Текст книги "Я сам поховаю своїх мертвих"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

3

Нік Інгліш усе ще міряв кроками кімнату, коли увійшов Ед Ліон і розлігся у кріслі, зсунувши капелюх на маківку.

– Ну й вечір! – вигукнув він. – Маєш щось випити?

Інгліш підійшов до секретера і налив дві великі склянки віскі.

– Де дівчина? – запитав Нік, поставивши випивку на стіл.

– Напевно, уже у морзі або по дорозі туди, – відповів Ліон, узявши склянку й одним ковтком осушивши її наполовину. – Бідне дитя... – він поставив склянку і скривився.

– Хочеш сказати, що вона мертва?

– Так, без варіантів. Хтось устромив їй ніж у живіт, – і Ліон розповів бізнесмену нещодавні події.

Інгліш слухав, закуривши та втупившись в аркуші паперу, розкидані на столі, не пропускаючи жодного слова.

– Хтось чекав на неї у провулку, – зробив висновок детектив. – Я чув її крик, але коли прибіг туди, то було вже запізно. Хтось нещасну зарізав. Ніж забрав, але залишив дещо значно важливіше, – він дістав із кишені папірець і поклав його на стіл. – Це – обгортка жувальної гумки.

Інгліш узяв її, глянувши Ліону в очі.

– Це може й нічого не означати.

– Я впевнений, що її залишив убивця. Обгортка лежала на дівчині. Думаю, чоловік у коричневому костюмі шаленіє завжди, коли когось убиває, і жує гумку для заспокоєння.

Інгліш обережно сховав обгортку в шухляду.

– А потім?

– Потім набігли копи, які могли запідозрити мене у вбивстві, тому мені треба було вшиватися. Я втік у провулок, переліз через стіну та спіймав таксі. Доїхав до Сентрал авеню, а тоді прийшов сюди.

Нік кивнув.

– Як гадаєш, вони спіймали чоловіка зі шрамом?

– Можливо.

– А що з товстуном?

– Думаю, він мертвий. Я поцілив йому в живіт, і це не надто потішило бідолаху, коли я бачив його востаннє.

– Схоже, що працює ціла банда, хіба ні?

– Я теж так вважаю. Любитель жувальної гумки може бути у них за старшого.

– Якщо це Шерман, то бос точно він, – похмуро кинув Інгліш. – Рой був завжди на побігеньках, йому не під силу організувати такий бізнес.

– Якщо Шерман і є тим, кого ми шукаємо, то що будемо робити? Здамо поліції – і Роя виведуть на чисту воду.

– Твоя правда, – сказав Нік за якийсь час, а тоді підвівся. – Йди виспись, Еде. Мені треба подумати. Завдання для тебе матиму завтра.

– Добре, – погодився Ліон, допив віскі й піднявся. – На жаль, я не простежив, куди тягнуться дроти від мікрофона. Займуся цим завтра увечері.

Інгліш провів його до дверей.

– Я поговорю з Моріллі. Товстун, можливо, був у їхній базі.

– Тільки обережно, – попередив Ліон, – щоб Моріллі не зіставив мого портрета і твоїх запитань. Водій таксі мене добре запам’ятав.

– Не переймайся, – Нік відчинив двері.

Ед вийшов у коридор.

Молодявий чоловік у хорошому коричневому костюмі й капелюсі, насунутому на самі очі, якраз виходив із ліфта. Він зиркнув на Ліона й Інгліша і попрямував до дверей у кінці коридору. Біла шовкова хустинка стирчала з-під рукава його сорочки.

– Містер Шерман? – неголосно запитав Нік.

Чоловік у коричневому костюмі зупинився. Його бурштинового кольору очі з великими зіницями здивували Ліона своєю байдужістю.

– Що? А, так, я містер Шерман, – відповів той. Його низький голос лунав, наче музика. Він усміхнувся до Інгліша, показавши малі, рівні та дуже білі зуби. – Ви щось хотіли? Нік Інгліш, якщо я не помиляюся?

– Ти йди, Еде, – прошепотів Інгліш. – Побачимося завтра, – і він підійшов до Шермана. – Я б хотів поговорити з вами. Сподіваюся, ви зможете приділити мені хвилинку?

– Буду радий, якщо ви зайдете до мене, – сказав Шерман. – Я очікую на телефонний дзвінок.

– Звичайно, – Інгліш зачинив свої двері і пройшов коридором до офісу Шермана.

Ліон спостерігав, як вони йдуть коридором, а тоді ступив у ліфт і натиснув кнопку першого поверху. Він втомлено скривився, коли ліфт почав опускатися.

Шерман відчинив двері офісу, увімкнув світло і відійшов убік, пропускаючи Інгліша.

– Прошу, проходьте, містере Інгліш.

Нік увійшов у багато вмебльований хол. Шерман зачинив двері, повісив капелюх на гачок, пригладив білою рукою намащене гелем волосся і пройшов у кімнату.

Натиснувши на вмикач, він жестом запросив гостя заходити.

Інгліша важко було вразити, але він застиг від подиву, оглядаючись навколо. Чимала кімната вражала відчуттям простору. Нічим не покрита полірована підлога, здавалося, була величезною, поки не впиралась у довгу чорну оксамитову портьєру, що прикривала вікно. Білосніжний кований диван і такі ж білі два ковані крісла ніби губилися в цьому безмежному просторі. У ніші біля вікна стояв малий кабінетний рояль. У великому каміні горіло, потріскуючи, яскраве полум’я, а навпроти стояв шестифутовий підсвічник з електричними лампочками, що заміняли свічки. На стіні висіла повнорозмірна копія скульптури П’єти, першого шедевра Мікеланджело, оригінал якої був у соборі Святого Петра в Римі. Стіни кімнати були покриті оксамитовими шпалерами. Інгліш не міг відвести погляду від П’єти, вражаюче білої на фоні чорного оксамиту.

Слабкий запах ладану та приховане освітлення трохи нагадували склеп. Інгліш відчув погляд Шермана і швидко себе опанував.

– Ви мали б оцінити кімнату, містере Інгліш, – сказав Шерман, підходячи до вогню. – Принаймні вона оригінальна, правда ж? Звичайно, не всі змогли б тут жити, але ж я – не всі.

– Мушу з вами погодитися, – сухо мовив Нік. – Чудова скульптура.

– Чудова копія, – відповів Шерман і дістав із кишені пачку жувальних гумок. Інгліш звернув увагу на обгортку – точнісінько таку, яка була у його шухляді. – Її створив молодий італійський студент. Він дуже добре вловив настрій Мікеланджело, а це – одна з кращих його робіт. Єдина скульптура, котру він підписав. Якщо глянете ближче, зможете побачити ім’я, викарбуване на поясі Богородиці. Ви цікавитеся мистецтвом, містере Інгліш?

– Я можу оцінити мистецтво, – відповів Нік, махнувши рукою в бік П’єти, – але не можу сказати, що мистецтво справді мене цікавить. Не мав іще змоги це з’ясувати... Не хочу вас затримувати, тому запитаю прямо: 17-го цього місяця ви заходили в агенцію новин за адресою 1356 Сьома стріт?

Шерман повільно розгорнув жувальну гумку, не відводячи беземоційного погляду від гостя.

– Здається, заходив, – протягнув він. – Не впевнений, що саме 17-го, але точно цього тижня. А чому вас це цікавить?

– Є причина, – відповів Інгліш. – Ви були там десь о десятій п’ятнадцять?

– Можливо. Я не дивився, котра година.

– У цей час мій брат звів рахунки із життям. Він застрелився.

Шерман здивовано підняв брови.

– Мені дуже шкода, – діставши жувальну гумку, чоловік поклав її до рота. – Перепрошую.

– Ви чули постріл?

– Отже, то був постріл, – похитав головою Шерман. – Я чув щось подібне на постріл, але вирішив, що це звук автомобіля.

– Де ви були у той момент?

– Піднімався на ліфті.

– Ви бачили когось на шостому поверсі? Можливо, хтось виходив з офісу мого брата?

– Офіс вашого брата був на шостому поверсі? – перепитав Шерман. – Там детективна агенція й агенція новин, якщо я не помиляюся. А де був офіс вашого брата?

– Його офіс – детективна агенція.

Щелепи Шермана ритмічно зарухалися.

– Справді? Цікаво. Я й гадки не мав, що ваш брат був детективом, – його тон ніби давав зрозуміти, що йому навіть гидко вимовляти це слово.

– Ви бачили когось біля офісу мого брата? – повторив Інгліш.

Шерман наморщив лоб.

– Дайте подумати... Так! Я бачив жінку. Жінку, одягнену в чорно-білі тони. Я ще подумав: несподіване чуття стилю для «такої» жінки, – він наголосив на слові «такої».

Нік беземоційно запитав:

– Якої це – «такої», містере Шерман?

Той усміхнувся.

– Ну, я б сказав – легковажної, можливо, трохи вульгарної. Один із моїх друзів, без сумніву, висловився б – повії.

Інгліш подивився на нього важким поглядом і запитав:

– Ця жінка була у коридорі, коли ви вийшли з ліфта?

– Саме так. І вона йшла від детективної агенції до сходів.

– А ще когось ви бачили?

– Ні.

– Скільки часу минуло від пострілу до того, як ви побачили жінку?

– Секунд п’ять чи шість.

– Що ж, дякую, – Нік раптом зрозумів, до чого хилить Шерман. – Не смію вас більше затримувати. Ще раз дякую.

– Нема за що. Я гадав, що ваш брат учинив самогубство, містере Інгліш.

– Я так і сказав, – коротко відповів той.

– Справді, ви так і сказали. Але ж робота детектива небезпечна. Я читав у книгах. Могло бути так, що ваш брат довідався таємницю цієї жінки і вона застрелила його, аби цього ніхто не дізнався.

Нік похмуро всміхнувся.

– Мій брат застрелився сам, містере Шерман.

Чоловік у коричневому кивнув.

– Звичайно, звичайно. Я просто дозволив уяві трохи розгулятися. Але ж трапляються випадки, коли вбивство підлаштовують під самогубство. І це вводить в оману поліцію. Зрозумійте мене правильно: я не говорю зараз про ваш випадок, ви ж упевнені, що це самогубство. Але якби ви не були так упевнені, містере Інгліш, то, думаю, мені довелося б повідомити поліцію про жінку, яку я бачив. Це – мій обов’язок громадянина, хіба ні?

– Нема жодних сумнівів, що мій брат застрелився, – тихо повторив Нік.

Шерман глянув на нього, його щелепи продовжували рухатися. Він приємно всміхнувся.

– Що ж, вам краще знати, містере Інгліш. Але цікаво, що вона робила в офісі вашого брата. Напевне, була у його кабінеті, коли він застрелився.

Нік стиснув зуби.

– Коли ви її побачили, чи виглядала вона хоч трохи знервованою? – запитав він.

– Не впевнений. Вона поспішала, ніби втікала. Ви точно впевнені, містере Інгліш, що вашого брата не вбили?

– Я точно впевнений.

Шерман знову кивнув.

– Звичайно, цю жінку буде неважко знайти, – продовжив він. – Мені здається, вона працює в якомусь нічному клубі. Можливо, співає, – він пригладив волосся і раптом став ніби задерикуватим хлопчиськом, усміхнувшись до гостя. – Я митець, містере Інгліш. Ви, напевно, не знаєте, але я – досвідчений художник. Намалювати портрет цієї жінки і передати його поліції для мене не проблема. Як гадаєте, мені це треба робити?

– Поліція задоволена тим, що мій брат застрелився, і у неї багато іншої роботи, – тихо мовив Нік. – Не думаю, що вам варто відволікати копів своїми картинками.

– Як скажете... – Шерман знизав плечима. – У мене підвищене почуття відповідальності. Це часто завдає мені незручностей.

– Як я вас розумію... – Інгліш рушив до дверей. – Дякую за допомогу!

– Завжди радий, – кивнув Роджер, повертаючись до вогню. – Насправді, я сподівався, що нам колись вдасться поспілкуватися. Зрештою, ви – знаменитість.

– На добраніч, містере Шерман, – Нік узявся за клямку. – Радий був познайомитися.

– Якби поліція знала про міс Клер, це було б дуже незручно для неї і неприємно для вас, – Шерман трохи підвищив голос. – Зрештою, вона мала дуже серйозну причину застрелити вашого брата, хіба ж ні?

Інгліш повільно повернувся і глянув на чоловіка у коричневому, котрий єхидно посміхався.

– Міс хто? – ввічливо поцікавився Нік.

– Джулія Клер, ваша коханка, – відповів Роджер. – Мої свідчення надовго запроторять її у в’язницю чи ба – навіть відправлять на електричний стілець. Хоча, якщо вона помахає ніжками перед суддею, то уникне стільця. Але «десятку» отримає точно. Вам же цього не потрібно, правда, містере Інгліш?

4

Якусь мить двоє чоловіків дивились один на одного, а тоді Нік повільно повернувся до кімнати.

– Ні, – тихо сказав він. – Цього мені не потрібно. Ви точно впевнені, що бачили саме міс Клер?

Шерман ледь помітно смикнувся від нетерпіння.

– Я знаю, що ви дуже зайнята людина, – відповів він, – але, можливо, хочете обговорити все зараз? Прошу, я не поспішаю.

– Що обговорити? – повільно запитав Інгліш.

– Може, перестанемо гратись у джентльменів? – різко кинув Шерман. – Я готовий продати вам інформацію. Можемо обговорити ціну.

– Зрозуміло, – Нік підняв брови. – Оце так сюрприз! Ви скинули маску, так? Я взагалі здивований, що у вас вистачило сміливості мене шантажувати.

Роджер всміхнувся.

– Для мене, містере Інгліш, ви – лише багатій. Ваша значущість і репутація мені до одного місця. Ви маєте гроші, я маю інформацію. Можу продати її і вам, і міс Клер. Хочу продати вам, бо ви можете заплатити більше, але якщо ми не домовимося, то піду до міс Клер.

– Таке враження, що ви із нею уже працювали, – м’яко проказав Нік. – Вона платила вам двісті доларів на тиждень, чи не так?

Шерман кліпнув, а тоді всміхнувся.

– Я зазвичай не відкриваю таємниць клієнтів, але, очевидно, вона сама вам усе розповіла. Що ж, ми справді скромно співпрацювали, але ця нова пропозиція буде значно цікавішою угодою – разова готівкова виплата, а не якісь там двісті доларів на тиждень.

– Не впевнений, що вона зможе заплатити.

– А ви їй допоможете.

Нік сів, дістав портсигар і припалив сигарету.

– Скільки ви хочете за свою інформацію? – запитав він, кидаючи сірник у вогонь.

– Для вас я б оцінив свою інформацію у двісті п’ятдесят тисяч доларів готівкою, – відповів Шерман. – З неї я б не витягнув більше п’ятдесяти тисяч. Але, продаючи їй, я не даю жодних гарантій вам. Наприклад, газети можуть дізнатися про те, ким насправді був ваш брат. А надати вам гарантії я зможу за певну суму.

Інгліш закинув ногу на ногу. Він поводився цілком невимушено, а його обличчя не відображало жодних емоцій.

– Як Рой зв’язався з тобою? – раптом запитав він, перейшовши на ти.

Шерман сперся на камін, вивчаючи Інгліша дещо спантеличеним поглядом.

– Яке тепер це має значення? Перепрошую, що змушений вам про це нагадати, але ми обговорюємо угоду.

– У нас достатньо часу, встигнемо обговорити все, – відповів Нік. – Тож як Рой зв’язався з тобою?

Роджер повагався, а тоді, знизавши плечима, відповів:

– Ваш брат хотів легких грошей. Моїх клієнтів влаштовувала його агенція, вони без остраху могли прийти і поповнити мій рахунок. Він отримував десять відсотків із виручки. От і все.

– Зрозуміло, – сказав Інгліш. – Потім Рой вирішив, що десять відсотків недостатньо. Можливо, приховав частину грошей від тебе. Він планував утекти зі своєю секретаркою, Мері Севіт, і, без сумніву, захотів зірвати останній куш. Припускаю, що ти дізнався про все й вирішив провчити Роя. Уночі 17-го ти пішов до нього, застрелив з його ж пістолета, потім вклав йому в руку цей пістолет, аби залишилися відбитки пальців, а ще забрав картки з іменами своїх клієнтів перед тим, як піти. Правильно?

Шерман продовжував усміхатись, але його очі стали настороженими.

– Може, щось подібне і було, – процідив він. – Звичайно, на суді я такого не скажу, але якщо між нами – дещо дуже подібне і відбулося.

Нік схвально кивнув.

– Потім ти пішов на 45 Іст Плейс, де жила Мері Севіт. Задушив її і повісив на дверях ванної кімнати. Вона могла розповісти поліції про Роя і про тебе.

– Мушу зазначити, містере Інгліш, що ви дуже добре поінформовані, – у голосі Шермана зазвучали металеві нотки.

– По обіді, – продовжив Нік, – чоловік на ім’я Хеннесі приніс до агенції «Тривога» гроші. Він зустрів нового власника, і той переконав його все розповісти. Якимось чином ти дізнався про їхню розмову і збив Хеннесі автомобілем. Хеннесі розповів про дівчину на ім’я Мей Мітчел. Її ти також шантажував, а менше години тому – зарізав у темному провулку.

Роджер уважно вивчав свого гостя, усмішка зникла з його обличчя.

– Усе це дуже цікаво, містере Інгліш, – нарешті сказав він, – але, думаю, нам краще повернутися до справи. Часу обмаль. У мене зустріч за півгодини.

Нік усміхнувся.

– Ти навіть уявити не міг, що зможеш мене шантажувати, правда ж?

– Так, але не бачу причин відмовляти собі у задоволенні, – відповів Шерман важким голосом. – Ви без проблем знайдете чверть мільйона – вам вигідніше заплатити. Ви ж хочете, аби на вашу честь назвали лікарню. Для міста ви робите багато доброго, й зіпсувати свою репутацію через те, що ваш брат не став таким самим достойним жителем міста, як і ви, було б, я вважаю, величезною дурницею. А от погодитися на мою пропозицію – це розумне рішення.

– Я так не думаю, – м’яко мовив Інгліш. – Тобі не вдалося мене переконати. Ти неправильно оцінив ситуацію.

– Що ви маєте на увазі? – спохмурнів Шерман.

– Це ж очевидно. За кілька днів ти вбив чотирьох людей. Це я можу знищити тебе, а не ти мене.

Роджер нетерпляче перебив:

– Насправді це перебільшення. Припускати і доводити – різні речі.

– А мені й не треба нічого доводити. Доводити, що ти нікого не вбивав, доведеться тобі.

– Боюся, ми просто марнуємо час, – різко мовив Шерман. – Ви купуєте мою інформацію чи мені йти до вашої коханки?

Інгліш розсміявся.

– Я вирішив, що коли знайду вбивцю свого брата, то сам винесу вирок і виконаю його. Хоча мій брат і був слабким, боязливим дурнем, я повинен відплатити за його вбивство. Це – традиція нашої родини. Ми завжди віддаємо борги. Завжди дбаємо про своїх мерців самі, не кличемо чужих. Тому я вирішив знайти вбивцю Роя і покарати його, – він нахилився вперед і струсив попіл у вогонь. – Але обставини змінилися. Виявилося, що мій брат був не просто шахраєм. Він шантажував людей, а для мене, містере Шерман, шантажист – це не людина. Тим більше, шантажувати бідних, хто й так рахує кожну копійку... Якби Роя вбив не ти, це зробив би я. Фактично, містере Шерман, я вдячний, що ти позбавив мене цієї проблеми.

Обличчя Роджера застигло, тільки очі блищали, наче були зі скла.

– Це все дуже цікаво, але то не відповідь на моє запитання. Запитую ще раз: ви заплатите чи мені йти до вашої коханки?

– Безумовно, я не платитиму, – відповів Інгліш. – І міс Клер також не буде платити.

– Що ж, тоді мені доведеться пропонувати свою інформацію деінде, наприклад, поліції, а можливо, й журналістам, – сухо сказав Шерман.

– Нікуди ти з цією інформацією не підеш. Раніше ти шантажував людей, котрі не знали, як з тобою боротись. Я – знаю. Ти зараз – як середньоваговик, котрий необачно вийшов на ринг проти важковаговика. Результат поєдинку очевидний.

– Ну, це ми ще побачимо...

– Це тобі тільки так здається. Ти просто не розумієш, у що влип, намагаючись мене шантажувати, – Нік витягнув свої довгі ноги. – Я маю гроші, авторитет, впливових друзів. Я відкину всі сумніви. Я без жалю, не перебираючи засобами, роздушу тебе, як щура, котрий випадково заліз до моєї кімнати. Я знаю, що ти убив чотирьох людей. Зараз доказів для суду нема, але не сумнівайся: за два чи три дні їх буде достатньо. Я промоутер, і у мене дуже ефективна компанія. Ми знайдемо тих, кого ти шантажуєш. Ми дамо їм захист, покриємо їхні видатки, ще й доплатимо, якщо вони дадуть свідчення проти тебе. І будь певен, дехто таки погодиться. Та це ще не все. Я повідомлю поліцію і натякну копам, що вважатиму за особисту послугу, якщо вони не будуть з тобою панькатися. Я більш ніж упевнений, що лейтенант Моріллі без будь-яких моїх пояснень заб’є тебе до півсмерті, якщо оплачу його витрачену на це енергію. Дуже можливо, що ти зізнаєшся прямо у відділку. Якщо ж виявиться, що ти сильніший, аніж виглядаєш, то я створю необхідні для суду докази, і ти будеш здивований, наскільки легко це можна зробити. Звичайно, це все недешево, але у мене достатньо грошей. Я знайду когось, за певну суму готового неправдиво свідчити під присягою, хто впізнає тебе як чоловіка, котрий збив Хеннесі. Хтось інший буде тільки радий присягнути, що бачив, як ти встромив ножа у Мей Мітчел. Ще хтось засвідчить, що бачив, як ти виходив із квартири Мері Севіт у ніч убивства. Том Келгаун, вахтер, упізнає тебе і скаже, що це саме ти востаннє бачив мого брата живим. Отримавши ці неправдиві свідчення, я домовлюсь із суддею, який займатиметься тобою. Я знаю усіх суддів міста, і всі вони радо зроблять мені будь-яку послугу. Можеш не сумніватися, ти отримаєш звинувачувальний вирок, максимально жорсткий вирок, і сядеш на електричний стілець, містере Шерман. Коли тебе заарештують, я гарантую, що проживеш ти не більше двох місяців. У цьому можеш не сумніватися.

– Ви ж не вважаєте, що можете мене налякати, правда? – сказав Шерман. – Я добре граю у покер. Усе, що ви щойно сказали, – не більше за блеф.

– Ти добре грав у покер, – мовив Інгліш, виділивши слово «грав». – Коли здам тебе поліції, історія мого брата неодмінно потрапить у газети. Моя репутація постраждає, але замість погодитись із шантажистом самому чи дозволити зробити це міс Клер, я, без сумніву, плюну на репутацію, і жодна сила на землі не вбереже тебе від електричного стільця, – він різко піднявся і почав ходити туди-сюди, зчепивши руки за спиною. – Ти не можеш залишатися в місті й не можеш продовжувати свою брудну справу. Але запропоную тобі вихід. Я не здам тебе поліції, якщо до кінця тижня ти покинеш місто. І не повернешся. І перестанеш займатися шантажем. Якщо ти не зникнеш або знову займешся шантажем у цьому місті, я здам тебе поліції. Якщо вважаєш, що я блефую, то спробуй залишитися тут. Але пам’ятай: я посаджу тебе на електричний стілець за шість місяців, навіть якщо це буде останнє, що я зможу зробити. Я сказав усе. Якщо ти не зникнеш до суботи, у неділю вранці тебе заарештують. Це – останнє попередження. І якщо ти думаєш, що поліція повірить, що міс Клер застрелила мого брата, можеш просто зараз піти й розповісти їм. Копи не втішаться, бо знають: вона – під моїм захистом. А створювати мені лишні проблеми у поліції не захочуть, – Нік підійшов до дверей, смикнув їх і, виходячи, додав: – Сумніваюся, що ми зустрінемося знову, тому не бажаю на добраніч, а кажу прощавай.

Роджер зблід, а в його жовтих очах запалала пригнічена лють.

– Ви, містере Інгліш, виграли битву, але не війну, – твердо сказав він.

Нік глянув на нього й огидно скривився.

– Ти, може, й не зрозумів, але це була остання битва, Шермане, – відповів він і повільно пішов коридором до свого офісу.