Текст книги "Я сам поховаю своїх мертвих"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

Розділ шостий

1

Лоїс Маршал даремно намагалася зануритись у телевиставу Т. С. Еліота «Коктейльна вечірка»[6]6
  Йдеться поетичну драму Томаса Стернза Еліота (1888-1965), американського поета, драматурга і літературного критика.


[Закрыть], її думки були далеко від блакитного екрана, а репліки безглуздо перемішались у голові.

Дівчина вимкнула телевізор, розворушила вогонь і глянула на годинник над каміном. Стрілки показували десять по дев’ятій.

Теплий халат підкреслював її чудову фігуру, довгі стрункі ноги були взуті у домашні капці. Перед виставою вона встигла помити голову, і тепер пухнасте волосся легко спадало на плечі та зблискувало у світлі вогнища, що яскраво розгоралось у каміні.

Її думки кружляли навколо Інгліша і його пропозиції. Нік уперше запросив її у ресторан, і це вибило Лоїс із колії. Підсвідомо вона погодилась, але згадала про Джулію, яка розповість Гарі Вінсу, а той – іще комусь, і тоді не уникнути пліток: бос нарешті запросив бідненьку Лоїс на вечерю.

Дівчина була впевнена, що Гарі та інші працівники здогадуються про її почуття до Інгліша. Що ж, це справді так, і вона не може з цим нічого вдіяти. Єдиний, хто цього, здається, не помічає, – сам Нік, і Лоїс була йому вдячна за це.

– Та досить! – сказала собі вголос. – Що тут вдієш... Ти проводиш разом із ним тринадцять годин на добу. Цим і тішся.

Дівчина швидко піднялась, узяла корзинку з приладдям для в’язання та сіла ближче до вогню. Їй подобалося поратися по дому, й вона радо б змінила офіс на невеличкий будинок, де змогла б дбати про домашній затишок. В’язання, яке залишила саме на такий дощовий вечір, впливало на неї заспокійливо.

За якийсь час Лоїс відволіклася й оглянула вітальню, їй тут усе подобалось, але сподобалося б іще більше, якби вона жила тут не сама. Дівчина спробувала відкинути гіркі думки і нахилилася, щоб увімкнути радіо, коли раптом у двері хтось подзвонив.

Глянувши на годинник, дівчина занепокоїлась. До десятої лишилося двадцять п’ять хвилин, і вона завагалася – відчиняти чи ні?

Дзвінок пролунав ще раз. І ще раз.

Відклавши в’язання, Лоїс вийшла у хол. Тихенько натягнувши ланцюжок, обережно відчинила вхідні двері на кілька дюймів.

– Хто там?

– Я можу зайти, Лоїс? – почувся голос Інгліша.

Її кинуло в жар, а потім у холод, серце ніби зупинилося. Швидко опанувавши себе, відчинила двері. Інгліш стояв перед порогом, мокрий від дощу.

– Перепрошую, що потурбував тебе так пізно, Лоїс, – мовив він тихо. – Мені піти?

– Ну що ви, заходьте, – відповіла дівчина, і холодок пробіг її спиною, коли вона побачила бліде, скривлене обличчя боса.

Увійшовши до вітальні, Нік зацікавлено поглянув навсібіч.

– Чудова кімната, Лоїс! – констатував Інгліш. – Бачу, ти усюди доклала рук.

– Я... я рада, що вам подобається, – відповіла зніяковіло. З виразу його обличчя дівчина зрозуміла – щось сталося. Ця думка її налякала.

– Знімайте ваше пальто, містере Інгліш...

Він тепло усміхнувся.

– Давай без формальностей, Лоїс. Називай мене Нік, добре?

Він зняв пальто.

– Я занесу його у ванну, щоби трохи просохло. Підходь ближче до вогню, Ніку.

– Уже краще, – він спостерігав, як дівчина несе його капелюх і пальто у ванну кімнату.

Коли Лоїс повернулася, Інгліш похмуро сидів перед вогнем, гріючись, і напружено про щось розмірковував. Вона підійшла до серванта, змішала алкогольний коктейль і подала Ніку.

Той узяв склянку і сумно всміхнувся.

– Ти завжди знаєш, що потрібно робити, правда?

– Що сталося? – запитала вона схвильовано. – Розкажи, будь ласка.

Нік легко торкнувся її руки. Дівчина відчула холод цього дотику.

– Вибач, Лоїс, що прийшов із цим до тебе. Джулію щойно вбили. Її і Гарі. Вбивства можуть повісити на мене.

Лоїс зблідла.

– Ох! – зойкнула вона, але миттю себе опанувала. – Як це сталося, Ніку?

– Я випивав із Б’юмонтом, – уривчасто заговорив Інгліш. – Прийшла Коррін. П’яна. Почала скандалити. Бар був переповнений, усі, в тому числі Різ і Лола Вегас, чули, що вона наговорила. Сказала, що Джулія і Гарі – коханці й що Джулія просто зараз у Гарі в ліжку. Відправивши Коррін додому, я взяв таксі і поїхав до будинку Гарі. Двері були замкнені. Я стукав і кликав Джулію. Вона відповіла, але була дуже налякана. Сказала, що хтось хоче її застрелити. Кричала і просила порятунку. Я ніяк не міг відчинити дверей. У цей час пролунали два постріли. Мені нарешті вдалося вибити двері, та було пізно. Джулія лежала на підлозі і вмирала, – Нік замовк, осушив склянку, поставив її на стіл і витер очі. – Бідна дівчина довго мучилася. Вона цього не заслуговувала. Джулія встигла сказати, що у неї вистрілив Шерман і що він утік через вікно спальні. Я тримав її на руках, поки вона помирала, – він похапцем почав шукати щось у кишенях.

Лоїс, нахилившись, дістала з коробки сигарету, припалила і дала йому.

– Дякую, – сказав Інгліш, не дивлячись на дівчину. – Сподіваюсь, я хоч трохи полегшив її страждання, – продовжив ніби сам до себе. – Вона боялася, що я злитимуся на неї. Мені здається, Джулія не розуміла, що помирає. Просила її пробачити.

Лоїс здригнулася.

– Що було далі? – запитала вона.

Він глянув на неї і спохмурнів.

– Я пішов у спальню. Гарі лежав на підлозі. Мертвий. Я виглянув за вікно, але нічого не побачив. Було темно, і падав сильний дощ. Хотів викликати поліцію, але побачив на підлозі пістолет. Свій пістолет. Я підняв його. Не треба було чинити так, але я був наляканий і не дуже усвідомлював, що роблю. Напевно, Шерман украв його. Пістолет завжди лежав у мене в столі. Той негідник організував мені пастку. Повно свідків підтвердять, як Коррін розповідала мені про Джулію і Гарі. Таксист розповість, що завіз мене до квартири Вінса. Їх убили з мого пістолета якраз тоді, коли я приїхав. Мотив, час, зброя – усе вказує на мене. Окружний прокурор тепер посадить мене на електричний стілець.

– Якщо їх убив Шерман, – тихо сказала Лоїс, – Ліон повинен це знати. Він спостерігав за Шерманом, хіба ні?

Інгліш застиг, а потім ударив кулаком по долоні.

– Хай йому грець! Я забув про це. Звичайно, Ед не міг його упустити. Точно! Лоїс, ти молодчинка! Спробуй знайти Еда. Він може бути у мене на квартирі.

Набираючи номер, Лоїс запитала:

– Ти не викликав поліції?

– Ні. Я втік. Мені потрібно було заспокоїтися.

– Пістолет?

– Залишився там.

Почувся голос Ліона.

– Слухаю!

– Це Лоїс Маршал, – сказала дівчина. – Що робить Шерман?

– Від ранку сидить у квартирі, – бадьоро відповів Ед. – А тобі яке до того діло?

– Він каже – Шерман не виходив із квартири, – сповістила Лоїс Інглішу, і холодний піт виступив у неї на спині, коли дівчина побачила, як той зблід. – Ти впевнений, що він нікуди не виходив?

– Ти чого, дівчино. Ми контролюємо обидва виходи. Щопівгодини я підходжу до його дверей і слухаю, що діється. Світло світиться, радіо співає.

– Він упевнений, що Шерман не виходив із квартири, – повторила Лоїс, повертаючись до Інгліша.

– Скажи йому, нехай мчить сюди.

Лоїс промовила у слухавку:

– Можеш прийти до мене? 24 Фронт стріт, останній поверх. Терміново!

– Я б радо, але чекаю на Інгліша, – нетерпляче відповів Ліон. – А що сталося?

– Не по телефону. Кидай усе і приходь.

– Ну добре, – буркнув Ед і поклав слухавку.

– Повідомити містера Крейла? – запитала Лоїс.

Інгліш кивнув:

– Так. Він теж знадобиться.

Поки вона телефонувала до Крейла, Нік піднявся і почав повільно ходити кімнатою.

– Джулія не могла помилитися, – впевнено говорив він. – Вона описала Шермана. Чорт, Ліон. Як же так...

Лоїс закінчила розмову і повернулася до Інгліша:

– Він зараз прийде. Тобі треба було забрати пістолет, Ніку.

– Пістолет не важливий, – Інгліш продовжував ходити. – Сем розвалив би справу, але мені необхідна правда, Лоїс. Потрібно довести, що Шерман украв пістолет.

– Як Коррін дізналася про Джулію? – раптом запитала дівчина.

Інгліш спохмурнів.

– Я не знаю, хіба що... – він раптом застиг. – Так! Звичайно! Рой шантажував Джулію. Він знав про Джулію і Гарі. Напевне, Рой сказав Коррін.

– А може, Коррін дізналася від Шермана? – підкинула версію Лоїс. – Можливо, вона допомагала йому?

– Поясни, – Інгліш не відводив від неї погляду.

– Звідки Шерман міг знати, що ти поїдеш на квартиру до Гарі? – запитала Лоїс. – Звідки він знав, коли ти будеш там, якщо тільки сам це не запланував? Коррін до цього причетна, будь певен.

– Думаю, ти маєш рацію, – погодився Нік. – Щоб там не було, а ми змусимо її говорити!.. Нехай Ед підбере її дорогою сюди. Ми змусимо її зізнатись і притиснемо Шермана.

– Я сама привезу Коррін, – Лоїс піднялась. – А ти поговориш із Ліоном. У вас нема часу їздити туди-сюди.

– Вона може не поїхати з тобою, – занепокоївся Інгліш.

– Поїде! Я тобі обіцяю, – дівчина швидко вийшла у спальню, щоб переодягнутися. За кілька хвилин вона повернулася. – Не виходь звідси, Ніку. Я повернуся за півгодини.

– Мені це не подобається, – сказав Інгліш. – Дощ ллє як із відра.

Лоїс спробувала усміхнутися.

– Маленький дощик мені не нашкодить. Я скоро повернуся.

Він узяв її за руку.

– І що б я робив без тебе? – виснажено всміхнувся Нік.

Дівчина висмикнула руку і швидко рушила до дверей, стримуючи сльози.

– Я недовго, – хрипло мовила і вийшла з квартири.

2

Роджер Шерман вчепився за залізну драбину, повільно підтягнувся, уважно оглянувши пустий берег. Навколо було тихо і безлюдно. Він обережно вибрався на пристань і швидко попрямував до невеличкого приміщення на краю пристані. Легенько штовхнув двері й прослизнув до кімнатки, заставленої порожніми ящиками і діжками. Під одним із мішків була захована валіза.

Він дістав звідти рушник та сухе вбрання, переодягнувся і кинув мокрі речі у валізу.

Виглянувши на вулицю, чоловік переконався, що поблизу нікого нема, і жбурнув свою ношу у річку. Та миттю потонула. Озираючись, Роджер швидко покинув пристань і пішов провулком, що виводив на 27-му вулицю.

Уже біля входу в метро Шерман почув сирену і побачив, як дві поліцейські машини промчали у напрямку 5-ої вулиці. Він задоволено кивнув, спустився у метро, сів на потяг і вийшов на 110-ій вулиці, де нарешті дозволив собі спіймати таксі.

– Мейсон стріт, – сказав водієві.

Жуючи гумку, час від часу поглядав через заднє вікно, чи ніхто за ним не стежить. На куті Мейсон стріт Шерман вийшов з таксі і прогулявся до Едісон стріт. Потім він звернув наліво до бульвару Лоуренс, і, все ще тримаючись у тіні, швидко закрокував до будинку Коррін Інгліш.

Його плащ був мокрий від дощу, вода стікала з натягнутого на обличчя капелюха, але чоловік не зважав на це, а крокував, не виймаючи рук із кишень. Щелепи у нього ритмічно рухалися.

У Коррін світилося. Чоловік штовхнув ворота, пройшов доріжкою на ґанок, притулився до вікна і прислухався.

За вікном було тихо, але він продовжував прислухатися. Тиша. Тоді підійшов до дверей і подзвонив. Кілька разів тиснув на кнопку, але ніхто не відповідав.

Нарешті у холі спалахнуло світло, і вхідні двері відчинилися. Коррін стояла, тримаючись за стіну, і дихала на нього перегаром.

– Хто це? – запитала жінка, вдивляючись у темряву.

– Ти так скоро мене забула, Коррін? – запитав тихо.

Шерман відчув, як жінка напружилась і потягнулася рукою до клямки. Він підпер двері ногою, аби не дати Коррін їх зачинити.

– Чого ти хочеш? – похмуро запитала та.

Він вивчально дивився на неї.

– Ти мені не зателефонувала, а я так чекав... Можна зайти?

– Не хочу, щоби ти заходив, – Коррін спробувала зачинити двері. – Я взагалі не бажаю тебе бачити.

Шерман штовхнув її у хол.

– Я змок, – вкрадливо мовив він. – Ти бачила Інгліша?

Жінка відвернулася, невпевнено пішла до вітальні та схилилася до вогню, щоб узяти склянку бренді. На столі стояла напівпорожня пляшка.

Шерман зняв мокрий плащ і капелюх, кинув їх на підлогу й тихенько зачинив двері. Усміхаючись, чоловік рушив за нею.

– Ти не відповіла на запитання. То що, бачила Інгліша?

– Бачила, – вигукнула жінка знервовано і впала на диван, розхлюпавши зі склянки трохи бренді.

– Не чую радості у голосі, – протягнув Роджер. – Наша ідея не спрацювала?

– Твоя ідея, – поправила Коррін. – Твоя дурна ідея. Ніку було наплювати.

Шерман підійшов до секретера, налив собі бренді й повернувся до вогню. Вдихнувши запах напою, він задоволено схилив голову.

– Непогано. Рой купував?

Коррін люто дивилася на непроханого гостя.

– Хто тобі дозволив?! – вигукнула войовниче. – Хто ти такий, аби приходити сюди і пити моє бренді?

Він голосно засміявся.

– Не сміши мене, Коррін. Невже ти забула про події ранку?

Її обличчя потемніло.

– Викинь це з голови. Я не знаю, що зі мною сталося. Не хочу тебе бачити і слухати твої дурні ідеї.

– Ідея була прекрасною, – Шерман зробив ковток і поставив склянку. – Розкажи мені, що там сталося.

– Пішов ти!.. Це було жахливо! – емоційно вигукнула Коррін і розплакалася. – Я б хотіла взагалі цього не робити. Вони... всі вони насміхалися з мене.

– Хто насміхався? – перепитав чоловік, насторожившись.

– Не знаю... Вони. Мені ніхто не повірив. Він був такий, чорт забирай, спокійний, а я така п’яна.

– Хто «вони»?

– Люди у барі, ти що – тупий?! – пронизливо закричала Коррін. – А про кого, думаєш, я тобі розповідаю? Один із них назвав мене п’яною вуличною дівкою.

– То ти сказала Інглішу чи ні? – запитав Шерман, дивлячись на неї.

– Звичайно, що сказала! Він узагалі ніяк не відреагував. Мовив, що це не його справа і, тим більше, не моя, – втираючи сльози, говорила Коррін. – Інгліш попросив якогось бовдура з клубу відвезти мене додому. Отак спрацювала твоя дурна ідея.

Шерман задоволено кивнув. Він дізнався те, що йому було потрібно: свідків скандалу Коррін виявилося достатньо. Допивши бренді, Роджер протер тонкі губи хустинкою.

– Тобі, напевно, буде цікаво дізнатися, – повільно проказав він, – що після того, як тебе відвезли додому, Інгліш поїхав до Вінса. Він застав Джулію та Вінса саме так, як ти йому розповіла. Інгліш застрелив хлопця, а потім і Джулію. Поліція вже на місці злочину, й Інгліш, напевно, заарештований за вбивство.

Коррін витріщилася на нього. Її кругле лялькове обличчя витягнулось, а великі голубі очі розширилися.

– Він їх застрелив? – прохрипіла вона.

– Жодних сумнівів, – Шерман дістав упаковку жувальної гумки і почав зривати обгортку. – Як тобі моя ідея тепер? Усе ще дурна?

– Ти маєш на увазі, що він їх убив? – Коррін підвищила голос.

– Так, він їх убив.

– Не вірю!

– Прочитаєш завтра у газетах.

– А ти звідки знаєш? Що, був там?

– Проходив повз, – всміхнувся Шерман. – І дещо помітив.

– Я не хотіла, щоб їх повбивали! – Коррін втупилась у свої ноги. – Я... я хотіла лише дошкулити йому.

– Тобі вдалося, – сказав Шерман. – Навіть більше, ти знищила його. Можливо, Інгліша посадять на електричний стілець.

– Але я не хотіла знищувати його! – заголосила Коррін. – Він був добрим до мене. Він... він сказав, що ми – одна сім’я.

– Як зворушливо! – насмішкувато кинув Шерман. – Одна сім’я, і тут же вкрав твої двадцять тисяч.

Жінка витріщилася на нього і стиснула кулаки.

– Я не вірю, що Рой узагалі мав такі гроші! Не треба було тебе слухати. То ти у всьому винен. Це ти хотів знищити його і просто використав мене.

– Як ти раптом порозумнішала... – всміхнувся Шерман. – Навіть якщо й так, то що ти зробиш?

– Піду до поліції! – випалила Коррін. – Розкажу їм усе, і, можливо, вони навіть відпустять його.

– Ну й дурепа, хто ж тобі повірить, – відповів Роджер, ритмічно рухаючи щелепами. – Коррін, тепер ти вже нічого не вдієш.

– А от побачимо! – сердито вигукнула жінка. – Я поговорю з лейтенантом Моріллі. Він підкаже мені, що робити.

Шерман стенув плечима.

– Звичайно, я не буду тебе відмовляти, можеш робити усе, що заманеться. Але я 6, на твоєму місці, тримався від цього подалі.

– Як ти це уявляєш?! – вигукнула Коррін. – Мене ж викличуть як свідка. Ставитимуть різні запитання, і не думай, що я тебе покриватиму. Розповім чесно, хто це все придумав.

Чоловік кивнув, ніби чекав саме цих слів. Тримаючи руки у кишенях, почав задумливо бродити кімнатою, немовби шукаючи за чимось.

– Іншого я й не чекав, – сказав сам до себе, зупинившись біля вікна. Його зацікавив червоний шовковий шнур, яким штора була прив’язана до гачка. – Який красивий шнур! Уже кілька тижнів не можу знайти саме такий. Ти не повіриш, але я обійшов усі крамниці, – перевіривши шнур на міцність, Шерман зняв його з гачка та підійшов до лампи, аби краще роздивитися. – Не пам’ятаєш, де його купувала?

– Не заговорюй мені зуби! – відрізала Коррін. – Це ти у всьому винен. Зараз я зателефоную лейтенантові Моріллі.

– Я не заговорюю зубів, – м’яко мовив Шерман. Шнур ворушився у його пальцях, наче червона змія. – Лише хочу дізнатися, де ти купила такий красивий шнур...

– Не пам’ятаю, – сказала жінка і взяла телефонну книгу. – Будь ласка, зачепи його на місце. Не чіпай брудними руками моїх речей.

– Шкода, – очі Шермана раптом стали холодними та злими.

Коррін нахилилася над телефонною книгою. Чоловік непомітно став за її спиною, перетворивши червоний шнур на зашморг. Та раптовий дзвінок у двері його зупинив.

Коррін відірвалася від книги і раптом у дзеркалі побачила відображення Шермана. Його руки застигли у неї над головою, червоний зашморг майже торкався волосся.

Жінка миттю все зрозуміла, відскочила вбік і кинулася до дверей.

– Я відчиню, – їй вдалося вибігти з кімнати. Кілька разів смикнула вхідні двері, але ті не піддавалися. Нарешті вона помітила, що засув зачинений, тому сіпнула його і рвучко відчинила двері.

На сходах стояла висока, темноволоса дівчина у мокрому плащі.

– Місіс Інгліш?

Коррін кивнула. Вона не могла мовити й слова і так тремтіла, що ледве трималася на ногах.

– Я – Лоїс Маршал, секретарка містера Інгліша, – пояснила Лоїс. – Можна увійти?

– О, так! – зойкнула Коррін. – Прошу, заходьте.

Лоїс пильно глянула на неї, проходячи у хол.

– Щось сталося? Ви чимось налякані?

– Налякана? – хрипло спитала жінка. – Та я тремчу під жаху! Там чоловік...

Шерман вийшов із вітальні, тримаючи у руці пістолет. Він наставив його на Лоїс і всміхнувся.

– Міс Маршал... – тихо сказав він. – Неочікувано. Та хай там як, дуже приємно бачити вас у нашій веселій компанії.

Коррін затулила обличчя руками.

– Він... він хотів задушити мене, – пробелькотіла вона і впала, знепритовнівши.

З

Інгліш розвів руками.

– Отже, мене підставили. Що скажете?

Крейл дістав хустинку і протер спітніле обличчя.

– Це погано, Ніку, – сказав він твердим, важким голосом.

– Ну ти й бовкнув, – Ліон зручно вмостився у кріслі. – Кажеш – це погано? Чоловіче, та це, чорт забирай, жахливо, це фініш.

Нік перебив його:

– Ти б помовчав, Еде. Я ж просив очей не зводити з того покидька. Попереджав – він щось утне.

– Заспокойся, – мовив Ліон. – Ми стежили за ним. Двоє професіоналів не випускали цього негідника з поля зору від обіду. Мої люди перекрили обидва виходи з будинку, і я щопівгодини підходив до квартири Шермана. Він був удома, бо говорило радіо і світло було увімкнене.

– А Джулію і Гарі хто застрелив? Привид?

– Ти впевнений, що вона не помилилася?

– Впевнений. Це точно був Шерман.

– Із будинку він не виходив.

– Він і зараз там? – запитав Крейд.

– Повинен бути. Я залишив Варта і Горвіла спостерігати за входами, пояснив Ліон.

Інгліш підійшов до телефону і набрав номер Шермана.

– Ніхто не відповідає.

– Це ще нічого не означає, – сказав Ліон.

– Ми мусимо поїхати у відділок і все розповісти комісарові, – мовив Крейл.

Нік саркастично посміхнувся.

– Він буде у захваті. А Різ узагалі кинеться танцювати. І мер разом із ним. Хто мені повірить?

– Нік має рацію, – докинув Ліон. – Здаватися не можна.

– Але іншого виходу нема! – жорстко вигукнув адвокат і повернувся до Інгліша. – Ти ж розумієш це, правда? Це – твоя єдина можливість вибратися з пастки.

Інгліш похитав головою.

– Тільки-но я потраплю в їхні лапи, як вони мене роздеруть. Там забагато ворогів.

– Неправда! – вибухнув Крейл. – Якщо ти втечеш, то вже точно підпишеш собі смертний вирок. Дозволь мені з’ясувати все, Ніку. Слово честі, я витягну тебе, а твоя справа увійде у підручники з правознавства.

– Йому це додасть гордості, коли сідатиме на електричний стілець, – зіронізував Ліон. – Тримайся від цього подалі, Крейле. Усі ви, юристи, думаєте тільки про докази та суд. Спочатку ми повоюємо, а якщо не справимося, то матимеш змогу показати себе у суді.

– Так і зробимо, – погодився Інгліш.

– Але хіба ти не розумієш, Ніку: якщо зараз утечеш, як я потім зможу тебе захищати?! – вигукнув Крейл, гепнувши кулаком об стіл.

– Забагато слів, чоловіче, – саркастично констатував Ліон. – Навіть у такій ситуації ти будуєш речення так, ніби виступаєш перед присяжними.

– Закрийся! – закричав Крейл, його товсте обличчя почервоніло від люті. – Я говорю так, як треба. Ніку, друже, послухай мене. Ходімо разом до відділку, і я розповім їм усе, як було. Це – єдиний вихід.

– Ні, – крутнув головою Інгліш. – Я спробую добратися до Шермана і, дідько б його узяв, витрясу з нього зізнання.

– Оце діло! – схвально вигукнув Ед. – Я шукаю, а ти трясеш.

Крейл мало не рвав на собі волосся.

– Не слухай цього божевільного хлопця, Ніку. Слухай мене. Чорт! Я – найкращий юрист у країні й кажу тобі: ти не можеш утікати. Думаєш, я б дозволив тобі здатись, якби бачив інший вихід?

Інгліш усміхнувся.

– Заспокойся, Семе. Ти забув, із чим я зіткнувся. Повторюю: у мене забагато ворогів. Різ тільки й чекає, аби мене знищити, а ти хочеш, щоб я сам дав йому таку можливість. Після мого ув’язнення окружний прокурор звалить Б’юмонта. Цього не можна допустити. У суді тобі нема рівних, але ти не бачиш усієї картини. Вони будуть боротися не тільки в суді. Єдина можливість вирватися з пастки – знайти Шермана. Ми повинні змусити його зізнатись. Іншого виходу нема.

Адвокат хотів щось сказати, але стримався. Він сидів, збліднувши, і гарячково оглядав кімнату.

– Я прекрасно знаю, з чим ти зіткнувся, – продовжив Крейл, – і повторюю: ти повинен здатися. Залиши боротьбу мені. Інакше – тобі кінець. Ну знайдеш ти Шермана, змусиш його зізнатись, а що далі? Він відмовиться від усіх свідчень, щойно потрапить під захист поліції. Ти мусиш здатись і розповісти усю історію. Ми будемо дотримуватися такої лінії захисту, що тебе підставили. Я доб’юся, щоб присяжні тобі повірили.

– Не сумніваюся, – мовив Інгліш. – Але вибач, Семе, я відмовлюся від цього. Ми з Едом спробуємо знайти Шермана.

Якийсь час Крейл вивчально дивився на Інгліша, тоді хитнув округлими плечима й піднявся.

– Як хочеш, але пам’ятай: я тебе попереджав. Коли настане час розгляду в суді, зроблю, звичайно, все, що зможу, але ти зв’язуєш мені руки.

– Дай мені свою хустинку, я витру сльози, – насмішкувато схлипнув Ед.

– Я попереджав тебе, – продовжив Крейл, ігноруючи слова Ліона. Він узяв капелюх і пальто. – Ти знаєш, де мене знайти, Ніку. Щасти тобі.

Інгліш піднявся і потиснув йому руку.

– Заспокойся, Семе. Я й раніше непогано розв’язував свої проблеми і тепер вважаю, що прийняв правильне рішення.

– Побачимо. Ще одне: де збираєшся переховуватися? Це місто для тебе – мов розпечена сковорода. Тільки-но ти зникнеш, поліція почне розшук. Усі ж знають тебе в обличчя.

– Не хвилюйся, – тихо мовив Інгліш. – Зустрінемося в суді, Семе.

Коли Крейл пішов, Нік налив собі трохи віскі. Його обличчя було серйозним та блідим.

– Еде, а він має рацію. Якщо ми не знайдемо Шермана, мені гаплик.

– Ми знайдемо його і змусимо говорити.

Інгліш глянув на годинник над каміном.

– Куди поділася Лоїс? – запитав сам себе, сідаючи у крісло. – Минула майже година.

Ліон витягнув довгі ноги до вогню.

– А куди вона пішла?

– Поїхала, щоби привезти сюди Коррін. Я не говорив Сему, аби той не нервував, але Коррін напевно працювала разом із Шерманом. Якщо вдасться поговорити з нею, то, можливо, примушу й це підтвердити. Вона допоможе нам вивести Шермана на чисту воду. Засадимо злочинця у камеру, і Коррін засвідчить його причетність до вбивств.

– Сподіваюся, Шерман не додумався... – Ліон лінькувато дістав пачку сигарет.

Інгліш завмер і випростався, мов струна.

– Ану повтори!

Ед здивовано глянув на Ніка.

– Я сказав: сподіваюся, що Шерман не здогадається, що Коррін можуть використати як свідка проти нього. Інакше вона у небезпеці.

Інгліш скочив на ноги. Глянувши на нього, Ліон також зірвався з крісла.

– Ти чого? – здивовано запитав Ед.

– Я відпустив туди Лоїс, – відповів Інгліш.

– Ну і що?

– А якщо Шерман зараз там?

– А якщо ні? Не роби поспішних висновків, Ніку. Шанси...

– До біса шанси! – перебив його Інгліш. – Не треба було відпускати дівчини. Цей покидьок – маніяк. Я їду по неї.

– Гей, зачекай! – вигукнув Ліон. – Сиди тут. Тебе розшукують копи, думаєш, далеко доберешся? Поїду я.

– Я з тобою.

– А якщо вона з Коррін прийде сюди, а тут нікого не буде?

Нік знизав плечима.

– Справді. Добре, Еде, їдь за ними, тільки прошу, швидко.

– Уже стартонув, – детектив схопив пальто і вискочив із кімнати. Він збіг сходами на вулицю, одягаючись на ходу. Дощ усе ще лив. Перескакуючи через калюжі, він побіг до автомобіля, що стояв біля входу в будинок Лоїс. Ед щодуху гнав авто мало не через усе місто, щоб якнайшвидше дістатися бульвару Лоуренс. На вулицях побільшало поліцейських автомобілів, і Ліон здогадався, що це розшукують Інгліша.

Інгліш – утікач! Це просто неймовірно! Ніка Інгліша, людину з такими великими грошима і зв’язками, з такою впливовістю, розшукують як істсайдського бандита.

Ліон намагався їхати швидко, але обережно, щоб не привертати уваги поліцейських.

Нарешті з Мейсон стріт він звернув на Едісон стріт і пригальмував, шукаючи бульвар Лоуренс.

Назустріч проїхав поліцейський автомобіль. Один із копів говорив по рації. Ліон занепокоївся, чи вони, бува, не повертаються від будинку Коррін.

Детектив виїхав на Бульвар Лоуренс. Там було тихо і безлюдно. Зупинившись трохи віддалік від будинку Коррін, він вийшов з машини.

Якусь мить Ед стояв під дощем, оглядаючи вулицю, тоді пройшов до будинку, зауваживши, що у вітальні світиться.

Пройшовши доріжкою, він натиснув на кнопку дзвінка. Гучна мелодія налякала його, і він спохмурнів. Зачекавши кілька хвилин, подзвонив іще раз. Ніхто не підійшов до дверей. У будинку не було чутно жодних звуків.

Ліон обережно повернув клямку і штовхнув двері, але вони були зачинені. Подзвонив ще раз. Тоді, зачекавши кілька секунд, перейшов клумбу і спробував заглянути у вікно вітальні, але через затягнуті фіранки нічого не було видно.

Поміркувавши, Ед вирішив обійти будинок. Там він побачив переповнений бак для сміття і великий дерев’яний ящик із порожніми пляшками від бренді. Задні двері будинку були відчиненими.

Він штовхнув їх і ввійшов у невелику кухню. Під ногами щось гучно дзенькнуло. Лаючись під ніс, Ліон дістав із кишені маленький ліхтарик й увімкнув його.

У кухні панував жахливий безлад. На столі стояла гора брудного посуду; підлога була вкрита мукою, пилом, хлібними крихтами, а в кутку стояло повно пустих пляшок від бренді. Кислуватий запах молока й алкоголю вдарив у ніс. Детектив відчинив двері кухні, виглянув у темний коридор, прислухався і тихо рушив уперед.

Дійшовши до дверей вітальні, повернув ручку і зазирнув усередину. Кімната була порожньою. Із перекинутої пляшки на килим стікали залишки бренді, виблискуючи у світлі пригаслого вогнища. Поруч лежала розбита склянка. Ед зайшов у кімнату і спохмурнів – тут, безперечно, щось трапилося. Ліон ретельно оглянув кімнату, сподіваючись зрозуміти, чому горить світло, а в будинку нікого нема.

За диваном він побачив краєчок чогось схожого на носову хусточку. Це була жіноча хустинка з вишитими на куті ініціалами Л. М. Ліон похитав головою. Лоїс, напевно, переконала Коррін піти з нею, а світло вони просто забули вимкнути.

Шукаючи очима телефон, аби подзвонити Інглішу і запитати, чи не повернулася Лоїс, він знову глянув на перекинуту пляшку бренді. Щось тут не так. Невже Коррін пручалася? Лоїс так налякала її, що жінка перекинула пляшку? Це малоймовірно, подумав Ед і вийшов у хол.

Навпроти були двері спальні, й він обережно повернув клямку. У кімнаті було темно, тож Ліон, намацавши вимикач, увімкнув світло. Спальня виявилася такою ж неохайною, як і кухня. Посеред кімнати на підлозі лежала рожева шовкова накидка. На ліжку були розкидані панчохи, білизна і шуба. Нічний столик був засипаний пудрою, а дзеркало давно ніхто не протирав від пилу. Пляшечка з кремом перекинулась, і з неї на паркет витікала густа блідо-рожева маса.

Ліон знизав плечима і вже збирався вимкнути світло, аж раптом дещо привернуло його увагу.

Двері ванної кімнати були привідчинені, а за ними виднівся червоний шнурок, прив’язаний до вішака.

Шнурок був натягнутий, занадто натягнутий. Ліон швидко пересік кімнату і повільно потягнув на себе двері. Щось важке заважало їм відчинитися. Він був готовий до того, що зараз узріє, але все одно відчув, як холодний піт виступив у нього на спині, коли побачив бліде обличчя Коррін Інгліш.

Повішена на дверях, вона застигла в агонії; її обличчя спухло, а язик вивалився поміж маленьких білих зубів. Червоний шовковий шнурок глибоко врізався у шию, а руки закостеніли, ніби останньої миті свого життя вона відчайдушно намагалася когось відштовхнути.

Ліон торкнувся її руки. Вона була ще теплою. Деякий час він просто щось роздумував, не відводячи погляду від мертвої Коррін, тоді швидко повернувся у вітальню.

Ед думав про Лоїс. Коли вона прийшла, Коррін була уже вбита? Чи Лоїс застала її ще живою? Ліон відчув, як піт виступив у нього на обличчі. Якщо Інгліш дізнається про Коррін, на місці не всидить. Його не зможе зупинити ніхто, тим більше, якщо стане відомо, що Лоїс у Шермана.

Ліон витер обличчя хустинкою. Схоже, що Лоїс таки у Шермана в руках. Детектив розмірковував, що робити далі. Напевно, спочатку треба перевірити, чи Лоїс немає вдома. Можливо, ще не варто панікувати.

Він підійшов до телефону, проглянув телефонну книгу, шукаючи номер Лоїс. Набравши потрібні цифри, став нетерпляче чекати.

Раптом щось клацнуло, і почувся чоловічий голос:

– Хто це?

– Це Вестсайд 57794? – обережно запитав Ліон.

– Так. Хто телефонує?

Ед почув незнайомий голос.

– Мені потрібна міс Маршал, – сказав обережно.

– Її нема, – відповів голос. – Хто говорить?

– Не все зразу, – різко мовив Ліон. – Хто ви і що робите у квартирі міс Маршал, якщо її там нема?

– Це лейтенант Моріллі з відділу розслідування убивств, – сухо відповів голос. – Не викручуйся. Хто ти?

Ед швидко кинув слухавку і відчув, як холодок пробіг уздовж хребта. Моріллі! Чи встиг Інгліш утекти?