужим виразом.

– Ти не можеш так вчинити, Ніку, – різко мовив Крейл, – бо стаєш співучасником. Чорт! І я стаю співучасником.

– Це – один із недоліків роботи на мене, – всміхнувся Інгліш. – Усе буде добре, Семе. Ніхто, крім Еда, не знає, що ти в курсі.

– Думаєш, Шерман утече? – запитав Ліон.

– А який у нього вибір? Усі козирі в мене. Та хочу, щоб ти, Еде, простежив за ним. Сядь йому на хвіст і не випускай з виду ні на мить. Візьми когось на допомогу, якщо необхідно, але до неділі не зводь із нього очей.

Ліон кивнув.

– Я подбаю про це.

– Ти ж не відпустиш його, знаючи про чотири вбивства?! – вжахнувся адвокат.

– Він уже вийшов сухим із води, – відповів Інгліш, струшуючи попіл у попільницю. – У мене нема доказів для суду. Якщо він спробує обдурити мене, я кілька організую, але не раніше.

– Що ти маєш на увазі – «кілька організую»? – перепитав Крейл, і його очі полізли на лоба.

– Я поясню, якщо доведеться це робити, – відрізав Нік. – Якщо цей хлопець обдурить мене, то сяде на електричний стілець. Ми разом його туди посадимо.

– Це якраз те, про що ти мав би мріяти, – мовив Ліон до Крейла і всміхнувся. – Що скажеш про Шермана? – запитав він Інгліша.

– Він псих, – відповів той. – Я маю на увазі, що небезпечний, як гримуча змія. Можливо, Шерман спробує щось утнути. Може навіть спробувати мене вбити.

Нік кинув на стіл конверт:

– Я написав усе, про що ми з ним говорили. Подбай про це, Семе, якщо зі мною щось трапиться. Можеш передати записи Моріллі.

Крейл вражено дивився на Ніка.

– Ти, певно, жартуєш.

– Шерман убив чотирьох людей за кілька днів. Я погрожував відправити його на електричний стілець, якщо він не зникне з міста. Його бізнесу у будь-якому випадку настав кінець. Не думаю, що Шерман здасться просто так. Тут не до жартів, Семе. Я попросив Чака носити пістолет і не випускати мене з поля зору.

– Про чоловіка зі шрамом нічого не чути? – запитав Ліон.

– Ні. Думаю, він утік. Я сказав Моріллі, що Мей Мітчел колись працювала на мене, й обережно поцікавився обставинами її вбивства. Водій таксі утік, Моріллі про нього нічого не знає. Дівчину зарізали, поліцейський застрелений, товстун теж був знайдений мертвим на вулиці, ось і все, що відомо поліції. Тебе, Еде, описали двоє чоловіків, але їм це не дуже вдалося. Вони стверджують, що намагалися затримати тебе до приїзду поліції, але ти втік. Моріллі думає, що вбивця – саме ти.

Ліон зітхнув.

– От і зв’язуйся з тобою, Ніку, – констатував песимістично Ед. – Що ж, я зможу працювати, доки Моріллі не знайде мене. Коли це станеться, тобі доведеться виплутуватись самостійно.

– Він не знайде тебе, – запевнив Інгліш із хлоп’ячою усмішкою. – Ці двоє сказали, що ти красунчик. За таким описом Моріллі тебе точно не знайде.

Крейл нетерпляче підвівся.

– Мені пора, Ніку, – він поглянув на годинник. – Хочеш іще щось сказати?

– От ненажера! – докинув Ліон. – Чотири вбивства тобі мало?

– Більше нічого, – перебив його Інгліш. – Але постійно будь готовим узятися до справи, Семе. Якщо Шерман щось утне, хочу відправити його на електричний стілець.

Адвокат кивнув і підсумував:

– Будемо вирішувати, коли до цього дійде. До речі, а як зі зборами комітету?

Бізнесмен усміхнувся.

– Відкладені.

– Із цим ти прорахувався, Ніку, – серйозно проказав Крейл. – Небезпечно так принижувати комітет. Різ ненавидить тебе, а він близький друг окружного прокурора і комісара поліції.

– Ти налякав мене до смерті, – вдавши стривоженого, всміхнувся Інгліш. – До зустрічі, Семе.

Крейл знизав плечима, кивнув Ліону й вийшов із кабінету.

– Хто такий Різ? – запитав Ед, запалюючи ще одну сигарету.

– Голова комісії з планування міста. А ще суддя.

– Він може напакостити тобі?

– Доки твердо стою на ногах, нічого він не може, а я дуже добре, чорт забирай, стежу, аби часом не оступитися.

– Ти вже оступився, – підмітив детектив. – Покриваєш чотири вбивства. На цьому Різ тебе не підловить?

– А як він дізнається? – Інгліш погасив недопалок сигари і глянув на годинник. – Я маю повно роботи, Еде. Приглядай за Шерманом. Не зводь із нього очей, це дуже важливо. І пильнуй, щоб він тебе не надурив.

– Беру це на себе, – запевнив Ліон. – До речі, я знаю, куди ведуть дроти від мікрофона в офісі Роя. В офіс у кінці коридору. Його орендує жінка на ім’я Глорія Віндсор. Вирізає силуети.

– Думаєш, вона одна з них? – не надто зацікавлено спитав Інгліш.

– Напевно. Думаю, це вона здала Роя. Рой і Мері Севіт збиралися втекти й обговорювали свої плани в офісі, не знаючи про мікрофон. Даю руку на відсіч, Шерман саме так і дізнався, що Рой його дурить.

– Тепер це неважливо, – стенув плечима Інгліш. – Нині основне – позбутися Шермана. Коли він зникне, його бізнес розвалиться сам по собі.

Детектив піднявся.

– Що ж, будемо сподіватись. Я простежу за Шерманом. Як тільки він спробує щось утнути, – дам тобі знати.

– Дякую, Еде. До зустрічі.

Коли Ліон пішов, Інгліш почав переглядати папери, які щодня з’являлися у нього на столі. Він працював швидко, повністю зосереджуючись на роботі.

За кілька хвилин до обіду Лоїс побачила боса все ще зануреним у папери. Вона поклала на стіл нові папки з документами. Нік глянув на Лоїс і всміхнувся.

– Ти зарезервувала на сьогодні столик у Сілвер Тауер? – запитав приязно, кидаючи ручку на стіл та відхиляючись на спинку крісла.

– Так, на восьму тридцять.

– Можна було і не питати... Ти взагалі хоч щось забуваєш? Я не пригадую такого, відколи ми працюємо разом.

– За це ви мені й платите, – легко відповіла Лоїс.

– Я не впевнений, що всі секретарки такі ж уважні, – мовив Інгліш і раптом згадав. – Чекай-но, ми працюємо разом уже п’ять років, правильно?

Лоїс усміхнулася.

– П’ять років буде цієї суботи.

– Справді? Цієї суботи? Як ти це пам’ятаєш?

– У мене добра пам’ять на дати. У вас обід із Гоу Бернштейном о першій, містере Інгліш.

– А я б радо забув про це, – майже простогнав Нік. – Субота, так? Чорт забирай! Потрібно відсвяткувати. Ми стільки досягли за ці п’ять років, правда, Лоїс?

Вона кивнула на знак згоди.

– Пригадую той маленький офіс, де ми починали, – продовжив Інгліш, хитаючи головою, – і ту друкарську машинку... Ти увесь день товкла по клавішах, а я бігав у пошуках грошей. Дякувати небесам, що усе це в минулому. Впевнений, ти щаслива сидіти у цьому офісі й користуватися електронною друкарською машинкою...

– Саме так, – відповіла дівчина.

Нік швидко підвів очі.

– Чомусь не чути радості у твоєму голосі... Ось що: ми повечеряємо в суботу. Відсвяткуємо день народження фірми.

– Що ви сказали?..

Слабкий рум’янець проступив на обличчі Лоїс. Вона на мить застигла, а тоді швидко проказала:

– Гадаю, що я не зможу в суботу, містере Інгліш. У мене побачення.

Інгліш поглянув на дівчину, зауваживши, як розростається її рум’янець.

– Це погано. Усе одно ми підемо в «Сілвер Тауер» і замовимо найкращу вечерю. То – наказ.

– Але я не можу відмінити побачення, – тихо сказала Лоїс. – Усе одно дякую, містере Інгліш.

Нік засмучено подивився на дівчину, а тоді засміявся, знизавши плечима.

– Добре, Лоїс, якщо ти не можеш відмовити бойфренду, то й не треба. Що ж, можливо, іншого разу.

– Нема ніякого бойфренда, – гарячково вигукнула Лоїс, і це вразило чоловіка. – Я просто буду зайнята, – і дівчина вибігла з кабінету, рвучко зачинивши за собою двері.

Інгліш спантеличено нахмурився, дивлячись на розкладені на столі папери.

– Дамо цьому лад пізніше, – мовив сам до себе. – А Джулія казала, що ця дівчина закохана у мене. Як би не так... Навіть повечеряти відмовилась. Оце Джулія називає – закохана?

Хвилин за десять він відклав ручку та, підійшовши до вішака, одягнув пальто й узявся було за капелюх, коли у двері постукали, а потім увійшла Джулія.

– О, привіт, Джуліє, – він поправив пальто. – Вирішила мене провідати?

Жінка швидко підійшла і поцілувала Ніка.

– Мені треба трохи грошей, – мовила поспіхом. – Я обідаю з Джойс Гіббонс, а гаманець залишила вдома.

– Я б хотів пообідати з вами, – із жалем зітхнув Інгліш, дістаючи гаманець. – П’ятдесят достатньо?

– Ще й забагато, любий. Ми замовимо лише салат. А з ким ти обідаєш?

– Із Бернштейном, – скривився Інгліш. – Він хоче впарити мені якогось співака для Голден Епл. Звичайно, я не погоджуся, але мені потрібна Теска, а у неї контракт з ним. Хочу її переманити.

– Ти отримаєш її, якщо бажаєш, – Джулія заховала банкноту в сумочку. – Можеш підвезти мене?

– А де ви з Джойс будете обідати? – запитав Нік, надіваючи капелюх.

– В Уолдорф.

– Підвезу, це по дорозі. Ходімо. Нам уже пора.

Вони вийшли у приймальню. Гарі Вінс, глипнувши на Джулію, відійшов убік.

– Привіт, Гарі! – радісно вигукнула Джулія. – Мені щось потрібно від тебе...

– Що саме, Джуліє? – сухо запитав Гарі.

Його тон змусив Лоїс відволіктись і глянути на нього. Ні Гарі, ні Джулія не помітили, що секретарка сиділа за своїм столом біля вікна.

– Мені треба ще два квитки на шоу. На сьогодні, – пояснила Джулія. – Зможеш передати їх?

– Звичайно, – відповів Гарі, червоніючи.

– Агов, постривайте! – всміхнувся Інгліш. – Джуліє, ти мене розориш. Подумати тільки, ще два квитки на вітер.

– Це для Джойс. Я пообіцяла.

– Вона ж купається у грошах. Чому, чорт забирай, Джойс не купить собі двох квитків?

– Ну, любий, не будь скупим, – пробелькотіла Джулія, беручи Ніка за руку. – Ти ж знаєш, що люди очікують від мене квитків на всі твої шоу.

– Знайди їй два квитки, Гарі, – звелів Нік. – Зроби так, як вона просить.

– Добре, містере Інгліш, – хрипло мовив Гарі.

– Ти справді вечеряєш сьогодні з отим нудним старим сенатором? – запитала Джулія, проходячи з Інглішем через офіс. – Коли ви зустрічаєтеся?

– О восьмій тридцять. Сьогодні ми не зможемо побачитися, Джуліє. Зустріч точно затягнеться надовго.

Інгліш пройшов за нею у коридор.

Гарі провів їх поглядом, немов заціпенівши. Вираз його обличчя налякав Лоїс. Вона спостерігала за Вінсом, і коли той раптом вийшов з офісу, відчула, як холодний піт виступив у неї на спині.