Текст книги "Я сам поховаю своїх мертвих"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

3

Спускаючись сходами униз, Керр раптом зупинився. Він сподівався встрягнути у бійку, але, побачивши Інгліша, що обіймає молоду дівчину, застиг, ніби налетів на цегляну стіну.

Нік не помічав здивування Керра. Він обіймав Лоїс, радіючи, що знайшов її живою.

– Ти в порядку? – запитував бізнесмен укотре. – Тобі не боляче?

– Усе добре. Я... я думала, це Шерман повернувся. О, я така рада тебе бачити! – раптом Лоїс трохи відсторонилася від нього й почервоніла. – Вибач, що кинулась тобі в обійми, я просто була налякана.

– Моя люба дівчинко! – почав Інгліш, але раптом зрозумів, що немає часу для порожніх розмов. – На борту є ще хтось?

Дівчина здригнулася.

– Так. Охоронець Шермана – Пен. Він там, – вона показала на іншу каюту. – Я боюся туди заходити. Я його вдарила.

– Ти його вдарила? – перепитав Інгліш. – Що сталося?

– Він напав на мене, хотів зґвалтувати. Я вирвалась і вдарила його по голові пляшкою. Я... я думаю, що вбила його.

Нік побачив, що дівчина ледь стримується, аби не розплакатись, і пригорнув її до себе.

– Заспокойся, Лоїс. Я прийшов забрати тебе звідси.

Він глянув через плече на Керра.

– Перевір, що там сталося з тим типом.

Моряк протиснувся повз них, відчинив двері й увійшов до каюти. За хвильку він вийшов, усміхаючись.

– Прекрасний удар, міс! – вигукнув захоплено Керр. – Ви розбили йому голову, але нічого страшного, очухається.

Лоїс сперлася на Інгліша.

– Я дуже боялася, що Пен мертвий... – пожалілася дівчина. – Але він був такий нахабний.

– Ходімо! – перервав її Нік. – Ти поїдеш додому.

– Ні, зачекай, – вигукнула Лоїс, схопивши його за руку. – Це важливо, Ніку! Нам дещо потрібно забрати.

– Гаразд, зачекаємо, – Інгліш повернувся до Керра: – Зможеш затягнути у човен того бовдура? Він мені потрібен.

– Без проблем, – кивнув моряк.

Інгліш пішов за Лоїс.

– Дивись, що я знайшла, Ніку, – дівчина показала на шкіряний портфель. – Тут магнітофон. У ньому записи розмов Шермана. Напевно, Пен збирався шантажувати свого боса, тому ретельно записував усі його розмови. Ось послухай.

Вона відкрила портфель і натиснула вмикач. Почувся голос Шермана:

– Убивство – дивна штука. То – як лавина, що набирає обертів. Одне вбивство тягне за собою інше. Я б не потрапив у цю історію, якби той бовдур, Рой Інгліш, не спробував мене обдурити. Не треба було працювати з ним. Поки я не знав його, у мене був стабільний бізнес. І от тепер усе висить на волосині. Уяви тільки: чверть мільйона на рік! Думаєш, я віддам їх просто так? Роя Інгліша я вбив у пориві несамовитої люті. Простіше було знайти когось іншого на його місце, але я став сам не свій, дізнавшись, що Інгліш мене дурить, і застрелив його. І тут почалося...

Вони стояли та слухали, доки голос Шермана з магнітофона не сказав:

– Я зробив усе, щоб він дізнався про свою коханку і Гарі Вінса. Я не був упевнений, що він їх уб’є, тож вирішив допомогти...

Інгліш обійняв Лоїс і притис до грудей.

– Те що треба! – вигукнув він. – Тепер ми заженемо цього покидька на електричний стілець.

– Ходімо, Ніку, – дівчина вимкнула магнітофон. – Не можу дочекатися, коли ми віддамо ці записи поліції.

Інгліш узяв чемоданчик, повернувся і раптом здивовано застиг.

– Я не зачиняв дверей, а ти, Лоїс? – запитав він, схопившись за клямку. Кілька разів Інгліш смикнув двері й відступив назад. – Дивно... Ми зачинені.

– О, Ніку! – перелякано вигукнула Лоїс. – Ти ж не думаєш, що це Шерман?

– Звичайно, ні, – чоловік гримнув у двері. – Гей, Томе. Відчини двері, нас замкнули.

– Ніку! Прислухайся – здається, запустили двигун.

Інгліш приклав руку до стіни й відчув слабку вібрацію.

– Справді. Може, Керр вирішив пливти яхтою?

– Це не Керр, а Шерман, – вигукнула Лоїс у паніці, – я відчуваю.

Інгліш швидко підійшов до ілюмінатора і, виглянувши, встиг побачити моторний човен, що дрейфував на хвилях, віддаляючись від яхти.

– Канат, що утримував човен, обрізали, – він повернувся до Лоїс. – Думаю, ти маєш рацію, Шерман на борту.

Нік підійшов до дверей і ще раз смикнув за ручку.

Лоїс виглянула в ілюмінатор і побачила, як вода піниться вздовж борту яхти.

– Ми прямуємо у відкрите море. Що будемо робити, Ніку?

Інгліш оглядав двері.

– Чортові двері відчиняються досередини. Їх не вибити, але ми мусимо якось вибиратися звідси.

– Давай використаємо стіл як таран, – запропонувала дівчина.

– Це ідея. Спробуємо. Хапай із цього боку, а я з іншого.

Вони розвернули стіл і спробували вибити ним двері.

Після декількох ударів утворилася невелика тріщина.

– Ще раз, – гукнув Інгліш. – Працює!

Нарешті у дверях було вибито діру.

– Добре. Далі я сам.

Нік просунув в отвір руку і намацав ключ, що стирчав у замку. За мить двері відчинилися.

– Тепер слухай, Лоїс, залишися тут. А ще краще – заховайся у сусідній каюті й замкни двері. Магнітофон візьми із собою. Я піду гляну, що там сталося.

– Ніку, не йди, не залишай мене. Якщо з тобою щось трапиться...

– Не трапиться. Йди у каюту і чекай на мене, – він підняв магнітофон і виштовхнув дівчину у коридор. – Зі мною все буде добре.

Перш ніж Лоїс спробувала щось заперечити, Інгліш дав їй у руки магнітофон і рушив уздовж коридору до виходу на палубу.

Дівчина стояла в дверях каюти і переляканими очима дивилася йому вслід.

Нік тихенько піднявся сходами, прислухаючись до найменшого шуму, але все, що міг почути, – це гуркіт двигуна і важкі удари хвиль об борт яхти.

Він обережно виглянув на палубу. Тут було порожньо, як і на капітанському містку.

«Шерман, напевно, закріпив руль і десь причаївся», – подумав Інгліш.

Раптом якась тінь промайнула попереду, і Нік умить присів, аби не виділятися на фоні білої рубки.

– А, Інгліш, – почувся голос Шермана. – Я тебе бачу і в мене пістолет.

Інгліш вирішив, що Роджер занадто далеко, і зробив крок назад, аби той не зміг прицілитися.

– Я знав, що ти вскочиш у мою пастку, – продовжив Шерман. – А ця дурепа не вірила, що ти прийдеш по неї. Довелося пояснити, що у тебе в голові сидить герой із дешевого бойовичка.

– Тобі кінець, – обережно мовив Інгліш. – Усі охоронні катери узбережжя розшукують твою яхту.

– Брехня, – відповів Шерман. – От коли Керр отямиться та здійме тривогу, можливо, так і буде. Але за півгодини сам чорт не зможе знайти нас, обіцяю тобі.

– Не будь таким упевненим. Ти ж не думаєш утекти на цій посудині?

Роджер засміявся.

– Ще чого! Ми заховаємося. На дні моря, – він вийшов із тіні, тримаючи пістолет напоготові. – Ти, я і твоя дівчина, ми всі заховаємося на дні моря.

– Ну, те, що ти хотів би бачити нас на дні моря, зрозуміло, – сказав Інгліш. – Але невже ти хочеш скласти нам компанію?

– Пора завершувати, – вигукнув Шерман. – Я стомився вбивати людей. Консьєрж бачив, як я виходив, щойно убивши Глорію. Треба було б убити і його, але ж я не можу вбивати усіх, хто мені зустрічається. Мене вже нудить від цього, вбивствам не видно кінця-краю. От я й вирішив покінчити з усім цим. І з тобою також.

– Ну і що ти придумав? – запитав Інгліш, намагаючись вивідати побільше інформації. Він розумів, що не зможе наблизитися до Шермана, тому просто тягнув час.

– Я підпалю яхту, – пояснив той. – Розпалимо чудове вогнище і будемо вибирати: згоріти чи потонути. До берега вже миль дванадцять. Як на мене, краще потонути. А ти як вважаєш?

Нік почув усе, що йому було треба, й уже летів сходами вниз до каюти, де ховалася Лоїс.

– Шерман збожеволів! – вигукнув він, відчинивши двері. – Він збирається підпалити яхту. Ти вмієш плавати, Лоїс?

Вона всміхнулася.

– Так. За мене можеш не хвилюватися.

– Але я хвилююся, – Інгліш узяв її за руку і глянув у вічі. – Зараз трохи не той час, моя люба, але я тебе кохаю. І думаю, що кохав усі ті роки, от тільки зрозумів це саме зараз, коли відчув, що можу тебе втратити назавжди. Вибач, Лоїс, але це – правда. Краще пізно, ніж ніколи. А тепер до діла, тут мають бути рятувальні жилети. Давай знайдемо їх.

За кілька хвилин на підлозі лежали три рятувальні жилети та кілька дощовиків.

– Загорнемо магнітофон у дощовики, а зверху натягнемо рятувальний жилет, – запропонував Інгліш.

– Ніку, щось горить! – вигукнула Лоїс, розстеляючи дощовик. – Я чую запах диму...

– Ми не можемо вийти на палубу, – пояснив Нік, допомагаючи їй із рятувальним жилетом, – Шерман чатує нагорі, біля сходів. Чекай тут, а я гляну, що там робиться.

– Будь обережний, Ніку.

Він легенько поправив їй волосся і поцілував.

– Я – сама обережність, люба, але звідси треба вибиратися.

Як тільки Нік відчинив двері, каюта наповнилась клубами диму. У коридорі було сіро та спекотно.

– Ходімо, Лоїс, тут залишатися не можна, – і вони побігли до сходів.

Інгліш не одягав рятувального жилета: не хотів, аби Шерман дізнався про їхню маленьку хитрість. На палубі все було охоплене яскравим полум’ям, а температура була така, що Інглішу довелося прикрити обличчя. Крізь дим нічого не було видно, вогонь розгулявся і вже повністю охопив рубку. Шермана кудись щез.

– Лоїс... – тихенько покликав Інгліш.

Коли вона підійшла, Нік жестом показав їй пригнутися.

– Забираймося звідси, давай сюди магнітофон.

– Твій жилет, – дівчина подала ремінь жилета йому в руки.

І тут Інгліш побачив Шермана, який з’явився на палубі, весь у диму. Нік випустив ремінь жилета, схопив Лоїс за руку і потягнув до борту.

– Ти виходиш, – він підняв дівчину на руки і кинув у море, а сам побіг за магнітофоном і вже навіть схопив його, коли почув вигук Шермана.

– Не рухатися!

Стрибнувши управо, Інгліш дотягнувся до поручнів і щосили жбурнув магнітофон у воду. Він і сам уже був готовий кинутись у море, коли пролунав постріл.

Інгліш відчув удар у бік, і раптовий біль скував усе тіло. Він упав на гарячу палубу, таку гарячу, що мокрий одяг одразу ж зашипів, а шкіра на долонях почала вкриватися пухирцями. З останніх сил Нік спробував перекотитися до краю, але у цей час Шерман схопив його за ногу і потягнув назад.

– Куди це ти лізеш! – дико заверещав він. – Засмажимося тут разом. Тобі подобається смажитися, га, Інгліше? Як тобі перший подих пекла?

Неймовірним зусиллям Нік перевернувся. Каблук його черевика врізався Шерману під коліно, відкидаючи того назад. Пролунав постріл, куля дзенькнула зовсім поруч. Падаючи, Роджер таки встиг вистрелити, але пістолет випав у нього з рук.

Інгліш упав на свого противника, притискаючи його до гарячої палуби. Заверещавши від болю і люті, Шерман встиг підняти зброю, але Нік схопив його за зап’ястя і щосили притис до гарячої сталі.

Шерман закричав, коли розпечений майже до червоного метал врізався у шкіру. Напружуючи всі сили, Інгліш продовжував тримати руку нападника.

Бандит спробував ударити в обличчя Інгліша вільною рукою, але, незважаючи на удари, Нік тримав його дуже міцно. Аж ось рука Шермана ослабла, пальці розімкнулись і випустили пістолет, що впав у море. Інгліш спробував підвестися, та в боці сильно різонуло, аж в очах потемніло. Геть ослаблений, він оперся на гарячу палубу і на мить втратив свідомість. Прийшовши до тями, Інгліш побачив, що Шерман схилився над ним і готовий вчепився йому в горлянку. Зібравши сили, Нік вивернув пальці супротивника і сильним ударом відштовхнув того від себе.

Не гаючи ні секунди, Інгліш схопився за поручні й піднявся на ноги. Перш ніж Шерман зміг якось зреагувати, Нік перехилився і шубовснув униз. Холодна вода миттю привела його до тями. Виринувши на поверхню, він протер очі й озирнувся навколо.

Яхта палала, наче факел, освітлюючи море. Інгліш відштовхнувся від борту і спробував відплисти подалі.

– Ніку!

Лоїс ухопила його за плече і намагалася допомогти, іншою рукою тримаючи магнітофон.

– Коханий, ти поранений?

– Переживу, – відповів Інгліш. – Нічого страшного.

– Що із Шерманом?

– Думаю, він усе ще на яхті.

Нік схопився за жилет, у який був замотаний магнітофон. Одяг та взуття намокли і набирали вагу. Якби не цей жилет із магнітофоном, він би уже пішов на дно.

– Тримайся поруч, Лоїс! – вигукнув Інгліш. – У мене кровотеча, боюся, що можу знепритомніти.

– Перекинься на спину, – запропонувала дівчина, – а я зможу підтримувати тебе. Хапайся!

Перекидаючись, Інгліш побачив Шермана, який відчайдушно плив до них. Його очі божевільно виблискували.

– Обережно! – Нік відштовхнув від себе Лоїс.

Раптом руки Шермана міцно вчепилися у його плече.

– Я потягну тебе на дно, Інгліше! – пронизливо заверещав він. – Тобі гаплик!

Нік спробував вирватись, але сил не вистачало. Він відчував, як пальці Роджера тягнуться до його шиї. Шерман обхопив тіло Інгліша, водночас стискаючи йому горлянку.

Лоїс бачила, як чоловіки зникли під водою, і спробувала пірнути за ними, але рятувальний жилет уперто виштовхував її на поверхню.

Вона гарячково спробувала розв’язати вузли і скинути жилет, але мотузки намокли у воді й не піддавалися.

– Ніку! – закричала Лоїс, знову намагаючись пірнути, але жилет вкотре не давав цього зробити.

Раптом дівчина помітила тінь під водою, і двоє чоловіків виринули на поверхню. Інгліш руками намацав обличчя Шермана та щосили всадив великі пальці йому в очі, опускаючи того під воду. І море знову зімкнулося над ними.

Серце Лоїс калатало від страху за Інгліша. Вона не відводила погляду від бульбашок на поверхні води, де точилася затята боротьба. Нарешті чоловіки виринули ще раз, Шерман більше не боровся. Його руки і ноги були зімкнуті навколо тіла Інгліша, а той відчайдушно намагався вирватися з обіймів уже мертвого шантажиста.

Лоїс кинулася до них, намагаючись схопити Ніка, перш ніж вони знову зануряться під воду, але не встигла. Вода поглинула чоловіків, коли лише кілька дюймів відділяло її від Інгліша. За мить Нік знову виринув, перекинувся на спину і затих. Лоїс схопила його, підтягнула до себе й полегшено зітхнула. Він знепритомнів, але був живий.

Дівчина підтримувала його на поверхні, штовхаючи до магнітофона, що плавав неподалік, аж поки їх не підібрав Керр. Той саме кружляв моторним човном навколо яхти, що палала, наче свічка, і повільно занурювалась у море.

4

Сем Крейл підіймався мармуровими сходами, що вели до головного входу нової міського лікарні, де його уже чекав доктор Інголс, головний хірург клініки.

Інголс, високий скромний чоловік років сорока, хвилювався через те, що отримав такого пацієнта, як Нік Інгліш.

Постійні телефонні дзвінки, репортери та відвідувачі, серед яких кінозірки, актори театру, відомі спортсмени й політики, котрі намагалися відвідати Інгліша, паралізували роботу рецепції, тож Інголс насолоджувався тим, що раптом потрапив у центр уваги.

Потиснувши лікареві руку, Крейл запитав:

– Як пацієнт? Я можу його побачити?

– Так, – відповів Інголс, усміхаючись. – Він одужує. Тепер основна проблема – втримати його у ліжку.

– А рана?

– Затягується. За два тижні зможе поїхати додому.

– Добрі новини. Що ж, я піднімуся до хворого. Дякую, лікарю.

– Ми робили все можливе, – засяяв Інголс. – Звичайно, половину справи зробила його непогана фізична форма.

Кивнувши, Крейл пішов білосніжним коридором до ліфта.

Інгліш лежав у ліжку, біля відчиненого вікна. Поряд, на столику, примостився стіс листів, телеграм і книг. У кутку на стільці сидів Чак Еган, пильно спостерігаючи за усім, що діється довкола. Ніхто у лікарні не зміг пройти повз нього. Чак сидів так уже три дні, відтоді, як пораненого Ніка привезли сюди, і навіть Інгліш не зміг його прогнати.

– Привіт, Ніку, – вигукнув Крейл, підходячи до ліжка. – Як почуваєшся?

– Привіт, Семе! – відповів Інгліш. – Візьми собі стілець.

– Я постою.

– Слухай, Семе, чого всі бігають біля мене, ніби я мала дитина. І ще цей шарлатан Інголс не відпускає мене додому.

Крейл спохмурнів.

– Ти пролежав без свідомості два дні, і всі заходи безпеки зараз – просто необхідні, – сказав адвокат, узявшись за стілець. Тоді глянув на Чака: – Піди прогуляйся, Егане, подихай свіжим повітрям. Я з ним побуду.

Чак незадоволено фиркнув.

– Ага. Тільки-но я відвернувся, як Нік отримав кулю в бік, – гірко сказав водій. – Я залишуся тут.

– Облиш, – усміхнувся Інгліш до Крейла. – Навіть я здався, намагаючись вигнати його. Які новини?

– Ти чистий, – повідомив адвокат. – Магнітофонні записи розставили всі крапки над «і», можеш ні за що не хвилюватись. Я навіть не здивуюся, якщо комісар прийде з вибаченнями.

Інгліш скривився.

– Його тут тільки бракувало... Що із Шерманом?

– Знайшли тіло. Ти зламав йому шию.

– Я висів на волосині, Семе, – сказав Інгліш. – Чорт забирай, Семе, він майже втопив мене. Лоїс у порядку?

Крейл кивнув.

– Так. Я розмовляв з нею телефоном сьогодні вранці. Судячи з голосу, в неї усе добре.

– Вона прийде мене відвідати? – трохи стривожено запитав Нік. – Я так чекаю на неї...

– Не знаю, – знизав плечима Крейл.

Інгліш хотів щось сказати, але передумав. Замість того запитав:

– А що сталося з цим хлопцем, Пеном?

– Пов’язали. Керр перетягував його у човен, коли Шерман підкрався ззаду й ударив моряка по голові. Він упав у човен, і хвилями їх віднесло від яхти, інакше Шерман напевно б убив хлопця. Коли Керр отямився, він побачив вогонь і повернувся.

– Треба йому віддячити, – мовив Нік. – Зроби для нього щось добре, Семе. У нього маленька дитина, можливо, він захоче, аби я подбав про її освіту.

– Звичайно, – погодився Крейл. – Я все влаштую.

– Чак сказав, що Моріллі здався, – продовжив Інгліш. – Це правда?

– Так. Його звинувачують у замаху на вбивство. Ти виступатимеш як свідок. На щастя, я, послухавшись твоєї поради, прихопив репортерів. Тепер комісар не зможе прикрити свого дружка.

– Отже, все налагодилось... Уявляю, скільком людям я зіпсував задоволення. А Різ, напевно, ще й пролив кілька сльозинок.

– Це точно, – криво посміхнувся адвокат. – Він сподівався, що вже позбувся тебе. Але не забувай, що тепер ми не зможемо прикрити Роя.

Інгліш здригнувся.

– Чорт! Усе ще трохи болить, – він почав вкладатися зручніше. – Тут уже нічого не вдієш. Думаю, це вдарить по моєму бізнесові, Семе.

– На якийсь час, – кивнув Крейл. – Але коли скандал вляжеться, все повернеться на свої місця.

Інгліш похитав головою.

– Не впевнений, однак мені тепер байдуже до цього всього. Я багато розмірковував, поки лежав тут. І вирішив усе змінити. Хочу поїхати звідси, Семе. У мене тепер інші плани.

Адвокат насторожився.

– Але ти не зможеш. Ти ж побудував величезну імперію, від тебе залежать долі стількох людей...

– Я залишу керівника! – раптом виголосив Інгліш. – Наприклад – тебе, Семе.

– Ти серйозно? – запитав здивовано Крейл.

– Безумовно. Але не поспішай погоджуватися. Поміркуй, адже тобі доведеться облишити практику адвоката. А якщо таки вирішиш зайнятися моїм бізнесом, я візьму двадцять п’ять відсотків від прибутку, а все решта залишу тобі.

– А чим будеш займатися ти? – задумливо спитав Крейл. – Це ж справа твого життя, Ніку. Ти не можеш так просто все покинути.

– Двадцять п’ять відсотків мені буде достатньо для початку, – сказав Інгліш. – Хочу подивитися світ. Якийсь час подорожуватиму. Потім, коли втомлюся від мандрівок, почну все з нуля. Знаєш, Семе, найкращі дні мого життя були тоді, коли я намагався досягнути успіху. І тепер я хочу їх повернути. Тож подумай над моєю пропозицією. Якщо тобі це нецікаво – знайду когось іншого. Для себе я вже все вирішив.

Адвокат підвівся.

– Добре, подумаю. Хоча я й так маю достатньо роботи і непогані гонорари...

Інгліш розсміявся.

– Гонорари нічого не варті. Керуючи бізнесом, ти сам собі встановлюватимеш платню, Семе.

– Так, – погодився Крейл, подумки щось підраховуючи. – Дай мені час до завтра, Ніку! Спочатку хочу порадитися з Гелен.

– Звичайно, тут не треба поспішати, – погодився Інгліш. – Усе одно я маю ще багато чого залагодити, перш ніж зможу передати справи.

Згодом, по обіді, заглянув Ед Ліон.

– Вирішив подивитись, як ти, – він потиснув Інглішу руку. – Мені пора у Чикаго, я вже однією ногою в літаку. Сподіваюся, моєї допомоги більше не потрібно?

Інгліш похитав головою.

– Ні, думаю, вже ні. Дякую за все, що ти зробив, Еде. Надішлю тобі чек, тільки-но дістануся до свого кабінету. Нам усе вдалося, правда ж?

– Ага. Хотів би я, щоб ти бачив обличчя тих копів, яким Лоїс принесла записи. Вона у тебе молодець, хіба ні?

– Ще б пак! Я тільки не можу зрозуміти, чому Лоїс не прийшла мене відвідати. Через мою палату пройшло уже все місто, крім неї. Чим, чорт забирай, вона займається, Еде?

Ліон усміхнувся.

– Хай йому грець! Чоловіче, а хто, як гадаєш, тягне увесь твій бізнес, поки ти тут байдикуєш? Ти, може, забув, але сьогодні прем’єра твого нового шоу. Дівчина працює двадцять п’ять години на добу і ще трошки більше. Навіть не має часу припудрити носика.

– До біса шоу! – роздратовано вигукнув Інгліш. – Кого це тепер цікавить? Я хочу її бачити.

– Не гарячкуй, вона пізніше прийде. Казала щось таке, ніби збирається заскочити перед прем’єрою. Ти маєш бути їй вдячний...

– Ну добре, – насупився Інгліш. – Але то буде остання її робота. Після цього – тільки відпочинок.

– Я повторював їй те саме ще відтоді, як уперше зустрів, але хіба вона чує? – знову всміхнувся Ліон. – Ну все, мені пора. Зустрінемося. Не вскоч у нову халепу, бо пережитих хвилювань мені вже вистачить до кінця життя.

Коли Ед вийшов, Чак обережно запитав:

– Це правда, босе, що ви збираєтеся залишити бізнес?

Інгліш глянув на нього і всміхнувся.

– Звичайно. У мене є важливіше завдання. Справа, яку потрібно було зробити уже давно.

Очі Чака розширилися.

– А для мене у тій важливій справі знайдеться місце, босе?

Нік похитав головою.

– О, ні! – вигукнув весело Інгліш. – Це – дещо особисте. Я збираюся одружитися, створити сім’ю.

Побачивши, як витягнулось обличчя Чака, Інгліш не втримався і голосно розсміявся.