Текст книги "Я сам поховаю своїх мертвих"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

Розділ сьомий

1

Ед Ліон повільно проїжджав біля будинку Лоїс, вдивляючись у темряву. Жодного поліцейського він не помітив, у квартирі було темно. Зупинившись за будинком, детектив вийшов із машини і неквапливо пройшовся, аби глянути на вікна Лоїс з іншого боку.

«Що з Інглішем? – питав він сам себе. – Чи вдалося йому вислизнути з рук Моріллі? Сем Крейл повинен знати», – вирішив Ліон і повернувся до машини.

Якщо Нік арештований, треба буде знайти Лоїс, вирішив він, сідаючи за кермо. Але де її шукати? Шерман не може тримати дівчини у своїй квартирі. Напевно, є якась схованка, однак де?

Ліон зупинився біля цілодобової аптеки, вискочив із автомобіля, підійшов до телефону і набрав номер Крейла.

Годинник на стіні показував за двадцять десяту. Почувши, що лінія зайнята, детектив нетерпляче скривився, кинув слухавку й дістав сигарети. Вдихаючи їдкий дим, намагався вирішити, що робити далі.

Раптом згадав про Глорію Віндсор. Якщо Шерман має схованку, то вона може про неї знати. Чоловік набрав номер Крейла ще раз.

Відповіла Гелен Крейл.

– Це Ед Ліон. Сем є?

– Щойно вийшов, – сказала місіс Крейл. – Якщо це важливо, можу його наздогнати. Він якраз сідає в авто, зібрався до поліцейського відділку.

– Будь ласка, поклич його, Гелен! Це надзвичайно важливо.

– Хвилинку.

Спохмурнівши, Ліон сперся на стінку будки. Схоже, у нього буде важка нічка. Звичайно, Інгліш би хотів, аби спочатку знайшли Лоїс, а тоді вже займалися Шерманом. Детектив зісунув капелюх на маківку і витер з лоба краплини поту.

– Алло! – голос Крейла різонув вухо. – Це ти, Ліоне?

– Так. Ніка взяли?

– Він телефонував кілька хвилин тому. Поліція була у нього під дверима. Я вже в дорозі до відділку. Чорт! Він мав здатись, як я і радив. Тепер треба буде гори звернути, аби його витягти.

– Не панікуй, – коротко кинув Ліон. – Лоїс зникла. Найімовірніше, вона у Шермана. Коррін Інгліш убита.

– Що ти сказав?! – перепитав Крейл, підвищивши голос.

– Лоїс пішла до Коррін. Нік вважав, що Коррін і Шерман змовилися. Лоїс збиралася привезти її, щоб Нік міг із нею поговорити. Я застав Коррін повішеною, а Лоїс зникла, але точно там була, я знайшов її хустинку. Мушу розшукати її, Крейле. Скажеш Ніку, що я навідаюся до цієї дівулі – Віндсор. Вона точно має щось знати. Це – єдиний наш шанс. Повідом босу, аби не хвилювався. Я знайду Лоїс, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю.

– Хто така Віндсор? – запитав адвокат.

– Не важливо. Просто передай Ніку. Все, я погнав.

– Будь зі мною на зв’язку! – вигукнув Крейл.

– Угу. Я зателефоную, коли щось дізнаюся. Коли ти повернешся?

– Не знаю. Можливо, за годину. Подзвони мені за годину.

– Добре, – Ліон поклав слухавку, вийшов із будки таксофона і повернувся до машини. За десять хвилин він уже був на 7-ій вулиці й паркувався біля будинку, де розташовувалася агенція «Тривога».

Ед спустився сходами до Тома Келгауна, який саме дивився телевізор. Той неохоче відірвався від споглядання боксу: на рингу бійці якраз відчайдушно молотили один одного. Келгаун не хотів пропустити нокаут.

– Я зайнятий, – насупився він. – Чому ти приперся так пізно?

– Мені потрібна міс Віндсор. Вона у себе чи вже пішла?

Ліон підвищив голос, намагаючись перекричати телевізор:

– Чого так голосно, недочуваєш?

Келгаун зменшив звук і сказав, не відриваючись від екрана:

– Нагорі. Вона там живе.

– Щиро вдячний. Перепрошую, що потурбував.

Та раптом події стали Келгауну цікавішими, ніж бій по телевізору.

– А про що це ви збираєтеся з нею говорити у такий час?

– Та мені от цікаво стало, чи вона, бува, не така ж самотня, як і я.

Ліон розвернувся і попрямував до ліфта. Келгаун вискочив за ним, забувши про бокс.

– Ти сам піднімешся? – запитав він, відмикаючи решітку ліфта. – Можливо, вона не захоче тебе бачити.

Увійшовши в ліфт, Ед зачинив решітку.

– Хочеш закластися? – запитав детектив і натиснув на кнопку. Ліфт заскрипів, повільно піднімаючись. У коридорі останнього поверху гуркотіли телетайпи агенції новин, крізь віконце над дверима Глорії Віндсор лилося світло. Ліон підійшов до дверей і тихенько постукав. Обіпершись на одвірок, він приготувався заблокувати двері ногою, якщо це буде необхідно, й засунув руки у кишені плаща.

За якийсь час двері відчинилися.

Висока руда дівчина у зеленому гольфі та рожевих слаксах здивовано глянула на нього. На вигляд їй було років двадцять вісім; красиве обличчя з твердим підборіддям і суворим ротом виглядало стривоженим. Ліон подумки зауважив, що у неї найпривабливіші форми, які він будь-коли бачив у жінки. Ед просто не міг відірвати очей від фігури, яка тонким зеленим гольфом була більше підкреслена, аніж прихована.

– Міс Віндсор? – ґречно запитав Ед і торкнувся рукою до капелюха.

Сірі очі уважно глянули на його, а червоні губи витяглись у напівпосмішці.

– Можливо. Що вам потрібно?

– Я – Ед Ліон, – пояснив він. – Детектив. Хочу з вами поговорити.

Вона продовжувала всміхатись, але дивилася на детектива насторожено.

– Не сміши мене, – зневажливо сказала жінка. – Якщо ти лягавий, то я – Софі Такер[7]7
  Софі Такер (справжнє ім’я Соня Калиш; 1887-1966) – американська співачка, актриса, комедіантка і радіоведуча українсько-єврейського походження.


[Закрыть].

Ліон дістав гаманець і показав їй ліцензію та значок.

– То тебе насправді звуть Софі Такер?

– А, приватний детектив, – презирливо скривилася міс Віндсор. – Іди пограйся у пісочниці, бойскауте. Не доріс іще.

Вона спробувала зачинити двері, та Ліон підставив ногу і легенько, але впевнено штовхнув жінку до квартири.

– Я ж сказав, що хочу поговорити, – повторив він. – Давай упадемо десь на диванчик і побалакаємо, як старі добрі друзі.

Міс Віндсор відступила й сердито зиркнула сірими очима.

– Я подряпаю тобі пику, нишпорко, – прошипіла вона люто, – якщо ти зробиш ще хоча б крок.

– Я радо ризикну, – сказав Ліон, входячи у хол.

Він зачинив двері й сперся на одвірок.

– Скажу тобі чесно: таку руду апетитну кралю зустрінеш нечасто. Признайся, – показав він рукою на груди, – таке чудо дісталося тобі від природи чи сама трохи наростила?

Жінка ледве стримала посмішку.

– А, крутий хлопець! – вигукнула глузливо. – У мене такі двадцять чотири години на добу, десять за цент. Що ж, раз ти вже зайшов, то кажи, що хотів, і вимітайся. Хочу додивитися бокс по телевізору.

– Я ще не зайшов, – Ліон обминув її, штовхнув двері та ступив у велику простору вітальню. – Ого, а ти любиш комфорт, – продовжив він, оглядаючи кімнату. – Ну й ну! Бачу, силует популярний.

– Повтори це слово у множині, або я встромлю кочергу тобі в ліве око, – мляво відреагувала міс Віндсор, примощуючись у глибокому зручному кріслі.

– А може, це все ти заробила на шантажі?.. – Ед глянув на неї.

Вона уважно спостерігала за детективом краєм ока, вдаючи, що нічого не зрозуміла.

– Про що це ти говориш? – нарешті холодно запитала жінка.

– Ти попала, мала, – чоловік підійшов до каміна і став біля вогнища. – Ігри закінчилися. Переїдеш тепер у чудову, затишну камеру років на десять.

Жінка глумливо глянула на нього.

– А з чого це ти взяв, що я піду до камери, га, нишпорко?

– Із фактів, тільки не оцих, що випирають, а математичних, – Ліон дістав пачку сигарет. – Закуриш?

Вона похитала головою.

– З яких іще фактів?

Ед, прикуривши, кинув сірник у вогонь.

– Шерман спалився, а ти з ним працювала. На цього шантажиста ми маємо вже достатньо доказів і от-от його схопимо. А поки він десь бігає, займаємося дрібнішою рибкою.

Жінка здивовано підняла брови.

– Який Шерман? Що ти верзеш?

Ліон усміхнувся.

– Облиш. Ти все знаєш. Це ти здала Роя Інгліша – прослуховувала його офіс і все передавала Шерману. Чула про такий термін – співучасник?

– А, я зрозуміла – ти божевільний! – сердито вигукнула міс Віндсор. – Ану забирайся звідси, поки я не викликала копів.

– А ти викликай. Допоможуть тягти тебе у відділок.

Вона піднялася з крісла й підійшла до телефону.

– Копи знають, що робити з такими придурками, як ти. Вимітайся звідси, поки не пізно.

– Давай, телефонуй, – детектив сперся на полицю каміна. – Посадимо тебе на десять років. Шантажистів нині ох як недолюблюють.

– У тебе нема доказів, – вона несміливо підняла слухавку.

– Ага. За кілька днів Шерман замочив п’ятьох людей – Роя Інгліша, Мері Севіт, Джо Хеннесі, Мей Мітчел і годину тому Коррін Інгліш, – Ед не відводив від неї погляду. – Можу довести, що ти зв’язана з убивством Роя.

І якщо ти не будеш слухняною, копи точно підсмажать оці апетитні форми на електричному стільці.

Міс Віндсор трохи розвернулася, тримаючи слухавку, а тоді щосили гепнула нею, похапцем відчинила шухляду, дістала звідти пістолет 25-го калібру і спрямувала на Ліона.

– Не рухайся, нишпорко, – пригрозила жінка. – Я ледве стримуюся, щоб не всадити у тебе кулі. Копам скажу, що ти вліз до мене, аби зґвалтувати.

– Кулю? Із цієї іграшки? З мене навіть кров не потече, – блефуючи, упевнено сказав Ліон.

– Ворухнешся – і ми відразу побачимо, потече кров чи ні.

– А що далі? Краще добре подумай і зроби правильний хід...

– Який ще хід? – запитала жінка, не відводячи пістолета.

– Мені потрібен Шерман, а він кудись зник, – пояснив Ліон. – Скажи, де його шукати, і я тебе відпущу.

Міс Віндсор вивчально дивилася на нього.

– Припустимо, що я знаю, де його шукати, і припустимо, що скажу тобі. І що далі, нишпорко?

– Отримаєш дванадцять годин, аби зникнути з міста. Потім я все розповім копам, але кмітлива дівчинка на колесах буде вже далеко.

– Я не знаю ніякого Шермана, – засміялася вона. – Ти просто божевільний. Усе, забирайся звідси.

Ед не відводив від неї погляду.

– Я вийду звідси, але зайдуть копи. Їм ти все розкажеш, можеш навіть не сумніватися.

– Забирайся!

Ліон знизав плечима.

– Як хочеш. Згадаєш мене, коли сідатимеш на електричний стілець.

– Я сказала: забирайся!

– Одна звивина в голові, й та пряма, – махнувши рукою, Ліон попрямував до дверей. – Подумати тільки: відмовитися від грошей і дванадцяти годин фори. Я вважав тебе розумнішою.

Він помітив іскорку цікавості в її очах і зрозумів, що з грошима не прогадав.

– Іди, іди, – сказала жінка, але вже не так переконливо.

Коли детектив дійшов до дверей, вона раптом вигукнула:

– Скільки?

– Дві. Непогана пропозиція, сестричко: дві тисячі й дванадцять годин фори.

– Курям на сміх. Ну, вали звідси.

– То загалом ти згідна, залишилося тільки домовитися про ціну?

Вона вагалася.

– Десятка!

Ліон розсміявся.

– Та це смішно. Десять тисяч за те, що копи і так з тебе виб’ють. Ну добре, п’ять, і то лише тому, що такі руді дівчата добре впливають на мою виразку.

– Сім, – швидко вигукнула жінка.

Ед вирішив не гаяти часу.

– Ти знаєш, де він?

Вона кивнула.

– Домовилися. Це й так не мої гроші. Де він?

– А я що, схожа на дурну? – зневажливо запитала міс Віндсор. – Гроші вперед.

– Де він? – гаркнув Ліон, раптом позбувшись недбалості у голосі. – Не парся, отримаєш ти свої гроші. Ну, кажи!

– Спочатку гроші.

Детектив схопив її за руку.

– Слухай. Шерман викрав секретарку Інгліша. Він кудись її відвіз і, найімовірніше, уб’є. Якщо він це зробить, я, чорт забирай, відправлю тебе на електричний стілець услід за ним. Де він?

Вона вагалася.

– А якщо ти брешеш? – запитала жінка. – Що за секретарка?

– Лоїс Маршал! – нетерпляче вигукнув Ліон. – Вона пішла до Коррін Інгліш і зникла. Я вирушив за нею, а знайшов повішену Коррін. Шерман схопив Лоїс. Зараз не можна гаяти і хвилинки. Чи ти хочеш стати співучасницею ще одного вбивства?

– Ти не обманюєш про гроші й дванадцять годин фори?

– Ні! Де він?

– Де гроші?

– Забереш у адвоката Сема Крейла.

Жінка ще трохи повагалась, та раптом прийняла рішення і випалила:

– Яхта на рейді в бухті Крік. Він там точно з’явиться. Це – єдина яхта у тій бухті, не помилишся.

– Точно? – перепитав Ліон.

– Точно, точно. Давай гроші.

Детектив підійшов до столу і написав записку, яку віддав їй.

– Передаси це Крейлу. Повториш йому те, що сказала мені, й отримаєш гроші.

– А якщо ні?

– Заплатить. Може, не відразу, але це перше, що він зробить зранку, коли відчинять банк. І дванадцять годин, обіцяю.

– Я можу вже йти по гроші?

– Краще зранку. Не думаю, що він тримає сім тисяч готівкою у кишені.

– Я йду вже. Може, отримаю частину, а решту надішлете пізніше.

– Роби як знаєш, – Ліон махнув рукою і попрямував до дверей. – Я пішов.

Жінка ще якусь мить стояла, замислившись, а тоді кинулася до спальні пакуватись. Брала лише необхідне, похапцем кидаючи речі до валізи.

Останніми днями вона читала у газетах про дивні самогубства і здогадувалася, що до цього доклав руку Шерман. Ще до візиту Ліона вона вирішила зникнути з міста, і зараз її охопила паніка. Потрібно зникнути до того, як сюди прийде поліція. Звичайно, Ліону вона не повірила, але якщо Крейл заплатить хоча б тисячу, можна буде чкурнути звідси вже сьогодні.

Не переодягаючись, жінка накинула шубу, схопила валізи і побігла до дверей. Штовхнувши їх, вона раптом застигла, а її серце немов зупинилося.

– Привіт, Глоріє, – тихо мовив Шерман, стоячи перед порогом.

Цівки води стікали з його плаща і капали на підлогу, а щелепи ритмічно рухалися.

Слова застрягли у неї в горлі.

– Утікаєш? – продовжив Роджер, глянувши на валізи.

– Чого це? – жінка протиснулася повз нього. – Просто хочу поїхати за місто на вихідні.

– Поїхати і не повернутись? – вів далі він. – Злякалася, Глоріє?

– Нічого я не злякалася! – відповіла міс Віндсор, намагаючись не показувати страху. – А що? Я повинна звітувати тобі про всі свої поїздки?

Чоловік знизав плечима.

– Та мені байдуже, куди ти їздиш, Глоріє, але ти злякалася та втікаєш, правда ж?

– Та ж ні! – заголосно вигукнула вона. – Це ти злякався.

Шерман усміхнувся.

– Можна зайти? Поговоримо кілька хвилин.

– Я... я можу спізнитися на потяг.

Чоловік пішов до вітальні. Глорія повільно, ніби загіпнотизована, поставила валізи на підлогу і сперлася на стіну, не відводячи погляду від непроханого гостя.

– Нема потреби утікати, дівчинко. Інгліша я загнав у кут. На нього полює вся поліція за вбивство коханки.

Вона мовчала, стежачи за тим, як Шерман підходить до вікна.

– На якусь мить навіть здалося, що мені кінець, – продовжив чоловік, – але зараз усе гаразд. У тебе є гроші, Глоріє? Мені здається, я трохи заборгував тобі?

– Ні, ні, – охрипло відповіла жінка. – Я... мені достатньо.

Шерман знов усміхнувся до неї.

– Уперше чую від тебе такі слова. Боїшся брати мої гроші, Глоріє? Даремно.

– Ну добре, давай, – погодилась жінка, – хоч я ще маю припаси.

– А я думав, що вони скінчилися, – зупинившись біля вікна, він почав уважно розглядати шнур від фіранки.

– Уяви собі, я кілька тижнів шукаю такий шнурок. І не можу знайти, – впевненим рухом Роджер зняв шнур із гачка і перевірив на міцність. – Не пам’ятаєш, де ти його купувала?

– У Саквілі, – Глорія нервово спостерігала за ним.

– Ти впевнена? – чоловік повільно рушив до неї. – Мені здається, я там був...

Заворожено дивлячись на шнур, який Шерман скручував у петлю, жінка спробувала неначе втиснутись у стіну. Її очі розширилися від страху.

– Не підходь до мене! – здавлено викрикнула вона.

– А що таке? – запитав Шерман, посміхаючись. – Що тебе налякало? Тільки не кажи, що прокинулася твоя совість.

Чоловік був уже за кілька футів від неї, коли Глорія раптом метнулася до дверей. Шерман рвонув за нею і накинув петлю на шию саме тієї миті, коли рука жінки схопилася за клямку.

Несамовитий крик жаху застиг у горлі Глорії, коли чоловік із силою затягнув зашморг.

2

Сем Крейл щойно вийшов з автомобіля, як раптом почув із темряви чоловічий голос.

– Сем?

– О, Нік? – адвокат неспокійно озирнувся, злякавшись, що хтось може їх побачити. – Що ти, чорт забирай, тут робиш? Що сталося?

– Зайдемо всередину, – запропонував Інгліш напруженим голосом.

Вимкнувши фари, Крейл закрокував до будинку. Інгліш не відставав. Висока тендітна жінка зі світлим волоссям і приємними, ласкавими очима вийшла з вітальні. Нік часто дивувався, що Гелен Крейл знайшла у Семі. Він вважав її занадто привабливою, щоби спійматися на гачок цього опасистого немолодого адвоката, але, незважаючи на невідповідність віку і зовнішності, це була красива пара.

– Підходь до вогню, Ніку, – всміхнулася до гостя жінка. – Я наллю тобі випити.

– Не треба, Гелен, – відмовився Інгліш. – Я в нормі. Ти не проти, якщо ми із Семом поговоримо про справи?

Гелен глянула на Крейла, який кивнув на знак згоди.

– Ед виходив на зв’язок? – запитав Інгліш.

– Так, – відповів адвокат, проводячи гостя у велику світлу вітальню і дорогою скидаючи мокрий одяг. – Зніми пальто, нехай трохи просохне.

– Розповідай, що сталося, – нетерпляче попросив Інгліш.

– Я поїхав у відділок і чекав там. Капітан Суінні нічого не знає, сказав, що ти у розшуку, але жодної інформації він не має. Я промовчав, що тебе взяли. Ти що, утік від копів?

Бізнесмен похмуро всміхнувся.

– Ледве втік. Моріллі вирішив самостійно з’ясувати зі мною стосунки. Де Лоїс?

– Не знаю. Її шукає Ед. Обіцяв зв’язатися за годину, тож має от-от зателефонувати.

Гелен взяла пальто Інгліша і повісила у холі.

– Він розповідав, що бачив у будинку Коррін? – запитав Нік.

Крейл кивнув.

– Мертву Коррін. Ед також знайшов хустинку Лоїс, але ми не знаємо, схопив її Шерман чи ні.

Інгліш стиснув кулаки.

– Цього покидька необхідно зупинити, Семе. Я мушу його знайти.

– Послухай, ти у небезпеці, – тривожно мовив адвокат. – Тобі потрібно було здатися, коли Моріллі прийшов по тебе. А ти втік...

– Ні. Я здався, – пояснив Інгліш, коли Гелен повернулася до кімнати. – Він виписав мені квиток в один кінець. Якби не Чак, я б уже годував риб.

Крейл витріщився на нього.

– Жартуєш?

– Зараз не до жартів. Моріллі боїться, що я його здам. Він уже збирався тиснути на гачок пістолета, коли з’явився Чак, як герой із дешевого бойовичка.

Крейл витер обличчя хустинкою.

– Я піду до комісара і все йому розповім. Де ти залишив Моріллі?

– Хемптон Уорф, – відповів Інгліш. – Чак із ними. Прихопи репортера, Семе. Цікаво, як Моріллі виплутається з цього лайна?

– Не переймайся цим, Ніку, – адвокат одягнув пальто. – Сиди тут, а я подбаю про цього щура Моріллі.

– Ти приховуєш злочинця, – підмітив Інгліш. – Я краще піду, Семе.

– Сиди тут! Простеж за ним, Гелен, – розпорядився Крейл. – Тут тебе не шукатимуть. Повернуся, як тільки зможу.

Коли він вийшов, Гелен спитала:

– Ти хвилюєшся за Лоїс, правда, Ніку?

Інгліш кивнув.

– Якщо цей бісів син її уб’є...

– Не нервуйся, – лагідно мовила жінка. – Сядь і заспокойся. Ед знайде її. Він професіонал, Ніку.

– Але його також шукає поліція, а Ед навіть не знає про це. Моріллі й тут відзначився. Ліон може втрапити у халепу, і хто тоді знайде Лоїс?

– Усе буде добре, – заспокоювала Гелен. – Якщо хтось і може знайти цю дівчину, то тільки Ед.

Інгліш втомлено опустився в крісло.

– Якби я тільки знав, де Шерман, – сердито кинув він. – Але я не можу шукати його. Мене відразу ж спіймають.

– Ед збирався навідатися до якоїсь міс Віндсор, він, здається, так її назвав. Думав, що вона знає, де Шерман.

Обличчя Інгліша просвітліло.

– Я й забув про неї. Ед вважає, що ця дівчина працює на Шермана. Цікаво, він дізнався щось чи ні?

– Ліон зателефонує з хвилини на хвилину, – нагадала Гелен.

– Він зараз може бути у неї, – вигукнув Інгліш, зірвавшись на ноги. – Я сам йому зателефоную.

Чоловік схопив телефонну книгу і похапцем почав шукати номер Глорії Віндсор. Набравши потрібні цифри, він нетерпляче чекав, але ніхто не підіймав слухавки.

– Без відповіді... Може, її нема вдома?

Він глянув на годинник.

– Коли думаю про Лоїс... – Інгліш ударив кулаком по долоні. – Чорт забирай, я не можу сидіти, склавши руки!

– Заспокойся, Ніку, – ще раз повторила Гелен. – Ти можеш бути певен щодо Еда. Він знайде Лоїс.

– Так, – нарешті здався Інгліш і всміхнувся до жінки. – Ти знаєш, я був таким дурнем, Гелен. Не розумів, що означає для мене Лоїс, поки не втратив її.

– Усі ми часом дурні, – м’яко відповіла вона. – Я рада, Ніку, що ти це зрозумів. Лоїс завжди була добра до тебе.

– Я знаю. Що ж, якщо вона жива – я все виправлю.

– Тихо! – різко вигукнула Гелен, піднявши руку.

За вікном почувся гул автомобіля, що наближався.

Скрипнули шини, й авто зупинилося біля їхнього будинку.

Інгліш підійшов до вікна, але Гелен відштовхнула його вбік.

– Відійди, Ніку, це може бути поліція. Дай я гляну.

Жінка обережно виглянула за вікно і швидко повернулась, її обличчя горіло від хвилювання.

– Це Ед! – мовила Гелен і побігла через кімнату до вхідних дверей.

Ліон ще не встиг натиснути на дзвінок, як двері відчинилися. Детектив геть промок і був дуже втомлений.

– Сем удома? – запитав стривожено.

– Заходь, – відповіла Гелен, – Нік удома.

– Нік? Хай йому грець! Утік із в’язниці через чорний хід?

Ліон зайшов у хол, побачив Інгліша і вигукнув:

– Оце так сюрприз! Думав – тобі гаплик.

– Де Лоїс? – перебив його Нік.

– Є зачіпка. Знадобляться гроші й човен. Яхта Шермана – на рейді за шість миль від берега. У бухті Крік. Гадаю, Лоїс на її борту. Треба сотню баксів на моторку. Маєш стільки?

– Нашкребу, – буркнув Інгліш. – Поїхали.

– Я сам. Ти у розшуку.

– Ти теж, Моріллі постарався. Хоче повісити на тебе вбивство Коррін. Ну, погнали!

Нік одягнув пальто.

– Бухта Крік далеко? – запитав він.

– Десь за три милі, – відповів Ліон, відчинивши вхідні двері.

– Скажеш Сему, куди я пішов, – попросив Інгліш у Гелен. – І дякую за допомогу.

– Щасти тобі, Ніку, – відповіла жінка. – Будь обережним.

Інгліш вийшов за детективом і заскочив у машину.

Ліон, рвонувши з місця, погнав порожніми вулицями у напрямку річки.

– Я розговорив Віндсор, – повідомив він Інглішу, – але це обійшлося тобі у сім тисяч. Без сумніву, Шерман тримає Лоїс на яхті, якщо він узагалі її схопив. А у тебе що?

– Прокатався з Моріллі. Якби не Чак, я би тут не сидів, – й Інгліш розповів про свої пригоди.

Ед зиркнув на боса.

– Моріллі хотів тебе замочити?

– Так. Боявся, що я його здам. Ну, й вислужитися хотів, у мене ж багато впливових ворогів. Де ця бухта Крік, Еде?

– Знаєш, де гольф-клуб? Через милю – бухта Крік. Там є станція човнів, і я бачив яхту миль за шість від берега. На борту світилось. От тільки власник моторного човна не зрушиться з місця, доки не отримає сотні баксів. Я ледь не охрип, умовляючи його прокататися в борг, але цей бовдур не реагує. Мусив повернутися до Сема.

Інгліш раптом озирнувся.

– За нами хвіст, Еде!

Ліон натиснув на акселератор.

– Копи?

– Можливо. Я ж казав, тебе також розшукують.

– На цій чортопхайці не відірвемося, – зітхнув Ліон. – Які пропозиції?

– Сховаємось?

– Не в цьому районі, – детектив глянув у дзеркало. – Чорт! Вони наближаються.

– Бери на себе копів, Еде, а я поїду по Лоїс. Пригальмуй за рогом, я вистрибну і спробую заховатись.

– Готуйся, – Ліон натиснув педаль газу. Машина рвонула вперед, стрілка спідометра перевалила за шістдесят миль на годину. – Тримайся, зараз будемо звертати.

Перед поворотом Ліон щосили загальмував, авто занесло, а у машини переслідувачів заскрипіли гальма: її водій не встиг зреагувати. Детектив гарячково викручував кермо, намагаючись вирівняти автомобіль. Він відпустив гальма і газонув. Машина рвонула у бічну вулицю.

– Хай щастить! – гукнув Ліон, коли Інгліш відчинив дверцята.

Нік вистрибнув на ходу, зробив кілька невпевнених кроків і впав. Перекотившись, знову скочив на ноги й побіг до провулка.

Поліцейський автомобіль розвернувся і в’їхав у бічну вулицю, коли Інгліш саме забігав у провулок. Хтось голосно кричав, вимагав зупинитись, але він біг, не озираючись.

Позаду спалахнуло, й пролунав постріл. Куля дзенькнула біля голови Ніка, однак він уже зник у темряві.

За кілька секунд Інгліш опинився біля річки. Позаду чулися тверді впевнені кроки, і він озирнувся, шукаючи схованку. За кілька ярдів темніла купа порожніх дерев’яних ящиків. Кинувшись до них, чоловік причаївся. Він ледве встиг віддихатися й затамувати подих, як із провулка вийшов коп зі зброєю в руці. Поліцейський оглянув безлюдний берег і зупинився, прислухаючись.

Інгліш спостерігав за ним та гірко всміхався: Нік Інгліш ховається від копа! Хто б коли міг таке уявити?

Він чекав, упевнений, що коп захоче оглянути місце за ящиками. Так і сталося: той почав повільно й обережно наближатися.

– Слухай, я тебе бачу! – раптом гаркнув коп і виставив уперед зброю. – Виходь або я стріляю.

Інгліш не рухався, розуміючи, що його неможливо розгледіти.

Коп почав обходити ящики, а Нік ішов за ним, намагаючись не шуміти. Так один за одним вони обійшли навколо ящиків.

Коп щось роздратовано бовкнув і рушив уздовж берега, освітлюючи собі дорогу ліхтариком і не опускаючи пістолета.

Нік не рухався, доки поліцейський не зник у темряві, а тоді швидко покрокував у протилежному напрямку. Гольф-клуб був десь за милю, і гаяти часу не було коли. Треба ризикнути і спіймати таксі.

За кілька хвилин Інгліш махнув рукою до жовтого автомобіля, що проїжджав повз нього.

Таксі зупинилося.

– Знаєш гольф-клуб? – запитав Нік, ховаючи обличчя від водія.

– Звичайно, – відповів таксист. – А не запізно для гри, містере?

– Мені потрібно дістатися до станції човнів, за милю від клубу.

– Я знаю, де це. Станція Тома Керра.

Інгліш сів у машину.

– Двадцять баксів, якщо будемо там за десять хвилин.

– За п’ятнадцять, не менше.

– Домовилися.

Відкинувшись на сидіння, Інгліш дістав сигарети. Він раптом відчув себе дуже виснаженим. Три години минуло відтоді, як Лоїс вийшла з квартири. Які шанси, що вона жива? Якщо жінка мертва, він помститься за неї! Шерман не втече.

Виїхавши за місто, таксі на шаленій швидкості рвонуло широкою дорогою у напрямку клубу. Повз клуб вони пролетіли за вісім хвилин. Там саме у розпалі були танці й звучала гучна музика.

Ще за кілька хвилин із темряви виринула станція човнів.

– Приїхали, – мовив водій, – ось будинок Керра.

Інгліш нахилився вперед, аби виглянути через залите дощем лобове скло. Великий дерев’яний будинок, у вікнах якого світилося, мало нагадував станцію човнів.

– Можеш зачекати? – запитав Нік, дістаючи двадцятку. – Я вертатимусь у місто, але не скоро. Заплачу стільки ж.

– За такі бабки чекатиму до ранку, – весело вигукнув водій.

Автомобіль повільно скотився схилом і зупинився.

– Керр, напевно, на пристані, – сказав таксист, хапаючи двадцятку.

Інгліш вискочив з авто, швидко пройшов до будинку й постукав у двері.

Товстий чоловік у водолазці та гумових чоботах вийшов на вулицю і здивовано витріщився на гостя.

– Том Керр? – запитав Інгліш.

– Так точно, містере. Заходьте. Чим можу допомогти?

Нік увійшов до теплої кімнати. Біля яскравого вогнища сиділа жінка і колисала немовля. Вона глянула на гостя невиспаними очима, й Інгліш зрозумів, що його впізнали.

– Мені потрібен моторний човен, – звернувся він до Керра. – Терміново!

– Якісь проблеми, містере Інгліш? – здивовано запитав моряк.

Нік усміхнувся.

– Де ті старі добрі часи, коли мене ніхто не знав?.. – він похитав головою і додав: – Мені потрібно добратись до яхти, що стоїть у бухті Крік.

– Відвези його туди, Томе, – раптом обізвалися жінка, – і нічого не запитуй. Бачиш, містер Інгліш поспішає.

– Добре, я відвезу вас, – погодився Керр. – Мені треба п’ять хвилин. Зачекайте тут, я приготую човен.

Схопивши дощовик, він вийшов на вулицю.

Інгліш витер мокре від дощу обличчя. Помовчавши, він глянув на жінку.

– А ви знаєте, що мене розшукує поліція? – запитав Нік. – Не хочу втягувати вас у неприємності.

Жінка всміхнулася.

– Ми з Томом полюбляємо дивитися ваші шоу, містере Інгліш. І бачили нещодавній поєдинок по телевізору. Раді стати вам чимось у пригоді.

Інгліш кивнув.

– У мене більше друзів, ніж я думав... – він підійшов подивитися на немовля. – Первісток?

– Так, але точно не останній.

– Коли підросте, нехай приходить до мене, знайдемо для нього роботу, – пообіцяв Нік.

Жінка пирскнула.

– Для неї.

– Байдуже. Усе одно знайдемо.

– Якщо вам потрібна допомога, містере Інгліш, можете розраховувати на Тома.

Чоловік усміхнувся:

– Дуже добре. Допомога мені не завадить.

Двері відчинились, і заглянув Керр.

– Усе готово, містере Інгліш. Дати вам дощовик?

Нік похитав головою.

– Ні, дякую, – він глянув на міс Керр. – І вам дякую. Не забудьте, я допоможу малій, коли вона підросте.

Нік вийшов у дощ до потужного моторного човна, що хитався на великих хвилях. Керр завів мотор, і вони помчали до гирла лиману.

– Ми не домовилися про ціну, – нагадав Інгліш, ставши біля Керра. – Сотні достатньо?

Той кивнув.

– Як вам буде зручно, містере Інгліш.

– Там, на яхті, не все так просто, – продовжив Нік. – Мою знайому викрали, і вона може бути на борту. Це – мої клопоти, а ти залишся у човні й зачекай на нас, згода?

– Можете на мене розраховувати, – сказав Керр, і його обличчя просвітліло. – Я був чемпіоном міста з боксу, перш ніж одружився, тож інколи сумую за хорошою бійкою.

– Пам’ятай про жінку й дитину, – відповів Інгліш. – Ці покидьки б’ються не кулаками.

Керр дістав кофель-нагель[8]8
  Дерев’яний або металічний стержень, який служить для завертання на нього різних снастей.


[Закрыть] і помахав ним.

– Я теж. Розраховуйте на мене, містере Інгліш.

– Добре. Знадобишся, якщо їх буде більше одного.

Вони вже дісталися гирла лиману, і вдалині замерехтіли вогні яхти.

Човен мчав крізь важкі хвилі, залишаючи за собою білі смуги піни. Інгліш вдивлявся у темряву, не відводячи очей від яхти. Чи знайде він там Лоїс? А якщо Ед помилився?

Поза бухтою дужче свистів вітер, і море несамовито штормило, хитаючи човен, наче якусь тріску. Це вселило надію, що на борту яхти навряд чи почують шум їхньої моторки.

– Зменшуй швидкість, – звернувся Нік до Керра, – і дрейфуй. Не хочу, щоб нас помітили.

– Без проблем.

Човен за інерцією підійшов до яхти, і Том вивернув кермо, аби не вдаритися бортом.

Поки Керр в’язав мотузку, Інгліш схопився за блискучі мідні поручні й обережно оглянув палубу. Тоді вони вибралися на борт яхти.

Верхня палуба була порожньою, але у каютах світилося.

– Я піду першим, – прошепотів Інгліш. – Тримайся позаду, щоб тебе не було видно.

Він тихенько підійшов до люка і зупинився, прислухаючись. Навкруги було тихо. Нік почав спускатися сходами, коли раптом двері каюти в кінці коридору відчинилися.

Інгліш причаївся, розуміючи, що не зможе пройти вперед непоміченим і не встигне піднятися сходами назад. Якщо той, хто вийшов з каюти, має пістолет, – йому кінець.

Аж раптом він побачив Лоїс.

Бліда й перелякана, вона виходила з каюти. Її біла блузка була розірвана від плеча до ліктя, а одна панчоха теліпалась нижче коліна.

– Лоїс! – прошепотів Інгліш.

– О, Ніку! – закричала дівчина і радісно кинулася до нього в обійми.