Текст книги "Я сам поховаю своїх мертвих"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

4

Лейтенант Моріллі підвівся, коли до його кабінетика увійшов Інгліш. Слідчий, який сидів за іншим столом, вийшов, і Моріллі запропонував цей стілець Ніку.

– Радий, що ви завітали, містере Інгліш. Сідайте.

– Я можу скористатися телефоном, лейтенанте?

– Звичайно. Я повернуся за кілька хвилин – принесу результати балістичної експертизи.

– Ваші люди там прибрали?

– Так, усе готово, – запевнив Моріллі, прямуючи до дверей.

– Дякую.

Коли Моріллі зачинив за собою двері, Інгліш набрав номер телефону свого офісу. Слухавку підняла Лоїс Маршал.

– Хочу, аби ти поїхала до офісу мого брата й усе там оглянула, – попросив Інгліш. – Візьми із собою Гарі, їхати зараз ще не запізно для тебе? – він глянув на годинник, що показував п’ятнадцять по опівночі. – Це не має зайняти багато часу. Скажеш Гарі, щоби потім відвіз тебе додому.

– Без проблем, містере Інгліш, – відповіла Лоїс. – Що мені треба зробити?

– Переглянь документи. Подивися, чи там є якісь записи. Якщо так, привези їх завтра вранці до офісу. Та найважливіше – оціни обстановку. Зважаючи на місце, бізнес Роя мав бути успішним, я ж сам його купував для брата. Та за рік той усе розвалив, і я хочу з’ясувати, що пішло не так.

– Я подбаю про це, містере Інгліш.

– Молодець. Вибач, що змушую тебе затримуватися на роботі, але це терміново.

– Нічого страшного, містере Інгліш.

– Візьми із собою Гарі. Не хочу, щоби ти там була сама.

Повернувся Моріллі.

– Зачекай хвилинку, – Інгліш розвернувся до нього і запитав: – Ви зачинили там усе, коли йшли звідти?

Моріллі хитнув головою.

– Я залишив чергувати слідчого. Ключі – у верхній лівій шухляді стола.

Нік переказав цю інформацію Лоїс.

– Адреса – 1356, Сьома вулиця. Офіс на шостому поверсі. Називається «Детективна агенція „Тривога“».

Лоїс запевнила, що вирушає негайно, і закінчила розмову.

Інгліш поклав слухавку, дістав портсигар і запропонував сигару Моріллі. Коли вони обоє закурили, запитав лейтенанта:

– Це був його револьвер?

Моріллі кивнув.

– Я говорив із лікарем. Рана типова для самогубства. На револьвері є відбитки пальців вашого брата. Порох опалив йому обличчя з одного боку.

Нік задумливо кивнув.

– Як на мене, усе виглядає зрозумілим, а ви як гадаєте, містере Інгліш? – запитав Моріллі після короткої паузи.

Інгліш кивнув іще раз.

– Коли буде дізнання?

– О пів на дванадцяту завтра зранку. У нього була секретарка?

Інгліш знизав плечима.

– Не знаю. Можливо. Його дружина може сказати, але не тривожте її зараз – у неї нервовий зрив.

Моріллі нетерпляче пошелестів аркушами на столі.

– Суддя захоче доказів, що він не мав грошей. Якщо комісар не наполягатиме, я б не хотів давати свідчення, містере Інгліш. Нема потреби говорити судді, на якій дорозі опинився ваш брат.

Інгліш кивнув, стиснувши зуби.

– Комісар не наполягатиме, я поговорю з ним завтра вранці, а ще відправлю Сема Крейла поспілкуватися з місіс Інгліш. Не варто взагалі говорити, що Рой був на межі банкрутства. Він міг просто перевтомитися.

Моріллі мовчав.

Інгліш нахилився, підняв слухавку і набрав номер.

Сем Крейл, адвокат Інгліша, незабаром відповів.

– Сем? Це Нік. Маю для тебе роботу.

– Не зараз, сподіваюся? – запитав Крейл із тривогою в голосі. – Я саме збирався лягати спати.

– Зараз. Ти консультував Роя, так?

– Я мав би це робити, – відповів Крейл без ентузіазму, – але він не звертався до мене вже давно. Рой у щось влип?

– Він застрелився кілька годин тому, – спокійно повідомив Інгліш.

– Не може бути!

– Схоже, що Рой перебував на межі банкрутства і шантажував деяких колишніх клієнтів. Ішло до того, що він мав втратити ліцензію, а тут знайшовся такий простий вихід із ситуації, – продовжив Інгліш. – Отака-от історія. Коррін я сказав, що він застрелився, але не повідомив причини. Вона зараз сама не своя, і я не хочу залишати її наодинці. Можеш попросити свою дружину посидіти з нею?

Крейл стримав роздратування.

– Я запитаю. Дружина, звісно, добра душа і, можливо, й погодиться, але ж, хай йому чорт, вона вже спить!

– Якщо вона не зможе, то поїдеш ти, – сухо сказав Інгліш. – Я не хочу, щоби Коррін залишалася сама. Може, і справді їдь ти, Семе. Коррін звинувачує мене у смерті Роя. Звісно, в неї істерика, але так вона може все ускладнити. Каже, що мені треба було дати йому грошей. Ти краще переконай її змінити цю думку. Якщо нам треба буде давати свідчення, ми пояснимо, що Рой перепрацював. Май це на увазі, зрозумів?

– Зрозумів, – утомлено зітхнув Крейл. – От дивно, якого біса я працюю на тебе, Ніку? Добре, візьму із собою Гелен.

– Не пускай до неї журналістів. Я не хочу, аби вони почали пліткувати. І під’їдь до мене в офіс десь о пів на одинадцяту, обговоримо, як діяти далі.

– Добре, – сказав Крейл.

– Ну, то не тягни, їдь до Коррін, – додав Інгліш і поклав слухавку.

Поки він говорив, Моріллі підійшов до вікна й притих, вдивляючись у темряву надворі. Коли Інгліш закінчив розмову, він повернувся.

– Якщо Крейл зможе дізнатися, де шукати секретарку вашого брата – звичайно, за умови, що вона взагалі була, – то зможемо отримати потрібну інформацію, не турбуючи місіс Інгліш.

– Яку інформацію? – спокійно запитав Нік.

– Про його справи чи іншу причину, через що він міг застрелитися, – ніяково пояснив Моріллі.

– Забудь про секретарку, – сказав Інгліш. – Я відправлю на дізнання Крейла. Він дасть судді всю інформацію, яку потрібно буде.

Моріллі завагався, а тоді кивнув.

– Як скажете, містере Інгліш.

5

Чак Еган стрімко проїхав уздовж Ріверсайд Драйв, беззвучно насвистуючи крізь зуби. Він знав, що його нічна робота от-от закінчиться, і дуже цього чекав, бо день видався довгим і напруженим. Сьогодні він вперше у житті сидів у першому ряду біля рингу й уперше виграв на тоталізаторі 1000 доларів.

Глянувши на підсвічений циферблат годинника, Чак похитав головою, – 00:40. Йому не добратися до ліжка до 1:15, і, без сумніву, бос накаже заїхати за ним не пізніше 9:30. Так, виспатися не вдасться.

Він спрямував великий автомобіль до багатоповерхового будинку з виглядом на річку і зупинився перед входом.

– Я хочу знати, чи у мого брата була секретарка, – сказав Інгліш шоферу, виходячи з автомобіля. – Завтра вранці заїдь у його офіс і поговори з консьєржем. Мені потрібна її адреса. За мною заскочиш не пізніше половини десятої і перед тим, як їхати в офіс, ми спершу навідаємо цю секретарку.

– Так, босе, – слухняно погодився Чак. – Я все залагоджу. Ще щось потрібно?

Інгліш усміхнувся.

– Ні. Йди спати, і не спізнюйся завтра.

Підійшовши до будинку, Нік штовхнув двері, кивнув нічному портьє, який випрямився, щойно потрапив у поле зору, і попрямував до ліфта. У кабіні натиснув кнопку з підписом «пентхаус» і сперся на стіну, поки автоматичний ліфт м’яко і спокійно вивіз його на п’ятнадцятий поверх апартаментів із мансардою, які він орендував для Джулії. Інгліш пройшов коридором, обшитим полірованим горіховим деревом, і зупинився навпроти вхідних дверей, також із горіхового дерева, оздоблених блискучими хромованими пластинами. Поки шукав ключі, його очі пробіглись обрамленою в хромовану рамку табличкою, прикрученою до дверей. На ній в один рядок було написано «Міс Джулія Клер».

Вставивши ключ в англійський замок, Інгліш відчинив двері й зайшов у невеликий освітлений хол. Тільки-но він кинув на стілець капелюх і пальто, як двері навпроти відчинились, і на порозі, наче в картинній рамі, застигла дівчина.

Вона була висока і широкоплеча, з вузькими стегнами й довгими ногами. Мідного кольору шовковисте волосся високо підібране на невеличкій голові. Великі, мигдалеподібні очі кольору морської хвилі життєрадісно поблискували. На ній була оливкової барви простора піжама з червоними кантами, а на ногах – червоні домашні туфлі на високих підборах.

Дивлячись на неї, Інгліш подумав, як же вона відрізняється від Коррін, наскільки більше краси і виразності в обличчі, яке він вважав найприємнішим з-поміж усіх, які будь-коли бачив. Її макіяж, навіть у таку пізню годину, був шедевром стриманості. Він знав, що Джулія користується косметикою, але ніколи не міг зрозуміти, нафарбована вона зараз чи ні.

– Ти пізно, Ніку, – мовила та, усміхнувшись. – Я думала, що сьогодні ти вже не прийдеш.

– Вибач, Джуліє, мусів трохи затриматися.

Він підійшов до дівчини, обійняв за стегна і поцілував у щічку.

– Отже, Джо сьогодні переміг, – сказала вона, піднявши на нього очі. – Маєш бути задоволений.

– Тільки не кажи, що ти слухала радіо, – мовив Нік, ведучи дівчину до чудово вмебльованої вітальні. У каміні яскраво горів вогонь, і приглушене світло ламп створювало інтимну і затишну атмосферу.

– Я почула в новинах.

– Ви з Гарі – одного тіста книш, – констатував він, опускаючись у велике м’яке крісло та беручи її на коліна. Дівчина згорнулася калачиком, обвила руками його шию і притулила своє обличчя до його. – Віриш чи ні, але хоча Гарі й організував більшість зустрічей і працював, як віл, та сам поєдинок був йому нецікавий. Хлопець такий же вразливий, як і ти.

– Думаю, бокс – це жахливий вид спорту, – скривившись, відповіла вона. – Я не осуджую Гарі за його небажання спостерігати за усім цим.

Погладжуючи вкрите шовком стегно Джулії, Інгліш задивився на вогонь, що облизував дрова.

– Можливо, й так, але там крутяться великі гроші. А твоє шоу як, вдале?

Вона байдуже знизала плечима.

– Ніби так. Людям сподобалось. Хоча я не дуже старалася.

– Може, хочеш відпочити? Наступного місяця я зможу вирватися. Ми поїхали б до Флориди.

– Побачимо...

Він уважно глянув на неї.

– Мені здається, Флорида тобі сподобається, Джуліє...

– Ну, не знаю. Я б не хотіла залишати клуб отак зразу. Краще розкажи мені про поєдинок, Ніку.

– Є дещо інше, про що я маю тобі сказати. Ти пам’ятаєш Роя?

Він відчув, як Джулія напружилася.

– Звичайно. Чому ти запитуєш?

– Цей дурень нині застрелився.

Вона спробувала випрямитись, але Інгліш притягнув її до себе.

– Не вставай, Джуліє.

– Він... він мертвий? – запитала вона, стиснувши його руку.

– Так, мертвий. Це, напевно, єдине, що Рой спромігся зробити як слід.

Вона здригнулася.

– Не говори так, Ніку. Який жах! Коли це сталося?

– Десь о пів на дев’яту. Моріллі зателефонував мені посеред вечірки. Це ж треба мати таке щастя! Зі всіх тих дурнів з відділу розслідування убивств саме він знайшов Роя мертвим. Моріллі навіть натякнув, що зробив мені величезну послугу.

– Він мені не подобається, – сказала Джулія. – У ньому є щось огидне.

– Він просто коп, який полює за легкими грошима. Це все, що його цікавить.

– Але чому Рой?..

– Мене це теж непокоїть... Не проти, якщо я трохи походжу кімнатою? Біля тебе я не можу зосередитись на роздумах, – він піднявся разом з нею, а тоді обережно посадив дівчину у крісло й підійшов до каміна. – Джуліє, чому ти так зблідла?

– Може, через шок? Я не чекала таких новин. Не знаю, чи ти засмутився, Ніку, але якщо так, то мені шкода.

– Я не засмучений, – сказав Інгліш, дістаючи сигару. – Можливо, трохи шокований, але не можу сказати, що дуже цим перейнявся. Рой притягував неприємності відтоді, як народився. Він постійно кудись влипав. Мій старий і він були одне одного варті. Я колись розповідав тобі про свого старого, Джуліє?

Вона заперечно похитала головою і відкинулася назад, втупившись у вогонь та обвивши руками коліна.

– Він був невдахою, як і Рой. Якби мама не пішла працювати, коли ми були дітьми, сім’я померла б із голоду. Бачила б ти, де ми жили, Джуліє. Це була трикімнатна халупа у підвалі багатоквартирного будинку. Взимку стінами збігала вода, а влітку стояв просто нестерпний сморід.

Джулія нахилилася, аби підкинути у вогонь поліно, й Інгліш м’яко торкнувся її шиї.

– Зрештою, це все у минулому, – продовжив він, – але я ніяк не можу зрозуміти, чому Рой застрелився. Моріллі сказав, що брат був на межі банкрутства і намагався виправити це, шантажуючи колишніх клієнтів. Він мав навіть утратити ліцензію наприкінці тижня. Готовий посперечатися, що Рой не застрелився б через такі дрібниці. Не вірю, що він узагалі міг застрелитися через будь-що. Рой був занадто слабодухий для такого. Моріллі вважає, що там стовідсоткове самогубство, але я все одно не вірю.

Джулія глипнула на Інгліша.

– Але, Ніку, якщо поліція так каже, то, напевно, це правда...

– Не знаю, але щось тут не так. Чому він не прийшов до мене, якщо все було настільки погано? Може, я і проганяв його останнім часом, але раніше це Роя не зупиняло: я відфутболював брата десятки разів, але він приходив знову і знову.

– А може, Рой став гордим? – прошепотіла Джулія.

– Гордим? Рой? Люба, ти не знаєш Роя. Він був товстошкірий, наче слон. Міг стерпіти будь-які образи, доки не отримував моїх грошей, – Інгліш, підпаливши сигару, почав повільно колувати кімнатою. – Чому його бізнес так швидко розвалився? Коли Рой вблагав мене купити для нього цю справу, я не полінувався вникнути в неї. Там можна було заробляти. Це – прибутковий бізнес. Рой не міг так швидко завалити його, хіба що навмисне. Я дурень, що взагалі зв’язався з усім цим. Мав би передбачити, що він не здатен до такої роботи. Уявити тільки, Рой – приватний детектив! Ото сміхота... Не треба було давати йому на це гроші...

Джулія не відводила настороженого погляду від Ніка, але він цього не помічав.

– Я попросив Лоїс трохи оглянутись у його офісі, – продовжив Інгліш. – У неї добрий нюх на таємниці. Вона точно з’ясує, що там пішло не так.

– Ти відправив туди Лоїс сьогодні? – різко запитала Джулія.

– Так, хотів, аби вона поглянула, що там і як, перш ніж туди здогадається влізти Коррін.

– Хочеш сказати, що Лоїс там просто зараз?

Спантеличений різкістю її голосу, Інгліш зупинився і глянув на Джулію.

– Так. Із нею Гарі. Вона не заперечує, якщо часом треба попрацювати довше. А чому ти дивуєшся?

– Ну, врешті-решт уже пів на другу. Це не почекало б до завтра?

– Туди могла припертися Коррін, – нахмурився Інгліш – він не любив, коли його рішення обговорювали. – Я хочу знати, куди вляпався Рой.

– Думаю, вона закохана в тебе, – сказала Джулія, розвернувшись, аби опинитись спиною до Ніка.

– Закохана? – здивувався Інгліш. – Хто? Коррін?

– Лоїс. Вона поводиться, мов твоя рабиня. Жодна інша дівчина не змогла б працювати з тобою, Ніку.

Інгліш розсміявся.

– Дурня. Я їй добре плачу. Крім того, це не та дівчина, яка може у когось закохатись.

– Нема дівчини, котра б не хотіла бути закоханою, – тихо мовила Джулія. – Я вважала, що ти проникливіший, Ніку, аби розуміти це.

– Та забудь ти про Лоїс, – нетерпляче кинув Інгліш. – Ми говорили про Роя. Сьогодні я зустрічався з Коррін.

– Ти молодець, що зробив це. А я її ніколи й не бачила. Яка вона, Ніку?

– Блондинка, пухкенька і тупувата, – мовив Інгліш, сідаючи на бильце її крісла. – Вона заявила, що у смерті Роя винен я, і прогнала мене.

– Ніку! – Джулія швидко глянула на нього, але заспокоїлася, побачивши його усмішку.

– Гадаю, вона була в істериці, але щоб підстрахуватись, я витягнув з ліжка Сема і відправив до неї. Мушу бути обережним, аби з цього всього не рознісся сморід, Джуліє. Тепер це дуже недоречно для мене, – його рука ковзнула її плечем, і пальці обережно погладили шию. – За кілька тижнів сенатор представлятиме мене як спонсора нової лікарні. Комісія, звичайно, знає, але журналісти – ще ні. І я хочу, щоб лікарню назвали на мою честь.

– На твою честь? – здивовано повторила Джулія. – Навіщо?

Інгліш трохи ніяково всміхнувся.

– Трохи божевільно, правда? Але я так хочу, Джуліє. Хочу цього більше за все на світі, – він встав і знову почав ходити кімнатою. – Це буде найбільше досягнення у моєму житті. Я почав з нуля і побудував величезну імперію, яка дає купу грошей, але гроші нічого не варті. Якби я сьогодні помер, Джуліє, то через тиждень ніхто б мене і не згадав. А я хочу, аби пам’ятали. Якщо лікарня буде названа на мою честь, думаю, мене не забудуть так скоро. Крім того, є дещо інше, значно важливіше. Я пообіцяв мамі, що досягну успіху. Але мати не дожила навіть до того, аби побачити, як я починав. Коли вона помирала, я все ще, мов дурень, безрезультатно бігав зі своїм компасом, але запевнив її, що досягну успіху і що рухаюсь у правильному напрямку, й вона повірила в мене. Мама була б щаслива дізнатися, що лікарня названа на мою честь, і я достатньо дурний, аби вірити, що вона таки дізнається про це і буде щаслива.

Здивована, Джулія принишкла. Вона й подумати не могла, що Інгліш може так мислити і так говорити. Їй хотілося розсміятись, але інстинктивно дівчина розуміла, що Інгліша це розлютить. Через сентиментальні спогади про матір хотіти, аби лікарню назвали на його честь – це було неймовірно й абсолютно непритаманно для нього. Джулія не без тривоги подумала, що зовсім не знає Ніка. Вона завжди вважала його цілком безжальним бізнесменом, для якого лише гроші мають значення. А ця нова риса її вразила.

– Давай, покепкуй, якщо хочеш, – з усмішкою сказав Інгліш. – Я знаю, що це смішно. Я й сам часом насміхаюся над собою, але я так хочу і я це отримаю. Лікарня імені Інгліша! Звучить непогано, правда ж?

Джулія поклала долоню йому на плече.

– Якщо ти цього бажаєш, Ніку, то і я теж.

– Думаю, що так буде правильно, – задумливо протягнув він. – Однак ця історія з Роєм може звести усе нанівець.

– Але чому?

– Ти не уявляєш, скільки часу пішло на те, аби переконати комісію дати мені дозвіл на фінансування лікарні.

– А що за комісія?

– Комісія з розбудови міста, – терпляче пояснив він. – Ще та купка бюрократів. Усі з найвпливовіших родин, звичайно, але жоден із них не заробив самостійно і цента. Гроші усім їм дістались у спадок, як, до речі, й неймовірна скупість. На перший погляд, їхнє приватне життя – сама святість та еталон порядності, але якщо копнути глибше... ти навіть не можеш уявити. І от ці люди не хотіли давати мені дозволу. Двоє з них навіть назвали мене гангстером. Сенатор був змушений говорити з ними дуже різко, аби переконати. Але він не ризикнув сказати, що лікарню буде названо на мою честь. Якщо стане відомо, що Рой займався шантажем, ця мрія стане такою ж далекою, як сніги Евересту. І Моріллі це знає. Комісарові поліції також відомо про це. Обоє розраховують, що я віддячу їм, якщо вони мовчатимуть. Але Коррін – це проблема. Вона ж собі носа відкусить, аби насолити мені. Якщо рознесе, що я не дав Рою грошей і через це той зайнявся шантажем, – моїм планам гаплик. Такий скандал буде дуже на руку комісії, аби здихатися мене, – він кинув у вогонь сигару і продовжив доволі суворим голосом: – Чому цей бовдур не міг застрелитися за місяць, коли все вже буде скінчено?

– Ходімо спати, Ніку, – піднявшись, Джулія взяла його за руку. – Годі вже думати про все це.

Він легенько ляснув її по сідниці.

– У тебе завжди хороші ідеї, Джуліє. Добре, ходімо спати.

6

Позаду непримітного будинку на 45 Іст Плейс до алеї, загородженої з іншого боку шестифутовою цегляною стіною, простягався маленький, зарослий чагарником садок. У літні місяці ця алея була популярною серед закоханих пар: вона не освітлювалася, і в темну пору доби пішоходи обходили її стороною.

Упродовж уже двох годин з цієї алейки спостерігав за освітленим вікном на третьому поверсі широкоплечий, середніх років чоловік. Його коричневий капелюх був натягнутий ледь не на очі. У слабкому світлі місяця можна було розгледіти тільки тонкі губи і квадратне підборіддя, решту обличчя було приховано в тіні крисів капелюха.

Одяг на чоловікові був дорогим. Його коричневий костюм, біла шовкова сорочка і метелик у горошок створювали образ успішного багатія, а коли він підняв руку, аби глянути на золотий годинник, можна було побачити два дюйми його сорочки із запонками та кінчик білосніжної шовкової хустини, запханої за манжет.

Увесь цей час чоловік стояв непорушно, наче кіт, який полює на мишу, лише його щелепи рухалася ритмічно і безперервно – у роті він перекочував жувальну гумку. Кілька хвилин по опівночі світло у вікні третього поверху раптом вимкнули, і будинок огорнула темрява.

Незнайомець у коричневому костюмі навіть не ворухнувся. Він ще півгодини постояв, обіпершись на цегляну стіну й засунувши руки в кишені штанів. Потім, глянувши на годинник, він нахилився за мотком тоненького шнурка, що лежав біля його ніг. До шнурка був прив’язаний сталевий гак, обтягнутий гумою.

Чоловік легко перескочив через стіну і тихо й швидко пройшов доріжкою через недоглянутий садок до заднього двору багатоповерхівки.

У світлі місяця металева пожежна драбина різко виступала на фоні білої гіпсової стіни будинку.

Чоловік у коричневому костюмі завмер під пожежною драбиною, остання сходинка якої була футів на 5[1]1
  1 фут – 0, 3048 м, 5 футів – 1,52 м.


[Закрыть]вище від його піднятої руки. Незнайомець розмотав шнур і жбурнув гак догори. Він зачепився за металеву перекладину драбини. Чоловік легенько потягнув шнур донизу – край пожежної драбини почав повільно та безшумно опускатись і, нарешті, вперся у землю.

Він зняв гак, змотав шнур і примостив його на нижній перекладині, аби можна було швидко підхопити на зворотному шляху.

Чоловік піднявся драбиною до вікна на третьому поверсі, за яким спостерігав упродовж останніх двох годин. Присів біля ледь прочиненого вікна, приклавши вухо до щілини між віконною рамою та підвіконням, і на кілька хвилин застиг, прислухаючись. Потім просунув пальці під віконну раму і безшумно дюйм за дюймом почав її піднімати.

Відчинивши вікно, він озирнувся через плече, окинувши поглядом темний садок і ще темнішу алею. Жодного руху та, крім його власного спокійного дихання, жодних інших звуків.

Він прослизнув до кімнати, навіть не зачепивши затягнутих фіранок. Обережно розвернувшись, почав зачиняти вікно, знову дюйм за дюймом і безшумно. Після цього він випрямився, трохи розсунув фіранки та вгледівся у темряву. Солодкуватий запах пудри, дешеві парфуми й косметика підтвердили, що він не помилився квартирою. Недалеко від місця, де він стояв, почулися звуки дихання. Чоловік дістав ліхтарик, тонкий, як олівець, і, прикривши лампочку пальцями, увімкнув його. У слабкому світлі побачив ліжко, стілець із одягом та нічний столик, на якому були невелика лампа, книга і годинник. Він також угледів обриси жіночої фігури під ковдрою. На бильці ліжка висів шовковий халат. Чоловік у коричневому костюмі обережно пройшов уперед і м’яко потягнув за шовковий пасок халата, висмикуючи його з петель. Він перевірив його міцність і, задоволений, узяв з нічного столика книгу.

Незнайомець заховався за фіранку, вимкнув ліхтарик і поклав його до кишені. Притримуючи одну з половинок фіранки рукою, він жбурнув на середину кімнати книгу. Та голосно впала на полірований паркет, порушивши тишу.

Чоловік у коричневому костюмі завмер за фіранкою, лише його щелепи продовжували ритмічно рухатися від жування гумки. Він почув, як скрипнуло ліжко, і жіночий голос різко викрикнув:

– Хто тут?

Він спокійно чекав і прислухався, завмерши та спостерігаючи крізь щілину між половинками фіранок.

Спалахнула настільна лампа, м’яке світло наповнило кімнату. Темноволоса худорлява дівчина у синій нейлоновій піжамі сіла на ліжко, зиркнувши на двері. Її руки стискали ковдру, і чоловік чув її тривожне дихання.

Дівчина побачила на підлозі книгу, швидко глянула на столик і знову на книгу. А тоді зробила те, чого він чекав, – відкинула ковдру і, взявши халат, піднялася з ліжка. Просуваючи руки в халат, дівчина розвернулася спиною до вікна. Чоловік у коричневому костюмі вийшов з-за фіранки, швидким рухом перекинув пасок через голову дівчини і затягнув його на шиї, тоді коліном штовхнув її у спину, і та впала уперед. Він навалився на дівчину, притиснувши її до підлоги. Пасок урізався в горло, перетворюючи її дикий крик у тонкий, майже невловимий стогін. Чоловік придавив дівчину колінами, і його руки ще більше затягнули пасок.

Убивця так і застиг, жуючи гумку та спостерігаючи за немічним дряпанням рук по килимі, немов відчуваючи, як зупиняється притік крові до мозку і надходження повітря до легень. Йому було легко її тримати, і він зацікавлено спостерігав, як рухи дівчини стають все менш конвульсивними, а згодом лише м’язи здригаються у рефлексивній агонії.

Чоловік затягував пасок ще три хвилини, а тоді, побачивши, що дівчина більше не ворушиться, обережно перекинув її на спину.

Йому не сподобалась цівка крові, що витекла з її носа і залишила на килимі маленький бурий слід. Чоловік доторкнувся до її очей, але повіки навіть не ворухнулися. Дівчина була мертва. Потріпавши штани на колінах, незнайомець швидко оглянув кімнату.

Відчинивши двері навпроти ліжка і заглянувши у невелику ванну кімнату, він знайшов те, що шукав, – міцний гак, прикручений до дверей.

Десяти хвилин було достатньо, аби створити потрібну йому картину. Він рухався спокійно й неквапливо. Оглянувши свою роботу свіжим оком, чоловік вирішив, що не забув про жодну деталь і не залишив нічого, що могло б викликати підозру.

Він вимкнув лампу, виліз, поправивши фіранку, на пожежну драбину й акуратно причинив за собою вікно.