Текст книги "Я сам поховаю своїх мертвих"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

Розділ другий

1

О пів на дев’яту Чак Еган спрямував «кадилак» до будинку, де мешкала Джулія. Автомобіль зупинився навпроти дверей, з яких саме цієї миті вийшов Нік Інгліш. Чак відчинив задні дверцята. Сьогодні він одягнув свій улюблений чорний костюм, чорний військовий капелюх і білий галстук. Такий одяг найбільше нагадував йому форму, яку він носив раніше, і прикрашав його, як гарна рама прикрашає посередню картину, – не те що смокінг, у якому в Чака був вигляд офіціанта з дешевого ресторану. У цьому костюмі та зісунутому набік капелюсі він здавався суворим і навіть небезпечним.

– Привіт! – кинув Інгліш, сідаючи в машину. – Чим потішиш?

– Я говорив із консьєржем, – відповів водій. – Той іще бовдур, звати Тоні Келгаун. Усе виклав, тільки-но я махнув грошиками перед його носом. У вашого брата працювала секретарка, Мері Севіт, адреса – 45 Іст Плейс.

– Ну, то поїхали до неї. Рухайся, Чаку, треба встигнути, поки вона не вийшла з дому.

Чак вскочив у «кадилак» і рвонув з місця. Дорогою Інгліш проглянув газети: у них чимало місця було виділено самогубству Роя та його родинним зв’язкам із Ніком. Зрештою, Сем Крейл попрацював добре, подумав Інгліш, адже про Коррін не було написано й слова. Моріллі також відпрацював витрачені на нього гроші. Із його слів, Рой застрелився через нервовий зрив, що виник від перенапруження на роботі, й нічого дивного у цій події нема. Звичайно, це пояснення виглядало не дуже переконливим, але Інгліш був задоволений: якщо ніхто не почне копати глибше, так воно і залишиться.

Перш ніж вийти від Джулії, Нік зателефонував до офісу. Гарі повідомив про журналістів, які чекають на нього, і що він поки годує їх обіцянками.

Чому треба марнувати свій час на якусь Мері Севіт, дратувався Інгліш. І без неї повно роботи: потрібно зустрітись із сенатором Генрі Б’юмонтом і трохи заспокоїти його, переговорити з комісаром поліції, дати вказівки Сему Крейлу, а ще ці журналісти – з ними також необхідно щось робити. Але якщо хтось і знає, чому Рой застрелився, то це – Мері Севіт. Секретарці завжди відомо, що в голові шефа, і якщо вона не повна дурепа, то знає, що пішло не так...

– Приїхали, босе, – раптом увірвався в роздуми Інгліша голос водія. – Будинок зліва.

– Біля входу не зупиняйся, – попросив Інгліш, – проїдь ще кілька метрів, а звідти пройдемося.

Чак усе так і зробив, й чоловіки вийшли на вулицю.

– Підеш зі мною, – сказав Інгліш, прямуючи до багатоповерхівки з коричневого каменю, на яку вказав Чак.

Підписані поштові скриньки підказали Ніку, що квартира Мері Севіт – на третьому поверсі. Двері до будинку були замкнені, й Чак натиснув на кнопку домофона. Жодної реакції. Водій подзвонив ще кілька разів, але дверей ніхто не відчинив. Він глянув на Інгліша.

– Думаю, пташка вилетіла з гніздечка.

– Напевно, прочитала газети і погнала до офісу, – спохмурнів Нік.

Раптом двері відчинилися, й вишукано одягнена дівчина здивовано глянула на Інгліша. Заспана та блідувата, вона поспішно поправила пасмо волосся, що виглядало з-під капелюшка. Нік не звернув уваги на її реакцію: його фото газети публікували настільки часто, що Ніка нерідко впізнавали на вулиці.

Він привітався, піднявши капелюх.

– Вибачте, я мав надію поговорити з міс Севіт. Її нема, як розумію?.

– О ні, вона вдома, містере Інгліш, – усміхнулася дівчина. – Ви ж містер Інгліш, правда?

– Так, – відповів той, тримаючи капелюх у руці. – Дуже приємно, що ви мене впізнали.

– Ще б пак! Я б упізнала вас будь-де. Минулого тижня я дивилася «Місяць піднявся високо». Це була неймовірна вистава.

– Дуже приємно, – повторив Інгліш, усвідомлюючи, що йому справді приємно та що її думка важлива для нього. – Можливо, міс Севіт досі спить? Я дзвонив тричі.

Поки вони говорили, Чак зацікавлено вивчав дівчину. Його гострий погляд відзначив довгі стрункі ноги, і він ледь чутно присвиснув.

– Може, вона вимкнула дзвінок, – сказала дівчина, не помічаючи, що її розглядає Чак, бо не відводила очей від співрозмовника. – Міс Севіт точно вдома. Молоко й газета лежать під дверима. І вона ніколи не виходить раніше десятої.

– Тоді, напевно, я піднімусь і постукаю у двері, – сказав Інгліш. – Дякую за допомогу.

– Завжди рада вам допомогти.

Його тепла дружня усмішка приголомшила дівчину.

– Якби ж я вмів так само... – мовив Чак, поки вони піднімалися сходами. – Бачили, як вона заворожено дивилася на вас? Достатньо було б клацнути пальцями...

– Тихо, – сухо кинув Інгліш.

– Так, босе, – водій потупив очі, але продовжив ворушити губами, ніби беззвучно говорячи сам до себе.

Пляшка молока і газета справді лежали біля дверей Мері Севіт.

Інгліш кивнув, і Чак різко постукав.

Жодної реакції. Ніхто не відповів, і коли той постукав удруге.

– Зможеш відчинити двері? – прошепотів Інгліш.

На мить Чак здивовано застиг, а потім оглянув замок.

– Без проблем. Але хазяйка може розкричатися чи викликати поліцію.

– Давай відчиняй, – звелів Нік.

Чак дістав із кишені відмичку, встромив у замок, трохи потряс нею, тоді прокрутив і штовхнув двері.

Інгліш увійшов у маленьку, гарно вмебльовану вітальню.

– Тут є хтось? – гукнув він, підвищуючи голос.

Не отримавши відповіді, постукав у двері іншої кімнати.

Водій увійшов до квартири і тихенько зачинив за собою вхідні двері.

Інгліш постукав ще раз, відчинив двері й зазирнув усередину. На ліжку – порожньо, лиш ковдра відкинута.

– Сподіваюся, вона кудись вийшла, – сказав він до Чака.

– Може, у ванній? Піти глянути?

Інгліш проігнорував його пропозицію і пройшов до ванної кімнати сам, увімкнувши дорогою світло.

Раптом він застиг, як укопаний.

На білому шовковому мотузку, перекинутому через верх дверей і прив’язаному до чогось з іншого боку, висіла темноволоса дівчина років двадцяти. Вона була одягнена в білий шовковий халат, з-під якого виглядала голуба нейлонова піжама. Дівчина, мабуть, була красивою, але тепер її вигляд псували пожовтіла шкіра та опухлий язик, що стирчав із відкритого рота. Червоною ниткою від носа до підборіддя простяглася цівка засохлої крові. Чак затамував подих.

– Хай йому грець! Навіщо вона це зробила? – проказав він здавленим голосом.

Нік доторкнувся до рук покійної.

– Мертва вже годин сім. Це все ускладнює, Чаку.

Той оцінююче глянув на дівчину.

– Мови нема. Я б хотів таку саму нічну сорочку для своєї подружки, але вона чомусь одягає лишень піжаму.

Інгліш не розчув цих слив: з важкими думками він розглядав мертву дівчину.

– Нам краще забиратися звідси, босе, – запропонував Чак після довгої паузи.

– Заткайся, – гаркнув Нік і почав колувати кімнатою.

Чак, відступивши до дверей, якусь мить спостерігав за ним.

– На каміні, босе, – раптом сказав він.

Окрім звичайного мотлоху, який люди тримають на камінній полиці, у срібній рамці там стояла фотографія Роя.

Узявши світлину, Інгліш прочитав напис, зроблений великими літерами і розмашистим почерком його брата: «Подивися на мене, кохана, і згадай, ким ми стали одне для одного. Твій Рой».

Інгліш тихо вилаявся.

– Вони були коханцями. Без сумніву, для неї це написав Рой. Стиль його. Подивися, може знайдеш якісь листи.

Чак почав професійно обшукувати кімнату.

Стоячи осторонь, Нік спостерігав, як той оглядає шухляди і шафи. Чак швидко знайшов пачку перетягнутих голубою гумкою листів, передав їх Інглішу та продовжив пошуки.

Упізнавши почерк Роя, Інгліш проглянув листи. Йому було достатньо прочитати два чи три, аби зрозуміти, що Рой і Мері були дуже закохані одне в одного і що Рой планував розлучитися з Коррін.

Із перекошеним од люті обличчям він запхав листи до кишені.

– Я закінчив тут, босе.

– Поглянь в іншій кімнаті, – сказав Інгліш і, коли Чак вийшов зі спальні, заховав фотографію свого брата в кишеню.

За п’ять хвилин обоє вийшли з квартири і попрямували до машини.

– Швидко до офісу, – звелів Інгліш, сідаючи в автомобіль. – І тримай рот на замку, Чаку.

Водій ускочив за кермо і погнав «кадилак» дорогою вниз.

2

На масивному столі з червоного дерева запищав селектор, й Інгліш, нахилившись, натиснув кнопку мікрофона.

– Прийшов містер Крейл, – почувся голос Лоїс.

– Запрошуй, а ти зайди після нього, – Інгліш відкинувся на спинку крісла.

Щойно він це зробив, двері до кабінету відчинив Сем Крейл.

Ледь не такий же високий, як Нік, він був досить огрядним, із чорним густим прилизаним волоссям, блідим обличчям та гострими очима-намистинами. Гладкі повні щоки виблискували від регулярного гоління, товсті руки були вкриті волоссям, а нігті – бездоганно доглянуті.

Хоча Крейл виглядав не надто привабливо, він був найрозумнішим юристом у місті й займався усіма легальними справами Інгліша.

– Привіт, Ніку, – сказав він, сідаючи у крісло. – Кепські справи.

Інгліш пробурмотів щось незрозуміле у відповідь, штовхнув портсигар через стіл і задумливо подивився на Крейла.

– Як Коррін?

Крейл скривився, вибрав сигару, обрізав кінчик золотим ножиком, запалив її і видихнув клубок диму.

– Із нею, Ніку, непросто, вона ще додасть нам нових проблем.

– Не додасть, – коротко заперечив Інгліш. – Інакше за що я тобі плачу гроші? Це твоя робота – не дати їй створювати нам проблеми.

– А чим, гадаєш, я займався відтоді, як добрався до неї минулої ночі? – трохи гнівно запитав Крейл. – Але вона не хоче й слухати. Упевнена, що Рой мав борги і приходив до тебе по гроші. А ти його прогнав.

Інгліш фиркнув.

– Так, він приходив до мене позичити гроші, але шість місяців тому. То чому Рой застрелився не тоді, а зараз?

– Вона стверджує, що він приходив до тебе позавчора.

– Бреше.

– Рой сказав їй, що ходив до тебе.

– Отже, він їй збрехав.

Крейл задумливо вивчав сигару.

– Це буде складно довести, Ніку. Преса тільки й чекає на щось сенсаційне. Коррін каже, що Рой ходив до тебе просити грошей, ти його вигнав, тож він був змушений піти до колишніх клієнтів і шантажувати їх. Один із них повідомив у поліцію. Ще вона каже, що це ти просив комісара поліції забрати в Роя ліцензію. Через усе це він і застрелився. От і виходить, що у смерті Роя винен ти. Це називається доведення до самогубства.

Інгліш спохмурнів.

– Це Рой їй таке підказав чи вона сама придумала?

– Коррін наполягає, що це все їй розказав Рой, і саме це вона збирається розповісти на дізнанні. А воно за годину, Ніку.

– Так, – Інгліш піднявся та підійшов до вікна. – Коррін недолюблює мене, правда?

– Правда. Стверджує, що ти розбив її життя, і вона збирається відповісти тією ж монетою.

– Дурепа! Чому вона вважає, що цей скандал може чимось мені нашкодити? – задумливо запитав Нік, відвернувшись од вікна. – Хто вклав цю думку в її порожню голову?

Крейл знизав плечима.

– Це не знищить тебе, Ніку, але може нашкодити твоїм планам. Не варто йти проти громадської думки. Люди вважають, що ти багатій. А Коррін каже, що Рой просив лише чотири тисячі, щоб поліпшити свої справи. Для тебе то не гроші. І Коррін може подати цю історію у невигідному для нас світлі.

– Рой хотів десять тисяч без будь-яких пояснень, – сказав Інгліш. – Я вирішив, що пора припиняти цю благодійність. Я хотів показати, що він не може приходити до мене постійно, тільки-но в нього закінчаться гроші. Таким був стиль його життя. Рой навіть не намагався економити. То якого біса я мав утримувати брата і його дружину?

– Згоден, – сказав Крейл, – але то він застрелився, і його жаліють. Це може нашкодити справі з лікарнею, Ніку. Вони тільки й чекають приводу.

– Я знаю, – Інгліш сів за стіл. – Запам’ятай, ситуація така: Рой перевтомився, бізнес розчарував його. Він намагався виправити справи, але це було заважко для нього. Замість того, аби прийти до мене, він спробував дати раду сам, але зламався під тиском обставин і застрелився. Це історія, яку я розказав журналістам, і саме її ти розповіси в суді. Коррін піде з тобою і все підтвердить.

Крейл здивовано подивився на Інгліша.

– Вона цього не зробить. Я говорив з нею, і можу тебе в цьому запевнити. Вона хоче помститися.

– Зробить, – твердо проказав Інгліш. – Якщо ця історія не влаштовує Коррін, я видам журналістам іншу, яка сподобається їй ще менше. Рой мав секретарку, дівчину на ім’я Мері Севіт. Вони були коханцями і збиралися втекти. Щось пішло не так, можливо, у невдахи не вистачало грошей. Тоді він знайшов простий вихід із ситуації – застрелитися. Секретарка прийшла в офіс, знайшла там його мертвим, повернулася додому і повісилася.

Крейл витріщився на нього.

– Повісилася?!

– Еге ж, повісилася. Вранці я їздив до неї, аби поговорити, і сам усе бачив. Про це ніхто не знає, але врешті-решт її знайдуть. Сподіваюся, до того часу слухання закінчиться.

– Тебе там хтось бачив? – тривожно запитав Крейл.

– Так, коли підіймався сходами. Я сказав, що дзвонив у домофон, але ніхто не відчиняв, тож я вирішив, що вона вже поїхала до офісу.

– Ти впевнений, що вони були коханцями?

Інгліш відчинив шухляду, дістав фотографію, яку знайшов у спальні Мері Севіт, і поклав її на стіл. Пачку листів він кинув Крейлу на коліна.

– Тут усі докази. Якщо Коррін вважає, що вона може вилити на мене відро бруду, їй краще подумати ще раз. Скажи їй, нехай зробить усе правильно, інакше листи потраплять у газети.

Крейл переглянув кілька листів і заховав їх у портфель разом зі світлиною.

– Це дуже шокує її, Ніку, – протягнув адвокат серйозним тоном, – вона жити без нього не могла...

Інгліш подивився на співрозмовника важким поглядом.

– Їй не обов’язково знати. Усе в твоїх руках. Переконай Коррін по-іншому, якщо так переймаєшся її почуттями.

– Думаю, їй усе-таки варто показати ці листи, – мовив Крейл. – Хоча мені це й не до вподоби.

– Я завжди можу звернутися до іншого юриста, Семе, – нагадав йому Інгліш.

Крейл знизав округлими плечима.

– Не треба, я зроблю це сам. І не буду таким різким, як ти, Ніку.

– Давай без сентиментів. Рой залишив заповіт?

– Так. Усе переходить Коррін. Наскільки я встиг з’ясувати, там лише борги. Ще є у банку сейф, ключ від нього – у мене. Я не встиг його перевірити, але не варто сподіватися знайти там щось цікаве.

– Опишеш мені його фінансовий стан перед тим, як повідомити Коррін, – попросив Інгліш. – Організуй, щоб у його банківському сейфі знайшовся страховий поліс. Я хочу, аби вона мала кілька сотень баксів на тиждень. Гроші виділю.

Крейл усміхнувся.

– Ну, і хто тепер сентиментальний? – запитав він, піднімаючись.

– Їдь на слухання, – сказав Нік, – і зроби так, аби нашу історію прийняли.

– Приймуть, – кивнув Крейл і попрямував до дверей. – Зателефоную, коли все закінчиться.

З

Щойно Крейл пішов, Лоїс вислизнула з-за столу, підійшла до кабінету Інгліша і постукала у двері. Нік кивнув їй, розглядаючи сигару холодними, задумливими очима.

– Заходь і сідай, – сказав він, знизавши своїми масивними плечима й навалившись на стіл. – Коли ти пішла сьогодні спати?

Лоїс усміхнулася, підсуваючи стілець до столу, і сіла.

– Десь по четвертій, але я не люблю багато спати.

– Дурня. Звичайно, що любиш. Йди після обіду додому і відіспися.

– Але справді, містере Інгліш... – почала вона.

– Це наказ, – він сухо перебив дівчину. – Робота зачекає. Ти й так постійно працюєш. Тебе підмінить Гарі, якщо буде потрібно.

– Він також працював допізна, – тихо нагадала Лоїс. – Усе нормально, містере Інгліш. Я зовсім не стомилася. Ми саме рахуємо, скільки заробили на поєдинку.

Інгліш пригладив темне волосся і насупився.

– Чорт забирай! Я зовсім забув про поєдинок. І що там?

– Гарі підсумує для вас результати десь за півгодини.

– Добре. Тепер про вчорашнє. Знайшла щось цікаве?

– Нічого особливого, містере Інгліш. Я проглянула документи. Жодних справ від серпня.

Інгліш спохмурнів.

– Ти впевнена? Давай прикинемо. Я купив йому цей бізнес у березні, так?

– Так, містере Інгліш. Я знайшла листи, датовані липнем, але далі – жодних листувань.

– Ну і чим він займався останні дев’ять місяців?

Лоїс похитала головою.

– Контора була ніби зачинена. Ніщо не надходило, нічого не відсилали. Зрештою, у документах нема жодних копій листів.

Інгліш задумливо потер підборіддя.

– А щодо його справ? Були якісь записи?

– Він працював із вісімнадцятьма справами від квітня до кінця липня. Дванадцять із них – розлучення, три – зниклі люди і три – сімейні розслідування. Але після липня – жодного запису і жодної нової справи.

– А що в бухгалтерії?

– У сейфі – бухгалтерська книга. Я зробила копії від березня до липня. Книгу не забирала, бо поліції це би не сподобалось. Я принесла копії, хочете глянути?

– Скільки він у середньому заробляв?

– Доларів 75 на тиждень.

Інгліш скривився.

– Це дрібниці. А якісь надходження після липня?

Вона заперечно похитала головою.

– Ну і як він спромігся утримувати свій будинок за 75 доларів на тиждень? – протягнув задумливо Нік. – Ти хочеш сказати, що від серпня бізнес Роя не приніс ані цента?

– Може, він тримав інші бухгалтерські книги, містере Інгліш, але в тих, що я знайшла, від серпня – ніяких надходжень.

Інгліш знизав плечима.

– Ну добре. Ще щось?

– Підставка для аркушів в одній із шухляд. Я думаю, звідти забрали листки із записами, залишивши тільки чисті.

Інгліш зацікавлено глянув на неї.

– Звідки така впевненість?

– Через пил. Із лінії пилу було видно, що там лежало значно більше аркушів. Це, звичайно, припущення, але мені здається, що частину з них забрали зовсім недавно.

– Може, підставка належала попередньому власникові?

– Мені вона видалася новою, містере Інгліш.

Нік відштовхнув крісло, піднявся і почав ходити кімнатою.

– Цікаво, цікаво... – протягнув він після тривалої паузи. – Отже, ніякого руху від торішнього серпня донині. Правильно?

– Так, якщо листів і досьє за цей період ніхто не забирав.

– В офісі паперів не спалювали?

– Ні.

– Добре, Лоїс, дякую. Вибач, що змусив тебе затриматися так довго. Будь гарною дівчинкою і після обіду йди додому. На сьогодні є щось важливе?

– Дві зустрічі до обіду, міс Ненкін та містер Бернштейн, обід із сенатором о пів на другу, а також пошта й кілька контрактів на підпис. А ще Гарі хотів показати баланс і результати поєдинку.

– Давай почнемо з пошти. Потім покличеш Гарі, – Інгліш глянув на годинник. – Я маю ще півтори години, а тоді займуся сенатором.

– Гаразд, містере Інгліш.

Лоїс вийшла й одразу ж повернулася з поштою, сіла за стіл та підготувалася записувати.

Інгліш швидко надиктував листи, глянув на контракти, які завізував Сем Крейл, підписав їх і штовхнув стіс паперу до Лоїс.

– Тепер поклич Гарі.

Гарі Вінс, блідуватий, із синяками під очима, з трохи напруженим виглядом увійшов до кабінету Інгліша. Той, глянувши на нього, всміхнувся.

– Працювати допізна – це не твоє, Гарі. Виглядаєш досить кепсько.

– І почуваюся так само, – вимучено всміхнувся Гарі. – Я підбив баланс. Чистими маємо двісті сімдесят п’ять тисяч.

Інгліш кивнув.

– Непогано. Ти поставив на Джоя, Гарі?

Той заперечно похитав головою.

– Я забув.

Нік різко глянув на нього.

– Що з тобою коїться? Невже ти не хочеш заробити? Я ж казав: ти не програєш.

– Я хотів, містере Інгліш, – сказав Гарі, – але закрутився, і це вилетіло мені з голови.

– Чак он тисячу заробив. А Лоїс ставила на Джоя?

– Не думаю.

– Ви безнадійні, – стенув плечима Інгліш. – Ну, але то ваші проблеми. Я можу підказати вам про можливість заробити, але не більше. О, згадав. Сьогодні забіжить Моріллі. Дай йому три сотні з мого витратного рахунку. Він також виграв, зробивши ставку.

– Добре, містере Інгліш.

Нік викинув недопалок.

– Ти колись думав про одруження, Гарі? – раптом запитав він.

Гарі застиг, відвівши погляд.

– Ні, а що? Вважаю, ще зарано.

– Ну, а хоч подружка у тебе є? – всміхнувся Інгліш.

– Я просто ще не мав часу зайнятися цим, – тихо мовив Гарі.

– Тобі скільки? Тридцять два, тридцять три?

– Тридцять два.

– То знайди час, – розсміявся Інгліш. – До мене стояла ціла черга, коли я був удвічі молодшим за тебе.

– Добре, містере Інгліш.

– Може, у тебе занадто багато роботи? Га?

– О ні, містере Інгліш. Нічого подібного.

Бос глянув на нього спантеличено і знову знизав плечима.

– Зрештою, це твоє життя. Звіт відправ до Еспрі, нехай його завізує. У мене зараз обід із сенатором, оце так задоволення...

Гарі не встиг узятися за клямку, як запищав селектор. Інгліш натиснув перемикач.

– Прийшов лейтенант Моріллі, містере Інгліш, – почувся голос Лоїс. – Він хоче поговорити.

– Гарі його зустріне, – відповів Інгліш. – Я збираюся на обід.

– Він наполягає на зустрічі саме з вами, містере Інгліш. Каже, це важливо і терміново.

Нік незадоволено повагався.

– Добре, запрошуй його. Маю ще десять хвилин. Скажи Чаку, хай підготує автомобіль, – Інгліш вимкнув перемикач і сказав до Гарі: – Не забудь про гроші, віддаси Моріллі, коли він вийде від мене.

– Так, містере Інгліш, – Вінс відчинив двері, пропускаючи Моріллі до кабінету.

– Ви дуже невчасно, лейтенанте, – буркнув Нік, поки Гарі зачиняв за собою двері. – Я виходжу за п’ять хвилин. Що сталося?

– Я вирішив, що треба порадитися з вами, – вкрадливо почав Моріллі, підходячи до столу. – Ми знайшли секретарку вашого брата – дівчину на ім’я Мері Севіт.

Інгліш беземоційно глянув на нього.

– І що?

– Вона мертва.

Нік насупився і пильно подивився на Моріллі, але той не відвів очей.

– Мертва? Самогубство?

Моріллі знизав плечима.

– Самогубство. А може, й ні.